Международная научно-практическая конференция «депортация народов в эпоху тоталитаризма: исторические уроки»

94 
Не раз сталися у пригоді Уляні набуті у пластунських таборах 
Прикарпаття вміння триматися верхи і правити конем, а згодом - 
волами, розпалювати і підтримувати багаття у степу, не занепадати 
духом за будь яких обставин. В той же час жінку не полишала 
тривога та хвилювання за близьких. 
Постійним товаришем нашого життя в Казахстані був 
страх, боязнь перед кожною наступною хвилиною, перед тим, що 
ще може прийти. Поки ми були разом, то ще півбіди разом. Але 
колись хтось з нас віддалявся, то починалося вичікування, повне не 
спокою і різних побоювань [8, с.45]. 
Однак, історія депортації – не лише трагічна епопея людських 
поневірянь та злочинів сталінського режиму проти багатьох 
народів. Це також численні свідчення солідарності та 
інтернаціональної допомоги людей: казахів, корінних сибіряків - 
бурятів, росіян, життя яких під час війни було не набагато кращим 
ніж депортованих. Окрім українців, Уляна Любович згадує 
засланих узбека, «німця з Поволжя», чеченську родину, яку 
«…вивезли сюди, як і усіх чеченців з Кавказу». 
Зі щирою симпатією автор описує місцевих мешканців – 
представників «вільного і гордого казахського народу», особливо 
дітей.
Маленькі казачата (казахські діти – Л.Р.) подібні на Будду. 
Їхні круглі пухкі личка відбирають (зменшують – Л.Р.) гострість 
вистаючим вилицям. Скісні прорізи додають чару чорним очам. У 
малого Урусбая була ще й мила посмішка скорого до сміху пустуна 
[8, с.35].
Добросусідські стосунки склалися між українкою та матір’ю 
трьох дітей, казашкою Карис, у помешканні якої Уляна Любович 
прожила тривалий час.
Хата Карис була пересічною казахською хатою…Ця хата була 
із саману, цебто з невипалених цегляних кісток, наче б цеглин, з 
плоским вимазаним глиною дахом. Двері, збиті з кількох дощок, 
вели до великих сіней – стайні. Там стояли дві корови, головне 
джерело виживлення (харчування – Л.Р.) Карис та її дітей 
[8,с.102].
Незважаючи на мовні, релігійні, культурні відмінності жінки, 
які залишились без чоловічої підтримки (чоловіка Карис, Рахман з 
початком німецько-радянської війни було мобілізовано до Червоної 
Армії, а брата Уляни – до «трудармії»), мали разом долати злидні 
воєнного лихоліття і шукати способів виживання: 

95 
Дві самітні жінки, яких ділила фізично стіна хати, а психічно 
так дуже багато. Дві жінки з інших світів, інших рас, іншої 
культури. Проте дві жінки, яких в’язала журба і страх за наших 
найближчих – в неї за чоловіка, що воював десь в далекій Європі, в 
мене за моїх рідних, що каралися (відбували термін ув’язнення – 
Л.Р.) десь у лагерях або були у незнаних мені місцях широкого світу. 
Дві жінки, що мусили боротися за прожиток (фізичне виживання 
– Л.Р.), за кусень хліба, томливо, за саме фізичне виживання. А 
притому дві жінки, що жили споминами і мусили мати якусь 
надію, щоб жити [8,с.104]. 
Вони ділилися не лише розповідями про народні звичаї та свої 
родини, але й усім, що мали:
Інколи, коли у мене був хліб, я давала дітям по кусочку. Ні, не 
думайте, що по скибці – стільки хліба не було. От просто кусничок 
(шматочок – Л.Р.) завбільшки пів пальця [8,106].
Українки слухали тужливих степових пісень та вчили Карис 
садити городину і навіть варити борщ.
Повсякденне життя засланих наповнювали не тільки праця, 
щоденні турботи, взаємна допомога і підтримка. Сили долати 
труднощі надавала їм надія на кращі часи, на зустріч з близькими та 
Батьківщиною. Один з героїв «Сибіріади польської», Ян Долина, 
звертається до сина Сташека (Станіслава): 
- Обіцяй мені одне, бо ти вже великий і сам розумієш, в житті 

жүктеу/скачать 1.32 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: