Міністерство освіти І науки україни маріупольський державний університет рада з науково-дослідної роботи студентів, аспирантів, молодих вчених дебют збірник тез доповідей студентів



бет8/37
Дата21.06.2016
өлшемі2.95 Mb.
#150966
түріПротокол
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37

Література

1. Амосова Н.Н. Основи англiйської фразеології/ Н.Н. Амосова. - Л.: Просвещение, 1963. - 145с.

2. Грищенко А.П. Сучасна украiнська лiтературна мова/ А.П. Грищенко. - К.: Вища школа, 1997 -526с.

3. Корунець I.В. Теорiя i практика перекладу (аспектний переклад) Пiдручник/ І.В.

Корунець. - Вiнниця: Нова книга, 2001. - 448с.

4. Кунин А.В. Английская фразеология/ А.В. Кунин. - М.: Высшая школа, 1970.- 343с.

5. http://www.homeenglish.ru/Proverbs2.htm

6. http://pogovorka.yaxy.ru/pogovorki_eng.html


УДК 81’373.4-115(043) Шеіна С. Ю.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ СЕМАНТИКИ АНГЛІЙСЬКИХ, НІМЕЦЬКИХ ТА УКРАЇНСЬКИХ ПРИСЛІВ’ЇВ НА ПОЗНАЧЕННЯ ФЛОРИ

Прислів'я мають емоційне та стилістичне забарвлення, завдяки чому вони вдосконалюють комунікативну функцію мови. Їх часте вживання в усній та письмовій мові пояснюється, перш за все, тим, що вони додають їй особливий колорит, роблять більш образною та виразною. Вони безперечно пов’язані з навколишньою дійсністю народу, який їх створив саме тому природа та її компоненти не могли не відобразитися у прислів’ях. Таким чином ця робота присвячена семантичному аналізу англійських, німецьких та українських прислів’їв на позначення флори.

Проте, незважаючи на всю важливість паремій та глибинність попередніх досліджень у цій сфері, семантичний та лексичний аналіз англійських, німецьких та українських прислів’їв не був остаточно зроблен. Саме це зумовлює актуальність цієї курсової роботи на сьогоднішній день.

Науковою та теоретичною базою цього дослідження є роботи таких авторів як: H. Амосов, В. Виноградов, А. Кунін, Н. Шанський, А. Багмет, М. Дащенко, К. Андрущенко, О.Д. Райхштейна, В. Фляйшер, М. Готшальд.

Об’єктом цієї курсової роботи виступають прислів’я на позначення флори в англійській, німецькій та українській мовах.

Предметом дослідження є порівняльний аналіз семантики прислів’їв в англійській, німецькій та українській мовах на позначення флори.

Мета дослідження полягає в здійсненні семантичного аналізу вибірки прислів’їв в англійській, німецькій та українській мовах на позначення флори та їх порівнянні.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення завдань, повязаних із наданням характеристики особливостям пареміології вище зазначених мов, описом особливостей прислів’їв, як фольклорних компонентів в англійській, німецькій та український мовах та здійсненням порівняльно-семантичного аналізу вибірки англійських, німецькій та українських прислів’їв на позначення флори.

Упродовж усієї історії людства мова об’єктивно відображає його виробничу діяльність. Вона є свідком і чудодійним дзеркалом, що відбиває багатогранне життя людей [2, 25]. Оригінальність кожного народу виявляється насамперед у різноманітних виразах та пареміях – надійній скарбниці здобутків культури та звичаїв. Завдяки емоційно-експресивній силі та самобутності прислів’їв є довговічними виразово-комунікативними засобами мови [1, 65].

Вивченням прислів’їв займається пареміологія. Ця наука дає визначення поняттю прислів’я та класифікує їх. Прислів’я – це стислий, влучний, образний, здебільшого народний вислів, який стосується характеристики різноманітних явищ життя. Їх уживають у мові для розкриття різних типових життєвих обставин і ситуацій. Це, як правило, завершені, логічно вмотивовані, двочленні, римовані речення. Прислів'ям властиві глибокий зміст і досконала форма, музично-словесна гармонія. Притаманні їм художні властивості підсилюють духовні переживання людини, сприяють формуванню емоційно-експресивних процесів — соціальних, інтелектуальних, естетичних [4, 103].

В даній курсовій роботі розглянуто певний пласт паремійного фонду англійського, німецького та українського народів. А саме прислів’я які включають в себе назви рослин, дерев, квітів та інших елементів флори. Проаналізувавши їх ми зможемо вділити фітонімічні компоненти які є найбільш вживаними в кожній мові окремо, порівняти ці компоненти та зробити висновки стосовно схожості або відмінності паремій на позначення флори в англійській, німецькій та українській мовах. Це ми можемо зробити на конкретних прикладах.

Наприклад німецьке прислів’я «Die dümmsten Bauern haben die dicksten Kartoffeln». Якщо перекласти його слово в слово отримаємо «У дурного селянина найбільша картопля». У німецькому прислів’ї присутній рослинний компонент, а саме картопля. Якщо спиратися на семантику цього прислів’я та перекласти його на українську та англійську, то матимемо : «Дурням завжди щастить», «A fool always rushes to the fore», «As the foot thinks, so the bell clinks». Тут можемо зробити висновок, що елемент флори з німецького прислів’я не був перекладений у англійській та українській мовах.

Ще одне німецьке прислів’я яке повчає важливості терпіння це «Geduld bringt Rosen». При дослівному перекладі маємо «Терпіння приносить рози». Тут мається на увазі, що з часом будь які старання будуть виправдані. За своєю структурою ця паремія дуже схожа на англійську «Time brings roses» та має такий самий фітонімічний компонент. В українській мові еквівалентом є «Без труда нема плода». В двох мовах результати зусиллів порівнюються з розою, а в одній з плодом.

«However long the sun shines upon a thistle, it will never become a rose». Це англійське прислів’я яке означає, що з чогось дуже поганого не зробиш доброго, навіть доклавши зусиль. Еквівалентом є популярне прислів’я «Скільки вовка не годуй, а він до лісу дивиться». У німецькій мові це «Mag die Katze noch so schmausen, nimmer läßt sie doch das Mausen». Переклавши прислів’я бачимо, що фітонмічні компоненти англійської мови відсутні при передачі такого ж значення паремії в німецькій та українські мовах.

Німецьке прислів’я яке характеризує результат праці це – «Gute Saat, gute Ernte». Якщо його перекласти маємо «З доброго сімені добрий й врожай». Еквівалентне українське прислів’я зі схожою семантикою це – «Що посієш, те й пожнеш» або англійський варіант «We reap as we have sown», який дослівно співпадає з українським. Як бачимо фітонімічний компонент німецького прислів’я «сім’я» опускається, проте порівняння плодів праці з врожаєм ми бачимо в усіх трьох мовах.

На цих прикладах ми можемо побачити, що в еквівалентному варіанті прислів’їв компоненти флори одно прислів’я за частіше не відбиваються в іншому. Частіше вони замінюються на поняття що відображають схожу властивість або створюють подібний образ. Проте інколи фітонімічний компонент прислів’я однієї мови перевтілюється в більш відповідний ментальності народу іншої мови, наприклад «троянда» в англійській мові часто переходить в «плід дерева» в українській. Ці зміни обумовленні особливостями менталітету даних народностей. Дуже рідно форми прислів’їв та усі фітонімічні компоненти повністю співпадають.



Література

1. Авксентьєв Л.Г. Сучасна українська мова/ Л.Г. Авксентьєв. – Харків : 1983. – 137с.

2. Авксентьєв Л.Г. Семантична структура фразеологічних одиниць сучасної української мови та особливості її формування/ Л.Г. Авксентьєв. – Харків : 1988. – 257с.

3. Стаценко Н. И. Рослини і тварини в народній уяві/ Н.И. Стаценко. К. : 1993.230с. 

4.Райхштейн А. Д. Сопоставительный анализ немецкой и русской фразеологии / А. Д. Райхштейн. – М. : Высш. шк., 1980. – 208 с.



СЕКЦІЯ

ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В ЛІТЕРАТУРІ
УДК 82-313.1’05(043) Абрамченков Антон Павлович

ФОРМИ КОМІЧНОГО В РЕАЛІСТИЧНІЙ ЛИТЕРАТУРІ ХІХ СТ.

Мета нашого дослідження припускає розгляд засобів комічного, що існували в цей літературний період. Тому спочатку необхідно виділити основні риси реалізму як літературного напряму.

Отже основними рисами реалізму є:

1. Історичний та соціальний детермінізм. Людина розглядається як продукт історії, поведінка її соціально обумовлена, адже особа належить до певної соціальної групи.

2. Цікавість до фактів, подробиць повсякденного життя. Відірвана від духовності мистецтва, фактографія вироджується у копіювання дійсності.

3. Психологічний детермінізм. Внутрішнє життя людини розглядається як певна «діалектика душі», позбавлена невмотивованості та ірраціональності. Все можна пояснити і описати як безперервний внутрішній рух.

4. Створення соціальних типів, адже людина продукт суспільства. Адекватність соціальної поведінки людини: якщо ти лихвар, то й поводься відповідно. Проте цей принцип було одразу ж порушено, бо окрім скупості, лихвар, наприклад, має багато інших рис.

5. Віра в те, що література може вплинути на життя, змінити його на краще. Ця наївна віра робить реалізм привабливим у важкі часи існування людства, незважаючи на те, що ідеологічна догматика XX століття використовувала поняття "стиль епохи" та "метод" у власних корисних цілях і виправдовувала саме реалізмом тоталітаризацію мистецтва та культури [1].

Слід відзначити, що комічне по суті виступає завершальним моментом у розвитку мистецтва. Потрібно зробити акцент на тому, що комічне в літературі реалізму має передусім світоглядне значення, тобто воно може розглядатися як одна із суттєвих форм правди про світ в його цілому. Комічне також має й культуротворчу роль та дає можливість автору вийти за конкретно-історичні межі. Тому зараз розглянемо засоби комічного, які існували в період реалізму.

Гумор (від англ. humour причуда, норов; лат. humor волога) вид комічного, що відображає специфіку естетичного переживання суперечності предмета сприймання: у вигляді поєднання у відношенні серйозного і сміхового начал. Особливістю гумору є утвердження об'єкта небайдужості акцентом на духовній цінності його якостей. Невипадково частим предметом жартів є забудькуватість і неуважність талановитих та геніальних особистостей, зумовлена концентрацією уваги на суттєвому при ігноруванні другорядного та дріб'язкового несуттєвих подробиць життя. Ситуації, що виникають при цьому, створюють ефект несподіванки, підсилюючи позитивну оцінку явища. Гумористичний сміх доброзичливий, а отже, не відсторонений від предмета а, навпаки, в основі своїй ствердний.

Гротеск (від фр. grotesque смішний, незвичайний; іт. grotta грот, печера) – тип художньої образності, в основі якого лежить крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного. Як засіб художнього узагальнення гротеск розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, широко застосовується в сатиричних творах [2].

Іронія особливий вид комічного і категорія естетичного відношення, що відображає двоїстість смислу: видимого і прихованого. Вибухова сила її замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою

Сатира (від лат. satura мішанина) гостра і знущальна форма емоційно-естетичного відношення, що заперечує саму сутність предмета висміювання, а отже, і його право на існування. Способом естетичного відношення є вияв внутрішньої нікчемності явища через загострення його вад, гіперболізацію (перебільшення), що акцентує риси недосконалості. Ідеал утверджується засобами сатири через викриття "анти ідеалу". Сатира індивідуалізує предмет відношення, заглиблюючись у його зміст, щоб відкрити невідповідність образу та ідеї, профанацію ідеї в образі. Тому сатира має національний та історичний зміст, конкретну спрямованість на виявлення потворного, що прагне сховатися під маскою значущого і піднесеного.

Сарказм (від грец. sarkazmoz рву м'ясо) форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії [3].

А зараз перейдемо до розгляду деяких засобів комічного у творчості Чарльза Діккенса та Михайла Салтикова-Щедріна.

Салтиков-Щедрін є майстром сатири, що ми і спостерігаємо в його творах. Наприклад, в казці "Премудрий піскун" письменник приписує рибі людські властивості і в той же час показує, що людині властиві "риб'ячі" риси. Уся біографія піскуна зводиться до короткої формули: "Жив – тремтів, і помирав – тремтів. Усе життя миттєво перед ним промайнуло. Які були у нього радощі? Кого він утішив? Кому добре слово сказав? Кого прихистив, обігрів, захистив? Хто чув про нього? Хто про його існування згадає? І на усі ці питання йому довелося відповідати: "Нікому, ніхто".

Взаємовідносини народу і панівних класів розкриваються в "Повісті про те, як мужик двох генералів прогодував". Боляче бачити, як умілий, спритний мужик, який все вміє, з рабською покірністю плете мотузок, щоб генерали могли його зв'язати: "Набрав зараз мужик диких конопель, розмочив у воді, побив, пом'яв – і до вечора мотузок був готовий. Цим мотузком генерали прив'язали його до дерева, щоб не втік, а самі лягли спати" [4].

Комічна стихія творів Чарльза Діккенса використовує усю гаму відтінків, починаючи з тонкої іронії і закінчуючи їдким сарказмом, але над усіма цими прийомами панує один - гротеск. Діккенс найчастіше використовує його в портретах, прагнучи довести в зображенні до крайності те або інше явище, неймовірно підкреслити і перебільшити його.

От як, наприклад, описана міс Токс в романі "Домбі і син": "The lady thus specially presented, was a long lean figure, wearing such a faded air that she seemed not to have been made in what linen-drapers call 'fast colours' originally, and to have, by little and little, washed out". Помітимо, яку підвищену увагу Діккенс приділяє одягу і предметам, що оточують героя. Часто у Діккенса людина ототожнюватиметься саме з його улюбленими речами.

Не можна не згадати, наприклад, про знамениті зуби містера Каркера, які, здавалося, зажили власним життям по мірі розвитку сюжету в романі "Домбі і син": "Mr Carker the Manager did a great deal of business in the course of the day, and stowed his teeth upon a great many people. In the office, in the court, in the street, and on 'Change, they glistened and bristled to a terrible extent. Five o'clock arriving, and with it Mr Carker's bay horse, they got on horseback, and went gleaming up Cheapside" [5].

Отже, комічне виявляє себе у системі естетичних категорій як відношення, що ефективно власними засобами реалізує ідею вдосконалення дійсності чи запереченням негативного у ній, чи акцентуванням на окремих її вадах, у такий спосіб сприяючи усуненню рис, що гальмують повноту естетичних виявів явищ.

Література

1. Звиняцьковський В. Я. Світова література: підручник для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. / В. Я. Звиняцьковський, Т. Г. Свербілова, О. Є. Чебанова – К.: Освiта, 2010. – С. 10 – 11.

2. Види комічного [Електронный ресурс] – Режим доступу: http://tvori.com.ua/vidi-komichnogo/

3. Естетика: навч. посібник / Колесніков М.П., Колеснікова О.В., Лозовой В.О. та ін.; за ред. В.О. Лозового. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 82.

4. Мир обывателя в сатирических сказках Салтыкова-Щедрина [Електронный ресурс] – Режим доступу: http://bit.ly/1bqe1Ls

5. Мохова Татьяна. Комическое у Диккенса [Електронный ресурс] / Татьяна Мохова. – Режим доступу: http://www.proza.ru/2012/02/17/1736


УДК 821.111.-31Чес(043) Аврамова Вікторія Іллівна

НАРАТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ В ОПОВІДАННЯХ ПРО ОТЦЯ БРАУНА КІТА ЧЕСТЕРТОНА

Наратологія – це розділ літературознавства, що почав формуватись наприкінці 60-х років ХХ ст. у результаті перегляду структуралістської доктрини з позицій комунікативних уявлень про природу мистецтва. Наратологія фокусує увагу на можливих співвідношеннях між розповіддю і наративним текстом, наратуванням і наративним текстом, розповіддю і наратуванням. Зокрема вона досліджує проблеми часу, способу й голосу. Згідно із сучасними наратологічними теоріями, художній твір передбачає сюжет, тому в ньому означено формальну структуру оповіді, що розкриває спосіб подання та розподілу оповідних подій, власне хронологічного й ахронологічного викладу фактів, ситуацій.

Таким чином, метою нашого дослідження є виявлення наративних особливостей в оповіданнях про отця Брауна Г.К. Честертона. Розглянемо ми наративні особливості на прикладі оповідання «Алібі актриси».

Структура оповідання «Алібі актриси» лінійна, бо подієвість моделюється лінійно, тобто події розгортаються з минулого через теперішнє в майбутнє і характеризується наявністю іманентної логіки. Характерними для цього типу структури є наявність історії та присутність фіналу.

За визначенням В. Шміда, наратор – адресант фіктивної наративної комунікації. Поняття є досить поширеним, його ототожнюють з розповідачем чи оповідачем. Наратор констатується в тексті і сприймається читачем не як абстрактна функція, а як суб’єкт, неминуче наділений певними антропоморфними рисами мислення та мови. В. Шмід визначив основні риси наратора: всезнання та всюдисущість, здатність проникнути у найбільш потаємні закутки свідомості персонажів, наявність певної точки зору на події та ситуації [3]. Нарація у оповіданні «Алібі актриси» ведеться від третьої особи, бо головний герой, отець Браун, лише один з героїв, навколо якого відбуваються події. У наративній структурі оповідання ми спостерігаємо чергування функціонально – семантичних типів тексту: оповіді, розповіді та прямої мови. Кожен із цих типів тексту відрізняється по своєму функціональному навантаженню.

У оповіданні використовуються думки персонажів, які автор використовує у діалогах. Загалом, майже усе оповідання, за виключенням початку, пронизане діалогами. Гілберт Кіт Честертон використовує різні форм нарації шляхом поєднання різних точок зору: у діалогах розповідь про події ведеться від різних осіб.

Структура побудови сюжету досить типова для автора. У провінційному театрі під час репетиції «Школи лихослів'я» Шерідана, убито власника трупи, Мекдона Мандевіля, у його кабінеті. Тільки завдяки тому, що у цей час у театрі був присутній отець Браун, якого покликали до однієї з актрис, вдалося розкрити цей загадковий злочин. У оповіданні ми спостерігаємо двох героїв: отця Брауна та його не зовсім явного на початку оповідання антипода, місіс Мандевіль – ту саму жінку, що вбила власного чоловіка. Ці герої протиставляються у оповіданні як добрі та темні сили. Розгадка вбивства відбувається ніби зсередини цієї пари. Отець Браун здатен перевтілитись у свого антипода, тому він з легкістю розкриває й цей злочин.

Детективне оповідання – це звичайно наратив, але з деяким порушенням наративної схеми, бо розвиток сюжету такого оповідання відбувається непослідовно.

Таким чином, оповідання Г.К. Честертона «Алібі актриси» розкриває життєві драми «неймовірно духовних» людей. У оповіданнях автор максимально наближається до наратора, він ніби сам стає існуючим героєм свого твору. У творах вживаються різні форми нарації: діалоги, поєднання різних точок зору, опис головного негативного героя за допомогою діалогів інших героїв. Оповідач не виконую функцію дійового героя у оповіданні. Розповідь ведеться від третьої особи.

Література

1. Бехта І.А. Дискурс наратора в англомовній прозі / І.А. Бехта. – К.: Грамота, 2004. – 304 с.

2. Честертон, Г.К. Собрание сочинений [Текст]: в 5 т.: Романы / Г.К. Честертон; Примеч. Е. Алексеевой и др., Сост., пер. с англ. и ред. Н.Л. Трауберг. - Санкт-Петербург: Амфора, 2000. – 460 с.

3. Шмид В. Нарратология / Вольф Шмид. – М.: Языки славянской культуры, 2003. – 312 с.


УДК 821.112.2Рєм(043) Аксьонова Катерина Віталіївна

КОНЦЕПЦІЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ В РОМАНІ Е.М. РЕМАРКА «ТРИ ТОВАРИШІ»

Кожний літературний твір втілює ідивідуально-авторський спосіб сприйняття й організації світу і покликаний донести до читача головну його ідею, яка будучи проілюстрованою художніми засобами стає його концепцією. Концепція (від лат. “conceptio” - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактування будь-яких явищ, основна точка зору, керівна ідея для їх висвітлення; система поглядів на явища у світі, у природі, у суспільстві [1]. За думкою відомого філолога Л. Г. Бабенко «в художньому творі концепція являє собою ядро індивідуальної авторської художньої картини світу, втіленої в окремому тексті або у сукупності текстів автора» [2, 122]. Саме розглядання концепції дозволяє аналізуючи літературні твори, вийти на більш широкий культурний та історичний контекст, що неможливо, на нашу думку, при оперуванні такими літературознавчими поняттями, як мотив, символ, образ, які мають дещо обмежену значимість в порівнянні з поняттям «концепція».

Концепція світу і людини, що вивчається у даному дослідженні і є однією з базових основ творчості Е. М. Ремарка. Виділення цієї концепції як основної та принципіальної допомогає також простежити творчу еволюцію й уточнити етичну позицію письменника.

У літературі ХХ століття з'являється нова плеяда письменників так званого «втраченого покоління», до якої відносять таких славнозвісних авторів як Хемінгуєй, Дос-Пассос, Олдінгтон, Ремарк. Слід зазначити, що спільним для цих письменників було світосприйняття, яке визначалось палким запереченням війни та мілітаризму. Але у цьому запереченні, щирому і шляхетному, відчувалося повне нерозуміння соціально-історчної природи негараздів і потворств дійсності, які вони викривали суворо й непримиренно, але без якої б то не було надії на можливість кращого, в тоні гіркого, безвідрадного песимізму. Вже доведено попередніми дослідниками творчості Ремарка, що він єдиний з повною достовірністю, жорстко, безжалісно розповідаючи про війну якою вона є, залишається чесним художником-гуманістом. Йому притаманні здорові моральні принципи, здоровий глузд і живі почуття простої людини, яка ненавидить війну, гаряче любить людей, такими, які вони є - нещасливими, змученими і навіть знівеченими важким, потворним життям.

На підставі вивчення художнього світу роману слід зазначити, що у Ремарка це світ післявоєнної Німеччині, в якому панує жахлива розруха, безробіття, знецінення людської особистості. Це ідеальні умови для написання історії про справжніх чоловіків, які пройшли школу війни, шлях страждань. Виявилося, що всі ідеали розлетілися в порох під незворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогненні будні війни, їх топили у багнюці будні післявоєнних років. Тоді, після декількох коротких спалахів і довгого вгасання німецької революції, на робочих околицях тріщали залпи карателів, які розстрілювали захисників останніх барикад, а у кварталах нових багатіїв, які нажилися на війні, - не припинялися оргії. Тоді в суспільному житті і в усьому побуті німецьких міст і містечок, які ще так недавно пишалися бездоганною охайністю, строгим порядком і бюргерською доброчесністю, запанували злидні і розпуста, наростали розруха і негаразди, спустошувалися сімейні скарбнички і людські душі. Промисловість і транспорт були зруйновані, було розхитано господарство, знецінювалися гроші й моральні принципи. Таким бачив світ Ремарк, і його очима так само бачили світ і його герої. Здавалося б, попереду їх чекає тільки безвихідь, крах усього їхнього життя, але було те, що не дало їм переступити останні рубежі людяності - це «фронтове братство» і кохання.

Вічні категорії - любов, дружба, товариство високої загартованості - опиняються в умовах загальної кризи найціннішими, найміцнішими, а часом єдиними якостями, які дозволяють людині залишатися людиною в умовах всеохоплюючого розпаду [3, 4]. Три товариші живуть за правилами фронтової дружби, підтримуючи одне одного, воюють зі своїм оточенням. Вони ведуть особисту малу війну, але автор показує, що війна в його улюблених героїв не знищила добра і ніжності, співчуття і любові. У кожному з них війна залишила свій відбиток, забрала щось дуже важливе. Але, незважаючи на це, вони знаходять в собі сили продовжувати життя, не заради себе, а заради товаришів, чиї проблеми і переживання дорожче своїх власних. «Мы хотели сражаться с ложью, себялюбием, бессердечием, корыстью - со всем тем, что было повинно в нашем прошлом, что сделало нас чёрствыми, жёсткими, лишило всякой веры, кроме веры в локоть товарища...» [3, 53]. Цими словами свого головного героя Ремарк показав всю важливість товариства, дружби в цьому ворожому післявоєнному світі. На думку М.В. Зоркої «Роберт Локамп сохраняет живую душу, всегда готовую на отклик, сочувствие и помощь чужому горю» [4].

Отже, головні герої - фронтові товариші: Роберт Локамп, Отто Кестер, Готтфрід Ленц утримують маленьку автомайстерню. Вдень вони всі в роботі, а вечори полюбляють проводити за склянкою рому, борючись зі своїм минулим. Так минає день за днем, поки одного разу Роберт не закохується у гарну дівчину Патрицію (Пат) Хольман - на тлі кризи розквітає тендітна і красива історія кохання. Життя знову сповнене сенсу і надії: «И вдруг я увидел, что могу значить что-то для другого человека и что он счастлив только от того, что я рядом с ним. Такие слова сами по себе звучат очень просто, но когда вдумаешься в них, начинаешь понимать, как это всё бесконечно важно. Это может поднять бурю в душе человека и совершенно преобразить его. Это любовь и всё-таки нечто другое. Что-то такое, ради чего стоит жить»[3, 200]. Але минулі часи не залишають героїв у спокої - так, голодне дитинство стає причиною хвороби Пат. Якщо в умовах, описаних Ремарком, його головний герой здатний так віддано, ніжно і палко любити смертельно хвору дівчину, значить не все втрачено, не все вбито, отруєне, не все випалено в людях. Таким чином, можна зробити висновок, що головні людські достоїнства він зберіг у своїй душі, і є надія на порятунок. Але історія закінчується трагічно, кохана подруга героя помирає. Здавалося б, смерть, бідність, безвихідна туга повинні були привести до розпачу. Це підтверджували слова власниці казарми фрау Залевськи «До чего же странная пошла молодёжь! Прошлое вы ненавидите, настоящее презираете,  а на будущее вам наплевать. Ну чем хорошим это может кончиться?» [3, 146]. Але далі на сторінках роману автор зображує перемогу любові і дружби над смертю: «Любовь зарождается в человеке, но никогда не кончается в нём» [3]. Немає жодних зримих або хоча б передбачуваних надій на краще, але вже в самій сутності людських характерів героїв роману, в їх грубуватій сердечності, яку не похитнув гіркий досвід, весь бруд і вся потворність їх життя жевріє боязка, але жива надія на силу вірної дружби, доброго товариства, справжнього кохання.

Слід зазначити, що у романі розповідь ведеться від першої особи. І, можна зазначити, що це не лише штучний літературний засіб, а природньо необхідне вираження дійсного відношення письменника до того, про що він пише, тому що Роберт Локамп, один з головних героів твору, - це насамперед ліричний герой, який бачить світ і сприймає людей, думає і відчуває багато в чому як сам автор. Він не дзеркальне відображення самого Ремарка, але дуже близька йому за духом людина, одноліток.

Отже автор показав у своєму романі післявоєнний світ переможеної у Першій світовій війні Німеччини, в якій були зруйновані матеріальні цінності, але на цих руїнах збереглися вічні духовні цінності: дружба, любов, товариство, які так близькі були Ремарку. Треба відзначити, що така концепція світу і людини стала характерною не тільки досліджуваному роману автора. Вона пройшла скрізь усі твори Ремарка. На нашу думку таке ставлення дає підстави стверджувати, що це є концепція, охопившая весь післявоєнний світ Німеччини того часу, а тому отримавшая характеристики загальнолюдської значущості. То ж безперечне ствердження, що яка б не складалася ситуація у навколишньому світі - загальнолюдські ціності залишаються понад усе і допомагають людям встояти в цьому жорстокому і мінливому суспільстві.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет