Міністерство освіти і науки України Сумський державний університет Кафедра філософії

Суми

2008
ББК 87я73.3

В 17
Рекомендовано до друку вченою радою СумДУ


Вандишев Валентин М. Філософія: історія філософії, антропологія, культура і цивілізація: Конспект лекцій. – Суми: Видавництво СумДУ, 2008. – 205 с.

Розглянуто основну проблематику університетського курсу філософії, що включає розділи з історії філософії, філософської антропології, онтології та теорії пізнання. Розглянуто також глобальну ситуацію сучасності, що пов’язані з екологічними, демографічними та соціально-економічними проблемами, притаманними людству.

Матеріал навчального посібника висвітлює основні поняття і категорії філософії, дозволяє студентам з’ясувати сутність основних розділів філософії. Важливим аспектом запропонованого конспекту лекцій є також чітка структуризація змісту.

Конспект лекцій призначений насамперед для студентів заочної форми навчання та для студентів, які навчаються дистанційно.

Вважаю, що найбільш доцільно викладати філософію як екскурс в історію філософських вчень і понять, керуючись принципом історизму і цілісності предмету філософування. Відтак, з філософії не можна виключати тих її систем, які не вписуються в традицію доби панування марксистсько-ленінської філософії.

Зважаючи на те, що нині в Україні щорічно виходить друком у різних видавництвах значна кількість навчальної і довідкової літератури з філософії, студенти мають можливість використовувати підручники і посібники й інших авторів. Деяку частину цієї літератури наведено у списку рекомендованої для вивчення літератури з філософії у кінці даного конспекту лекцій.

Необхідною умовою ефективного і результативного вивчення філософії у СумДУ є використання методичного посібника з філософії, який підготовлений кафедрою філософії для студентів заочної форми навчання у 2007 році. У цьому посібнику подано анотації тем, ключові поняття, короткий словник філософських термінів, списки літератури до кожної теми, зразки тестових завдань, список контрольних питань, які виносяться на іспит. При цьому не виключається, що викладач може вносити зміни в список контрольних питань, попередньо повідомивши про це студентів.

Працюючи над визначеними у конспекті темами, студенту слід звернути увагу на контрольні питання для самоперевірки і тестування, які подано у кінці кожної теми. Саме по цих питаннях і будуть складені тестові завдання, правильна відповідь на які є передумовою допуску студента до складання іспиту. Остаточна оцінка знань студента визначається на підставі його відповідей на питання екзаменаційного білету.
В.М. Вандишев,

д-р філософських наук, професор

Лютий 2008 року
Тема 1. ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ
Філософія буквально означає любов до мудрості й ерудиції. Тому, звісно, важко філософувати, володіючи лише вбогими фрагментами та обривками знання. Філософ – це людина, яка цілком присвячує себе шуканню істини; саме від філософа згодом очікують плодів мудрості. Ф. Шелінг уважав, що філософія і є знання прогресуюче, рівень якого визначається нашою любов'ю до мудрості, тобто нашою свободою. Східна традиція вживає поняття даршана, що означає здатність бачити щось таке, що в звичайних умовах побачити важко. Важко бачити істину: єдину, вічну, непорушну. Тому, можливо, даршана – це бачення істини, просякнуте відчуттям Абсолюту, як найвищого сенсу життя. Також доцільно припустити, що у філософії, в силу її особливої привабливості, є й особливий предмет дослідження – трепетна і невловима душа.

Потреба осмислювати своє індивідуальне життя, світ, що оточує нас, і своє місце у світі глибоко пронизує єство людини і деякі з нас приходять до цього, що і може свідчити про початок філософування. Шукання знання важливе, але ще важливіше розуміння суті того, що відбувається навколо нас. Істинно мудрою людину робить уміння втілити належне знання у своє буття, зробити його атрибутом своєї життєдіяльності. Звідси виникає уявлення про закономірність людського знання-буття, про потрійний характер цього процесу, що можна було б зобразити так:

Процес пізнавання можна розглядати з різних сторін. В одному випадку можна рухатися від знання до розуміння, і від нього до нового, вже усвідомленого як необхідне, буття. В іншому випадку рух може мати причиною незадоволеність своїм життям, жадобу пошуків такого знання, яке здатне пояснити це, до знаходження шляху, що приносить умиротворення і спокій.

Філософи по-різному оцінюють суть життя. Роботи їх можуть випромінювати і невтримний оптимізм, романтику і натхнення, але можуть вони бути перейняті подихом розпачу, песимізму і туги. Це не повинно відлякувати початківця від потреби розмірковування над філософськими сповіданнями. В одному випадку може статися так, що нам покажуть, як перебороти те, що заважає бачити радості життя, як перетворити життя на принципах здорового глузду чи справедливості. В іншому випадку нас навчать, як жити навіть в атмосфері життя, отруєного розпачем і непевністю. Зрозумійте, призначення філософії – робити людину вільною. Якщо людина ознайомилася з різноманіттям поглядів філософів і філософських шкіл, осягнула всю велич цих намагань, зробити її сліпим рабом однієї із них, а тим більше послідовником неправедних, неможливо.

Основу будь-якого філософування визначає світогляд людини.
1.1. СВІТОГЛЯД

Світогляд звичайно розуміють як систему поглядів на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на відношення людини до оточуючої її дійсності і до самої себе. Світогляд людини переважно орієнтовано на вирішення сутності фундаментального відношення світ-людина. Саме в античній філософії поняття макрокосм і мікрокосм конкретизували це відношення, додаючи йому характеру ніби сприйманого почуттями.

Світогляд соціально обумовлений оскільки мисляча людина занурена усіма своїми помислами, почуттями і усім своїм способом життя в конкретне суспільне середовище. Тому людина і не може до навколишньої до неї дійсності відноситися неупереджено і байдуже, як сторонній спостерігач. Світогляд також орієнтований на пізнавання відношення духу і матерії, природи і суспільства, природи і сутності людської свідомості, пізнаванності світу, сенсу життя, Абсолюту, вічності і смерті, нескінченності і безсмертя, щастя і краси, можливого і випадкового і багато чого іншого, без чого неможливе повноцінне людське шукання істини.

Центральним у природі світогляду є поняття мир-світ, сприйманий людьми, як правило, різним чином, тому що вони рідко звертають увагу на необхідність відповідально, строго і недвозначно вживати у своїй мові те чи інші поняття. Можна без перебільшення сказати, що який світ людини, такий і її світогляд. Світ людини визначається усім образом її життєдіяльності, мірою її ерудованості, походженням і соціально-культурним оточенням. Світи академіка і слюсаря-складальника, банкіра і географа, фермера й астронома, філософа і домогосподарки істотно розрізняються.

Світобудова усвідомлювана людьми двояко. В одному випадку ми схильні переносити на світ якості і форми людини і людського суспільства. Це – антропоморфізм. Антропоморфізм багатоликий, але найважливіші якості людини, – активність, цілеспрямованість, свідомість, – у ньому присутні неодмінно. (Уважно прислухайтесь до антропоморфної лексики сучасної реклами, і ви краще зрозумієте про що йдеться). У другому випадку ми усвідомлюємо себе і суспільство, переносячи на нас властивості і закони природи як такої. Це – соціоморфізм, уподібнення відносин між вигаданими антропоморфними істотами відносинам між людьми в людському суспільстві. Проблема однак у тім, що природа не антропоморфна і не соціоморфна, а людина і суспільство це вже не цілком природа.

Спроби перенести закони природи в тканину індивідуального людського чи громадського життя малопродуктивні. Хоча людина і є істота тілесна і природна, проте буття в суспільстві накладає на кожного з нас істотні відмінності. Утім, осягаючи й усвідомлюючи закони природи, люди могли б більш доцільно організувати своє життя. Непорозуміння людства в тому, що усе більш інтенсифікуючи технічну сторону свого буття, воно усе далі відходить від основних принципів, що регулюють відношення між людьми в суспільстві. Звідси і нова мораль, і нові життєві цінності, і нові труднощі в організації життя суспільства.

Світогляд містить у собі і таку людську якість, як здатність аналізувати, систематизувати й узагальнювати наявні в нашому розпорядженні факти. Розуміння, воля, готовність діяти, нерозривно пов'язані із переконаннями, які є в кожної людини, і які спираються або на віру, або на ідеали і моральні норми.

Світогляд – сугубо індивідуальне явище, а тому воно може містити в собі все, що було перераховано вище, а може включати тільки частину, і то незначну. Тому воно може бути безпристрасним і зарозумілим, безладним і позбавленим здатності до розуміння. Досить часто, на жаль, у ньому можуть бути відсутніми ідеали і вищі духовні цінності.

Буття світогляду неможливе поза людиною. Звідси і неослабний інтерес до пізнання природи і сутності людини, що є предметом пізнання багатьох наук. Кожна з них бере якийсь властивий лише їй аспект дослідження тілесного чи психічного в бутті людини. Природно, що при цьому підспудно керуються бажанням відповісти на якесь із важливих питань: “Що таке людина?”; “Які її сутність і призначення у світі?”; “У чому сенс індивідуального людського життя?”; “У якому відношенні знаходяться Бог і людина?” тощо.

Пізнання людини має одну важливу детермінацію. “Пізнай самого себе, і ти пізнаєш світи і богів”, – було написано на фронтоні храму в Дельфах, відзначаючи глибоку тотожність світу зверхнього, небесного і світу земного, людського. Тому що сказано: “Що вгорі, те і внизу”.

Люди, що розмірковують над фундаментальними поняттями дух і душа, свідомо або інтуїтивно часто уживають відомий ряд понять: “сила духу”, “зміцнення духу”, “душевна рівновага”, “душевний спокій”, “загубити душу” і таке подібне. Знову ж таки поняття дух і душа розглядаються у контексті уявлень про вічність, нескінченність, смерть і безсмертя.

Душа людини – це ніби її справжнє Я, тобто те начало людської індивідуальності, поза яким немислима будь-яка свідома діяльність. Так, діяльність души починається тоді, коли людина, прямуючи шляхом істинного пізнання, усвідомлює свою сутність, тобто осягає той факт, що у ній є щось, що робить її такою, якою вона є насправді. Істинно діяльність душі починається тоді, коли усвідомлюється факт існування її, як начала причетного вічності, сповненого знання і блаженства. Неістинна діяльність душі найчастіше виявляється в почутті панічного страху, у всепоглинаючому відчутті остраху втратити щось надзвичайно важливе. Це навіть не страх смерті, тому що факт смертності тіла визнають усі, – це саме страх згубити свою душу. Страх цей пов'язаний з нерозумінням того, що душу втратити не можна, якщо є непохитна воля до справжніх цінностей. Але слабка людина, прив'язана до світу минущого, до світу швидкоплинних матеріальних речей, жадоба володіння якими в нас переважає, саме у втраті речей вбачає свою погибель. Життю, сповненому матеріальних речей, вона надає занадто великого значення, сприймає його занадто серйозно. Єдиним засобом від таких страхів є розуміння не-важливості всіх речей і явищ матеріального світу. Саме не-важливість робить усі речі по суті однаковими, рівними одна одній.

З погляду ведичної філософії душа – це вічне індивідуальне Я, дрібна частка духовної потенції Бога, що перебуває в серці матеріального тіла. Проявом душі є свідомість. Сила душі в її здатності вибирати, тому душа сама відповідальна за своє звільнення або свій полон, хоча самотужки вона не може ні звільнитися від матеріального світу, ні цілком насолоджуватися ним. Душа завжди відмінна від матеріальних цілей, яким вона слідує під впливом обставин матеріальної природи. Індивідуальну душу пізнають у трьох її аспектах: по-перше, як свідомість, що пронизує все тіло; по-друге, як вічну душу, що перебуває в серці; по-третє, як особистість.

«Форма, або душа, – відзначав Г.В. Лєйбніц, – має ту перевагу перед матерією, що є джерелом дій, тому що вона містить у собі початок руху, або зміни». Душа активна сама по собі, і це важливо, тому що душа не байдужна до дії, подібно матерії, і в самій собі знаходить те, що її визначає, надає порядку усьому, що тільки буде її оточувати. Більш конкретні уявлення про душ пов'язані з розумінням її як істотної форми тіла. Авіценна відстоював таке розуміння душі наряду з поняттям про її безсмертя і нематеріальність. Оскільки природа душі рядом античних філософів вбачалася як сонячно-зоряна, то своєрідність душі індивіда проявляється у формах конкретного тіла, обраного нею (чи сформованого нею!) для свого чергового втілення. На такі уявлення спираються певні космоцентричні системи знання.

Дух – категорія ще більш складна і важка для збагнення і тлумачення, особливо в системах матеріалістичного світорозуміння. Навпроти, з погляду тієї науки, що вважає себе причетної до пізнання духу, дух є єдина реальність, дух є начало єдине і безумовне. І тоді Дух – Єдиний, Сущий, Нестворений, Вічний. Можливо, це найбільш конкретні визначення, у яких тільки і може людська мова висловити узагальнено фундаментальну сутність. “Бог є дух”, – сказано в Євангелії від Іоанна (4, 24). Визнання цього положення в релігійно-філософських системах необхідно просуває до твердження про те, що дух пронизує собою все суще, присутній повсюдно і споконвічно у всесвіті, будучи творцем усього видимого світу. Тоді можливо говорити і про зміцнення духу, але лише оскільки мова йде про зміцнення свідомості причетності до духу як вищого начала.

Тіло людини за допомогою мозку і нервової системи тісно пов'язане з усією системою людських органів і знаходиться в різноманітних відносинах зі світом зовнішнім. Наші органи почуттів складають єдине джерело знання про світ і на основі їхньої діяльності виникають наші думки, ідеї, ідеали, що, будучи узагальненими і систематизованими, набувають статусу науки.

Отже, людська сутність триєдина. Дух – начало безсмертне і неподільне. Тіло складається з плинного і подільного. Душа пов'язує ці начала, розділяючи природу обох: вона втілена в ефірне тіло, подібне фізичному тілу, яке без свого невидимого двійника не мало би життя. Відповідно, до чого схиляється більше душа, те і формує ефірне, астральне тіло. Духовні якості зміцнюють тіло душі. Прив’язаність до тілесного, слідування голосу тіла, робить душу грубою й обмежує можливість реалізації нею свого призначення.

Утім, проблеми духу, душі і тіла можна розглядати і дещо інакше, поставивши наперед матеріальне начало. Тоді дух можна ідентифікувати з усією сукупністю думок, ідей, проектів, у тому числі і втілених у машини, технічні пристрої, греблі гідроелектростанцій, будинки, скульптури, картини, книги, опери і таке інше. Тоді зрозуміло, що міра духовності індивіда може визначатися тим, наскільки він опанував усім духовним досвідом людства. А душу можна розглядати як сферу почуттєвого, емоційного буття людини. Тоді душа людини буде вбачатись тим досконалішою, чим більше в ній співчуття, любові, бажання добра ближньому.

Починаючи своє філософування, треба зважити на те, що міркування про сутність і буття людини нерозривно пов'язані з проблемою сенсу життя, смерті і безсмертя. У контексті такої проблеми уявлення про сутність і буття духу, душі і тіла набувають різноманітних відтінків. У певному розумінні вони виявляються обтяженими і атрибутами смертності, і атрибутами вічності.

Онтологія містить усі перші і самі загальні визначення сущого, родові і споконвічні поняття, якими керуються у всіх наступних доказах у межах відповідної філософської системи. Онтологія – це філософське вчення про буття взагалі, про існуюче і неіснуюче, про можливе і випадкове, про необхідне і закономірне, про одиничне і загальне. Онтологія – це ніби наданий для розуміння всього наступного філософування словник основних понять, категорій і визначень. Тут важливими для світорозуміння є уявлення про природу і сутність світу, що припускають відповідь на кілька основних питань: 1) Чи виник світ (Галактика, Метагалактика і т. ін.) у силу якихось зовнішніх причин, чи він існує вічно?; 2) Є у світу творець, чи світ ніким не створений і розвивається по своїх внутрішніх законах?; 3) Що є визначальним в існуючому світі: ідея, дух чи матеріальні причини?; 4) Природа світу духовна чи в основі світу лежать якісь надзвичайно малі першоелементи?

Для сучасного наукового мислення, що має тривалу історію, властиве визнання двох можливих начал буття: матеріального або (і) духовного. Практично це свідчить про фундаментальну протилежність матерія-свідомість, природа-дух. Вирішуючи проблему начала світу, переважна більшість філософів і відповідально мислячих учених, роблять свій вибір, виходячи з визнання єдиної першооснови: або матерія (природа), або дух (Бог, ідея). Це і є філософський монізм. Вважається, що вибір здійснюється на основі переконань людини. У той же час підстави самих цих переконань, як правило, ніхто всерйоз не досліджує. А тим часом, як давно уже помітили найбільш прозорливі філософи, вибір у рамках полярних визначень практично неможливо довести. І тоді виходить, що істинною підставою вибору виступає лише віра в правильність своєї точки зору, у перманентну можливість здобування все нових і нових свідчень на її користь. Звідси природне існування в онтології двох важливих філософських напрямків: матеріалізм і ідеалізм. І тому вся історія філософії в її онтологічному вимірі може бути розглянута як історія паралельного розвитку матеріалізму й ідеалізму

Матеріалізм. Для філософа-матеріаліста первинною, визначальною реальністю виступає природа, матеріальний світ. Стверджується, що вони існують вічно, ніким не створені, нескінченні в просторі і часі, а розум має здатність осягнути їх. Природа ж у своєму саморозвитку породжує в силу визначених закономірних причин усе різноманіття природних явищ, рослинний і тваринний світ. Людина філософом-матеріалістом розглядається як творіння природи, що вінчає її, і покликана осягнути за допомогою свого розуму саму себе і оточуючу природу. Тому вважається, що свідомість людини і її здатність до творчості мають природне походження і ніби покликані удосконалити світ сущий до появи людини. З погляду матеріаліста усілякі уявлення про світ надприродний, ноуменальний, Божественний – це усього-на-всього наслідки фантазії людини.

Історично матеріалізм мав ряд етапів розвитку. На початку це був споглядальний матеріалізм стародавніх індусів, китайців і греків, що спостерігаючи круговорот природних явищ, начало буття бачили в різних матеріальних сутностях: вогонь, вода, повітря, земля, атоми й ін. Для цього матеріалізму характерні були глибоко пронизуючі його окультно-містичні уявлення, яких завжди “не помічали” їх послідовники. Наступний етап матеріалістичного світогляду складався в Новий час у XVI-XVIII ст. Тоді формування нових капіталістичних відносин і ослаблення релігійного переслідування інакомислення сприяли бурхливому розвитку природничих наук. Для цього матеріалізму властиві споглядальність, спрощене розуміння ідей розвитку і взаємозв'язку речей і явищ, нігілістичне ігнорування досвіду філософських шкіл минулого. У цей період панує атомістична картина світу, усе намагаються пояснити з позиції законів механіки, переважають ідеї можливості пояснювання і передбачування матеріальних подій. Найвищого розвитку цей матеріалізм досяг у філософських вченнях французьких матеріалістів і атеїстів XVIII ст. Нарешті, у ХІХ-ХХ ст. розвиток матеріалізму пов'язаний з великими природничо-науковими відкриттями. Апологети цього матеріалізму вірили в можливість серйозних соціальних перетворень у суспільстві на підставах гуманізму, сподівалися на встановлення царства миру, щастя, рівності, братерства, свободи і справедливості. Технократичний романтизм матеріалістів ХХ-ХХІ ст. також спирається на віру в безмежні можливості людського розуму і всесилля техніки, створюваної людським генієм.

Визначаючись взагалі, можна сказати, що ідеалізм історично зазнавав змін, але розвивався в більш сприятливих умовах, ніж матеріалізм. Досягнення наукового пізнання і суспільного розвитку ідеалізм також досить ефективно використовував для обґрунтування своїх принципів.

Тріада, наведена мною нижче, дозволить наочно зрозуміти суть принципових розбіжностей між матеріалізмом і ідеалізмом. Матеріаліст починає з первинності природи. А тому людина, як найвище творіння природи, здатна осягти ідею світу і, керуючись нею, удосконалювати і природу і саму себе. Ідеаліст, навпроти, починає зі світу ідей, з Абсолютної Ідеї світу, яка втілюючись у косну і безжиттєву матерію, сповнює її життям, привносить у неї розвиток. Тут також цілком закономірною є поява людини, наділеної свідомістю (розумом), що дозволяє їй осягти, нехай і не самим досконалим чином, Ідею світу, промисел Божий.
Людина (свідомість)



Природа Ідея світу

(матерія) (світ ідей)

В історії філософії були спроби подолати однобічності матеріалізму й ідеалізму. На відміну від монізму дуалізм виходить із визнання рівноправними двох начал – духу і матерії, які принципово відмінні одне від одного. Так французький мислитель Рене Декарт ввів у філософію ідею абсолютної протилежності духу і тіла. Протяжна річ цілком позбавлена духу, а духовне – цілком нематеріальне. Атрибут протяжності характеризує всі тілесні речі й утворює природу тілесної субстанції. Здатність мислити використовується мислячою субстанцією стосовно до матеріальних речей.

Пізнання явищ оточуючої нас реальності і сукупності речей, що складають світ – це нагальна потреба мислячої людини. На певному етапі суспільного розвитку з'являються люди, для яких здобування знання, узагальнення результатів практики, передача знання у формі навчання іншого стають основною формою діяльності. Тоді відбувається відокремлення духовно-пізнавальної діяльності від предметно-почуттєвої. На цьому етапі вже і сама гносеологія стає для суб'єкта об'єктом пізнання.

У гносеології співіснують два підходи до пізнання об’єкта: сенсуалізм і раціоналізм.

Для сенсуаліста почуття – основне джерело пізнання істотного в об’єкті, а наші знання він розглядає як результат наших почуттєвих вражень. Загальні поняття про речі і явища, на думку сенсуалістів, виникають шляхом відкидання особливостей конкретних речей і фіксування того загального, що характерно для багатьох речей і явищ. Дійсно, таке узагальнення має місце. Труднощі для сенсуаліста однак у тім, щоб зрозуміти, відкіля береться сила узагальнення, як виникає поняття про загальне й одиничне.

Певною мірою передумовою формування поняття є уявлення, як об’єктивований почуттєвий досвід, який доповнюється уявою і фантазією. У момент утворення уявлення сам об’єкт не знаходиться в контакті з органами почуттів. Відволікання від почуттєвого досвіду необхідно пов'язано з абстрагуванням і уявою. Зі сказаного можна зробити висновок, що виникнення поняття є ніби підсумком пізнання людиною світу. Саме тому поняття несе у собі різноманітні сторони об'єктивно існуючих речей і явищ, а також особливості емоційно-вольового й інтелектуально-логічного світорозуміння суб'єкта пізнання.

Можливість пізнання для раціоналіста, насамперед, пов’язана з існуванням загальних понять. Тільки опанувавши загальні поняття, людина здатна цілеспрямовано пізнавати світ. Природа загальних понять для раціоналіста лежить у самому розумі. Для Р.Декарта – це вроджені ідеї, щось на зразок вічних істин, з якими людина і народжується. Філософ-раціоналіст вважає істинним тільки те, що чітко і ясно пізнане, тобто те, у чому той, хто пізнає, не сумнівається, адже почуття дуже часто обманюють і подають спотворену картину світу. У переважній більшості і сенсуалісти, і раціоналісти віддають належне протилежній точці зору.

Агностицизм. Деякі філософи висловлюють сумнів стосовно можливості пізнання світу. Тих, хто категорично заперечують можливість пізнання світу, називають агностиками, а їх напрямок філософування називають агностицизмом. Агностики акцентують увагу на відносності наших знань, адже відомо, що досить часто в історії науки загальновизнані істини виявлялися оманою, і навпаки. Тому можна з певною мірою впевненості заявити, що і визнані нами сьогоднішні істини виявляться помилковими, бо вже завтра вони можуть бути спростовані прогресом науки. По-друге, зауважують агностики, хоча обсяг нашого знання неухильно збільшується, ми постійно знаходимося у полоні безмежності пізнаваного нами світу. У нас часто виникає відчуття незначності нашого знання щодо можливої його безмежності. Але не слід беззаперечно поділяти застереження агностиків. Філософи багато розмірковували над проблемою меж пізнання і висували різні аргументи супроти агностицизму. Важливо, що дотепер людству вдавалося правильно сформулювати, а тому і досить успішно вирішувати життєво значущі проблеми суспільства. Звідси оптимістичні чекання щодо того, що і надалі наше пізнання буде адекватно відображати дійсність і дозволить переборювати труднощі, що виникають.
1.4. МЕТОДОЛОГІЯ: РЕЛЯТИВІЗМ, МЕТАФІЗИКА І ДІАЛЕКТИКА

Методологія – це система висхідних принципів, що визначають найбільш узагальнені засоби підходу до аналізу й оцінки явищ. Ці принципи характеризують відношення до речей і явищ, виходячи зі специфіки розуміння пізнавальної і практичної діяльності. Філософська методологія орієнтує дослідника на включення в процес пізнання певної сукупності філософських категорій, понять і принципів. Різне розуміння вченими змісту і сутності понять приводить до різного бачення основи і мети діяльності.

Методологія як загальна концепція розвитку може бути представлена в трьох основних формах: релятивізм, метафізика, діалектика. Релятивізм – це методологія розуміння, пояснення і передбачення, прихильники якої у всьому сущому вбачають відносність, абсолютну змінюваність, плинність. Послідовникам релятивізму буття уявляється суцільним потоком подій. Релятивізм – метод філософування давньогрецьких софістів і їх послідовників. Так, учень Геракліта Кратіл стверджував, що в ту саму річку не можна увійти навіть один раз. Бо коли ви вирішуєте ввійти в річку і коли практично входите, то вода, що тече у ній, вже інша. Більш того, не можна взагалі висловити про речі будь-яке судження, оскільки вони постійно змінюються. Залишається тільки показати пальцем на те, що ви хотіли б сказати. Релятивізм спирається на плинність, невизначеність понять, неузгодженість у їхньому застосуванні між сторонами, що беруть участь у розмові. Релятивізм та агностицизм сприяли розвитку скептицизму, прибічники якого критикували догмати релігії в XVII-XVIII ст.

Філософська методологія в науковому пізнанні трансформується в такі поняття і принципи, які допомагають глибше зрозуміти предмет дослідження представникам конкретних наук. Подібна трансформація виявляється в методологічних принципах відповідності, симетрії, єдності знання та інших, які в свою чергу широко використовуються вченими в їхніх спробах осмислити фундаментальні ідеї у фізиці, хімії, біології, астрофізиці, космології.

Ця проблема у пізнанні оточуючого світу виявляється настільки ж важливою, як і всі інші світоглядні проблеми. Перед людиною часом виникають непрості питання. “Як потрібно поводитися людині, щоб цілком реалізувати своє індивідуальне призначення?”. “У чому зміст людського життя?”. “Які цінності цього світу справжні, а які – ілюзорні?”. “Звідкіля я з'явився і куди я піду потім, після смерті?”. “Вільний я у своїх вчинках, чи моє життя наперед визначене зверхніми причинами?”. “Чи існує життя вічне?”. “Що таке смерть і що таке безсмертя?”. Втім, питаннями цими задається далеко не кожна людина, а значна частина життя пересічної людини ними взагалі не обтяжена. Але такі питання існують, філософа цікавлять, і чекають на відповідь.

Деяка частина мислителів міркують ще і над тим, чи здатна людина взагалі ставати іншою, набувати якостей необхідних для подальшого її розвитку. Тому важливо, чи є в людині таке начало, що давало б можливість їй ставати іншою? Одні таке начало пов’язують із необмеженим волевиявленням людини. Інші схильні моралізувати і мріяти про краще майбутнє, сподіваючись, що щось раптом відбудеться з нами з усіма, і станемо ми добрими і полюбимо один одного. Треті взагалі не створюють ілюзій із приводу сутності людини і вважають, що людина – це суть та ж машина, яка керована у своїх вчинках зовнішніми обставинами. Для прихильників такої думки навіть те, що традиційно вважається найвищими досягненнями людського духу: мистецтво, поезія і філософія, є усього-на-всього наслідки механічної природи людини.

Ідея посмертного воздаяння за діяння душі в людському тілі в багатьох релігійно-філософських системах приймається беззаперечно. Вважається, що у кожної людини було попереднє життя, а вчинки, зроблені тоді, є причиною подій життя теперішнього, і за них треба відповідати.

Питання про напередвизначеність та долю, звичайно, викликає у людей значний інтерес і значні труднощі. Г.В. Лейбніц припустив, що і ці питання можна вирішити задовільно, якщо керуватися системою «напередвстановленої гармонії між душею і тілом, відповідно до якої тіло за своєю споконвічною будівлею пристосовано за допомогою зовнішніх предметів виконувати все те, що воно робить з волі душі». Правда, він відкинув можливість фізичного впливу тіла на душу, і навпаки, зазначив розходження законів одного і законів іншого. Але це говорив філософ-класик, один із кращих математиків і астрологів свого часу, і слова його важко зрозуміти непідготовленим відповідним чином розумом. А тим часом, визнаючи долю, на неї часто посилаються. Те, що ми називаємо долею, – це тільки наші схильності, наші нахили, які дані нам як засіб життя. Застигнемо на них, – вони стануть нашою долею, бо одноманітні пристрасті і нахили обплутують лише морально низьку людину. Зможемо їх перебороти, зробити важелем нашої свободи – виграємо життя.
1.6. ОСОБЛИВОСТІ МІФОЛОГІЧНОГО ТА РЕЛІГІЙНОГО СВІТОГЛЯДУ

Тепер, після ознайомлення із сутністю і структурою світогляду, доцільно звернутися до конкретної форми світогляду, до міфології. Стародавність схована від нас покривом забуття і мовчання і лише міфи, як засіб розуміння і пояснення світу, залишились нам у спадок. Пам’ятайте, міфи створені не народами і не співтовариствами простолюдинів. У кожного міфу є автори, люди посвячені в таємну мудрість, поети-філософи, які зробили все можливе, аби приховати ту дійсність абсолютного, про яку йдеться в міфах минулого. Міф має дуже гнучку форму, яку можна легко залучити для підтвердження навіть протилежних точок зору.

Імовірніше всього, що в міфах демонструють діяння душі несвідомої своєї сутності. Душа має потребу діяти у визначеному напрямку, діяти підносячи себе. На рівні міфологічної свідомості вона робить це в образах, узгоджених з її сутністю. Але коли душу підноситься до істин більш глибоких, то вона стає здатною сприймати істинний зміст міфу. От, скажімо, єгипетські жерці свідомо чи інстинктивно при демонстрації своєї мудрості користувались навіть не письменами, а зображеннями на стінах храмів. Кожне фундаментальне зображення, а їх усього 22, несе у собі цілісний зміст знання і мудрості. А вже потім зміст витягався з образа і втілювався в слова. За тим, щоб зміст і слово були тотожні, стежили ієрофанти, посвячені жерці, яким було довірено охороняти таємне знання.

Релігійний світогляд спирається на сукупність ідей про сутність і існування Бога. У релігії Бог виступає як верховна істота, яка відмінна від світу і в той же час є творцем світу. Віра в Бога – Єдиного, Вічного, Нествореного, Всемилостивого, Всюдисущого складає основу переважно всякої релігії. Феномен віри досить складний для розуміння, тому що на думку апологетів релігії існують два шляхи пізнання: шлях віри, що виходить із серця людини; і шлях розуму, що спирається на інтелект. Релігія спирається на віру в існування абсолютного начала, яке у багатьох релігіях персоніфіковане, тобто має атрибути особистості. Релігія (дхарма) – це ще і закони Бога, а тому, керуючись філософським змістом її, релігія – це визнання певних закономірностей і принципів світу, дотримання яких безумовно необхідне для людини віруючої.

Біблійний процес творіння також завершується творінням людини. За шість днів Бог створив усі необхідні для життя людини умови і саму людину. Втім, і тут не все просто. Текст глав 1-ї і 2-ї Книги Буття свідчить, що Бог створював людину двічі: на шостий і сьомий день. І жінку Бог створював двічі. Але і тексти Біблії глибоко символічні, і тут процес творіння людини не слід розуміти буквально. Бог створив людину як життя першою, але людину як форму Бог створив останньою. Адже людина – творіння довершене. І тільки життя, яке здатне перевершувати зміни оточуючого його світу, може розвиватися з випередженням будь-якої життєвої хвилі. Інші відстають. А людина і досі попереду еволюції. Доти, поки прогрес задовольняє потреби життя, що розвивається, воно робитиме нові старти, пристосовуватиметься до нових умов.

1. 
   Як слід розуміти поняття філософія?
   
2. 
   Що таке структура світогляду?
   
3. 
   Що таке антропоморфізм і соціоморфізм?
   
4. 
   Що таке онтологія? Основні напрями і поняття.
   
5. 
   Що таке філософський монізм, дуалізм, плюралізм?
   
6. 
   Що таке гносеологія? Основні поняття і форми пізнання.
   
7. 
   Основні напрями методології: релятивізм, метафізика, діалектика.
   
8. 
   Що таке свобода волі людини, доля, напередвизначеність?
   
9. 
   Що таке міфологічний світогляд?
   
10. 
    Що таке релігійний світогляд?