Тема 3. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Джерелами пізнання древньої філософії є збережені тексти філософських творів або фрагменти з них. Твори багатьох філософів античності були втрачені ще задовго до нашої ери. Тому для вивчення античної філософії важливі свідчення древніх авторів про своїх попередників і сучасників, коментарі до творів, філософська полеміка з ідейними супротивниками.

Ця філософія виникла в Мілеті – найбільшому з малоазійських міст Греції в VI ст. до н.е.

Геракліт говорив про плин явищ всесвіту і незмінний закон цього плину. Тільки ілюзія почуттів приводить нас до помилкової думки про незмінність буття. Розум свідчить, що все постійно змінюється. Первісна сутність усіх речей – вогонь. Полум'я здається нашим почуттям постійним, хоча насправді його підтримує процес невпинних змін. Так у постійному на вид бутті всіх речей є лише безперестанне виникнення і зникнення. Річ – це момент усталеного. У зміні явищ панує не сваволя, а непорушний закон - логос, всемогутня доля, яка плин явищ регулює правилами. Геракліт вчить, що вічний кругооберт вогню – це бог, доля ж – логос, що утворює існуюче з протилежних прагнень. Все відбувається за визначенням долі-логосу, тотожної з необхідністю. Логос – це ефірне тіло Всесвіту, він пронизує всю субстанцію Всесвіту.

У світі матеріального Геракліт зазначає взаємозв'язок і взаємоперетворення чотирьох стихій, чотирьох начал сущого. Судячи з усього, ця ідея була важкою для адекватного сприйняття наступниками. Максим Тірський зрозумів думки Геракліта так: “Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогню, вода живе смертю повітря, а земля – смертю води”. Марк Антонін зрозумів інакше: “Смерть землі – народження води, смерть води – народження повітря, смерть повітря – народження вогню, і навпаки”.

Демон не належить лише одній особистості, він переходить з особистості в особистість. Звідси ідея реінкарнації. Усвідомлення демонічного в собі – це усвідомлення того, що над моєю особистістю вже працювали в минулому.

Геракліт не сприймає вчення тих мислителів, хто нездатні усвідомити, “що мудрість відсторонена від усього”. “Що в них за ум, що за розум?”, – запитує Геракліт. Адже вони вірять народним співакам і вважають своїм учителем юрбу, не знаючи, що більшість – це погано. Первородний гріх людини в тому, що вона тримається у своїй свідомості за те, що минає, і це відвертає її від вічного. Тоді все, що відбувається з нею, людина вважає таким, що йде від життя. Життя стає небезпекою. Дорослий серйозно сприймає те, що для дитини гра. Той, хто знає, поводиться як дитина, і життя постає як гра. Геракліт зазначає, що Вічність – це дитя, яке грається, це – царство дитини.
3.2. ФІЛОСОФІЯ ПІФАГОРІЙЦІВ ТА ЕЛЕАТІВ

Піфагор (бл. 570-бл. 496 до н.е.), перший назвав себе філософом, тобто любителем мудрості, вважаючи, що тільки один Бог істинно мудрий. Піфагор – син багатого ювеліра із Самоси. Ще до народження, дитину було присвячено світлу Аполлона. Навчатись він побажав у Єгипті, у жерців Мемфісу.

Піфагор пережив трагедію падіння Єгипту після вторгнення в нього орд Камбіза. Потрапив у Вавилон, де поглибив знання містерій древньої магії і таємниць природи. Із значними труднощами Піфагор повернувся в Грецію й оселився в Кротоні, де заснував храм-школу, в яку приймав здатних до вищої науки юнаків і дівчат. Піфагорійці справу свою зводили до пробудження і прилучення учнів до вічного. Виховання тут – це філософське посвячення, близьке до змісту містерій. Слова учителя не записували, а запам’ятовували, і тому істинну суть вчення Піфагора було втрачено ще в античності.

Піфагорійці вважали, що наука чисел лежить в основі всього. Фізика цілком побудована на числових відносинах: вкорочування струни по відомому закону дає відповідні звуки; співвідношення одних поєднуваних кольорів дозволяють отримати інші бажані; якщо поєднати певні речовини у певних пропорціях, то отримаємо інші очікувані. Геометрія – це математика числових відносин ліній, площин і фігур. Астрономія – це математика, застосована до рухів небесних тіл.

Для Піфагора душа – це ефірний двійник тіла, який заключає в собі безсмертний дух. Дух сам для себе будує в людському тілі своєю діяльністю своє духовне тіло. Це – “тонка колісниця душі”, тому що після смерті їй належить винести дух за межі праху земного. Духовне тіло набагато тонше і досконаліше земного тіла, але і воно не безсмертне, хоча потенцію таку має. Тут важливо, наскільки багато і цілеспрямовано працювала людину над формуванням свого духовного тіла.

Коли тіло закінчую строк свого земного існування, душа звичайно відчуває свою швидку розлуку з тілом. Душа в якийсь момент це розуміє і бореться, щоб пробитися у вищі області, звільнитися від земного тяжіння. Очистившись від земної скверни, душа повертається у свою обитель. Вона мчиться в глибини простору, в оточенні променистих образів чоловіків і жінок. Тут уже немає масок і душі мають своє істинне обличчя. Звикаючи до цінностей занебесної сфери, душа пізнає доступну їй частину симфонії всесвіту, бачить божественну ієрархію.

Небесне життя душі може тривати сотні і тисячі років, що залежить від ступеня її розвитку і сили. Тільки довершені душі, які подолали коло народжень, залишаться там довічно. Іншим доведеться повернутись на землю. Невідворотна сила потягне душу вниз, до земної боротьби і страждань. Там вже для неї готове відповідне тіло, для земного життя.

По суті Ксенофан розглядає весь світ як щось єдине і незмінне. Судження Ксенофана про кулястість і обмеженість світу в просторі загалом не суперечать свідченням інших авторів, що він Всесвіту приписав розум і вважав нескінченним, тотожним богові. Ці погляди треба зв'язати з його космогонічними і космологічними ідеями, оскільки циклічний характер світу для Ксенофана безсумнівний: “Земля буває змішаною з морем і згодом звільняється від вологи... Всі люди гинуть усякий раз, коли, занурившись в море, земля стає брудом, потім знову вона дає початок народженню, і така послідовність буває в усіх світах”.

Буття світу циклічне, а тривалість циклу величезна. Тому люди щораз думають, що нічого раніше не було. Але все, що ми бачимо, було вже нескінченно багато разів, і Ксенофан зазначив: «Усі ми народилися з землі і води».

Парменід (бл. 540-480 до н.е.) у центр своєї філософії поставив питання про відношення буття-небуття і думки-буття. Парменід стверджував, що небуття немає, що його не можна визначити словами і не можна пізнати: “Бути чи зовсім не бути – ось тут вирішення питання”. Можливо, таке твердження спрямоване проти діалектики Геракліта і його послідовників, адже Парменід сучасник Геракліта і Піфагора.

Парменід зазначив: «Одне і теж є думка і буття». Ця теза складна, але її можна пояснити, якщо виходити з того, що буття є буття думки, а думка – початок світу. Парменід підсилює тезу, стверджуючи далі: «Слово і думка буттям повинні бути». Виходить так, що немає нічого в слові, що не стало би буттям. Далі Парменід пише:

“Одне і те ж є думка і те, про що думка існує.

Тому що без буття, у якому вона виражена,

Думки тобі не знайти”.

Це судження можна витлумачити в матеріалістичному плані, оскільки тут виражений момент наявного буття, предметний характер мислення. Парменід логічно розмірковує, бо для нього думка пов’язана з буттям, а не абстрактна. Тут потрібно розрізняти поняття буття і матеріальне.

Парменід знав про різне розуміння природи мислення сенсуалістом і раціоналістом. Нерозумні бажання і схильність до почуттєвого в душі неминуче занурюють людину в матеріальне і тілесне буття. Розум, який любить мудрість, розмірковує над сутністю речей. Розум – перший в пізнанні. Парменід застерігав від сліпої довіри до почуттів: “Не обертай безцільно очима, не слухай вухами, у яких лунає тільки шум, і не базікай без потреби язиком, але розумом досліджуй висловлені мною докази”. Почуттям Парменід протиставляє умоспоглядання. “Дивися впевнено очима розуму на те, чого немає перед ними, як на те, що є”. Парменід розмежовує істину (алетейя), що спирається на раціональне пізнання, і особисту думку (докса), що спирається на власні почуття.

Зенон (490-430 до н.е.) з Елеї, на думку Аристотеля, є творцем діалектики як мистецтва збагнення істини за допомогою спору, або як тлумачення протилежних думок. Діалектика Зенона – це мистецтво спора, еристика.

Зенон різко протиставив мислення і почуттєве сприйняття, будучи переконаним в ілюзорності почуттєвого різноманіття світу. Доводячи неістинність свідчень почуттів, Зенон говорить: якщо ми кинемо на землю одне зерно, то не сприймаємо звуку його падіння. Якщо кинемо мішок – почуємо шум. Розум же запевняє, що або і те, і інше призводить шум, або ні. Тому в наших судженнях про буття треба ґрунтуватися на розумі.

Доводячи суперечливий характер пізнання конкретної дійсності, Зенон розкриває об'єктивні протиріччя процесів природи. Він показує іманентну діалектику самого предмета, але відносить її до суб'єктивної видимості, до думки. Аргументи Зенона спрямовані проти можливості руху і різноманіття. Ідеї Зенона про рух зведені до чотирьох апорій (безвихідне становище).

Апорія “Дихотомія” намагається довести неможливість руху: предмет, що рухається до цілі, повинний спочатку пройти половину шляху до неї, а щоб пройти половину, він повинний пройти спочатку її половину і так до нескінченності. Тому, запевняє Зенон, тіло ніколи не досягне цілі, бо шлях його нескінченний, і тіло буде долати ці нескінченні півдороги. Вже Аристотель показав, що Зенон ототожнює безкінечно ділене з безкінечно великим, актуальну і потенційну нескінченність. Так, у можливості час і простір нескінченно ділені, але це не значить, що в дійсності вони нескінченно розділені.

В апорії “Ахілл і черепаха” Зенон доводить ідею неможливості руху тим, що не можна пройти в кінцевий час нескінченне число половинок шляху. Ахілл знаходиться позаду черепахи, яка повзе. Поки він пробіжить відстань, що їх розділяє, черепаха відповзе уперед, і так до нескінченності. Хоча відстань і буде зменшуватися, але вона завжди залишатиметься й Ахілл ніколи не наздожене черепаху. Простір тут Зенон розглядає як суму кінцевих, перериваних відрізків і протиставляє йому нескінченну безперервність часу. Як і в попередній апорії, Зенон ігнорує єдність перервності і безперервності.