«PATEFACTA ERUNT DEI ARCANA

Пані Теофіля сиділа у високому кріслі в своїй одрині. Дивилась у вікно й прислухалась. У передранковій імлі поривчастий вітер міцно хитав високими ялинами за ровом.

Здавалося, хтось великий і таємний махає там наміткою: раз — на привітання, раз — на розлуку…

Раптом вітер розірвав туман і між зеленавими хмарами засяяла вранішня зоря; одинока й холодна…

Дядина встала, засвітила лямпочку перед великим образом Матері Божої «Кормительки»³⁶², яка «пильнує, щоб не забракло в оселі хліба».

Та ж у цю ніч молилась не про поживу людям і тваринам…

— Випроси, Матінко, най пошле Господь долю тому наслідникові роду, що має от із хвилини на хвилину прийти на світ! Захорони й захисти Пресвята Діво-Мати й ту, що взяла собі при хрещенні Твоє святе Наймення!

Знову повернулась до вікна… думала…

— Така була слаба «Мариня», коли Адам прийшов змінити пані дядину при ліжку хворої!.. Глибокі, мов у ями запалі! — очі горіли на блідому, як подушки білому, личку, що набрало чарівної краси… Але ж горять вони таким вогником, що… спалахне сильно і ясно перед тим, як має погаснути!..

Боже! Боже! Помилуй її, таку молоду, щасливу, гарну, добру!.. Візьми мене стару замість неї! Доле. Духи Лісові! Як що вам потрібен «викуп» за молоде життя, за щастя — моє життя візьміть!³⁶³.

Стискуючи на грудях руки, пішла до дверей. Довше не могла витримати! Піде молитись до каплиці!

Оминула своє широке, вигідне ліжко під важкими «небесами» з протканого «травами» та «струями»³⁶⁴ східнього шовку.

Даремно біліють високо-підбиті подушки, а м’який, хутряний покрівець розтягся в ногах, поверх теплої ковдри, мов живий, сильний звір.

По дорозі взяла зі столика грубий, у темну шкіру оправлений молитовник «Діурнале», з молитвами й службами Божими зокрема на кожний день.

Перекинула в кількох місцях сторінки. Знайшла! Ось вона, — написана на окремому листочку пергамену і вложена в книжку «Молитва до святої Марґарити», що помагає матерям у тяжку годину³⁶⁵.

Взяла за клямку двері й прислухалась, бо почула, як далеко — на нижньому поверсі, хряснули двері… потім швидко перебігли жіночі, босі кроки й загуркотіла мидниця, покотившись по сходах…

Ще настрашать Тею! — затурбувалась пані Теофіля, згадавши, що стурбована вже кількаденним хвилюванням усього замку, дівчинка ввечері пашіла, плакала й не хотіла спати.

І саме вчас прийшла до внучки.

«… від пристріту³⁶⁶ дідового, бабиного, молодечого, дівочого, жіночого, чоловічого, діточого… — вмивала Тею Євлалія «з вуглика, ножем перехрещеного»³⁶⁷…

Тільки знаком наказала пані дядині, щоб «не переривала її наговору» і — для певности! — проказувала ще зарікання від лихоманки-пропасниці:

…і вийшли з моря-окіяну сім дів-дівиць: перша дівиця — Зимниця, друга дівиця — Палениця, третя — Ледова, четверта — Бідова, п’ята — Невсипуща, шоста — Невмируща³⁶⁸, сьома — Лідія, над ними володарка.»

Тея лежала спокійно, з розплющеними очками й уважно слухала, — як цікаву казку, — заклинання «семи дівиць».

Раптом підвелась. Сіла на ліжечку й перехилившись, слідкувала за чимсь на підлозі.

Раніш, як волошка встигла її затримати, дитина вже бігла босоніж, чорним, квітчастим килимом до дверей. Біжучи, вела ручкою за чимсь по підлозі.

Пані Теофіля разом із ховою вхопили дівчинку на руки:

— Ну, ну! Богумилко³⁶⁹! Не витівай! Засни ще! Ляля сама впіймає тобі котика-Мацька! Покладе його тобі в ногах… най він тобі попряде… казку свою котячу розповість… Як заснеш — ураз зрозумієш, про що саме він тобі розповідав!..

Але Теїні сині очі стали немов іще більші як звичайно. Ясно й поважно дивилась на бабуню:

— Я, бабуню, не Мацька гонила! То — смерть-Морена повзла! Як смужка сивого диму. Я її, бабуню, погнала до дверей! Вже її тут нема³⁷⁰!

Пані Теофіля тремтячою рукою перехрестила внучку й себе. Дивним поглядом глянула на хову. Та мовчки впала навколішки й сховала обличчя у вишивану попередницю.

Пані Теофіля квапливо прикрила Тею й погнала до Маріїної одрини.

Адам схилився над ліжком дружини, йому видалось, що Маріїна рука швидко холоне в його руці.

Хотів сховати під ковдру ту бідну ручку. Але ж немічна так спокійна спала, аж було жаль збудити її після перенесених мук. Враз по Святому Причасті їй помітно полегчало.

— Це добре, що запричастилась відразу, як знайшлася дитина! — гадав Адам. — Не тільки ж бо на смерть причащаємось, але й на зцілення душі й тіла! Дяка Богові, що вже це скінчилось!

До покою нечутно вступила дядина й «бабка»³⁷¹.

Адам, як у сні, потримав хвилинку в обіймах — незручно й невміло, — туго загорнений клуночок, що «бабка» називала його сином.

Син!.. Ще так недавно — вчора тільки! — видавався він таким бажаним, необхідним, цей «спадкоємець і дідич роду!..»

Нині ж видавався батькові таким незрозуміло… чужим! Зайвим… дивним!..

Бо ж головне — Марія!

Марія!! Вона — осередок його життя, сонце, світло… без якого все інше для Адама безрадісна пітьма, хаос…

Дав знак, -— тільки поглядом! — дядині, щоб ішла спати, відпочинути…

Накрив ковдрою руку Марії. Вдивлявся в її біле — аж прозоре, мов з алябастру вирізьблене личко…

І раптом підвів голову. Відчув бо, що кінці його пальців зледеніли а серце затрималось у грудях…

Стогін Марії немов би був якийсь… дивний… Адам чує, як йому їжиться волосся на голові… підноситься, як до розігрітого бурштину…

А між нього й дружину вливається тьмяно-срібний потічок… Смужечка! Така тоненька, як лезо ятагана… вона росте… розширюється… Віддаль між ним і Марією більшає…

Вже могутня ріка серебриться між ними… вже стає вона морем!.. Безмежним!.. Безкраїм!..

Замість блідої постаті Марії — гойдаються легенькі, сріблясті хвилі…

А на обрії — з далека-далека! — випливає з опалевої імли вирізьблений човен… як біла — далека! цятка…

Але та цятка швидко наростає, наближається до Адама.

І Адам пізнає: прабабуня Свангільд схиляється над ним!..

Кінцями довгих пальців дотикається його тремтячого рамена…

Від того дотику холод, гостріший за студінь леду, наповняє всю його істоту. Заморожує всі змисли… і само життя.,,

І ледве вловлює Адам далекий, ніжний — як плач дощу, як стогін вітру — голос:

— Сину… Сину роду мого!.. Як же тяжко… як болісно знати, що прокляття накликане мною… затроюватиме щастя й радість прийдешнім… Покинула батьківщину я… щоб іти за щастям… І от — не мають батьківщини, ані щастя нащадки мої³⁷²…

Адам хапається за руки Марії й чує, як вони легенько увільняються з-під його долонь і притягають його до подушок. Обняла обома руками його голову, а промінні, іскристі, — як у найщасливіших хвилинах життя! — прекрасні очі сарацинки наливають теплом його, на смерть було стерпле серце.

— Не плач… по мені… мій найдорожчий!.. Я — така щаслива!.. Чого б могла я ще бажати? Не одну, а дві «мрії життя» я прожила… Втілились обидві… І щастя присвяченого чистій, високій мудрості… там! удома!.. На весні моєї юности зазнала я… — голос хворої затремтів ніжною струною:

— Поклади у виду, тут, — біля мене! — «троянду пустині!..» І щастя з тобою… золоте щастя у срібній колисці твоєї Волині…

Урвала. І раптом у смертельному жаху притиснулась до Адама.

Очі, — немов тільки вони самі лежали на подушках, бо ж біле лице злилося з постелею, — спинились, не рухались, не моргали, не могли відірватись від темного квадрату стіни проти ліжка…

Адам рвучким рухом обернувся й побачив ніби неясну, темну, крилату тінь.

— Азраїле!³⁷³ — ледве чутно зітхнула Марія.

Тихо заскиглив Рустем, наїжачивши шерсть…

Бачив він теж? Чи озвався на стогін Марії?.. Чи тільки відчував — інстинктом звіря — смерть? Помалу на устах Марії розцвіла блаженна усмішка. Зашепотіла:

— Уже не маю страху!.. І піду лезом меча над безоднею неіснування… до Тебе, Всемогутній, що знаєш усе… благословенне най буде Твоє Ім’я!..

Затихла на мить. Здрігнулась. Ще раз — слабо! — притиснулась до Адама. Ледве чутно впав шепіт:

— Іду.

Замовкла нерухома. Але за мить зробила рух ніби кидається в просторінь. І вчув Адам як стала незвичайно тяжка в його обіймах…

Не справдились сподівання Марії, що на крижмі³⁷⁴ біля її сина стануть три лицарі: Василь спізнився. Приїхав аж за місяць по її смерти, коли вже малий Борковський дідич — Адам-Кашпар³⁷⁵, був охрещений.

— Слава ж Пресвятій Діві! — відітхнула пані дядина, по приїзді Василя. — Цей приверне Адама до життя.

І спокійніше віддалась новим клопотам: доглядати малого внука, названого Кашпаром на її домагання, бо ж:

— Прийшов він, — як і ті королі-маги! — з Христової Землі!

Та ж і за клопотами, вона перша — вже свого часу розхвильована попередженнями гудця Ковдуша, — гостро відчула велику переміну в своєму улюбленці.

Передовсім вдаряла їй в очі дивно-несподівана постать серед Василевого почоту: православний чернець.

Правда, чи ж мало їх і подібних їм мали коло себе пани-маґнати?

Не було жадного дива, коли серед «латинських кляшторників» зі Львова, Києва, Бердичева³⁷⁶ чи Дубна появлявся часом і протестантський «дидаскал»³⁷⁷, чи твердо-переконаний у своїй «переможній правді» «чесько-братський пресвітер» чи «схизматицький піп» або православний «монах»…

Хіба ж усі значніші пани не шукали «приємного товариства освічених і «обичаю світського зналих» — людей духовних?..

— Може й цього «свого попа» має Василь також для розваги? Бо ж, видко, що цей законник³⁷⁸ бував у бувальцях і має голову непорожньою? — заспокоювала сама себе пані Теофіля.

Та ж незабаром показалось, що та «розвага» не виглядає надто весело…

Бурхливі диспути, безконечні зранку й до ночі — суперечки стали відтепер незмінною атмосферою замку.

Дивувався й Карльос:

— Як вони люблять — і вміють! — говорити просторо й невтомно! Певно схиляє їх до того довга зима, коли всі роботи сплять, а зв’язків зі світом нема. Тут не улаштуєш ані турнірів, ані змагань співаків-поетів… Нема й «служення дамі»… Що ж залишається, крім балачок та медів?.. Якийсь французький мандрівник, що подорожував у цьому краю, казав, що тут «більше п’ють, як їдять»…

Сам Карльос участи в дебатах не брав.

Що бо міг сказати чужинець? І як міг вмішуватися гість у справи, що інколи були для нього дивні?..

Усміхався тільки мовчки до отця Каєтана, з яким грав у шахи не менше, як колись з еміром Ібрагімом.

Ще маломовніший за мовчазного еспанця патер на всі спроби отця Елпідіфора нав’язати «дискуцію від віри», раз-по-раз відповідав тоном і стилем того ж самого Елпідіфора:

— Мені, монахові, не вільно єсть предаватись многословію світської суетности. На питання віри — ось моя відповідь: — показував на свою чорно-білу рясу-габіт. — Чорним по білому написана й не від кого не прихована. «Імійте мене отреченна!»

Коли ж, часами, дебати набирали гострішої форми, домініканин, уклонившись, виходив із студіольо:

— Читати приписані молитви.

А в студіольо гудів сильний Василів баритон, виривався пронизливий, горловий тенор «чорноризця³⁷⁹» і тьмяний, сумний та стриманий — по довгій, східній звичці, — голос Адамів.

— Як ще недавно, тут укладались інші пляни на майбутнє! — згадував Карльос. — І як лагідно воркували молодята!..

Меланхолійна згадка викликала перед Карльосові очі гарний образ молодої сарацинки. І, наче у відповідь на ту думку про Марію, саме згадав її того вечора й Василь:

— Дивуюсь я тобі, брате! І чого ти тут сидиш, сумуючи по… своїй бранці? Хай скажу соковите слово: баба — як баба! Одна гарна, але ж є інші — ще кращі! Та ж не годиться самому через бабу ставати, як баба!

Адам здригнувся від тих слів, мов від удару бичем.

— Його шляхетна, мудра Зорая, світло його життя — «баба», «бранка»?!

Але затис зуби й стримався: старший бо брат!.. Той брат, що від нього так сподівався підтримки, зрозуміння, розради! З дитячих літ бачив у ньому свій ідеал!..

А старший брат продовжував:

— Та ж удар лихом об землю! Залий смуток медом! А я заручусь, що прижену тобі з козаками сотку… тисячу! — бранок!.. На ремені-сириці приведу!

І не помічаючи Адамової блідости та спущеного погляду, дружньо закликав його:

— Чейже сам я не народився серед цих болот?.. Жінкам та дітям тільки тут сидіти по спокійненьких запічках!

Він розправляв довгий, гарний вус і ходив з кінця в кінець по великій кімнаті, дзвонячи великими, срібними острогами.

— Тут кожен лицар закисне! Най жінота пряде та складає казки й байки! Най діти, тих казок слухаючи, уявляють собі світ як казку, де все приходить задармо… і пасуть жаб у мочарах та копанках! Ми ж, брате — дяка Господеві! — мужі! Нам належить борня, мусимо будувати життя, а… не складати казки! Тож кажу тобі: вдар об землю журицею! Струси з себе кволу дремлю! І — гайда! — до Києва!..

— А там, у місті первоматочнім — докидав своє слово Елпідіфор, — ведля³⁸⁰ звичаю, з боярином Василієм, — сюди — на ралець, забаву молодецьку, туди, — абіє на бусурманина в похід… Як літь єсть болярам на добрі діла похопливим… От, і забудеться…

Розважаючи «в печалі сущого», чернець намагався говорити веселим тоном. Тоді його голос прибирав мекаючого тембру, як голос замкненого ягняти.

Коли ж заходився сміхом, гостра, ріденька борідка, що він її у поважній розмові накручував на палець, — скакала вільно й пустотливо, немов би струшувала смішок, що деренчав і скочувався, — мов розбиті черепочки, — додолу³⁸¹.

— Правду говорить всечесний отець! — радів підтримці Василь,

— І правду, і істину! Ібо і в глаголі церковному стоїть: «Як би не охмурнів чоловік, не сміє тужити даже до безконечія!» — підносив отець урочисто руку. — До розпуки бо так здолав би дійти. А це — гріх тяжкий… і над усе дияволові мильший…

Василь гучно поставив на стіл срібний кухоль і яскравими барвами почав малювати Київ:

— Тепер, вертаючи з Чернігова³⁸², були ми там з отцем… Не пізнати!.. Розцвів пишною квіткою наш старий красень під першим подувом Магдебурзької вольности³⁸³. Міщанство, як вийшло з-під влади воєводи, та вибрало собі магістрат… гей! братику!.. Шафарі, писарі, війт із бургомістрами та ратмонами³⁸⁴ — все люди зо своїх!.. А які свята й урочистості справляють! А як раз-по-раз чужинців вином підіймають! А скільки там панства, магнатів, лицарства!.. Місто горить барвами, злотом… Музики, співи, процесії, тріюмфальні походи… Та ж, ми, брате, й студентами бувши того не бачили! Ні й у своїй Льомбардії та в Німцях!³⁸⁵

— Та ж токмо³⁸⁶ «золоту корогву»³⁸⁷ побачити! — докинув Елпідіфор.

— А що бо ти видів у своїй турецькій неволі?!!

— Ні, но—ні!.. Не рците сього, не говоріть!— спинив Василя чорнець. — Того бо, що болярин Адам сподобились звидіти, жадні ігрища світські даже в Києві, в пам’яті затьмити не здолають!.. Давно вже ложний встид не дозволяв мені вашу милість попрохати: розкажіть нарочито нам про Землю Святу! Аз бо, многогрішний, найбільш хотів би узріти — поза Гробом Господнім — ту лямпаду, юже за Землю Рідну розсвітив високопреподобний ігумен Даниїл! І паки: суєтен бо духом єсьм чоловік — звідати любив би, точно ли сладость неописана у воді йорданській розлита? Камінь же з берегу Йордана-ріки, як би мал не був — чудодійною силою наповнений? Повість бо йде: ймеш ли його во уста — гладу не почуєш. І — Христолюбець один з Афтосу³⁸⁸ гори, також чорноризець, — рек³⁸⁹: що не токмо в той час, доколі камінь во устіх сий, але ж і во-віки гладен чоловік той не буде! Ібо й душу наповаєть.

Несумірно великі, добрі й ласкаві законникові очі дивились радісно на Адама: чекав, — як дитина чарівної казки, — потвердження своїх відомостей «від очевидця».

— Та я… я не був при Гробі Господньому… — трохи ніяково й несподівано для самого себе, сконстатував — аж тепер! — Адам той факт, що, власне, не виповнив «мрію своєї юности».

— В неволі я був… бранцем. Бранцем я був у Святій Землі, — говорив далі, сам намагаючись збагнути, як же це сталося, коли Гріб Господень присвічував йому, як одна з найдорожчих мрій?!

Карльос мовчки спустив очі. Згадував минуле, але… розповідати не хотів.

Василь зненацька обурився:

— Так ти с-с-сидів на те по турецьких неволях, — скакали йому слова, ніби перестрібували з каменя на камінь, — щоб на торбані грати т-т-та до туркень за-ли-ця-тись? Так ти, братику, по малжонку³⁹⁰ до Святої Землі мандрував, поки ми, — вдарив себе в груди, — тут із бусурменами сіклись?.. Ось, н-н-на! Дивись, — вказував пальцем на широку близну під оком — Дивись! Бачиш, як нас тут та-тарські шаблі цілували!

Адам зірвався на рівні ноги й міцно вхопив брата за руки в зап’ястку.

За ним, ледве зводячись, встала скощавіла постать гепарда, що по смерти Марії був невідлучно при Адамі.

— Василю!.. Раз на завжди!.. Я не дозволяю тобі… — гукнув Адам. І враз переміг себе та зломив грізний тон на м’ягчий. — Я прошу тебе… ніколи не згадуй при мені… чуєш? Ніколи! Ані натяком!., моєї небіжки-дружини… Ти ж не знав її! Не бачив… Її вже нема більш між нами… Нема її!..

Урвав болісно, сів за стіл, схиливши голову на руки.

І це враз розігнало хмари Василевого гніву.

— Та… та Бог з тобою, юначе! Чи ж би я хотів тебе вразити? — і на слабий рух Адамової руки продовжував щиро: — Ну, годі! Не буду більше!.. Царство їй небесне! — і перехрестився широким, розмашистим, православним хрестом.

Адам не завважив цього руху. Але Карльос підсвідомо захвилювався:

— Певно з цього почнеться… — відчув тривогу. Хотів був вийти, гадаючи, що не годиться чужому бути свідком сварки братів… Але ж… Вийти з кімнати — було ніяково! Тож підвівся й підійшов до полиць із книгами.

Відчув незручність і чорнець Елпідіфор. Він теж підійшов до книжок і неприродньо-байдужим голосом заговорив до Карльоса:

— Чи ж усі ті книги й інкунабули должно³⁹¹ нахиляють розум до Святого Письма, а душу — до живота праведного? Є тут і «Антиграф», і «Антидот», але аз не обрів…

Та ж згадавши, що Лясерда — «рицар чужоземський, єретичної прелести папіжництва напитавшись», мало що може тямити на «животі праведному» і на його «мові руській», перейшов, пересипаючи мову грецькими словами, на теми світські:

— Еа єрон³⁹², що любомудрости своєя ради, во дні юности моєя, претерпіл єсьм всякую скорб і тісноту живота іночеського на Афтос-Горі, язик еладський пізнав, як рідний. І не токмо Іродота, Оміра і многих інших читав, но й переводити тщився.³⁹³ Многими поти й труди многими сія стяжах. І от же, опинився «пар геавто»³⁹⁴ вижду, що воістину «була інна Русь старинна». Ніхто писаннями міфтопойсів³⁹⁵ давніх уже не цікавиться! Токмо сама «дискуція о вірі»… І не диво! Монахи бо так розволочилися, що келія їм наприкрюється. Виходять на торжища… аж у сторони латинські, в Базилею, Ферару, Буду, Фльоренцію і даліє, та з одушевлением веліїм доказують, що «ми, русини, і латинники єсьмо братьми». І затроюють даліє блуди єретицькими і так уже затросні уми. А чому сіє? Ібо — воістину! — младеж не падає по книгах³⁹⁶, аки пчела. Не ізбирає оттуду сладости словесної, а — хоч і безславно ректи сіє — но воістину: во коршмах черноризці сидять більше, як у книгохранилищах перебувають… І це — «пані калос!»³⁹⁷

— Слухай, брате! — говорив тим часом Василь Адамові, — розповім тобі про товариство наше лицарське, що тепер твориться! Ти ж з юности тугував за конем та зброєю! І ось, друзяка мій, Остап Дашкевич, князі Вишневецькі…

Різкий звук мисливського рогу розтяв повітря під брамою, йому відповіла сурма й заскреготав звідний міст.

-— Та ж саме це може від Вишневецьких посланці! Чекаю їх!..

Але це були післанці від де Кастрового «негербованого хитреця» — архітекта.

Зі смертю Марії гарячкове будування в Борках стало. Пригноблений Адам до всього втратив цікавість і припинив розпочаті праці. Тоді де Кастрів мистець взявся за будівлю нового замку на закуплених Лясердою землях.

Весна починалася сухо й тому праця жваво посувалась.

Карльос міг — так оповіщали посланці, — приїхати подивитись, бо вже було на що: одно крило нової «Каса Лясерда» стояло на новій землі.

Коли другого дня Карльос зайшов до студіольо попрощатись із братами, вчув голосні слова Василеві:

— Хрест, шабля й струни — ось наші гасла!

— Але єн протойс³⁹⁸ — віра православна — поправив отець Елпідіфор.

А як по двох тижнях Лясерда знову повернув у Борки й відчинив увечері двері до студіольо, там немов ніхто не рушився з місця від дня його від’їзду.

Все було так точнісенько, як багато днів перед тим. А диспута продовжувалась у тім же тембрі голосів.

Тільки перед отцем Елпідіфором замість кубка меду чи «ліквору западного» стояв недопитий кухоль славного перемишлянського пива.

Сам чернець мирно дрімав, спершись на шкуратяну подушку високого фотеля.

Суперечка братів у кількох кроках від нього його не турбувала й очевидно не цікавила.

На мить перед Карльосовою згадкою пропливла спомином колишня розмова з Адамом про «пакс»³⁹⁹ орієнтальних номадів. Подумав:

— Чи ж і це той орієнтальний «спокій»? Чи може він тільки байдужість через недостачу витривалости? Що правда, митрополита свого Герасима вони спалили!.. Але… мабуть тільки згарячу!..

— «Чуже» католицтво? «Забобони дикої Литви»? — звучав глибоким сумом Адамів голос. — Брате! Брате! Чи ж не сам ти повторяв мені, що навіть патріярх Ніфон, у своєму листі до митрополита Йосифа Солтана називає унію релігією наших батьків! У Москві «не пастирі — череду, а череда пасе пастирів». Та згадай же, ще перед унією прийняли обряд латинський наші пани: Слуцькі, графи Тишкевичі, роди Лукомських, Пузинів, Потіїв, Ярошинських… і хто їх усіх назве! Тож розплющ очі й приглянься, брате, що діється в тій «православній» Церкві! Здирства, суди, сварки, проклони, злоба, анатеми — це «чесноти» духовенства і нижчого і вищого і найвищого! Та… Чи ж можна знайти з усього їхнього духовенства хоч десять! — чуєш! — хоч десять! — які б розуміли свою віру? Тому й переходить шляхта на протестантизм, — ти ж бо сам кажеш, за словами православних єпископів, що лиш один із ста домів шляхти не затруєний єрессю! Ти ж знаєш усе це! І знаєш, що це — не мої слова!

— Бо ви, католики довели до цього! Стратили ми князів! Шляхти — чимало. А панів — ще більше! Через вас! Ви бо ставите православне духовенство нижче… за шевців! — гарячився Василь. — Чи ж мало хіба, що той, хто «має попа», — збагни ввесь глум і презирство цих слів: «має попа…» як коня, як тварину! — так той посилає його орати з хлопами! І служителя вівтаря ніхто не боронить!

— Та ж, Василю! В цьому й уся відповідь! Дійсно, правда: ніхто їх не боронить. Бо ж хто їх може боронити, коли вже навіть «братства» з людей світських, і здебільша мало освічених чи й зовсім неосвічених, — беруться «поліпшувати священиків»⁴⁰⁰ «синів єретичних», котрі самі себе ганять, говорючи: «не вміємо ні читати, ні писати, тільки сторінки в книгах перевертати…» Дійсно, це вже «грецька злоба!..»

Але Василь стукнув пугарем об стіл, аж Елпідіфор на хвилю розплющив очі.

— Під лід, під меч, під топір — тих твоїх уніятів!.. Вони бо гірші за самих католиків!.. Це вони тягнуть до себе нарід тим, що в тому обряді темний, засліплений, «чорний люд» бачить обряд «свій»… у своїй мові!..

— Бачиш! Знову сам говориш: свій обряд бачить!

— Та ж то ошуканство! Нарід же темний, як глупа ніч! — кричав Василь, неначе був у широкому полі.

Елпідіфор уловив одно слово: «темний». Але встряв у розмову:

— У чому ж тут зло? — запитав цілком мирним тоном. — Істино бо: всі ми темні єсьмо! Ібо самі архиреї наші говорять: «Невідомо єсть, како і в що віруємо!» Та ж не те є на потребу! Аби віра та була тверда!.. Прочее какофимія!⁴⁰¹ Кепські поголоски! Ність бо віри правої іншої, як православна, древняя, благочестивая, що вже із самої її назви видко… Досить вже набрехались ми… Поперестаньмо мало-малснько!

— Та заткни ти пельку, махабею! Ти ще мене навчатимеш?! — тупнув ногою розпалений Василь.

Елпідіфор влип у подушки фотеля, ніби хотів протиснутись через них наскрізь.

— Так говориш зі «своїм попом»… чи сповідником? — із сумною іронією промовнв Адам.

— Та хто нині сповідається?! — злісно махнув рукою Василь. — Ані священики, ані чорноризці!..

І знову посипались, як із рогу гойности дати, наймення, цитати…

— Мов на церковному соборі! — мовчки думав Карльос.

Сонце палило як улітку й кидало на підлогу великої, парадної залі замку білі килими проміння…

Василь підтяг вище до паса шаблю-карабелю⁴⁰² в сап’янових, зелених піхвах, поправив на плечі гаптований ремінь. І знову почав міряти залю широкими кроками. Дратувався…

— І все — тільки чекай!.. Дашкевич як здох!.. Той — як під лід пішов!.. А тепер — іще дядина!.. Одуріти можна!..

Витяг з-за паса свиставку зі слонової кости.

На посвист з’явився Юсуф, із колишнього Зораїного посагу.

— Меду, чорномазий! — гукнув, не спиняючи своєї ходи.

Кроки Василя, в підкутих срібними підковами зелених сап’янцях, глухо відбивались від майже голих, оббитих блакитним сукном⁴⁰³ стін залі. Її прикрашували тільки портрети.

Обтягнені визолоченою шкірою стільці з різьбленими, високими спинками та дрімаючі по-під стінами лави, покриті «полавочними» литовськими килимами, ще дужче підкреслювали порожнечу офіційної, замкової «вітальні», де тепер брати чекали на звук ріжка, щоб їхати з дядиною на оглядини весняних посівів.

Хоч надворі й досить пекло сонце, але від грубих, неогрітих, кам’яних стін тягло холодком. Тому у великому ватрані, в меншій частині залі, палахкотів огонь. Біля нього сидів задуманий Адам. За роки свого полону звик до тепла й відчував дома холод.

— Як би ж тільки фізичний! — піймав себе на думці. І ще сумніш подивився на Маріїного Рустема, що лежав біля самого вогню й дихав тяжко, з присвистом, високо підносячи ребра.

Вогкість і сніг побороли могутнього — колись такого гарного! — звіря. Він прудко чах, із кожним новим днем усе дужче втрачаючи сили.

Коли гепард зайшовся кашлем, Адам схилився до нього й почав ніжно гладити суху шерсть цяткованої Рустемової голови, що з неї блищали вогники запалих очей.

Василь став у двох кроках і схрестив руки:

— Дійсно, тебе наче підмінили, брате! — промовив різко. — Панькаєшся з котом, як дівчатко!..

— Та й тебе підмінили, брате! — теж сухо відказав Адам.

— З чого ж це видко?

— Зо всього. Ти на все змінив погляди, починаючи від котів… і до віри…

Увійшов зі срібною коновкою меду бурґрав:

— Трещуло! — круто повернувся до нього Василь. — Чому ти став уніятом⁴⁰⁴?

— Бо люблю й важу обряд і мову батьків. Будуть інші накази світлого пана графа?

— Ні. Іди!

Василь обернувся до Адама:

— Але ж скажи мені нарешті й ти просто: якщо ти так заступаєшся за унію, то чом же — на милість Божу! — досі сам іще не навернувся й не перейшов на цю… нововигадану віру?

Адам, не затримавшись на братовому підкресленню, відповів стримано:

— Тому, що я не відпадав. Тож і не потребую «навертатись» чи «переходити», …як це зробив ти або інші. Я є католик. Це ясне само собою, якої я віри. А може й ти тепер собі пригадаєш, як радив Трещулі «триматись католицької віри?»

— І що ти все, як дядина, на «старі часи» все згадуєш? Чи ж ми носимо одіж, як за князів? Або живемо, як за Аскольда чи Володимира?.. То були «батьки»! А ми — їхні «сини!» Їм було добре одно, а нам ліпше друге!

— Та ж не Аскольд і не Володимир захоплювались кардинальським пурпуром митрополита Ісидора. За що ж ти тепер мажеш його дьогтем?.. Чи ж не ти мені розповідав — у поході ще! що в Римі царгородський патріярх Григорій Мамма висвятив помічника й учня Ісидорового Григорія?

— Чи не я? Я!.. Розповідав? Розповідав! заложив руки за пас Василь. — А тепер тобі — паки і паки — скажу: не поможе твоїй унії ні Папа, ні Мамма!

Карльос відхилив двері, хвилину затримався на порозі, та не ввійшов.

— Скільки слів… і скільки ненависти! — думав у здивуванні.

— Вуйки в залі? — спіткала його в коридорі Тея. — Бабуня й я вже готові. Поїдьте й ви з нами!

— Ні, дитинко, мені сьогодні недобре, — погладив Карльос ясну голівку дівчинки й пішов на вежу будельницю.

Хотів поглянути востаннє на околиці, де так довго перебував на новій землі. Завтра мав уже остаточно покинути гостинну побратимову домівку.

— Але я тебе відучу крутити як єзувита! — вчула Тея голосний покрик вуйка Василя, коли чіплялась за клямку, щоб відчинити важкі двері.

А відчинивши — остовпіла.

Вуйко Василь високо підніс шаблю на вуйка Адама… Вуйко Адам зробив так само. І два леза дзенькнули голосом неназисти й смерти.

В тій хвилі зі стогоном підвівся Рустем і «стрілив собою» на Василя. Блискуче лезо шаблі сховалось між лапами звіря.

— Рустем!.. Рустем!.. — розтяв повітря в залі дитячий зойк і дві маленькі, дитячі ручки вхопились за Василеву шаблю. Адам підхопив дитину й з жахом дивився, як із пальчиків і долоні падали на ясний, соняшний платок підлоги червоні, — мов коралі, — краплини. Притулив Тею до грудей і метнувся зі світлиці. Але на порозі на мить зупинився.

Гострий погляд його блакитних очей пробіг по бездушному вже трупі Рустема: Василева шабля втрапила рівно до серця звіреві…

— Остання жива пам’ятка по Зораї!..

Адамові руки були закривавлені Теїною кров’ю.

— Між нами кров нашого роду! — хрипко промовив Адам. — І бігом поніс закривавлену дитину до дядини…

Василь кілька разів перейшов залю й пішов коридором.

Ще сьогодні виїде він, — як татарин, проти ночі! — з цього батьківського замку, з яким відтепер не в’яже його ніщо…

Погляне з вежі, як далеко можуть його занести коні ще до ночі.

Вузькими сходами вежі помалу йшов додолу Карльос…

Там, нагорі, бачив безконечне руно волинських лісів… А в серці стояв образ еспанських, голих, червоних скель… Що ж подібне між Еспанією й Волинню?

Хіба що той самий вічний бій із невірними!.. Тут — хижаки-номади, там — африканські й берберійські орди…

Ті, — там! — ідуть «по хліб»! А ці, — тут!— «по людей!»

Як еспанські, так і ці країни боронять долю Европи від наїзників…

Та ж голосу й обличчя цього народу, — як і еспанською!⁴⁰⁵ — Европа собі не уявляє…

А Василь ніс угору свої думки:

— Саме, який він «Дунін»? «данець», «норман»?.. Він — вільний, як степовий вітер, пан, козак!.. Навіщо йому та згадка про таких «чужацьких» батьків чи предків?.. Предків, тим тільки й «славних», що над їх головою висіло прокляття! Що ж: чи не може він сам бути «предком»?.. Лебідь у гербі?.. Досить уже нам «плавати в хвилях католицького фанатизму!»

Ступаючи на твердий ґрунт, може він і свого Лебідя поставити на скелі!⁴⁰⁶

Так і звелить перемалювати «свій» герб!

На площинці, слимаком закручених сходів, очі-в-очі зустрінулись обидва.

Стали. Мовчки зміряли один одного поглядом.

— Я знаю, — хрипко промовив Василь по латинському, — ви, це та певна підтримка мого брата, що так міцно в’яже його з папіжництвом⁴⁰⁷ і відштовхує від нас!..

Карльос сперся плечем на стіну і недбало поклав руку на ефес шпади:

— Не знаю, графе, чому маю більше дивуватись: вашій витривалості в диспутах, що зводите їх починати навіть на сходах! Чи безодні джерела слів, що в собі носите…

Василь вхопився за шаблю, бо спокійний Карльосів тон шпигнув його, і без того вже на гарт розпеченого, гостріше як явна образа.

Але Лясерда лівою рукою притримав бойовий Василів рух:

— Ні вдома, ні в стороні невірних не ставав я ніколи до бою зі зрадниками своєї віри. А тут я ще й гість!

— Добре! — затис у руці шаблю Василь. — Але графе: ми ще зустрінемось на полі бою!

— «Щоб служить Богу й добрим людям!» — злегка вклонився Карльос, відповідаючи формулою, що нею користується еспанець у багатьох випадках. А головне — коли не бажає пускатись у ширшу розмову.