Наталена Королева Предок

КАЗКИ ЖИТТЯ

de la légende, il y a dessous

le terreau solide

de la vérité.

M. Magre¹⁶⁶

Рівним кроком, не кваплючись, пливе каравана під мурами емірових садів.

Із плоскуватого даху вежі-тераси на розі муру Карльос проводить поглядом верблюдів, оздоблених синьо-червоними китицями. Попліч із Лясердою, недбало обмахується галузкою жасміну юнак із блідим обличчям, що не опалилося навіть під африканським сонцем.

Напевне під його турбаном буде волосся ясної барви, як у людей із Півночі.

— Чи не здається тобі, Адаме, — повертається до нього Карльос, — що коли б ці верблюди могли говорити, вони сказали б: «Нехай летить час і нехай люди квапляться до могили. Ми ж кроку не додамо. Так бо носили ми пустинею днедавних мудрців, …і навіть тих, що дізнались про таємницю Зорі Вифлеємської…»

Адам підніс задумливо-журливе, гостро й тонко закреслене обличчя, його темно-блакитні очі¹⁶⁷ іскристо всміхнулись до Карльоса:

— Для мене загадка не верблюди, а ці номади. Самі вони — завжди в русі, а дух їхній — нерухомий, як сфінкс, котрого я нещодавно вітав у відвічній пустині.

— Бо вони мають в душі джерело спокою — посміхнувся Карльос. — Ми ж — занадто рухливі… духом!

— Дійсно, — зітхнув Адам. — Отож, от аж куди заніс нас той «рухливий дух!»

Добра, латинська мова обох давно не гармонізувала з їхньою орієнтальною одіжжю. Однак вчувалося в кожному звороті: для обох не була це «мертва мова вчених», але розмовна річ живих.

— Як іще недавно думав я, що люди Сходу — дикуни… — задумливо продовжував Адам.

— Бо певно й зв’язував уявлення про освіту з уявленням про життєві звичаї, в які вжився.

Адам похитав головою:

— Ні… Не тільки тому. Більш тому, що я звик думати: то — вороги! А що ж у ворога може бути доброго? І звідти — погорда…

Карльос посміхнувся.

— Може!.. Багато може бути доброго й у ворога! У моєму краю але говорять: «Сид може жити й серед маврів. Тільки ж від того мавром не стане».

Вибух молодих голосів розсипався дзвінкою треллю сміху під терасою, в ароматному затінку перегрітих за дня темних запашних хамаципарусів.

Мов із великих кадильниць розходився з них довкола врочистий пах ладану.

Адамів погляд уперся в мережаний ажуром мармур альтанки.

Пнучкі, «мускатові», дрібноквіті троянди обвивали її жовто-гарячими й — аж до теплого, гнідого відтінку, — гірляндами, ніби зі старого золота. Збуджена голосним сміхом ґазеля¹⁶⁸ пурхнула кущами жасминів.

Як у леті, майнуло над білими зірками цвітів її біле черевце.

Але, по кількох скоках вона спинилася на доріжці, піднесла струнку ніжну, мов виковану з металю, і дивилася з німим запитом очима, мов підмальованими антимонієм¹⁶⁹.

— Як у жінок! — указав був Адам.

Доріжкою, з підскоком біг молодший із його учнів, емірів син, Гасан.

Гукав здалеку, — плутаючи слова латинські з арабськими. І топив їх у нестримній повіні сміху:

— Domine magister!.. Сіді му аллім!¹⁷⁰ Venite! Cito! Cito!. Та алл гене!¹⁷¹.. Ха-ха-ха!

— Маймун!.. Кара маймун!¹⁷².. Приправляє сорбет!¹⁷³.. Зара принесла підноса… а він… а він!.. Ха-ха-ха!.. — й не доказав.

Крутнувся на одній нозі — і його проткані сріблом, широкі, рожеві шальвари зникли за запоною зелені та цвітів, а сміх лунав з альтанки, зливаючися з потоком інших веселих голосів.

Урочистий і діловитий, мов старий професор, великий, чорний бабуїн¹⁷⁴, серед жартів і вигуків мішав ложечкою в срібному пугарі розтерті з медом трояндові пелюстки. Доливав помаранчевого соку, додавав снігу¹⁷⁵.

Робив усе прецизно, як у лябораторії¹⁷⁶. Не помилявся в жадному русі, наслідуючи Зару. З «власного» лишилось у нього тільки тихе бурмотіння та голосне чавкання, як облизував лапу, коли, крутнувшись на вигук, пролив солодку й липку масу на незарослу вовною рожеву долоню.

Облизався, підніс роздосадувану голову: чи не занадто вже реготу?

Пошукав поглядом: хто найголосніше сміється?¹⁷⁷

Вишкірив з одного боку пащі зуби, вхопив з підносу помаранчу й з силою жбурнув нею в невільника-нубійця — простісінько до його сліпуче-білих зубів. Плеснув сорбетом в обличчя другого, зірвав зі старої Зари бувшої хови емірових дітей, — її фіялково-рожеве покривало і, напнувшись ним, метнувся геть з альтанки, скинувши ще з доріжки хлопчика-післанця, що біг до Карльоса з наказом:

— Ясний емір велів покликати тебе, сіді¹⁷⁸. Корабель привіз вісті з далеких країн. Прибули з ним і дервіші¹⁷⁹ з твого краю…

Того вечора дон Карльос більше не вийшов зі свого покою до Адама, як це бувало звичайно.

І Адам лишився самий, у просторому студіолі¹⁸⁰.

Довго сидів над працею, що звичайно робили її вдвох із Карльосом, для Ібрагімової книгозбірні: перекладали з латинської на арабську мову старі аннали записи, історію сарацинських боїв за поставлені хрестоносцями замки-фортеці на шляху з Антіохії, через Алеп, Ґама, Гомс, Дамаск, аж до Єрусалиму. Це була — ще так недавно! — ціла сітка укріплень, вартових на тім «святім шляху», що мав бути назавжди безпечний для християнських прочан.

Адамові очі пробігали рядками назв: Кастеллюм Переґінорум Темпляріїв… замок Сидонський… Джебаніл… Тріполі… А в душі, підсвідомо, ворушилась давня мрія, що загніздилась там іще з юнацьких літ, про таке ж, осяяне славою лицарство… вдома!

Як часто, з коханим своїм братом Василем та іншими юнаками думали вони про те!

І яким барвистим — живим! — стало те юнацьке, вимріяне «лицарство» від зустрічі з дон Карльосом!

Думка оповилася сумом…

Прийшли до Лясерди вісті з дому… може привезли й викуп? Може від’їде? Тоді знову Адам лишиться тут самий…

За нього бо викуп не прийде!.. Не прийде…

Хоч і вистачило б за нього і золота й добра…

Та ж нікому послати!..

З цілої бо родини лишився єдиний брат — Василь… Запальний, сміливий борець, вояк… герой…

Завжди в бою, завжди — в грі зі смертю… там! У залитих татарами степах, у повних небезпеки густих лісах та мочарах.

Де шукати його? Як?.. І… чи живий він ще?.. Бо, як би був живий — напевно мав би Адам про нього вісті…

Обвіяло його тужним сумом… Сповнило холодом… Як бувало — колись! — удома, в осені, коли затягало імлою безмежні волинські багновиська.

Відчув це так міцно й реально, що аж стисся, відкинувшись на бильця фотелю.

Заплющив очі й мов крізь запону сліз заколивався перед ним образ рідного дому, задумливого, тихого, під низьким, перлово-сірим небом…

Так: сірим! Але ж таким ніжним, як очі… що з них готові бризнути сльози… А під тим небом килими лісів… сині, аж фіялково-чорні… Як оксамит жалоби!.. Повні таємниць…

Хто ж знає їх, ті страховинні казки й чарівні дива, що причаїлись та дрімають у таємничих пущах, купаються в срібній Стирі, що розкручує блискучу дорогу-шлях… Задумана, поважна?..

Відчув ніби запах болотяних зел: аїру, жовтих каченців, «чортової бороди» та шелюжини-верболозу…

Серце стиснулось солодко й тужно… З суму, що втратить «побратима»-Карльоса?.. Чи з болю, що не побачить уже більше ніколи рідних просторів?..

Пригладив рукою ясне, аж сріблясте, як місячне сяйво, волосся¹⁸¹.

Східнім звичаєм носив тут турбан. Але звикнути до нього не міг, як не міг дозволити собі виголити «мов невірний», голови.

І, лишаючись сам, завжди розмотував свій «сім кроків довгий» пруг індійського мусліну.

Присунув до себе скрипти й приготовлені до писання лебедині пера.

Хотів перемогти хвилеву слабість. Узяв перо й красно «вив’язав» назву замку:

— Калаат ель Госен, у назві хрестоносців: «Крак».

Перо легенько рипіло, лишаючи, — мов вирізані, — знаки слів:

— Цей замок боронив шляху від Ґомсу до Тріполі…

До слів — примітка:

— У великих замках фортецях містилось до чотирьох тисяч родин. У менших бувало тільки півтори сотки оборонців¹⁸².

Скрипить перо, ніби пустуючи… Коливається в руці… й, мотаючи своєю білою егреткою, біжить… біжить…

Але думка за ним не поспішає. Вискочила за пергамінові рядки й кружляє довкола назви «Тріполі».

Це ж із ним пов’язана трагічна згадка про «лицарське кохання»!¹⁸³..

Ніколи не бачивши, тільки наслухавшись пісень про неї! — закохався лицар Жофруа Рондель у вимріяну красуню — триполійську принцесу Мелісенду. І з того часу мав лиш одно бажання: побачити красуню!

Було це тяжко. Чекати на здійснення цієї мрії довелося довго.

Але Рондель таки досяг своєї мети й Мелісенду побачив.

Тільки ж у мент, коли безжальна смерть затулювала вже йому очі на вічний сон.

А Мелісенда:

— …покохавши таку незмірну любов — співали про це трубадури, ще того ж таки дня, вступила до манастиря босих Кармеліток¹⁸⁴.

Перо спинилось і хилиться до пергаменту…

До кімнати, неначе користаючи з відсутности Карльоса, ввійшов хтось невидний, невловний — і міцними обіймами охопив Адамову думку…

Широкою амбразурою потрійного, маврського вікна лилось потоком місячне сяйво… біле, ясне, сильне, дійсно, як справедливо тут кажуть що «при ньому прочитаєш і найдрібніше письмо».

А отже — яке воно «чуже»… яке інше!..

Червонаве світельце олійної лямпи, кволе, безсиле, цілком утопилося в тому могутньому сяйві й було жалісне, як немічна дитина.

Адам дмухнув на лямпу, згасив її одним подихом і враз пізнав, «хто» саме завітав до нього в чужій стороні: «блукаюче світло», що коливається й пливе світляною, нахиленою пірамідкою волинськими лісами та мочарами.

Там, нічим не спинене, лине воно завжди вперед. Немов женеться за недосяжною мрією!

Чарівне й чаруюче, принадне, невловне, воно не палить, але ж і не дається зловити. Пробігає крізь руки, що вхопили його.

Зустріне прохожого й не тікає, навпаки: доганяє тікаючого перед ним. Обгорне світляною імлою, попестить хвилинку й летить далі. Нагадавши людині, що варта гнатись за Світлою Мрією¹⁸⁵. І здається Адамові, що лицар Жофруа — це власне він сам.

Чи ж із дитячих літ не був він закоханий у свою мрію? Чи ж не був переконаний, що він, Адам Дунін-Борковський із волинських Борків, побачить на власні очі «Святу Землю»? Ту, де були живим, дійсним життям євангельські події? Ту, що за неї бились — як за казкову принцесу-красуню! — лицарі, будівничі цих замків, записаних на тих аркушах його — Адамовою! — рукою… З хлоп’ячих літ, стаючи навколюшки до молитви й вимовляючи слова:

— «Ет вербум каро фактум ест»¹⁸⁶ — малий Адамко молився за «здійснення своєї недосяжної мрії.

І ось: сталося!

Так просто — само собою! Спочатку був бій із татарами, що в ньому брав участь молодий Адам.

Потім — полон… просторі моря й безкраї пустині… загубленість у чужому світі, «Майдан сліз»… неволя… в еміра Ібрагіма…

Така дивна «неволя»! Де мав майже повну волю… і здійснення «казки», про яку мріяв у дитинстві: опинився у «Святій Землі!»

— «Вербум каро фактум ест!»¹⁸⁷

Оживають дивні події… Ось, перед ним шляхи… замки-фортеці… постаті лицарів… Є, навіть, і «ніколи не бачена красуня!» Не Мелісендою звуть її… Наймення її: — Зорая…

Зорая — сестра еміра Ібрагіма, що обличчя її Адам іще ніколи не бачив. Але очі її — зорями-літавицями впали у мрійну глибінь його серця.

Світять там, сяють… І не може він, та де там він? ані темна ніч не може згасити впертої думки:

— Не для мене, — невідомого бранця без прав, сяють ці очі-зорі!..

Знайшов але Адам ще скарб, дорогоцінніший за всі скарби світу: приятельство лицаря-побратима дала йому «Свята Земля»! Карльоса — в якому бачив усе, що хотів би мати в собі, чого бажав досягти…

Карльос Лясерда!.. його «не несла казка». Він сам — ясно й твердо вирішив:

— Піду й дійду!

І його тверде вирішення стало дійсністю. Перешкодити йому могла тільки одна смерть.

Та ж і її «переміг» Карльос!

Ніхто ж інший не перешкаджав, не відраджував: ані приятелі, ані сповідник, ані дружина, ані дама, — котрій, лицарським звичаєм він «служив».

Який же інший той Карльосів світ, де дійсно вміють не спинятись на пів-дорозі!

Але… Адамове серце хитнулось. Заколивалось, мов терези ваги та всією ніжністю переважило й нахилилось до власного, «свого» світу…

В світляній імлі місячних веселок, що переливчасто сяють в емірових водограях, здається падає дощ… Натягнув він міцно свої кришталеві струни. А з них лунають акорди… пливуть… наближаються, мов жене їх сюди вітер.

Закреслились у повітрі прозорі, — з імли вирізблені руки… ціла постать схилилась над струнами «місячного дощу»… Імлиста… мрійна… Принадна своєю недоговореністю й неокресленістю…

Як би не пізнав її серцем Адам? Це ж — «Імла Стирі!»

Вона ще в дитинстві грала й співала йому казки прийдешнього життя!..»

Ось, і сюди прилинула до нього!

І знову тихо — без слів, — пестливо співає, під супровід водяних струн…

Навіщо слова, як заговорить туга?

Ось, розгортає вона пелену й відкриває затерті часом образи…

Стеляться луки, оздоблені емаллю незабудьок… перлинами роси й золотими келишками жовтих каченців вимережані…

Он — річка, матовою, срібною биндою¹⁸⁸ в’ється під урвиськом, що ним кінчається сад…

У сріблястих вербах соловії нанизують і зненацька розпускають перлові намиста. Тисячами разків обвивають вони п’яні щастям черемухи, соромливі верби й задумані ялини…

Сиплять перлинами співів у сонне срібло річки.

Примарою звуку відбивається флояра з-поміж очеретів. І її звук — теж срібний.

Розштовхуючи латаття й ненюфори та жовті купавки, випливає човен… Перед ним блимають п’ять маленьких вогничків. Це — «Водяні Дитинчата» вказують путь.

Вони тужно кумкають свої зітхання — чи може свій нескладний спів?

Човен вигинає струнку, лебедину шию, підносить угору крила-вітрила…

Це — «лебідь-човен» дитячих мрій Адамових! А в ньому — пра-пра-бабуня Свангільд, що її наймення походить від Лебедя.

— Сину… сину роду мого!.. — шепотять уста Свангільд. І ще блідішим стає її обличчя. — Як же страшно, сину, нести на собі вічне прокляття!. А ще стократ тяжче знати, що накликала його на цілий свій рід!¹⁸⁹

Адам добре пам’ятає родинний переказ:

— «Вічно носить Лебідь князівну Свангільд просторами минулого, що його не можна ні цілковито забути, ні повністю згадати.

Метеликами в’ються північні Ельфи, оточують примару Свангільд у безконечно-повторене, замкнене коло.

«Лебідь» не тільки ім’я її, це символ і краю її й її роду: знак у королівському данському гербі.

— Так! Це — знак і на минуле й на прийдешнє. Так! — притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса — північна сестра волинської русалки.

— Сум… сум!.. Все це — сум! — зітхають, тулячися до русальчиних завоїв, Водяні Дитинчата. А Свангільд-князівна на лебеді-човні й по віках минулих усе виправдується, все погодитись не хоче:

— Сама доля вказала мріям серця мого Вільфреда Швено¹⁹⁰. Він — Лебідь, так як і я. Чи ж випадково наймення білі, крилаті зустрілись?

І покохала королівна Свангільд не рівню собі, не короленка, а вільного вікінґа, морського орла, що інших законів, крім власної волі своєї, не знав.

Жадного берла, крім меча свого, він не знає і не шанує.

Де сягають до берега хвилі морські — там молилась Европа й тремтіла:

— Боже! Рятуй нас від диких норманів! — благала.

Але Свангільд, данська князівна зітхала, хоч і не чутно, але палко:

— Боже! Зроби, щоб вернувся вже Швено!

— Ой-ой!.. Думи, думи!.. Скільки дум… дум! — жалібно зітхали Дитинчата.

— Так! — притакує Нікса. — 3 вежі над морем мевами линуть вони…

А Ельфи над хвилями кидають сміх:

— Думи несли ми! Ми думи несли! Вільфреда ж носили сині вітрила, що мали на грудях своїх білого Лебедя знак… То вже був не «Швено» символ, але Свангільд-Зорі наймення… А ми — тільки думи несли! І нищили перешкоди. У вінок із чарівних цвітів наперстянок ми заплели і зв’язали Вільфредові дні та хвилинки щастя Свангільд. Ми ланцюгами скували їх. Ми!.. Ми!..

— Сила кохання… ах! Ах!.. — бризкають Нікси зеленоволосі. — Шлях, що ним іде воно, завжди був і є незбагнутий. Таємніший за хвилі… за бурі…

— І от: сум! Все сум… Скільки суму зростає з кохання!.. — тягнуть своєї Водяні Дитинчата.

— Замовкніть ви, Діти Суму! — бризкають на них пригорщами води прекрасні Нікси. — А ми гнали пустинею хвиль сині вітрила! Гнали стало, невтомно… з Лебедем білим і в серці, і в думках. З Лебедем у синіх вітрилах… Все той знак!

— А що осталось? Тільки сум! Все сум!.. — не мовчать Водяні Дитинчата.

— Прокляв бо свою доньку Свангільд її батько-король. Сказав: «Нехай же згинеш сама, і нехай згине твій рід! Нехай згине та, що кинула край свій, що виреклась крови й роду свого!»

— Руки до неба підніс… Місяць у небі сховався, щоб не бачити злоби людської…

— Так, так! Упало слово важке на ніжну Лебідку… — зітхають Нікси.

— Але ми заслонили тоді бліду Свангільд!.. Заслонили собою! — співають Ельфи. — Опили ми обоє Лебедів цвітом гірської наперстянки¹⁹¹ — цвітом чарів міцних.

— А прокляття ж, що впало? Хто ж його понесе? — зітхають в імлі Потерчата.

— Донька остання з крови моєї, — тужно шепотить Свангільд. — На чужину я по щастя пішла. На чужині я свою долю знайшла. На чужині й та — остання! — помре… ані краю, ні дому свого не пізнавши. Скрізь своя — не своя, скрізь чужа — не чужа, не уйметься корінням, бо нерозважно вирвала я коріння з рідної землі!..

І не знає Адам: імла Стирі, приятелька дитячих мрій чи примара пра-пра-бабуні Свангільд схилилася й пестить його… Цілує очі, уста, чоло… Гладить волосся, що відблискує блідим сріблом місяця…

На хвилину видалось: що сам він пливе, коливаючись хмаркою…

Довкола — безмежна просторінь, без образів, без контурів, без барв… Як дійсний, прадавній хаос, коли ще «безодня не була означена і води не вміщені в межі свої…»

Глибоким зітханням скинув із грудей примару й опритомнів.

Оглянув кімнату, стіл, заложений скриптами…

Він — Адам Дунін-Борковський тільки «вчитель латинської мудрости» та «скриб», переписувач емірів!

Стосами навалені і переплутані коло нього пергаменти: самаркандські, кордовські… списки грецькі, латинські, арабські…

Ніколи вже не побачить він своєї срібної Стирі…

Тільки побратим Карльос, — як прийде за нього викуп, — перекаже Волині його привіт…

Побіжить там дальше Карльосове — а не його, Адамове! — життя… Там, де мало би пробігти життя Адамове…

Дивно це!.. Але — це так… Дивні, й незрозумілі речі бувають на світі…

Де Кастро! — вперше тільки тепер згадав, що знав це наймення ще вдома. Дійсно, десь близько біля їхніх маєтків, поміж іншими чужинцями, яких було повно на Волинській Землі¹⁹², був і той еспанський рід… Здається, говорили про нього: «єретик»… Але про кого тільки не говорили того самого?

Юнаком іще був тоді Адам, і справи віри його не дуже цікавили, але пам’ятає, як усе життя було переткане одним питанням: де правдива, а де неправдива віра?

Знову струснув головою, випростався й засвітив лямпку — олійову, але з запашним олієм: іншого емір не дозволяв уживати в своєму домі.

Взяв у руку перо, бринькнув пальцем по гостряку: було загострене ідеально!

І перейшов очима по манускриптах, ніби повітав приятелів: Діодора Сицилійського, Касія Діона… перевів погляд на арабських істориків.

Ось — привабливий Ібн-ель-Атар, що описав Еспанію як країну казкових скарбів та чудес… Ось Ібн-Абґарі, закоханий у Севілю…

Це він, у числі захоплених арабами скарбів умістив ще й «30.000 дівчат і стіл Соломонів»…

Он там — найповажніший скрипт Ібн-Калду на: «Акбар Моджмуа», що найправдивіше й найдокладніше оповідає про «успіхи арабського меча…»

Усміхнувся:

— Неволя… але: чи вже ж така тяжка його, Адамова, неволя, коли порівняти її з неволею інших — таких численних! — бранців?

Він — невільник. Але ось, перед ним цілий світ знання та думок! Найширший і найвільніший світ, що йому він радо віддає все своє серце… Все?..

І раптом, у глибині його серця ясно блиснув погляд сяючих очей… Самих тільки очей! Обличчя бо, Адам не знає, не бачив іще його ніколи!

А очі обведені антимонієм…

— Як очі газелі! — переставив своє порівняння, сказане перед годиною.

Коли б не належали Ібрагімовій сестрі Зораї, ці очі могли б бути очима Ангела…

І що ж? Піде з цими «ангельськими» очима до гарему якогось еміра!.. А хоч би й до самого султана!.. А він, «сіді-Аадам»¹⁹³ як звуть його тут «агаряни» — чи сарацини!¹⁹⁴ — схилятиметься й далі над сторінками Ель-Хатіба Ґранадського… Але ж — і вона любить книгу… мудрість… знання…

І раптом заспівав у душі вірш Омар-Каямів¹⁹⁵:

— «Твоє личко — різблене з пелюстків дикої рожі…»

Кинув перо. Зняв зі стіни торбан. Сам, — на дозвіллі! — зробив його тут знечев'я. Бо ще хлопцем навчився не тільки «бити по струнах», але й робити бандури й торбани.

І тут, тепер, це його найбільша втіха й найліпший лік у хвилинах туги.

Кинув перепаску на плече й вийшов у сад тихий і свіжий як дівочий сон. Пішов далеко — аж до мармурової лавки, під шапками дактилевих пальм.

І попливла — як цівка густого, вібруючого меду — солодка мелодія.

Гарний, драматичний тенор обнявся з голосом інструменту… Звивався й плив, розходився з металевим голосом струн. Ніби посварившись… як розходяться на хвилю закохані, щоб незабаром обнятись іще палкіше.

Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була, як жива істота:

«…блакитнокоса, срібнонога красуня»… — пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітіс…

І досадно всміхнувся:

— Тільки ця красуня-ніч слухає моїх пісень!.. А «та»… або вже спить, або заглибилась у студії свого Корану… І не чує!..

Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої. Але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі, жіночі кроки.

— Вона?.. — затріпотіло серце, а очі впились у блакитняву примару, що випливаючи на ясне тло стежки, то поринаючи в тінь дерев, легко підпливала до нього.

— А хоч би й не «вона»!., А все ж хтось зрозумів його тугу!..

Постать уклонилась здалека й зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений у зелену, шовкову хустку пакунок.

Взяв і відчув дотик м’якого шовку та аромат шіразьких троянд.

Та ж не встиг спитати, як уже був сам.

Із хусточки випав шматочок пергамену. В пакуночку ж була пара гарненьких черевичків, гаптованих перлинками й сріблом. Без труду прочитав при місяці¹⁹⁶ гарне письмо:

— «В перший селямлик віддай, чужинче, ці черевички тій, кого кохаєш.»

Все. Ні значка, ні наймення.

Протер очі: ні, не зникають, ні черевички, ні ароматна хусточка, ні пергамен. Тільки по післанцеві — й сліду нема!..

Почув, як у солодкій тривозі стукотіло власне серце…

— Ось вона — таємна «Мелісенда!»

Селямлик?.. Тобто — в п'ятницю… Але ж саме сьогодні — п’ятниця!.. День «щасливий між днями» — бо це «день шлюбу Магометового!»

Тому, в цей день дозволено посватаній дівчині вийти в сад, звичайно, в супроводі матері або батька й слуг: вільних, не рабів безправних, аби були свідки…

Можуть це бути й не слуги, але кревняки. Але, здебільша, задовольняються супроводом слуг.

Там, у саді, подасть черевички той, кого призначили дівчині за «судженого» батьки. Там дівчина поперше побачить його зблизька, як свого нареченого.

І, коли нелюбий — може не прийняти від нього черевичків.

Коли ж це «він», той про кого мріяла — радісно взує черевички. А принятий наречений, на знак згоди, віднесе з собою ті, що ззула¹⁹⁷.

Майже бігцем промайнув Адам попід Карльосовим вікном, притискаючи таємні черевички, що ними мала прийти до нього «казка його життя».

Не завважив навіть: чи світилось у побратима, чи ні…

— «Гасне бо каганчик приятельства, коли сходить зоря кохання!» — прошепотіли, немов тільки для себе самої, дівочі уста, схованої за хамаципарусами, загорненої в покривало жіночої постаті.

— Але, Хадіджо!.. Що примарилось тобі, моя зоре? Хто чув про селямлик? Та, ще й саме, коли брат учора виїхав!.. Я нічого не відаю. Ні сном, ні духом!.. Кажу ж тобі: я нічого про це чула, не знаю!

Емірова донька Хадіджа легенько відштовхнула велетенського гепарда¹⁹⁸ «Рустема» й ніжно обняла тіточку Зораю:

— Та ж чула я!..

Тулилась рожевою щокою до тітчиного обличчя й намагалась відсунути сувої Корану, що над ними схилялась Зорая.

— Чули про це всі цвіти в саду! А їм сказали соловії… Чули зорі на небі й бризки фонтану на воді!.. Правда, Рустеме, вони ж це мусіли й тобі переказати?

Зораїн мазунчик, гепард, ліниво позіхнув і витяг свої передні лапи.

— Бачиш? Для нього це така стара новина, що йому аж нудно про це слухати!

Зорая з лагідним усміхом відсунула інкрустовану слоновиною касету, що в ній зберігала особливо дорогоцінні сувої, і обняла прегарну — як пуп’янок «чайової» троянди, — племінницю.

— Ну, хай і так! Але ж нічого не знаю я! Чи ж би брат Ібрагім, без порозуміння…

Хадіджа стиснула Зораїні руки:

— Бо… саме про тебе, тіточко-газеле!.. Тому мусиш, — мусиш! — прийти в сад, як повний місяць, заслонений срібною хмарою! Нічого не відаючи з того, що написали поети-смертельники на землі!

Зорая споважніла:

— Дитино, я знаю, ти змалечку любиш вигадувати чарівні казки й «гратися в них». Але цей твій жарт — недоречний. Ти ж відаєш: за рік-два, з дозволу брата, за згодою імамів¹⁹⁹ та звичаєм старовинним, я скину з обличчя свого жіноче запинало, як вчинила це Уалада, донька каліфа Ель-Мостафі та Валадад, поетка кордовська²⁰⁰. Рівна мужам серед мужів, не щастя жіночого в коханню, але щастя в мудрості шукаю я, віддавши мудрості своє життя. Навіщо ж такі жарти?

Задивилась у далечінь, немов бачила там добровільно вибране майбутнє: наслідувати вчену Маріям із Кордови²⁰¹, що пішла дорогою мудрости ще далі, бо ж із катедри викладала «Мудрість найвищу» — Коран²⁰².

Але Хадіджа лащилась, як веселе котенятко:

— Як мигдалевий цвіт гарна моя тіточка Зорая! Мов криниці прозорі — аж чорні, такі глибокі! — її очі! Дна не доглянеш у них! Як повний місяць, що з-поміж дамаських троянд у водограй на себе задивився — така моя тіточка, троянда серця мого²⁰³.

— Але дай спокій, Хаді! Стара вже я на такі речі… — голос Зораї несподівано задзвенів журливою ноткою. Щось озвалось, — немов заворушилась сполохана гадючка, — у глибині серця: «Може й є в цьому трохи правди?..»

А Хадіджа розсипала іскри сміху й блиски з очей:

— Двадцять три роки — ті-і-точ-ко! Та хіба ж то старість?

— Ну, відомо! Це ж майже чверть століття!

— І за тисячі літ не старіють зорі! А моя тітуся — зоря серед жінок!.. Коли не віриш мені, так запитаймось… хоча б… чужого лицаря! А хоч і їх двох!..

Зорая спалахнула.

Але племінниця вже відхилила довгу, смарагдову сережку й шепотіла тіточці на вухо:

— Цілком випадково… Так: цілком випадково завважила… коли стрічались часом у саду з братовими магістрами… А хіба ж це не відомо й татові? А він же так бажає щастя Зораї!..

І серце, офіроване, щоби по вінця наповнилось самою мудрістю, тремтіло тривогою, радістю…

Ах, як гарно було слухати «голос ночі»… з-під дактилевих пальм!.., що дуже добре долітав до плоскуватого даху емірового гаремліку!.. А мудрість?.. Чи ж не ліпше за неї… безумство?.. Чи не варт, віддати за таке «безумство» частинку мудрости?

Сказано бо:

— «Те, що віддав ти, — зберіг ти для дару Всемогутньому».

І дійсно була певна, що коли «є на те братова воля», то й вона, Зорая, вкладає свою волю й свої бажання «в правицю Відвічного»…

Дивилась на білий «молочний шлях», що по ньому смугами світла й тіні, як стежками-дорогами снуються повітряні каравани легеньких хмаринок…

Із Незнаного у Невідоме йдуть вони блакитною пустинею небес, підносячи за собою клуби зоряного піску…

І несуть незмірної ціни таємні скарби: казки життя, переплетені нетемніючими перлинами щастя…
* * *

До Хадіджиної кімнати, мов легка тінь, пружною ящіркою просковзнула невільниця — кадиксанка²⁰⁴ — Ліндараха.

Хадіджині очі блиснули в пітьмі запитом і тривогою.

Невільниця спочатку мовчки притакнула головою, потім пошепки додала:

— Те й друге полагоджено.

З тону, яким це промовила, було зрозуміле: поводиться зі своєю панією, як приятелька, не як служниця.

— Слов’янин²⁰⁵ відійшов?

— Побіг до своєї хати, …з черевичками на серці!

А я вже маю йти?

— Зачекай трохи. Нехай спочатку прийде той, кого прагне бачити твоє серце. Він дуже схвильований вістками, що привезли сьогодні франкські дервіші. Прийшло їх 11… здається прибули з його краю до Яфи… Звуться всі «Фран-тис-кан…» Позавтра підуть далі, йому ж привезли золота й вісті. Багато листів… Саме їх читає. Пожди. Я попереджу, коли прийде час. А ти — поміркуй… Тільки не світи…

— Добре… Але відкіль ти все знаєш?

— Дещо казав Юсуф. Дещо…

Хадіджа зичливо всміхнулася до Ліндарахи:

— Тобі, бачу, не треба помічниць ані хитрих-мудрих петлювань, щоб зустрінутись із Юсуфом!.. Щаслива ти!

Кадиксанка раптом посмутніла, ніби згасла:

— Невільниця чести не має, пані! Тож і не зважає вона на огляди…

Довго чекала Хадіджа.

Та ж не було диво. Надто незвичайний був сьогоднішній день для Карльоса Лясерди. Сидів, опершись на руки за столом, а перед ним лежав лист із розломаною печаткою:

— «Донья Каталіна віддала Богу свою чисту душу в манастирі кармеліток, де жила, «як світська гостя»²⁰⁶ — черницею, бо стати не могла нею за життя чоловіка. Зо світських радостей лишилась їй одна, — писав патер Інніґо — слухати з-поза ґрат голосу сестри Марії дель Ангустіяс, що співала в хорі черниць. Бачити бо свою сестру більше донья Каталіна не сміла…»

— Марія дель Анґустіяс… Марія від Терпінь, страждань!.. Та, чиє наймення було Беата — щаслива, блаженна!

І раптом метнулась думка:

— Чи не вкрите в найменнях таємне пророцтво? Чи не намічений у них життєвий шлях?.. «Номен — омен» — «наймення пророцтво» чи «пророкуюче…» як вірили римляни… Нарід бо еспанський зве словом «беата» черниць!..

Відгуками пережитої хуртовини послались образи минулого… немов би кидав у нього камінцями Енріко де Кастро:

— Чи ж ми тобі не казали, не оповідали, що в Германії, чернець-августиніянець Мартин Лютер зірвав зі шлюбами чернечими, зірвав із Церквою, щоб оженитись із черницею Катериною Бора, зв’язаною чернечими обітами як і він…» — підсувалась спокуса до Карльоса.

Крутнув головою:

— Ввижається? Чи втішилась згадка?.. Відкіль же цей камінчик, що влетів вікном і ось — лежить біля його руки, на столі? Видно, що той, хто кинув — зручний! Бо Карльос не зачув під вікном ані кроку, ані шелесту.

Підсвідомим рухом відсунув набік камінчик і діткнувся зломаного воску — Каталіниної печатки.

Розламав його, розкриваючи листа…

Поглянув на печатку з розломаним гербом і похитав головою:

— Так розбивають герб негідного члена роду, що зневажив родовий, почесний знак та вкрив його ганьбою…

І неначе вчув відповідь на слово Енріко де Кастро: Еспанія відповідає за примару «поетів із Романії»!

— «Може чернець-відступник, що не додержав своїх обітниць — міг так учинити. Але кастильський лицар — ні!»

Обережно взяв у руку шматочки воску. Зложив їх і відсунув у глиб стола.

Але по дорозі рука відчула камінчик. До нього прив’язаний дрібненький сувійчик. Розгорнув. Дрібні й чіткі фіорітури арабських літер шепотіли до нього:

— «Лицарю сумний! Не відаю болісти серця твого. Тільки знаю, що життя своє дам, щоб ту твою болість зменшити. Бажанням серця мого є бути тінню, що лягає у ніг твоїх. Чекаю коло лев’ячого фонтану. Хадіджа.»

— Хадіджа?!. Чи ж таки й справді життя замкнено в зачароване коло? Невже ж годі вирватись поза події, згадки й усе те, що стало традиціями, переказується в легендах, як факти, що вже раз сталися в житті роду?

Та ж прадавня маврська легенда, записана в анналах, в’яже ім’я Хадіджі-ґранадянки з постанням роду Лясерда! Відтіль відомо: тому не міг перший Лясерда — Альфонсо І²⁰⁷, — первородний син короля Альфонса Х-го, внук Фердинанда ІІІ-го, Святого²⁰⁸, стати королем кастильським, що його мати була мавритянка — донька ґранадського еміра і звалася — саме цим найменням: Хадіджа!

Щиро покохав її Альфонсо Х-ий — ель Сабіо, «Мудрець», як його називали, або: «Філософ». Покохав не тільки за красу, але й за те, що «до вершин духа» прямувала молода Хадіджа, відриваючись від усього, що могло щільніше прив'язати її до матеріяльних радостей. Вона також кохала короля-Філософа, але не згоджувалась стати йому за дружину²⁰⁹. Та ж — повідає далі легенда, — «не прямування до верхів духа» стало перешкодою між ними, а «химерний знак», що мала Хадіджа-ґранадянка на тілі і якого стидалась до божевілля…

Була це темна, невелика плямка, вкрита густо твердим волоссям, що його не можна було нічим вивести. Ніби було це «попередження» — каже стародавня легенда — «що хто ангелом хоче бути без помочі Божої, може легко впасти аж до стану нерозумної тварини, вкритої шерстю²¹⁰.

Але не витривала Хадіджа-красуня і, кінець-кінцем, стала таки дружиною Альфонса Х-го.

Народився їм перший син — із тим же знаком що був у Хадіджі — як і всі пізніші в його роді²¹¹.

Мав його на грудях.

«Ля серда» — назвала жартобливо той знак кастильська ґрандеца²¹². І не схотіла принята за короля «сина мавритянки», ще й відміченого «знаком звір’я».

Дарма, що всі його признали за «справжнього чи «законного» королівського сина: ель Деречо».

Карльос меланхолійно діткнувся рукою свого лівого рамена, немов би хотів пересвідчитись, що є там той остережливий родовий знак. І подумав:

— Тож не впади до стану нерозумної тварини, що не панує над своїми пристрастями й волею!.. Будь людиною!

Ще раз погладив пестливим поглядом підпис, зроблений твердою рукою: розбірно і ясно. Не було ні лукавства, ні підрібки.

Підписана не соромилась за правду свого кохання, що вирвалось із чистого серця шляхетної сарацинки, і не лишала собі дороги до відступу, можливости виректися.

Карльос дістав Херонімове кресало з «вогником з Еспанії». Викресав іскру й засвітив свічку, ту, що приніс із Єрусалиму, замість полишених на Святому Гробі,

На тремтячому, посвятному вогнику спалив уважно клаптик ароматного пергаменту з чистим, дівочим признанням.

Видув у вікно легенький попіл, зложив листи й тихою ходою вийшов у напрямі «Водограю Левів».

Згадка про Хадіджу з Ґранади розплелась і розвіялась. А на її арабесках чітко вписаним версетом Корану пробіг напис… не з арабських, а з латинських слів:

— «Ultimo veritas! (Останньому правда!)»

Ось коли, здалося Карльосові, що збагнув він таємний глузд цих слів-обіцянок! Чому? Бо лишив у Святого Гробу того «звіра», що носив його в собі.

— Як же ця правда не заблисла мені — дивувався, — при першому згуку наймення де Кастро, коли Адам назвав його, згадуючи, що там — на далекій і невідомій Волині, десь над річкою Тетерев живе родина з цим найменням?! Це ж — нащадки того де Кастро, що поніс був у Бористенські країни отрую науки Катарів, насіння ворожнечі до тих, хто думає інакше, зерно війни й незгоди!

І знечев’я невідомий Адамів край ніби наблизився до Карльоса. Ясно оформилась думка:

— Та ж і той край, — як і його, Карльосова рідна отчизна! — стоїть на варті християнської Европи від нападів номадів! Заслоняє її своїми грудьми, своєю кров’ю…

— І наші краї «побратими!» Вартують, як ті два леви, що стоять на порозі Альгамбрської брами в Ґранаді! Боронять від знищення вогнем і мечем…

Так глибоко впірнув у свої думки, що спинився перед фонтаном, сам себе спитавши: чого саме сюди прийшов?

Але помітив, що в затінку кам’яного лева поворушилась жіноча постать.

Рожево-фіялковим, — як вечірня хмара, — завоєм, пробігло перламутрове тремтіння.

Спустила голову й слухала мовчки. А Карльос стримано й тихо продовжував:

— …приймаю вдячно дарунок твого неоцінимого приятельства, Хадіджо, як велику для себе честь…

Низько схилився перед молодою сарацинкою, немов перед самою доньєю Хуаною.

— Ніколи не мав я сестри. Ти будеш нею.

Зітхання під завоєм заглушило готове зірватись ридання.

— «Сестрою!» — впало похоронним плачем на серце.

А Карльос говорив далі…

Навіщо ж звучить такими теплими нотками цей глибокий, оксамитний голос, що вимовляє такі безжально-холодні слова? Вже ж бо нема, не може бути жадної надії! — плакало Хадіджине серце.

Невидні під завоєм сльози заливали очі, заслоняли світ…

Здавалось, так далеко-далеко відійшов у тінь чужий лицар, що навіть не можна розібрати, про що він говорить!..

Тільки луна доносить звук його тихого голосу…

— Якщо приймеш, — не як дама службу лицаря, — а як муж приятельство мужа — дай мені свою руку — вловила нарешті дівчина.

Мов захвилювалась вода в тихому озері, — мінливим муаром пробігли блідо-фіялкові переливи завоїв. І з рясних згибок вимоталась ручка-лілея, осяяна росою самоцвітів.

Карльос міцно й щиро стиснув її.

Хадіджа зробила рух, силкуючись притиснути його руку до серця… Та лицар м’ягко стримав її.

І йому було жаль молодого, щирого дівчатка:

— Поцілувати цю бідну, безсилу ручку, що хоче бути гідною руки мужа? — і враз випустив її:

— Не личить устам, що цілують хрест і щойно цілували сліди Христові, цілувати руку невірної!.. І… навіщо будити в дівчині зайві, нездійснимі надії?..

Хадіджа зробила крок до Карльоса:

— Де б не був ти, лицарю… що б не трапилось з… нами обома, — промовила певно, — пам’ятай: Хадіджа не забуде, що ти назвав її «приятелем»…

Урвала й кинулась у темно-сріблясту гущавину, гаптовану ароматними, білими хрестиками жасминів.

— Трель маврської пісні на прощання, — подумав Карльос і пішов до Адама.

Але побратима не було ні в його покої, ні в студіолі, де вони спільно переписували й перекладали…

Бо ж саме в тій хвилині, на другому боці саду він ставив черевички перед щільно затуленою жіночою постаттю.

Серце його стугоніло. Не так від кохання, як від думки:

— Прийме, чи не прийме? Може все це — тільки жарт… забава гаремового дозвілля?..

Намагався вловити погляд очей, але надаремно. Мовчазна постать більш нагадувала не живу жінку, а місячну примару в синьому сутінку ночі.

З-під блакитнаво-зеленої загортки, був іще спущений на очі густий, білий серпанок…

Підозрілий він! Бо такий, носять старі, найпобожніші мусульманки!.. А що, як це дійсно тільки жарт?..

Адам випростувався струнко та рішуче — аж сухо! — озвався:

— Чи знаєш, що приймаєш із цими черевичками?.. Не раб я, тільки полонений у чесному бою… З викупом мені може прийти свобода. Тоді, чи підеш ти зо мною в мій край, де віра й мова мої повинні стати твоїми?

Мовчки, замість відповіді з-під рясних згибок тонких шовків, висунулася боса ніжка.

Ні! Не була це нога старої, побожної мусульманки. Була це справжня, випещена ніжка!

Забряжчали на ній — немов зітхнули, — бранзолети на котнику: добровільні, золоті кайдани.

— Так, не жарт!.. — затремтіло Адамове серце.

А тим часом уже й друга ніжка обула поданий черевичок.

Поривчастим рухом лицар стягнув із пальця перстень — єдине своє цінне майно в неволі.

Двічі цінне, бо був це подарунок еміра Ібрагіма.

Схилився до постаті «невидної нареченої»:

— Звичаєм нашим, візьми мій перстень!

Був цілком певний, що «невидна» — дійсно Зорая.

Так певен, ніби бачив при повному світлі її обличчя!..

Вузька рука, біла від місячної тіні, взяла перстень і мов «згасла» в одягу.

— Хутчій! Хтось іде! — зачувся стривожений шепіт. Із кущів і масивів мірту сарнячим рухом з’явилась Ліндараха. А за нею, легким скоком — неначе в леті! — майнув гепард.

У цю ж мить, дві жіночі постаті зникли в дружніх тінях високих олеандрів.

А доріжкою, із задоволеним бурмотінням, непристібними кроками, — то двома, то чотирма, — мчав маймун. Він любив Адама і впізнав його здалеку.

Малпа ніяк не могла б зрозуміти, що спритна Ліндараха призначила їй «ролю» в цій, нічній грі!

Коли «Сіт-Хадіджа» скінчила розмову, а її тіточка взула ритуальні черевики, Ліндараха відімкнула клітку-хлівець Маймуна, куди замикали малпу на ніч.

— Ліпше бо вчас випустити бабуїна з койця, як правду з хитро виплетеної сітки!..

Ібрагім поклав обидві руки на рамена Адамові. Яку хвилину дивився йому в вічі, а потім із приязною теплотою в голосі промовив:

— І ти, лицарю, повернешся тепер до своєї «Валінана»²¹³, про яку я знаю, що правда дуже небагато, з подорожів Масуді та відомостей Ібрагіма-ібн-Якуба²¹⁴.

Адам аж відсахнувся й ступив крок назад від несподіванки.

— Викуп?.. Привезли?.. І для мене!?.. Чи, може побратим, мене не повідомивши…

Сарацин захитав головою:

— Ні, — не викуп! А — віно. І не ти, а я тобі, приятелю, мушу його виплатити…

Адам зморщив брови, в очах заграв блакитний вогник:

— Так тобі вже відомо?.. — промовив схвильовано. Досадував за слова, що вирвались, власне, недоречно.

Ібрагім з усміхом знизав плечима й продовжував поважно й приязно:

— Заспокійся, приятелю, й поміркуй сам: я повернув до дому вранці. А тепер — уже по вечірній молитві. Тож за цей час міг я довідатись, що робилося вдома в моїй відсутності?

— Цікаво!.. — сухо промовив Адам.

Йому тепер було ясно, що він «вклепався» в гаремові забави.

— Так, видно, що за кожним моїм кроком слідкують? Хоч емір Ібрагім обіцяв мені волю…

— Розумію, що гніваєшся… але не на мене, а на себе, бо з довірливости став, мов той протокура²¹⁵. Тож не зривай досади на мене, як «лев серед великої зливи», говорючи за старими греками. Але «пара панта тавта»²¹⁶ — поговорім поважно про жарти, що виробляє моє «полос ону»²¹⁷.

Говорив справно по-грецькому, без помилки в наголосах і вимові, але явно жартував.

Вказавши рукою на подушки, що вкривали килим низької канапи, двічі плеснув у долоні:

— Покликати сіді-Карльоса! — кинув хлопчикові, що вимотався з арабесок килимів та враз у них знов утопився.

І повернувся до Адама, що сидів, немов стерплий:

— Вісім уже років, що ми пізнали один одного. А Карльос — ти пам’ятаєш, — прийшов саме тоді, як померла моя дружина — Хадіджа… Вам, франкам здається, що тільки ви знаєте вірність у коханні до жінки. Що тільки у вас жінка — як душа, — має бути єдина. Тим часом і ми знаємо що є правдиве кохання. Герой Іскандер²¹⁸ мав одну дружину — Роксану. «Лев Перський» — Кир, віддав своє серце єдиній жінці — Касандані. Так було і з Шах Джеганом. А Меджнун і Лейла?²¹⁹.. Таж єдиний Алах відає шляхи, якими проходить кохання в серцях смертельних… Нехай буде благословенна правиця його!

Ібрагім підвів очі на знак, що повторявся по всіх покоях: великий ключ, а над ним — рука з виразно розставленими пальцями. Цей знак нагадував мусульманові про п’ять найголовніших чеснот правовірного: молитву, піст, подорож до Мекки, милостиню та пошану до мудрости.

Ключ означав, що тільки Всемогутній відчиняє двері щасливої вічности.

По смерти Хадіджі Ібрагім не взяв інших жінок до гарему. Мав бо вже двох синів «щоб не вимер його рід» та пам’ять предків. Мав ще й доньку — Хадіджу на ім’я, як і її мати. Перейняла вона, крім наймення, і красу матері. Але ж — не її вдачу. Либонь у день народження малої Хадіджі «вогонь і вітер, змішані вкупу, зіслав Великий у серце її»…

Розпещена батьком, улюблена слугами Хадіджа чарувала всіх. Ніби «чари в ній жили». Сама ж вона жила казками, і в казках, бо вміла сама творити казку з життя.

— Казка — це той найсолодший із крамів, що носять його по світі байкарі та байкарки… — всміхнувся емір. — І вирішило моє «телятко»: «Коли казка не прийде до мене, то я її сама створю з життя власного» — продовжував емір.

— Але дружина моя, вмираючи, просила: «Бережи дівчатко, шоб не накоїло лиха!» І я беріг «другу Хадіджу» не менш за першу.

Струнка Карльосова постать вихилилась із-за килима.

Не перепиняючи своєї мови, емір запросив його рухом сісти біля Адама.

— Дві невсипущі зіниці поставив я на варті біля Хадіджі: невільницю Ліндараху, що любить дівчатко щиро, та її тітку Зораю, мою сестру.

На сім літ старша Зорая за Хадіджу, але розумом — старша за наймудрішу з жінок.

Чекала вона тільки на повноліття Хадіджі, щоб виректись долі жіночої і, — відклавши завої з обличчя свого й думки про власну родину з серця свого, — йти з мужами вченими шляхами мудрости. «Вчений бо мудрістю, як праведний святістю, служить Всемогутньому» — говорить приказка. Але ж і в Корані стоїть: «Не меншу має ціну чорнило вченого, як кров мученика.

Емір простяг руки до Адама й Карльоса:

— Приятелі! З різних ми країн. Різної ми крови й віри. Але ж ми як діти з одної родини. Діти, що мають одного батька, тільки різних матерей. Той «єдиний наш отець» це — лицарськість. А матері наші — Отчизни. Не форма, не мова, не віра, а той лицарський дух чинить те, що зближує нас і дає змогу зрозуміти один одного.

Він стиснув співрозмовникам руки.

— Глибоко вдячний я вам, зацні приятелі мої, що мудрости своєї навчили ви синів моїх. Майже не потребує вже садівників, виплеканий вами садок душ їхніх. Бо ж не тільки кинуте вами добре зерно в добрий ґрунт, але вже й ростки починає воно пускати. Далі хочу сам я доглядати його зріст. Роса ж небесної мудрости нашої віри святої най скроплює посіви добрі…

Знову двічі заплескав у долоні і розказав принести перекуску.

— Знав я, Адаме, що юнацьке серце твоє співає пісню солодкої туги, як соловій — усім трояндам, не вибираючи жадної…

— Звідки ж знав?

— Чом же не знав би? Я ж бо пройшов життям! А ти ж: Аадам!²²⁰ Ви вчили синів моїх, я ж, згадуючи власні юні роки студіював вас. Були ви мені, як книги живі й дорогоцінні. І я, Аадаме, не за тобою стежив. А, — зрозумій! — оберігав Хадіджу в тій широкій волі, що сам їй дав. Коли ж я довідався, що Хадіджа плете вінок твого життя з життям Зораї, — признаюсь, — побажав сестрі не тільки світла мудрости, але й теплого вогника з твого серця. Сталося! Автор цієї казки — мала Хадіджа. Коли ти щасливий — завдячуй їй… То ж, як призначите обидвоє час, поїдете до твоєї країни, до твоєї «Валінана»… Зорая пізнає там мудрість іншу за нашу, і нехай Всемогутній благословить ваше життя щастям і радістю.

— А тобі, Карльосе, — повернувся до еспанця, — тобі найбільш дякую за те, що ти, дійсно, такий, яким я тебе собі уявляв… А похвилював ти мене чимало!..

Карльос здивовано дивився на Ібрагіма.

— Дивно? Що ж я міг вчинити такого, щоб тебе хвилювало, еміре? І заслужити твою подяку, та ще й велику?!

У відповідь почув історію першого закохання Хадіджі і зміст її листа на камінчику та найменші деталі, як спалив листа Карльос на посвятній свічці і здув попіл у сад.

— Чи ж маєш духів, що служать тобі, як Аладинові?! — дивувався Адам іще більш за Карльоса.

Емір узяв із кованого, срібного підносу кілька підсмажених у солі фісташкових горішків. Розкрив жовтаво-білу, мов зі слоновини старої, надтріснуту шкаралупку і, вийнявши зелене зерно з червоними цятками, вказав лицарям:

— Фісташки — ніби символ самої мудрости — промовив з усміхом. — Мусять вони доспіти в солі та вогні! Бо за тверда лушпина їхня! Коли ж приправлені вони оттак — стане солодке зерно їх піднебінню мудрого. Коли не з обов'язку, а з любови чинить жінка, а як ще до того вона — невільниця, що хоче здобути волю, — вистачить її одної, щоб заступила гурт духів!.. Вистачить, як тієї Марджани²²¹ з казки, що було її досить одної на те, щоб приманити, зловити й учинити нешкідними сорок озброєних розбійників Алі-Баби, чого не міг зробити жоден каді²²² ані жаден герой-багатир… У моєму домі така Марджана — Ліндараха. Їй обіцяно волю і віно, якщо збереже Хадіджу від занадто химерної її «казки».

Далі вже пішла ділова розмова. Треба бо було добре обміркувати й приготовитись до прийдешніх подій.

По кількох днях із Яфи вирушила невелика каравана.

Зі слуг були в ній найвідданіші, що її допроваджували. Але були в ній, крім самого еміра Ібрагіма, його два сини, сестра та двоє чужинців-маґістрів… Прямувала каравана до манастиря «Дервішів води», де «сіді-Карльос переміг не тільки недугу, а й саму смерть».

І саме за думкою Карльоса зроблено цю подорож. Бо ж хотів він, покидаючи Святу Землю, попрощатись із могилою вірного Херонімо та чесним отцям дати частину святої реліквії по своєму прадідові Фернандові Святому, яку прислав йому братами францисканами патер Інніґо, разом з іншими дорогими пам’ятками.

Але не знали слуги, чого ж поїхала туди майже вся панова родина…

Не знали, також, що по кількох днях, що пробули «прочани з Яфи» в манастирі св. Катерини, сталися дві великі події. Першого дня перестала емірова сестра зватись Зорая, а була охрещена Марією. А потім дістала й нове прізвище — Дунін-Борковська…

Більш як по смерти матері плакала Хадіджа, прощаючися з тіточкою, в день її від’їзду «в борейські сторони».

Щиро й ніжно любила її, та ж, прощаючися з нею, невільно на Карльосові затримувала свої повні розпуки очі.

Плакала й Ліндараха, прощаючись із своєю улюбленою панією, хоч і було її серце повне радощів: була вона вільна, дістала щедре віно а поміж десятком узброєних людей та шістьма чорними й білими невільниками йшов у далеку чужину і її Юсуф…

Зорая ж хотіла взяти з собою тільки одну служницю.

Сказано бо: — «У подорож бери якнайбільше ослів і якнайменше жінок».

Тож брат їй порадив:

— Коли одну — то Ліндараху. Вона вже вільна. А що вірна, як добрий ятаган — це ми знаємо. Тільки — додав поважно, — не перегинай ятагана! Бо хоч добрий меч не вломиться, але, розправившись може міцно й болісно вдарити! Пам'ятай це, Зорає!

Перевірили ув’язі вантажів на верблюдах. Винесли останні скрині й скриночки та пакунки…

Задзеленьчали золоті бранзолети на ногах не тільки емірової сестри, але й її вільної служниці. Бо ж гойно обдарував багатий емір і зброєю й килимами, і золотом і дорогоцінностями всіх, кого в свій дім приняв, «не приневолюючи загрозою», щоб віддавали своє знання, опікування та піклування його дітям.

Гойно обдарував і сестру свою рідну та її почот.

— Але, хіба дарунки дорівнюють довір'ю, що ним обдаровуєш того, кому довіряєш душу дітей своїх?

Ще востаннє поцілувалось жіноцтво й каравана, що вже більш ніколи не мала повернути до Ібрагімового подвір’я, вирушила в путь.

Довго з вежі дивився схвильований емір на милі постаті…

Ще можна пізнати: он — темно-фіялковий їздець на білому, арабському коні — це дон Карльос… Синій вершник — Адам…

Зникає в імлі куряви широкий, нефоремний силюет важкого повозу жінок. Барвні плямки — це інші їздці… Темні цятки — запасні коні, мули й верблюди.

І раптом жаль Ібрагімові сестри… Немов не весільний поїзд, а похоронний похід вирядив він!..

Жаль і тих двох чужинців, що стали йому немов брати…

— А братів, від одного батька зроджених, — не вишукуєш!.. То тільки друзів сам, із тисячі тисяч вибираєш…

Нічого не відповідають батькові Гусейн і Гасан.

Сімнадцятьлітній Гусейн, — майже муж! — рішучим і енергійним поглядом дивиться в далечінь.

Дивиться і… заздрить!

Мандрівка! Та ще й така довга, не обійдеться без багатьох пригод! Чого тільки не зазнають вони! Яких не заживуть небезпек!..

— А ти собі сиди на одному місці… як жінка в гаремі! — виривається з невільним зітханням гостра думка.

Чотирнадцятьлітній Гасан ледве стримує сльози: крепко любив обох магістрів і розлучався з ними:

— Як зі світлом обох очей своїх!

Тільки свідомість, що він — «муж», перешкоджає йому плакати «як дитина»…

Емір з ніжністю спочив поглядом на темних бровах і твердо стиснутих Гусейнових устах:

— Що дав первенець душі своєї вчителям своїм на знак приятельства й подяки?

Прозорі, сірі, — справжні орлині — очі подивились на Ібрагіма:

— Отець дозволив нам дарувати, що схочемо. То ж я дав сіді дон Карльосові зброю свою… ту, що за першого вбитого лева подарував ти мені, отче, Сіді-Аадамові — коня «Скарб пустині»… бо справжнім був мені приятелем.

— Добре, сину, вчинив єси. Скупа рука того, що щедро дає, коли серце дару жалує. А ти, мій Гасане?

Хлопець притулився до батькового плеча майже дівоче -соромливим рухом і сховав обличчя у згибках емірового плаща.

— Чому ж мовчить мій молодший лев?

— Сувій той… татусю., дорогоцінний… що шейх Масуді розповідає в ньому про подорож свою до Землі Валінана²²³… Ще від дідуся дістав я його. Віддав я його сіді-Карльосові… Туди ж бо помандрував він…

Ібрагім притис до себе хлопця.

— А що сіді-Аадамові?

— Аадамові!.. Бо ж родич він нам нині, — сказав я, щоб вибрав сам, що схоче. Він узяв лише «троянду пустині»²²⁴, ту, що старий хаджі²²⁵ Муса приніс мені з Мекки. Аадам сказав мені, що коли там, у краю своєму, стане йому тоскно по нас, покладе він у воду суху троянду… Вона розпустить стулене своє листя й нагадає йому, що тут, у нас — у «полоні» й «неволі» — троянда приязні й любови цвіла для нього…

Не витримав і заплакав.

— Я б… усе, що маю… й матиму… все віддав би йому, коли б він був тут… із нами.

— Справно вчинили ви, діти мої любі, віддавши найдорожчі вам речі. Ти ж бо, Гасане мій, плакав, коли тобі не дозволяли класти сувій Масуді біля твого ліжка! — І притяг одним рухом обох синів до себе:

— Стережіться, однак, діти, любуватися в дусі добрим наслідком своєї щедрости, проказаної чужинцям! Той бо, хто чинить так, подає Всемогутньому найкращу райську квітку брудною рукою… Бо все, що не є від щедрости — марево одно!.. Ось, послухайте… Давно це було!.. Земля ще цвіла, як весняна квітка. А людство переживало ще ранок юности своєї… І вирішив був шах Джіян Азір²²⁶, мудрий оборонець Світла Вічного²²⁷, виставити місто — столицю свою. Місто райської краси, місто несмертельної слави.

Нічим не мало бути воно подібним і до тих усіх міст, що будуть потім.

Та ж хіба можуть збудувати таке місто оті, знані великому шахові будівники?..

І послав гінців, людей військових, розвідчиків по всіх шляхах, по всьому світу…

І навезли ті післанці мистців чужих: малярів, різьбарів, будівничих. А також і тих, що складають чарівні казки. Поставили їх перед очі володареві, а він сказав їм:

— Дам вам усе, чого забажає душа ваша! А ви мені дайте твори уяви вашої²²⁸.

І взялися мистці за працю. Віддали всю творчість духа свого. І постало місто — несподіване як сон, химерне — як казка. Вигляд його звучав співом гурій²²⁹. Грало воно барвами місячних веселок²³⁰.

Тоді сказали мистці Джіян-Азірові:

— Ми виконали волю твою. Але мусиш почекати — повного місяця²³¹. Мусить бо все осісти, просохнути. А нас відпусти до домівок наших.

Відмовились від заплати й самоцвітів, що давав їм шах, і відійшли.

А сам шах день і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою… І мріяв, яке щасливе буде його життя в цій Мрії-Столиці.

А як минуло тридцять днів — шах із почотом, військом, урядниками й людом рушив до своєї нової столиці.

Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо, що ближче підходив до міста шах Джіян-Азір, то далі й далі відступало від нього місто. Так і не міг наблизитись до нього. Так і не вступив до столиці-Мрії… Бо все втікала вона як хмарка на небі, як вітрець у повітрі. І, як мінлива хмарка розпалася, вона й розвіялась пустинями світу, невловна й недотикальна на віки. А люди звуть ту невловну столицю Джіян Азірову — фата-моргана… Чому так сталося, питаєшся, Гасане мій? Бо не на славу й ужиток люду, а з порожньої пихи, з похвальби хотів мати таку незвичайну столицю пишний шах!.. І дістав тільки марево — порожнє й нікому не пожиточне… як похвальба!

* * *

На кормах²³⁴ човнів заздалегідь палають вогнища, «щоб пітьма не поглинула їх, як Йону велериба». На тому ж вогні вариться й вечеря моряків, незмінна від часів великого Сіндбада: масна, темно-цегляста, розварена на кашу сочевиця.

Вечірні тіні й відблиски вогнів перетворюють людські постаті в казкових джінів²³⁵. Корми вистромили з хвиль свої надводні частини, як хвости сонних, дрімаючих велетенських риб.

Але рух на березі ще не вщух.

На прикрашеному срібними оздобами коні переїздить розляглим як майдан надберіжжям спокійний, — як тихий вечір, — їздець.

Тут же, над самим морем полягали верблюди. Їх є тут, мабуть із тридцять, а може й більше. Жують обвислими губами. А караван-баш накриває їх суконними, вовняними ковдрами-покривками. Дві речі бо конче вимагають, щоб їх накрили, каже східня мудрість:

— «Дорогоцінний олійок, бо втратить аромат свій, та верблюд, бо не засне не вкритий.»

Пахне смаженою рибою, мокрим, присмаленим деревом, свіжими, в олію смаженими оладками, часником, цибулею, вареною квасолею та червоним перцем — паприкою-«перчицею»²³⁶.

Під жовтим світлом лоєвих каганчиків дорогою мозаїкою виблискують помаранчі, гранати, розрізані вогненні кавуни і блідозелені — аж перламутрові, — довгасті, ароматні, солодкі азійські дині.

Продавці, не затулюючи ротів, вихвалюють свій крам:

— Кисле молоко, — біле, як райська хмара!

— Золоті, золоті дактилі! Солодші за мед! Бо ж сам Аллах — хвала найменню його! — налив їх солодощами!

Підсліпуватий дідок пересипає-шеретує солоні, підсмажені фісташки.

— Райські гурії не погорджували б ними, коли б не мали їх гойно і в раю! І то, якраз саме таких, як оті, що продає їх за безцін Ахмет, син Ахметів!

Пахощі різного гострого коріння вклинюються в запахи тількищо зварених креветок та печеної на рожні баранини…

Зорая спирається на Адама. Готова вже вступити на хистку кладку й покинути рідний беріг. Але обернулася ще.

— Забула щось?

Мовчки, рухом руки покликала квітярку.

Притримуючи кошик із цвітами на голові жінка підбігла до багато одягненої пані. Чорна, вільна, як довга сорочка, сукня й чорне покривало вкривають цілу постать квітярки. Видко тільки босі ноги й підмальовані очі.

Зорая бере довге, з нанизаних — як перлини, — жасминових цвітів намисто і обгортає ним свою шию.

Дає монету жінці, ущасливленій незвичайно високою платою.

Вибух благословінь летить на адресу «доброї володарки». За них Зорая кидає квітярці ще золоту бранзолету зі своєї руки.

— Дай доньці своїй, за слово благословіння, що чую востаннє, розлучаючись із рідною землею своєю!

Квітярка високо підносить свій кошик і, немов виплескуючи з нього воду, обливає Зораю різнобарвним дощем цвітів.

— Най цвітами постелиться тобі твій шлях, володарко! Най щастя цвіте для тебе скрізь, де ступить твоя нога!..
* * *

Ось уже й останній вогник Палестини потонув і згас у пітьмі…

Довкола — синє небо й синє море… ніч і невідоме…

Тужньо й тривожно вдивляється Рустем у цю безмежну синь.

Адам пригорнув до себе дружину:

— «Зоре вранішня!²³⁷.. Моя Зорає, моя єдина! — шепоче тихо.

Сарацинка хитає прекрасною, задуманою головою:

— Ні, мій любий!.. Нема вже Зораї! Нема! Там… — указує в далечінь переобтяженою до рогоцінними оздобами рукою — там закінчила вона своє життя. Зорая — тільки згадка… радісна згадка. Але цей жасмин, — підносить на шиї ароматну гірлянду, — це вінок на її могилу. Від нині ж є тільки Марія Дунін-Борковська… — вимовляє справно, але з незвиклим для Адама наголосом чуже ще їй, хоч і власне її наймення.