УЧАСТИЕ США В ДИСКУССИИ ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА

Дискусії з приводу можливостей наукового пізнання минулого постали перед історією з часів її становлення як фахової дисципліни. Поява цієї проблеми пов’язана із окресленням критеріїв наукового знання у природничих та соціальних науках. Вони стали вирішальними для визначення т.зв. «науковості» знання. Емпіричне дослідження реальності, експериментальна перевірка розроблюваних теорій, застосування загальних законів логіки тощо сформували модель науки покликану уникнути суб’єктивності при дослідженні об’єктивної реальності. Намагання застосувати ці базові критерії для наукового вивчення минулого поставили питання щодо можливостей його дослідження, використовуючи інструментарій, яким послуговуються науковці природничих галузей.

Проблема суб’єктивності історичного пізнання є досить дискусійною і в наш час. В Україні, наприклад, історія і посьогодні відтворюється на засадах телеологізму, не зважаючи на зміну сутності сучасного гранд-нарративу. Це свідчить про те, що проблема суб’єктивності в історичних дослідженнях залишається не вирішеною, а істориків і досі звинувачують у тенденційності та кон’юнктурності.

У цій статті зроблено спробу проаналізувати принципи, на яких ґрунтуються погляди європейських й американських істориків та теоретиків історичної науки у вивченні питання суб’єктивності дослідників минулого в добу постмодерну. В основу дослідження було покладено інтерв’ю істориків, філософів історії та літературознавців другої половини ХХ століття, зібрані польською дослідницею Евою Даманською протягом 90-х рр. ХХ століття [1]. Такий вибір зумовлений тим, що автори, яких опитувала пані Е. Доманська, звертаються до своїх же праць, написаних десять-двадцять років назад; вони аналізують інтелектуальний клімат, в якому їм доводилося працювати протягом 1970 – 1980-х рр. і подають прогнози щодо розвитку історичної науки у ХХІ столітті. Надані ними оцінки власної діяльності дозволяють з’ясувати їхні позиції щодо питань постмодерної теорії історії у певній динаміці.

Окрім зазначених інтерв’ю, ми використовували праці окремих істориків та теоретиків історичної науки. Це праці Х. Уайта [2; 3], Ф. Анкерсміта [4], Є. Топольского [5] , В. Вжосека [6] та Е. Доманської [7]. Спираючись на них можна виокремити характерні риси постмодерного бачення процесу вивчення минулого і визначення ролі історика у відтворенні подій.

Мета статті полягає у визначенні тих концептуальних засад наукового дослідження минулого, які покликані легітимізувати суб’єктивність історика, та їхньої критики. Це дозволить розширити уявлення щодо проблем постмодерної методології історії у питанні «узаконення» суб’єктивності історичних праць.

Метод нашого дослідження полягає у з’ясуванні характерних для вказаних вище вчених параметрів, навколо яких здійснювалися спроби легітимізувати суб’єктивність історика. Нами окреслено такі параметри, які і визначають структуру дослідження:

1. 
   ставлення до істини в історичному пізнанні;
   
2. 
   ставлення до риторичних аспектів історичного тексту;
   
3. 
   сприйняття загальних засад історичного пізнання (наявність аксіом пізнання);
   
4. 
   розуміння історії як конструкту.
   

Постмодерне сприйняття істини у дослідженні минулого відходить від кореспондентського бачення цієї категорії, яке було поширеним в інших теоріях. Ця опозиція до істини як відповідності є важливою характеристикою постмодерного бачення минулого. Межа між істинним та неістинним розмивається, а відтак розмивається і поняття минулого в традиції, започаткованої Леопольдом фон Ранке, який намагався «відтворювати його таким, яким воно було насправді». Дослідники, які сприйняли умови постмодерну у питаннях істини, таким чином, відкрили шлях для легітимізації суб’єктивності історика.

Розмивання поняття «істина» відбувається на основі відходу від сприйняття мови як прямого ретранслятора реальності, у тому числі й реальності минулого. Американський дослідник Хейден Уайт, засновник тропологічної теорії історичного дискурсу, визначив це так: «Горгій і Протагор виявили, що немає єдино правильного способу мовлення про світ і способу його репрезентації, оскільки мова є довільною у своєму відтворенні світу, про який вона говорить. Чи істинна мова, чи правильна вона, чи правдива вона, – залежить від того, хто має владу визначати це… Ті, хто визначають, хто буде мати владу, право та авторитет, ті визначають й те, яка мова є правильною…; значення завжди виробляється; істину не знаходять, а створюють»[1, c.37–38]. Це зауваження Х. Уайта є важливим для розуміння зв’язку постмодерної теорії історичних досліджень із риторикою, мова про яку піде нижче.

Інший американський дослідник, професор латини Ханс Кьоллнер також дотримується позиції Х. Уайта щодо істини. Риторичний аспект істини Х. Кьоллнер вбачає у тому, що істина – це завжди істина певного моменту. Свою позицію автор пояснює тим, що істину не можна розглядати у відриві від того, хто її сприймає. Це зауваження набирає особливого значення в історії, оскільки звинувачення у бік об’єктивності пізнання минулого ґрунтуються саме на тому, що історики прагнуть працювати для цільової аудиторії, не зважаючи на те, якою є «справжня» історія. Позиції Х. Уайта і Х. Кьоллнера демонструють неможливість описати «істинне» минуле. Останній так визначив своє ставлення до цього питання: «…специфічна конфігурація аргументів, свідчень і фактів риторично утворюють істину у певному часі та просторі. Істина – це те, що правдоподібно і переконливо для універсальної аудиторії. Але я сумніваюся в існуванні універсальної аудиторії в рамках будь-якого людського досвіду… Те, що ми маємо, є розповіді, істинні для цього простору і часу» [1, c.62].

Нідерландський дослідник Франклін Анкерсміт має більш компромісну позицію щодо істини в історичному пізнанні. Він враховує можливість застосування цієї категорії спираючись на етапи діяльності історика: збору інформації та її репрезентації. На етапі збору інформації, на думку Ф. Анкерсміта, історик спроможний трансформувати інформацію в істинні або хибні твердження. Але на етапі синтезу результатів історичного дослідження історик вже пропонує «певне бачення подій, виходячи з якого ми можемо дивитися на частину минулого, яку шукаємо» [1, c.112]. Отже, етап синтезу результатів та створення цілісного історичного тексту призводить до втрати безпосереднього зв’язку нарративу із минулим. Нідерландський вчений вводить поняття «нарративні субстанції» - лінгвістичні сутності, які втілюють синтетичне бачення минулого, але прямого з ним зв’язку не мають. Проте індивідуальні твердження, які містить нарратив, можуть мати істинні відсилання до минулого[1, c.112]. Отже, позиція Ф. Анкерсміта полягає у визначенні суб’єктивності історика як неминучому факті.

Інший погляд на проблему має Георг Іггерс. Аналізуючи істинність історичних нарративів, він визнає наявність ідеологічного компоненту у будь-якому історичному тексті та сприймає існування риторичного аспекту в них. Однак, він вважає, що метафора (важлива риторична категорія у постмодерній методології історії, яка визначається як форма історичного нарративу) не є чистою фікцією, і робить спробу наблизитися до минулого та знайти наближені концепти реальності. «Я бачу, – зазначає Г. Іггерс, – що межа між фактом і фікцією невловима. Можна зробити дослідження, багато в чому базоване на фактичних матеріалах або на самих подіях, – на індивідуальних подіях, які були відтворені у результаті критичного аналізу джерел. Але, оформлені у вигляді нарративу, ці події можуть стати вкрай ідеологізованими і надавати нам цілком вибірну і викривлену картину суспільства і культури. Я думаю, що історичний текст розташовується десь між фактографією і фікцією» [1, c.157]. Отже, позиція Г. Іггерса базується на тому, що реальність минулого існує і її можна дослідити. У даному випадку іде зближення із історіографією, яка сприймає кореспондентську істину і намагається її досягти. Це супроводжується засудженням суб’єктивності історика, хоча й визнається її невідворотність.

Польський дослідник Єжи Топольскі розмірковуючи щодо природи історичної істини також має компромісну позицію між постмодерним та традиційним ставленням до даної проблеми. Він вважає, що слід розробити істину з «багатьма обличчями», «нарративну істину», яка б була спроможна синтезувати як когерентні, так і прагматичні складові. «Досягнення такої істини буде відмічено пошуками можливості величезного консенсусу. При цьому критерій порівняння таких істин (які функціонують як плюралістичні) буде міститися у порівняннях емпіричних основ різних нарративів і ефективності їх методів…Вона [Істина – авт.] буде допускати раціональні критерії, запропоновані членами даного суспільства. Вона також буде допускати і постійну зміну думок. Але навіть така істина не буде заперечувати віднесення себе до реальності і до того, що реальність (або, у випадку з істориками, реальність минулого) не буде розумітися як щось «об’єктивно» існуюче, по відношенню до якого історики залишаються «за дужками»; або як щось, повністю завершене і готове до дослідження» [1, c.182]. Позиція Є. Топольского щодо істини в історичному пізнанні хоча і є спробою синтезувати елементи традиційного та постмодерного бачення, вона далеко відійшла від класичної теорії істини. Ідея плюралізму, «глобального консенсусу» є продуктом постмодерного впливу і його характеристикою.

Легітимізація суб’єктивності історика визначається не просто бажанням будь-якого історика писати будь-що, що він захоче і це має право бути істиною, а в тому, що його суб’єктивність є обумовленою. У цьому контексті постає питання щодо зв’язку між професійною компетенцією історика та етичною складовою дослідження, але це виходить за межі цієї статті.

Як зазначено вище, проблема істини в історичному пізнанні в умовах постмодерну безпосередньо пов’язана із риторичним аспектом історіописання. Використання риторичних категорій щодо історичного тексту є невід’ємним елементом постмодерної теорії історії і ще одним фактором легітимізації суб’єктивності історика.

Поштовхом для розгортання досліджень риторичного пласту історичного тексту стала тропологічна теорія історичного дискурсу Х. Уайта. В її основу було покладено дослідження нарративу, як цілісності, а не як окремих взаємопов’язаних тверджень. Теорія виходить із аналітичної традиції дослідження минулого, в основу якої було покладено вивчення пропозиціональних тверджень істориків та побудови їх взаємозв’язку на принципах дедуктивної логіки. Х. Уайт у своїй теорії відходить від позицій, що історичний нарратив можна побудувати дотримуючись чітких правил дедукції [1, c.36]. Автор вважає, що реальне людське життя потребує логіки праксиса для роздумів про це життя. Ця логіка не передбачає відсутності протиріч, адже реальне життя заповнюється протиріччями і тому, як зазначає Х. Уайт, нам необхідна така теорія репрезентації реальності, яка б це враховувала. «Компоненти нарративу не зводяться лише до речень. Ці компоненти екстрапропозиціональні і асоціюються із синтаксисом. Але це не граматичний синтаксис. Це синтаксис використання мови, який знаходиться по той бік речень. Ви можете пов’язати речення разом за допомогою логіки, а можете за допомогою тропології. Тропологія використовується тому, що нам необхідні у теорії відхилення, систематична девіація від логічних очікувань… Він [Нарратив – авт.] не може бути підкорений суворій логічній дедукції. Саме тому я звернувся до теорії риторики: я думаю, що риторика передбачає теорію імпровізованого дискурсу» [1, c.37].

Використовуючи категорії риторики при аналізі історичних текстів, Х. Уайт виявив залежність змісту історичного тексту від форми (тропу), у який він закладений. «Обрати форму – уже означає обрати і семантичний домен» - зазначає вчений[1, c.39]. Це твердження є важливим для розуміння ступеню свободи історика при написанні ним своєї праці. Будь-який текст має риторичну форму, обрання якої є довільним: «… спочатку ми маємо один рівень, на якому вибудовуються факти і хроніка. На наступному з’являється сюжет: ми «вписуємо» факти у «сюжет». Потім історики певним чином його аргументують у формі пояснення» [1, c.39].

Поняття «сюжет» є невід’ємною складовою у роздумах дослідників-постмодерністів щодо риторичної складової історичних текстів. Х. Кьоллнер зазначав, що «сюжет створює значення» [1, c.76]. Він, спираючись на теоретиків літератури, вважає, що не герої створюють події, які відбуваються у вигаданому сюжеті, а вони самі створенні цим сюжетом: «…тому, коли ми звикаємо міркувати про певні установки або характеристики, які ідентифікують і формують певну історичну епоху – наприклад, розум у період Просвітництва або віру у Середні віки, – то речі вибудовуються у визначену лінію відносно минулого» [1, c.67]. Звернувшись до історії України також можна віднайти сюжети, які визначають «зміст» епохи. Так, приміром, для нас історія України XVII ст. визначається національно-визвольною боротьбою. Козацтво є «колективним героєм» тієї доби і події періоду вкладаються для нас у визначену лінію. Однак ця сама подія у польській історіографії вписана у сюжет оборони свободи та суверенності держави і роль героїв, сформованих нашим сюжетом, змінюється в їхньому [8]. «Одна й та сама річ може бути представлена у величезній кількості сюжетів і виражена через величезну кількість різних (алегоричних) героїв. Тут варто запитати: а чим був хороший цей сюжет і чого він коштував у контексті скритих витрат… Чим ми повинні пожертвувати для того, щоб розповісти історію певним чином?... Попереднє поняття сюжету повідомляє вам, що включено і що не включено в історію, тому що герої є функцією сюжету» [1, c.68].

Аналізуючи теорію історичного дискурсу Х. Уайта, Г. Іггерс не погоджується з релятивізмом у пізнанні минулого і посідає місце «поміж Ранке і Уайтом»: «я вважаю, що моя позиція могла б бути такою, яка враховувала би і креативні аспекти, і межі розуму. Я розумію увесь ступінь, у якому все історіописання включає в себе ідеологію, але я вважаю, що воно також включає в себе і спробу чесно поводитися з минулим» [1, c.153]. Така позиція характерна й для інших дослідників (згадаємо Є. Топольского). Відмова від всеохоплюючої релятивності пов’язана із моральним аспектом історіографії. Коли текст дослідження присвячений історії Пунічних війн, можна погодитися з тим, що він обумовлений наявністю риторичних елементів і його характер зміниться в залежності від риторичної форми. Інша справа, коли мова у дослідженні заходить про Голокост або Голодомор 1932 – 1933 років. Адже, як зазначає Г. Іггерс, «якщо ми демонтуємо межі між фактом і фікцією і прирівняємо історію до вигадки, то як ми зможемо захистити себе від твердження, що Голокосту ніколи не було?» [1, c.165]. Така позиція позбавляє історика можливості вільного маніпулювання минулим. Однак, це не означає, що зі зміною культурних умов, в яких створюються історичні праці, не відбудеться змін ставлення до поняття Голокост чи Голодомор. Сучасні репрезентації цих подій в історії єврейського або українського народу покликані підкреслювати цінність людського життя. У даному контексті думка Х. Уайта про те, що «правильність» мовлення визначається владними структурами не втрачає своєї актуальності.

Ще одним елементом легітимізації суб’єктивності історика в умовах постмодерну виступає поняття «конструкту» та наявності певних «аксіом» мислення, які також визначають сприйняття істориком реальності минулого. Це явище можна окреслити як зумовлену культурою суб’єктивність. Конструктивізм сприймає історію як зумовлену культурою, а процес пізнання минулого є детермінований нею. Польський історик В. Вжосек виокремлює «глибокі пласти культури, що визначають, як саме ми структуруємо, категоризуємо і метофоризуємо світ, а також – який образ формується у нашій свідомості і згодом передається іншим особам у процесі комунікації. Устрій, який ми приписуємо світові, не є тим порядком, що дійсно існує. Ми надаємо сенсу дійсності, що нас оточує, обираючи за провідника базові сенси культури» [6, с.47–48]. Ця позиція також позбавляє історика можливості об’єктивно висвічувати минуле «таким, яким воно було насправді». З іншого боку, чи можна стверджувати, що категорії, актуальні для певної культурної ситуації, втрачають свою актуальність в іншій? Шотландський дослідник Лайонел Госсмен у своєму інтрев’ю зазначив, що не зовсім погоджується з тим, що точки зору змінюються із епохою: «Чи означає це, що марксистські категорії безкорисні і непродуктивні? Чому? Я міг би це визнати, якби люди щиро з самого початку не вірили у евристичну цінність марксизму; або якби вони відчули, що він дискваліфікований практичною невдачею марксистського експерименту. Але і це не очевидно, з моєї точки зору, що ця невдача була необхідною, якби соціалізм був випробуваний в іншому контексті, а не був реалізований у відносно нерозвинутій країні, вкинуту у згубну гонку озброєнь» [1, с.279].

Британський дослідник Пітер Берк вважає конструктивістський погляд на минуле корисним для нової культурної історії. «Це означає, – пише він, – що ми більше не думаємо про суспільство, як про щось застигле і щось зовнішнє по відношенню до нас; але у певному ступені ми розмірковуємо про нього, як про щось, створене людьми». У той же час нам варто замислитися щодо межі можливостей людини «створювати» минуле. Чи можемо ми, приміром, сказати, що історик «створив» «державу Україна» чи «українську націю»? П. Берк застерігає, що можуть існувати обмеження у подібній креативності.

Підсумовуючи, слід зазначити, що проблема суб’єктивності в історичній науці не піддається однозначному вирішенню. Проте можемо констатувати, що розмивання меж істинного та хибного у постмодерній теорії історії дозволяє узаконити цю суб’єктивність. Це зумовлено «нарративіським поворотом», який відбувся у теорії історичних досліджень на початку 70-х рр. ХХ ст., наслідком чого стало введення риторичного поняття «метафорична істина» стосовно історичного нарративу. Воно має плюралістичний характер, адже риторичні елементи історичного тексту не можуть бути оцінені в термінах кореспондентської «істини» або «хиби». Ці риторичні елементи у працях істориків не можуть бути ліквідовані, вони присутні завжди. Це означає, що будь-який текст, відповідно, несе елемент релятивності і тим самим легітимізує суб’єктивність історика. З іншого боку, виникає питання меж дозволеного. Аспект взаємозв’язку історичної репрезентації та її етичних наслідків потребує подальших досліджень, адже одним з найбільших стримуючих факторів розвитку постмодерної теорії в історіописанні залишається етика.

1. 
   Доманска Э. Философия истории после постмодернизма / Эва Доманска ; [пер. с англ. М. А. Кукарцевой]. – М. : «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2010. – 400 с.
   
2. 
   White H. «The Tropics of History: The Deep Structure of the New Science» / Hayden White // Tropics of discourse. Essays in cultural criticism. – Baltimore and London : The Johns Hopkins university press, 1978. – P. 135–150.
   
3. 
   Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе ХІХ века. / Хейден Уайт ; [пер. с англ. под ред. Е. Г.Трубиной, В.В.Харитонова]. – Екатеринбург : изд-во Урал. ун-та, 2002. – 528 с.
   
4. 
   Анкерсмит Ф. Р. История и тропология: взлет и падение метфоры / Франклин Рудольф Анкерсмит ; [пер. с англ. М. Кукарцева, Е. Коломоец, В. Кашаев]. – М. : «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2009. – 400 с.
   
5. 
   Топольский Є. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації / Єжи Топольський ; [пер.з польської Н.Гончаренко ; наук.ред. Ю. Волошин]. – К. : К.І.С., 2012. – 400 с.
   
6. 
   Вжосек В. Історія – культура – метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення: монографія / Войцех Вжосек; [пер. з польської В. Сагана, В. Склокіна, С.Сєрякова]; наук. ред. А. Киридон, С. Троян, В. Склокін. – К. :Ніка-центр, 2012. – 296 с.
   
7. 
   Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле / Ева Доманська ; [пер. з польської та англ. В. Склокін ; наук.ред. В. Склокін, С. Троян]. – К. : Ніка-центр, 2012. – 264 с.
   
8. 
   Камінський А. С. Історія Речі Посполитої як історії багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура / Анджей Сулима Камінський ; [пер. з польської Я. Стріхи]. – К. : Наш час, 2011. – 263 с.
   

Після розпаду Російської імперії на її терені утворились незалежні держави. Деякі з них, програвши боротьбу за національну державність, змінили радянські республіки. Попри те вони вирішили налагодити з УСРР на початку 1920-х років офіційні відносини.

Окремі їх аспекти стали предметом досліджень істориків [2; 3; 4]. Попри це, поза їх увагою залишився переговорний процес між демократичними державами, радянськими республіками, які утворились на терені колишньої Російської імперії з УСРР. Тому метою статті є з’ясувати обставини налагодження офіційних відносин утворених на терені колишньої Російської імперії демократичних держав і радянських республік з УСРР.

Ще 28 січня 1919 р. раднарком УСРР звернувся до європейських держав встановити офіційні відносини [20, спр.626, арк.2]. Першою на пропозицію встановити офіційні відносини відгукнулась Грузинська республіка. Її уряд 6 грудня 1920 р. повідомив раднарком про готовність провести у Москві переговори, на які призначив Г. Махарадзе. УСРР представляв повпред в РСФРР Ю. Коцюбинський.

Ще раніше грузинський уряд намагався допомогти грузинам, які волею долі опинились в Україні, повернутись на їх історичну Батьківщину. 30 червня 1920 р. він звернувся до раднаркому за дозволом для 19 грузин (1 професора, 15 лікарів і 3 юристів) вирушити додому [20, спр.586, арк.10зв., 12зв.]. Але раднарком відмовив, аргументувавши відсутністю відповідної угоди. Більше того, відмовив у наданні проживаючим в Україні грузинам статусу іноземних громадян. Водночас зазначив, що досягнення політичних домовленостей обов’язково стане підґрунтям для укладення «репатріаційної угоди» й «угоди про оптацію громадянства» [8, с.32].

Не готовий офіційно визнати УСРР, грузинський уряд усіляко затягував переговори. Проте стрімкий наступ Червоної армії до Тифлісу змінив ситуацію навпаки: прагнення грузин якнайшвидше укласти договір, і намагання раднаркому тепер затягнути переговори. Ю. Коцюбинський телеграфував до наркомату закордонних справ, що грузинський уряд відразу погодився з усіма головними умовами договору.

У наслідок, 31 січня 1921 р. Г. Махарадзе і Ю. Коцюбинський підписали «Договір між УСРР і Грузією», який складався з преамбули й 11 статей [6]. Відповідно до договору відбувалось взаємне офіційне визнання, відмова від фінансових претензій, встановлення дипломатичних і торгівельних відносин. Цього ж дня підписано «Договір про оптацію громадянства» і «Тимчасові правила перевезення майна залізницею і засобами УСРР грузинами, які оптували громадянство Грузії, під час переселення з УСРР» [1, с.95–100].

Очікуючи встановлення у Грузії радянської влади, УСРР зволікала з ратифікацією договору. У листі до голови раднаркому Х. Раковського заступник наркома закордонних справ Л. Ковалів радив не виносити договір для затвердження на засідання ВУЦВК [20, спр.628, арк.176]. Зрештою, через те, що 25 лютого 1921 р. Червона армія захопила Тифліс, договір так не ратифікували. А у березні ВУНК заарештувала грузинських консулів Цегареллі (в Харкові) й Ушверидзе (в Одесі). Репатріацію у липні ц.р. провели вже український і грузинський раднаркоми. Тоді до дому повернулось 150 грузин [20, спр.640, арк.79].

Прикметно, що встановити дипломатичні відносини мали намір український і грузинський раднаркоми. З цією метою 24 листопада 1922 р. «повноважним представником» до Тифлісу призначено М. Скрипника [20, спр.572, арк.192]. Проте утворення СРСР й у зв’язку із цим централізація влади завадили цьому.

Так само з проханням надати проживаючим в Україні литовцям, латвійцям й естонцям «статус іноземних громадян» до раднаркому восени 1920 р. звернулись уряди демократичних Литви, Латвії й Естонії. Раднарком 25 листопада ц.р. запропонував спочатку укласти політичні договори [17, с.218].

Під час переговорів з Литвою, радянські дипломати розраховували на позитивний вплив від визнання тієї ще 12 липня 1920 р. радянською Росією. Враховували територіальні претензії Польщі, яка за підтримки Франції претендувала на Вільнюс. Знали, що такі провідні країни як Велика Британія, Франція і США затягують політичне визнання Литви, яке відбулось аж у грудні 1922 р. З іншого боку, укладенням договору з Литвою, радянські дипломати розраховували завадити утворенню ворожого для них військово-політичного блоку «Балтійська Антанта» і спільного «румунсько-польсько-литовського фронту» [20, спр.601, арк.8, 42].

Коли УСРР разом з РСФРР проводила з Польщею у Ризі мирні переговори, до неї з пропозицією провести політичні переговори 17 грудня 1920 р. звернувся уряд Литовської республіки. Він погодився, щоб вони пройшли у Москві. Литовську делегацію на переговорах очолив посол в РСФРР Ю. Балтрушайтіс. УСРР представляли Ю. Коцюбинський і член ЦК КП(б)У Ф. Кон [20, спр.628, арк.12зв., 46–47].

Під час переговорів у січні 1921 р. литовці виступили до раднаркому з вимогою повернути майно, яке російські війська вивезли з території Литви і залишили на території України в роки Першої світової війни. Вимагали компенсувати шкоду за втрату чи зіпсування цього майна. А також запропонували амністувати литовців, засуджених за «політичними статтями». Ю. Коцюбинський у листі до Х. Раковського від 16 січня 1921 р. радив не амністувати литовців й не обмінювати їх на заарештованих у Литві більшовиків-українців, бо вони, видавши себе за громадян РСФСР, вже були обміняні відповідно до російсько-литовської угоди (12 липня 1920 р.) [20, спр.628, арк.48зв.]. Радник НКЗС УСРР А. Ждан-Пушкін у листі до Ю. Коцюбинського від 2 лютого ц.р. радив на значні майнові поступки не погоджуватись [20, спр.628, арк.49]. У наслідок, раднарком погодився повернути лише частину майна, компенсувати шкоду відмовився.

Очевидно, що укладення підписання між переговірними сторонами 28 січня угод про «Про порядок оптації литовського громадянства» і «Про перевезення залізницями і засобами УСРР майна біженців Литви під час їх реевакуації з УСРР» [20, спр.661, арк.24–26] стало передумовою політичних домовленостей.

Конференція завершилась укладенням 14 лютого 1921 р. «Договору між УСРР та Литвою», який від литовського уряду підписали Ю. Балтрушайтіс, Й. Ванагас-Сімонайтіс, Р. Йоделіс і К. Свілас, від раднаркому Ю. Коцюбинський і Ф. Кон. Договір складався з преамбули і 12 статей [5]. Відповідно до його ст. 6-8 раднарком зобов’язався повернути лише майно юридичних осіб [10, с.3–4].

ВУЦВК затвердив договір 3 березня ц.р. [19]. Литовський парламент відмовився його ратифікувати, зажадавши доповнити ст. 6 в частині повернення майна литовських громадян-фізичних осіб. Призначений послом Машинський повідомив про це раднарком [20, спр. 662, арк. 67].

Той погодився підписати додаткову угоди і призначив для переговорів співробітників економічно-правового відділу наркомату закордонних справ Я. Істоміна і Й. Каменського. Литву представляв Машинський [20, спр.616, арк.76, 95, 98]. Переговори розпочались 16 грудня 1921 р. у Харкові [20, спр.662, арк. 71–73]. Під час них раднарком погодився повернути майно литовський духовних і культурно-освітніх закладів [20, спр.590, арк.3]. Однак сторони не змогли погодити дату встановлення юрисдикції раднаркому, від якої той зобов’язувався компенсувати реквізиції майна литовців, які проживали на території України. За таку зрештою погодились вважати 26 липня 1921 р., коли ВУЦВК прийняв постанову «Про основні приватні майнові права, які визнаються УСРР, охороняються її законами і захищаються судами УСРР» [20, спр.590, арк.3].

«Додаткову угоду» уклали 5 квітня 1922 р. Цього ж дня переговірні сторони підписали «Додатковий протокол до Додаткового договору» і «Тимчасові правила про перевезення залізницями УСРР при поверненні на батьківщину майна оптантів Литви». Литовський парламент ратифікував політичний договір і додаткову угоду 5 травня. ВУЦВК затвердив додаткову угоду 13 жовтня [14]. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся у Харкові 26 жовтня 1922 р. [13] Відповідно до угод, литовці погодились аби раднарком повертав з Німеччини військовополонених додому найкоротшим шляхом, а саме через територію Литви [20, спр.662, арк.35].

Послом Литви призначено Машинського, першим і другим секретарями посольства відповідно І. Густайтіса та Е. Кречко. Повпредом у Литві призначено уповноважено УСРР у справах репатріації в державах Прибалтики Є. Терлецького, його заступником по Литві Я. Чужина [20, спр.22, арк.473; спр. 75, арк.4–5].

18 березня 1921 р. у Ризі опісля «прелімінарного миру» (12 жовтня 1920 р.) й тривалих переговорів укладено «Мирний договір між УСРР і РСФРР – з одного боку й Польською республікою – з іншого». Він складався з преамбули, 26 статей, 10 додатків. Відповідно до договору польсько-український кордон проходив по р. Збруч. Раднарком погодився, щоб Польщі відійшли такі українські етнічні землі як Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Східна Галичина й Західна Волинь [16, с.15].

Згідно з договором УСРР і РСФРР “відмовились від претензій на ці землі” [11, с.3–4], але за умови проведення там плебісциту місцевого населення, яке мало дати згоду на приєднання західноукраїнських земель до Польщі на засадах автономії. Але цього плебісциту польська влада так і не провела. Через це раднарком надалі постійно наголошував, що приєднання цих земель до Польщі є нелегітимним і незаконним. Щоправда прямих територіальних претензій до польського уряду не висував. Навпаки зосередився на провокації чергової польсько-радянської війни, перемога у якій дозволила б радянізувати саму Польщу, а відтак переглянути мирний договір.

ЦВК затвердив мирний договір 14 квітня, ВУЦВК 17 квітня, а польський сейм ратифікував його 15 квітня [12]. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 30 квітня 1921 р. Повпредом УСРР у Польщі призначено О. Шумського. Послом Польщі в УСРР став Ф. Пуласький [18].

Затягування провідними європейськими державами Францією і Великою Британією визнання Латвійської республіки, обумовили укладення нею 11 серпня 1920 р. політичного договору з РСФРР, з якою налагодила офіційні відносини. Вони стали передумовою політичних переговорів Латвії вже з УСРР, яка у Ризі спільно з РСФРР проводила мирну конференції з Польщею.

Саме там раднарком отримав від латвійського уряду згоду розпочати попередні консультації, на яких УСРР представляли Ю. Коцюбинський і Ф. Кон, Латвійську республіку – Мессман. Аби зробити під час консультацій латвійців більш поступливішими раднарком навіть обговорював можливість надати “зерно в обмін на визнання” [20, спр.14, арк.1, 3–7, 11–12]. Через продовольчу кризу ті потребували кілька сотень тисяч пудів хліба. Але чи скористались сторони цією розмінною монетою з’ясувати не вдалось.

Під час попередніх консультацій латвійці цікавились головне можливістю підписати репатріаційну угоду й повернути додому 4,5 тисячі латвійців. Поставили також питання про повернення майна, вивезеного з території Латвії російськими військами під час Першої світової війни. Радянські дипломати запропонували попередньо укласти політичний договір. Але через заперечення Франції і Великої Британії, які визнали Латвію 26 січня 1921 р., та вимушено відмовила. Щоб зробити латвійців поступливішими радянські дипломати пропонували навіть провести репресії проти латвійців. До цього не дійшло, але кількість латвійців, яким дозволили репатріюватись обмежили 1,5 тис. осіб. Заборонили виїзд кваліфікованим фахівцями. Відмовились повернути устаткування підприємств. До Латвії радянське керівництво навіть направило «робітничу делегацію», яка ознайомилась з умовами праці репатрійованих робітників. І зрозуміло, що висновок делегації був таким, що їхати туди не варто [20, спр.628, арк.8; спр.640, арк.5; спр.660, арк.24].

Уже під час першого засідання українсько-латвійської конференції у Москві 1 травня 1921 р., на якій УСРР представляли Ю. Коцюбинський і Лях, а Латвійську республіку З. Фельдман, Е. Шкіпсна і А. Харитоновський, переговірні сторони не порозумілись. У вітальному слові глава латвійської делегації З. Фельдман повідомив, що їх уряд пропонує підписати спершу угоди про оптацію біженців та реевакуацію їхнього майна. А їх підписання вже мало стати передумовою укладення політичного договору.

У відповідь, Ю. Коцюбинський інформував, що має повноваження укласти політичний договір, у якому будуть вирішені й ті питання, які цікавили латвійців. Дипломат зазначив, що раднарком УСРР цікавить: взаємне визнання, встановлення дипломатичних відносин, нейтралітет на випадок війни однієї з договірних сторін із третьою державою, а також укладення торгівельної угоди.

В свою чергу З. Фельдман запропонував розпочати погодження угоди про репатріацію біженців і реевакуацію їх майна, на що у радянських дипломатів були необхідні повноваження. А коли їх латвійські колеги отримають урядові повноваження розпочнуть переговори щодо укладення політичного договору. Як приклад навів, що російсько-латвійська репатріаційна угода була укладена раніше політичного договору.

Під час другого засідання конференції 27 травня 1921 р. латвійські дипломати надали повноваження для укладення політичного договору і переговірні сторони узгодили порядок денний, а саме: політичний договір між УСРР і Латвією, угода про репатріацію біженців та реевакуацію їх майна. Цього дня латвійці погодились з усіма, запропонованими радянськими дипломатами, положеннями політичного договору.

Протягом засідань 1, 6, 9 і 14 липня 1921 р. обговорювались питання обміну біженцями й повернення майна, вивезеного з Латвії російськими військами в роки Першої світової війни й розташованого в Україні. Під час засідання 18 липня раднарком відмовився повернути майно промислових підприємств, бо відповідно до ст. 1 політичного договору сторони взаємно відмовились від фінансових претензій. Радянські дипломати зазначили, що для встановлення, зберігання і ремонт цього промислового устаткування було затрачено значні кошти. Більше того, ці підприємства стали невід’ємною складовою української промисловості.

Під час засідання 26 липня латвійці продовжували наполягати, що майно розташували в Україні для зберігання, а після закінченні війни мали повернути. На це Ю. Коцюбинський відповів, що підприємства для зберігання вивозив не український раднарком, а тому підстави для їх повернення відсутні. Під час засіданні 27 липня латвійці погодились, щоб їм повернули хоча б малі й середні підприємства (ст. 8). 30 липня політичний договір і угода про репатріацію біженців були відредаговані остаточно [20, спр.660, арк.40а, 42, 46–67, 71–73].

3 серпня 1921 р. у Москві укладено «Договір між УСРР і Латвією», який складався з преамбули і 14 статей. Цього ж дня сторони підписали угоду «Про репатріацію біженців». ВУЦВК ратифікував договір 14 вересня, латвійський парламент ратифікував його 6 грудня 1921 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 16 березня 1922 р. [20, спр.45, арк.206; спр.700, арк.3зв.]. Повноважним представником у якості повпреда УСРР у державах Прибалтики призначено колишнього уповноваженого у справах репатріації Є. Терлецького. Його заступником по Латвії став М. Руденко.

Спочатку існувала думка, що функції посла Латвійської республіки в УССР за сумісництвом буде виконувати посол в РСФРР Е. Фельдман. В УСРР його заступав би генеральний консул. Але функції офіційного представника виконував уповноважений у справах репатріації Є. Ульман. У вересні 1921 р. він прибув до Харкова. Але через те, що раднарком продовжував перешкоджати у проведенні репатріації, латвійський дипломат залишив Україну, а управління уповноваженого у справах репатріації зрештою так і не було реорганізовано в посольство [20, спр.53, арк.4; спр.75, арк.4–5зв.; спр.591, арк.55; спр.660, арк.82].

Так само у Ризі український раднарком отримав згоду провести політичні переговори від уряду Естонської республіки. Спочатку їх планували провести у латвійській столиці, згодом як місце проведення погодили Москву. Готуючись до переговорів радянські дипломати очевидно врахували політику провідних європейських держав щодо Естонії, які зокрема затягували її офіційне визнання і прийом до Ліги Націй, але планували залучити до антирадянської «Балтійської Антанти».

Досягти домовленостей мало сприяти укладення Естонією 2 лютого 1920 р. політичного договору з РСФРР. Її керівництво було переконане, що політичний договір УССР з Естонією буде корисним, а саме допоможе радянським дипломатам протидіяти «польському впливу» [20, спр.628, арк.84].

Впродовж червня-жовтня 1921 р. сторони погоджували порядок денний майбутніх переговорів. Естонський уряд пропонував спочатку підписати «репатріаційну угоду». Раднарком навпаки наполягав, щоб спершу укласти політичний договір. Аби «натиснути» Х. Раковський 30 червня повідомив, що естонцям, які проживали в Україні, статусу іноземних громадян не нададуть і будуть застосовувати до них радянське законодавство, тобто призивати на військову службу до лав Червоної армії і т.д. [20, спр.687, арк.3].

Українсько-естонська конференція розпочалась у Москві 14 жовтня 1921 р. На ній УСРР представляли Ю. Коцюбинський, Естонію Д. Варес і Ф. Вельнер. Вони розглянули й узгодили вступну частину та перші статті політичного договору: про взаємне визнання (ст. 1), відмову сторін від будь-яких фінансових претензій (ст. 2), заборонити перебування на своїй території осіб, військових формувань та організацій, які ставили за мету повалити уряд й існуючий політичний лад у протилежній державі (ст. 3), нейтралітет на випадок війни однієї зі сторін угоди з третьої стороною (ст. 5), встановлення дипломатичних відносин (ст. 14) [20, спр.687, арк.10–11зв., 14–15].

Під час засідань 18 і 21 жовтня раднарком погодився на репатріацію естонців. Погодився також повернути частину майна, зокрема бібліотеки, архіви, художні твори, документи, які російські війська вивезли з Естонії в час Першої світової війни, які були залишені в Україні. 24 і 27 жовтня сторони узгодили угоду про оптацію і порядок вивезення майна особами, які обирали естонське чи українське громадянство [20, спр.687, арк.16–21].

25 листопада 1921 р. Ю. Коцюбинський та Д. Варес, Ф. Вельнер уклали «Договір між УСРР і Естонією». Він складався с преамбули і 18 статей [20, спр.687, арк.48–52]. Цього ж дня підписали угоду «Про порядок оптації громадянства», «Правила вивезення майна осіб, які оптують українське (естонське) громадянство». Згодом підписали також «Додатковий протокол до ст. XVI Договору між УСРР і Естонією» (27 травня 1922 р.), «Додатковий протокол до Договору між УСРР і Естонією» (18 грудня 1922 р.) [7] і «Санітарну конвенцію» (25 червня 1923 р.) [20, спр.700, арк.4–4зв.].

Естонський парламент ратифікував договір 16 грудня 1921 р., ВУЦВК затвердив його 7 квітня 1923 р. [15]. Повноважним представником у якості повпреда УСРР в державах Прибалтики призначено уповноваженого у справах репатріації Є. Терлецького. Його заступником по Естонії став М. Гордон. Послом Естонської республіки в УСРР призначено за сумісництвом посла Естонської республіки в РСФРР [20, спр.75, арк.4].

Прагнучи переконати міжнародну спільноту в тому, що УСРР є незалежною і суверенною державою, офіційні відносини з нею налагодила РСФРР. 1 червня 1919 р. вона уклала з українським раднаркомом міжнародний договір «Про військово-політичний союз». Аби спільними зусиллями й ефективно протистояти внутрішнім і зовнішнім ворогам УСРР погодилась, щоб «об’єднати» п’ять наркоматів. Відповідно до договору це були наркомати військових справ, народного господарства, шляхів сполучення, фінансів, праці.

28 грудня 1920 р. у Москві раднаркоми РСФРР і УСРР уклали «Робітничо-селянський договір». Відповідно до нього об’єднувались ще наркомати пошти й телеграфу, зовнішньої торгівлі, Вища рада народного господарства. Ці наркомати в Україні представляли «уповноважені», які призначались народними комісарами за поданням українського раднаркому.

Опісля 12 січня 1921 р. при раднаркомі РСФРР було акредитовано повноважне представництво УСРР. Повпредом призначено Ю. Коцюбинського. Сам дипломат про встановлення дипломатичних відносин писав, що ”утворення місії УСРР у Москві було засобом пропаганди ідеї незалежності УСРР, сприяло швидкому налагодженню зв’язків між братніми радянськими республіками, розгортанню активної зовнішньої політики української радянської республіки на міжнародній арені” [9, с.9–10].

Він резюмував, що «спираючись на РСФРР, уряд УСРР, через свою дипломатичну місію у Москві, уклав низку договорів і торгівельних угод. Українській дипломатичній місії, як першому закордонному представництву УСРР, випало складне і важке завдання бути посередником у справі оформлення і закріплення міжнародного становища УСРР шляхом укладення цілої низки угод» [9, с.9–10].

27 листопада 1921 р. раднарком УСРР прийняв рішення українські дипломатичне й торгівельне представництва в Москві, які функціонували окремо, об’єднати. 29 листопада наркомат закордонних справ УСРР розпорядився найменувати їх надалі як «Повноважне представництво УСРР при РНК РСФРР». Офіційно об’єднання відбулось 16 грудня. Повноважним представником призначено М. Полоза, який до цього працював «повноважним представником УСРР у справах господарського будівництва при раднаркомі РСФРР» [20, спр.1220, арк.56; спр.1223. арк.50–52; спр.1237, арк.147; спр.1249, арк.270].

Проте утворення СРСР й подальша централізація влади російським раднаркомом обумовили зміну статусу офіційного українського представника у Москві. З правом вирішального голосу його ввели до складу Ради праці й оборони. З правом дорадчого голосу ввели до складу раднаркому РСФРР і ВЦВК. У зв’язку з централізацією росіянами влади у сфері зовнішньої політики український НКЗС згорнув роботу. 3 серпня 1923 р. повпредом УСРР при раднаркомі СРСР призначено П. Приходька, який до цього працював заступником у М. Полоза. 30 листопада 1923 р. український раднарком постановив українську місію у Москві йменувати «Повноважне представництво УСРР при раднаркомі СРСР» [21, с.209, 213, 224].

Через перепони збоку російського раднаркому УСРР не змогла укласти політичний договір з Білоруською СРР. Без належного юридичного оформлення у Харкові деякий час функціонувало повноважне представництво Вірменської СРР, очолюване Л. Караханяном [20, спр.22, арк.93; спр.37, арк.4; спр.572, арк.183]. Але через протидію росіян власного повпредства у Єревані УСРР не заснувала. Обговорювала також можливість укладення політичного договору й обміну дипломатичними представництвами з Азербайджанською СРР. 8 грудня 1921 р. надала для переговорів повноваження Ю. Коцюбинському [20, спр.620, арк.3]. Але ініціативу знову припинив російський раднарком. Так само безуспішно намагалась налагодити офіційні відносини з Далекосхідною республікою. 25 серпня 1922 р. НКЗС УСРР доручено «сформувати склад місії» [20, спр.14, арк.109; спр.572, арк.151]. Проте централізація влади у сфері зовнішньої політики у зв’язку з утворенням СРСР завадила й тут.

Таким чином, Грузія першою з європейських держав 31 січня 1921 р. уклала міжнародний договір з УСРР. Демократичні Литва, Латвія й Естонія скористались офіційним визнанням й встановленням дипломатичних відносин з нею як «розмінною монетою», щоб підписати репатріаційні договори й повернути вивезене під час Першої світової війни російськими військами майно, яке ті залишили в Україні. Відповідно до Ризького мирного договору Польща зобов’язалась провести на західноукраїнських землях плебісцит місцевого населення, щоб воно вирішило долю цієї території.

Офіційні відносини з УСРР встановив й раднарком РСФРР. Проте саме через його спротив радянським Білорусії, Азербайджану, Вірменії укласти з УСРР політичні договори не вдалось.