Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
жүктеу/скачать 1.7 Mb.
|
|
І. Р. Жиленко ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.) Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України Суми Видавництво СумДУ 2010 УДК 070.1(075) ББК 76.123.я73 Ж-72
Г. Ю. Богданович – доктор філологічних наук, професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського; Н. М. Поплавська – доктор філологічних наук, професор Тернопіль-ського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка; О. Г. Ткаченко – доктор філологічних наук, професор Сумського державного університету. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (лист № 1/11-5214 від 16.06.10) Жиленко І. Р. Ж-72 Історія зарубіжної журналістики (від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст.): навчальний посібник / І. Р. Жиленко – Суми: Вид-во СумДУ, 2010. – 285 с. ISBN 978-966-657-309-7 Навчальний посібник охоплює період історії зарубіжної журналістики від античності до ІІ пол. ХVІІІ ст. Його структура й стиль обумовлені сучасними вимогами вищої освіти в Україні. Посібник, окрім теоретичного матеріалу і зразків журналіст-ських текстів, містить контрольні питання та завдання до практичних занять, для самостійного опрацювання, орієнтовні завдання до залі-кового кредиту й рекомендовану літературу до кожної теми. Для студентів вищих навчальних закладів напряму підготовки «Журналістика та інформація».
© Жиленко І. Р., 2010 ISBN 978-966-657-309-7 © Видавництво СумДУ, 2010
Т. Маколей Навчальна дисципліна «Історія зарубіжної журналістики» посідає важливе місце у програмі підготовки спеціалістів напряму «Журналістика та інформація». Знання з цієї дисциплі-ни допоможуть студентам не тільки осмислити минуле, а й зорієнтуватися в сучасному масмедійному просторі. Як відомо, історія власне журналістики починається з появою в Німеччині перших друкованих тижневиків. Але існував певний період становлення, що передував їхній появі. Науковці визначають його початок по-різному: дехто сходиться на тому, що витоки журналістики починаються в середині XV ст., але більшість дослідників переконані, що вона зароди-лася ще за часів античності, коли з’явилися перші канали комунікації. До посібника ввійшов матеріал, скомпонований у три розділи: «Зародження журналістики в античності», «Рання християнська публіцистика. Журналістика Середньовіччя та Відродження» й «Журналістика XVIІ – І пол. XVIІІ ст.». Окрім теоретичного матеріалу, видання містить уривки з монографій і посібників П. Берліна, С. М. Виноградової, Р. Ю. Віппера, Ж. Віллена, Г. Ф. Вороненкової, М. Л. Гаспарова, О. М. Корнілової, А. Ф. Лосєва, О. К. Мелещенка, С. А. Михай-лова, В. В. Різуна, В. С. Соколова, Б. І. Чернякова, Т. М. Хомен-ко, Й. Хейзинги та інших, зразки ораторської прози Лісія, Ісократа, Демосфена, Цицерона, публіцистичних текстів Цезаря, Сенеки, Лукіана, апастола Павла, Августина, Д. Мільтона, М. Лютера, Еразма Роттердамського, Д. Дефо, Д. Свіфта, Вольтера, Р. Стіля, Б. Франкліна, М. Ломоносова та інших. До кожної теми додається список рекомендованої літератури, контрольні питання та завдання до практичних робіт і для самостійного опрацювання. Окремо позначені завдання: ۩ – наукові й творчі, ۞ – письмові. Афористичні вислови відомих людей розміщені під знаком @. Гумористичні елементи позначені ☺. Орієнтовні завдання до залікового кредиту подано за дво-ма рівнями складності. Такі завдання й посилання сприятимуть формуванню у студентів креативності мислення й спонукатимуть їх до наукового й творчого пошуку. Головні завдання дисципліни:
Сподіваємося, що посібник стане у пригоді майбутнім журналістам. РОЗДІЛ І ЗАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТИКИ В АНТИЧНОСТІ 1. Попередники преси у Стародавній Греції Усе, що бере свій початок з Афін, Риму та Єрусалима, є дійсно європейським. П. Валері … газети такі ж старі, як і людство. Геродот був журналістом. К. Чапек Культура античного світу космологічна. Вона вважається підґрунтям європейської цивілізації. Витоки демократичної державності – у Стародавній Греції, отже, й коріння журналіс-тики – у міфології, яка дає початок майже всім наукам. Про тісні зв’язки з журналістикою свідчать такі слова, як «меркурій», «вісник», «герольд», що ввійшли до назв сучасних газет. У Стародавній Греції ще не існувало журналістики в сучасному розумінні цього слова – як форми масово-інфор-маційної діяльності, яка передбачає збір, обробку й поширення інформації 1 через канали масової комунікації (пресу, телеба-чення, радіомовлення, інформаційні агентства, інтернет); як соціального інституту, створеного з метою забезпечення об’єк-тивною інформацією всіх суб’єктів суспільного життя тощо. Але були інформаційні явища, наближені до засобів масової комунікації: давньогрецька й давньоримська літератури, театральні видовища, спілкування на площі, виступи ораторів, різноманітні написи – тобто явища, які прийнято називати пражурналістськими. Їх поділяють на усні та письмові. Усні явища складають дописемний етап доіндустріаль-ного періоду розвитку преси. Цей етап комунікації характеризується такою організацією процесу спілкування, який може бути виражено формулою: спілкування «обличчям до обличчя». Цей процес спілкування був властивий усій спільноті і мав вигляд переважно міжособистісної, інтерпретаційної комунікації, що відбувалася у формі діалогу або монологу. Проте й на цьому етапі масове спілкування вже існувало, хоч воно не мало тих форм і того розмаху, якого набуло з виникненням письма, друку, радіо й телебачення. Стихійні маси у вигляді натовпів, юрб, майданів, видовищних аудиторій, зібраної публіки, перед якими виступали «лідери думок» (термін увів у ХІХ ст. французький учений-правознавець та соціолог Габріель Тард), висунуті самою ж грома-дою, – все це прояви масової комунікації дописемного етапу, які зберігаються й донині 2. Отже, попередники журналістики дописемного етапу – це перш за все міжособистісна та групова комунікація. Між ХVІ і ХІV ст. до н.е. у Греції зародилася писемність, і саме з цього часу можемо говорити про виникнення явищ, що складають писемний етап доіндустріального періоду. Запроваждення письма стало причиною виникнення свідомого авторства – явища епохального в історії людства. Свідоме авторство було початком виникнення професійного мовлення і формування елітарного прошарку професійних мовців (авторів), здатних керувати спільнотами. З виникненням письма закладаються основи професіо-нального масового спілкування 3. Іноді науковці виділяють ще й знакові явища пражур-налістики, до яких певною мірою відносять народні збори, масові видовища (свята, похорони), публічну поведінку полі-тичного діяча, обеліски, що споруджувалися на місці виграної битви, монументальні споруди знаменитим громадянам тощо. Так, на честь державного діяча й одного із засновників Александрійської бібліотеки і Мусейона Деметрія Фалерського (350 – 283 рр. до н.е.) було споруджено 360 мідних статуй. С. А. Михайлов доводить, що Давня Греція стала справж-ньою колискою журналістики, а явища, які виникли у той час, існують і зараз, у ХХІ ст. Древняя Греция может считаться изобретательницей способов коммуникации, дошедших до современных обществ в почти неизмен-ном виде: алфавит, воспринятый у финикийцев, дошел до наших дней; риторика стала неотъемлемой частью европейской культуры. В греческом мире выработали принципы составления и распространения книги, после чего самые разные труды были собраны в библиотеках эллинистического мира. В Греции проводились важные религиозные и культурные собрания, такие, как театр или игры. И то, и другое сохра-нилось до наших дней, пусть и утратив религиозную составляющую, придававшую им в древности истинную значимость. Эллинистический мир изобрел и политическую коммуникацию, сформировав структури-рованные и упорядоченные собрания, где по результатам прений принимались всеобщие решения. В греческом полисе существовала чрезвычайно разработанная система общения в рамках таких специфи-ческих общественных сред, как агора или гимнасий. По многим показателям полис вправе именоваться «обществом коммуникации» 4.
Найважливіше місце у Стародавній Греції посідали усні форми масової комунікації, складові якої – епічна поезія, міжособистісне й групове спілкування, ораторство, інформу-вання через вигукування оголошень, проведення ритуалів тощо. Епічна поезія. Передвісниками ораторського мистецтва була давня епічна та лірична поезія. Дослідники звертають увагу на роль епічної поезії, що відтворює цивілізацію, яка не знала письма. Аеди співали перед слухачами про богів та героїв. Вони користувалися мнемонічними прийомами, вживали своєрідні «формули», тобто слова, вірші, які неодноразово використо-вували для змалювання типових подій. Про існування подібних «формул» свідчать поеми Гомера. Для какой публики сочинялись песни аэдов? Согласно «Илиаде» и «Одиссее», присутствующие обычно принадлежали к миру аристократии. Во время важных празднеств обычно приглашали и усаживали среди пирующих аэда. Его задачей было складывать песни «о славных подвигах древних людей, о блаженных богах олимпий-ских», как это делал Демодок <…>. В бесписьменном обществе память – единственный способ сохранить прошлое и даже настоящее, т.е. нечто большее, чем простая способность вспоминать. Человеку этой эпохи важно было оказаться воспетым сказителем, иначе его ждало забвение. Только слово аэда может даровать герою возможность жить в памяти нынешних и будущих людей 5. Греки цінували вміння красиво й вишукано говорити. Гомер порівнював красномовство з даром воювати. Про талант красномовця як дар самих богів читаємо в «Одіссеї»: Тож не однаково нас безсмертні боги наділяють – Вродою, розумом бистрим чи то красномовності даром. Зовсім нікчемною часом буває на вигляд людина, Та божество її словом вінчає, і з захватом щирим Дивляться всі на промовця, – упевнено й скромно на зборах Він виступає, та всіх він увагу до себе приверне, – Всі як на бога зорять, коли він по місту проходить.
В слові пророчистим буть і в ділі поборником ревним. Дослідники вказують, що в поемах Гомера зустрічається багато прикладів, що є проявами публічної промови (сварки Агамемнона й Ахілла, промови Одіссея, жалібні слова Пріама за своїм сином Гектором тощо). Ось як Ахілл втішає Пріама:
«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти! Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне. Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам, Глибоко в серці сховаймо свою ми журу і скорботу. Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання. Долю таку вже богове нам, смертним напряли нещасним – Жити весь вік у журі, самі лиш вони безпечальні…» Детальність опису в поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея» (т. зв. «гомерівський каталог» подій, явищ), найрізноманітніші відомості про давню Елладу (наприклад, опис щита Ахілла), епічний об’єктивізм, конкретність – усе це свідчить про те, що твори Гомера відповідають вимогам до журналістських творів. У ХІХ ст. німецький археолог Г. Шліман (1822 – 1890) знайшов руїни Трої на пагорбі Гіссарлик (сучасна Туреччина), користу-ючись поемами Гомера як путівниками. Приклади красномовства знаходимо й у творах Гесіода. У притчах про Пандору (дидактична поема «Роботи і дні») читаємо: Мовивши так, засміявся родитель безсмертних і смертних. Славному дав він Гефесту наказ, щоб той якнайшвидше Землю змішав із водою, поклавши всередину людський Голос і міць і з лиця уподібнивши вічним богиням Красної дівчини постать принадну. Афіні казав він Різних мистецтв научати, щоб ткала прегарні тканини, А золотій Афродіті круг чола її розілляти Любість, і болісну хіть, і гризоти, що тіло з’їдають. Ще і гінцеві Гермесу, аргусовбивці, розум собачий В неї велів він покласти й навички крутійської вдачі. Так говорив – і безсмертні послухали владаря Зевса. Чинячи волю Кроніда, славетний кульга обоногий Зараз зліпив із землі соромливої дівчини образ, Підперезавши її, красно вбрала богиня Афіна; Діви Харіти й владарка Пейто начепили на неї Щирого злота намисто, а Гори розкішноволосі Всю її постать кругом весняними квітками прибрали. Діва Паллада сама приладнала прикраси на тілі. Аргусовбивця, гонець, наостанку поклав їй у груди Мову облесну, всілякі омани і вдачу крутійську З волі Кроніда, що тяжко громами гуркоче. Ще й голос Дав оповісник богів і назвав ту він жінку Пандора, Кожен-бо з тих, хто живе повсякчас на високім Олімпі, Даром її дарував хлібоїдному людству на горе. Міжособистісне та групове спілкування. Важливим каналом комунікації була агора – міська площа, що слугувала інтересам політичного та релігійного життя поліса, а також інші суспільні місця: гімнасії, лазні, ярмарки, перукарні тощо. Особу, яка не відвідувала людні місця, вважали «несуспільною». Про громадський будинок в Афінах цікаву інформацію знаходимо в «Лекціях з історії Греції» Р. Ю. Віппера.
Унаслідок декількох невдач, що їх зазнали афіняни в боротьбі з мегарянами через острів Саламін, пропозиції щодо поновлення боротьби за бажану територію нібито були заборонені під страхом страти. Тоді Солон удав божевільного і прочитав на площі свої вірші: Все горожане, сюда! Я торговый гость саламинский. Но не товары привез – нет, я привез вам стихи. Быть бы мне лучше, ей-ей, фолегандрием иль сикинитом, Чем гражданином Афин, родину б мне поменять! Скоро, гляди, про меня и молва разнесется дурная: «Это из тех, кто из рук выпустили Саламин!» На Саламин! Как один человек, за остров желанный Все ополчимся! С Афин смоем проклятый позор! <... > всем равный дал и скорый суд. Когда б другой, корыстный, злонамеренный, Моим рожном вооружился, стада б он Не уберег и не упас. Когда бы сам Противников я слушал всех и слушал все, Что мне кричали эти и кричали те, Осиротел бы город, много пало бы В усобице сограждан. Перевод Вяч. Иванова Натхнені такою поезією афіняни почали війну й завоювали острів. Таким чином, політичні вірші Солона були перш за все засобом впливу на суспільну думку й керівництвом до дії. Для характеристики Солона очень важны отрывки из его поли-тических элегий, которых более всего сохранил Аристотель в Поли-тии. В этом источнике прежде всего открывается любопытная бытовая черта. Представитель партии или реформатор облекал свою полити-ческую программу или общие политические идеи в форму песни. В произведениях этой общественной лирики перед нами выступают или воззвания вождя к партии, к единомышленникам, к народной массе, или политические завещания, политические апологи деятелей, сходя-щих со сцены. Исполнял ли автор сам публично свое произведение или поручал это особым исполнителям, но песни предназначались к распространению в народе, составляли свойственную эпохе публи-цистику и служили средством политической пропаганды 7. @ Cолон:
Діяльність гінців. У Стародавній Греції велике значення мала діяльність гінців, глашатаїв, посланців, які розповсюджу-вали важливу інформацію серед громадян поліса. Гінці інформували жителів про вшанування прославлених полководців, прибуття до міста чужоземних послів, про чергову роздачу хліба, театральні вистави, про виклик до суду, винесен-ня вироків, виконання страт. Один із таких гінців приніс в Афіни радісну звістку про пере-могу стратега Мальтіада над персидськими військами під Марафоном (490 рік до н.е.). Дотепники мають підстави твердити, ніби родо-начальник марафонського бігу був одним з найперших попередників сучасних репортерів 8. Часто вулицями ходили глашатаї, виконуючи рекламні пісні. У день похорон вони закликали віддати шану покійному. Покровителем «служби новин» в античній міфології вва-жали Гермеса (Меркурія). Гермес (грец. Hermes) – вісник богів, покровитель дотепності, гімнас-тики, мандрівників, доріг, торгівлі. Гомер робить його оповісником богів, гінцем і виконавцем волі Зевса. Прудконогий божок умів виконувати всі накази, орієнтувався в кожній ситуації, а за потреби умів бути непомітним. З часом й інші боги та богині стали користуватися його послугами, і Гермес змушений був зробити собі на ногах маленькі крильця, щоб устигати виконувати всі доручення. 1.2. Театральна вистава як одна з важливих форм масової комунікації Театральна вистава була засобом не тільки політичного обвинувачення й сатири, а й політичної пропаганди й агітації. Прикладами театральних текстів є трагедії та комедії, які віддзеркалювали широке коло проблем Давньої Греції: «Перси» Есхіла – практично публіцистичний відгук учасника недавніх греко-перських воєн, «Андромаха» Еврипіда – антиспартанські тенденції. Особливо цікавою була драматургія Арістофана (бл. 445 –385 рр. до н.е.). Його твори – це зразок політичної комедії, не-стримно сміливої своїми сатиричними виступами. До нас ді-йшло 11 п’єс майже з 40, ним написаних. Головні теми: питан-ня війни і миру («Ахарняни», «Лісістрата», «Мир»), демосу («Вершники», «Оси»); суперечки того часу («Хмари», «Птахи», «Жінки-законодавиці», «Плутос»); нові літературні течії («Жа-би», «Жіноче свято»).
Як буду я орудувати містом? Демосфен Роби, що робиш. От і вся оруда. Мели, товчи, густіше фарш замішуй. І не забудь за перець, сіль, олію, Підсолоди улесливо слівцями. А взагалі, як вроджений ти демагогом буть, З пропитим басом пройдо ярмаркова, Всім обдарований, щоб стать правителем.
У творах комедіографів панували непристойність, надзвичайно брутальні особисті та політичні випади. Вони користувалися необмеженою свободою слова, і навіть видатні діячі того часу не уникли ганьби. Темы афинской комедии второй половины V в. взяты прямо из современной животрепещущей политики. Она жила политическим скандалом и политической сатирой <…>. Реакционный характер комедии объясняется прежде всего ее сатирической задачей: сторонникам существующего строя было меньше оснований прибегать к этой форме публичного выражения своих взглядов. Наоборот, комедия была подходящим средством для противников господствую-щей демократии, которые могли посредством театра карикатуры непрерывно подрывать те или другие стороны существующего строя; они говорили ей много злого в форме буффонады, веселой пародии и в то же время, искусно маскируя свои основные цели, создавали известное настроение. В этом заключается интерес комедий Аристо-фана для политической истории Афин 9. @ Арістофан:
1.3. Письмові канали передачі інформації Письмові тексти виконували функцію важливого каналу передачі оперативної інформації. Головні її види: написи, оголошення на стінах, мармурових плитах, п’єдесталах, «кам’яні листівки», пізніше – історична проза. Написи. Тексти законів Солона можна було прочитати на дерев’яних табличках (кірбах), укладених у рами, що оберталися на осі. Справжній текст цих законів не зберігся, тому важко без-заперечно вказати, які з них дійсно були видані Солоном і які лише згодом приписані йому. Закони можна було обговорити на площі та, звернувшись до самого архонта, внести певні зміни. Головним письмовим джерелом інформації були побілені дерев’яні таблички (левкомата), які виставлялися щодня в публічних місцях і періодично оновлювалися. «Кам’яні листівки». На мармуровій плиті, знайденій у 1959 р. у грецькому поселенні Дамалі, виявлено текст про греко-перські війни поч. V ст. до н.е., що оспівує мужність воїнів і свідчить про агітаційний вплив на суспільство. Ось уривок із нього: «Боги! Постановили совет и народ <...> город вверить Афине, покровительнице Афин, и всем другим богам, дабы они охраняли и защищали от варвара страну. Сами же афиняне и ксены, живущие в Афинах, пусть перевезут детей и женщин в Трезену [под покровительство Питфея], архегета страны. А стариков и имущество пусть перевезут на Саламин. Казначеи и жрецы пусть остаются на Акрополе, охраняя имущество богов. Все остальные афиняне и ксены, достигшие совершеннолетия, пусть взойдут на снаряженные двести кораблей и сражаются против варвара за свободу свою и других эллинов вместе с лакедемонянами, коринфянами, эгинетами и другими, которые пожелают разделить общую опасность» 10. Історична проза. Творцями історичної прози були Геро-дот (бл. 490 – 425 рр. до н.е.), автор «Історії» у 9 кн., названих іменами дев’яти муз, Фукідід (бл. 460 – 400 рр. до н.е.), автор незакінченої історії Пелопоннеської війни у 8 кн., Ксенофонт (430 – 355 рр. до н.е.), автор «Історії Греції» у 7 кн., та інші. Історіографія Давньої Греції позначена синкретизмом –нерозчленованістю, злитістю. За способом збирання інформації вона мало чим відрізнялася від журналістики, а за формою викладу – від сучасних жанрів, наприклад подорожнього нарису; відзначалася документальністю, містила актуальні публіцистичні ідеї. Комунікативним каналом розповсюдження історіографії було усне читання твору перед громадою та поширення тексту в численних рукописних списках 11. Геродот – «батько» репортажу. Швейцарський репортер і публіцист Ж. Віллен вважає Геродота не тільки «батьком історії», а й «батьком репортажу». <...> Для него «историчное» большей частью имело значение – и вы на это наталкиваетесь всюду в его книгах – лишь постольку, поскольку оно могло способствовать лучшему пониманию времени, в котором он жил, для которого он писал и которое к тому же было столь увлекательным, волнующим и исторически великим. Его внимание привлекала к себе современность, подвижная, каждый день приносившая неслыханные новости, ошеломлявшая событиями и открытиями. Ее-то Геродот и стремился исследовать, дописать, сделать понятной. И не случайно, когда дело касалось его текстов, он с особой силой подчеркивал свою роль очевидца, он всегда и неизменно всем своим авторитетом подтверждал достоверность положений и событий, им излагаемых. И то, что действительно интересовало Геро-дота, когда он брался за свое тростниковое перо и сверток папируса, побуждало его писать свои объемистые книги о персах, Египте и Ли-вии, об ионическом восстании, Ксерксе и многом другом, очень уда-чно было сформулировано Вальтером Отто в его предисловии к издан-ному в 1955 году в Штутгарте полному собранию сочинений Геродота. Он писал: «Геродот или Фукидид руководствовались убеждением, что их долг сообщать только о том, что произошло или даже сейчас еще происходит и имеет непреходящее значение...» 12. Отже, потреба стародавніх греків у обміні інформації зна-ходить своє підтвердження в різноманітних формах як усної, так і письмової форм комунікації. Велике значення мали поеми Гомера, репортажі Геродота, комедії Арістофана та ін. Рекомендована література
Контрольні питання та завдання
Завдання для самостійного опрацювання
Епоха еллінізму Про будь-який предмет можна висловити два судження, протилежних одне одному. Протагор Хоча ораторське мистецтво було розповсюджене у бага-тьох країнах стародавнього світу (Єгипет, Ассирія, Вавилон, Іран, Китай, Індія), та справжньою батьківщиною красномовства вважається Стародавня Греція. Батько науки про красномовство – давньогрецький поет, лікар, філософ і оратор Емпедокл (490 – 430 рр. до н.е.). Свої тексти він писав у гомерівському стилі, використовуючи різ-номанітні поетичні засоби. У Греції класичної епохи створилися особливо сприятливі умови для розквіту ораторського мистецтва. Верховним органом у державі стали народні збори. Щоб привернути увагу народних мас, оратор повинен був представити свої ідеї найбільш приваб-ливим чином, переконливо спростовуючи при цьому докази своїх опонентів. Мистецтво переконання – агоністика – прийшло до нас із Стародавньої Греції, і саме з нього бере початок публіцистика й журналістика в цілому. Дослідниця О. М. Корнілова пише: «Гордое стремление человека доказать свое превосходство не с помощью дубины и меча, а с помощью интеллекта, образованности, тренировки – качеств, скорее приобретенных в результате само-совершенствования, чем дарованных от природы, – значительно про- двинуло вперед греческую цивилизацию» 13. 2.1. Риторичні школи Вивчення риторики було викликане практичними потреба-ми давньогрецького суспільства. Знання її стало вищим щаблем античної освіти. Початок культивування усного слова поклали софісти 14, які вважали, що істини як такої зазвичай не існує, а довести можна все, що завгодно, якщо «правильно» міркувати. Софізм: «Ця статуя – художній твір. Але він твій. Значить, це твій художній твір». Софісти були риторами 15 – платними вчителями філосо-фії й ораторського мистецтва. Вони належали до сформованої в Афінах у ІІ пол. V ст. до н. е. школи філософів-просвітителів, що створили небачений культ слова. Софісти майстерно володіли всіма формами ораторської мови, законами логіки, умінням впливати на аудиторію. У заснованих ними школах за певну плату кожен, хто бажав, міг навчитися правил побудови мовлення, подачі матеріалу, належної манери проголошення. Згодом софістична риторика виродилася в так зване словесне фехтування, метою якого стало досягнення перемоги у словесному змаганні за будь-яку ціну. У кінці V ст. до н. е. риторика занепала й зійшла з історич-ної сцени. Заслуга софістів у тому, що об’єктом вивчення взяли вони логос, а риторику зробили «царицею всіх мистецтв». Фундамент риторичної системи заклав Арістотель (384 –322 рр. до н.е.) у двох трактатах: «Риторика» і «Поетика». Він визначив риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета» і поділив усі про-мови на три види: судові, дорадчі (політичні) й епідиктичні (урочисті).
– Чому заздрісники завжди чимось засмучені? – Тому, що їх сушать не тільки власні невдачі, але й успіхи інших, – відповів той.
Про значення усного слова у Стародавній Греції дослідниця Т. М. Хоменко пише: «В античні часи усвідомлювали той факт, що вміле володіння словом ще не наближує до пізнання істини, а красномовство – ще не показник мудрості. Перше місце посідало проникнення в суть пред-мета. У діалозі Платона «Горгій», як відомо, конфронтують два по-гляди на мистецтво переконання. Для Сократа використання прийомів переконання за відсутності справжнього знання – це просто вміння видавати брехню за істину. Натомість Горгій говорить про велику вигоду від маніпулювання словами. Постулат Сократа про те, що «гро-мадяни завдяки промовам ораторів мають ставати кращими», демон-струє яскраво виражену виховну, «визвольну» функцію слова» 16. 2.2. Теоретик і ритор Горгій Найбільшим теоретиком софістської риторики і вчителем красномовства у V ст. до н.е. вважають Горгія (485 – 380 рр. до н.е.), родом із сицилійського міста Леонтіні. У 427 р. Горгій прибув послом до Афін, і його яскраві промови привернули загальну увагу. Ніхто з афінян не міг зрівнятися з ним у мистецтві володіння афінським діалектом давньогрецької мови. Пізніше він об’їздив усю Грецію, всюди виступаючи перед слухачами. Надовго прославила ім’я Горгія Олімпійська промова 17. З творчої спадщини оратора цілком збереглися лише дві про-мови – «Похвала Єлені» і «Виправдання Паламіда», написані на сюжети міфів про Троянську війну. Похвала Елене (отр.) Славой служит городу смелость, телу – красота, духу – разумность, речи приводимой – правдивость; все обратное этому – лишь бесславие. Должно нам мужчину и женщину, слово и дело, город и поступок, ежели похвальны они – хвалою почтить, ежели непохвальны – насмешкой сразить. И напротив, равно неумно и неверно достохвальное – порицать, осмеяния же достойное – восхвалять. Предстоит мне здесь в одно и то же время и правду открыть, и порочащих уличить – порочащих ту Елену, о которой единогласно и единодушно до нас сохранилось и верное слово поэтов, и слава имени ее, и память о бедах. Я и вознамерился, в речи своей приведя разумные доводы, снять обвинение с той, которой довольно дурного пришлось услыхать, порицателей ее лгущими вам показать, раскрыть правду и конец положить невежеству. <...> Красотою была она равна богам, ее открыто являя, не скрыто тая. Многие во многих страсти она возбудила, вкруг единой себя многих мужей соединила <...>. Посему, прежние времена в нынешней моей речи миновав, перейду я к началу предпринятого похвального слова и для этого изложу те причи-ны, в силу которых справедливо и пристойно было Елене отправиться в Трою... <...> Бог сильнее человека и мощью, и мудростью, как и всем остальным: если богу или случаю мы вину должны припи-сать, то Елену свободной от бесчестья должны признавать. Если же она силой похищена, беззаконно осилена, неправедно обиже-на, то ясно, что виновен похитчик и обидчик, а похищенная и обиженная невиновна в своем несчастии. Какой варвар так по-варварски поступил, тот за то пусть и наказан будет словом, правом и делом: слово ему – обвинение, право – бесчестие, дело – отмщение. А Елена, насилию подвергшись, родины ли-шившись, сирою оставшись, разве не заслуживает более сожа-ления, нежели поношения? <...> Как же можно считать справедливым, если поносят Елену? Совершила ль она, что она совершила, силой любви по-бежденная, ложью ль речей убежденная или явным насилием вдаль увлеченная, иль принужденьем богов принужденная, – во всех этих случаях нет на ней никакой вины. Речью своею я снял поношение с женщины. Закончу: что в речи сначала себе я поставил, тому верным остался; попытав-шись разрушить поношения несправедливость, общего мнения необдуманность, эту я речь захотел написать Елене во славу, себе же в забаву. Перевод С. Кондратьева Ораторське мистецтво Горгія мало багато нововведень: симетрично побудовані фрази, речення з однаковими закінчен-нями, метафори й порівняння. Ритмічне членування мови і навіть рима наближали його мову до поезії. Деякі з цих прийомів надовго зберегли назву «горгіанські фігури».
Особливо поширеним жанром в Афінах були судові про-мови. Обвинувачуваний, виступаючи перед судом присяжних (геліеєю), прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки розчулити. Порятунок підсудного часто залежав від його власних здібностей виголосити промову. Проте переважна частина демосу не володіла ораторським хистом. Унаслідок цього з’явилася нова професія – логографи 18, які за певну плату складали виступи для своїх клієнтів, а ті вивчали їх напам’ять і виголошували на суді. Траплялися випадки, коли логограф складав одночасно промову і для позивача, і для відповідача. Найвидатнішим афінським оратором класичної доби в галузі судового красномовства був Лісій (бл. 415 – 380 рр. до н.е.). Він народився в Сіракузах. Разом із братом учився в південноіталійському місті Фурії, де слухав курс риторики у відомих софістів, зокрема Тісія. У 412 р. до н.е. Лісій повернувся до Афін. Держава була у скрутному становищі: йшла Пелопоннеська війна. У 405 р. до н.е. Афіни зазнали нищівної поразки, до влади прийшли «30 тиранів», ставлеників Спарти, які проводили політику жорстокого терору стосовно афінського населення. Майно, яким володіли Лісій і його брат, стало причиною розправи над ними. Брат Лісія був страчений, самому ж оратору довелося рятуватися втечею в сусідню Мегару. Після перемоги демократії Лісію так і не вдалося повернути права громадянина. Перша судова промова Лісія – «Про вбивство Ерато-сфена» – загальновизнаний шедевр красномовства. Надалі він писав промови і для інших осіб, зробивши це своєю головною професією. Усього Лісію приписували близько 400 промов, але до нас дійшло тільки 34. Переважна більшість тих, що збе-реглися, належать до жанру судових, але є політичні й урочисті промови.
Таким образом, мужи афинские, он получил то возмездие, которое, по повелению закона, должны получать подобного рода преступники <…>. Но, мужи афинские, как и вам, я думаю, известно, люди, совершающие незаконные деяния, никогда не признают того, что их противники говорят правду, а сами лживыми уверениями и тому подобными неблаговидными средствами стараются возбудить в слушателях негодование против лиц, на стороне которых находится право. Перевод С. И. Соболевского Лісій заклав основи жанру судової промови, створивши своєрідний еталон стилю та композиції. Стиль його промов відзначається простотою викладу, короткими, симетрично побу-дованими фразами. У Лісія відсутні архаїзми, заплутані звороти. Критики визнавали, що ніхто не перевершив його в чистоті аттичної мови.
Значну роль у становленні ораторства відіграло й епідик-тичне красномовство. Воно виникло одночасно з судовим і пов’язане з ювілейними датами чи урочистими подіями. Найвидатніший представник цього виду красномовства – Ісократ (436 – 338 рр. до н.е.). Він народився у багатій афінській родині, одержав гарну освіту. Наприкінці Пелопоннеської війни втратив усе своє майно. У період «30 тиранів» Ісократ зазнав переслідувань. На життя почав заробляти логографією, а в кінці 90 рр. ІV ст. до н.е. відкрив власну школу риторики і решту свого життя присвятив педагогічній роботі. Ісократ написав понад 60 промов (серед них 15 – урочис-ті), з яких до нас дійшло близько 20. У знаменитій патріотичній «Промові на всееллінських зборах» («Панегірик»), написаній для виступу на зборах перед Олімпійськими іграми у 380 р. до н.е., він висунув політичну програму порятунку Еллади. Панегирик (отр.) <…> Часто удивлялся я на организаторов всенародных праздничных собраний и на учредителей гимнастических состя-заний, на то, что они выдающиеся физические качества таких больших наград удостаивали, а тем, которые индивидуально потрудились для общего блага и все стремления направили к тому, чтобы и всем другим быть в состоянии оказать пользу, этим людям никакого почета не воздавали; об этих последних людях им естественнее было бы больше проявить заботы; ведь что касается атлетов, то, если бы даже они получили вдвое больше силы, ничего не прибавилось бы всем прочим, а от умно мыслящего [даже] одного человека все извлекли бы пользу, желающие приобщиться его образу мыслей. Однако я не пал духом и не предпочел безразличное отно-шение, но, признав достаточной наградой для себя будущую славу благодаря этой речи, выступаю с советом и относительно войны против варваров [против персов], и относительно согла-сия среди нас самих; причем мне небезызвестно, что многие из выдававших себя мудрецами уже набросились на эту тему; но я надеюсь превзойти прочих, благодаря чему всем другим пока-жется, что ничего никогда не было сказано об этих вещах, а вместе с тем я признал, что самые лучшие из речей те, которые трактуют о важнейших вопросах, речи, которые и ораторов больше других на вид выдвигают, и слушателям больше других пользы приносят; одна из таких речей и эта. Да и удобный момент еще не миновал, когда было бы уже напрасно и напоминать об этом; ведь тогда следует прекращать речь, когда или данные события не будут иметь места и больше не явится необходимость обсуждать их, или если речь покажется такой совершенной, что не оставит возможности прочим ораторам что-нибудь прибавить. А пока события находятся в прежнем состоянии, сказанное же по этому поводу слабо, как после этого глубоко не обдумать эту мою речь, которая, если будет иметь успех, и от междоусобной войны, и от настоящего тревожного положения, и от величайших бед нас избавит? Кроме того, если бы никоим образом иначе нельзя было бы освещать одни и те же события, как только в одной форме, то могло бы прийти кому-нибудь в голову, что излишне, говоря в той же форме, в какой говорили другие, снова надоедать слу-шателям; но так как природа речей такова, что является возмож-ность об одних и тех же предметах трактовать на разные лады, важные вещи делать маловажными, незначительным придавать значение, старое представлять по-новому, а о недавно происше-дшем сказать по-старому, в таком случае больше нельзя избе-гать говорить о том, о чем раньше сказали другие, но лучше их следует попытаться сказать. Ведь ранее происшедшие события являются общим для всех нас материалом, но в удобный момент им воспользоваться, соответствующим образом каждое событие продумать и в хорошей словесной форме выразить – это разум-ным людям присуще. Я полагаю, в том случае огромный толчок для развития получают и все прочие искусства, и мастерство в произнесении речей, если кто с восторгом будет ценить не пер-вых дела начинающих, но лучше других каждое из них совер-шающих и не старающихся о тех делах говорить, о каких никто ранее не сказал, но так умеющих сказать, как никто другой не смог бы <…>.
Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, але вони мають чітку конструкцію й тому зрозумілі слухачам, ритмічне членування мови, плавність якої досягалася ретельним уникненням збігу голосних наприкінці слова й на початку іншого.
Автори епітафій невідомі, але ймовірно, що в разі необ-хідності кожен оратор міг скласти й виступити з такою промовою. Вперше епітафію було проголошено на могилі 192 афінських воїнів, які загинули під час битви біля Марафона в 490 р. до н.е. Відтоді й пішла традиція щорічно вшановувати пам’ять загиблих патріотів. Пізніше стали виголошувати епіта-фії після смерті видатних афінських громадян. Героям Марафонської битви присвячено дві епітафії: Доблесть цих мужів освітлює безсмертна слава, Тут перемогли вони горде перське військо. Пішими піднялися проти Азії сильної кінноти, Щоб Елладі рабського дня не знати. Була у цих бійців невгасима мужність у серці. Протистояли ворогам біля марафонських воріт, Так захищали Афіни, б’ючись за місто і славу, Щоб повернути назад могутню силу ворогів. Найцікавішою з епітафій, що дійшла до нас, є надгробне слово Перікла на похоронах афінських воїнів, які загинули на початку Пелопоннеської війни. Фукідід включив його до своєї праці. <...> Більшість, котрі вже тут виступали, хвалили того, хто перший додав до похоронного обряду надмогильне слово, бо справді личить виголошувати його про тих, що гинуть на війні. Як на мене, то мені б здавалося досить і того, щоб людям, які виявили мужність своїми вчинками, і шану віддавати так само вчинками, а що тепер на цьому похороні так і зроблено, ви сами бачите, бо його взяла на себе громада. <...> Отже, я не стільки співчуватиму батькам загиблих, скільки втішатиму їх. Адже згадуючи, за яких різноманітних життєвих змін вони зростали, вони знають, що справжнє щастя, яке випадає на долю людей, – померти так, як померли ці воїни, і відчути таку скорботу, яку довелося відчувати їх батькам. Я розумію, звичайно, що важко мені вмовляти вас, бо ви часто зга-дуватимете, бачачи в інших, те щастя, якому ви й самі колись раділи. Справді, ми сумуємо не за тим, чого не мали, а за тим, що в нас було, до чого ми звикли і що ми втратили. Тим, хто перебуває ще в такому віці, коли вони можуть мати дітей, слід утішатися надією на народження інших дітей. Ці, які мають народитися, допоможуть якоюсь мірою забути про тих, яких уже нема. І для міста вони виявляються подвійно корисними: не дадуть йому збезлюдніти і стануть на його захист. Було б не-справедливо на рівних правах брати участь в обговоренні справ тим, хто не зазнав небезпеки втратити дітей, разом із тими, хто їх утратив. А всі ті, хто за віком не може мати дітей, утішайтеся, що більшу частину життя ви були щасливі, а тепер уже вам залишилася менша частина. Нехай слава ваших дітей полегшить ваше горе. Адже не старіє лише бажання слави. І в похилому віці нам дає насолоду не стільки прагнення прибутку, як запев-няє дехто, скільки прагнення честі. Щодо присутніх тут дітей, братів і сестер загиблих, то їм іще, я бачу, доведеться добре позмагатися, бо за звичаєм кожний хвалить того, кого вже нема. Добре було б, коли про вас із усією вашою надмірною доброчесністю пішла слава хоч і не така, як про загиблих, а нехай навіть трохи менша. Заздрість суперників заважає нам змагатися в славі з тими, кого вже нема. Якщо мені слід згадати тут і про доброчесність жінок, що тепер овдовіли, я звернуся до них із дуже короткою порадою. Будьте не слабкіші, аніж вам дозволяє ваша природа, бо це для вас велика слава, хоч чоловіки найменше кажуть про неї, коли їм доводиться її хвали-ти чи гудити. У своїй промові, згідно із звичаєм, я висловив усе, що вва-жав за потрібне. Що ж до справи, то ми вже належно вшанували померлих, а дітей їх наше місто візьме на своє утримання, аж поки вони стануть дорослими. Це буде почесна нагорода і жи-вим, і тим, хто поліг у боротьбі. Адже, де за доброчесність да-ють найвищу нагороду, там урядують найкращі люди. Тепер же, оплакавши, як належить, померлих, нехай кожний повертається додому.
Визначні політичні промовці афінської держави –Фемістокл, Ефіальт, Гіперід і Лікург. Особливим даром слова, як було сказано, володів Перікл (бл. 495 – 429 рр. до н.е.), промови якого, багаті за змістом, цікаві за стислістю та виразністю, підкоряли могутністю, силою, бездоганністю. Перікл умів переконувати людей у своїй правоті. Його політичних промов, на жаль, не збереглося.
Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні вади, довів ораторську техніку до досконалості, став знаменитим політичним оратором. Своїм прикладом він під-твердив найважливіший принцип: оратором може стати прак-тично кожний, якщо не пошкодує для цього часу та праці. ☺ Відомий афінський діяч і оратор Демосфен, зустрівши одного разу якогось демагога, що надто розбазікався, зауважив: – Багато говорити – це не значить добре сказати, а от добре говорити – значить багато сказати. ☺Розповідають, що одного разу до Демосфена прийшов якийсь чоловік із проханням, аби оратор виступив на суді як його захисник, і при тому нарікав, як його безжалісно відлупцювали. «Але ж тобі нічого від цього не сталося», – зауважив Демосфен. Відвідувач тоді підвищив голос і з обуренням закричав: «Як це, Демосфене, мені нічого не сталося?» – «Ось тепер, клянусь Зевсом, я чую голос людини потерпілої і скривдженої!» – вигукнув оратор. Це свід-чить про те, скільки переконливості надає словам тон і спосіб виголошення.
Афіняни! Кожного разу, коли мова йде про дії Філіппа й порушення ним мирного договору, завжди я бачу одне й те саме: промови на захист наших інтересів здаються доречними й щирими, закиди проти Філіппа, як видно, обґрунтовані, але на-справді нічого з необхідних заходів нітрохи не виконується, навіть настільки, щоб варто було слухати ці промови. Мало того, наша політика докотилась до того, що чим переконливіше можна викрити Філіппа у порушенні договору і ворожих діях проти всієї Греції, тим важче стає знайти пораду, як бути далі. У чому ж справа? А в тому, що загарбників треба зупиня-ти не словами, а ділами. Тим часом, насамперед ми самі, орато-ри, промовляємо з трибуни, боячись викликати незадоволення з вашого боку, не даємо ділових порад і пропозицій, а тільки бага-то говоримо, як то обурливо поводить себе Філіпп. З другого боку, і ви, що сидите тут, краще від Філіппа вмієте виголошу-вати справедливі промови і розуміти думки будь-якого оратора, зате ви зовсім не квапитесь, щоб перешкодити Філіппові у здій-сненні його теперішніх задумів. І ось унаслідок цього склалося становище, думаю, закономірне і, я б сказав, навіть природне: хто чим наполегливіше займається, то в нього краще й вихо-дить: у Філіппа – діла, а у вас... слова. Отже, якщо ви й тепер задовольнитесь тим, що ваші промови справедливіші, ніж його, то це найлегше, і до цього не треба докладати будь-яких зусиль.
Небезпека, як бачу, дедалі зростає; я хотів би помилитись, але боюся, що вона вже занадто близько. Прийде така хвилина, коли ви не зможете байдуже дивитись на події і не будете слу-хати про навислу небезпеку ні від мене, ні від когось іншого, але самі побачите і ясно зрозумієте, що так насправді стоїть справа. А тоді вас охопить гнів і лють. Я боюсь тільки, щоб посли не змовчали в тих справах, за які одержали хабарі, і щоб ви зверну-ли свій гнів проти тих людей, які намагатимуться виправити справи, яким вони спричинили шкоду. Взагалі я помічаю, що люди часто спрямовують свою лють не на винних, а на того, хто потрапляє їм під руку <…>. Ця війна, звичайно, кожному принесе чимало горя, коли Філіпп з’явиться тут, але зародилась вона саме в той день – день підписання миру. Справді, якби вас тоді не ошукали, держава не була б у халепі. Адже Філіпп, зрозуміла річ, не міг би ні ввійти до Аттіки на кораблях – раніше треба було б перемогти нас на морі, – ні ввести військо через Піли і Фокіду, але йому довелося б або виконати умови миру і сидіти тихо, дотримуючись мирного договору, або опинитися перед загрозою війни так само важкої, як та, яка викликала в нього бажання миру. Так ось тепер я досить сказав, щоб пригадати вам те, що було. Хай боги не до-пустять того, щоб ми все це відчули на власній шкурі. Нікому, навіть тим, хто заслужив би загибелі, я особисто не бажав би розплатитись карою, яка була б пов’язана з небезпекою і шкодою для всіх.
В епоху еллінізму (кінець IV – I ст. до н.е.) політичне красномовство втрачало свої привілейовані позиції, інтерес до змісту промов поступався місцем інтересу до форми. У школах риторики вивчали промови давніх майстрів і намагалися наслідувати їхній стиль. У цей час поширювалися підробки промов на зразок видатних ораторів минулого. Так, Харісій складав судові промови у стилі Лісія, Демохар був відомий як наслідувач Демосфена. Така традиція наслідування одержала потім назву аттикізму. Водночас інтерес до словесної форми риторики став особ-ливо помітним у нових культурних центрах (Антіохії, Пергамі) й породив крайнощі, захоплення навмисною манірністю – такий стиль красномовства одержав назву азіанського. Засновником азіанізму став Гегесій з малоазіатської Маг-несії (сер. III ст. до н.е.). Цицерон вважав, що Гегесій був послі-довником Харісія. Намагаючись перевершити ораторів кла-сичної епохи в хизуванні, він надавав перевагу коротким фра-зам, уживав слова у протиприродній послідовності, підкреслю-вав ритм, нагромаджував тропи. Квітчастий, пишномовний, патетичний, але рубаний і незв’язний склад наближав промови Гегесія до мелодекламації. Повністю творів цього періоду до нас майже не дійшло. Після поразки військ ахейского союзу в 146 р. до н.е. Гре-ція стає провінцією Римської середземноморської держави. З 27 р. до н.е. вона одержала назву Ахайя. Греція в цей час стала місцем, куди римська молодь вирушала здобувати освіту. Особливою популярністю користувалися Афіни, а також острів Родос і міста Малої Азії. Професія мандрівного ритора, який виступав у грецьких містах, стала настільки розповсюдженою, що II ст. н. е. називають століттям «другої софістики». У цей час ораторське мистецтво звернулося до єдино можливого в тих умовах жанру – епідиктичного красномовства. Перед оратором ставилося завдання: експромтом прославити героїчне минуле Еллади або героя міфу, сказати похвальне слово великому ораторові, політичному діячеві або Гомеру. Софіст і ритор у цю епоху витіснили поета. Проза стала вигад-ливою і прикрашеною складними риторичними фігурами й тропами – вона набула рис поезії. Красномовство нової епохи продовжувало традиції як аттицизму, так й азіанізму. Отже, яскравий розвиток усіх трьох визначених Арістоте-лем форм ораторства (судове, політичне, епідиктичне), пов’яза-ний з іменами Горгія, Ісократа, Лісія, Демосфена та інших, змінився поступовим його занепадом в епоху еллінізму. Рекомендована література
|