Основи інформаційного права України: Навч посіб. B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К.: Знання, 2004. — 274 с

Визначальним у проблематиці теорії організації інфор­маційної безпеки є з'ясування її напрямків на засадах ком­плексного підходу щодо методів захисту. Умовно можна визначити такі напрямки організації захисту: правові, управлінські, інженерно-технологічні. У складі останніх як автономні визначаються програмно-математичні (ком­п'ютерні програмні продукти захисту).

Формування будь-якої теорії у методологічному аспекті передбачає визначення методів пізнання предметної галузі та науково обґрунтованого впливу (організовування, управ­ління тощо) на предметну галузь.

Аналіз науково-практичних джерел та іншого емпірич­ного матеріалу дав змогу сформулювати предметний метод ("метод застосування методів", метод — принцип) — ком­плексне застосування управлінських, правових та інженер-но-технічнотехнологічних методів захисту інформації в автоматизованих комп'ютерних системах.

На основі зазначених положень можна зробити висно­вок про наявність потреби формування проблематики окре­мих аспектів (інститутів) загальної теорії і практики інфор­маційної безпеки щодо захисту інформації в автоматизова­них комп'ютерних системах. У зв'язку з цим є можливість виокремлення двох частин теорії: загальної (фундаменталь­них, загальних положень) та особливої частин (відносин щодо окремих напрямків функцій на основі загальних по­ложень).


219


218


Розділ 8

Інформаційна безпека як об'єкт інформаційного права

На загальнотеоретичному рівні визначимося в таких клю­чових, особливих проблемах інформаційної безпеки щодо організаційного аспекту захисту інформації в автоматизо­ваних системах:

Першу групу утворюють такі проблемні інститути:

1) проблеми організації доступу до інформації;

2) проблеми організації забезпечення цілісності інфор­мації щодо загроз її порушення;

3) проблеми організації комплексного контролю за інформаційними ресурсами у відповідному середовищі функціонування їх відповідно до матеріальних носіїв інфор­мації (людських (соціальних), людино-машинних (люди-но-технічних, соціотехнічних) та технологічних);

4) проблеми організації сумісності систем захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах з іншими системами безпеки відповідної організаційної струк­тури;

5) проблеми організації виявлення можливих каналів несанкціонованого витоку інформації (фізичних, соціотех­нічних, соціальних);

6) проблеми організації блокування (протидії) несанк­ціонованого витоку інформації;

7) проблеми організації виявлення, кваліфікації, доку­ментування порушення інформаційної безпеки (як стану у визначеному просторі, часі і колі осіб);

8) формулювання відповідальності та правове визначен­ня санкцій та організація притягнення винних до відпові­дальності (дисциплінарної, цивільної, адміністративної, кримінальної).

8.2.4. Інформаційна безпека як функція

На базі аналізу накопиченого емпіричного матеріалу пропонується узагальнити на рівні теоретичних засад (ос­нов) організацію захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах як функції. Задля цього органі­зацію захисту інформації в автоматизованих системах умовно поділяють на три види функцій. За основу поділу визначено такий критерій, як середовище, в якому пере­буває інформація: а) соціальне (окрема людина, спільноти людей, держава); б) інженерно-технікологічне (машинне, апаратно-програмне, автоматичне); в) соціотехнічне (лю-дино-машинне).

Кожен названий рівень щодо середовища об'єктивно доповнює і взаємозумовлює інші функції, в основі утворю­ючи триєдину гіперсистему: організація інформаційної безпеки. У цій гіперсистемі визначними є такі напрямки (підрізні), що визначаються на основі інтегративного підхо­ду протилежностей (антиподів) — воздії і протидії.

1. Організація протидії небажаній для суб'єкта воздії за допомогою технічних засобів захисту, тобто засоби за­хисту мають бути адекватними засобам добування (напри­клад, протидія розвідці (котррозвідка) відповідними тех­нічними засобами захисту: створення системи просторово­го зашумлення для приховування інформації у відповід­ному середовищі (акустичному (звуковому), аудіо (відео), електромагнітному) чи екранування технічних засобів у приміщенні).

2. Організація протидії негативному впливу на учас­ників інформаційних відносин (наприклад, конкурентів на персонал організації з метою отримання інформації (про­тидія підкупові персоналу, впровадження представника конкурента в організацію для отримання інформації з об-


220


221


Розділ 8

Інформаційна безпека як об'єкт інформаційного права

(наприклад, у разі виявлення несанкціонованого доступу до інформації визначення матеріальних і моральних втрат, за необхідності — взаємодія з державними правоохорон­ними та судовими органами щодо притягнення винних до відповідальності відповідно до законодавства).

На названі напрямки організації інформаційної безпе­ки відповідного об'єкта захисту впливають такі визна­чальні фактори:

а) фактор рівня досягнень науково-технічного прогресу (переважно в галузі розвитку, удосконалення технічних за­собів);

б) технологічний фактор (в окремих джерелах його ще називають алгоритмічним фактором, коли техніка може бути одна, а технології її застосування різні, цей фактор ще є визначальним для формування методик: як отриман­ня інформації, так і захисту її);

в) соціальний (людський) фактор.

8.3. АГРЕГОВАНІ МОДЕЛІ ТЕКТОЛОГІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Загальний аналіз проблем організовування захисту інформації в автоматизованих комп'ютерних системах дає можливість визначити три агреговані організаційні моделі заходів:

1) організація запобіжних заходів;

2) організація блокування (протидії) реальним загрозам, що реалізуються;

3) організація подолання наслідків загроз, які не вдало­ся блокувати або запобігти їм.

Важливий елемент організації інформаційної безпеки — захисту інформації — поділ заходів на групи щодо протидії. У теорії і практиці майже однозначно виокремлюють три такі групи: активні засоби захисту (наприклад, розвідка, дезінформація, зашумлення тощо); пасивні засоби захис­ту (наприклад, встановлення екранів несанкціонованому витоку інформації тощо); комплексні засоби захисту (органічне поєднання названих груп).

Ми не будемо докладно їх пояснювати. Звернемо увагу на організаційні заходи при блокуванні (протидії) несанк­ціонованого доступу до автоматизованої інформаційної сис­теми та подоланні наслідків загроз, які не вдалося бло­кувати або запобігти їм. Зазначимо, що ці заходи можуть бути спрямовані: на документування методів несанкціоно­ваних дій щодо доступу до автоматизованої системи для на­ступного дослідження їх; збереження слідів правопорушен­ня; взаємодію (у разі необхідності) з державними право­охоронними органами щодо виявлення та розкриття пра­вопорушення (в тому числі за готування до злочину і за замах на злочин); сприяння притягненню винних до відпо-


223


222


Розділ 8

Інформаційна безпека як об'єкт інформаційного права

Всі заходи організації інформаційної безпеки, у тому числі в умовах застосування автоматизованих комп'ютер­них систем, базуються на знаннях і використанні певних фізичних явищ, що характеризують відповідні форми по­дання (виразу) інформації. Ці фізичні явища, зокрема ті, що може використати зловмисник, добре відомі.

Завдання організовування інформаційної безпеки щодо захисту інформації в автоматизованих системах визнача­ються за напрямком, протилежним до загроз безпеки. При реалізації заходів захисту інформації важливим аспектом є визначення і перевірка стану безпеки. У теорії і практиці це набуває втілення в категорії "метрологія". За допомо­гою метрологічної діяльності з'ясовують рівень розробки і наявність відповідних засобів, норм і методик, які дають можливість оцінити якість функціонування системи захи­сту інформації, тобто визначити, чи задовольняє чинним нормам система захисту на певний момент часу.

Формалізація норм і методів метрології стану безпеки об'єкта набуває втілення у відповідних нормативних ак­тах. Застосовуючи визначені в них нормативи слід врахо­вувати природну властивість таких нормативів з часом втрачати актуальність. Це пов'язано з тим, що в міру роз­витку науково-технічного прогресу можуть змінюватися норми і методи контролю захищеності інформації у відпо­відному середовищі її існування. Практика свідчить, що, як правило, норми і методи контролю мають тенденцію до удосконалення. Попередні нормативи виступають як орієн­тири, точки опори для формування нових нормативів. Сама назва "норматив" свідчить про те, що є фундаментальні межі можливостей існуючих фізичних приладів метрології на певному етапі пізнання людством законів природи.

У ході організації (в тому числі створення алгоритмів (методик) захисту інформації технічними засобами) завдан-

ня суб'єктів полягає не тільки в удосконаленні існуючих засобів технічного захисту інформації, а й урахуванні мож­ливих новацій. При цьому переважно має реалізовуватися принцип агрегації новацій до наявної системи захисту. Найкраще, коли можна інтегрувати через новації засоби захисту і вилучити із системи захисту застаріле обладнан­ня. Але водночас не слід забувати, що старі засоби захис­ту, які можуть функціонувати автономно в системі захис­ту, не повинні "зніматися з озброєння" бездумно.

Організовуючи захист інформації в автоматизованих системах, слід враховувати, що хоч в основі автоматизова­ної системи є технічний пристрій, який обробляє інформа­цію, але при його використанні так чи інакше присутній людський фактор. При цьому людина виступає в ролі або безпосередньо (як користувач автоматизованої системи), або опосередковано (як розробник системи).

З цього випливає, що на надійність системи захисту ін­формації в автоматизованих комп'ютерних системах впли­вають дві групи взаємопов'язаних факторів: людські (со­ціальні) та інженерно-технологічні.

В аспекті теорії систем організація захисту інформації в автоматизованих системах передбачає обумовлене виок­ремлення внутрішньо- і зовнішньо-системних ознак, які утворюють діалектичну гіперсистему організації рубежів безпеки.


225


224


Розділ 8

Інформаційна безпека як об'єкт інформаційного права

Названі елементи основ теорії організації захисту інфор­мації зумовлюють необхідність формування і розвитку окремих теорій інформаційної безпеки (зокрема її складо­вої — теорії організації захисту інформації в автоматизо­ваних системах) у таких аспектах: організаційному, інже­нерно-технологічному та пов'язаному з ними правовому. Як відомо, інженерно-технологічний аспект поєднує взає­мопов'язані технічний (апаратний) та алгоритмічний (про­грамний) аспекти (саме тому ми вжили раніше категорію "інженерно-технікотехнологічний").

Будь-яка загальна теорія вважається науковою, якщо вона має чітко визначені методи пізнання предметної га­лузі, закономірностей природи (фізики) і суспільства. Та­ким чином, щоб претендувати на статус науковості, загаль­на теорія організації інформаційної безпеки повинна мати визначену множину методів пізнання її предмета й об'єкта.

Враховуючи міжгалузевий характер теорії організації інформаційної безпеки, в ній поєднуються методи пізнан­ня традиційних фундаментальних наук: соціології та фізи­ки. Це зумовлено безпосереднім предметом теорії: л юди­но-машинними (соціотехнічними) системами, якими є ав­томатизовані комп'ютерні інформаційні системи.

Звичайно сферою дослідження теорії є практика захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах: її закономірності, принципи, різного рівня проблеми і завдан­ня вирішення їх. Нині проблема і завдання формалізують переважно за допомогою методів евристики: формально-ев­ристичного та інтуїтивно-евристичного. Домінуюче стано­вище серед цих методів мають методи експертних оцінок та оцінки критичної маси інформації, за допомогою яких, зок­рема, оцінюють функціонування систем захисту інформації.

Проте ці методи мають і недоліки: наявність людського фак­тора — суб'єктивізм експерта та потенційне обмеження інформації у формі знань, якими володіє експерт.

Подоланню цих недоліків допомагає когнітологія — наука про знання. Відповідно до положень цієї науки в загальній теорії захисту інформації визначаються як аксіо­ми когнітологічні положення про рівень і відносність ент­ропії (невизначеності) системи пізнання (людини, спільно­ти та ін.) і її вплив на формування теоретичних положень, відносну істинність їх (у часі та колі осіб). Відносність істи­ни визначається кількісними і якісними характеристика­ми множини знань, якими володіє певний суб'єкт відно­син, навичками застосування їх, інтелектуальним потен­ціалом та швидкістю розумових реакцій на відповідні си­туації. Відносність захисту інформації визначається віднос­ністю знань суб'єкта захисту і відносністю загроз захисту, зокрема знань зловмисника.

У контексті визначення об'єктивності експертної оцінки організації захисту інформації, подолання суб'єктивізму, наприклад при визначенні стану інформаційної безпеки об'єк­та, застосовують метод залучення кількох експертів. Але, як справедливо зазначають деякі дослідники, при цьому ви­никає питання, хто може вважатися висококваліфікованим експертом (кваліфікаційні ознаки експерта) і скільки таких експертів потрібно для істинності висновків, подолання су­б'єктивізму (Организация и современные методы защиты информации / Под общ. ред. С.А. Диева, А.Г. Шаваева. — М.: Банковский Деловой Центр, 1998. — С. 36).

Наявність людського фактора має провідне значення в теорії організації захисту інформації. Через цей елемент теорія організації захисту інформації як система знань має предметний гіперзв'язок з фундаментальними гуманітар­ними науками — соціологією, соціальною психологією, соціальною інженерією.

За природою організації захист інформації має комплекс­ний характер, тобто між окремими її складовими є певний зв'язок. У рамках теорії організації захисту інформації чітко визначився постулат, що організація захисту інфор­мації повинна враховувати не тільки складність технічної і технологічної компонент системи, а й людський фактор. Тобто, формуючи конкретну систему технічного захисту, слід враховувати якісні індивідуально- і соціально-психо­логічні, моральні, етичні та інші особисті характеристики людей, задіяних у системі захисту інформації.

У такому аспекті визначається також напрямок теорії щодо оцінки, характеристики зловмисників, які посяга­ють на безпеку інформаційної системи. У цьому аспекті теорія захисту інформації має зв'язок з кримінологією, її складовими вченнями: віктимологією та теорією формуван­ня соціально-психологічного портрету зловмисника.

8.6. ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

8.6.1. Основні питання правової культури щодо інформаційної безпеки

Правовий напрямок теорії охорони та захисту інфор­мації визначається необхідністю формування правил по­ведінки, відносин у так званому віртуальному або кібер-просторі. У цьому аспекті теорія захисту інформації пов'я­зана з інформаційним правом та правовою інформатикою. Щодо формування методик виявлення та розкриття зло­чинів, які вчиняються за допомогою сучасних інформа­ційних технологій, теорія захисту інформації формує по­нятійний апарат такої інституції криміналістики, як кри­міналістична інформатика.

При формуванні системи захисту інформації виникає необхідність застосування методів інтеграції та агрегації складових системи як її підсистем, що можливо при адап­тації до предметної галузі теорії алгоритмізації, моделю­вання, теорії систем тощо.

Когнітивно-юридичний аналіз нормативно-правових актів у сфері суспільних інформаційних відносин, з позицій накопичених наукових знань сьогодення, свідчить про те, що в суспільстві вже сформувалося усвідомлення необхід­ності формування інституції суспільних відносин інформа­ційної безпеки: захисту інформації. Але рівень ентропії, наявний на момент прийняття нормативно-правових актів у цій сфері суспільних відносин, об'єктивно не дозволив сформувати їхній зміст у обсязі, необхідному для практи­ки. До того ж практика розвивалася, апробовуючи юри­дичні норми як соціотехнічні стандарти (алгоритми) одно­значно розуміння їхнього змісту широким загалом суб'єк­тів суспільних відносин.

Сучасний рівень суспільної ентропії — теоретичної роз­робленості проблематики — дає можливість визначити об'єк­тивність потреб формування у вітчизняній науці системи знань, ідей, доктрин, концепцій щодо інформаційної без­пеки, формулювання (формалізації) її у змістовному, сут-нісному, понятійному аспектах тощо. При цьому як мету визначено формування ядра самої загальної теорії на еле­ментарному рівні. Такі положення покликані форму­вати синтетичний науковий напрямок на межі багатьох наук, в яких проблематика інформаційної безпеки, захис­ту інформації визначена фрагментарно, ситуаційно, роз­порошена серед багатоманітної галузевої проблематики. Передбачається, що з часом сформується розвинута теорія організації інформаційної безпеки, захисту інформації в автоматизованих (комп'ютерних) системах у таких науках, як правова інформатика та інформаційне право.

Базуючись на методології гіперсистем права та теорії критичної маси норм правовідносин, можна прогнозувати, що в майбутньому інформаційна безпека, у міру розвитку інформаційного суспільства, виокремиться з інформацій­ного права в окрему субінституцію подібно до права інте­лектуальної власності, його провідних складових — ав­торського права та права промислової власності.

8.6.2. Стан правового регулювання охорони та захисту інформації

У контексті проблематики слід звернути увагу на стан правового регулювання питань захисту інформації, зумов­люваний в Україні такими чинниками:

• нормативною невизначеністю понять та категорій, зок­рема на рівні юридичних актів (документів);

• недосконалістю правового регулювання в інформа­ційній сфері, зокрема у сфері захисту таємниць (крім дер­жавної), конфіденційної інформації та відкритої інфор­мації, важливої для особи, суспільства та держави;

• недостатністю нормативно-правових актів і норматив­них документів з питань проведення досліджень, розроб­лення та виробництва засобів забезпечення захисту;

• незавершеністю створення системи сертифікації за­собів забезпечення технічного захисту інформації (ТЗІ);

• недосконалістю системи атестації на відповідність ви­могам ТЗІ об'єктів, робота яких пов'язана з інформацією, що підлягає технічному захисту;

• недостатньою узгодженістю чинних в Україні норма­тивно-правових актів та нормативних документів з питань ТЗІ з відповідними міжнародними договорами України.

З аналізу нормативно-правової бази захисту інформації в автоматизованих системах впливає, що в сучасних умо­вах важливе значення щодо захисту інформаційних відно­син надається створенню системи технічного захисту інформації. У публічному праві України під системою ТЗІ розуміють сукупність суб'єктів, об'єднаних цілями та завданнями захисту інформації інженерно-технічними заходами, нормативно-правову та матеріально-технічну базу.


230


Розділ 8


231

Інформаційна безпека як об'єкт інформаційного права

У нашому розумінні редакцію визначення категорії "сис­тема технічного захисту інформації" слід подати, таким чином у двох аспектах.

це множина комплексних заходів, що здійснюються ви­значеними в нормативних актах, на основі наявної матері­ально-технічної бази, відповідними суб'єктами, об'єднаних цілями та завданнями захисту інформації інженерно-тех­нічними засобами.

З аналізу чинного законодавства та підзаконних норма­тивних актів можна зробити узагальнення, що в Україні є національна система правового регулювання захисту інфор­мації в автоматизованих системах. Правову основу забез­печення захисту інформації в Україні як інституції права становлять Конституція України, Концепція (основи дер­жавної політики) національної безпеки України, закони України "Про інформацію", "Про захист інформації в ав­томатизованих системах", "Про державну таємницю", "Про науково-технічну інформацію", інші нормативно-правові акти, в тому числі міжнародні договори України (які відпо­відним чином ратифіковані Україною), що стосуються сфе­ри інформаційних відносин.

Критичний підхід щодо аналізу Концепції технічного захисту інформації, як нормативно-правового акта (доку-

мента) свідчить про невідповідність його назви (форми) та змісту. По суті, цей документ становить собою не систему, а звичайну сукупність норм. У ньому йдеться не стільки про організацію інженерно-технічного захисту (організаційно-технічні заходи), скільки про організаційно-управлінські та організаційно-правові заходи.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що проблематика захисту інформації в автоматизованих сис­темах у науці й практиці України перебуває на стадії ста­новлення і потребує ґрунтовного наукового забезпечення, зокрема систематизації, в тому числі на рівні організацій­но-правового аспекту.

У зв'язку з цим є потреба формування комплексної нау­кової дисципліни теорії організації (тектології) інформа­ційної безпеки, а в її складі — субінституту захисту інфор­мації в автоматизованих системах.

Прийняття нового Кримінального кодексу (КК) знамену­вало черговий етап формування в Україні правового суспіль­ства, реалізацію принципу верховенства закону. Поряд з практичними завданнями нове кримінальне законодавство створило умови для розвитку теорії кримінального права, формування нових парадигм — взірців, прикладів для усві­домлення і переусвідомлення їх на науковому рівні з ураху­ванням тенденцій формування інформаційного суспільства.

Провідна функція Кримінального права — визначення, які суспільні відносини, небажані для людини, суспільства, дер­жави, є найбільш суспільне небезпечними у статусі злочинів, тобто визначення, чого не можна робити. В українській пра­вовій доктрині воно визначене як провідна галузь поряд з кон­ституційним, цивільним та адміністративним правом.

Нижче читачам пропонується погляд на КК з позицій юридичної когнітології — науки про пізнання права, пра­вовідносин у контексті єдності теорії соціальної психології, тектології (теорії організації соціальних систем), праксео-логії і теорії інформації в соціальних системах.

За своєю сутністю, виходячи зі змісту ст. 1 КК, завдан­ня кримінального права визначається через категорію "без­пека" — "забезпечення". Категорія "небезпека" також тра­диційна для теорії кримінального права і, звичайно, не­одноразово зустрічається у змісті КК. Наприклад (виділе­но авт. — В.П.): ст. 11 — "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне ... діяння...".

Методом теорії гіперсистем можна змоделювати і зміст у майбутньому ст. 2 Кримінального кодексу. Вона буде формулювати цілі другого порядку — завдання криміналь­ного законодавства України:

• визначення, які суспільне небезпечні діяння є злочи­нами;

• визначення ознак і складу злочину;

• визначення покарання (кари) за злочини;

• запобігання злочинам.

Виходячи тільки з названих прикладів, виникає необхід­ність визначення категорії "безпека". Кримінальне зако­нодавство такого визначення прямо не дає. Якщо зверну­тися до наукових джерел, можна налічити близько ЗО ви­значень категорій "безпека" та похідних від неї — "небезпе­ка" "забезпечення", "інформаційна безпека" тощо. Вини­кає питання, як все-таки розуміти ці категорії, якої думки дотримуватися. Можна за аналогією звернутися до іншого законодавства України. Але у ст. З КК це прямо забороне­но. Можна застосувати положення бланкетності норм кри-

Можливий вихід: у низці Законів України є відсилання до КК, кримінального законодавства. Наприклад, у Законі "Про захист інформації в автоматизованих системах" (да­лі — Закон), у ст. 17("Відповідальність за порушення Зако­ну про захист інформації") зазначено, що особи, винні в порушенні порядку і правил захисту оброблюваної в АС інформації, несуть ...кримінальну... відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Тобто у цьому Законі (як і в низці деяких інших Законів України) робиться бланкетна прив'язка до КК. Коли звер­таємося до Особливої частини КК, то подібність за змістом таких відносин можна знайти у Розділі XVI (Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж).

Але знову виникає питання: названий Закон не узго­джений з КК щодо визначення предмета злочинного пося­гання: у цих законодавчих актах вживаються різні кате­горії (у КК — "комп'ютерна інформація", у Законі — "інфор­мація в автоматизованих системах"). Чи можна їх вважа­ти ідентичними? На нашу думку — так, це ідентичні за змістом категорії.

Подібна колізія є в кримінальному законодавстві й щодо категорій "майно", "власність". Парадоксально, але досі ці категорії у Законах України не визначено. У правовій док­трині вони існують на інтуїтивному рівні. Але, як відомо, інтуїція у всіх може бути різна. Виникає необхідність ви­рішення парадоксу через нові парадигми.

9.2. КАТЕГОРІЯ "БЕЗПЕКА" ЯК ПРОВІДНИЙ ЧИННИК РОДОВОГО ОБ'ЄКТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Повернемося знову до розгляду категорії "безпека" у структурі Особливої частини КК. У ній категорія "безпе­ка" є визначальною ознакою низки родових об'єктів. На­приклад: Розділ І "Злочини проти основ національної без­пеки України"; Розділ IX "Злочини проти громадської без­пеки"; Розділ XX "Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного порядку".

Категорія "безпека" визначена також у складі окремих статей в інших розділах Особливої частини КК. Наприклад, у Розділі II "Злочини проти життя та здоров'я особи", у ст. 132 ("Розголошення відомостей про проведення медич­ного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіци­ту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби") це зазначено так: "...що є небез/іечною для життя людини...".

Тобто названі категорії посідають визначне місце у кри­мінальному праві. Але, як свідчить структура Особливої частини КК, вони не набули означеного місця. Пояснити такий стан можна тим, що вітчизняна теорія криміналь­ного права зупинилася у розвитку свого системного підхо­ду. Системний підхід у традиційній науці кримінального права базується на спрощеному (застарілому) розумінні за моделлю "система — підсистема".

На межі правознавства та інформатики виникла нова теорія систем — теорія гіперсистем права. За цією теорією, право (у тому числі кримінальне) розглядається як вели­ка, складна система з підсистемами та субсистемами пер­шого, другого та наступних порядків зі специфічними гіперзв'язками. Адаптація теорії гіперсистем права до по­треб науки кримінального права є питанням майбутнього.

теорії міжнародного кримінального права є думка про те, що мета кримінального законодавства буде мати чітко ви­ражену сутність у контексті безпеки. Можливо, першою приклад продемонструє Україна. Скажімо, у майбутньому ст. 1 Кримінального кодексу України буде мати таке фор­мулювання: "Кримінальний кодекс має за мету створення правових умов охорони та захисту національної безпеки: безпеки людини, суспільства (громадського порядку), дер­жави (конституційного устрою). Виходячи з міжнародних зобов'язань України, цей Кодекс має також за мету охоро­ну та захист міжнародної безпеки (безпеки людства, міжна­родного миру і порядку)".

Методами гіперсистем права та теорії "дерева цілей" буде визнано загальний об'єкт охорони та захисту — суспільні відносини щодо безпеки людини, суспільства, держави, людства. Родовими об'єктами визначатимуться такі зло­чини: проти безпеки людини, громадянина; проти безпеки суспільства (громадського порядку); проти безпеки держа­ви (конституційного устрою); проти безпеки людства (міжнародного миру).

Систему третього порядку будуть утворювати види ро­дових злочинів (у главах) — злочини проти права власності (суспільне небезпечні посягання на життєдіяльність (фі­зичне існування) людини, організацій (суспільних форму­вань, їхні права), прав на речі та прав на інформацію).

Як узагальнення теоретичних міркувань щодо структу­ри майбутнього КК зазначимо таке. Модель Особливої час­тини КК матиме чотири книги: Книга І. Злочини проти безпеки держави (конституційного устрою); Книга II. Злочини проти безпеки людини, громадянина; Книга III.

Злочини проти громадської безпеки (безпеки суспіль­ства, громадського порядку); Книга IV. Злочини проти безпеки людства (міжнародного миру і порядку).

Кваліфікуючі визначальні ознаки буде подано у розді­лах. У разі необхідності розділи поділятимуть на глави.

Існуючі нині інші родові об'єкти будуть мати статус суб-родових (видових). Наприклад, Книга III "Злочини проти безпеки суспільства (громадського порядку, громадської безпеки)" Особливої частини КК матиме такі назви роз­ділів, як, наприклад, "Злочини проти економічної безпе­ки (права власності організацій, підприємств, установ)". У цьому розділі містимуться глави про злочини у сфері гос­подарської (економічної) діяльності, злочини проти еконо­мічної безпеки у сфері службової діяльності тощо.


Розділ 9


239


238

Безпека в інформаційному суспільстві

У контексті кримінально-правових проблем слід також звернути увагу на такий чинник, як спосіб (засіб, метод, технологія) вчинення злочину. Спосіб передбачений у ба­гатьох нормах Особливої частини КК, тобто є обов'язко­вим елементом (ознакою) суспільне небезпечних діянь, які мають ознаки злочину. В ньому набувають втілення як фактичні, так і соціальні чинники (суспільна небезпека) правопорушення, а також особи, що його вчиняють. Усві­домлення способу вчинення злочину має важливе соціаль­не значення для формування інформаційно-правової куль­тури суб'єктів суспільних відносин, підстав кримінальної відповідальності, правильної кваліфікації злочинів, розме­жування суміжних злочинів, відмежування злочинів від інших правопорушень, криміналізації та декриміналізації суспільне небезпечних діянь, удосконалення законодав­ства, встановлення стадій вчинення злочинів та співучасті в них, індивідуалізації покарання.

Актуальне також дослідження окремих (видових та міжвидових) способів, вказаних у нормах Особливої час­тини КК, що дасть можливість більш повно з'ясувати фак­тичні та соціальні ознаки конкретних злочинів і напрацю­вати рекомендації щодо точнішого і правильнішого засто­сування кримінального законодавства. Крім того, аналіз способу важливий для подальшої розробки цієї проблеми в кримінології, криміналістиці, кримінальному процесі та інших суміжних галузях знань, дослідження яких багато в чому базується на положеннях культури науки кримі­нального права.

У вітчизняній науковій літературі з кримінального пра­ва монографічне дослідження сутності та змісту категорії "засіб вчинення злочину" глибоко проаналізував М.І. Па­нов (Див.: Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. — X.: Выщашк., 1982. — 161 с.).

Проблемі способу вчинення злочину також спеціально було присвячено роботи В.Н. Кудрявцева, Н.П. Пономарьо-вої, Л.Л. Круглікова та багатьох інших. Спосіб розглядав­ся також у працях Я.М. Брайніна, М.П. Карпушина, В.І. Шонтковського, А.Н. Трайніна та ін. У криміналістиці дослідження способу вчинення набуло відображення в пра­цях А.Н. Васильєва, І.Ж. Жорданія, Г.Г. Зайкова, А.Н. Ко-лесніченко, Г.Н. Мудьюгіна, Н.Я. Якубовича та ін. Тим часом, нині зазначена проблема залишається дискусійною у зв'язку з багатоаспектністю такої місткої і складної ка­тегорії.

Щодо законотворчої техніки у кримінальному праві, у низці публікацій автори висловлюють негативне ставлення до формулювання спеціальних норм, диспозицій злочинів, у яких є визначення такого елемента. Зокрема це стосуєть­ся й положень Розділу XVI Особливої частини КК ("Злочи­ни у сфері використання електронно-обчислювальних ма­шин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж"): ста­тей 361, 362,363.

Якщо розвивати Особливу частину кримінального зако­нодавства шляхом визначення як обов'язкового кваліфіку­ючого елемента способу вчинення злочину (чи предмета зло­чинного посягання), то можна дійти до обґрунтування того, що в окрему норму потрібно буде визначати вчинення зло­чину за допомогою кухарського ножа, молотка чи голки.

Ми дотримуємося думки тих науковців, які вважають, що для забезпечення кримінологічних досліджень, юри­дичної статистики спосіб вчинення злочину (чи предмет злочинного посягання) доцільніше зазначити в Загальній частині КК.

Також доцільно внести до Загальної частини КК норму про зв'язок кримінального законодавства щодо визначен­ня понять та категорій з поданими у спеціальному законо­давстві України. Як альтернативний варіант, у близькій перспективі це можна зробити шляхом звернення відповід­ного органу державної влади до Конституційного Суду України.

Порівняльний аналіз кримінального права різних країн свідчить, що проблема методу законодавчої фіксації техно­логії і техніки вчинення злочину (у контексті предмета та способу злочину) є не тільки в українській кримінально-пра-

вовій науці, айв інших країнах європейської континенталь­ної системи (сім'ї) права. З позицій юридичної праксеології (науки про розумну діяльність), запозичення такої техніки правотворення з англо-американської системи (сім'ї) права до континентальної доктрини кримінального права може "роздути" КК до неосяжних для сприйняття нормальною людиною розмірів. Зазначені застереження слід враховува­ти, формуючи також норми міжнародного кримінального права (модельних законів, кримінальних кодексів тощо).

1. Бутузов В., Гуцалюк М., Цимбалюк В. Протидія зло­чинності у сфері високих технологій // Міліція Украї­ни. — 2002. — № 9. — С. 20—21.

2. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняють­ся за допомогою комп'ютерних технологій: Посібник / Авт. кол.; За ред. Я.Ю. Кондратьева. — К.: НАВСУ, МНДЦ, 2000. — 64 с.

3. Гавловсъкий В., Цимбалюк В. Щодо проблем бороть­би із злочинами, що вчиняються з використанням комп'ю­терних технологій // Уряду України. Президенту, законо­давчій, виконавчій владі. "Боротьба з контрабандою: про­блеми та шляхи їх вирішення". Аналітичні розробки, про­позиції наукових і практичних працівників / Керівник авт. кол.: АЛ. Комарова, О.О. Крикун. — К., 1998. — Т. 10. — С. 148—154.

4. Гавловсъкий В Д., Цимбалюк B.C., Корочансъкий О.Е. Проблеми юридичної деліктології в інформаційних відно­синах // Бізнес і безпека. — 1998. — № 6. — С. 19—21.

5. Голубев В.О., Гавловсъкий В Д., Цимбалюк B.C. Інфор­маційна безпека: проблеми боротьби зі злочинами у сфері використання комп'ютерних технологій: Монографія / За заг. ред. д-ра юрид. наук Р.А. Калюжного. — Запоріжжя: Просвіта, 2001. — 252 с.

ВИСНОВКИ

Входження України до європейського співтовариства, а отже, до інформаційного суспільства, викликає потребу формування на науковому рівні теоретичних засад кон­цепції правового регулювання інформаційних відносин. Сьогодні можна констатувати: сукупність нормативно-пра­вових актів у цій сфері в Україні досягла за кількістю такої критичної маси, що зумовлює можливість і необхідність виокремлення їх в окрему правову інституцію.

У зв'язку з цим у суспільствознавстві, в тому числі пра­вознавстві, теорії права, виникла потреба напрацювання ме­тодологічних засад нового напрямку досліджень, предме­том яких є процеси виникнення, зміни і припинення су­спільних відносин щодо інформації (відомостей, даних, знань тощо).

Перше питання, яке постало перед правознавством, — це визначення статусу суспільних інформаційних відносин та засобів публічно-правового регулювання їх з метою змен­шення, запобігання, подолання та уникнення юридични­ми методами негативних проявів інформаційного суспіль-

Основною формою стандартизації норм суспільних інформаційних відносин є законодавство. Під терміном інформаційне законодавство України ми розуміємо мно­жину нормативно-правових актів, прийнятих Верхов­ною Радою України у формі законів та постанов норма­тивного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації.

Інформаційне законодавство є основою інформаційного права, яке традиційно можна розглядати у кількох аспек­тах: як галузь суспільних відносин, що набувають відобра­ження у правових нормах; як наукову дисципліну; як на­вчальну дисципліну. Виходячи із зазначених теоретичних засад, дамо наше узагальнене бачення інформаційного пра­ва в об'єктивному змісті.

Інформаційне право — це суспільні відносини щодо інформації, які набувають втілення у нормах, врегуль­ованих на публічно-правовому та приватно-правовому рівні.

У суб'єктивному змісті інформаційне право — це мно­жина прав і обов'язків конкретних учасників суспільних відносин щодо інформації як об'єкта суспільних відносин.

Порівняльний аналіз правового регулювання інформа­ційних відносин в Україні та міжнародної практики дає змогу доктринально визначити низку основоположних методологічних, принципових положень інформаційного законодавства: основний об'єкт регулювання — суспільні інформаційні відносини; основний предмет суспільних відносин — інформація (відомості, дані, знання, таємни-

ця тощо); основний метод правового регулювання — сис­темне комплексне застосування методів конституційного, цивільного, адміністративного, трудового і кримінального права. Значне місце у регулюванні суспільних інформа­ційних відносин сьогодні посідають приватно-правові мето­ди (на рівні правочинів, угод, звичаїв, традицій, норм су­спільної моралі, професійної, ділової етики тощо).

На нашу думку, з погляду теорії гіперсистем права, інфор­маційне законодавство існує як міжгалузевий комплексний інститут у загальній системі національного законодавства.

Через предмет суспільних відносин (інформацію) інфор­маційне право пов'язане з іншими міжгалузевими інсти­тутами права: авторським правом, правом інтелектуальної власності, винахідницьким правом, рекламним правом тощо. Інформаційне право утворює з ними складну, вели­ку, агреговану гіперсистему права третього порядку. Тоб­то відповідно до теорії гіперсистем права інформаційне право базується на засадах правових систем другого поряд­ку, якими є п'ять галузей права: конституційне, адмініст­ративне, цивільне, трудове, кримінальне. У єдності вони утворюють систему першого порядку — право України. Доктринально визнаються багатооб'єктність юридичних норм щодо застосування законодавства в правовій квалі­фікації суспільних інформаційних відносин, природна єдність всіх умовно визначених галузей права.

Сучасне інформаційне законодавство України щодо док­трини його формування має характер змішаної системи права: зберігши галузевий підхід традиційної континен­тальної системи права, воно стало на шлях публічно-пра­вового нормотворення за доктриною загального права (анг-ло-американської системи права) — коли окремі проблеми на законодавчому рівні вирішуються на рівні окремих за­конів за принципами ситуаційного підходу.

Ситуаційний підхід до формування інформаційного за­конодавства України, з позицій когнітивного (пізнаваль-

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності за­конів, що викликає суперечливе тлумачення для застосу­вання норм в практиці.

2. Оскільки різні закони та підзаконні акти, що регу­люють суспільні відносини, об'єктом яких є інформація, приймались у різний час, без погодження понятійного апа­рату, вони містять низку термінів, які не достатньо ко­ректні, не викликають відповідної інформаційної рефлексії або взагалі не мають чіткого визначення свого змісту. Тер­мінологічні неточності, різне тлумачення однакових за назвою та формою понять і категорій призводить до нео­днозначного розуміння їх і застосування на практиці. На­приклад, щодо інформаційних відносин назвемо такі: "таєм­на інформація" і "таємниця", "документ" і "документова­на інформація", "майно", "власність", "володіння", "інте­лектуальна власність", "автоматизована система", "суб'єкт суспільних відносин" та "учасники суспільних відносин", "система інформаційних відносин" тощо.

3. Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин ускладнює пошук їх, аналіз та узгодження для практичного застосування.

4. Спостерігається розбіжність у розумінні структури і складу системи законодавства у сфері інформаційних відно­син та підходи до формування їх. Нерідко в окремих зако­нах до системи законодавства включають норми, виражені в підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці правозастосування деякими учасниками суспільних відно­син колізію норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта.

5. Нові правові акти у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені концептуально з прийняти­ми раніше, що призводить до правового хаосу.

Ці та інші проблеми зумовили практичну потребу ви­значення методології систематизації права, розробки її кон­цепції. На нашу думку, в основу систематизації норм інфор­маційного права слід покласти відпрацьовані юридичною наукою та перевірені практикою основоположні принци­пи: поєднання традицій і новацій правотворення; інкорпо­рування норм чинного інформаційного законодавства Украї­ни в нову систему через агрегацію інститутів права; фор­мування міжгалузевих інститутів права на основі зв'язків з галузевими інститутами.

Концептуально пропонується визначитися, що інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них на певних умовах мають статус міжгалузе­вих субінститутів. До таких можна віднести: авторське, винахідницьке право, раціоналізаторське право тощо, які утворюють систему права інтелектуальної власності; пра­во щодо засобів масової інформації — преса, радіо, телеба­чення, Інтернет тощо.

Важливим аспектом теорії інформаційного права є про­блематика його підсистем — субінститутів. Ми вважаємо, що серед основних субінститутів — сфер правового регу­лювання інформаційних правовідносин — визначаються такі:

• визначення та правове закріплення провідних напря­мів і методів державної політики у сфері вибору мов спілку­вання, комунікації в державі тощо;

• регулювання суспільних відносин у сфері засобів ма­сової інформації, визначення їхніх подібностей та відмінно­стей, систематизація їх через агрегацію (преса, видавнича справа, радіо, телебачення, комп'ютерні мас-медіа);

• забезпечення умов для розвитку і захисту всіх форм власності на інформацію та інформаційні ресурси (право власності на інформацію);

• правове регулювання щодо створення реальних умов для якісного та ефективного забезпечення необхідною інформацією громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і приватних органі­зацій, об'єднань на основі державних інформаційних ре­сурсів, сучасних інформаційних технологій;

• забезпечення співвідношення інтересів суб'єктів су­спільних інформаційних відносин у сфері національної без­пеки, складовою якої є інформаційна безпека, визначення загроз безпеці суспільним інформаційним відносинам, ре­гулювання захисту інформації, в тому числі в автоматизо­ваних системах;

• забезпечення реалізації конституційних прав осіб (при­ватних немайнових) на режим доступу до персональних да­них — інформації про громадян та спільноти їх (організації) за умов інформатизації державних органів управління;

• державно-правове сприяння формуванню ринку інфор­маційних ресурсів, послуг, інформаційних систем, техно­логій, з пріоритетами для вітчизняних виробників інфор­маційної продукції, засобів, технологій;

• державне стимулювання вдосконалення механізму залучення інвестицій, розробки і реалізації проектів на­ціональної програми інформатизації та локальних програм інформатизації (установ, підприємств, організацій всіх форм власності, міністерств та відомств, регіонів тощо);

• забезпечення правового режиму формування і вико­ристання національних інформаційних ресурсів, збиран­ня, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширен­ня та надання споживачам інформації;

• правове регулювання щодо стимулювання створення і використання в Україні новітніх інформаційних техно­логій тощо.

Важливою складовою інформаційного права є формуван­ня в ньому юридичної деліктології (вчення про правопору­шення) у сфері інформаційних відносин на принципі гар­монізації норм з галузевими деліктологіями: конститу­ційного, адміністративного, цивільного, трудового та кри­мінального права.

Практика вимагає розробки дієвих механізмів захисту суспільних інформаційних відносин. Ентропія (невизна­ченість) законодавця в цьому питанні набула відображен­ня в Законах України "Про інформацію" та "Про захист інформації в автоматизованих системах" та деяких інших, в яких визначено диспозиції правопорушень, але не визна­чено відповідальності за них в адміністративне- та кримі­нально-правовому аспектах.

В інформаційному праві особлива увага має приділяти­ся виявленню та дослідженню недоліків як вітчизняних, так і зарубіжних правовідносин, регулюванню їх для уник­нення помилок у правотворчості та правозастосуванні в Україні. Мета досліджень — запобігання негативним для інформаційного суспільства наслідкам, попередження по­ширення правопорушень, що вчиняються з використанням сучасних інформаційних технологій.

На нашу думку, правотворча діяльність має ґрунтува­тися на таких принципах наукового забезпечення: систем­ний та комплексний підходи до вирішення проблем право­творчості; ґрунтовне фундаментальне та прикладне теоре­тичне обґрунтування новацій (понять, категорій тощо); залучення широкого кола вітчизняних фахівців до розроб­ки проектів законодавчих та підзаконних актів. Такі спе­ціалісти повинні володіти комплексними знаннями: в га­лузі права та інформатики, теорії та практики. Також вони

Формування системи інформаційного законодавства висунуло проблему гармонізації його на міждержавному рівні, з урахуванням міжнародного права (його провідних складових — публічного і приватного права). Сьогодні мож­на констатувати, що в міжнародному праві активно фор­мується нова інституція — міжнародне інформаційне пра­во світової інформаційної цивілізації. У багатьох регіонах світу формуються міжнародні стандарти правових норм на рівні типових законів, багатосторонніх конвенцій, угод тощо.

Деякі теоретики та практики у сфері правового регулю­вання суспільних інформаційних відносин пропонують механічно імплементувати (ввести до системи національ­ного права) ці норми без глибокого порівняльного аналізу чинного законодавства. На нашу думку, при правотворенні неприпустимо необґрунтоване копіювання зарубіжного досвіду. Гармонізацію можна проводити також шляхом внесення нового змісту до наявних форм правових норм. До речі, саме так роблять у цивілізованих країнах, які ра­ніше від нас стали на шлях формування правового інфор­маційного суспільства у складі глобальної інформаційної цивілізації.

Новий підхід щодо правового регулювання суспільних відносин запропоновано вітчизняною наукою інформати­кою. Виходячи з положень правової інформатики, слід за­значити, що правотворення має базуватися на основі мето­дології системного і комплексного підходів, зокрема теорії формування комплексних гіперсистем права, агрегації га­лузевих інститутів права.

На нашу думку, національне інформаційне законодав­ство має стати на шлях систематизації через кодифікацію — створення системоутворюючого Кодексу. Цей Кодекс має розвивати визначені в Конституції України положення

інформаційних відносин, у тому числі щодо інформацій­ної безпеки людини, суспільства, нації, держави. Він по­винен об'єднати, гармонізувати і розвивати норми та прин­ципи суспільних відносин, визначених у законодавстві України; враховувати ратифіковані Україною нормативні акти (угоди, конвенції) міжнародного права; легалізувати позитивні звичаї в сфері інформаційних відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені Організацією Об'єднаних Націй в її Статуті, Декларації прав людини, рішеннях Європейського Союзу та інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах, які сьогодні є стандартами, за якими визначається цивілізо­ваність не тільки окремої країни, а й світового співтовари­ства в цілому.

Одним з питань є визначення назви майбутнього Кодек­су. На нашу думку, найбільш змістовною є назва Кодекс України про інформацію. У такій формі можливо систем­но об'єднати в одному законодавчому акті правове регулю­вання різних суспільних відносин, об'єкт яких — інфор­мація, незалежно від галузі, способу, засобу чи технології її прояву в суспільних відносинах.

У разі виникнення необхідності публічно-правового уре­гулювання нових суспільних відносин щодо інформації за методом правотворчого агрегування юридичні формулю­вання вносяться до Кодексу через нові Закони, тобто мож­ливе внесення до Кодексу на рівні законів змін і доповнень без прийняття нових системоутворюючих законодавчих актів.

На теоретичному рівні метод агрегації при правотво­ренні передбачає, що удосконалення окремих правових норм чи створення нових міжгалузевих правових інсти­тутів повинно не порушувати цілісності та призначення Кодексу, а поліпшувати, удосконалювати його дієвість у цілому, створювати нову системну якість, не притаманну окремим його складовим.


253


252


Висновки


Висновки

Провідними функціями майбутнього Кодексу мають стати такі:

• регулятивна — визначення зобов'язань, прав та обо­в'язків суб'єктів;

• нормативна — визначення норм, правил поведінки суб'єктів інформаційних відносин;

• охоронна — визначення гарантій та меж правомірної поведінки, за якими діяння утворюють правопорушення (де­лікти), та відповідальності за них відповідно до норм цивіль­ного, адміністративного, трудового, кримінального права;

• інтегративна — системне поєднання комплексу ви­значених юридичних норм, які регулюють інформаційні відносини в Україні, тобто Кодекс повинен стати сполучною ланкою між провідними традиційними галузями права щодо застосування їхніх методів у сфері інформаційних відносин;

• комунікативна — зазначення в окремих статтях по­силань на законодавчі акти, які є або необхідність в яких може виникнути, що системоутворюють різні міжгалузеві інститути права.

Серед провідних завдань Кодексу можна визначити такі:

• визначення консенсусу (згоди) в суспільних відноси­нах, узгодженості розуміння та застосування юридичних

норм, правомірної поведінки учасників інформаційних від­носин, відносин в інформаційній сфері;

• забезпечення інформаційного суверенітету, незалеж­ності України у міжнародних відносинах;

• забезпечення інформаційної безпеки громадян, окре­мих спільнот їх, суспільства та держави як складових на­ціональної безпеки України;

• визначення правомірної поведінки учасників інформа­ційних відносин в Україні;

• захист інформації від несанкціонованого доступу, пра­вопорушень (знищення, модифікації, перекручення) тощо.

Як узагальнення щодо систематизації інформаційного законодавства на рівні кодифікації пропонуємо основні за­сади структури майбутнього проекту Кодексу про інфор­мацію.

Відповідно до традицій наукової систематизації та коди­фікації в Україні, на нашу думку, Кодекс (як і наука інфор­маційного права) має умовно складатися з двох частин:

Кожна з частин, за методом гіперсистеми та агрегації за родовими ознаками (критеріями) міжгалузевих інститутів правовідносин, може поділятися на розділи. У разі необ­хідності розділи можуть поділятися на глави. Глави скла­даються з окремих статей.

Структура статті має складатися з чіткого визначення диспозиції. Окремі статті можуть містити прив'язки (по­силання) до норм інших, вже прийнятих, Законів Украї-


254


255


Висновки


Висновки

У статтях, в яких визначаються правопорушення, обо­в'язково має міститися посилання на вид відповідальності: відповідно до Цивільного кодексу, Кодексу законів про пра­цю, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кримі­нального кодексу.

В Цивільному кодексі, Кодексі законів про працю, Ко­дексі про адміністративні правопорушення, Кримінально­му кодексі створюються відповідні розділи щодо питань ре­гулювання та відповідальності за правопорушення суспіль­них інформаційних відносин з посиланням на норми Ко­дексу про інформацію.

Нами пропонується в основу частини І майбутнього Ко­дексу покласти принципово узгоджені положення чинних Законів України: про інформацію, про мови, про національ­ну програму інформатизації, про концепцію національної програми інформатизації, про захист інформації в автома­тизованих системах, про власність, про авторське право і суміжні права та низку норм з іншого законодавства. Це визначення суб'єктів інформаційних відносин, системи законодавства та співвідношення з ним підзаконних актів, стандарти понять та категорій (інформація, твір, інфор­маційні ресурси, інформаційна система, принципи інфор­маційних відносин тощо).

частині, на нашу думку, слід відобразити визначення уре­гульованих на рівні законодавства підсистем (сфер) інфор­маційних відносин із зазначенням системоутворюючих за­конів, зокрема: державна таємниця; науково-технічна інформація; телебачення і радіомовлення; друковані засо­би масової інформації (преса); інформаційні відносини в

автоматизованих системах; бібліотеки і бібліотечна діяль­ність; архіви та архівна діяльність; діяльність інформа­ційних агентств; зв'язок, комунікаційні системи; національ­на програма інформатизації, захист топографії інтеграль­них мікросхем; інформаційні відносини у підприємницькій діяльності; легалізація комп'ютерних програмних про­дуктів тощо.

У разі визначення нових сфер регулювання інформа­ційних відносин, є можливість введення до Кодексу (мето­дом агрегації) нових окремих норм або розділів чи глав. Серед них, у перспективі, можуть бути такі: захист персо­нальних даних (інформації про особу, особистої інфор­мації); забезпечення інформаційної безпеки суспільства і держави, правова регламентація основоположних органі­заційних заходів захисту інформації (організаційно-право­вих, організаційно-управлінських, організаційно-техніч­них, програмно-математичних), державна стандартизація інформаційних технологій тощо.

Методи інформаційного права.

Об'єкт (предмет) науки і навчальної дисципліни "Інфор­маційне право".

Система інформаційного права як науки. Методологія інформаційного права. Структура навчальної дисципліни "Інформаційне право". Завдання навчальної дисципліни.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. Вступ до інформаційного права: загальні положення інформаційного права

жүктеу/скачать 1.59 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: