Основи інформаційного права України: Навч посіб. B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К.: Знання, 2004. — 274 с

Визначивши змісті та сутність категорії "культура", поєднаємо (генеруємо) її з категорією "інформація". З'я­суємо, які формулювання може мати термін "інформацій­на культура". Проведений аналіз різних наукових і по­пулярних джерел дав змогу зробити такі узагальнення.

1) множина досягнень певного людського суспільства (групи людей, нації, народу, суспільства, держави, міжна­родного співтовариства) у сфері інформаційних відносин (у тому числі мистецтва, науки, техніки тощо);

2) відповідний рівень розвитку інформаційних відносин на певний момент часу, у просторі, колі осіб, що визна­чається порівняно з попередніми показниками інформа­ційної культури;

3) множина практичних, матеріальних і духовних на­дбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини у сфері інформацій­них відносин та втілюються в результатах інформаційної діяльності. У вужчому розумінні, інформаційна культура — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює на­самперед систему виховання, освіти, наукової та мистець­кої творчості, у контексті інформаційних відносин, а та­кож установи й організації, що забезпечують функціону-

4) ступінь (рівень) довершеності в оволодінні знаннями у галузі суспільних інформаційних відносин та діяльності;

5) метод формування визначеного в ідеалі рівня інфор­маційних відносин;

6) множина умов, які забезпечують високий рівень, про­дуктивність, безпеку інформаційних правовідносин;

7) рівень фахової підготовки працівників (працівника) у сфері інформаційних правовідносин та особистої органі­зованості їх:

8) рівень відповідності норм, встановлених у суспільстві, нормам інформаційних правовідносин;

9) галузь загальної культури (як науки), що вивчає про­блеми унормування суспільних інформаційних відносин;

10) множина духовних цінностей у сфері інформацій­них відносин, створених людством протягом його історії;

11) рівень, ступінь досконалості певної галузі розумової діяльності.

Сутність інформаційної культури може розглядатися й у контексті категорії "культура поведінки у сфері інформацій­них відносин". Зазначена категорія також має багатоаспект-ний зміст. Розглянемо кілька таких аспектів, сформульова­них за результатами аналітико-синтетичних досліджень.

Розглядаючи сутність інформаційної культури, слід звернути увагу на такий аспект, як культура поведінки у сфері інформаційних відносин. Зазначимо відправні поло­ження щодо цього.

1) множина особистих та суспільних моральних вимог, які стають для людини (чи певного соціуму, соціального утворення) складовою її звичок і навичок, що виявляють­ся в щоденній (повсякденній) поведінці, діяльності (на ви­робництві, у побуті, у спілкуванні між людьми);

2) розвиток поведінки суспільних інформаційних відносин;

3) сприяння розвитку рівня суспільних інформаційних відносин (культивування);

4) запровадження, насадження, розвиток суспільних інформаційних відносин.

Зазначені змісти категорії "культура" селектовано для з'ясування інших аспектів її сутності. Інший зміст кате­горії "інформаційна культура" пропонується для розгляду в наступних розділах.

Інформаційні потреби різних соціальних систем є об'єк­том дослідження багатьох галузей суспільствознавства. Проте, на нашу думку, ця проблематика перебуває на стадії формування. Досліджуючи інформаційні потреби, приділи­мо особливу увагу соціально-кібернетичному (соціально-управлінському) аспекту їх.

Потреби як соціальна категорія вивчаються багатьма науками: філософією, політологією, політекономією, пси­хологією, соціологією, біологією тощо. Кожна з них підхо­дить до визначення потреб, виходячи з предмета свого до­слідження. Звідси — множина суперечливих спроб визна­чити це поняття абстрактно, узагальнено.

У науковій літературі культура потреб розглядається подвійно.

З іншого — як такі, що характеризують суспільні відно­сини з позицій мотивації.

Інформаційна потреба перебуває у нерозривній єдності зі специфічною пізнавальною здібністю, пізнавальною спря­мованістю особистості. Потреба в будь-чому є збуджуючим джерелом соціальної активності окремих особистостей і соціальних груп. Як справедливо зазначає Ю.М. Батурін, "потреба звертатися до інформаційних систем не складаєть­ся стихійно. Вона виникає як результат активного відно­шення до інформації" (див.: Батурин Ю.М. Новая инфор­мационная психология: правовое опосредование // Влияние научно-технического прогресса на юридическую жизнь. — М., 1988. — С. 89).

Як аксіому визначимо, що будь-яка потреба завжди кон­кретна настільки, наскільки конкретно визначено завдан­ня для її реалізації.

Інформаційні потреби можуть бути забезпечені як за рахунок відносно незначного збільшення обсягу додатко­во регульованих потоків вхідної інформації, так і за раху­нок глибокого дослідження (аналізу) зібраних даних сто­совно соціальних процесів, навколишнього середовища.

Наприклад, теорія організації управління соціальними системами пропонує дослідження потреб в аспекті ієрархії інформаційних чинників у сфері організації управління со­ціальними системами. Для цього рекомендується застосува­ти метод формування цільових комплексних структур (шта­ту фахівців, команди однодумців та визначення опонентів).

Так, з погляду лінійної логіки організації, до органів управління соціальною системою в ідеалі сьогодні мають входити спеціалісти з такими фаховими знаннями: орга­нізатор (менеджер), економіст, юрист, соціолог, психолог, інженер-програміст (щодо останнього, то це може бути осо-

ба, що має високий рівень комп'ютерної грамотності, сис­темотехнік, системний аналітик та ін.). Такого управлін­ця в одній людині можна визначити як "кібермонстра".

Для нормальної людини, сформованої в умовах інду­стріального суспільства, такий "кібермонстр" — це фанта­стика. Але для людини глобального інформаційного су­спільства, яка "грається" з комп'ютером в Інтернет, це не є проблемою. Може саме цим пояснюється, чому молодь сьогодні займає ключові позиції у формуванні різних сфер інформаційного суспільства.

З позицій соціальної кібернетики можна визначити низ­ку моментів (факторів), які утворюють зміст поняття "по­треба управління інформацією", але серед них найважли­віший, на нашу думку, — це визначення необхідних умов та потреби конкретного рівня управління інформацією, організації інформування.

З погляду теорії соціального управління та теорії інфор­мації, важливими цілеформуючими факторами є інфор­маційні потреби, зумовлені даними (відомостями) про соці­альні відносини.

З погляду постулатів соціальної кібернетики, аналіз інформаційних потреб суб'єктів — це основа для побудови раціональної системи інформаційного обслуговування як складової функції інформаційного забезпечення. Найбільш рельєфно це проглядається у специфіці інформаційних потреб та інтересів керівників структурних підрозділів органів державного управління.

Сувора ієрархічність і субординаційність структурних підрозділів набувають чіткого відображення в принципі єдиноначальності, зумовленої специфікою завдань, які потрібно вирішувати, та обставинами діяльності (прийнят­тя відповідальних рішень, швидка й радикальна зміна об­становки, підвищена мобільність тощо).

Всі види інформації, потрібної для управління, утворю­ють його інформаційну систему. У цьому разі під катего-

З погляду теорії гіперсистем, інформаційна система є під­системою другого порядку до системи першого порядку — управління соціальними системами. Зміст інформаційної системи (1C) визначається конкретною сферою суспільних відносин залежно від форми і системи організації управ­ління.

Як показує практика, ефективність інформаційних про­цесів поряд з іншими заходами найкраще підвищувати шляхом цілеспрямованого, кваліфікованого і багатоас-пектного використання засобів і методів математики, тех­нічної кібернетики, інформатики з гуманітарними наука­ми, особливо в результаті взаємодії правових наук з наука-: ми математико-кібернетичної спрямованості. Але для цьо­го потрібні сьогодні не просто комп'ютерна грамотність управлінців на рівні навчальної дисципліни "Основи інфор­матики та обчислювальної техніки", а новий підхід до ін­формаційної культури.

Наприклад, саме це породило необхідність введення до навчальних програм юридичних навчальних закладів до­даткових навчальних дисциплін, пов'язаних з інформати­кою (соціальна кібернетика, правова чи юридична інфор­матика), а в технічних ВНЗ, у яких готують фахівців у га­лузі інформатики, — нових навчальних дисциплін щодо вивчення права (зокрема інформаційного права).

Названі чинники щодо культури інформаційних потреб, звичайно, не є вичерпними. У цій роботі культуру інфор­маційних потреб визначено як міжгалузеву інституцію, яка потребує подальшого наукового дослідження і розкриття.

5.3. ШФОРМАЦІЙНО-ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЯК СКЛАДОВА ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

5.3.1. Взаємозв'язок інформаційної культури з правовою культурою

Цей взаємозв'язок передбачається з'ясувати через по­няття, сутність і види правової культури.

Попередньо опосередковано було підготовлено теоретич­не підґрунтя, що свідомість особистості і суспільства дуже тісно пов'язані також з таким різновидом культури, як пра­вова культура. Щоб визначити правову культуру як понят­тя, потрібно умовно відмежувати її від інших видів куль­тури та аналогічних понять, таких як правосвідомість і без­культур'я (антикультура, субкультура чи альтернативна культура).

Правова культура відрізняється від інших видів куль­тури предметом, оскільки вона функціонує у сфері право­вих явищ, правомірної діяльності та поведінки.

Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова куль­тура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова куль­тура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої.

Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані компоненти — субкультура (антикультура), такі її чинники, як проти­правні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур'я, незважаючи на те, як їх було сформовано — свідомо чи несвідомо, сти­хійно.

Правосвідомість і правова культура відрізняються одна

Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у право­вій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з пра­вовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існу­вати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності мо­жуть бути різні.

На основі зазначених положень ми пропонуємо таке визначення правової культури.

Правова культура особистості — це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонен­тів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.

У системі формування правової культури можна виок­ремити такі структурні компоненти: цілі, принципи, фор­ми, зміст, методи.

У педагогічному контексті щодо виховання всі ці ком­поненти можна назвати чинниками формування методо­логії і методики правового виховання.

1. Цілі правового виховання можуть бути загальними і конкретними. Загальними цілями є формування право­свідомості і правової культури, зокрема у сфері суспіль­них інформаційних правовідносин особистості громадян­ського суспільства, їх можна конкретизувати залежно від завдань і особливостей правовиховного процесу. Напри­клад, перед дитячим садком, школою і сім'єю стоїть зав­дання сформувати ментальність (звички) щодо дотриман­ня правил дорожнього руху, щодо дотримання порядку в дитячому садку, школі й на вулиці, щодо дотримання норм суспільної моралі та правовідносин при користуванні ком­п'ютером, у тому числі в Інтернеті, тощо.

2. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтується на певних принципах: має певну систему, здійснюється безперервно, цілеспрямовано, по­слідовно, забезпечене певними засобами, а також підготов­леними кадрами.

3. Правове виховання здійснюється в певних формах, їх налічується більше 20, але серед них виділяють найбільш основні (чи відомі):

а) правова освіта (навчання);

б) правова пропаганда;

в) правова просвіта;

г) правова агітація;

д) форми правомірної соціально-активної діяльності.

Правова освіта (навчання) — найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки дає


118


119


Розділ 5

Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права

4. Зміст правового виховання — це найбільш складне питання в системі правового виховання чи навчання, оскіль­ки потрібно визначити, які правові знання і в якому обсязі слід давати. Теорія і практика правового виховання свідчать, що для різних категорій і соціальних груп населення цей зміст зумовлений правовим статусом особи в суспільстві. Наприклад, правовий статус неповнолітніх, студентів, ро­бітників, службовців, підприємців та ін. Для всіх категорій

населення ці знання зумовлені конституційним статусом громадянина, в якому закріплено основні права, свободи й обов'язки громадян у сфері політичних, економічних, со­ціальних, культурних і особистих правовідносин. Цей зміст зумовлений також необхідністю отримання спеціальних знань щодо правового регулювання окремих сфер суспіль­них відносин, у тому числі інформаційних.

Як показала практика правового навчання у ВНЗ, цей зміст має складатись із двох розділів:

• перший — знання із загальної теорії права ("азбуки права");

• другий — знання з окремих галузей права для спе­ціалістів гуманітарного профілю, працівників технічного профілю тощо.

Програми правового виховання, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин для різних категорій населен­ня, можуть бути різними за змістом і обсягом матеріалу.

5. Методи правового виховання застосовуються різни­ми суб'єктами, які здійснюють цей процес.

Зазначимо, що під методами правового виховання ми розуміємо множину прийомів або способів, за допомогою яких формуються правові знання, вміння і навички, а та­кож формуються почуття поваги до права, закону і соціаль­них цінностей, що охороняються і регулюються правом. До методів правового виховання належать такі: метод переко­нання, покарання, наочності, позитивного прикладу, роз­в'язання юридичних казусів, заохочення, критика і само­критика, метод навіювання, наслідування тощо.

Форми, методи і зміст правового виховання можуть змінюватися залежно від його завдань і мети. При цьому

Свого часу Кабінет Міністрів прийняв Постанову "Про програму правової освіти населення України" (від 29 трав­ня 1995 р.), в якій передбачається низка заходів щодо поліп­шення правового навчання і виховання населення.

Сьогодні недоліком цього нормативного акта є те, що в ньому не визначено як приоритетні проблеми інформацій­них правовідносин, формування наукових (у номенклатурі ВАК України та Міністерства освіти і науки України) і, відпо­відно, навчальних дисциплін, зокрема таких: "Соціальна кібернетика", "Правова інформатика", "Інформаційне пра­во" та "Інформаційна безпека". Зазначене можна розгляда­ти як чинники низького рівня інформаційної культури особи, окремих соціальних груп та суспільства в цілому в нашій країні.

Це також свідчить про тогочасний рівень ентропії у влад-них структурах щодо сфери суспільних інформаційних відносин, що є чинником рівня інформаційної культури у сфері правовідносин, предмет яких — комп'ютерна техні­ка, технології, засоби електронної телекомунікації.

Отже, є необхідність визначення сутності, змісту, понят­тя такого синтетичного комплексного (багатоаспектного) явища, як інформаційно-правова культура.

Поняття інформаційно-правової культури

Синтез інформаційної та правової культури в умовах формування інформаційного суспільства створює таке со­ціальне явище, як інформаційно-правова культура — куль­туру інформаційних правовідносин.

Наукові засади інформаційно-правової культури мож­на вивести через низку традиційних постулатів теорії пра­ва, інформатики та правової інформатики, що виникла на межі зазначених наук, юридичної когнітології тощо.

З погляду юридичної когнітології, правосвідомість фун­кціонує, головним чином, у психічній, інтелектуальній діяльності, яка охоплює не тільки позитивні, а й негативні компоненти, виявляючись також у протиправній діяльності й поведінці та інформації про неї. За названим чинником правову культуру можна розглядати як важливий складо­вий аспект інформаційної культури людини, групи людей, суспільства. Щодо цього можна навести такі аргументи.

Правова культура охоплює тільки позитивні психічні процеси і стани (у формі інформації), виявляється в них, а також у правомірній діяльності та поведінці. Наприклад, можна говорити про культуру правового мислення, спілку­вання, про інтелектуальну культуру, про емоційно-право­ву культуру тощо. Зовнішньо вони виявляються через інформацію.

Щодо окремої особистості, у зв'язку з цим правову куль­туру можна поєднати з інформаційною культурою у кате­горії "інформаційно-правова культура". Для з'ясування сутності інформаційно-правової культури, її умовно можна поділити на внутрішню і зовнішню, як і інші види культу­ри особистості. Внутрішня сторона інформаційно-правової культури особистості охоплює позитивні психічні стани і процеси, які виражаються в інтелектуальній діяльності (аналітико-синтетичній чи евристичній діяльності): у про­цесі правового мислення, пошуку правової інформації для розв'язання юридичних казусів тощо. Зовнішня сторона правової культури особистості набуває втілення в пра­вомірній фізичній чи інформаційній діяльності, поведінці.

Прояв зовнішньої сторони інформаційно-правової куль­тури може мати різні форми. Разом із тим, внутрішня і зовнішня сторони інформаційно-правової культури дуже тісно взаємопов'язані, тобто об'єктивно утворюють єдине ціле, не можуть існувати одна без одної.

Інформаційно-правова культура відрізняється від пра­вового безкультур'я у сфері інформаційних правовідносин

Правовий нігілізм можливий у двох формах:

• "чиновницький" — відомчо-адміністративний або на державному рівні (серед працівників органів державної влади, державних діячів, політиків, державних служ--бовців);

• масовий соціальний нігілізм на побутовому рівні.

На державному рівні правовий нігілізм виявляється, коли приймаються такі, що суперечать один одному, чи взагалі протиправні закони, укази, декрети, постанови, а також підзаконні нормативно-правові акти. Такі акти мо­жуть ігнорувати суб'єктивні права, свободи й інтереси гро­мадян та інших суб'єктів суспільних відносин тощо.

На побутовому рівні правовий нігілізм виявляється, коли самі громадяни, керівники підприємств і організацій ігнорують прийняті органами державної влади закони і підзаконні нормативні акти. Причиною може бути гонит­ва "державних мужів" за кількістю прийнятих норматив­но-правових актів як демонстрацією своєї чиновницької активності. Слід зазначити, що сьогодні в Україні прийня­то стільки публічно-правових нормативних актів, що якщо

поставити за мету їх всі тільки прочитати (навіть і юрис­ту), то навряд чи вистачить для цього всього працездатно­го віку для людини.

Все це виявляється в протиправній діяльності та по­ведінці, в різноманітних правопорушеннях: адміністратив­но-правових, цивільно-правових, трудових (дисциплінар­них), кримінальних. Всі ці явища не можуть належати до правової культури, хоча можуть розглядатись як чинники антикультури чи ментальності окремих індивідів, організа­ційних структур, поганих звичаїв суспільного життя, які є чинниками для визначення правової ментальності окремих суб'єктів суспільних відносин.

Таким чином, відмежувавши інформаційно-правову культуру від правосвідомості, безкультур'я і правового нігілізму, можна дати її визначення.