Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988

— Хух!

Гойднуло трохи...

— Бога,— мовляв,— за бороду хапаєш?! До ангелів до­рівнявсь?! Літаєш?!

— Літаю, голубчику, літаю... І маленька ти тепер, і то­ненька ти тепер... І дзвону твого не чуть, лавро Київська,— машина перегула...

Зелене поле, а на нім біле коло... Київський аеродром... г— Хух! І вниз...

— Стук! І підстрибом по зеленому полю...

— Стій!

І перед дверима усміхаються пілот і механік...

— Ну як?

— Нічого! Спасибі! Дуже добре!

— Не страшно?

— Ні! Л як. вас машина слухається! СмІсться пілот радісно...

Такий маленький, чорнявий... І біля такого гігантаптиці... 1 він, гігант той, йому кориться... Людина! «О, це бринить гордо!»

ЛАНЦЮГОВИЙ МІСТ У КИЄВІ Є!

Так, значить, ланцюговий міст у Києві є!

На тімтаки самім місці, що й колись він був.

На тімтаки самім місці, де його польський генерал СмилгаРидзь, переможно лататакаючи від Червоної Армії, висадив у повітря!

Трапилася та стратегічна польського генерала перемога над київським красунем 10 червня 1920 року.

Сунулася тоді Ржеч Посполита Польська від одного «можа» до другого «можа». Вошею полізла була кусатися в «історичних своїх межах», долізла до Києва, покусала Правобережжя, потім під нігтем Червоної Армії біля Києва луснула і в останній момент, як і всякий чужоїд, накапости­ла: місток ланцюговий і знищила...

І з того часу роз'єднаний був правий дніпрів берег із лівим...

А ланцюги з підбитого велетня безсило в дніпрових хвилях купалися...

І так аж до 1925 року... До 10 травня.

А потім «ні на що не спосібне бидло», отой самий «роз­бишацький» та «руїнницький» люд трудящий, що «вшистко нищить», узяв та й одбудував «творчу роботу» поль­ського генерала.

Сам одбудував... Без аглицьких заводів, без німецьких інженерів, а так, як є: голий, босий, з молотком в одній руці та з зубилом у другій...

І тепер оце спустив на «бики» місточок на 200 000 пудів вагою.

Спустив, заспівав «Інтернаціонала», перерізав червону стьожку:

— Катайсь, трудящі!

А трудящі й покотили...

Загули мототрамваї на Дарницю, зацокали підбори слобідських мешканців, загупали підкови київських ко­ней...

А люд трудящий збоку дивиться, усміхається собі в вуса й говорить:

— Ану, СмилгоРидзю, сунься ще раз!

А музика грає... А високий над Дніпром берег захряс тисячами люду, а з радісних грудей того люду лунає:

— Слаава!

...Так, значить, ланцюжний місток у Києві є!

Конструкція нового цього мосту, як говорять спеціа­лісти, є перша в нашому Союзі. Вона є середня поміж твердим мостом і ланцюговим, але наближається до типу твердих.

Використали для нового мосту старі підпори (бики) і в залежності від того визначили, який має бути міст зав­ширшки.

Довелося прибудувати нове бетонне спорудження — місток тепер шестипрольотний, довший, значить, од старого й важчий од нього на 70 000 пудів. І вищий на 3 метри, так що тепер під ним проходити можуть найвищі паро­плави.

Новому місткові надано такого вигляду, який мав і старий (щоб кияни не плакали).

Різниця, проте, між старим і новим мостом є...

Старий місток був ніби «ажурніший», легший, а цей «густіший», «сурйозніший», «присадкуватіший»...

І кажуть, що й міцніший.

А що міцний, то таки міцний.

Пробували ж його: пустили потяг з навантаженими ва­гонами, потім пройшла піхота вільною ходою й церемоні­альним маршем з музикою. Промчалась новим мостом кін­нота, а потім артилерія пройшла вскоч.

Витримав і не здригнувся.

Так що коли швидко пани тікатимуть, можна не боячись смалити за ними з лівого берега. Міст витримає.

Ще під мостом риштування. Ще він не пофарбований, а як це все приберуть та вкриють його білою фарбою (ка­жуть, що н білий колір його візьмуть), то красунь буде хоч куди.

А знаєте, що його будували всього тільки рік. Та навіть і року не будували. Почали в червні 1924 року, а готовий уже він був у березні цього року.

Дев'ять місяців.

За якихось дев'ять місяців отакого велетня на ноги поставили.

От вам і чудотворці.

До бога, положим, нам ще далеченько, бо він київські церкви за одну ніч оновлює, та не журіться: поперше, бог — усемогущий, подруге, церква не міст, а потретє,

невідомо, скільки б часу бог кректав, якби йому доручено було ланцюговий міст одновити.

Так, значить, ланцюговий міст у Києві є! Запам'ятайте це!..

10. V. 1925 р. Київ

ДНІПРОМ

Пливи, косо, уплинь за водою, Я піду услід за тобою...

Я йе коса, ніхто мені не співає жалібно «пливи», і ніяка дів­ка, що косу чеше, не йде «услід» за мною. Єдине, що з тої пісні для мене лишилось,— це те, що я справді «пливу уплинь за водою», але цього для пісні, та ще й для жалібної, замало.

Просто пливу — і все.

Приїхав до пристані, зайшов на «Комунара» (пароплав так зветься) й сів на лаві...

Гудок прогув тричі, командир гукнув:

— Оддай кінці!

Кінці ті йому оддали, він нагнувсь, гаркнув у мідну ду­дочку:

— Вперьод! Малой!

Пароплав тронувся, по боках у його залопотіли колеса, я «зробив ручкою» знайомим, що стояли на пристані, й по­плив — і все.

Та оце й пливу...

* * *

Поплив я, треба вам знати, від Києва. Поплив, як уже ска­зано, «уплинь за водою», тобто в той бік, куди тече річка. Річка, якою я пливу, зветься Дніпром. Ну що ж — значить, про Дніпро.

Ну й красивий же з Дніпра Київ, «мать городов русь­ких». Розлігся старий над кручею, сліпучими вогниками

прикрасивсь, зеленими вітами обгорнувсь, закучерявився й лежить...

Та такий же ж він зелений, та такий же ж він пишний, та такий же ж він високий та вродливий, що очей од нього одірвати не можна.

Ось гляньте ви на нього.

Он Перунів бугор. Там золотий бог стояв^ громи та блис­кавиці на старих людей посилав. Сердитий бог був... Падали перед ним люди, аж доки він сам впав головою в сиві дніпро­ві хвилі.

Володимирська гора, Пролетарський садок. Все це високо, все це зелено, все це над Дніпром... Над Дніпром, а не над Лопанню. От пливемо й на Дніпро дивимось.

Човник позад нас пливе, а в човні парочка... Пригор­нулися одне до одного щільненько, учепірились одне в одно­го і кохаються... На воді кохаються.

Та розчепіться ж, православні, бо місце ж яке історичне! Та на цім на самім місці Володимир колективно всіх киян перехрестив. Ай, ай, ай! Таке місце, а вони цілуватись! Ну й народ пішов!

Печерське... Там «Арсенал». Розумієте, що це значить? Тото ж!

Це нинішнє.

А поруч Аскольдова могила... Це побічне... А далі Лавра. Це самі мощі.

А щоб до Лаври допливти, попід новим ланцюговим містком пливти треба. А він у червоних прапорах увесь та в соснових вітах...

А над ним Лавра.

А в Лаврі:

— Бов!

— Тріп, тріп, тріп.

За животи беруться та регочуться червоні прапори. То вони з Лаври.

А далі Видубецький монастир (один дядько взивав його не інакше, як «Вилупецький»). Там десь хтось видибав, та не видибнув.

І кручі, кручі, кручі... Та зелені, зелені, зелені! Та ку­черяві, кучеряві, кучеряві! Та хороші, хороші, хороші! Та високі, високі, високі. Та пахучі, пахучі, пахучі!

А ви в Харкові сидите.

* * *

Так ото над Дніпром кручі, значить, пішли. А під ними, під кручами тими, Дніпро. Ну давайте тепер про Дніпро.

Прочитайте М. В. Гоголя про Дніпро, все 'дно навряд чи я проти нього втну.

Знаєте ото його: «Чуден Днепр при тихой погоде» і т. ін.

Так і тепер іще «чуден Днепр». «И плавно и тихо» ото несе він свою воду до моря до Чорного. І вода в ньому хороша. Синя така вода й мокра. От тільки що води тієї тепер малувато. Зима була поганенька, повені не було, і навіть Труханів острів та Слобідка біля Києва цього року не купалися у весняних дніпрових хвилях. Побоюються, чи витримає Дніпро цього року навігацію, бо вже й тепер, а це ще тільки травень, голенькі в нього такі місця, що ніколи в такий час голими не були.

А всетаки хороший Дніпро!

Пливе собі й пливе. Мерехтять в ньому зорі, місяць до­рогу золоту по ньому помостив, а од містків од київських хтось у нього вогняні штанги повстромлював, і не гаснуть, і не шкварчать, і не парують вони. Не бояться ті штанги холодної води дніпрової.

А по Дніпру плоти пливуть, а на плотах на тих вогнища горять, а од тих вогнищ вітер іскри роздимає...

То згори, з Полісся, на низ дерево люд трудящий гонить, гонить і пісень співає. А дерево те під зубасту пилку піде, вона, пилка та, поділить його на дошки та на обаполи, а з дощок тих республіка наша відбудовувати­меться...

Пливе Дніпро...

А праворуч над Дніпром круча, а ліворуч поля та луки. Про природу, може, хочете? Яка природа на Дніпрі?

А як ви гадаєте, яка така може бути на Дніпрі природа, коли надворі травень?

Така, братця, природа, що співати хочеться. Зелене все. Кучеряве все. І панів нігде не видно. От вам і природа.

Он лани, он луки, он сіножаті, он ліски, он села — і все це наше. От вам і природа; Он у верболозі соловей тьохкає, так ви думаєте, для кого він тьохкає? Для пана? Чорта лисого. Для дядька тьохкає. Нема пана.

Знаєте, що вже 8 років пани в Дніпрі не купаються? А як і викупається денебудь, так все 'дно він без права голосу,— вода по ньому так тільки зверху перекотиться, не пристає, бо Дніпро тепер «трудящий елемент», а не для іграшок якихось пливе.

От вам і природа.

* * *

Тут бандит Зелений червону кров пускав, сині хвилі дніпрові червоніли від крові від селянськоробітни­чої...

А на крові на тій союз вільних республік виріс... Стайки... Ржищів... Ходорів... Переяслав... Канів... На Чернечій на горі Тарас Григорович стоїть, на сонце усміхається, бо:

Розкувались, побратались, Царя до ката повели.

Учимось. І чужому научаємось, і свого не цураємось.

І лани широкополі, І Дніпро, і кручі Йому видно...

І літають Дніпром човники селянські, а над Дніпром птиці...

А Дніпро пливе та хлюпощеться в зелених берегах.

Здригнеться тільки, як «Комунар» гаркне дзвінкою па­рою, і знов пливе.

Пливе та груди під «Комунар» підставляє... І не болить Дніпрові, що по грудях по його хвилястих «Комунар» біжить.

Чого ж би йому боліло, коли він рік усього як побачив їм грудях споїх такого пароплава, як «Комунар»?

Радянська влада такий пароплав оборудувала — гордість Дніпровського пароплавства.

Гак чого би йому боліло?

Навпаки, Дніпро гордує, він весело хлюпає на новенькі, біленькі борти «Комунарові».

Не задавайсь, мовляв, Волго, і в мене такий уже є, як у тебе.

* * *

Пливемо і у воду дивимось...

І скільки ж у воді тій гідроенергії...

От би запрягти...

Ох, завертіла б же вона все, що навкруги Дніпра пороз­лягалося.

Ох, і закрутила б.

А то тілько й того, що млини водяні попід берегом кру­тить.

Дивишся у воду, а вона, гідроенергія та, так і при­скає. Аж пищить, бідолашна,— ото їй завертіть когось хо­четься.

* * *

Пливемо...

— Люди добрі, запряжіть мене!.. Ох і робитиму ж я на вас. Тілько перед тим, як запрягти, візьміть мої береги в «шори», не давайте мені замулюватися, чистіть мене, по­глиблюйте... Бо вже он у мене перекати трапляються. Бо вже місцями піски на груди на мої налягли, давлять мене, розпростертись мені не дають.

Ну, годі!

Ось' уже Кременчук. Вилазити треба.

КРЕМЕНЧУК (Така собі усмішка: пересадочна)

Коли ви пливете Дніпром уплинь од Києва, тобто згори, і коли ви вже пропливете Бужин (є така на Дніпрі пристань, вона нижче від Богуна, а Богун нижче од Черкас), так командир пароплава каже вам:

— А ось уже незабаром і Кременчук.

— Ну? — говорите ви.

— Ну да,— каже він,— шістдесят верстов — \ Кре­менчук.

І таки правду каже командир. Незабаром: і Кре­менчук, Так години 3—4 пливете, він (командир) вам і каже: .

— А от уже і Кременчук. .

— Ото?

І вірно. На лівому березі дніпровім міст видно. Церкви видно, димарі ввдно, будівлі видно. Підпливаємо до при­стану написано: «Кремінчук» (положим, написано «Кре­менчук»).

Так оце й є округове місто Полтавської губернії — Кременчук.

Воно, місто те, почалося на лівім невисокім березі Дніпра і побігло прямесенькими вуличками од Дніпра просто в степ. Побігло, побігло верстов, може, з чотири, розійшлось на піску кам'яницями і лежить. І лежить, живе, торгує, урядує, дітей плодить, богу молиться, окрвиконкомствує, окрпарткомс тву є, окрпрофбюрує, політосвічує, лар&ує, церобкоопствує, українбанкує, держстрахує, фабрикує, заводу є, держбанкує, промбанкує, райспілкує, с.господа­рює. Взагалі робить усе те, що належить робити пристой­ному округовому містові.

Кременчук — місто давнє...

Тяжко точно сказати, коли воно заснувалося, бо ніхто з живих кременчужан про те не пам'ятає, а історики» як і завжди, плутають.

Доведеться, значить, і нам плутати.

Є (а певніше, були) перекази, що на тім місці, де тепер Кременчук, жив колись, давнимдавно, рибалка, на проз ви­ще Кремінь. Збудував той Кремінь тут ніби невеличкий хуті­рець та й прозвав його Кременчуком...

Це — перекази.

А історики кажуть, що зовсім не од рибалки Кременя пішла назва Кременчук, а від татарського слова «кременчик», що значить бугрувата, захищена місцевість, І знову ті ж таки історики кажуть, що перша ймовірна звістка про місто Кременчук є у Боплана (нічого спільного, між іншим, з Держпланом не має) і звістка та відноситься до тридцятих років XVII століття... ~

Ті ж таки історики зв'язують заснування Кременчука з князівством литовськоруського князя. Вітовта.

У деяких, істориків був погляд (потім, слава богу, спро­стований) , що Кременчук заснував польський круль Сигізмунд Ц Август.

Отак, як бачите...

Кому його вірить, хто й зна. Справа дуже заплутана, і я гадаю, що ніхто нічого не потеряє, як і ви все оце спро­стуєте.

Одно тільки здається вірно: мабуть, таки Кременчук за­снувався в XVII віці і що на тім місці, де він тепер, був перевіз через Дніпро.

Але й це не так важно. Факт той, що Кременчук тепер є, що в йому є Радянська влада і що ніякі історики цього не спростують...

Це — факт...

* * *

Це значить, що на певній території набудовано будинків, а поміж тими будинками вулиці... Вулиці йдуть у Кремен­чуці отак і отак... Отак — це значить уподовж, а отак — упоперек... Вулиці ті збігаються і розбігаються, перехрещу­ються і розхрещуються, вибігають за місто й перед степом пасують — ніби їх хто поодрубував... Іноді біжить, біжить містом вулиця — і раптом роздалась управоруч, і вліворуч, і наперед, і назад — то площа. Іноді на тій площі базар, а іноді церква... Місто замайданилось.

Так і в Кременчуці.

Тільки й того, що не з усіх боків кременчуцькі вулиці у степ вискакують. На півдні у Дніпрі топляться, бо Дніпро південну частину в Кременчуці обхлюпує.

Дніпро тут широкий, глибокий і бистрий. Бистрий він од того, що вже тут він порожитися починає, камінцями вищирюється і далі вже до Катеринослава дедалі більше. З Дніпра камінь витикається, аж доки вже він Кічкасом перепиняється та всілякими іншими Ненаситецькими... А глибокий і широкий Дніпро біля Кременчука через те, що так йому хочеться...

На рукави біля Кременчука Дніпро поділяється, зато­ками затікає, а між рукавами тими острови, і звуться ті острови — один Зелений, а один Фантазія... На ті острови кременчужани лодками переїздять, роздягаються там, на сонці випікаються, п'ють «русскую горькую» й співають «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Вип'єм ми за Сашу, Сашу дорогого»...

А отут і пристань... Пристань як пристань, дерев'яна й на воді. Туди пароплави припливають, «кінці» свої кидають, гудуть, свистять, вантаж і людей перевозять угору й униз.

А в географії через те пишуть: «Кременчук — торговель­не на Дніпрі місто... Пристань... Вокзал...»

Од пристані через усе місто Ленінів проспект простягся... То головна кременчуцька вулиця... Вона аж до вокзалу... На ній усе: і установи, і ларки, і церобкоопи... Все, одно слово... Вона і чиста, і ввечері світла, і кінорекламами уквітчана. Вдень там працюють, а ввечері променад кре­менчужани роблять... Вона людяна, веселенька і з претен­зією. Вона, одне слово, непогана. Та й узагалі кременчуцькі вулиці непогані — бруковані всі, не забруднені... Видко, що грошенята в місті водилися і за «благоустройство» дбалося... Був тут і трамвай, та залишились тільки рейки, а по тих рейках тепер паровики залізничні з товаровими ваго­нами бігають, посвистують, повонюють, крам різний по місту розвозять...

Населення густенько... Фабрикбо та заводів чимало... Тютюнові фабрики, махорочні фабрики, шкіряні, броварні, млини... Все тут є... Робітники, значить, є... А робітники є — життя, значить, є... Кіно є... Аж два... Театр є... Садки є... Дерева є... Сквери є... Зелений Кременчук... Бо травень тепер...

* * *

Од пристані трохи вниз через Дніпро міст... А за мостом, по той бік Дніпра, на його, значить, правім березі — Крю­ків... «Посад» Крюків. Там залізничні майстерні... Там робочі живуть... Там курорт для паровиків та для ваго­нів... Там 1200 і чимсь робітників транспорт нам налаго­джують. Там молоти стукають, іскри летять, стружки скру­чуються, залізо розпечене шкварчить, дим з димарів чор­ними пасмами стелеться... Там за останнє півріччя пола­годили 25 товарових і щось біля 90 пасажирських вагонів. Там партійних робітників 261 чоловіка, там комсомольців 300 чоловіка... Он що там...

Раніше Кременчук казав:

— А в нас Крюків є... А тепер Крюків каже:

— Та в нас там ще й Кременчук є... Ми не самі... Всетаки деяка підмога є...

Такіто діла...

А дітей у Кременчуці... Гуртове виробництво.

Оце 15 травня як горох червоний висипало на вулицю.

Святкували своє місцеве свято піонери. Так як посу­нули вулицями — так і захряс Кременчук червоними го­лівками...

І такі, і отакі, і отакісінькі, і отакесенькі, і отакусінькі, і отакезні, і отакенні. Густо піонер пішов.

І з барабанами, і з сюрчками, і з пищиками. Один командує:

— Ать! Два! Три! Другий:

— Раз! Два! Три! Третій:

— Айн! Цвай! Драй!

І прапори, прапори, прапори.

Та все в ногу, та все з піснями...

І розлягається кременчуцькими вулицями:

Ми молоді весняні квіти...

І лунає, од парканів одскакуючи:

Ех! Уххахаха! Піонерська братва.

І так що обличенька в їх веселенькі... Дуже багато дітей.

А ще й будуть... Так ідеш Кременчуком, дивишся по боках — видно, що ще діти будуть... І не мало... Чимало ознак за це говорить...

Та воно нічого: аби дощ...

* * *

От вам і Кременчук...

Театр тільки підгуляв: можна, як для Кременчука, то й кращий мати...

А то читаєш на афіші, так там і «директор гостеатрів», і «главний адміністратор», і просто «адміністратор», а над чим там директувати та адмініструвати — хто й зна. Воно, поло­жим, роботу найти можна — узять та й поштукатурить театр, щоб веселіше він виглядав, ну, то вже справа не наша...

У чужий, як кажуть, монастир з своїм уставом не лізь... А так нічого...

Люди хороші... Є й старі, й молоді, й середні...

* * *

«Барахлішко» і така інша всіляка «продухта». І багато курей.

Я й досі не знав, що у курки вся сила під хвостом...

Приходить хазяйка, бере курку, перевертає її без цере­монії й дме під хвіст... І в залежності вже від наслідків того дмухання або торгується до нестями, або з презирством кидає її власниці чи власникові.

— Ето ж курка. Купіть.

— Та мені не треба.

— Ні, ви візьміть у руки.

— Ну взяв. Ну й що?

— Ні, ви подуйте. Перевернув, дмухнув.

— Ну?

— Пір'я... Розумієте ви... Пір'я... В голові у вас пір'я. Ето не куриця, а ананас. Ви ще раз подуйте.

— Ні, дуйте ви вже самі, а я піду.

Що вже в тих курей зпід хвоста видувають, які ананаси, хто їх знає...

От тільки в суботу в Кременчуці тихо... Крамниці зде­більше позачиняні... Тихо... Тихо...

Та то вже нічого не зробиш: «релігія — опіум для наро­ду»... А опій, як ми знаємо, присипляє... Опій — наркотик...

От вам і Кременчук. На Дніпрі... А Дніпро — не Лопань.

15. V. 1925

Я Б НЕ СВЯТКУВАВ

40 років полтавська дослідна станція нас умурозуму вчить як господарювати. Щоб жито родило.

І житечко і овес.

40 років учиться сама й нас учить. Велике, кажуть, свято це. А я б не святкував.

Дослідна станцій... Над кожним клаптиком земельки на Полтавщині, над кожним зернятком, над кожною тра­вичкою, над кожнісіньким деревцем протягом сорока років нахиляються бородаті й безбороді люди з високими чолами й придивляються до того зернятка та до тої травиці, роз­тинають її на манісінькі шматочки, обливають різними реактивами (в хімії така штука є дуже мудраї), кладуть їх під мікроскоп і дивляться, дивляться, дивляться... Див­ляться й записують.

Записують для того, щоб потім і сказати:

— Пилипе ІвановичуІ На оцімо шматочку жито сій! Добре жито буде! А посієш пшеницю — добра дуля буде!

— Федоре Степановичу! Після жита люцерну! А після люцерни тето.

— Петре Свиридовичу! Отут гноєм, а отут суперфосфа­том.

— Килино! Годуй корову так і отак! А свиню отак підго­довуй — сало матимеш, а як не годуватимеш, чорта матимеш!

— А до твоєї, Павле, нивки отого б додати — путяща б нивка була!

Посуха... Пари ранні, бур'яни винищуй, окопні росли­ни заводь.

40 років над оцим усім б'ються.

А як на нашу думку, марно 40 років пропало.

Хіба ми не знаємо, що як на Мокрини дощ, тоді треба жито сіяти?

Хіба ми не знаємо, що на різдво, на паску й на тройцю ськатись не можна, бо черва садовину поїсть?

Хіба ми не знаємо, що для того, щоб капуста вродила, треба хазяйці на Іллю до схід сонця вийти в самій сорочці до грядок й подавити кожну головку, приказуючи:

— Святий Ілля, складай головки тугі та білі — такі, як я! Хіба ми не знаємо, що від посухи є всенародне молеб

ствіє?

Хіба ми не знаємо, що, щоб миші зерна не поїли, треба в стоги класти свячений хрін та кісточки від свяченого поросяти?

40 років праці...

Навіщо?!

Робили б ми, як і діди наші робили, то восени тільки б і знали, що:

ПРОШЕННЯ!

Попустіть, пожалуста, з придналогом, бо дуже сильна інтенсифікація в хазяйстві пішла... На ячних перепічках сидимо...

ЯК Я В ХАРКОВІ «ТРАХТОРНОГО ДВОРУ» ШУКАВ

(Бувальщина)

Знаю я давно (говорилося про це, читалося й писалося), що трактор — річ дуже корисна. І бачив я трактора.

Та не думав я ніколи й не гадав, щоб довелося коли мені бігати по Харкову, трактора вишукуючи...

Землібо я сам не маю, радгоспом не завідую, і колективу нема де на Гончарівці організовувати.

А шукати трактора довелося...

Ішов я собі вулицею, зовсім не про трактора думаючи, ішов собі й ішов. Свердловською (Катеринославською) ішов вулицею...