Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988



бет28/40
Дата23.07.2016
өлшемі2.6 Mb.
#217012
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40

Символіст, або імажиніст, або взагалі інший якийнебудь письменник, так тому можна писати, що він хоче. Трррагедію так трррагедію, комедію так комедію. А гумористові — ні. Обов'язково — веселе.

Найголовніше в письменникові — талант.

Талантом своїм письменники поділяються... Ні. Будем одверті... Письменники всі талановиті. їйбогу, всі. Нема неталановитих письменників. І не буде ніколи.

Попробуйте сказати якомунебудь, що він неталановитий... Спробуйте...

Та ніколи не скажете...

А як і скажете, так спересердя, і він вам не повірить...

От тільки де. в письменника той талант знаходиться — не знаю. Ніколи навіть бачити його не доводилось...

З декотрими ж і купався навіть і не зауважив, хоч і при­дивлявсь пильно...

Дивишся: людина як людина... Сяде писати — талант...

Талант — це штука дуже тендітна, і про його краще багато не будемо писати... Бог із ним.

Найголовніше для письменника — гонорар.

Гонорар декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості.

Схиляюсь і я до їхньої думки, звичайно, не як теоретик, а як практик од літератури.

Хороша штука, що й казать, і задля нього, задля гонорару, можна навіть отакі вірші встругнуть:

Коли я бачу на вулицях тічку І коло неї ватагу собак, Я згадую гарну дівчину, Оточену компліментами Перехожих гуляк...

(Гео Шкурупій, Барабан, crop. 16)

Коли б не було на світі гонорару і поет побачив на вулиці тічку, він або пройшов. би собі потихеньку повз неї, або (коли він молодий і «рєзвий») почав би тюкати... 'І більше нічого... А так бачите: зразу «пригадав дівчину», та ще й «гарну».

От що значить — гонорар...

— Та... що вже казати. Якби не було гонорару. Ну, годі. Крапка,

«ПЛУГ» (Усмішка)

Плуг...


Думаєте, плуг «Сака» однолемішний, той, що за його ще й досі виплачуєте сільськогосподарському кооперати­вові? Ні...

Це інший «Плуг», що не має ні чересла, ні лемеша, ні полиці, ні чепіги і нічого такого іншого...

Це «Плуг» — і не плуг, і машина — й не машина. І оре — й не оре...

Це щось таке не зовсім навіть і зрозуміле...

Чоловіка сто люду. Такого собі звичайнісінького люду, як і ми всі грішні, а коли їх стулити докупи,— виходить «Плуг»...

Отак як подивишся на них: ось «Папаша», ось Божко, ось Панч, Шевченко, Коляда, Сенченко, Копиленко, Панів, Вражливий і т. д., і т. д...

Сидить, значить, ніби звичайнісінький гурт людей... А хто йде, хто проходить — зразу:

— Дивись! «Плуг»!

Як нарізно — люди! Як укупі — «Плуг».

І так, розумієте, з 1922 p., з березня місяця, коли після славнозвісного «мугу»... (Це так голова спілки яасто говорить: «мугу»), кажу, після того «мугу» народився «Плуг».

«Мугукнули» разів зо два, зо три — а тоді:

— Що ж, хлопці, робитимемо? А Панів:

— Хто й зна! Щось робитимемо!

— Мугу! Треба щось робити... А Панів:

— Хто й зна! Треба щось робити...

— А що саме робитимемо?

— (Тоненько). Писатимемо. Ось послухайте:

Коли пас я маленьким гусят, Мені сонце всміхалося любо.

— Пас маленьким гусят?

— Пас!


— Сонце всміхалося?

— Всміхалося...

— От і добре! Будете за секретаря. Розпорошились усі. Треба той порох зібрати. Може, що буде! А то, брат, міщан­ськовласницька напирає...

— (Тоненько). Напирає.

— Пишіть... «Плуг» має на меті об'єднувати розпороше­них досі селянських письменників, що, грунтуючись на ідеї...»

— А що таке «ідея»?

— Потім! На вечірках дізнаєтесь... Пишіть.,.

— Пишу...

— «...на ідеї союзу революційного селянства з пролетарі­атом, ідуть разом з останнім до утворення нової соціаліс­тичної культури й ширять ці думки серед селянських мас України без різниці національностей...» Так?

— Хто й зна! Так!

— Треба ініціативної групи...

— Хто й зна...

— Хто ще є такий, що пише?!

— А це хто такий?! Здрастуйте! Хто ви такий?

— Я? Остап Яровий!

— Письменник?

— НІ!

— А може, письменник?! Пишете щонебудь?!



— Пишу. Листа ось батькові написав, щоб гроші на марки прислав.

— Ну от! А кажете, що не пишете...

— А ще хтонебудь є? Щоб із селян?

— Шевченко ще є... Пише.

— Давай сюди!

— Коляда є! Крашаниця є. Сенченко казав, що письмен­ником хоче бути!

— Давай сюди! Підписуйте, ініціативна група. Ходять розпорошені!? Збирайтесь, хлопці! Читай!

— Нема чого читати.

— Пиши й читай.................

Народився «Плуг»................

І потім у «Вістях», у відділі «Література й мистецтво»:

ПЕРША ВЕЧІРКА «ПЛУГА»

«Учора відбулася перша вечірка «Плуга». Зачитано було твори Панова, Шевченка й Пилипенка. В дискусіях брали участь: Панів, Шевченко й Пилипенко. Аудиторія, що скла­далася із Панова, Шевченка й Пилипенка, поставилася дуже прихильно до творів молодих письменників».

І пішло... Й пішло... Й пішло...

...11 вечірка «Плуга»... З погордою:

— «Численна авдиторія понад 14 душ жваво, обговорю­вала Сенченків твір».

...ЗО вечірка «Плуга»... ...Авдиторія більш як у 60 чоловіка. ...61а вечірка «Плуга». ...Авдиторія понад 200 чоловіка. ...87а вечірка «Плуга»...

...Численна авдиторія.(більш як 500 чоловіка)...

Почало гнати філії.

Філію у Валках (Панч заснував). У Полтаві. В Кремен­чуці. В Миргороді. В Лубнах... Потім на Правобережжя: Київ, Умань, Житомир...

Наддніпрянська Україна заплужанилась.

Летять листи...

...«Пишу вірші. Напишіть, чи можна вступити до «Плугу». Посилаю 14 зшитків. Коли мало, пришлю ще 22... Ідеологію поділяю. Пишу, як Шевченко, хоч дядина кажуть, що в мене чепурніше виходить».

...«Шановні товариші! Дійшла чутка й до мене, що у вас там є якийсь «Плуг», що допомагає селянським письмен­никам. Я вмію вірші писати, та ніколи. Чи не прислали б ви свого «Плуга» виорати моїх дві десятини, а я за цей час написав би віршів. А то як сяду писать, землю відберуть, бо «нетрудовий елемент» скажуть...»

...«Уважающі мене товариші. Я селянський письменник, прямо від плуга. Чи можна мені до вашого «Плуга» припи­сатися? Напишіть, пожалуста, чи звільняє це від військової служби і чи можна буде повернути відібрану в мене землю. Посилаю на одвєт марку і скілько це буде стоїть...»

...«Я бувший диякон. Тепер священик. Постраждал за революцію: відібрали ругу й будинок. Пописую. Благочинний говорить, що пишу, як Пушкін. Коли ціна підходяща, при­шлю. Гроші наперед, бо многії за сороковуст обіцяють, а як одправиш, ховаються. І когда єто всьо кончиться?..»

Приходять.

— Здрастуйте!

— Доброго здоропля!

— Ви будете «Плуг»?

— А що таке?

— Та оце прийшові Чув, що на селянських письменників обучаєте. Приніс осьдечки клунок віршів... Батько кажуть: «Все пишеш! Усе пишеш... Ішов би ти куди... Куди б уже йшов... то йшов. Все одно, кажуть, толку з тебе чортма ніякого. Взяв би паляницю та пішов, можетаки, хоч на письменника б виписався».

— Та оце я й прийшов... По дорозі обікрали. Мати дали сто тисяч, так і ті вкрали.

— Ідіть у Селянський будинок. Шукайте Пилипенка або Панова, нате записку................

— Чи сюди я попав? Це «Плуг»?

— Хай буде це!

— Приїхав з Донеччини! Віршів привіз... Хочу видати. Не знаєте, почім платять? У мене їх, підходящих таких, рядків тисяч на десять. Коротенькі вірші. Лірика більше. Тільки я дешево не продам...

— А покажіть...

— Ось!

— Не видадуть!



— Як не видадуть?

— Так. Не видадуть... Багато дуже.

— А ви хіба з «Плуга»?

— Ні, я не з «Плуга».

— Так скажіть мені, хто там у їх головний? Як то так — не видадуть?!

— Ідіть у Селянський будинок. Шукайте Пилипенка або Панова. Нате записку.

— З Сибіру прийшов! Писавписав там, а тоді думаю: «Що ж я тут пишу, коли є Україна». Та оце й прийшов. Подивіться, будь ласка, чи воно куди годяще...

— А чим живете?

— А нічим. Живу та й вже! І пишу. Тим і живу.

Здрастуйте вам, пожалуста!

— Здрастуйте!

— Де тут отой «Плуг»? Заїдь, каже стара, подивись, мо\ там дешевше, як у капаративі. Орав оце, а воно, сатана, каменюку підтаскала. І потилиця так якось угнулася, Що як не нажмьощ — огріх, як не нажмьош — огріх! А воно при наших достатках................

Прокинулись творчі сили, буруном на «Плуг» ідуть...

— Що?1 Розворушили?!

— І де тільки вони беруться?!
І забалакали про «Плуг» геть усі закутки України нашої Радянської від Карпат аж до Кубані...

— «Плуг»! «Плуг»! «Плуг»!

— Для селян пишуть! Бо селянські письменники! Заворушилися села.

— Та хоч скажіть, на милость божу, що ж ви з ними робитимете?

— Е! «Скажіть»?! Робитимемо! А Панів:

— Хто й зна! Може, щось і робитимемо!

— Мугу... Треба щось, хлопці, робити... Так, братця, не можна... Раз розпочали, назад нікуди. Треба на щось сі­дать... Багато нас — на віз не влізем. І в гарбу, брат,, не всунешся... Платформу, хлопці, цілу треба! Бо без платфор­ми розсипемося!

— А яку платформу?1

— Яку? Урбанізувати села треба.

— Урбанізувати?! Ой! Жалко ж! Там квітки, там телята!

— Жалко?! Самому, хлопці, жалко, та ні чорта не поро­биш! Треба. Механізація пішла, індустріалізація, інтенси­фікація, соціалізація, матеріалізація, пролетаризація, кому­нікація, алітерація, тракторизація... Проопали телята!!

— А верби як?! А гусята?!

— Та не плачте, а то й я заплачу... Треба й гусят урба­нізувати. Воно таке маленьке, біленьке, гарненьке... А дове­деться бідолашному штепселя вставить...

— Пищааатимеее, сердешне...

— Та ми йому потихесеньку... А ви чого, Шевченку, хлипаєте?

— Та лошати жалко! Таке звіздочоле, од Машки. На Петра найшлося... Найшлось, та тільки — ігигиги! І батіг у мене був восьмерик! От ляскав!

— «Лошати жалко»?1 Гусята?! Телята?! Геви чортові! Та ми, їдрі його налєво —

Дойшов океанові м'язи.

Запрягайте у тумби.

Електричним струменем' проріжте...

Це — біла індустрія

в розважливій праці

Г'ех!

Мов грітись на сонці або купатись в морі, така трояндова солодість — праця в заводі!1



— Та ти такий! Ти Коляда!

— Ну, годі, хлопці! Годі плакать: треба діло робити. Поплакали й досить...

— А я ось уже написав.

— Ану...


— «В тихий вечір прощався я з полем» 2.

1 Гр. Коляда — «Індустрія».

2 А. Панів.

— Ну, от і добре! Так і всі пишіть. Треба прощатись... Ну, годі, годі хлипати... Воно не так страшно... Поки урбанізуємо, ще мати не раз горішків напече. їздитимете додому урбанізувати — і горішки їстимете. Не плачте: вони після урбанізації ще смачніші... Так от, значить, будем урбані­зувати село... Машини туди, електрику... Наближати його треба до міста... Щоб спілка робітників і селян...

— І не буде вже села?..

— І не буде... Ні! Як — не буде? Буде! Не плачте... Ми село урбанізуватимемо, а місто селозуватимемо... Тоді так воно й вийде: де тепер місто, там буде село, а де тепер село, там буде місто! Згода?

— Згода! Згода!

— Такот, хлопці, й поділяйсь! Одні хай будуть урбанізатори села, а другі — селозатори міста. От, Коляда, Крашаниця, Голота, Сенченко, Копиленко, Вражливий, Донченко і ще дехто там хай урбанізують, а Шевченко, Панів, Панч, Кириленко, Коваленко, Муринець — ті селозуватимуть... Оце наша й платформа. А ідеологія пролетарськоселян­ська. У нас конструктуватимемо, а в їх, у панів, деструктуватимемо. А форма і зміст — синтеза. І того трошки, й того трошки. Щоб не зариватися. Повагом. Встигнемо, мовляв, з козами на торг... Ми не авто — ми «Плуг»... А як хто хоче з «оранки» додому на аероплані — лети... Потому — урбані­зація... А так, щоб зовсім тільки те й робить, щоб на ковадлі цокать, на авто гудіти — іти в «Гарт». До Блакитного й Ко­ряка. Потому селозація... Згода?

— Згода! Згода!

— Так от і починайте...

— А можна так, щоб з міста на село динамо, а з села до міста волошки?.. Хоч один букет? Дуже люблю волош­ки...

— Та носіть...

— І щербець можна?

— Можна і щербець...

— Так у понеділок, хлопці, збирайсь...

— А... а... критика нема... Без критика — як?

— Як нема? Я — критик!

— А хто ви такий?

— Спрашуєте?! Божко! Соціальна передумова повинна бути! Класовий підхід і щоб диференціація! А то шари суспільні й експлуатація визиску. Знову ж таки ціна та цінність з надвартістю. І взагалі, куди воно й кому потрібне?! А ви питаєте, хто я?

— Правильно!

— Так от, хлопці, тепер уже все є. Починайте! Оріть!

І почалося!

...Революційна річка греблю рве. ...Машини на села! ...Ромашки на завод... ...Індустрія... «Електроплуги».

...Павперизація»... «Бандити»... «Гей, молоді селюки, осюсюртеся»!

«Верби над ставом»... «Демонстрація»... Дроти... Телята... Гусята... Поросята... Трактор... Плуг... Соха... Динамо... Хлів... Кабель... Річенька... Океан... Колядки... Щедрівки... Інтернаціонал... Альманах..............

Мало вам?

«ПОНЕДІЛОК»

(Моментальна фотографіяшарж)

«Вісті» у неділю:

«Завтра в Селянськім будинку чергова вечірка «Плуга». Початок о 8й годині. Вхід вільний...»

Це щонеділі.

А це щопонеділка:

— Сьогодні «Плуг»... От і добре. Я скажу мамі, що нам лектор сказав, щоб ми одвідували плужанські вечірки... Приходь і ти... Дуже цікаво... Там таке читають іноді... Коляда. Незрозуміле щось... Та й інші... Трохи побу­демо... А потім пройдемось... Не забудь тільки насіння за­хопити...

— Добре!


Восьма година...

— О, о, о! Ото Хвильовий!

— Ото!? А я думала... Так ото він такий... І худий, і чор­ний. А я думала...

— А ото Поліщук! Бачиш:, ононон! Поет! Правда, не похожий!

— Не похожий...

— А он Тичина... Бачиш, он там за стіл заховавсь?!

— Та де?!

— Та он! Бачиш, он за ніжкою пенсне видно... Ото Тичина...

— Так ото він такий? Дивись — і в штанях... А які вірші пише... Він жонатий?.. Дай насіння...

— Оо! Голова! Зараз почнуть!

— Товариші! Прошу зайнять місця! (Пауза)... Місця, товариші, зайнять прошу... (Пауза)... Прошу зайнять, това­риші, місця!.. (Пауза)... Зараз починаємо] Займіть місця, товариші!

— Шшшшшш!

— Прошу уваги, товариші! Сьогодні у нас програма така: спочатку автори зачитають свої вірші, а потім ми ті вірші обговорюватимемо... Першим зачитає свої вірші товариш Коляда Грицько! Прошу...

— Гм! Кхм! «Індустрія». Поема!

— Як?

— «Індустрія».



— Ага!

Індустріалізація жартівливо халявами зорить.

Індустрія кліпає віями'.

В лісі загартовані лісовики гризуть дуби.

Індустрія пиляс...

А моя пісня!

Лізь своруном п граніт.

Схоронись,

А потім

Бабам!


Все.

— Другим зачитає свій вірш молодий початкуючий поет з Поділля Брунчук!

•— Прошу!..

— Тихше, товариші, зачиніть двері!

У неділю мати встала, Курей з хліву виганяла. І я рановранці встав, Соловей іще співав, 1 таке золоте сонце Зазирнуло у віконце.

— Так, товариші! Зараз ми обговоримо ці твори. Бо більш, здається, нікого нема... Хто забирає слово? (Пау­за) ... Ну, так слово хто хоче забрати, товариші? (Пауза)...

Нема бажаючих?.. (Пауза)... Ну, товариші... Товариші... Хто забирає слово? (Пауза)...

— Божко, починай!..

— Таке...

— Та починай, Божко!..

— Та доведеться... Так, значить, от... Коляда... Чули ми вже його тут не раз... Почули й сьогодні... Що ж ми почули?.. Що «індустрія халявами зорить»... Де він бачив ту «індустрію в халявах»?.. «Індустрія кліпає віями...» Краще б Коляда сам кліпав віями, ніж ота індустрія... Я не розумію, навіщо нам оце читати... Такою поезією роз­важати тільки слинявих панків, буржуа отих гнидяних, а не зачитувати їх отут на шостім році революції. Накопи­читьнакопичить цілу гору якихось страмних слів і думає, що дав нам індустріальну поезію... Остогидло вже це. Це, значить, Коляда... А другий... Як його... Брунчук... Що там у нього?.. «У неділю мати встала»... Невиразно це в нього якось... «Мати»... Різні матері бувають... Коли вона мати пролетарська або незаможницька, хай би й устала... А коли це типова індивідуалісткавласниця, можна було б їй і не вставати... Поет не зазначив, чого вона встала! Яскраво це в його не видно... «Курей з хліву виганяла...» Це так... Але для чого? Коли для того, щоб засмажити собі курку та любенько з своїм чоловікомкуркуликом поїсти, то нам такої поезії не треба... А коли вона їх вигнала для того, щоб потім ще з більшим запалом узятися за класову боротьбу, то це інша справа... А поет цього не виявив... Він ховає­ться чогось... Значить, тут щось непевне... Нема диферен­ціації селянства... Знову ж і сонце... В чиє воно віконце засяло?.. Чи у віконце ^декласованого сільського пролетаря, чи втлитасве?.. Коли в глитасве — нам такого сонця не треба... Такий вірш, помоєму, ні до чого... Оце, здається, і все...

— Тов. Шевченко!

— Я скажу коротенько... Коляда... На чорта нам такі поезії? «Лісовики... гризуть... зуби... індустрія... пиляє піс­ня... своруном... Бабам якийсь»... Кому воно потрібне... Пролетаріатові?! Чи селянству?.. Нікому воно не потріб­не... Там десь... у височині ширяє... Не місце їм у «Плузі»... А от щодо другого товариша... Як його?.. Буркун... Так я з Божком не згодний... Чого тому Божкові треба, я не знаю?.. Курячої диференціації якоїсь?.. А мені вірш подобається... Правда, там дієслівні риМи, стара трохи фор­ма, але здоровий, цілком зрозумілий вірш... Не всім же бути таким розумним, як Божко!

— Тов. Копиленко?

— Я, товариші, зовсім не думав виступати... Але мене прикро вражає Божків виступ... Люди пишуть, учаться... Ми всі учимось... Шукаємо. Напрямку шукаємо... Б'ємосьб'ємось: куди нам іти... А Божко, він, я не знаю, чого він хоче... Так не можна... В Росії і Єсенін, і Пільняк... Всі вони шукають... А Божко чомусь зразу якось, не так якось, а отак якось... Так, товариші, не можна...

— Тов. Панів?

— Відносно Коляди... Звичайно, в його це все якось не так... У його є гарні образи, а як узяти все цілком, так щось таке ніби без образів... Він, безперечно, поет, і талановитий поет, але вірші в його якісь... я б не сказав, що талано­виті... Відносно товариша Буркуна... Починає хлопець іще. Стара форма, але є рима. Стара рима, але є форма... Помоєму, хай пише. До «Плуга» прийняти можна.

— Прошу.


— Я не знайомий з літературою зовсім. Я сам селянин. І балакатиму, як із села. Для кого це пишеться? Для селян. Це ж селянські письменники. Хіба селянин оте, що напи­сано, зрозуміє? Коли я не розумію, то куди там тому селя­нинові? Пишіть так, щоб було зрозуміло...

— Хто ще забирає слово?

— Дозвольте...

— Прошу!


— Я мало знайомий з літературою... Але мені здається, що нема за що вхопитися... Дайте мені за щонебудь ухо­питися, щоб потягти за собою масу. Хоч за волосинку дайте вхопитися, щоб та маса за вами потяглась...

— Хто ще бере слово?

— Товариші! Наш народ темний, віками гноблений по польських в'язницях, забитий, несвідомий... Промовте до його зрозумілою українською, пролетарською, інтернаціо­нальною мовою... Він нещасний, катований, віками гноб­лений український мужик, забитий, несвідомий, він не розу­міє, бо йому забороняли, його катували, його в темряві держали, а коли до нього промовити зрозумілою україн­ською мовою, то він, нещасний, катований, віками гнобле­ний, по польських тортурах, скільки він, нещасний, лиха зазнав, бо йому забороняли, його катували, з нього знуща­лися... Я кінчила...

— Хто ще, товариші?.. Нема нікого. Дозвольте резюму­вати! От що, товариші! Як підходити до того чи іншого тво­ру? Це — головне! А підходити, помоєму, слід так: для кого

твір писаний? На яку він аудиторію розрахований?.. Акурат і тут... Твір Колядин... Колядин, кажу, твірі На яку він ауди­торію розрахований?

— Ні на яку!

— Не скажіть, товаришу! Він розрахований... Розрахо­ваний, кажу, він. Так і твір Брунчуків... На яку він аудито­рію розрахований? Коли ми це твердо собі з'ясуємо, тоді дамо йому й оцінку правильну... Правильну оцінку... Завтра, товариші, об одинадцятій годині збори студії... А тепер до­звольте вечірку закінчити!..

Отак щопонеділка в Харкові. Отак щовівторка в Полтаві, щочетверга в Києві, що... що... що... та днів на тижні не ви­стачить вам перелічувати.

РОКУ сьомого

...І коли засурмлять срібночервоні сурми малиновим сурмом (є таке слово: сурмо, чи нема?), і коли сядуть представ­ники всесвітнього люду трудящого на престолі колектив­ному, оточені червоносяйними молодими ленінцями, тоді промовить президія:

— Хай українці йдуть — пускайте!

Тоді ввійдуть на барвистозелену поляну всі, хто на по­чатку революції соціальної літературою запричастивсц і стануть перед престолом колективним...

І скаже тоді президія:

— Товариші! Взавтра в царство комунізму всесвітнього увіходимо. Розказуйте, що робили року сьомого — Жовт­невого?

А голова комуни хліборобської, що на геть усе Право­бережжя аж до Сяну розпістерлася, піддасть:

— Кккажіть, поослухаємо!

І завгубфінвідділом міста Львова українського погодиться.

— Евентуально,— каже,— послухаєм! І слухатимуть.


І вийде першим ЦБ «ГАРТУ»

і скрикне радісно:

— Хай живе...

— Уже живе! — президія скаже.— Що робили року сьомого? Розказуйте!

І скаже ЦБ «ГАРТУ»:

— Бракувало пленуму! Голова — в Москві, Хвильовий не прийшов, а ми й не знаємо, чи розказувать, чи не розка­зувать... Як отак, так ніби й розказувать, а як отак, так ніби й не розказувать...

І скаже президія:

— Розказуйте, ЦБ! І скаже ЦБ:

— Слухайте! Року сьомого найшли ми для «Гарту» пре­красне помешкання. Отак — зала театральна, а отак — зала музична, а отак — ательє, а отак — студія літера­турна, а отак — президія, а отак — притулок для при­їжджих...

І скаже президія:

— Молодці! 1 скаже ЦБ:

— А ви думали?! Ого! І Наркомос, і відділ мистецтв, як прочули, що ми без помешкання,— боже мій, що було в Хар­кові!? Бігають, шукають! З'їзд агітпропів нас визнав, і РобітничоСелянська Інспекція, і ЦК... Всі визнали. Ну, ви ж розумієте, що було тоді в нас! Театральний «Гарт» у Еллана на столі масове дійство провадить... Літстудія в кишені у Йогансена... Ательє у Сашка в капелюсі... Для хореогра­фічної «студії» одвели місце на підносі з Настиного само­вара... Робота просто кипіла...

Хвильовий ходить та тільки в руки хукає:

— Ех і подобається ж мені, накажи мене бог!

— Подобається? Що пишете, т. Миколо?

— Та так, знаєте... Сидів і як прицілився, так, даю вам слово честі (цілий ключ крижнів летів), на чотириста п'ятдесят кроків однією дробинкою як бахнув! — так зад­ньому як смальнув під хвіст, і до того правильно взяв на мушку, що пройшла та дробина із хвоста останнього криж­ня до рота першого в ключі... Так цілісінький ключ і обемберився... Та ото ще не знаю; хто мій новий роман видру­кує... 24 аркушики.

...Тичина радий! Приходить хвалиться...

— Лежав,— розказує,— думав, на який розмір «Вітер на Україну» написати... Повернувсь на ліжкові, а ліжко тільки — рип! Рип! — рип! На три чверті! Це знак, думаю! На чверті й пишу... Кволеньке в мене ліжко. Але то нічого — скоро й це одберуть!

...Еллан тільки суворий!

Ш

— Язви його,— каже,— душу! Дайте ж мені хоч кінчи­ком зачепитися, щоб передову написать... Та вийміть ногу з чорнильниці... Чия то нога? Поставте на прибор, а то пером уколю!



І скаже президія:

— А ще що маєте? І скаже ЦБ:

— В газетах працюємо, в Держвидаві працюємо, в «Чер­вонім Шляху» працюємо. Студію маємо, для робітників інсценізації ставимо, на вечірках читаємо, книжки ви­даємо... Філії маємо...

І скаже президія:

— Ага... Ну, гаразд. «Альманах» видали?

— Видали.

— Скільки чисел?

— Для другого вже матеріали збираємо! Уже зібрані! їйбогу, вже!

— Ага... Ну, гаразд! А де Сосюра?

— Він, перед тим, як у царство комунізму ввійти, всі свої вірші видекламовує. Чотири роки декламує безпере­стану... Через два місяці кінчить... І прийде...



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет