Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
жүктеу/скачать 2.6 Mb.
|
|
І народ увесь за кордоном коритиметься... І на з'їзді Другого Інтернаціоналу російські меншовики з трикольоровим прапором засідають. Загосударилось, одне слово! «Царська» сверблячка на закордон напала. Вроді як короста. Поприщило спочатку генералів,— зачухмарились, миттю вся еміграція струпом взялась. Та й їздять тепер з Будапешта до Білгорода, з Білгорода до Парижа, з Парижа до Лондона, до Ревеля, до Варшави... Воно ж ото свербить, ну, й не всидиш... Та так, дивись, і вичухається Микола Миколайович на усі оті «і прочая, і прочая, і прочая»... «Кожному православному кортить во диякони». Тільки шкода, що за кордоном наш царгосудар сидітиме... Сюди б його привезти, з усією тою «свитою», з генералами, з меншовиками. Одне слово, з уздром. Та такий би потяг якийнебудь спорудить, щоб по «матушке России» його поповозити. Показати б усім «вірнопідданим». Сам би, їйбо, віддав гонорар за оцей фейлетон, щоб хоть полапать, який він є, отой цар. А то ж «триста лєт, можна сказать, кров свою проливав», а навіть і не мацонув царя ні разу. Преподнесуть тобі царя, ніби «кота в мішку», а потім — гульк! — а він у паршах. А «ура» кричи! А так би, знаєте, помацав, на зуб би взяв, у зуби б подивився... Взагалі б оглядів, чи запалу нема, чи там козинців, мокрецю... Може б, на що й здався! ТЕОРІЯ БЕЗ ПРАКТИКИ По деяких с.г. технікумах студенти мало працюють на практиці, обмежуючись теорією. Скінчив, значить, прекрасний юнак Чернігівський агрономічноіндустріальний технікум, агрономічний його відділ. Скінчив і їде, приміром, у Вересоч. їде він, повнісінький бажання, повнісінький пориву, енергії допомогти темному селянинові в його некультурній праці над такою багатою, такою студеною, такою чорною, такою родючою, такою плодючою, учоюучоюучою землею... І віз у його повний бажання, і картуз у його повний бажання, і, і>дне слово, саме бажання. Приїхав... '— Агрономом до вас, товариші... Земельку вашу оотакою зробимо... Потому, товариші, наука... вона, братця, наука... — Драстуйте! І та й добре ж оце, що приїхали. Тут нам, товаришу, аж кричить, вас треба. Бо «земля обработки требуєть»! Пожалуйте! — Так ви той... Коня мого випряжіть та там киньте йому попоїсти. — То то вже не безпокойтеся! — Микито! «Коня,— каже,— випряжіть». Чув? А в нього кобила, та ще й жеребна! Чудака якийсь! Добрий мені кінь: може, завтра й лоша приведе. Це якби такі коні... І, та й чудака! * * *
На другий день. — Ну, що ж, товариші, почнемо. Що в нас? Липень! Жнива. Ну що ж! Почнемо з проса! Викосимо просо, гречку, потім овес, ячмінь, а там і за жито візьмемось. «Паризької зелені» ще не косили? Пора, пора вже! А то перестигне! Трієрами косите чи просто сапачкою? Трієрами, знаєте, краще. Швидше. Бо всетаки машина... Сапачкою поки намахаєшся, так трієром десятин двісті, дивись, і вчешеш. Та ще як добрі симентальські або швицькі коні, так аж гуде! Добре й бикамиарденами працювати, але їх треба здорово загнуздувати, бо можуть поносити й побити машину. А кінь — худоба плохенька. Ярмо надів і «гей!». — Що?.. — А потім пам'ятайте, не запізнюйтесь із чорним паром. Треба зараз же після жнив лущити стерню, так щоб у серпні вже можна й озиму кукурудзу посіять. Розкидна сіялка є? Для кукурудзи нема краще, як розкидною сіялкою. Пропашна рослина — вона простір любить. Та зерно не забудьте чистити, бо знаєте, чого тільки тепер на тім зерні не розплодилось: і бояришниця, і золотогузка, і міль... Та як і на садки ваші подивлюсь: усі в зоні... Занехаяли ви свої хазяйствечка. Дуже занехаяли: на скотині он луговий метелик, у свиней козинці... Кувати треба... Свиня без підкови — не свиня: копита розростаються, репаються. от вона так і ірже жалібно. Ну, та нічого. Підправимо... Недаром же я Чернігівський агрономічний технікум скінчив! — Слухайте! Господин товаришу! їдьте, та скоренько, звідки приїхали. Ми вже вам і коня вашого жеребного запрягли. Та так їдьте, щоб і не озираться! А то Кіндрат уже он люшню з воза здіймає... А він у нас дуже гарячий... їде прекрасний юнак... Повний пориву, повний енергії й думає: «Темрява! Ах! Яка темрява!..» ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ (Наукова праця. Власне, науковопопулярна) Раніш на землі не було нічого. Власне, не «на землі» не було нічого, а взагалі ніде не було нічого... І землі не було. Порожньо скрізь було... Ну, ні вийти тобі нікуди, ні виїхати... Був бог... Сам господь Саваоф.., Де він був — невідомо... Але був... Був він ніде... Тоді не було нічого, а на цьому нічого сидів бог... Літав... Де літав — невідомо... Бо тоді повітря не було... Але літав, бо на те він бог... А раз він бог, значить, він міг літати, хоч і ніде було літати... Літавлітав бог, куди не подивиться,— темно... Чорно скрізь... Х5ч і того «скрізь» не було, бо не було нічого... Темно богові, хоч тоді й темноти не було, бо темнота з'явилась тоді, коли вже взнали про світло... Порожньо було, хоч і порожнеча з'явилась тільки тоді, коли вже знали про непорожнє... Одне слово, остогидло богові літати в чомусь, чого не було... Подивиться б, де літаєш,— не можна, бо нема на що дивитись, а дивитись хочеться, хоч і хотіння тоді не було... Становище безпорадне, хоч і становища тоді не було... Озирнувсь бог на всі боки, хоч і боків тоді ніяких не було... Одне слово, як гаркне бог: — Хай буде ясно! Це був перший день, хоч і днів тоді не було. І стало ясно... Ясноясно... Подививсь бог — ясно... А не видко нічого, бо ні на що було дивитись... Дививсьдививсь бог... — Що ж,— мовить,— і далі літати?! Крила болять, хоч і крил у його не було... — Треба,— говорить,— кватирю собі шукать!.. А де її найдеш? Угні 1 тоді не було... І, ти, лиха година! Та як гаркне: — Хай буде небо! Хай буде твердь! Як закрутилосьзакрутилосьзакрутилось (хоч і крутитись не було чому), і викрутилось небо... Викрутилось і повисло вгорі, хоч і гори тоді не було... Викрутилась і земля. Твердь! Полетів тоді бог на небо, сів (хоч і сідати було ні на чому), погладив бороду й каже: — Ну, тепер справа на всі сто відсотків піде. — Ану,— говорить,— земля — праворуч, а вода — ліворуч! (Хоч і води тоді не було)... Відокремив він воду від землі... ,— Ану,— говорить,— земле, рости рослини різні! Як попер спориш, як попер із землі подорожник! Почали дуби, ясенки, берези рости... Ростуть, і ростуть, і ростуть. І досі ростуть... І сонця нема, а вони ростуть... — Ростете? — питає бог...— Тожбо то й є! Ну, не турбуйтесь — зараз сонце буде! І місяць зараз буде! І зірки будуть! Махнув бог рукою — і справді: Як засяяло сонце, заблистів місяць, замерехтіли зірки... Було це вночі (хоч і ночі тоді не було), а сонце світить, і місяць світить, і зірки світять... Взагалі такого бог наробив, що й досі дивно. Це був уже четвертий день. Управління державним націоналізованим майном. Рахував бог, хоч і чисел тоді не було... На п'ятий день устав бог, дивиться — води сила, ліси повиростали і хоч би тобі одна рибка, і хоч би тобі одна пташка... І, ти, бий тебе сила божа! — Ану,— говорить,— заворушись, рибко! Ану,— говорить,— зацвірінькайте, пташки!.. Хвилин через п'ять як вдарила риба, як затьохкав курський соловей, «Закувала та сива зозуля», «Ой сів пугач на могилі», «Летить галка через балку», «Кряче ворон»... Одне слово, риба й птиця пішла... Шостого дня сидить бог і думає: «Все є! А людей нема!.. І звірів нема! Хто ж мені свічки ліпитиме? Хто ж мені молебні правитиме?» Махнув рукою — побігли різні звірята! А потім ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього... Чхнула перша людина та зразу: — «Слава в вишніх богу!» Здравія желаю, ваше превосходительство! — Ні,— говорить бог,— так мене не величай!.. Генералів так величатимеш, а мені співай: «Святий боже, святий кріпкий!..» Лягай, Адаме! Ліг Адам. Ухопив бог Адама за ребро... Смикнув... Висмикнув ребро — дунув. — Получай Єву! Розплоджуйтесь! А я ляжу спати! Цілий сьомий день проспав бог. А на восьмий устав, подививсь, похитав головою: — Ох і наробив же!.. Оце й уся історія про походження світу... Не нова вона, правда, але її останнім часом забувати почали. Я нагадав... Нагадав для того, щоб не забували... Бо скоро страшний суд, і неприємно буде смажитись на сковороді за те, що забули найголовніші божі справи. Бо все, що бог робив потім,— юринда проти його перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні. Амінь...
ишневі усмішки сільські Пам'яті матері моєї, бо їй першій усміхнувся я ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент». Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту». Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. Поперше, це для вас не дуже цікаво, а подруге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок — так воно завжди клунок. А далі вже пішли й «враження»... Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках. Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі. Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці. На все це резолюція молодицина була така: — Чорти їх тут носять! Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п'ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок. Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—ЗО за хвилину. Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався... * * * Бам! Бам! Бам!.. Сіп! — Ох! (це я так). Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі». Там я й прикипів... А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі». Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась. Звідси й «ох!». «Прощавай,— подумав,— Харків!» * * * Пахло потом... Пахло молоком (коров'ячим)... Пахло... Та чим тільки не пахло?! — Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хороший чолов'яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер. І таки правду казав. Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»... Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде. Весняні запахи... ...Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше. Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння. А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах... А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило... А за вікном: ...немає меж„. і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці? Так то ж за вікном! А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п'ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!.. * * * Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти. Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова: «До селянства слід підходити вміючи, інакше замість «смички» казнащо матимемо». Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи». А я «підліг під селянство», і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи. І замість «смички» получилось саме «ох!». * * *
Через три прольоти — останній «маїех» и.ирокою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»... З мене встали... Війнуло спідницями... Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку. Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала — глечик!» — кинуло. Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів... Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: «Що, мовляв, проїхався?!» «Чого ви,— думаю,— смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається: Ой поля, ви, поля, Мати рідна — земля... Скільки крові і сліз По вас вітер розніс... А в мене ще крові не було... Та й сліз не помітив... Так тільки... боліло». * * * Мерефа... Єзерська... Бірки... У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився: — А як ви гадаєте — без віри жити можна? Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки. — Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав: Возбранний уєводі побідительная. Безпалівка! Фініш, значить! А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу. Гомільшу знаєте? Ні? Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви... Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі. Так і дійдете. Ось уже й Пасіки недалечко... От і школа... — Трррр!.. Приїхали... ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ! Село і серце — відпочине. Т. Шевченко І Ох і харрашо ж на селі! Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник... Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне... Ох і харашо ж на селі! Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse 1 село. Так оте perse село ви знаєте? Ох і хароше село!.. Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині. Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: «Ойойой! А вже сонце височенько!» І уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб'ється раніш або пізніше, а тільки тоді, як треба обідати. Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка українців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: «Та вона «руська»! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні». Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: «І бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися...» Розплоджується населення не інкубаторами. Наслідки добрі: у Мотрі — Івасик, у Оксани — Гапочка, в Одарки —Митрофан. Це за тиждень. Скрутно з харчами. «Коли, дасть бог, уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть,— казав мені дядько Онисько.— 3 грушевого борошна багацько не зажартуєш. Одне слово, тяжкувато». Віри населення православної. До церкви ходять. Хоч уже дуже помітно вплив подій церковних на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, сталі й міцні, як дуб, церковні традиції. От, приміром, релігійне нещастя: місцевого батюшку з полуниць обдуло. Хоч вітри й одходять, а правити тяжко, та й небезпечно. Ну й розпука. А атеїсти є. 1 Чисте, саме по собі. — Що ж, мовляв, ну, обдуло батюшку. Так що ж. Хай матушка правлять. Не все одно? Невже ж таки батюшка, живши скільки з матушкою, та не передали їй своєї святості... — Так воно, так. Але... А з другого боку: — Та ви б, матушечко, та порадили б свого батюшечка: хай би вони до автокефалістів: автокефалістів з полуниць ще не обдувало. Кипить парафія... II Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в'їзді в село рявкнуть: Повстаньте, гнанї і голодні!.. Що б ви гадали — що то за штука? Арка! Якраз проти самісінької школи. Уквітчана сосновими вітами з отакусіньким червоненьким папірцем нагорі... — Що вже попервах коні полохались, так і не доведи, царице небесна! — казав Митро Хведорович. — А тепер?! — А хіба не бачите?! Іде, лиха личина, й хоч би тобі що! Позвикали! — Це на Перше травня таку встругнули! На шостім році революції Пасіки арку побачили! А таки побачили, й тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього й з очей, і з бороди: — Ось які ми! Та вже хвастатись, так хвастатись! — Є в нас іще й «трибунал». Скрізь, положим, той «трибунал» просто собі трибуною зветься, а в нас він «трибунал». Але то нічого: нам можна. Щоправда, хтось у того «трибунале» поміст свиснув і висмикнув одну ногу, але три його нозі з погордою свідчать, що Першого травня на пасічанськім майдані «революція йшла»... — Капосні хлопці! Ну нема на них ніякого впину! Та воно, сказать, і дерево добряче: чи там на підсошок, чи на люшню!.. Ну й не втримались! ...Так що ви, братця, з нами не шуткуйте! Бо почім ви знаєте: може, ми на той рік на Перше травня чи на Жовтневу революцію такого «трибунала» вшкваримо, що ви там у столиці на Миколаївськім майдані з своїм просто: — Закройсь! «І нікоторих цвяхів!» 1 * * *
А так тихенько в нас. Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні... Живемо, одне слово... Хоч тітка Сторчиха (знаєте, що через дорогу живе. Ворота в неї чорні, а півень голошиїй), так та тітка вдарила оце об поли руками: — їй же богу, до Покрови не видержу! — Чого ви, тітусю, так? — Ой, Михайловичу, не видержу! Байстря вб'є! — Чиє?! — Наше з донькою! — Так чиє ж воно: чи ваше, чи доччине? — Ох, голубчику, й не знаю, й не скажу!! — Отакої... — Не іначе, як наврочили! І берегла ж, і додивлялася! Подумайте ж таки: сімнадцятий годочок їй тільки, як оце жито почало красуватися, пішов... І де воно взялося? Ну нікудинікудисінько з двору ж не ходило! — «Само», мабуть, тітусю, до двору прийшло! — Ото якось у пилипівку ще вскочила в хату як навіжена. «Чого ти»,— питаю. «Щось мені,— каже,— мамо, привиділось». А сама пополотнілапополотніла... З того часу ото, дивлюсь, а воно... а воно... Ох, не видержу, люди добрі, не видержу! — Нічого, тітусю! Бабою будете! — Ох, не видержу! Бачите, як у нас?! А в вас хіба таке трапляється, щоб з переляку діти були?1 Та як же його не любити — село оте? За таємниці оті! За несподіванки! Хіба його взнаєш? Хіба його влучиш? 1 Признаюсь: це вислів, крадений з одного перекладу якоїсь п'сси. Догадайтесь, яку фразу так «перепер» перекладач.— Авт. От лежу на горбику під вишнею! А почім ви знаєте, що під тим горбком є? Може, там такої, як той казав, «курської аномалії», що копни його, так воно тебе самого сторчака поставить... А може, нафтою так ушкварить, що сам Керзон навзнак лясне! Або дивіться: он ярком, ухопивши за хвіст теля, чиєсь білоголове в драних полотняних штанчатах стрілою мчить... Хіба ви знаєте, що з отого білоголового буде? Може, то майбутній редактор «Вістей»? А може, голова «Плуга»? А не може хіба бути так, що років через двадцять п'ять — тридцять прийдете до «Червоного Шляху», а воно на редакторськім кріслі сидить і рукописів ваших не приймає... За можливості необмежені любіть село... З нього піде! Все з нього піде! Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порсаючись, і за телям летячи! Розбуркуйте його. І не багацько для того й треба. Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були! Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде. А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться,— Павло Тичина буде. «ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ» Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов'язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й міркуєте: «Що ж ото за штука на цій ниві росте?» І довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович... — Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте! — Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило. — А ото?
— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?! — Є! Закурюйте! Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», у смушевій шапці (температура в затінку 40°), в «бамазеєвій» сорочці, босий і в стьожках замість штанів. — Були когдасьто штани,— дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович. — А помойому, будуть ще! — всміхаюсь.— У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите: ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються! — Та виснуються. Будуть, бог дасть. Митро Хведорович — філософ. Знає «одкровеніє Івана Богослова» й навіть коневі хвоста зав'язує «по одкровенію». — Смієтесь? А чи не так ув «одкровенії» понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами?! Чи не град страшний після посухи пекучої! Тожто бо й є! А ви смієтесь! Скільки Митрові Хведоровичеві років?! А я знаю? Може, двадцять сім, може, шістдесят сім! Митро Хведорович будуть із тих «граждан», що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на Великдень. Коли вони вмиваються... А так — глибока це таємниця! Ану, вгадайте! Середній на зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет... Якого ж кольору? Хто й зна! «Неопредєльонний!» Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білихбілісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленуватокаламутними озеречками. А навкруги них тиша й спокій! Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала. Угадали?! Ну, скільки ж?! Двадцять сім?! Сорок сім?! Шістдесят сім?! Отожто й воно! А Митро Хведорович уже Вустю заміж оддав. — Хоч воно, знаєте, й замужі тепер пішли! — А що таке? — Уременні якісь! Недійствительні! Сто п'ятдесят отих лимонів у спалком оддай, а сто тут, у себе! От воно й двісті п'ятдесят! А вона тобі покрутитьсяпокрутиться, та потім таке: ні вдова, ні молодиця... — А вам чого турбуватися?! То вже її справа! Не маленька: як хоче, хай так і живе! — Та то так! Та тепер воно какосьто так пайшло... * * * Сіли...
— А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило? — То воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг... — А скільки ви вже хазяйнуєте? жүктеу/скачать 2.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|