Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988

У 20і роки, на які припав розквіт творчості Остапа Вишні, в ра­дянській літературі працювали видатні майстри веселого жанру:

B. Маяковський, Дем'ян Бєдний, М. Зощенко, В. Катасв, І. Ільф і Є. Петров, М. Кольцов. На Україні зажили слави гуморески й фейлетони Валера Пронози (В. ЕлланаБлакитного), байки

C. Пилипенка й В. Ярошенка, нищівні політичні памфлети Костя Котка, дотепні оповідання, гуморески й пародії В. Чечвянського, Ю. Вухналя, Ю. Ґедзя, С. Чмельова... І серед такого розмаїття талантів Остап Вишня виділявся як один з художньо найяскраві­ших і творчо найпотужніших митців. Та й пізніше — після виму­шеного бесплідного десятиліття — він не втратив свого творчого обличчя, і б молодому колі наступної генерації сміхотворців, серед яких бачимо Я. Галаиа, С. Олійника, С. Воскрекасенка, В. Івано­вича, Є. Кравченка, Ф. Маківчука, впевнено почувався загально­визнаним патріархом сатири. В чому ж полягав секрет нев'янучої свіжості його слова?

Хай відповість на це вимогливий поцінувач, в об'єктивності якого сумніватися не доводиться: «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні. За те, що вони злободенні, за те, що вони радян­ські, за те, що вони близькі робітничоселянським масам, за те, що

на них виховувалася і виховується наша письменницька молодь...» Так писав, захищаючи майстра сміху від брутальних наскоків де­магогічної критики, відомий письменник і літературний діяч Ми­кола Хвильовий (див.: Пролітфронт.— 1930.— № 4.— С. 305—309). А сказане ним — доповнить'сам автор. «Що таке... література? — запитував себе Остап Вишня і відповідав:

1) Образи? — Народі

2) Сюжети? — Народі

3) Тема? — Народ!

, Література — народ!» («Думи мої, думи мої...») ( Остап Вишня був українським народним гумористом у повному розумінні цього слова: і темами, і сюжетами, і образами, і засобами комізму — в цьому причина його прижиттєвої популярності й по­смертної невмирущості,1 коли сьогодні осмислюєш життєву й лі­тературну долю великого сміхотворця, мимоволі пригадуються рядки з вірша Б. Олійника «Вибір»: «Коли б загадали: — Хочеш, Одне лише слово твоє, І вища — лаврова! — почестьЧоло твоє обів'є,— Я б вибрав найвищу почесть: У чистім і чеснім бою На чорному мармурі ночі Зорю записати свою!» У чисто­му й чесному бою народу проти зла Остап Вишня навічно записав свою немеркнучу зорю на чорному мармурі сталінської ночі. І його вибір саме такої (а не лаврової!) найвищої почесті був глибоко при­родним. Він, здається, єдиний з геніїв нашої пореволюційної літе­ратури, який за життя не був удостоєний жодної офіційної відзна­ки, навіть найскромнішої премії. Остап Вишня таки мав рацію, коли записав у щоденнику, що нема вищого гонорару, як веселий блиск в очах народу. Прикро, що народне око здатне випроміню­вати блиск і від непроханої сльози...

Література була для Остапа Вишні вічним святом душі. Він вва­жав письменництво духовним очищенням. Кожне своє слово звіряв з голосом народу, як музикант звіряє ззучання інструмента з ка­мертоном. Ніколи не фальшував у творчості, як і в житті. Тому й мав повиє моральне право записати в щоденнику:

«П р а в д а... Тільки лона, правда, була поводирем у моєму житті.

Я ніколи не зрадив правди...»

Остап Вишня любив рідну землю і свій народ так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться про речі, здава­лося б, дуже віддалені од цього високого поняття. І Україна любить його незрадливою любов'ю. Цієї любозі не потьмарили ні літера­турні злостивці, що істерично оголошували Остапа Вишню не багатством, а бідністю нашої літератури, ні поодинокі творчі не­вдачі великого сміхотворця, ні роки важких випробувань. Де воно, все те надумане, фальшоване, нерозумне? Спливло в небуття. <А ми, як казав Остап Вишня, сміємося і будемо сміятися разом із своїм веселим, дотепним, талановитим народом.4.

Юрій Цеков

19191925

(Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)

Поділити землю між селянами — справа не маленька.

Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, приди­витися до місцевих особливостей, грунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.

І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з'їзди, інструктори, пояснення, циркуляри...

Департамент земельної реформи, з комісіями, фахівцями...

Взагалі — велика справа.

Це у нас!

У Денікіна справа далеко простіша! Приїжджає до села загін.

— Зібрати сход! Зібрали.

— Хто хоче землі,— вперед!

Дехто виходить. Більшість землі не хотять — не вору­шаться!

Але (отутто виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список... І все безземельні або малоземельні. Викликає. Виходять. Ділять...

Одному двадцять п'ять, другому п'ятдесят, а іншому й до ста буває.

Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий...

Хто більше добивався, тому більше й дають...

Залежить також і від поміщика.

Чим поміщик значніший, багатший — більше дають.

Бідніший — менше.

Усе як слід!

Це — земельна реформа. А свобода...

Чи є денебудь ще така, наприклад, свобода, як у Шульгіна? 1

Нігде не найдете!

Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.

Чи ви гадаєте, що денебудь є така «свобода» слова, як у «Києвлянина» або «Київської Дуньки»? 2

А свобода «зібрань» яка!

Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського насе­лення «самообложеніє» на користь Добрармії. «Зібрання» поголовні!

Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом...

ПРО ВЕЛИКЕ ЧОРТЗНАЩО

Було таке у нас: вели.чезне чортзнащо. Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Ско­ропадським... Гетьманом усієї України. Привели його німці. Посадили... Воно посиділо, накапостило...

Потім народ дмухнув: воно впало зі свого «трону», одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.

«Аки тать в нощі».

Оце й усе...

Привели... накапостило... впало... втекло. Це для історії.

Більше й писати нічого не треба, бо історія... образиться.

Це було рік тому.

Пройшов рік.

Хто ж його згадує?

І як його згадували?

Інтелігенція:

З презирством!

Селянство:

— Ну й били ж ми його!

1 Шульгін — відомий російський чорносотенець.— Авт. 1 «Киевляїшн» та «Киевская мьгсль» — російські чорносотенні газети, які містять брехливі повідомлення про нашу справу.— Авт.

І тільки одні «хлібороби»,— кров од крові й плоть від плоті гетьманської,— згадуючи, кличуть дурнем. Це так дітки батька величають! Помоєму, так для його й «дурня» забагато! Чортзнащо, й більше нічого! Воно!

А яким воно здавалося тоді — суворим та грізним! Завело собі бунчужних, скачкових, конвой... Булаву носило... До народу не інакше, як:

«Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо...» Або:

«З ласки нашої наказуємо...» А іноді як розприндиться:

«Ми не дозволимо... У нас хватить сили, щоб...» і т. ін., і т. ін. Отаке!

Подивишся, було, так аж страшно!

А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали...

І отож воно курячим мозком своїм мимрило:

— Правити 40мільйонним народом...

Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.

Народом, що більш самого себе любить волю свою... І народ цей ворухнувся...

І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердю­ками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами... Полетіло, щоб ніколи не повертатися!

Буває...

— Ну то й що? — запитаєте мене ви.

— Ну то й всім таким те ж саме буде! — скажу я...

АНТАНТА

Антанта!

Чи знайдете ви у самому найтемнішому закапелочкові земної кулі хоч одну людину, яка б ніколи не чула або ніколи не сказала слова «антанта»?!

За останній же час назва ця пролізла в уші, очі, ніс. Вона, як кисень або водень, стала необхідною частиною повітря!

— Антанта дозволила!

— Антанта не дозволила!

— Антанта так сказала! Антанта... Антанта... Антанта тут! Антанта там! Скрізь Антанта!

І от, не дивлячись на таку величезну популярність цієї самої Антанти, я нігде в літературі не здибав більшменш повного й безстороннього освітлення тієї особи, що захо­вується під магічною назвою Антанти.

Цю білу пляму в світовій літературі я, з належною мені скромністю, постараюся замазати.

Мазатиму сумлінно й уперто.

Тому увага!

* * *

Антанта — це там! Отам, куди всі дивляться зараз! В Єв­ропі. На Заході.

Була ще й Італія, та, як кажуть, загула. Може, ще й не зовсім загула, але гуде. Гуде уперто й голосно. Але це нас найменше торкається. Хай гуде. Не будемо їй перешко­джати.

Звідки ж постало це страшне і разом з тим велике слово: Антанта?!

Багацько вчених (між іншим, і дуже вчений київський Шульгін) запевняють, що слово «антанта» є французьке і визначає собою нібито згоду.

— Entante — згода!

Але запевнення це цілком безпідставне. Мало чого хто (єсть вже вчений) не скаже.

— Entante — згода!

Ні, голубчику, ти доведи, і науково доведи. А так кожен може сказати. Це тобі не:

— Pardone — вибачте!

Це всякому зрозуміло, а от Entante — щось іншого.

Мені до сеї пори довелося здибати натяк на пояснення цього слова в знаменитій книзі знаменитого вченого фран­цузького Шалпанда (т. І, стор. 6).

Але лише натяк. Дальші міркування несподівано дали мені більшменш правдиві дані щодо походження слова «антанта».

Виявляється, що слово «антанта» складне. Складається воно з двох слів:

En — замість неї, нього, них... і tante — тітка, тьотя, тьотінька.

Разом: entante — замість тітки.

Це вже, безперечно, більше походить на істину.

Справді, яка Антанта — згода? При згоді, навіть незакордонній, рідко коли спільники за чуби беруться. А в Антанти це єсть.

Аж чуби тріщать.

Я не буду торкатися причин «тріску» антантських чубів, бо це мене в моїй праці теж не торкається. Я буду об'єктивним цілком.

Друга назва (Антанта — замість тітки), як я вже ска­зав, безперечно, правдивіша.

Усі держави, всієї земної кулі, мов зговорилися, вважа­ють пані Антанту за тьотю.

І так біля неї і сяк коло неї:

— Чи дозволите, тьотінько?

А тьотя, надута тьотя, лише головою покивує.

Сама ж — ні з місця.

Стара вже тьотя, черевата. Важко їй соватися. А всім вона замість тьоті, потому й Антанта! І бояться тьоті... Здається, довів?!

* * *

Народилася Антанта з великими потугами у 1914 році. Народилася кволою, худенькою, бліденькою. Довелося на перших порах навіть штучного дихання додавати, щоб трішки оживити її. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінденбург. Дихала вона тоді часто й по­ривчасто. Але «видихала».

Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особ­ливо привітною здавалася для малих племінників. До всіх з такою усмішкою ласкавою:

— Ви,— мовляла,— мої надії!.. Так ото вона до них люб'язненько.

Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям на втіху.

П'ятнадцятого так і не видумав. Хоть і зараз ще, кажуть, ле­жить та в лобі колупається. Виколупати п'ятнадцятого хоче.

Хороші ті пункти такі.

Усіх тьотя не забула. Всім належне пообіцяла... Пообіцяла тьотя!

Ну, значить: «Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість!» Усе, значить, як слід. Як по писаному...

Є ще в тьоті помічникуправитель — Клемансо. Але це вже людина підстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю їй чухати, коли в неї соціалістичні прищі засверблять. Та іноді ще як сяде денебудь у тьоті соціалістична конференція (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манір домашнього лікаря себто...

* * *

Але ще вона бадьориться... Налякує... Дехто ще слухає...

* * *

Це я дав науковий вислід.

Якось я зустрів селянина, що заорював панську землю. Кажу:

— Що, дядюшко, панську? А Антанти не боїтеся?

— А істик,— каже,— в мене навіщо?!

1 Голос народу — голос божий (латин.).

ЧУДАКА, ЇЙБОГУ!

Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зов­сім не слід.

І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.

І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»

І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверб­лять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.

Було, прийдеш до матері:

— Мамо!

— Ци в насого попа стани є?

— Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тут аж пече, ну ажажаж дізнатися хочеться, а вони:

— Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу — та й квит!

— Мамо!

— Ну?

— Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не 'днаково, чи є в попа штани, чи немає!

— Е, 'днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть! І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он

тато в штанях, так вони спідниці не носять. А я хоч і без штанів, так я ще малий. І помилився! У попа штани с. І дізнався я про те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:

— Остапе! Бізи сюди, сось ізказу! Аж залопотів. І гуси кинув.

— Co?

■— А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи засту­

— Покази! Ґудзика дам!

— Замкнені!

— Ти бре! Хіба в попа стани є?

— Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи! «Диви,— думаю собі.— Штани в попа є. А навіщо ж

спідниця?» Ага!

Пригнав гуси додому.

— Мамо!

— Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.

Ну й били ж мене!..

«ДІЛИ НЕБЕСНІ»

І прилетів архангел Михаїл на небо... І постукав архангел Михаїл до бога...

— Хто?

— Заходь.

— Ну, розказуй, Михасю, як там, що там? Що чував? Що бачив? Де був? Миропомазав?

— Ех, боженьку, бодай мені не казати, а вам, боже, не чувати...

— А що таке?

— Та... Полетів ото я, як ви були наказали, до Москви... Нову владу на царство миропомазати... Благодаті на неї напустить... Зайшов до Кремля...

— Чи не можна,— питаю,— побачити, хто тут у вас є найстарший?

— А тобі в якій,— питають,— справі?

— Од бога я... З неба... Миропомазати б... Скрізь так... Верховну завжди мазали... благодаті напускали... І тепер от в Англії, в Бельгії, в Італії, в Японії та й по інших країнах ще мажемо... Треба б і у вас... І так спізнилися — думали, не втримаєтесь...

— Літай,— кажуть,— далі... Ніколи саме. У нас тепер з'їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш. Нака­зано нікого не пускати, крім делегатів.

— А ти ж що?

— То що ж мав робити? Пішов до Тихона...

— Ну, як святитель?

— Поросят святитель годують... Бідують, сердешні. До­статки не великі... Сергія Радонізького міль іззіла...

— Тожто від нього останній час молитов не чуть.

— Сумні владика... Ото тільки й слави, що білий кло­бук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. «Бевк­ну,— кажуть,— у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні... Так іноді стара бабуся пришкутильгає. А всі пасомі на за­сіданнях... Сумно..»

— А взагалі що владика поробляє?

— Б'ються владика. З владою б'ються. Влада скарби церковні для голодних одбирає, а владика не дають. «Не самим хлібом,— кажуть,— жива буде людина, а словом, що з божих уст виходить...» Дужі в текстах владика... Влада до їх і так і сяк:

— Голодні мруть... Матері дітей їдять. Владико,— мо­лять,— ізглянься!

А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):

— У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще й не малий — каратів у ЗО—40.

Одне слово, євангелією їх, євангелісю. Там таке знялося, таке знялося...

Розказав я їм, з якою я справою.

— Е,— кажуть,— зараз і не совайся... Та й взагалі не раю... А там,— кажуть,— як знаєш. Полети ще на Вкраїну. Там так само верховна є. Може, там пощастить.

Та й полетів я ото на Вкраїну.

Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.

І не благочестивійший і не самодержавнійший, а тільки всього ВУЦВК.

Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина: тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився я йому та й кажу:

— Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті, потому як ви будете верховні.

— А ви,— питає,— хто? Робітник?

— Ангел я...

— Кваліфікований? Якого цеху?

— Я не цеху. Лики ми ангельськії...

— Лико дерете? Ага... А в професійній спілці працюєте? На голодних одчисляєте?

— Ні,— кажу.— Я миропомазати... З миром я...

— А я,— каже,— хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете? Кажіть коротенько...

— Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог посилає через мене. Я оце й хочу...

— Ага... Он що... Сам не можу вирішити. Лишіть за­яву... Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і прези­дія... От добре. Зачекайте.

— Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати. Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представ­ників Наркомінспекції, Наркомпроду й Жінвідділу...

— Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так.— На Чернишевську його, там його миропомажуть...

— Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Черни­шевську? Всі... Гаразд. Товаришу,— каже,— зверніться на Чернишевську в цій справі.

— Так дозвольте,— кажу,— хоч благодаті пустить... А секретар:

— На вулиці пустиш... Тут і так душно.

Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з «вещами» та все хреститься. Думаю: «Наш». До нього...

— А вам,— питає,— чого?

— Так і так,— кажу.— Миропомазати, благодать. Озирнувся він на всі боки та до мене:

— Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат,— каже,— чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе миропомажуть.

Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква — не церква... Театр — не театр... Єпископ молодий, на голові англійський проділ... Стоїть та молодицям підморгує. Служба — мов «Вечорниці» Ніщинського, нічого я не зрозумів.

— Ну, а народ молиться? Не замічав?

— Ні, чув на базарі. Моляться... Тільки молитви якісь нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і «в бога» і «в Христа», в «печонкиселезьонки»... А найчастіше «в мать». Сумно, боже... Розпаскудився на­род... Не слухає вас...

— Кого не слухає? Меенее?! Та я його! Гукни Ілька! Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!

— Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже, колісниці ося вломилася... Сірників нема... Чим засвітиш? Гаврило до «Серпа й молота» пішов: може, дадуть коробку в борг.

— Ну, йди. Поклич Ісуса.

— Ісус прохав не турбувати: євангелію переробляє. У тім місці, де ото: «Аще тебе хто вдарить по правій, під­став тому й ліву»,— переробив: «Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки».

— Попроси матір божу.

— Матір божа все плачуть... «Дожились,— кажуть,— до того, що вже й спідничини нема по раю пройтися... І на землі,— кажуть,— життя перевела: від духа сина народила... Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись...»

— Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська забіжить.

— А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть повна: через вінця ллється...

— Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.

— Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з лисин капле. Придумайте щонебудь. А то молодь учора на мирі яєчню смажила... Ілько якось колісницю підмазав... Павло чоботи мастить... Гріх самий...

— Придумаєм...

— Кликали, боженьку?!

— Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже й не забіжиш?..

— Та сумно у вас, боженьку... Старенькі вже стали... А в нас там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:

Ех, Распутіна любила, До Распутіна ходила Саша д'поздно вечеркомі

— Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився, ніж ото на гармонію вигравати... Жеребець так у корості весь, а йому іграшки... Не напарубкувався?! А ти теж хоро­ша! Раніш так забігала...

— Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили... І лева... А тепер?..

— Що тепер?! Та я!

— А тепер тільки... щипаєтесь...

СТРАШНИЙ СУД

І ревонули сурми архангельські... Розверзлися небеса... Репнула земля й покололася... Порозкривалися могили... Попідскакували кісточки одна до одної, взялися цупко м'ясом, позв'язувалися... Дунуло душами... Хутенько вска­кують душі в тіла відповіднії. Схоплюється народ право­славний і підтюпцем біжить, по дорозі застібаючись... На суд страшний поспішає люд божий, мужеський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зєло грішний і світлоправедний, і так собі середній, угодовець, що одної неділі до автокефальної, а другої до православної...

В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос.

І змовкли сурми.

Встав грізний Саваоф:

— Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.

— Всі, господи.

— Судитиму вас по ділах ваших... Слухай мою команду. Коториї вівці — праворуч, коториї кози — лівоооруч!

Лавиною сунуло все в праву біч.

Поперед усіх вистрибом ударив, мабуть, чи не найсмиренніший, мабуть, чи не найсвятіший, з ласки божої, патріарх, раб божий Тихон, владика з Великої, і Малої, і Червоної, і Білої, й Прикарпатської...

Блискавкою мигнули Саваофові очі. Громом роздерлось повітря:

— Заверніть Тихона!!!

В митрі діамантовій, з хрестом смарагдовим, в шаті зо­лотом вишиваній схилив голову свою перед судією вла­дика і Великої, і Малої, і... і...

— Куди побіг, Тихоне?! Хто ти єси, Тихоне?!

— Баран єсмь я, господи, вівця кротка...

— Цап єси ти, Тихоне!

— Баран єсмь я, господи!

— Цап єси ти, Тихоне! Просили... Давав?! Мерли... Ря­тував?! Гнобили... Захищав?! Плакали... Утішав?!

— Так, господи... Давав, рятував, захищав, утішав... Денікінові давав, Колчака рятував... Юдеиича захищав... Врангеля утішав. Бо ж «ніхто більше імать, аще душу свою віддасть за друзі своя».

— А діти? А матері? Мільйони трупів. Тихоне, забув «легше верблюдові»?

— Не верблюд я, господи!