П. П. Гулак артемовський
жүктеу/скачать 1.36 Mb.
|
| 1
Спромігся Солопій весною на горох, Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох, Чи то продать його, чи то його посіять: «А що ж тут мірковать? Не полінуйсь провіять,— Озвалась Хівря тут,— в мішечки позсипай, Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!» «Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться... Але посіять так, як у людей ведеться!.. Нехай йому лихе!.. горох ласенька річ, І дітвора за ним полізе хоч у піч! Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!.. Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі: Ей, обскубуть горох наш зеленцем,— побач!.. В лопатках обнесуть!., тогді — хоч сядь та й плач!» «Якої вражої ти матері сумуєш? Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш, Що як уродить бог, то дасть на долю всіх? Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? Враг батька зна — чого безглуздому жахаться! Тадже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться, То нічого ходить з сокирою і в ліс!.. Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс! Аби лиш, господи, на ниві нам вродило, То буде й нам, і всім... чи чуєш ти, мурмило? Не будь уїдливий, як бридка та оса, І довше не спрітайсь, бо вилаю, як пса!» «Ей, Хівре,— Солопій сказав їй, — не сварися, Бо, далебі, горох наш згине!.. схаменися!.. Ну, сількось!.. я пійду, посію, та не там, А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам». «Не перебендюй-бо так довго, Солопію! Бо я горох сама, де схочу, там посію; Сама я й викошу, як треба, на покіс, І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!.. Але, мій голубе, прошу тебе по ласці: Послухай часом тих, що ходять у запасці; Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав, Що буцім бог жінкам волосся довге дав За те, що розум їм укоротив чимало; То погань так верзла, школярство так брехало! А я ж то й мужиків,— крути ти не верти,— Не раз вже бачила таких дурних, як ти! От так!.. питай людей, бо той, хто їх питає, Мов старець без ціпка, по стежках не блукає. Не раз ти за двома зайцями польовав. Зате да ні одного, гонившись, не піймав; Не раз ти жаловав ухналиків стареньких, Зате ж ти стільки вже згубив підків новеньких! Отак ти і тепер горох запропастиш, Коли б ти й сам пропав!» — «Чого ти там гарчиш?» Сказав наш Солопій та й, з серця, дейко з хаті Запрігши гулих, він ну переліг орати! Зорав, посіяв він горох, заволочив, Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив. Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько: Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько. Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки; Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки. Хто йде,— горох скубне: гребець скубне у жменю; Іде косар і жнець — нагарбають в кишеню; Прискочить дітвора — і в пелену смикне... Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає, Усіх батьків з того він світа вивертає: «Стонадцять би копиць з рогами вам чортів! А, бісів народе!... коли б ти околів! Коли б ти кожним був стручечком подавився! Щоб в пельці він тобі кілком був зупинився! Коли б то тріснув був од його твій живіт, Ніж мав оце мене так посадить на лід! Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських Так набубнявіли, як барабан московський!» Багацько дечого співав тут Солопій, Молився за ввесь рід хрещений і за свій, І вже роззявив рот, щоб по кацапській лаять, Та засоромився, і, часу щоб не згаять, Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь, Неначебто його і справді хто злякавсь!.. До Хіврі сікався, за макогін хапався І не на жарт-таки, сердега, розгулявся; То вп'ять по доброму ладу він їй казав: «Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав! Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила! Та ти ж мене навік оце запропастила!..» І ще смачненьке щось збиравсь сказати він їй... «Послухай, бовдуре,— сказала Хівря,— стій! Уже, як бачу я, тебе не переперти: Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти! Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним: От горе та біда — з дурним, та ще й з лихим! Казала я тобі, що як нам бог уродить, То буде нам і всім, і злодій не зашкодить; Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки, Хоч тілько хто хотів, той наші рвав стручки... (Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити бога, Зібрав ти сім мішків гороху з перелога! Де п'ють, то там і ллють; без шкоди не бува, Аби здоровенька лиш наша голова! Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!.. Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти: Ори, мели і їж... Хоч голову скрути, Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота; Та вже ж побачимо, яка твоя робота! Та й люде ж, сіючи, хоч тратять, а орють: То дурні, от як ти, несіяні ростуть!.. Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!» «Та вже ж, хоч схаменусь,— сказав він,— хоч посію, Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію; Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав». Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав: Він на другу весну, плуг і рала забравши І між пшеницею і житом пооравши, Всередині горох увесь посіяв свій. «Тепер-то,— дума наш дурненький Солопій,— Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітає! Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває; Ось як пійду в жнива пшеницю й жито жать, То часу марно щоб так-сяк не зваковать, Скошу і свій горох, в копиці поскладаю, То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю». Пійшов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав! Проциндрив Солопій горох і просвистав. А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю! І тільки зо всього соломи взяв з копицю! А як же це? От так: пронюхали в селі, Що Солопій горох посіяв на ріллі, Між житом та поміж пшеницею своєю,— Давай ходить в горох!.. Ходили і хіднею Пшеницю й жито так пом'яли та стовкли, Що сучий син, коли і місце їх найшли!.. Що ж Хівря? Румсає!.. А що ж чинить небозі? Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі, Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка. «А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка, Тепер за ту сяку нікчемну горошинку Ти обголив мене і дрібную дитинку! Так от якого нам ти підпустив тхора, Що я зосталася з дітьми без сухаря! Бач, пико гаспидська! чортівський Солоп'яго! До чого нас довів ти, бридкий скупендяго! Іди ж тепер відсіль!., щоб твій і дух не пах! Не вмів, свого,— носи ж ти хліб чужий в торбах!» — Сказала... та й торби на його почіпляла І між старців, мов пса, Солопія прогнала! Послухайте мене ви всі, Солопії, Що, знай, мудруєте і голови свої Чорт батька зна над чим морочите до ката: Як в борщ, замість курчат, нам класти кошенята, Як груші на вербі і дулі вам ростуть, Як їсти дасть біга, та ще й гладкими буть, Як локшину кришить для війська із паперу, Як квашу нам робить з чорнила і тетерю, Як борошно молоть без жорнів,— язиком, Як бджоли годовать без меду,— часником, Як каву пить панам з квасолі,— з буряками, Як ниви засівать без сім'я,— кізяками, Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать, Як сіно нам пером косить, як кіньми жать, Щоб людям і сніпка не дать на заробіток, І пташці ні зерна погодовати діток,— Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
Та вже з вас не один орав під небесами, А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!
ПИСУЛЬКА ДО ТОГО, КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСК[ИЙ] ВЕСТНИК») ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ Йовграпе! Бажав єси казки? На!.. От тобі «Солопій та Хівря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги і не вподобається. Сам бачив єси, а деяким і не повилазило, що я закляк та захирів так, що й голови не підведу, та ще, може, й доведеться вистояти добрий калантир у домовині,— от як іноді трапляється з старшиною чотирнадцятого класа у нас на станціях!.. А вже сам здоров, Йовграпе, знаєш, що лежачи не в Юрусалим заїдеш: лежачи, я ж кажу, яка вже там у хріна робота? Воно, Йовграпе, лежачи добре тілько панам: їм скрізь спірно йде робота; бо хоч і лежні часом нападуть, то вони все-таки дарма години не згають. Гукнуть: «Давай!» — і дають! а коли нема? то б'ють!.. Кого? Оце кого! Уже ж не себе по кендюсі... Ну, а коли биття обридне? Так що ж? То карти мнуть, та усе ж таки не гуляють! Та ще й пани, Йовграпе, не всі такі робочі та трудящі; бо інший, сором і сказать... паном уродивсь, паном охрестивсь, паном зріс і звіковав, а, далебі, по тобі що... і клезнуть мужика не вміє!.. Отака чудасія!.. Такий у нас, Йовграпе, і під Харковом недалечко: ось... хоч би й... хіба нищечком скажу... Ба ні!.. Не хочу... не хочу!.. Далебі, не скажу!., гріх!.. Я у його хліб-сіль їв, а теперечки б оскаржив його перед громадою, що він і в картах нічогісінько не тупить, і мужиків чубить не втне! Та й з нас, Йовграпе, з тобою не яка робота. Ще ж то тобі, мовляв, і сяк і так, бо тобі іноді дещо і через дзвінку перелізе, а я такий собі пришелеповатий удався, що й сієї дурниці не теє... як його... не втну! Воно-то я трохи і в картах слебезую, бо таки з першого погляду, як тільки побачу, що з одним оком, то таки зараз і вгадаю, що то, мабуть, щонайстарший дурень. Я так часом, Йовграпе, і людей розмірковую; як тілько зуздрю кого, що свої притаманні-родимі ще не повилазили, її вже дивиться в одно чуже жодному під ніс, мов його недобачає, то я таки, далебі, що і вгадую, що то, мабуть, щонайперший дурбас... Ой!.. щось я дуже голосно, Йовграпе, брязнув!.. Коли б лишень ножиці на столі не обізвались! Та вже ж, матері їх ковінька!.. чи будуть бить, то нехай б'ють! Уже мене і не такі били, та й ті небагацько скурали; уже, я ж кажу, мені гірше не буде; я вже й так п'ю добру повну! От — лежу, та стогну, та ялозюсь із знахорями, мов кіт з оселедцем. Іще раз тобі, Йовграпе, кажу, що лежачи — не яка робота. Ось «Пана та Собаку» і сидячи написав, та й то деяким панам, може, так догодив, як Рябко своєму. Що ж матимеш, Йовграпе, чинити? Дурням, як кажуть, сам бог не вгодить. Та вже то воно — гріх казати; бо мого Рябка у самому Пянтепбурсі та й скрізь у Московщині гладили не супротив шерсті і таки трахтовали, неначе кого й доброго; так от нее, бач, все-таки в деяких підпанків шапки на лисинах загорілись!.. А я тут не тільки що... Ні прйщо... абищо!.. Та бодай вони так хотіли на світі жить, як мене кортіло з ними гризтись... от що! Цур їм! пек їм! осина їм марина! То доброго, мовляв, полай і покартай, то він тобі ще й подякує; а ледачому що? ти йому образи, а він тобі — луб'я! Ти його в плуг, а він собі в луг! Нехай вони тямляться, Йовграпе. Ледачого, мовляв наш Онопрій, не зачіпай і рук не каляй. Горбатого, сказано, хіба могила справить. Не поможе, я ж кажу, бабі кадило, коли вже бабу сказило! От так-то, Йовграпе-козаче! Лихо й з правдою, лихо і з брехнею! За правду б'ють, за брехню віри не дають: отака ловися!., що чоловік тобі і з глуздом не збереться, як на світі і обертаться! Що ж робить? Мовчать? Тадже ж і мовчу... коли б уже їм заціпило! Я ж то й кажу, Йовграпе, що нема його на світі, як з своєю рівнею — з мужиком: чи то полаяться, чи то поскубтись, чи то побиться, чи й помириться, то все воно-таки, сказано, свій брат. Я ж то од того оце і на Солопія напався... Адже ж панів нема Солопіїв? Як твоя на се думка, Йовграпе? Ти письменніший від мене; ти багацько дечого в книжках роздовбав; ти вже таки бував в бувальцях; бував, як кажуть, на коні і під конем,— скажи ж, будь ласкав, приятелю, чи нема, на лихо, часом сього мення між панами, щоб мені, хай бог боронить, не взять іноді гріха на душу? А то, як що... то опанує мене лиха та нещаслива година! Бог його святий зна: може, не тут споминаючи, і між панами вирветься не один Солоп'яга! бо вже у мене щось недурно свербить на голові чуприна!.. Ей!.. та будуть же лупить, скажені!.. Та вже ж, сількось, нехай б'ють; уже з мене, Йовграпе, небагацько олії виб'ють! Аби лишень мені, господи, з кирпатою пораховаться!.. а кирпата не за горами; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи отаку здоровецьку дулю!.. Ну, Йовграпе! нічого довго роздабарьовать: бери казку. Що буде, те й буде, а буде те, що бог нам дасть. Бери «Солопія» та й неси до друкарні: хай там твій Микола друкує як знає. Коли, я ж кажу, вовка лякаться, то і в ліс не ходить. Не такий і чорт страшний, як його малюють! Харьков 26 сентября 1819 года ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО (Побрехенька) Mes jours sont le tissu d'un contraste étonnant: Je ne vis qu'en pleurant, et je pleure en riant! L'amour, pour tant de coeurs l'objet de plus doux charmes Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes! Pour adoucir mon sort et mes regrets cisants! En poussant des soupirs, j'écris des vers plaisants, Qu'il sont drфles, ma foi, ces destins que les nótres! En voulant larmoyer je fais rire les autres!1 Автор «Т[юхтія] ma Ч[Ванька]» Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує: Гарасько як звелів,— він так і компонує. Чи справжки, чи на жарт що тільки написав, То так на дев'ять рік те в бодню і запхав; А на десятий рік, як вийме й прочитає,— Побачить сам здоров, що там ладу біс має, То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!.. От брат його, Чванько, слабкий уже на се! Що начеркав, те так в друкарню і несе! Але громада їх однако поважає: Того ні сном не зна, другого не читає! Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох? Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!.. Так перший же хоч тим за працю надолужить, Що в дев'ять рік хоч раз теплом собі услужить; Другий — такий дурний, що з холоду дрижить, А книжок же його з півсажня так лежить... Харьков 1 ноября 1819 года ДУРЕНЬ І РОЗУМНИЙ (Приказка) «На що, до халепи, той розум людям здався?» — Раз Дурень здуру — бовть!.. Розумного питався. «На те,— озвався сей,— коли кортить вже знать, Щоб дурням на сей спрос цур дурнів відвічать».
ЦІКАВИЙ І МОВЧУН (Приказка) Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав: «Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?» «Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці) Всередині, як ти, порожній він»,— сказав.
ЛІКАР І ЗДОРОВ'Я (Приказка) Йшов Лікар у село — селу на безголов'я, А із села біжить, злякавшися, Здоров'я: «Куди, Здоров'ячко? — пита він.— Як ся можеш?» «Та цур тобі!.. я йду, куди ти не заходиш!»
ТВАРДОВСЬКИЙ (Малоросійська балада) «Нуте, хлопці! швидко, шпарко! Музики, заграйте! Гей, шинкарю, гей, шинкарко, Горілки давайте!» Ріжуть скрипки і бандури, Дівчата гопцюють; Хлопці, піт аж ллється з шкури, Коло їх гарцюють. Бряжчать чарки, люльки шкварчать, Шумує горілка; Стук, гармидер, свистять, кричать, Голосить сопілка. Пан Твардовський в кінці стола З поставця черкає. «Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!» — На ввесь шинк гукає. В батька й матір отамана І громаду лає; Скрутив жида, як гамана, Ще й усом моргає! Сікнувсь улан — він вздовж його Шаблюкою тріснув. Улан — тю-тю!.. га-га!.. го-го!.. Зайцем в кутку приснув. Взяв набакир писар шапку, Пан грішми забрязкав. Аж гульк! писар — верть в собаку І на всіх загавкав. А шевцеві пан Твардовський В такі знаки дався, Що, мабуть, із час московський Барилом качався. В ніс втеребив дві бурульки; З бурульок, мов з кухви, Б'ють під стелю через рульки Джерела сивухи. Б'ють джерела... пан-гульвіса Кухоль підставляє; Аж зирк в кухоль! — що у біса? В'юн на дні іграє! «Дух святий; миряни, з нами! Вилупіть лиш баньки!» В'юн утік, а цап з рогами Вилазить із склянки. Мекнув, мов його родимець Почав мордувати. Та й стриб в комин; аж гульк — німець Стоїть серед хати! Ніс — карлючка, рот свинячий, Гиря вся в щетині; Ніжки курячі, собачий Хвіст, ріжки цапині. Дриг ногою!.. Круть ріжками!.. В пояс поклонився: «Ну, Твардовський, час, із нами Щоб ти розплатився! Гуляв єси, верховодив, Усім взнаки дався; Дівчат дрочив, жінок зводив, Над всіма знущався. Чого душа забажала, Мав всього ти стільки!.. Курей, ковбас, м'яса й сала, Бочками горілки. Нагрів і нам ти чуприну, Як сам здоров знаєш: Окульбачиш, мов скотину, Та всюди й гасаєш. Годі глузувать з чортами, Слова — не полова. Чи забув, яка між нами З тобою умова? Лиса гора... бритва... палець... Паперу під карти... Гайда в пекло!.. Кров на смалець,— З чортами не жарти. В письмі стоїть, читай сміло: На кагал бісовський З начинкою душу й тіло Одписав Твардовський. Служить йому чорти мають (Так прийшлось в умову), Поки в Римі не піймають,
Що тепер, Твардовський, буде, Про те в пеклі знають: Сю корчму хрещені люде Римом називають». «Бач, чортяка!., бач, падлюка!.. Як умудрувався! Се вже, бач, німецька штука,— Твардовський озвався.
То й підем, байдуже! Але й ти роби по правді І не чванься дуже. Заглянь в контракт свій зі мною,— Яка там умова?» «Ще три штуки за тобою; Витнеш — ні півслова!» «От, бач, висить над дверима, Завбільшки із цапа, Перед твоїми очима Мальована шкапа. Нехай шкапа підо мною Огиром гарцює; Нехай крутить головою, Стриба і басує. Ти тим часом піску в жменю: Гарапник трійчатий Сплети з піску, як з ременю, Коня поганяти; Ще ж попасать коня треба, Стать на одпочинок: То вже, гляди, щоб, як з неба, Вродився будинок. Будинок з лушпин горіха, Отам за байраком; Із борід жидівських стріха, Цвяхована маком. От і гвіздок на починок Чверть ліктя завдовжки. По три в кажду вбий з мачинок, А менше — ні трошки». Біс перистий свиснув, кляснув,— Аж кінь вже басує; Батіг з піску в руці ляснув... Твардовський сумує. Скік в стремена, давай драла... Аж що за одмінок? Стріха в хмарах заблищала, І стоїть будинок. «Виграв справу! Бач, псяюха, Задихавсь, мов скажений. Ну, тепер скупайсь по уха В водиці свяченій». «Змилуйсь, свате, я в сій зроду Лазні не купався». Скорчивсь, зморщивсь — шубовсть в воду Та й назад порвався. Захлинувся, чхнув і приснув, Тричі закрутився, Тричі тупнув, тричі свиснув, Аж шинк затрусився. Хмара, як ніч, налетіла, І сонце сховалось; Галок, круків, ворон сила На стрісі зібралось! Крукають, кавчать, мекечуть Всіма голосами: То завиють, то шепечуть, Бряжчать ланцюгами! «Ну, Твардовський, другу справу Виграли чортяки!» «Не кваптесь лиш: ще на славу Втру я вам кабаки. Куц програв, куц виграв справу. Ще як доведеться. Виграй третю,— глянь на лаву: Що тобі здається? Цмокнись з жінкою моєю, Вона твоя буде; Як я жив на світі з нею Про те знають люде. Будь ти їй за чоловіка (Остання умова). Присягайсь любить довіка, Та тогді й ні слова! Нехай піп вам руки зв'яже, Тепер, по сій мові, Люде добрі, що чорт скаже,— Бувайте здорові!» А чортові не до соли: Хвостиком киває, Ніс скопилив, мов ґринджоли, І дверей шукає. Стриб по хаті, хап за клямку, Твардовський — по пиці, Трісь по гирі — розбив склянку І горщик з полиці. «Ей, не бийсь,— кажу,-— Твардовський! Гвалт, рятуйте, люде! Бо вилаю по-московській,— Сором слухать буде». А тим часом скік к одвірку — Ну цапом стрибати! З прогонича зуздрів дірку — Та й шморгнув із хати. «Ой, держіть, ловіть псяюху!» — Усі загукали, А псяюхи нема й духу: Поминай, як звали! «Жінко люба, годі плакать,— Твардовський озвався,— Хотів з чортом вас посватать,— Та й чорт одцурався. Мабуть, всі чорти — бурлаки, Та ще й розум мають, Знають, де зимують раки,— Од жінок втікають. Може, в пеклі інше діло, В нас сього немає: Жінка гризе душу й тіло, Мужик попиває! Нуте ж, хлопці, швидко, шпарко! Музики, заграйте! Гей, шинкарю! Гей, шинкарко! Горілки давайте!» [1827] РИБАЛКА
(Малоросійська балада) Das Wasser rauscht, das Wasser fliesst Ein Fischer sass daran, Sah nach der Angel ruhevoll, Kühl bis ans Herz hinan.
Вода шумить!.. вода ґуля!.. На березі Рибалка молоденький На поплавець глядить і примовля: «Ловіться, рибочки, великі і маленькі!» Що рибка смик — то серце тьох!.. Серденько щось Рибалочці віщує: Чи то тугу, чи то переполох, Чи то коханнячко?..не зна він,— а сумує! Сумує він,— аж ось реве, Аж ось гуде,— і хвиля утікає!.. Аж — гульк!.. з води Дівчинонька пливе І косу зчісує, і брівками моргає!.. Вона й морга, вона й співа: «Гей, гей! не надь, Рибалко молоденький, На зрадний гак ні щуки, ні лина!.. Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький? Коли б ти знав, як Рибалкам У морі жить із рибками гарненько, Ти б сам пірнув на дно к липам І парубоцькеє оддав би нам серденько! Ти ж бачиш сам,— не скажеш: ні — Як сонечко і місяць червоненький Хлюпощуться у нас в воді на дні І із води на світ виходять веселенькі! Ти ж бачив сам, як в темну ніч Блищать у нас зіроньки під водою; Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч,— Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою! Зирни сюди!.. чи се ж вода?.. Се дзеркало,— глянь на свою уроду!.. Ой, я не з тим прийшла сюда, Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!» Вода шумить!., вода гуде... І ніженьки по кісточки займає!.. Рибалка встав, Рибалка йде, То спиниться, то вп'ять все глибшенько пірнає!.. Вона ж морга, вона й співа... Гульк!.. приснули на синім морі скалки!.. Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!.. І більше вже нігде не бачили Рибалки!
БАТЬКО ТА СИН (Байка) «Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! — Так панотець казав своїй дитині: — Шануйсь, бо, далебі, колись Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!» Хведько не вчивсь — і скоштовав Березової кашки, Та вп'ять не вчивсь і пустовав Побив шибки і пляшки; І, щоб не скоштовать од батька різочок, Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток. Аж батько за чуб — хіп! — і, не знайшовши різки, Дрючком Хведька разів із шість оперезав!.. Тоді Хведько скрізь слізки Так батькові сказав: «Коли б було знаття, що гаспидська дрючина Так дуже дошкуля, то, песька я дитина, Коли б я так робив: Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»
ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ «Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш? Хіба ж ти трясці захотів? Що заманулося, чого ти не попросиш, Чи сім'ячка, просця, пшонця, чи то крупів,— Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш, Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш»,— Так в клітці підлітка корив снігир старий. «Ой дядьку, не глузуй! — озвався молодий.— Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь, Недарма я просця і сім'ячка цураюсь. Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився; Я ж вільний був, тепер в неволі опинився». 1 ноября 1827 г. РИБКА
(Басня) В ставочку Пліточка дрібненька Знічев'я зуздріла на удці черв'яка, І так була раденька! І думка то була така, Щоб нідвечірковать смачненької Ну, дейко! до його швиденько! То збоку ускубне, То спереду поцупить, То хвостика лизне, То знизу вп'ять підступить, То вирне, то пірне, То сіпне, то смикне, Вовтузиться, ялозиться і пріє,— Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач, Що нічого не вдіє, Хоч сядь — та й плач! «Ой горенько мені на світоньку,— мовляє,— За що мене так доля зневажає? Тим пельку і живіт дала з ковальський міх, Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх, Рот шпилькою неначе простромила!.. Ой правду дядина небога говорила, Що тільки на світі великим рибам жить! А нам, малим, в кулак трубить!» Так Пліточка в воді на долю нарікає, А на гачку черв'як все хвостиком киває!.. Черв'як кива — аж ось! Зі дна Гульк Щука!.. бовть!.. вона За удку хіп! А удка — сіп!.. З води шубовсть в окріп!.. «Ой лишечко! Оце ж як дядина збрехала!..» — Із ляку Пліточка сказала. І більш не скаржилась на долю пліточок, За ласенький на удочці шматок: Що бог послав,— чи то багато, чи то трошки,— В кушир залізши, їла мовчки! 2 ноября 1827 г. ДО ПАРХОМА І Aequam memento rebus in ardui Servare mentem: non secus in bonis etc. Horat. Lib. II. Od. 3 жүктеу/скачать 1.36 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|