П. П. Гулак артемовський



бет1/8
Дата20.07.2016
өлшемі1.36 Mb.
#212771
  1   2   3   4   5   6   7   8


П. П. ГУЛАК- АРТЕМОВСЬКИЙ



ТВОРИ
До збірки творів визначного українського письмен­ника дошевченківської доби П. П. Гулака-Артемовського (1790–1865) ввійшли оригінальні та перекладні поезії, статті, листи. У кращих творах, насамперед у байках і баладах («Пан та Собака», «Солопій та Хівря», «Твардовський» та ін.), які відіграли важливу роль у розвитку нової української літератури, поет порушував актуальні проблеми часу, піддавав критиці самодурство, аморальність і жорстокість панів, висміював пихатість дворян, чиновництво.

Упорядкування, вступна стаття і примітки

Б. А. Деркача

ЗМІСТ


На шляху становлення нової української літератури 7

УКРАЇНСЬКІ ПОЕЗІЇ

Справжня Добрість 18

Пан та Собака 23

Супліка до Грицька К[вітк]и 27

[До О. Курдюмова] 28

Солопій та Хівря, або Горох при дорозі 29

Писулька до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» («Украинск[ий] вестник») по всіх усюдах розсилає 33

Тюхтій та Чванько 35

Дурень і Розумний 36

Цікавий і Мовчун 36

Лікар і Здоров'я 37

Твардовський 37

Рибалка 43

Батько та Син 44

Дві пташки в клітці 45

Рибка 45

До Пархома

І 46

II 47


XXXIV ода Горація, кн. І 48

«Петро мужик непокорний…» 53

[На від'їзд із Полтави М. М. Л[онгінова] 22 травня 1842] 54

«Сидить Петро у Полтаві…» 55

«Голився я на тиждень раз…» 55

«Як тільки задзвонять чотири годинки…» 56

«Послухав жінку…» 56

«Ой мені тяжко…» 57

«А що ж оце, Андрію?..» 58

«Світить місяць у віконце…» 59

«Писав пан: звізду дав…» 60

«Чого ж мені журитися?..» 61

Цокотусі 61

«Ну, вже таки…» 62

Песня кормилицы Сонички 64

На победы русских над турками, одержанные ген[ерал]-майор[ом] Андронниковым в Азии 14-го и вице-адмиралом Нахимовым

18 ноября 1853 г. на порте Синопа 65

На разбитие ген[ерал]-ад[ъютантом] Бебутовым 19 ноября 1853 г.

в Азии 36-тыс[ячного] турецкого корпуса, состоявшего под

начальством Абди-Паши. 66

Совет султану на затею его перенести свой двор, знамя и сорочку

Магомета в Адрианополь 68

Последний экзамен, произведенный мною воспитанницам

Полтавского института в январе и феврале 1854 г. 70

На смерть Н. А. Купчинова 71

В Полтаву моей милой Полинашке 71

«Віє вітер, несе пташку…» 72

«Текла річка…» 72

Запрошення на вечір з танцями Володимиру Ал-чу Пр-му з сім'єю 76

Моїй жінці 76

До Любки 77

Упадок века 78

«Сыну моему…» 79

Переложение псалма 125 80

Переложение псалма 132 80

До Варки 80

Переложение псалма 139 83

РОСІЙСЬКІ ПОЕЗІЇ

Ослепление смертных 86

Мучение сатаны при воззрении на Эдем 88

Недоверчивость 91

Атрей и Фиест 94

К Цензорину 100

Ее С[иятельст]ву графине А. А. Г-вой 102

Мудрость 102

Царский стол 104

СТАТТІ ТА ЛИСТИ

Критика 113

Нечто для сочинителей 117

До З. Доленга-Ходаковського 122

До М. О. Максимовича 123

До В. Г. Анастасевича 124

До О. В. Терещенка 126

До М. П. Погодіна 127

До І. I. Срезневського 128

ПРИМІТКИ 131

ПОЯСНЕННЯ ЗАСТАРІЛИХ ТА МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ 147


НА ШЛЯХУ СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Художня спадщина одного з визначних поетів передшевченківської доби П. Гулака-Артемовського порівняно невелика за обсягом, але цікава й різноманітна. Його перу належать писані українською та російською мовами байки, балади, прозові послання, переклади, критичні статті. Найціннішу частину творчого доробку поета становлять передусім байки та балади, які відігравали важливу роль у процесі становлення й розвитку української літератури в перші десятиліття XIX сторіччя.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. у містечку Городищі на Київщині в родині священика. Одинадцятилітнім хлопцем вступає він до бурси, а згодом — до Київської академії. Не закінчивши повного курсу навчання, у 1814 році залишає академію і протягом кількох років учителює в приватних пансіонах, у родинах польських поміщиків на Волині. Тут майбутній поет мав можливість глибше пізнати гірке підневільне життя трударів-кріпаків, ознайомитися з народною творчістю. Ймовірно, що саме тут, на Волині, у П. Гулака-Артемовського виник задум написати байку «Пан та Собака», що принесла письменникові славу і стала справжньою подією в тогочасному українському літературному житті.

З 1817 р. П. Гулак-Артемовський — вільний слухач словесного факультету Харківського університету. Наступного року він уже ввикладає тут же польську мову, а в Інституті шляхетних дівчат — французьку. В цей період розпочинається й активна літературна діяльність П. Гулака-Артемовського. Він систематично виступає з перекладними й оригінальними творами в журналах — харківському «Украинском вестнике», а згодом і в московському «Вестнике Европы».

Після закінчення університету й захисту в 1821р. магістерської дисертації на тему «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней» П.Гулак-Артемовський викладає в університеті курс російської історії та польську мову, пише художні твори, бере участь у літературному житті, підтримуючи контакти з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Максимовичем, М. Костомаровим, А. Метлинським та іншими письменниками.

З 1829 p. П. Гулак-Артемовський — ординарний професор, декан факультету, а в 1841–1849 pp.— ректор університету; водночас він займає посади інспектора і завідуючого навчальною частиною Харківського та Полтавського інститутів шляхетних дівчат. В 30-х роках П. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідно, здебільшого у зв'язку з «визначними» подіями в його службовому й родинному житті (одержання чергового ордена, зустріч високочиновної особи, «благодійника» тощо). У творах поета 30–50-х років усе виразніше проявляються реакційні тенденції. Т. Шевченко, який прихильно ставився до творчості П. Гулака-Артомовського 20-х років, у передмові до «Кобзаря» 1847 p., маючи на увазі перехід письменника на вірнопідданські позиції, з осудом писав: «Гулак-Артемовський хоть чув (народну мову — Б. Д.), так забув, бо в пани постригся».

Після виходу у відставку з університетських посад поет деякий час працює іще в Харківському та Полтавському інститутах шляхетних дівчат. Помер П. Гулак-Артемовський 13 жовтня 1865 р. в Харкові.

Перші поетичні спроби П. Гулака-Артемовського припадають на час навчання його в Київській академії. Відомо, що 1813 р. він написав поетичний твір за поемою Н. Буало «Налой», який пізніше був знищений самим автором. До нас дійшли лише два віршовані рядки з цього переспіву («Навыкнуша сии, еще сосцы им ссущим, вспять руки обращать к просителям дающим»), але й вони дозволили дослідникам зробити висновок про естетичні уподобання початкуючого поета, про його інтерес до поезії французького класицизму. У відповідності до травестійної манери Н. Буало, який у своїй антиклерикальній поемі пише про комічне поважно-піднесеним стилем, П. Гулак-Артемовський подає переспів поеми у пародійному плані — патетично, церковнослов'янською мовою. Пізніше у такій же манері П. Гулак-Артемовський вже перекладатиме релігійно-моралізаторські твори та писатиме оригінальні поезії.

Перший друкований твір П. Гулака-Артемовського — російський переклад з Ж.-Б. Руссо «Ослепление смертних» — з'явився у жовтневому номері «Украинского вестника» за 1817 p., одразу ж після переїзду письменника до Харкова. Відтепер на сторінках цього журналу один за одним друкуються його вільні переклади і переспіви російською мовою з Д. Мільтона, Ж. Расіна, Ж. Деліля, Горація, П.Ж. Кребійона, а також перші оригінальні поезії «Мудрость (Отрывок из первой песни поэмы «Счастие на земле»)» та «Ее с-ву графине А. А. Г-вой». Написані «високим» поетичним стилем, у піднесено-патетичному дусі, ці твори перекопливо свідчили про тяжіння молодого автора до класицистичних традицій. Наснажені релігійно-містичним пафосом вони торкалися також, хоча й досить обережно, актуальної суспільної тематики — розвінчування тиранії, обстоювання жертв деспотизму тощо.

У ці ж роки П. Гулак-Артемовський виявляє глибокий інтерес до польського просвітительства, зокрема до визначного польського письменника І. Красіцького, якого порівнював з «бессмертним Ломоносовым и Державиным».

Водночас з російськими творами П. Гулак-Артемовський пише й оригінальні українські поезії. Свій перший український вірш «Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)» він створив у 1817 р. Це своєрідне послання Г. Квітці-Основ'яненку як одному з керівників товариства благодіяння. П. Гулак-Артемовський гаряче підтримує йото і закликає активізувати громадські починання на користь суспільства. У своєму посланні, не позбавленому, щоправда, помітних релігійних нашарувань, автор, звеличуючи Добрість, намагається утверджувати громадянську мужність і чесність, справедливість, корисну працю на благо людини, ненависть до зла, підлості. Наводячи приклади високих моральних якостей, поет показує філософа Сократа, який безстрашно прийняв смерть, обстоюючи свої переконання, князя Якова Долгорукого, що рішуче рве «писульку царську», бо впевнений у несправедливості дій Петра І.

Добрість — життєрадісна й непохитна, вона не боїться підступності й спокус, їй не страшні життєві випробування:

А Добрість не вважа на злії язики,

Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпочуться гуски,

То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькі,—

Так Добрість чепурна виходить із брехні...

У «Справжній Добрості» виразно виявилися, з одного боку, схильність автора до традицій класицизму, а з другого — орієнтація на «Енеїду» І. Котляревського (часом жартівливий, бурлескний стиль, широке використання живих фольклорних джерел).

На повну силу талант П. Гулака-Артемовського розкрився в його байках, що, у своїх кращих зразках, стали справжнім надбанням української літератури. Найвизначніша серед них, як і взагалі у творчому доробку поета, заслужено вважається байка, чи, за визначенням самого автора, «казка», «Пан та Собака». Одразу ж після опублікування в «Украинском вестнике» (1818) вона здобула таку широку популярність, що ходила в списках. Один із сучасників поета — письменник П. Білецький-Носенко ще в середині 1823 р. (тобто, коли було надруковано всього три Гулакових байки– «казки» — «Пан та Собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько») писав: «Я смело могу уверить, что сказочки г. Артемовского-Гулака читались с таким же неописанним удовольствием, как «Энеида» г. Котляревского, что многие вытвердили напамять целые тирады из них...»

«Пан та Собака» й інші байки П. Гулака-Артемовського пов'язані з творчістю І. Красіцького. Використавши в «казці» сюжетну канву чотирирядкової байки польського антора «Пан і Пес», а також окремі епізоди з іншого його твору — сатири «Пан, не вартий слуги», поет вводить численні яскраві сцени, широкі побутові зарисовки (наприклад, змальовує на початку «казки» картину ночі на селі і в маєтку пана), комічно-драматичні ситуації, емоційний розмовний діалог, простору «мораль», тобто створює, по суті, цілком самостійну, оригінальну поезію. До того ж байка П. Гулака-Артемовського — що особливо важливо — набула гумористично-сатиричного забарвлення, соціального звучання.

Байка «Пан та Собака» перейнята протипанськими настроями і має антикріпосницьке спрямування. Зачіпаючи тут такі актуальні питання того часу як становище кріпаків, їх стосунки з поміщиками, П. Гулак-Артемовський викриває самодурство і розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян. В алегоричному образі Рябка, винятково сумлінного й чесного, поет розкриває долю кріпака, повністю залежного від пана. Рябко прагне догодити панові. Але залишається винним і тоді, коли не спить цілу ніч, охороняючи поміщика, і тоді, коли заснув: у першому випадку заважає панові спати, в другому — злодії пограбували панське добро. В результаті покірний, по-рабському відданий своєму поміщикові беззахисний Рябко стає жертвою його чергової примхи. Після другого незаслужено жорстокого покарання у Рябка «заговорило» обурення:

Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,

І, дядину, і дядька

За ласку їх!..— сказав Рябко тут наодріз.—

Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума догодити!

П. Гулак-Артемовський розумів, що його «казка» може накликати гнів «злого», «ледачого» панства, і тому звертається до Квітки-Основ'яненка («Супліка до Грицька Квітки»), який на той час був предводителем повітового дворянства, з проханням захистити його і Рябка, а також вимагати від поміщиків людяного ставлення до покріпаченого селянства. Пропонує скликати «тих навісних панів» й звеліти їм «струп Рябка довгенько полизати», бо і «над псом повинно ласку мати».

Не виступаючи проти основ самодержавного ладу, П. Гулак-Артемовський під впливом тогочасних антикріпосницьких громадських настроїв і ліберальних обіцянок царя щодо можливих реформ у селянському питанні лише картав надмірне свавілля й самодурство поміщиків — «навісних», «ледачих» і «дурних». До того ж така критика послаблювалася й загальним жартівливим тоном творів. Поет мав намір тільки присоромити окремих жорстоких кріпосників, апелюючи до їхнього сумління.

М. Добролюбов у статті «Російська сатира катерининського часу», глибоко проаналізувавши закономірності розвитку і сутність сатири XVIII ст., вказував на її обмеженість і непослідовність: «Замість прямого висновку: «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», підставлено інший, дуже неповний: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиранствувати». Ці слова російського критика можна цілком адресувати авторові «Пана та Собаки».

У цій байці, як і в деяких наступних творах, П. Гулак-Артемовський, йдучи від безпосередніх життєвих спостережень, прагне до художньо-конкретного зображення дійсності, до показу її в соціально-побутовому плані. Поет постійно звертається до народної творчості, широко користується різноманітними ідіоматичними зворотами, яскравими порівняннями, приказками й прислів'ями, часом підпорядковуючи їх увиразненню провідної ідеї твору, соціальної характеристики персонажів. Народнопоетичні вислови і прислів'я автор іноді вдало перефразовує відповідно до віршованого ритму, при цьому підсилюючи їх іронічно-гумористичне забарвлення: «Чи баба з воза,— що ж? велика дуже вада!.. кобилі легший віз, сьому кобила й рада»; «З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть, він найде все тобі хоч в черепочку смерть» тощо.

В усьому цьому виявився благотворний вплив традицій І. Котляревського, а також російської сатиричної літератури кінця XVIII– початку XIX ст. Особливе ж значення для автора «Пана та Собаки», зрозуміло, мала російська байка, яка на той час досягла вже значних здобутків.

Незважаючи на обмеженість ідейного змісту та деякі інші недоліки (наявність натуралістичних рис у змалюванні окремих явищ, приміром, у сцені екзекуції Рябка, надмірне захоплення діалектизмами, вульгаризованою лексикою тощо), байка «Пан та Собака» була безсумнівною творчою удачею молодого поета. Завдяки злободенності тематики, народному колориту, реалістично-сатиричним тенденціям у змалюванні поміщицької дійсності вона відіграла помітну роль у посиленні антикріпосницьких настроїв тогочасного суспільства, а також у розвитку реалістичної байки на Україні. Саме починаючи з цього твору, байка в українській літературі дедалі більше набуває виразного соціального звучання.

Наступна «казка» П. Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» — простора гумористично-сатирична розповідь про недотепного й скупого Солопія, який, всупереч жінчиним порадам, посіяв між пшеницею і житом горох, внаслідок чого втратив усе. Широка «мораль» байки уточнює об'єкт критики: численні безглузді проекти господарських нововведень, пропоновані деякими сучасниками поета. Порівняно з «Паном та Собакою» нова Гулакова байка мала значно менший громадський резонанс. Поступалася вона першій і художньою майстерністю (виразно бурлескна манера, з досить очевидною простакуватістю в стилі, багатослів'ям, докладною описовістю тощо).

Їдко висміюються «віршомази» в байці («побрехеньці») П. Гулака-Артемовського «Тюхтій та Чванько», опублікованій в «Украинском вестнике» 1819 р. Тюхтій дотримується поради Горація: «Що тільки написав, то так на дев'ять рік те в бовдню і запхав; а на десятий рік, як вийме й прочитає,— побачить сам здоров, що там ладу біс має, то в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..» Другий «віршомаз» — Чванько, «Що начеркав, те так в друкарню і несе!» Але користь кінець кінцем, підкреслює поет, однакова від обох:

…Громада їх однако поважає:

Того ні сном не зна, другого не читає!

У доданій до цієї байки замітці «Дещо про того Гараська» автор розвиває свою сатиру на бездарних писак: «...У нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилось, як у доброго попа дітей; що, якби кожний ховав на дев'ять рік,— що за одну годину пером надрига, то нігде б чоловікові було і кватиру нанять за паперами!» Своєю байкою поет закликає літераторів бути вимогливими до своєї творчості, працювати на користь суспільству.

Крім розглянутих вище творів, П. Гулаку-Артемовському належить також невеличкий цикл байок-мініатюр: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров'я», написаних у 1820 р. Ці, за визначенням автора, «приказки» на відміну від попередніх байок поета, не виходять за межі вузькопобутових тем, алегоричних повчань; написані вони у формі стислих поетичних гуморесок або розгорнутих прислів'їв, де ті чи інші життєві ситуації передаються у гранично лаконічній розповіді. За життя автора «приказки» не були опубліковані і, природно, не могли відіграти якоїсь ролі в розвитку української байки. Однак вони засвідчують творчі пошуки поета, який виступив у них попередником Л. Боровиковського, котрий згодом утвердив в українській літературі новий тип байки — байку-приказку, так звану прибаютку.

Згодом письменник ще раз повертається до жанру байки. 1827 р. він пише байки — «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка» (перша й остання були надруковані того ж року на сторінках «Вестника Европы»), які, на жаль, ще й досі не дістали належної об'єктивної оцінки в критиці. Про них згадують здебільшого принагідно і нерідко лише для того, щоб вказати на їхню нібито ідейно-художню безпорадність. А між тим не такі вже й слабкі ці твори П Гулака-Артемовського.

У байці «Дві пташки в клітці» поет висловлює думку про те, що свобода краще неволі, навіть «ласої». Ідея твору, прогресивна за своєю суттю, не раз знаходила поетичне втілення в інших байкарів (згадаймо, наприклад, байку Г. Сковороди «Чиж і Щиглик»). Цілком життєву основу має байка «Батько та Син», де висміяно стару дяківську школу:

«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —

Так панотець казав своїй дитині: —

Шануйсь, бо, далебі, колись

Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!»

Хведько не вчивсь — і скоштовав

Березової кашки...

«Кто учился у дьячка по старинному славянскому букварю,— писав П. Гулак-Артемовський у примітці до твору, наголошуючи на реальності його змісту,— тот знает, что значит: тма, мна, здо, тло, кто, что, мню и проч. Сколько воспоминаний!..»

На основі традиційних фабул П. Гулак-Артемовський створив цілком оригінальні байки. Написані вони загалом у тій же манері, що й «Пан та Собака» і «Солопій та Хівря». Але, збагачуючи свої поезії конкретними прикметами українського побуту, письменник намагається тепер уникати занадто довгих побутових описів. (Лише у байці «Батько та Син» подано низку колоритних деталей). Вмотивованішими стають вчинки героїв, жвавішає розповідь, поглиблюється зв'язок з усною народною творчістю. Так, байка «Батько та Син» цілком витримана в дусі народного гумору.

У творчому освоєнні жанру П. Гулак-Артемовський ішов шляхами розвитку російської та польської байки, не оминаючи, звичайно, і попередньої традиції української літератури XVIII ст. Йдучи від байки-«казки» через байку-«приказку» поет поступово опановує найпоширенішу в той час форму байки, з якою в російській літературі успішно виступав І. Крилов. П. Гулак-Артемовський дав перші зразки реалістичної байки, що на повну силу зазвучала згодом у Є. Гребінки і особливо у Л. Глібова.

Водночас з байками П. Гулак-Артемовський створює і перші в українській літературі зразки балад у романтичному дусі — «Твардовський» та «Рибалка», що з'явилися друком у «Вестнике Европы» 1827 р. «Твардовський» — це переспів відомої балади А. Міцкевича «Пані Твардовська», написаної за фольклорним сюжетом, про гульвісу-шляхтича, який запродав душу чортові. Подібні перекази про козака-гультяя існували і в українській народній творчості; окремі мотиви, побутові деталі з них П. Гулак-Артемовський вдало використав у своїй баладі.

Порівняно з А. Міцкевичем український поет надає своєму твору яскравішого гумористичного колориту і досягає ще більшого комізму. Значно ширше, ніж А. Міцкевич, користується П. Гулак-Артемовський етнографічно-побутовим матеріалом, простонародною лексикою, фольклорними засобами образності. Цілком у дусі української демонології витримано, приміром, образ чорта:

Ніс — карлючка, рот свинячий,

Гиря вся в щетині;

Ніжки курячі, собачий

Хвіст, ріжки цапині.

Весь твір написано в стилі усної народної поезії, коломийковим віршем.

Якщо «Твардовського» слід розглядати лише як першу спробу романтичної української балади (бурлескна традиція тут ще досить відчутна), то наступний твір П. Гулака-Артемовського «Рибалка», що є переспівом балади Гете, має вже виразно романтичний характер.

Звернення П. Гулака-Артемовського й інших українських письменників до жанру балади було зумовлене прагненням вийти за межі бурлескної стихії, розширити стильові, тематичні й жанрові можливості українського художнього слова, необхідністю утвердити в новій українській літературі серйозний тон.

У листі до редактора «Вестника Европы» П. Гулак-Артемовський писав про те, що спонукало його взятися за переспів балади Гете.

П. Гулак-Артемовський, як зазначав редактор у передмові до «Рибалки», «згадавши про деякі особливі мотиви, що змусили його передати рідною мовою св'оєю баладу Гете, говорить далі в люб'язному листі до редактора, що між іншим і заради цікавості захотів він спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не змушуючи читача або слухача сміятися, як від «Енеїди» Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів? Вказуючи далі на деякі народні пісні малоросійські, на пісні найніжніші, найзворушливіші, він з благородною невпевненістю в успіху видає баладу свою лише як просту спробу. Доля цього вірша буде вирішена знавцями й любителями малоросійського слова. Нам лишається тільки відзначити одну обставину: як у «Твардовському» автор витримує тон чоловічо-гайдамацький, так тут вжито ним жіночий малоросійський спосіб висловлення».

Сюжет балади Гете — юнак, зачарований русалкою, кидається у «привабливе» підводне царство,— популярний у фольклорі багатьох народів, зокрема і в українських казках. П. Гулак-Артемовський у своєму переспіві загалом близько дотримується сюжету оригіналу, але передає його цілком у дусі української фольклорної традиції, значно посилюючи цим романтичний характер твору.

Теплою ліричною тональністю, задушевністю в стилі народних пісень подано, наприклад, опис чарівного підводного світу:

Ти ж бачиш сам,— не скажеш: ні —

Як сонечко і місяць червоненький

Хлюпощуться у нас в воді на дні

І із води на світ виходять веселенькі!

Ти ж бачив сам, як в темну ніч

Блищать у нас зіроньки під водою;

Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч,—

Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!

Образи мрійливого Рибалки і водяної красуні завдяки майстерному використанню художніх засобів народної пісенності, забарвлені яскравим національним колоритом. Юний Рибалка — це справді український «парубок» з селянських «низів», Русалка — українська «дівчинонька», що «косу зчісує і брівками моргає». Часто вживані зменшувально-пестливі форми в народнопісенному стилі «серденько», «зіронька», «коханнячко», ніженьки» тощо посилюють романтично-ліричний тон балади, її мелодійність, емоційну наснаженість.

Балада «Русалка», що постала, по суті, на народному грунті, була однією з перших ластівок романтичної поезії в українській літературі. Шляхом П. Гулака-Артемовського пішли згодом у своїй творчості українські письменники Л. Боровиковський, О. Шпигоцький, М. Костомаров та інші.

Своєрідними переробками Горацієвих од є віршовані послання «До Пархома», написані поетом 1827 р. і тоді ж надруковані у «Вестнике Европы». В часи дебюту на літературній ниві, він іще не наважується наслідувати римського поета. Тепер же, в кінці 20-х років і пізніше, він, уже визваний поет, неодноразово звертається до од Горація, переспівуючи, а часом навіть пародіюючи їх.

У цих переспівах поет здебільшого зберігає зміст першоджерела, але передає його в бурлескно-травестійному стилі, сміливо «українізує» твір, наснажуючи його реаліями місцевого побуту та фольклорними елементами. Наприклад, думку Горація про швидкоплинність людського життя в оді до Деллія, написаній у високому і дидактичному тоні, викладено ось так:

Пархоме, в щасті не брикай!

В нудьзі притьмом, нє лізь до неба

Людей питай, свій розум май!

Як не мудруй,— а вмерти треба!

У другому посланні «До Пархома» П. Гулак-Артемовський, закликаючи насолоджуватися життям на цьому світі, проголошує в дусі віршів сумнозвісних дяків-пиворізів культ горілки, безтурботної гульні:

Терпи!.. За долею, куди попхне, хились,

Як хилиться від вітру гілка;

Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, не журись!..

Журись об тім, чи є горілка!..

Більшість бурлескних переробок Горацієвих од, позначена консервативними тенденціями. Помітно виявилися вони і в інших Гулакових віршах 30–50-х років. Але в останній період своєї творчості він пише й окремі глибоколіричні поезії в народнопісенному дусі — задушевні й тужливі, як, наприклад, «Пісня»:

Ой не вода клубком крутить

В криниці й шумує.

То вдівонька сльози губить

І гірко жалкує.

Ой дарма тій водиці литься

З повної криниці,

Як нікому в ній напиться

Свіжої водиці.

Подібні мотиви та образи фольклорного походження використовує П. Гулак-Артемовський і в поезіях «До Любки», «Текла річка невеличка» та інших.

Своїми кращими творами П. Гулак-Артемовський збагатив культуру українського художнього слова. Не втратили вони естетичної цінності й сьогодні. Орієнтуючись у своїх творчих пошуках на традиції попередників, а передусім на досвід і досягнення сучасних йому прогресивних російських і польських письменників, П. Гулак-Артемовський позитивно вплинув на демократизацію і соціальне спрямування літературного процесу на Україні, розширення його зв'язків з іншими слов'янськими літературами. Продовжуючи традиції І. Котляревського, використовуючи багатющі скарби фольклору, поет сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українській літературі першої половини XIX ст., засвоєнню нею нових жанрів і тем, народної мови. Разом з іншими тогочасними письменниками він готував грунт для появи основоположника нової української літератури Тараса Шевченка.



Борис ДЕРКАЧ

УКРАЇНСЬКІ ПОЕЗІЇ



СПРАВЖНЯ ДОБРІСТЬ



(Писулька до Грицька Прокази)

Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву,

Понуру, мов чернець турецький, і сопливу,

Той бісів син, коли не москаля підвіз,

Той Добрості не зна, не бачив і не чує.

Не пензлем той її, але квачем малює,

Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз,

Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,

Як дівка, од свого ідучи панотця

До церкви — до вінця,

Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.

Не квасить Добрість губ, бо із її очей

Палає ласка до людей.

Вона регоче там, де і другі регочуть,

Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,

І не цурається гульні і вечорниць,

Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.

Вона й до милого пригорнеться поволі,

Та ба! та не дає рукам, як кажуть, волі,

Вона й горілочки ряди-в-годи хлисне,

Та носом, мов свиня, по улиці не риє,

По-сороміцькому не кобенить, не виє,

Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.

Вона, де треба, пожартує,

Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.

Вона не виверта спідлоба білків,

Мов цап, задушений в кошарі од вовків,

Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,

То з тим, то з сим таки слів скільки погадає.

Як патока, так річ у неї на губах,

І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.

Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:

Бог лучче, каже, зна; він сам зна — поки годі.

Хоч кіл на голові, як кажуть, їй теши,

Хоч ти візьми її — печи або души,

Не зна вона, що то людські переполохи,

І не лякається ні од чого нітрохи.

Як паля в лотоках, простісінько стримить,

Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,

Хоч на неї шматки із криги напирають,—

І Добрість так в біді і в лісі так стоїть.

Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу,

А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу:

Наскочить на його коса, задзеленчить...

Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить!

Нехай, як хоче, море грає,

Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун1

Тризубцем байдаки і човни вивертає,—

А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,

Як селезень, на дно за качкою пірнає

Та вп'ять звідтіль наверх без шкоди виринає —

До берега ставка ціленький допливає.

Не любить Добрість сліз. Буває черваку

Всього, як кажуть, на віку!

Бува, що і її зле панство зневажає,

Мов товарякою, так нею повертає,—

Чи вже ж і голосить? І, в лихоті своїй

Розприндившись, скакать у яму їй живій?

Здихне там нищечком під ніс собі до бога,

Із лиха заспіва, та й за своє, небога:

Бо серце їй, що тьох, знай, шепче, що той є,

Хто за терпіннячко спасіннячко дає.

Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,

Той висушить з неї останню капелинку,

Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,

Та вп'ять пожалує, пригорне до себе.

Трапляється і те, що паплюга, брехня,

Із висолопленим жалом, неначе списом,

Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.

Сектує на неї і позирає бісом;

Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,

З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,

Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями:

Пекельнії її губки, мов пауки,

Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,—

Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть.

А Добрість не вважа на злії язики,

Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,

То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькі,—

Так Добрість чепурна виходить із брехні,

У неї ворогам одкази все одні:

Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,

А добрий ворогів завсігди перебуде.

Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все

Собака гавкає, а вітер те несе.

Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:

У Заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.

Бог з нею!.. їй — в завість,

А Добрості — в користь!

«Сіль в вічі, в зуби їй печина»,— Добрість каже

Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.

Як шкурка з бузівка у шевчика в руках

Або у лимаря в зубах,

Чого не витерпить, що їй не виробляють!

Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають!

Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!

І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,

І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,

І в сто погибелей муцують, і згинають...

Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить!

Подума: тільки вже на світі їй і жить!

Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає

І юхтою її або габельком величає,

І щоб за шкурку мав п'ять золотих узять,

То за габелька він не хоче й десять брать!

Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться,

Чим більш, мов реп'яхів, лихоти набереться,

Чим сала більшенько за шкуру їй заллють,—

Тим більше за неї, де повернись, дають.

Адже ж за битого, наші батьки мовляли,

Небитих двох колись не раз притьмом давали,

Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!

Нехай в олійниці олійник тараном

Макухам завдає якмога гіршу муку,—

Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,

Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом.

Нехай вовтузають і Добрість кулаками,

Мов воскобійними нехай з неї клинками

Останню слізоньку видавлюють і п'ють,—

Овва! дурні! того не знають, що дають

Таку принаду їй до стусанів частеньких,

До штовхання під бік, до кулаків тугеньких,

Що хоч в потилицю тоді їй і обух,

Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.

І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить,

Як вош за коміром або постіл замулить.

По сім-то, братику, і Добрість пізнають:

Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння.

Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння,

Того нехай поміж святими не кладуть!

Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить,

Трохи лиш на того не скинувся синка,

Що матінка пестить і по голівці гладить,—

Поки не візьметься пестунчик до замка!

Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде!

Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде:

До часу глек,— мовляв один розумний лях,—

До часу, голубе, нам глечик носить воду;

І на його пошле зла доля ту невзгоду,

Що глек побачимо в череп'яних шматках!

До часу над слабим, хто дужчий, вередує,

До часу мужиків ледачий пан мордує,—

Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,

Та, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить

І по-московській їм гукне: «В паход ітить

Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,

Чи, може, дереном земляночка накрита,—

Всіх нас сира земля до себе прибере,

Але ледачий так, як добрий, не умре!

Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю,

В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,

Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,

Та ба! та як другі — дощенту не пропивсь,

Щодень, то неборак, знай, молиться все богу,

Щоб швидше дівчину побачити, небогу,

І чулих воликів, знай, хльоста батогом,

Поки опиниться перед своїм двором,—

Так Добрість квапиться із світу в домовину,

Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,

І так попа він жде в останнюю годину,

Як на Великдень всі червоних ждуть яєць.

Але ти, Грицьку, більш, ніж я, учився в школі,

Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом;

Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,

Ти в церков хоч яку годився б буть дяком;

Ти краще Добрості обличчя наригуєш,

Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш!

Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобі втямки,

Як зійдуться, було, до тебе парубки,

А ти, було, й звелиш граматку їм читати,

А сам почнеш, було, псавтир перевертати2,

Скрізь нишпорить — під тмою, мною, здом3,

Під азом-ангелом або і в ярмолої

Од палітурочки в часловці до другої,

І спинишся, було, аж на октоїхом,

Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі4

Так гарно, що було аж сумно всидіть в хаті!

Нехай над ним сира земля пером лежить!

Дивіться, хлопці, лиш,— казав ти нам,— глядіть,

Як Добрість на світі живе і умирає,

Як, не злякавшися, кайдани надіває!

З якою радощою держить у руці мишак

І кухличок коли б, скривившись, випиває,

До бога рученьки невинні простягає!

Отак-то, братики, умер Сократ, отак!

Чого ви, дурники? — сказав він веселенько

Своїм заплаканим в хурдизі школярам.—

Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько

Та дайте півня ви скулаповим попам!

Отак-то, братця, й ви,— казав ти,— хліб ви їжте,

А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!

Не скрізь ледачі так, як грецькії пани,

Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни,

І єсть земля така правдива і заможна,

Де правду і панам сказать, як богу, можна.

Дивіться,— ти казав,— як вірний Довгорук

Писульку царську рве із єдноральських рук5

І на шматки її із серця роздирає!

Чи бач, як старшина із ляку умирає!

А Довгорук сидить і усом не моргне!

«Ай, що ж ти наробив! — усі заверещали.—

Тепер же поминай, як Довгорука звали!»

А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене!

Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий!

Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки,

Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде,

І ворог той йому, його хто не зведе».

Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопці,—

Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав,

Уже й був кинувсь бить, але як розпитав,

Аж Довгорукого погладив по головці,

І цмокнув в лисину та ще й перепрохав —

Та ще й на змирщини кіп з п'ять він грошей дав.



17 сентября 1817 г.

Харьков

ПАН ТА СОБАКА

(Казка)

На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне;

Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,

Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.

Уклався місяць спать, нема ані зорі,

І ледве, крадькома, яка маленька зірка

З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.

І небо, і земля — усе одпочива,

Все ніч під чорною запаскою хова.

Один Рябко, один, як палець, не дрімає,

Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,

Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив

Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив.

Рябко на панському дворі не спить всю нічку.

Коли б тобі на сміх було де видно свічку.

Або в селі де на опічку

Маячив каганець.

Всі сплять, хропуть,

А деякі сопуть,

Уже і панотець,

Прилізши із хрестин, до утрені попхався...

А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.

Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:

То зазирне в курник, то дейко до свинок,

Спита, чи всі таки живенькі поросятка,

Індики та качки, курчатка й гусенятка;

То звідтіль навпростець

Махає до овець,

До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;

То знов надад чимдуж,— щоб часом москалі

(А їх тогді було до хріна на селі),

Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори.

Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,

Що сучий син, коли аж в ухах не лящить,

Все дума, як би то піддобриться під пана;

Не зна ж, що не мине Рябка обрадована!

Як гав, так гав,— поки свінуло надворі;

Тогді Рябко простягсь, захріп в своїй норі.

Чому ж Рябку не спать? чи знав він, що з ним буде?

Заснув він смачно так, як сплять всі добрі люде,

Що щиро стережуть добро своїх панів...

Як ось — трус, галас, крик!..— весь двір загомонів!

«Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликніте!..»

«Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажіте?»

Стриба Рябко, вертить хвостом,

Неначе помелом,

І знай, дурненький, скалять зуби

Та лиже губи.

«Уже ж, бач,— дума він,— не дурне це в дворі

Од самої тобі зорі

Всі панькаються коло мене.

Мабуть, сам пан звелів віддать Рябку печене

І, що осталося, варене,

За те, що, бач, Рябко всю Божу ніч не спав

Та гавкав на весь рот, злодіїв одганяв».

«Цу-цу, Рябко» — ще раз сказав один псяюха,

Та й хап Рябка за уха!

«Кладіть Рябка»,— гукнув. А ж ось і пан прибіг.

«Лупіть Рябка,— сказав,— чухрайте! ось батіг!»

«За що?..— спитав Рябко, а пан кричить: «Чухрайте!»

«Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: «Не вважайте!»

«Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?..»

«Не слухай,— пан кричить,— лупіть, деріть Рябка!..»

Деруть Рябка, мов пір'я,

На галас збіглась двірня.

«Що?.. як?.. за що?.. про що?..— не знає ні один.

«Пустіть!..— кричить Рябко.— Не будь я песький син,

Коли вже вдержу більш!..» Рябко наш хоч не бреше,

Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше.

«Пустіть, швидчій, пустіть!..» — пан на весь рот гукнув

Та й з хати сам умкнув.

«Пустіть,— гукнули всі.— Рябко вже вдовольнився!..»

«Чим, люде добрі, так оце я провинився?..

За що ж глузуєте?..— сказав наш неборак.—

За що знущаєтесь ви надо мною так?

За що?.. за що?..» — сказав та й попустив патьоки...

Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.

«За те,— сказав один Рябкові з наймитів,—

Щоб не колошкав ти вночі своїх панів;

За те... але... щось тут... ходім, Рябко, лиш з хати,

Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти:

Ходім, братко, надвір». Пішли. «Се не пусте,—

Сказав Явтух Рибку,— оце тебе за те

По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,

Що пан із панею сю цілу ніч не спали».

«Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурів?»

«Гай, гай!..— сказав Явтух.— Рябко! ти знавіснів;

Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався;

Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся;

Ти ж знав:

Що хто програв,

Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає,

Той батька рідного, розсердившись, програє;

Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати:

До чого ж гавкав ти?... нащо ж було гарчати?

Нехай би гавкав сам, а ти 6 уклавсь тихенько,

Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько.

Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном

Напався на тебе — і, знай, верзе притьмом:

Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи,

Що паню через те всю піч кусали блохи,

Що буцім вчора він грать в карти б не сідав,

Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;

Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака,

Що буцім по тобі походить ще й ломака;

Що, бачся, ти йому остив, надосолив,

І, бачся, він тебе за те й прохворостив.

А бач, Рябко, а бач!., не гавкай, не ганяйсь;

Ляж, хирний, та й мовчи і з паном не рівняйсь!

Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде:

Він сам і без собак сю панщину одбуде».

Послухав наш Рябко поради Явтуха.

«Нехай тяжка йому година та лиха,—

Сказав,— що за моє, як кажуть люди, жито

Та ще й мене і бито!

Коли моє невлад,

То я з своїм назад.

Чи баба з воза,— що ж? велика дуже вада!..

Кобилі легший віз, сьому кобила й рада»

Отак сердега наш Рябко помірковавсь,

Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь;

Заснув Рябко, захріп, аж ожеред трясеться.

Рябку й не сниться, не верзеться,

Що вже москалики в коморі й на дворі —

Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,

Що вовк ягнят, а тхір курчаток убирає.

Аж тут і надворі туж-туж усе світає.

«Цу-цу, Рябко!..— тут всі, повибігавши з хат.—

Цу-цу, Рябко!.. на-на!..» — гукнули, як на ґвалт.

А наш Рябко тобі і усом не моргає,

Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.

«Тепер-то,— дума він,— мій пан всю нічку спав,

Бо не будив його Рябко і не брехав?

Тепер-то він мені свою покаже дяку,

Тепер уже не втре мені, як вчора, маку...

Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть,

Поки самі сюди обід не принесуть;

Та ще й тогді, не бійсь, поскачуть коло мене,

Поки візьму я в рот хоч страву, хоч печене!»

«Цу-цу!..— сказав іще Рябкові тут Явтух.—

Цу-цу!...— задихавшись, мов з його перло дух.—

Ходім, Рябко!..» — «Еге? Ходім!..— Не дуже квапся,

Сам принеси сюди...»— Іди ж хутчій, не бався!..»

«Ба, не піду, Явтух!» — «Іди, бо кличе пан!..»

Сказав та й зашморгнув на шиї він аркан.

«Чешіть Рябка!» — гукнув. Аж тут їх щось з десяток

Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.

«Лупіть Рябка!» — кричить тут пан, як навісний!

Рябко ж наш тільки вже що теплий та живий.

Разів із шість Рябка водою одливали

І стільки ж раз його, одливши, знов шмагали,

А потім перестали.

Рябко спитать хотів, але Рябків язик

Був в роті спутаний, неначе путом з лик,

І герготав щось, як на сідалі індик.

«Постій,— сказав Явтух Рябкові,— не турбуйся,

Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся,

Добра своїх панів, як ока, стережи,

Зарання спать не квапсь, в солому не біжи,

Злодіїв одганяй та гавкай на звірюку.

Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку,

Із ласки, з милості панів,

Вліпили сотеньок із п'ять тобі київ».

«Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,

І дядину, і дядька

За ласку їх!..— сказав Рябко тут наодріз.—

Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума угодити!

Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку,

А що за те Рябку?

Сяку мать та таку!

А до того іще спороли батогами,

А за вислугу палюгами,

Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,

Все випада-таки Рябка притьмом побить.

Уже мені, бачу, чи то туди — високо,

Чи то сюди — глибоко:

Повернешся сюди — і тута гаряче,

Повернешся туди — і там-то боляче!

Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,

То б він розтовк і ту над спиною моєю.

З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,

Він найде все тобі хоч в черепочку смерть».



2 декабря 1818 г.

СУПЛІКА ДО ГРИЦЬКА К[ВІТК]И

Хто, кажуть, до кого,— ми до тебе, Грицько!

З суплікою прийшли: я, бач, та мій Рябко.

Не дай загинуть нам, не дай з нас кепковати;

А доки ж буде нас зле панство зневажати?

Пусти нас, батечку, до хати!

Хоч буцім, Грицьку, ти на пана закрививсь,

Та з пантелику ти так, як другі, не збивсь:

Не звик ти голобель замість коня шмагати;

Не все ж під ніс Рябкам, мовляв ти, заглядати.

Пусти нас, батечку, до хати!

Хоч ти, Грицько, пошивсь з ріднею в москалі,

Та бач,— ніхто на вас не плаче на селі!

Ти знаєш, що на те собака, щоб брехати,

Що й сто не збудять їх тебе, як ляжеш спати.

Пусти нас, батечку, до хати!

Хоч ти не раз, Грицько, кислиці в пельку пхав,

Та твій Рябко од їх оскоми не чував:

Бо очі бачили, що треба куповати:

Нехай хоч вилізуть, а треба доїдати!

Пусти нас, батечку, до хати!

Пусти!.. Чи бач, як пан Рябка почастовав?

Коли б йому язик родимець одібрав,

Щоб він замість Рябка довіку мав гарчати,

А наш Рябко щоб сів за його в карти грати!

Пусти нас, батечку, до хати!

Чи бач, що ледве вже він кульші волоче,

Що так з його юшить і пасьока тече!

Та тож-то так звелів всю шкуру скрізь списати.

Що то тобі нема і курці де клювати!

Пусти нас, батечку, до хати!

Пусти! та й склич до нас тих навісних панів,

Що воду із своїх виварюють Рябків;

Звели їм струп Рябка довгенько полизати:

Адже ж то і над псом повинно ласку мати.

Пусти нас, батечку, до хати!

Супліку ж сю мою ти, Грицьку, сам читай,

Ледачому її паскудить не давай;

Бо як почне москаль по-своєму складати,

Та вот!.. та штьо? та как?., читавши примовляти,—

Тоді хоч умикай із хати!..



5 декабря 1918 г.

[ДО О. КУРДЮМОВА]

Здоров був з празником, мій любий Олексію!1

Сказав би вірш тобі, та, далебі, не вмію.

Нехай святиться твій, Олексо, сей деньок;

Пий за здоров'ячко горілку та медок.

Що вип'єш, то твоє. Пий поти, поки п'ється!

Ось бач,— мені і ллють, та ба! уже не ллється!

Уже од знахорів я випив не одну...

Допивсь — що пес, коли й ногою вже дриґну!

Я хочу в шинк — вони ж до якійсь шлють аптеки.

Уже із ліжка я не раз чухрав навтеки;

Так що ж! Піймають, бра! простягнуть і припруть,

Рознімуть зуби ще — і ліки в горло ллють.

Бодай не брататься, Олексо, з знахорами!

Пий лучче замість лік — горілку з парубками,

Щоб ти не знав, що то на світі є гостець,

Щоб був здоровий ти, як київський чернець,

Щоб до тебе ніщо лихеє не пристало,

Щоб нудненько тобі з похмілля не бувало,

Щоб не торкнулися до тебе чиряки,

Ні волос, ні лишай, ні струп, ні болячки,

Щоб ти ні соняшниць, ні кашлю не боявся,

І щоб ти з трясцею ніколи не стрічався.

Щоб ворог не ступив у тебе на поріг

І не судив тебе, із'ївши твій пиріг;

Щоб ти парубковав і добре налазився,

Та ще й щоб не старим з ким добрим оженився.

Тим часом пий, поки горілки в пляшці є.

Бо ж в світі, куди глянь, то все що-небудь п'є:

Земля п'є з неба дощ, а землю небо смокче;

Пшениця й блекота,— все пить на світі хоче;

Травиця і квітки холодну росу п'ють,

А бджоли із квіток медок солодкий ссуть;

Мужик горілку п'є,— та й пан же не гуляє,

Бо кров мужицьку він лежить да попиває.



17 марта 1819 г.

Харьков

СОЛОПІЙ ТА ХІВРЯ,

АБО ГОРОХ ПРИ ДОРОЗІ

(Казка)

Vous voyez le grand gain, sans qu'il faille le dire

Que de ses ports de mer le roi tous les ans tire;

Or, l'avis, dont encore nul ne s'est avisé

Est qu'il faut de la France,— et c'est un coup aisé

En fameux ports de mer mettre toutes les cótes:

Ce serait pour monter а des sommes trés hautes!



Molière. Les facheux. Acte III, scène III

Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет