Передмова

24 жовтня 1648 р. після Тридцятилітньої війни і п’ятирічного переговорного процесу між Імператором Священної Римської імперії німецької нації та імперськими станами в рамках імперії, а також між Імператором та імперією з Королевою Швеції і Королем Франції був укладений довгожданий мир. Це не був мир переможця і переможеного, а унікальне досягнення загальноєвропейського миру шляхом підписання двох мирних договорів, шляхом забезпечення згоди і компромісу між сторонами у розв’язанні конфліктних проблем, щодо яких у війні слабші поступалися, а сильніші домагалися реалізації своїх цілей.

Хоч договори готувалися окремо в містах Мюнстері та Оснабрюці землі Вестфалії в Німеччині, але обидва були підписані повноважними представниками сторін в один день у штаб-квартирах основних сторін у м. Мюнстері та представниками імперських станів у залі Мюнстерської ратуші. При цьому обидва договори як за змістом, так і функціонально тісно взаємозв’язані і тільки у взаємозв’язку складають історичний Вестфальський мир.

Сторонами Оснабрюцького договору, як відомо, згідно з преамбулою і статтею I були Імператор Фердинанд III та імперія, з одного боку, та Королева Швеції Крістіна і королівство Швеція — з іншого; відповідно, сторонами Мюнстерського договору були згідно з преамбулою і § 1 також Імператор та імперія, з одного боку, і Король Франції Людовік XIV — з іншого. Мир був встановлений і з союзниками сторін.

До Оснабрюцького мирного договору згідно з § 10 і 11 статті XVII приєдналися всі тогочасні королі європейських держав, італійські князі і республіки, Нідерланди, Швейцарія і округ Граубюнден, князь Трансильванії (Семиграддя), а також Великий князь Московський. До Мюнстерського мирного договору, згідно з § 119, дозволялося залучати всіх тих, хто був названий перед обміном ратифікаційними грамотами або протягом шести місяців за згодою сторін договору; до договорів включили також Республіку Венецію як посередницю переговорного процесу і герцогів Савойї та Модени. Тільки Папський престол і турецький султан не були названі у цьому переліку європейських суб’єктів міжнародного права. Оскільки перелічені в статті XVII і в § 119 держави не брали прямої участі в Тридцятилітній війні, сам мир для них начебто нічого і не важив. Цих держав (за винятком Швейцарії) не торкалися безпосередньо регулятивні положення договорів. Незважаючи на це, вони також суттєво впливали на встановлення загального миру, в якому була прямо чи опосередковано зацікавлена вся Європа.

Підготовка і проведення Вестфальського конгресу здійснювалися в умовах лабільної системи держав першої половини XVII ст. Невід’ємним її учасником було Велике князівство Московське, що згадується у Вестфальському мирі. Україна, репрезентована в той період часткою населення Трансильванії і запорозьким козацтвом, була помітною для Заходу “політичною силою Східної Європи”, як зазначалося в договорах, що посідала своє певне місце в лабільній системі держав. З урахуванням цього вона впливала, у межах “своєї політичної сили”, як на європейські процеси, так і на формування міжнародного правопорядку, закріпленого Оснабрюцьким і Мюнстерським мирними договорами.

Обидва договори стали основою миру насамперед між воюючими сторонами і їхніми союзниками і врегулювали протиріччя періоду Тридцятилітньої війни, що виникли між ними. При цьому вони не регулювали всієї палітри проблем і конфліктів у Європі. З погляду міжнародного права, головним є те, що обидва договори були з самого початку основоположним чинником правопорядку в Європі, і стали ключовим і поворотним моментом у розвитку сучасного міжнародного права.
II. Вестфальський мир як міжнародно-правовий регулятор відносин між державами.

Міжнародно-правовий зміст Оснабрюцького і Мюнстерського договорів можна умовно поділити на чотири смислові частини, що містять відповідні норми, що врегульовують:

1) установлення загального миру між супротивними сторонами у війні і їхніми союзниками;

2) внутрішньоімперські суперечності між Імператором та імперськими станами, а також імперських станів між собою в світській і духовній сферах;

3) територіальні, а також інші протиріччя між Імператором та імперією, з одного боку, а також Францією і Швецією — з іншого;

4) загальні підсумкові положення, що особливо стосуються ратифікації, міжнародно-правових гарантій і залучення з цією метою до договорів інших європейських країн.

Усі вказані чотири смислові частини договорів, які складають Вестфальський мир, не виключають одна одну. Наприклад, установлення правомірного миру зумовлює регулювання як внутрішньоімперських, так і зовнішніх проблем за допомогою згоди. Тільки завдяки останній сторони виявилися готовими до вироблення відповідних регулятивних норм. Досягнутий мир став можливий лише в ситуації, коли проблеми і конфлікти, які були власне причинами Тридцятилітньої війни, виявилися розв’язаними.

Більш того, у зв’язку з тим, що Оснабрюцький і Мюнстерський договори складають єдину угоду про мир, їхня регулятивна сила спрямована на досягнення загального миру, розв’язання внутрішньоімперських проблем і заключних положень Вестфальського миру. При цьому домовленості між сторонами в кожному з договорів становлять особливості відносин Імператора з Швецією і Францією.

Загальний мир, досягнутий на конгресі у Вестфалії, мав багатовекторний вплив на Європу, як і сама Тридцятилітня війна. Остання була викликана 1618 р. внутрішньоімперськими релігійними протиріччями між Імператором і його союзниками серед частини імперських станів, з одного боку, і рештою імперських станів, з іншого. Згодом у війну були втягнуті зовнішні сили: в 1625—1629 рр. — Данія, в 1630 р. — Швеція, а в 1635 р. — Франція. Після цього війна стала загальноєвропейською, де Імператор виступав у союзі з Іспанією проти Швеції та Франції, які спиралися на допомогу імперських станів, що протистояли Імператору. Таким чином внутрішньоімперське військове протистояння перепліталося з міжнародним.

У свою чергу Оснабрюцький і Мюнстерський мирні договори стали міжнародно-правовою основою європейського миру між сторонами договорів та їхніми союзниками; одночасно вони врегулювали внутрішньоімперські суперечності і стали основою миру в межах імперії. Це підтверджується тим, що на підставі § 1 статті XVII Оснабрюцького договору і відповідного йому § 111 Мюнстерського договору Імператор, Королева Швеції і Король Франції, а також представники імперських станів підписали і ратифікували названі договори відповідно до норм міжнародного права, тоді як на підставі § 2 статті XVII Оснабрюцького договору і відповідного йому § 112 Мюнстерського договору про “Мир як конституційний закон Священної Римської імперії” Вестфальський мир, “як і всі інші закони імперії”, повинен бути “безпосередньо схвалений черговим рішенням рейхстагу”, що відбувся, як відомо, тільки 1654 р.

Очевидно, що в Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах переплітаються і взаємопроникають міжнародне право і конституційне право імперії, а також у рівній мірі міжнародний мир і внутрішня згода в імперії; вони взаємозумовлюють одне одного й утворюють нерозривну єдність. У цій єдності договори сформували центральний елемент: політичний і правовий порядок у Європі. Імперське конституційне право набуло внаслідок цього поєднання міжнародно-правового статусу. Отже воно не могло бути змінене без відповідного міжнародно-правового акту. У свою чергу Імператор та імперія на засіданні рейхстагу виявилися не зовсім вільні і суверенні у розв’язанні внутрішньоімперських проблем. Зі свого боку, загальноєвропейський правопорядок містить у собі як додаткову центральну складову саме імперську конституцію. Остання є певною мірою тим своєрідним підмурівком, на якому тримається цей порядок і, відповідно, мир. Такий тісний взаємозв’язок і взаємопроникнення імперської конституції і міжнародно-правового порядку розвивалися і в різних наступних договорах, де сторонами були учасники Вестфальського миру.

Лабільна система держав у Європі XVII ст. визначалася різноманіттям первинних чинників: величиною, силою, авторитетом, правовим статусом і конституційним ладом, релігійною орієнтацією та економічною потужністю держав, що дуже різнилися між собою. Міжнародно-правові відносини цих суб’єктів міжнародного права будувалися на основі складних зв’язків і незалежності один від одного. Середньовічні принципи ієрархічного ряду, який очолювався Імператором і Папою Римським, були непорушними в XIV—XV ст., але поступово до XVI—XVII ст. втрачали таке визнання з боку інших держав з посиленням національних монархій у Європі, ослабленням імператорської влади і наростаючого релігійного розколу. Суверенітет як всеосяжна зовнішня і внутрішня незалежність держав та їх самовизначення, ставав основним принципом європейського порядку. Таким чином розвивався порядок взаємовідносин держав, регульований у горизонтальній площині, де всі суб’єкти міжнародного права, включаючи Імператора і Папу Римського, були в правовому відношенні рівні. Оснабрюцький і Мюнстерський договори утворили своєрідну заключну фазу цього процесу і водночас оформили початок нової епохи.

Зрозуміло, державний суверенітет не був вичерпною передумовою участі країн у політико-правових процесах, війнах, союзах, а також для укладення миру в Європі. Для цього була достатньою просто певна міра незалежності і самостійності у зовнішньополітичному волевиявленні, а також здатність на основі територіального панування досягати і виконувати як міжнародно-правові, так і військові зобов’язання. Оскільки ці якості з правової точки зору і фактично не зовсім відповідали суверенним територіальним утворенням, останні були наділені також міжнародною правоздатністю. Це стосувалося, зокрема, імперських станів на основі гарантованого їм міжнародним правом конституційного права вступати в союзи, вести війни та укладати мир. Але й інші, не повністю суверенні утворення, такі, як наприклад, князь Трансильванії (Семиграддя), італійські міста-республіки і т.ін. можна віднести до цієї групи суб’єктів міжнародного права.

Певною мірою не тільки гетерогенність, взаємний суверенітет і самостійність, елементи субординації порядку і лабільність системи європейських держав приводили в той історичний період до створення уявлення про єдність європейських держав і забезпечення її сприйняття. Спільний європейський християнсько-релігійний базис (незважаючи на релігійний розкол), історія, походження і культура, а також право і соціальні зв’язки складали власне основу цієї єдності, яка визначалася сучасниками Вестфальського миру поняттям respublica christiana або просто “християнство” в міжнародних договорах та інших міжнародних актах того часу. У цьому сусідстві, природно, не було в той період скільки-небудь визначеної організації держав, а існувало лише звичаєве право, як світське, так і канонічне, а також природне і позитивне право. Саме право утворило ту основу, яка одночасно вимагала свого вдосконалення і розвитку з урахуванням нових політичних структур.

Так на основі старих підвалин у Європі формувались основи сучасного міжнародного права. У цьому процесі Оснабрюцький і Мюнстерський договори стали першим ґрунтовним випробуванням і гідним наслідування прикладом. Учасникам Вестфальського конгресу вдалося саме правовим шляхом, долаючи різні, головним чином релігійні, протиріччя між суб’єктами міжнародного права, досягти миру і створити той європейський правопорядок, який став основою для майбутньої Європи.
V. Розвиток міжнародного права в Європі і Вестфальський мир.

Міжнародне право, як відомо, сягає корінням в античне право народів (jus gentium). Останнє являло собою право, яке застосовували всі народи. Як різновид загального права людства, воно включало в себе також право, що застосовувалось між державами. Ця складова частина права відокремлювалася з XVI ст. практично і теоретично все більше і більше у самостійну правову систему; поступово формувалося як специфічне право, що застосовується між монархами, народами і державами в сучасному його розумінні. Внаслідок цього воно визначалося як “право між народами” (ius inter gentes).

Основи такого розвитку різноманітні. Що стосується змін структури взаємовідносин європейських країн, то про це ми згадували вище. До цього слід додати, що для великих європейських держав з кінця XV ст. стало характерним проведення зовнішньої політики, яка відповідала єдиній європейській ситуації, позначеній визріванням на континенті релігійних та інших протиріч. Домінантним фоном для міжнародних відносин був розвиток торговельних, економічних і культурних зв’язків із заморськими країнами, мореплавцями, в яких не було християнства, відкритими для Європи. Це ускладнювало міжнародні зв’язки, що здійснювалися раніше переважно на континентальному рівні, і вимагало адекватного відображення в сфері міжнародного права.

Нова практика міжнародних зв’язків впливала на розвиток договірного права, сприяла становленню дипломатичного і консульського права. Все це вимагало наукового обґрунтування і навчання міжнародному праву. Саме морські держави дали світові таких видатних учених, юристів-міжнародників, як іспанці Ф. де Віторіа [Francisco de Vitoria (1483/93—1546)], Ф. де Суарец [Francisco de Suarez (1548—1617)], Ф.Васкес де Менчака [Fernando Vasquez de Menchaca (1512—1569)]; англієць А.Джентілі [Albericus Gentilis (1552—1608)]; голландець Г.Гроцій [Hugo Grotius (1583—1645)]. У славнозвісному трактаті Г.Гроція “Про право війни і миру”, що побачив світ 1625 р., уперше були порушені фундаментальні питання основ міжнародного права, про які раніше ніхто не писав. Тому Г.Гроцій цілком закономірно визнаний “батьком міжнародного права”.

Головним завданням міжнародного права періоду Вестфальського конгресу було надання об’єктивного і правомірного характеру суверенному праву держав на створення міжнародних норм. Міжнародне право того часу конкретизувало ius gentium в світлі доктрини природного права. Останнє впливало на розвиток міжнародного права аж до XIХ ст. у сфері відносин між народами, монархами і державами. Природно-правова доктрина міжнародного права розглядалася як приналежність до об’єктивної дійсності, в умовах якої держави вели між собою переговори і врегульовували свої відносини. На ній ґрунтувалася їх правова сила аж до суверенітету.

Як природне, так і позитивне міжнародне право, звичайно, мали й слабку сторону, яку не вдалося подолати і до сьогоднішнього дня: не було тієї вищої сили, яка б гарантовано для всіх суб’єктів міжнародного права визначала справедливість змістовної сторони міжнародного права. Кожна з суверенних держав у кінцевому підсумку самостійно інтерпретувала і вирішувала для себе, які конкретно правові норми мають міжнародно-правовий характер. Коли ж такі інтерпретації істотно відрізнялися одна від одної, принаймні по суті конфлікту, тоді неминучою ставала війна. Тільки наука певною мірою мала загальний характер, але була далеко не нейтральною у справі розробки, підготовки, пропозиції і розвитку нових галузей міжнародного права.

Наскільки наукові праці впливали загалом на практику міжнародних відносин тієї епохи, важко судити. Принаймні практика підготовки і підписання Оснабрюцького і Мюнстерського договорів продемонструвала — можливо домогтися реалізації головного — установлення миру договірним шляхом. При цьому сторони договорів сперечалися щодо змісту практичних правових питань до найдрібніших деталей, поки проблема не розв’язувалася шляхом вироблення конкретної правової норми.

Учасники Вестфальського конгресу відчували тягар відповідальності, усвідомлювали, що знайдене ними рішення в тій або іншій мірі спрямоване в майбутнє. Норми обох мирних договорів визначили не тільки конкретику міжнародних відносин для європейських країн на перспективу, а й заклали основу для розвитку сучасного міжнародного права. У цьому процесі природне міжнародне право складало загальну основу, а створюваний порядок суверенними європейськими державами вимагав ефективного і дійового міжнародного права, механізми реалізації якому надавали Оснабрюцький та Мюнстерський мирні договори.

Однак ці мирні договори, в контексті вищевикладеного, не варто трактувати як початок сучасного міжнародного права. Ці договори необхідно розглядати, по-перше, як кардинальний поворотний пункт у розвитку усього міжнародного права, по-друге, як такі, котрі вони структурно і змістовно вказали шлях розвитку майбутнього позитивного міжнародного права, бо стали зразком такого нового права.
VI. Вестфальські договори та інститути сучасного міжнародного права.

Міжнародна правоздатність була властива в цей період переважно незалежним суверенним державам і монаршим персонам. Виняток саме для Вестфальського конгресу склали тільки імперські стани (а не, наприклад, французькі стани). Саме можновладні імперські князі стали сторонами договорів, нарівні з Імператором, монархами і республіками, що було істотною рисою, яка відрізняла ці договори від міжнародних договорів XVI ст., коли допускалося лише включення в текст договору інших членів монарших родин, які не володіли реальними владними повноваженнями.

Для сторін Оснабрюцького і Мюнстерського договорів характерною була їх міжнародно-правова рівність. Вказана вище фактична відмінність суб’єктів міжнародного права не мала принципових правових наслідків. Всі монархи в тексті договорів називалися відповідно до їхніх титулів, як це було заведено у дипломатичній практиці Європи тієї пори. Повноважні представники республік за рангом протокольно і юридично відповідали аналогічним представникам монарших персон. Представники курфюрстів на Вестфальському конгресі також носили титул “високість” як і всі інші повноважні представники, хоч протокольно вони мали відмінності в рангах, почесних званнях і ступенях. Однак це не порушувало правової рівності учасників конгресу. Таким чином, позитивне міжнародне право забезпечило принципову єдність держав відповідно до природного права.

Оснабрюцький і Мюнстерський договори підготовлені, з одного боку, в кращих загальноєвропейських традиціях тієї епохи, а з іншого, — вони являють собою в міжнародному праві цілком кваліфікований початок нової епохи.

Якщо говорити про історико-правові традиції, то міжнародні договори середини XVII ст. містили, як правило, відсилання до минулих договорів між сторонами. Вестфальський же мир у своєму тексті містить посилання тільки на внутрішньоімперське право, а саме на Аугсбурзький релігійний мир 1555 р. і Пассауський договір 1552 р. Міжнародні договори минулих років між сторонами у Вестфальському мирі не згадуються. Причина цього криється, з одного боку, в тому, що Імператор та імперія раніше не укладали масштабних договорів із Францією і Швецією. Але важливішим, з іншого боку, є те, що договори містять у собі міжнародно-правові новації. І це нове право договорів, як випливає з § 3 статті XVII Оснабрюцького договору і відповідного йому § 113 Мюнстерського договору, володіє приматом відносно старого канонічного і світського права.

Передусім на основі останніх не можуть будуватися судження про недійсність положень Вестфальського миру. З цієї ж причини були зведені нанівець правові наслідки протесту Ватикану проти начебто “неправомірності” укладання Оснабрюцького і Мюнстерського договорів, як таких, що суперечать канонічному праву. Формула реалізації вказаних договорів витримувалася всеосяжно; вона охоплювала певним чином канонічне і світське право, які виконувалися до дрібниць (як наприклад, рішення церковного собору, імператорські та інші виборні капітули, ухвали судів, конкордати, особливо Празький мир 1635 р., а також інші міжнародно-правові акти). Таким чином, нове позитивне міжнародне право, яке засновувалося на юридично значущому волевиявленні сторін, ставало першим правовим джерелом для регулювання відносин між державами і поступово витісняло звичаєве канонічне право.

Хоч звичай і продовжував використовуватися в міжнародних відносинах, але це було вже не так ефективно. Суб’єкти міжнародного права на досвіді своїх відносин пересвідчилися, що шляхом договірного правового регулювання можна досягти бажаних міжнародних відносин у центрі Європи. При формуванні нового міжнародного права все більш вирішальним ставав інститут державного суверенітету, зміст якого ще в XVI ст. визначив французький теоретик права Жан Боден: “Дати право всім загалом і кожному зокрема”.

Абсолютно новим у міжнародно-правовій практиці став інститут міжнародно-правової гарантії виконання міжнародних договорів, введений Вестфальським миром з ініціативи кардинала Рішельє. Система гарантій виконання міжнародних домовленостей міститься в §§ 5, 6 статті XVII Оснабрюцького договору і у відповідних їм §§ 115, 116 Мюнстерського договору. Вона має двоступеневий характер і включає в себе систему спочатку правових, а лише потім воєнних способів розв’язання спору.

Така двоступенева система міжнародно-правової гарантії прийшла на зміну гарантії виконання міжнародних договорів, що практикувалася раніше, яка полягала в скріпленні сторонами договірних зобов’язань лише клятвою. Використаний уперше в Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах інститут міжнародно-правової гарантії знайшов застосування і в подальшій міжнародній практиці. Він став новим дійовим інструментом міжнародного права, хоч і не досяг рівня всеохоплюючої системи мирного врегулювання спорів чи системи колективної безпеки.

Вестфальський конгрес був суттєвим внеском у розвиток інституту посередництва і дипломатії. Досить сказати, що в роботі конгресу брали участь як повноважні представники воюючих сторін, так і представники інших держав, у тому числі посередники від Ватикану і Республіки Венеції, відповідно Ф.Хігі та А.Контаріні. Їхні дії, межі яких визначені як в інструкціях для самих посередників, так і в фактичній їх поведінці, в основі своїй збігаються з сучасними уявленнями про міжнародно-правовий інститут посередництва. Саме посередництво на Вестфальському конгресі внесло багато нового в практику організації переговорного процесу, ставши ефективним комунікативним засобом для спілкування сторін між собою.

Визнання Вестфальським миром суверенітету Швейцарії стало основою декларативної теорії міжнародно-правового визнання і сучасного інституту міжнародно-правового визнання. Таким шляхом Швейцарія як суверенна держава була інтегрована в сферу європейського правопорядку.

Вестфальський мир містить вельми важливий матеріал, який є основою і такої форми сучасного інституту відповідальності в міжнародному праві, як реституція. Остання, як свідчить зміст договорів, побудована на принципі, згідно з яким приватна власність і права громадян ворогуючої держави не можуть бути змінені війною.

Аналіз матеріалів Вестфальського миру дає змогу глибше зрозуміти потреби і рівень міжнародно-правового регулювання в середині XVII ст. також міжнародних економічних відносин, насамперед міжнародної торгівлі і митних зборів. У договорах реалізовані ідеї посилення принципів загальної свободи транспортних сполучень і торгівлі.

Вельми важливе місце в Оснабрюцькому і Мюнстерському договорах посідають проблеми основних прав людини. Насамперед це стосується релігійних свобод, свободи пересування і вибору місця проживання, а також права індивіда на власність. Вестфальський мир не тільки приділив значну увагу питанню забезпечення права індивіда на власність, але й запропонував конкретний механізм забезпечення цих прав.

Проведений аналіз переконує в тому, що Оснабрюцький і Мюнстерський договори 1648 р. стали основою Вестфальської конфігурації міжнародного права, а також європейського правового порядку, який розвивався і конкретизувався наступними як багатосторонніми, так і двосторонніми договорами. Практика скликання міжнародних конгресів і конференцій активно практикувалася в XVIII—XIX ст., застосовується і в сучасних умовах. І хоч досить складно моделювати правовий порядок майбутнього міжнародно-правовим шляхом, приклад скликання Вестфальського конгресу, який підготував Оснабрюцький і Мюнстерський мирні договори, дозволяє з оптимізмом дивитися на процеси вдосконалення сучасного правопорядку на універсальному і регіональному рівнях.
Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

ПРИМІТКИ
До передмови
1. Денисов В.Н. Завдання науки міжнародного права в умовах незалежної України // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Вип. 11. — К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2000. — С. 433-443.