Список використаних джерел

1. 
   Мацола В. І. Рекреаційно-туристичний комплекс України : монографія /В. І. Мацала ; Ін-т регіон. дослідж. НАН України ; редкол. : М. І. Долішній (відп.ред.). - Львів, 1997. - С. 74
   
2. 
   О.Ю.Давидова, А.І.Усіна, Готельний бізнес як один з найперспективніших напрямків розвитку України,Харківська національна академія міського господарства Научно-технический сборник №83,2008.-590с.
   

УДК 340

Голик М.В., аспірант

Університет банківської справи НБУ
Правові колізії у законодавчому забезпечені кредитної діяльності
Досліджено законодавче забезпечення кредитної діяльності банків України. На цій основі запропоновано рекомендації з удосконалення діючої на сьогодні в Україні системи законодавства в плані кредитування, що забезпечить усунення двозначностей у законодавстві та покращення ведення кредитних операцій.

Ключові слова: законодавство, банківська сфера, кредитні правовідносини, застава, поручительство, гарантія, правове регулювання.
Sopko V., Golik M.

LEGAL COLLISIONS IN CREDIT ACTIVITIES BY LEGISLATION
Legislative study of credit activity of banks in Ukraine. On this basis, offered recommendations to improve existing today in Ukraine in terms of lending legislation that ensures removal of ambiguities in the legislation and improvement of credit transactions.

Keywords: law, banking, credit legal, mortgage, guarantee, warranty, legal regulation.

Сопко В.В., Голик М.В.

Саме тому питання місця правових колізій, недоліків та удосконалення законодавства у даній сфері є надзвичайно актуальним.

Регулювання кредитних правовідносин в Україні також здійснюється на основі положень Цивільного кодексу України та нормативно-правових актів Національного банку України, зокрема, положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженого постановою Правління Національного банку України № 279 від 06 червня 2000 р. Як відомо, норми чинного Цивільного кодексу України щодо відносин позики і кредитування (глави 32, 33) мають архаїчний характер і не відповідають сучасним потребам. Свого часу вони були значною мірою спрямовані на врегулювання порядку надання державними банками кредитів державним підприємствам та організаціям і не були пристосовані до ринкових умов господарювання.

Необхідно констатувати, що чинне правове регулювання кредитних відносин не відповідає вимогам сьогодення і не має системного характеру. Зокрема Закон України «Про банки і банківську діяльність» передбачає необхідність здійснення аналізу кредитоспроможності позичальника, оцінки кредитних ризиків і перевірки забезпечення. Однак чинне законодавство України не визначає конкретних зобов’язань банку здійснити певні заходи з цією метою в межах переддоговірних відносин.

Ще одним прикладом таких неточностей є те, що відповідно до пункту 22 Положення «Про кредитування» застосовуються такі способи забезпечення як: неустойка (штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія. Оскільки неустойка є санкцією за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань, її особливість полягає у тому, що її стягнення не звільняє боржника від виконання в натурі забезпеченого нею зобов’язання. Виходячи з цього, необхідно законодавчо встановити, що неустойка може застосовуватися як спосіб забезпечення при наданні кредиту лише у поєднанні з іншим засобом забезпечення виконання зобов'язань.

На даний час законодавці найменше враховують об'єктивність регульованих відносин. Законодавча база в Україні містить багато розбіжностей та суперечок. Тому важливо якнайскоріше розробити механізми вирішення правових колізій. Така необхідність викликана тим, що наш парламент перетворився на великий млин, що переробляє законопроекти цілими «возами», час від часу оприлюднюючи вражаючі цифри законотворчості.

Відсутність необхідного рівня законодавчої дисципліни, слабка уява щодо вимог практичної правової культури у більшості депутатського корпусу, а тим паче на рівні найвищого управлінського персоналу, зумовлює правові колізії та прагматичний суб'єктивізм у законотворчості. Яскравим підтвердженням цьому є така правова колізія. Відповідно до ч. З ст. 248-4 Цивільного процесуального кодексу України, подання скарги до суду зупиняє виконання оскаржуваного акта. Разом з цим згідно зі ст. 99 Закону «Про банки і банківську діяльність» банк або інші особи, на які поширюються повноваження Національного банку України (далі — НБУ), мають право оскаржити в суді у встановленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку чи його посадових осіб. Однак «оскарження не зупиняє виконання оскаржуваного рішення або дії». Як бачимо, зазначена стаття Закону фактично дезавуює Цивільний процесуальний кодекс в ч. 3 ст. 2484.

Основним законодавчо – нормативним актом, що регламентує ведення кредитних операцій є Закон України “Про банки і банківську діяльність”, який, в цілому, відповідає міжнародним стандартам у сфері банківського регулювання, у тому числі, рекомендаціям Базельського комітету з банківського нагляду та директивам Європейського Союзу (ЄС) з питань координації діяльності кредитних установ. Цей закон визначив і врегулював основні засади створення, реорганізації, діяльності, відновлення платоспроможності та ліквідації банків, здійснення нагляду за ними, а також порядку застосування до них відповідних заходів впливу. Таким чином, його можна розглядати як рамковий законодавчий акт, що визначив ключові засади функціонування банківської системи України.

Між тим, як засвідчила практика застосування даного закону, його положення щодо окремих аспектів банківської діяльності потребують подальшого розвитку і деталізації в окремих спеціальних законах та нормативно-правових актах.

Однак, існують всі підстави стверджувати, що банківське законодавство України не може вважатись сформованим у повному обсязі - відповідати сучасним вимогам економічного розвитку. Нагальною потребою у контексті поглиблення економічних реформ залишається подальше вдосконалення банківського законодавства України у напряму його гармонізації з банківським законодавством провідних розвинених країн світу і, зокрема, ЄС. Отже, чинне банківське національне законодавство в цілому знаходиться на прогресивному напрямі і підпорядковується меті регулювання ринкової системи економіки.

Існуюча міжнародна банківська практика свідчить про те, що одним з ключових механізмів вирішення проблеми погашення кредиту є вжиття банком комплексу заходів для мінімізації кредитних ризиків з метою надання кредиту лише тому позичальнику, який здатний виконати свої зобов’язання. З огляду на ризики, які притаманні підприємницькій діяльності, у цілому, і банківській, зокрема, є очевидним той факт, що застосування даного механізму дозволяє досягти очікуваного ефекту щодо погашення кредиту саме шляхом обмеження кредитних ризиків банку і запровадження належних передумов для захисту прав і інтересів банків та їх вкладників.

Створення умов і гарантій для погашення кредиту забезпечується саме на етапі здійснення банком і позичальником переддоговірних відносин як важлива стадія укладання кредитного договору. Для прийняття рішення про укладення кредитного договору банк має здійснити всі необхідні заходи для того, щоб впевнитись, що надані кредитні кошти будуть повернені вчасно і у повному обсязі.

Таким чином, переддоговірні відносини між банком і позичальником можна визначити як їх взаємні зобов’язання з приводу можливості укладення кредитного договору, що спрямовані на забезпечення передумов погашення потенційним позичальником кредиту. Правове врегулювання порядку виникнення переддоговірних відносин можливо здійснити шляхом нормативного закріплення вимог щодо їх основних етапів, зокрема:

а) попередні переговори щодо можливості надання кредиту;

б) подання позичальником в банк заяви та інших документів на отримання кредиту;

в) визначення правоздатності та повноважень позичальника;

г) оцінка банком кредитоспроможності позичальника та ефективності об’єкту кредитування;

д) перевірка запропонованого позичальником забезпечення за кредитним договором;

ж) аналіз кредитної історії і ділової репутації позичальника;

з) оцінка кредитних ризиків, пов’язаних з наданням кредиту;

е) згода або відмова банку на надання кредиту. Актуальною також є вирішення проблеми розробки єдиної методики щодо оцінки кредитних ризиків, кредитоспроможності і правоздатності позичальника, кредитної історії і ділової репутації позичальника.

Забезпечення може здійснюватись різними способами, під якими слід розуміти передбачені законодавством чи договором спеціальні заходи майнового характеру, які стимулюють належне виконання боржником зобов’язань шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог кредиторів. У прикладному значенні “забезпечення” означає наявність у кредитодавця прав реалізувати предмет забезпечення кредиту з метою адекватного відшкодування заборгованості позичальника і збитків кредитодавця за кредитним договором у разі неспроможності позичальника повністю або частково погасити кредит відповідно до умов кредитного договору.

Таким чином, переддоговірні відносини між банком і позичальником можна визначити як їх взаємні зобов’язання з приводу можливості укладення кредитного договору, що спрямовані на забезпечення передумов погашення потенційним позичальником кредиту.

Серйозним недоліком для регулювання банківських відносин є внесення частих змін до законів невдовзі після їх прийняття, як це мало місце, наприклад, із Законом України «Про банки і банківську діяльність». За 7 років після прийняття у цей Закон було внесено понад 20 змін і доповнень, що зовсім не сприяє стабільності законодавства і негативно впливає на практику його використання суб’єк­тами господарювання.

Важливого значення для розвитку банківського законодавства має концепція розвитку банківської системи України, яка повинна містити основні напрями та шляхи вдосконалення банківського законодавства. Зокрема, актуальним як у теоретичному, так і в практичному аспекті є питання його кодифікації. В розробле­ному творчим колективом НБУ проекті концепції розвитку бан­ківської системи України передбачається створити на основі всіх діючих законодавчих і нормативних документів систематизований Кодекс нормативних актів щодо банківської діяльності, постійно підтримуючи його в робочому стані та знайомлячи з ним всі банки України

По – перше: норми банківського законодавства необхідно узгоджувати з нормами інших галузей національного законодавства, тобто враховувати норми актів суміжного законодавства, що виступають основою концептуального характеру.

По – друге: відображати в чинному законодавстві міжнародні норми і звичаї, що застосовуються в банківській практиці.

По – третє: чіткіше розмежовувати повноваження законодавчих та виконавчих органів у банківській сфері.

По –четверте: обмежити до мінімуму втручання держави в банківську сферу і намагатись ліквідувати монополізацію НБУ в управлінні кредитно-банківською системою.

По – п’яте: систематично розробляти й видавати центральним банком методичні вказівки та роз’яснення щодо деталізації застосування банківського законодавства чи регулятивних правил.

По – шосте: створити централізований банк даних, де б накопичувалась інформація про фінансовий стан позичальників, про попередню діяльність суб’єктів господарювання, про міжнародних партнерів, що дозволило би зменшити кредитний ризик комерційних банків.

По – сьоме: провести реформування бухгалтерського обліку в поєднанні з удосконаленням аудиторських стандартів та аудиторської практики (зокрема, розробити нормативні документи стосовно реорганізації банківського обліку та звітності в банківській системі).

Отже, чинне банківське національне законодавство в цілому знаходиться на прогресивному напрямі і підпорядковується меті регулювання ринкової системи економіки. Однак найважливішою його проблемою залишається завдання розширення та якісного розвитку правового фундаменту управління банківською системою і банківською діяльністю і відповідності сучасного національного банківського законодавства міжнародним банківським стандартам. Удосконалення банківського законодавства сприятиме функціонуванню ринкової економіки, прискоренню формування ефективної банківської системи України.
Список використаних джерел:

1. 
   Закон України «Про банки і банківську діяльність» № 2121-ІП від 20.09.2001.
   
2. 
   Цивільний кодекс України.
   
3. 
   Положення Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 279 від 06 червня 2000 р.
   

УДК 657. 412. 1 /. 4

Головацька С.І., к.е.н., доцент

Львівська комерційна академія

Згідно Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» [3] облігація – це цінний папір, який засвідчує внесення його власником грошей, визначає стосунки позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігацій її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк і виплатити дохід за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.

• 
  за способом виконання емітентом своїх зобов’язань (процентні, цільові, дисконтні та конвертовані);
  
• 
  за формою існування (документарні та бездокументарні);
  
• 
  за формою випуску (іменні та облігації на пред’явника).
  

Цільові облігації – це облігації, зобов’язання емітента за якими можуть виконуватись шляхом надання власнику облігацій товарів (робіт, послуг) у порядку, передбаченому умовами розміщення облігацій.

Емітентом цільових облігацій, де основою є одиниця житлової нерухомості, може бути особа, яка є власником або отримала право постійного користування земельною ділянкою, або є орендарем земельної ділянки, на якій буде розташовано об’єкт житлового будівництва, яким забезпечується виконання зобов’язань за цільовими облігаціями.

На практиці реалізуються дві моделі випуску облігацій:

1. 
   одній облігації відповідає одна квартира або інше приміщення;
   
2. 
   одній облігації відповідає одиниця площі в об’єкті нерухомості, що будується.
   

Система інвестування будівництва через випуск облігацій передбачає наступні етапи (рис. 1):

		ДКЦПФР
ЕМІТЕНТ		Облігації		ІНВЕСТОР (власник облігації)
		Об’єкт нерухомості

Рис. 1. Загальна схема обігу облігацій в операціях фінансування будівництва

Емітентом дисконтних облігацій може бути будь-яка особа, у тому числі яка не є забудовником, яка до моменту погашення облігацій має володіти майновими правами на нерухомість, що буде передаватись в обмін на дисконтні облігації.

Процентні облігації – це облігації, які передбачають виплату їх власнику, окрім номінальної вартості, доходу у вигляді відсотків.

Залучення коштів для будівництва об’єкта нерухомості за допомогою випуску процентних облігацій засноване на тому, що відсотки за такими облігаціями є нижчими ніж за банківськими кредитами. Забудовник, залучаючи кошти за процентними облігаціями, після введення об’єкта в експлуатацію та оформлення на себе права власності може здійснювати продаж об’єкта нерухомості за ринковими цінами.

1. 
   Організаційні стадії випуску облігацій (прийняття забудовником рішення про випуск облігацій; одержання аудиторського висновку про достовірність фінансової звітності емітента; визначення обов’язкового кредитного рейтингу випуску облігацій; реєстрація інформації про випуск цінних паперів; реєстрація проспекту емісії облігацій у ДКЦПФР та отримання тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій; надання облігаціям міжнародного ідентифікаційного номера (ISIN); укладення договору з депозитарієм про обслуговування емісії облігацій або з реєстратором про ведення реєстру власників іменних цінних паперів; виготовлення сертифікатів цінних паперів або розміщення глобального сертифікату у бездокументарній формі; розкриття інформації шляхом публікації проспекту емісії облігацій в офіційному друкарському виданні ДКЦПФР) [3].
   
2. 
   Розміщення облігацій (емітент здійснює продаж облігацій самостійно або через андерайтера).
   
3. 
   Укладення договору стосовно об’єкту нерухомості (інвестиційний договір (договір пайової участі) або договір резервування (бронювання).
   
4. 
   Укладення договорів купівлі-продажу облігацій між андерайтером та інвестором.
   
5. 
   Затвердження результатів розміщення облігацій та реєстрація Звіту про результати розміщення облігацій у ДКЦПФР.
   
6. 
   Введення об’єкта нерухомості в експлуатацію та реєстрація права власності (залежно від способу інвестування будівництва право власності на об’єкт нерухомості може бути зареєстроване або на власника, або на емітента облігацій).
   
7. 
   Викуп або погашення облігацій та надання Звіту про погашення облігацій (при пред’явленні забудовнику інвестором певної кількості облігацій, що відповідають проектній площі об’єкта інвестування, забудовник зобов’язується передати інвестору конкретний об’єкт нерухомості або його частину).