Противоречивый характер влияния государственного внешнего долга на развитие национальной экономики

Величезні розміри і швидке зростання державного зовнішнього боргу практично у всіх розвинених ринкових країнах, починаючи з 70-их років XX століття, поставив перед економістами серйозну проблему вироблення підходів до управління державного зовнішнього боргу з урахуванням її позитивного і негативного впливу на економіку країни.

Вперше проблема державного боргу була сформульована класичної школою економіки - А.Смітом та Д.Рікардо. Серед їх послідовників особливої уваги заслуговують праці Дж.Кейнса, П.Кругмана, Р.Барро, П.Харрода,, А.Лернера, К.Макконнелл, С.Брю та ін.. Теоретичними та практичними питаннями державного боргу присвячені роботи вітчизняних дослідників: В.А.Андрущенко, В.Д.Базилевича, О.І.Барановського, І.О.Лютого, В.О.Мандибури, О.В.Плотнікова, Н.В.Зражевської, Я.В. Онищука, П.С.Єщенко та інших.

З часом приватно-правовий принцип перестає впливати на державний кредит. Переваги починають надаватися надійності повернення коштів та процентам за надані позики, а також можливостям реалізувати боргові зобов'язання позичальника. У сферу кредитних відносин запроваджується суспільно-правовий принцип. Таким чином, державний кредит і є, власне кажучи, державним кредитом, але він отримав назву суспільного кредиту. Уряд держави позичальника став посередником між кредиторами й загальною масою населення країни.

Отримуючи державні позики, країна має змогу використовувати додаткові можливості, що відкриваються перед нею. В умовах сталого розвитку економіки, при відсутності надзвичайних ситуацій за допомогою податків держава отримує достатньо коштів для свого нормального функціонування. За надзвичайних умов податкових коштів недостатньо. Вийти із скрутного становища держава може, уклавши угоду позики. Все це є начебто позитивним моментом, але, як застерігає А.Сміт у роботі "Дослідження про природу та причини багатства народів”, цьому явищу притаманні і негативні явища. Так, збільшення кількості отриманих позик призводить до зростання державного боргу, що може спричинити банкрутство держави як позичальника [5].

При отриманні внутрішньодержавних позик держава вилучає кошти, які б могли бути використані для виробництва. Тому послідовники А.Сміта вважали, що державне споживання не є продуктивним і не створює нових цінностей, а тому залучені державою кошти були втрачені для народного господарства.

Д.Рікардо у своїй роботі "Принципи політекономії і оподаткування" стверджував, що податкове фінансування даного обсягу державних видатків знижує, головним чином, теперішнє споживання, а позичкове фінансування викликає зменшення заощаджень і приватних інвестицій. Крім того, Д. Рікардо зазначав: "Запозичення є системою, яка має здатність робити нас менш економними -засліплювати від реальної ситуації [1].

До сьогоднішнього дня в економічній думці залишилося дискусійним питання про наявність тягаря державного боргу. Класична школа і так званий "новоортодоксальнии підхід" вважають, що витрати поточного використання ресурсів, залучених шляхом державних позик, не можуть бути перенесені до майбутніх поколінь, і тому державний борг - не тягар для них. Їх позиція базується на таких основних аргументах:

- ресурси, які одержує держава, завжди оплачуються її кредиторами у формі зменшення кількості товарів для приватного споживання, яке не може бути оплачене наступними поколіннями. Закрите суспільство не в змозі володіти більшою кількістю товарів і послуг, ніж воно виробляє зараз. Суспільство не може збільшити цю кількість, розраховуючись за неї майбутнім випуском. Збільшити сьогоднішній обсяг товарів і платити за них виробленим у майбутньому можливо, лише якщо здійснюване запозичення - зовнішнє.

- зобов'язання для майбутніх платників податків щодо сплати відсотків і основної суми боргу, які виникають при здійсненні внутрішнього запозичення не є тягарем для суспільства в цілому, тому що ці платежі - тільки переноси доходів між майбутніми членами суспільства. Втрати платників податків компенсуються вигодою одержувачів платежів. [3]

У Франції фізіократи вважали його загрозою для народного господарства. За висловом Ф. Кене: “державний кредит створює і примножує невиробничий клас населення, який живе не працею, а нарізанням купонів, що позики відхиляють грошові капітали від сільського господарства, а отримані відсотки йдуть на збільшення багатства, що не знає вітчизни і легко переходить з однієї країни в іншу”.

Погляди на державнй борг як на явище, що не є тягарем для економіки, були різко розкритиковані після II світової війни такими впливовими економістами: Дж. Бьюкененом, Е.Меаде, Р.Масгрейвом, Ф. Модільяні. Їх мотивація в загальному виглядає таким чином:

- тягар державних видатків, що фінансуються податками, переноситься в даний час, оскільки примусово вилучаються ресурси в теперішніх платників податків. Але видатки, що фінансуються запозичення, чи то зовнішнім, чи то внутрішні, не накладають тягар на поточне покоління, оскільки ресурси надаються заощаджувачами добровільно вобмін на державні облігації або інші активи. Для кредиторів змінюється лише форма утримання їх заощаджень.

- тягар покладається на майбутні покоління, які вимушені платити податки для обслуговування боргу. Ці податки - не прості переноси доходу, а тягар на суспільство, оскільки за відсутності видатків, що фінансуються запозиченням, ці податки не накладалися б, тоді як інвестори в облігації одержували б такий же дохід від прибутковості фізичних активів, в які їх заощадження були б інвестовані.

Як найбільш суттєвий і руйнівний наслідок державного запозичення, багато вчених зазначають падіння виробничих інвестицій і зменшення на цій основі запасу капіталу і майбутніх доходів. Засади даного вчення сформурлювали Ф. Модільяні Р.Масгрейв, яке згодом одержало назву сукупного інвесиційного підходу. В теоретичних конструкціях сукупного інвестиційного підходу допускається, що внаслідок зниження податків частина видатків держави фінансується запозиченням. [8]

Більш критично до розвитку державного кредиту ставився Мальтус. Погоджуючись із необхідністю використання державних позик під час війни, він зазначав, що великий державний борг - це рак, який роздирає політичне життя народу та його добробут [5].

Дуже яскраво змалював сутність державного кредиту Ж. Б. Сей, зауважуючи, що це нова зброя, жахливіша за порох, зброя, якою держави повинні користуватись під страхом політичного знищення [1].

Отож, досі переважав негативний погляд на державний борг. Вважалося, що він є свідченням нездатності держави мобілізувати необхідні для фінансування її видатків ресурси і є виявленням загального занепаду системи.

Таке однозначне ставлення вчених до зростання розмірів державних боргів впливало на кількість і розміри угод, які укладалися урядами. Але зростання боргів не призвело до очікуваного кризового стану, і водночас багатство країн зростало у зв'язку із розвитком промисловості і торгівлі. Після цього погляди на державний кредит почали змінюватися, оскільки держава-боржник не стає біднішою, а борги приводять до розвитку промисловості. Тоді Карл Дитцель проголосив, що народ стає тим заможнішим, а народне господарство квітучішим і передовішим, чим більшу частину загальнодержавних видатків поглинають процентні платежі за державним боргом. Державний кредит він відносив до «благословенних інститутів» нової епохи людського розвитку і вважав найвизначнішим важелем народногосподарського розвитку. На думку К.Дитцеля, "кредит держави - архімедова точка опори, що піднімає світ з обох полюсів".[5]

Представник німецької школи Лоренц Штейн вважав, що державний кредит є органічною частиною державного господарства і основою економічного прогресу, і що “фінансова наука в своїй вищій стадії розвитку повинна протистояти поширеній в Європі думці, що державний борг є нещастям чи помилкою фінансового управління”. Л. Штейн, А.Вагнер у своїх працях підтримують створення державою нематеріальних капіталів безпосередньо через кредит. Професор Берлінського університету А. Вагнер вважав його корисним для виробничих цілей, до яких він відносив також розвиток культурної сфери, економічного благоустрою і навіть вдалі війни.

Протилежних поглядів щодо використання державного кредиту дотримувалися представники класичної політекономії. Англійський філософ, історик та економіст Д. Юм звинувачував кредит у тому, що він сприяє примноженню знаків обігу і зростанню цін. Юм вважав, що “держава повинна знищити кредит, бо в іншому випадку кредит знищить державу. Звичай укладання позик приводить кожний уряд до зловживання. Чи є більш необережним відкрити не бережливому сину кредит в кожній банківській конторі Лондона, чим надати право державному службовцю видавати цим методом векселя на нащадків”.

Батьківщиною державного кредиту вважається Англія. Розквіт економіки Англії, незважаючи на зростання державного боргу, став прикладом, який почали наслідувати усі держави світу. Зародження і розвиток капіталізму були неможливі без використання системи державного кредиту, а заборгованість держав зросла у геометричній прогресії. К. Маркс, вивчаючи капіталістичний спосіб виробництва, висловив своє ставлення до державного кредиту у першому томі "Капіталу": "Система суспільного кредиту, тобто державних боргів, зародки якої ми відкриваємо у Генуї та Венеції ще у середні віки, поширилася по усій Європі протягом мануфактурного періоду... Державний кредит стає символом довіри до капіталу"[5].

При обґрунтуванні економічних наслідків державного боргу вчені застосовують різні критерії для розрізнення впливу на економічну систему. Це - або час існування державного боргу - залучення позик, обслуговування боргу, погашення; або певні економічні сфери, на які чинить вплив державний борг; рівень цін, зайнятість, зовнішня рівновага, рівень доходів, інвестицій, запас капіталу; або зміни у розподілі та використання ВВП на споживання, інвестиції, чистий експорт. [4]

Часовий критерій за А.Кавако-Сільвою є домінуючим при розгляді наслідків державного боргу. Він доводить, що в час утворення боргу існують такі макроекономічні наслідки:

- у зв'язку із зниженням податків, що частково замінені позиками, збільшується наявний доход приватних суб'єктів, що зумовлює підвищення рівня споживання;

- внаслідок збільшення поточного нетто-доходу індивідуми очікують збільшення трудових доходів і доходів від власності в майбутньому, а оскільки споживання залежить не лише від поточного доходу, а й від майбутніх очікуваних доходів, зазначені очікування викликатимуть зростання споживчих витрат;

- під впливом часткового усвідомлення індивідумами неминучості підняття податків у майбутньому для фінансування відсоткових виплат за державним боргом дещо знизиться ринкова вартість цінних паперів і робочої сили;

- оскільки заради збільшення питомої ваги боргових зобов'язань держави у портфелях цінних паперів приватних суб'єктів держава вимушена пропонувати ставку доходності, вищу від ринкової, загальний рівень відсоткових ставок зростає;

- внаслідок підвищення відсоткових ставок зменшується попит на позичкові кошти з боку реального сектора, що веде до зменшення запасу основних виробничих фондів. [10]

У фазі обслуговування боргу Какаво-Сільва розглядає вплив на багатство, що є аргументом функції споживання. Якщо відсоткові виплати за державним боргом фінансуються за рахунок податків, які накладаються на доходи від власності, то сума багатства не змінюється. Якщо ж оподатковується трудовий дохід, то вартість людського капіталу знижується, а вартість нелюдського капіталу зростає, що в загальному дає збільшення суми багатства. Таким чином, рівень споживання в період обслуговування боргу або залишиться незмінним або ж підвищиться. [9]

Дослідження наслідків державного боргу проводилися також німецьким вченим А.Кьотцем. Зокрема, А. Кьотц зазначає, що видатки, фінансовані запозиченням, мають позитивний вплив на зайнятість в економіці, де виробничі ресурси зазнають недозайнятості. Однак під час погашення, коли нетто запозичення стає від'ємним, рівень зайнятості падає. Тому для досягнення заданого рівня зайнятості держава вимушена залучати все більший обсяг позик.

А.Кьотц розкриває також вплив державного боргу на рівень цін... У ситуації повної зайнятості залучення державних позик веде до підвищення інфляції. Особливо це справджується у випадку, коли кредитором уряду виступає Центральний банк країни. При повернення державних позик на стадії економічного піднесення темпи інфляції також зростають у зв'язку із розгортанням приватного попиту. [10]

Наступний напрям змін, відслідкований Кьотцем, вплив державного боргу на стан платіжного балансу. Висока державна заборгованість підвищує внутрішню відсоткову ставку, що стимулює приплив іноземного капіталу. Внаслідок цього створюється позитивне сальдо платіжного балансу. Однак при виплаті процентів і погашенні боргу відбувається відтік капіталу за кордон у результаті чого рахунок капіталу стає негативним.[1].

Суперечними були погляди економіста М.Карлберга. Узагальнюючи надбання вченого, можна констатувати, що державний борг має протилежні наслідки на короткостроковому і довготривалому часових інтервалах. В короткостроковому періоді державні запозичення призводять до зменшення податкових вилучень, внаслідок чого рівень доходів і приватне споживання зростають. У довгостроковому періоді державні позики заміщають приватні інвестиції і, таким чином, зменшують запас капітальних благ. Саме тому дохід споживання на душу населення падає. Погіршується розподіл доходу: питома вага доходів від власності зростає, а частка оплати праці зменшується. Крім того, зростання державного запозичення прискорює процес накопичення державного боргу; внаслідок обмеженості позичкового капіталу зростає відсоткова ставка. Обидва фактори зумовлюють збільшення суми відсоткових виплат за державним боргом. Це викликає необхідність підвищення податків. Таким чином, інтенсифікація державного запозичення в короткостроковому періоді покращує стан економіки, але в довгостроковому періоді вона більшою мірою погіршує макроекономічні характеристики. [9]

На сьогоднішній день серед вчених-економістів не існує єдності думок щодо визначення державного боргу.

Так, Дж. Б`юкеменен, який спочатку виступав на захист державного кредиту у бюджетному фінансуванні, згодом дійшов висновку, що державний кредит – це державний борг, сплата якого перекладається на майбутні покоління [6].

Серед представників російської економічної думки в цій області, то необхідно виділити Орлову, яка в 1833 році видала книгу “Про державний кредит”, що на той час являла собою грунтовне дослідженя і свідчить про позитивне ставлення автора до державного кредиту. І. Горлов в своєму підручнику “Теорія фінансів” (1845 р.) дав короткий, але повний опис державного кредиту, зупинившись, переважно, на питаннях його організації. Як він, так і А. Бутковський в праці “Досвід про народне багатство”(1847 р.), пребуваючи під впливом економістів-класиків, вважають державний кредит ненормальним джерелом для задоволення потреб і допускають його тільки за умов надзвичайної необхідності. Питання теорії кредиту взагалі і державного в тому числі розроблялися професором Київського університету Н. Бунге в праці “Теорія кредиту” (1852 р.). Не можна не відмітити і праці І. Янжула “Основні начала фінансової науки” (1899 р.), Л. Ходського “Основи державного господарства. Курс фінансової науки” (1894 р.), А. Ісаєва “Державний кредит” (1886 р.).

Цікаві дослідження є й у вітчизняній фінансовій науці. Зокрема професор В. Андрущенко, розглядаючи дефіцит державного бюджету, досліджує можливість його покриття через механізм державного кредитування і податки, ставить питання про місце державного кредиту в суспільній позиковій системі. Він розуміє під державним кредитом рух позикового капіталу у формі здійснюваних на фондовому ринку ф`ючерсних обмінних угод, в яких кредитори у порядку особистої послуги передають державі кошти у борг з довіри до неї і з розрахунком на вигоду матеріального, політичного і соціального характерів. Професор І.Лютий розглядає державний кредит як об`єктивне, притаманне ринковій економіці явище, при цьому він є невід`ємною складовою сучасного фінансового механізму держави. [7]. Його вміле використання у бюджетній політиці дає змогу стримувати інфляційні процеси, найбільш ефективно використовувати грошові заощадження населення і підприємців.

А.Панчук стверджує: "державний борг - це сума накопичених зобов'язань держави, враховуючи відсотки за користування позиченими коштами. В цілому не можна погодися і з даним твердженням: не всі зобов'язання держави відносяться до державного боргу, а лише визнані нею, відсотки за державними позиками, як правило, не враховуються у величині державного боргу (за винятком дисконтних зобов'язань, оскільки державний борг оцінюється за номінальною вартістю) [1].

Т.Вахненко у своїй науковій праці найбільш повним і адекватним вважає таке визначення: державний борг - це сума фінансових зобов'язань сектора загального державного управління, які мають форму договірних стосовно внутрішніх та зовнішніх кредиторів щодо відшкодування залучених коштів (одержаних товарів, виконаних робіт, наданих послуг) та виплати відсотків [2] .

Нині кожна держава має той чи інший розмір державної заборгованості. Держави відрізняються швидкістю накопичення державного боргу та вмінням своєчасно розрахуватися за свої борги. Країни, що розвиваються, вирізняються стрімкими темпами зростання збалансованості. Так, їхня заборгованість із 1970р. до кінця 1990-х років зросла майже у 20 разів. За даними експертів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), відбувається зростання зовнішньої заборгованості у світі. Цікаво те, що найбільшим боржником є Сполучені Штати Америки - одна з найбільш розвинутих країн світу. Що ж, можливо, мати великий зовнішній борг для країни - це не так вже й погано, а навпаки це призводить до швидкого економічного зростання. [4]

Але попри все борг залишається боргом і він несе за собою зобов`язання, яке у більшості випадках негативно впливає на економіку як з зовні так і в середині країни:

- значний державний борг піднімає проблему його обслуговування. Якщо державний борг зростає швидкими темпами, стрімко збільшуються відсоткові виплати за державним боргом, тоді держава вимушена піднімати рівень оподаткування або ж скорочувати державні видатки. Збільшення податкового навантаження підриває стимули до економічної активності й сприяє розширенню тіньової економіки. Скорочення ж державних видатків загострює соціальні та економічні проблеми суспільства.

- іншим негативним наслідком державного боргу є обмеження можливостей держави фінансувати соціально-економічні програми внаслідок здійснення відсоткових виплат.

- особливо небезпечним є те, що державний борг починає самовідтворюватися, втягуючи на своє обслуговування все більшу кількість ресурсів, якщо ставка відсотка за державним зобов'язанням перевищує темпи зростання ВВП. Тоді лиш обслуговування боргу веде до збільшення дефіциту бюджету. Погашення зовнішнього боргу веде до зовнішнього дисбалансу з виплатою відсотків і основної суми боргу, пов'язаний відплив капіталу, оскільки такі виплати не інвестуються, а відправляються на кордон, а пасивне сальдо рахунку капіталу й дефіцит платіжного балансу ведуть до зменшення міжнародних резервів, чинять тиск на національну валюту.

- вивчення міжнародного досвіду свідчить, що надмірне запозичення за кордоном робить країну вразливою до коливань кон’юнктури на світових товарних ринках і може призвести до боргових криз.

- дослідження проблем зовнішнього боргу в країнах світу виявляє також, що нераціональна структура залучення іноземних позик призводить до валютних, біржових і бюджетних криз в країнах, що є міжнародними позичальниками.

- проблеми зовнішнього боргу охоплюють не лише сферу економіки, а й мають політичні наслідки. Так, високий зовнішній борг усуває можливість проведення незалежної економічної політики, зовнішні кредитори починають насаджувати країн не лише умови погашення боргу, але й заходи внутрішньої економічної політики. Зовнішній борг обмежує свободу дій держави, вибір власної стратегії розвитку.

- іноземне запозичення веде до ревальвації обмінного курсу національної валюти і, таким чином, стає причиною поглиблення негативного сальдо торговельного балансу. Зменшення чистого експорту здійснює деструктивний вплив на виробництво: в експортних та імпортнозамінних галузях скорочується випуск і рівень зайнятості. З виплатою відсотків основної суми боргу пов'язаний вплив іноземної валюти, що призводить до зменшення міжнародних резервів (це спричинює тиск на національну валюту) та скорочення імпорту (це зменшує рівень інвестицій або споживання).

- надмірне запозичення за кордоном робить країну вразливою до коливань кон’юнктури на світових товарних і фондових ринках та періодично призводить до боргових криз. Нераціональна структура залучення іноземних позик (значна питома вага короткострокових капіталів) також стає причиною валютних і біржових криз.
Список використаних джерел:

1. 
   Асадчев В.М., Сухоставець А.. Борги і заборгованість. Різна природа – спільна проблема // Фінанси України. 2000, №2 – с.54-57
   
2. 
   Вахненко Т. Державний борг України: шляхи виходу з кризи // Економіка України. – 2000, №8 – с.22-30
   
3. 
   Вахненко Т. Міжнародний кредит у світовій валютно-фінансовій системі // Фінанси України. – 2006,№11 – с.143-154
   
4. 
   Кучер Г.В. Державна боргова криза та перспективи її врегулювання у констексті світового досвіду // Актуальні проблеми економіки – 2006, №2 – с.24-29
   
5. 
   Лісовенко В. Державний зовнішний борг України: етапи формування та розвитку // Вісник НБУ. – 2000, №9 – с.35-36
   
6. 
   Лютий І.О. Державний кредит у фінансовій політиці України // Банківська справа – 2004,№2 – 40-50
   
7. 
   Лютий І.О. Новітні тенденції розвитку фінансової системи держави // Фінанси України. – 2004. – № 5. – С.24-29.
   
8. 
   Рожко О.Д. Економічна природа та значення державного кредиту в економіці України // Банківська справа – 2005,№4 – с.81-89
   
9. 
   Саркисянц А.Г. Система международных долгов. – М: «ДеКА», 1999 г. – 716с.
   
10. 
    Федякина Л.Н. Мировая внешняя задолженность: теория и практика уре­гули­рования. – М.: Дело и Сервис, 1998. – 304с.
    

Дуганець Н.В., к.е.н.

Подільський державний аграрно-технічний університет