Пролог альвійська вендета

- А ти не здогадалася зателефонувати Ковальову? - запитав вiн, вислухавши мою плутану розповiдь.

- Здогадалася. Але я не знаю його номера.

- Дурепа! А довiдковi навiщо iснують? - Вiн пiдiйшов до побутового термiналу й викликав об’єднану базу даних усiх мережевих компанiй Новоросiї. - Ковальов зараз - наша єдина ниточка. До твого вiдома, мiй аварiйний передавач теж мовчить... Упс!

- Що таке?

- Тут вказано лише номер домашнього вiдеофону. З його дружиною те саме.

- У нас половина населення не реєструє свої персональнi телефони, - вставив своє слiвце Олег, який досi сидiв тихо, як мишка. Моя iсторiя подiяла на нього ще приголомшливiше, нiж iнцидент з Анею Корейко й Сашком Кисельовим. А остаточно його вбила звiстка, що менi дев’ятнадцять рокiв i я офiцер космiчного флоту - Це вiд побоювання, що розмови можуть пiдслуховувати. - Вiн пирхнув: - Яка наївнiсть! Якщо охранцi знадобиться, вона вирахує будь-який телефон, зареєстрований чи нi.

- Дуже кепсько... - Валько почухав потилицю. - Було б непогано зв’язатися з його донькою, але в пам’ятi вiдеофону її номера немає. I записи всiх розмов стертi. Вони автоматично видаляються щодня, о третiй ночi. Звичайна практика. А пошукати в базi даних... Як звати доньку Ковальова?

- Олена. А її прiзвища я не знаю. Навряд чи вона живе пiд своїм дiвочим, на Новоросiї для замiжнiх жiнок це не прийнято.

- Тодi глухий номер, - резюмував Валько. - У Верхньому Новгородi мешкає близько двадцяти мiльйонiв людей, i серед них багацько Олен Русланiвних. Надто розповсюдженi iмена. - Вiн вiдiйшов вiд термiналу. - Я так розумiю, що в Естер мають бути резервнi канали зв’язку з нашою розвiдкою. Спробую викликати допомогу через неї. Але менi потрiбен професiйний комп’ютер.

- Нагорi, в моїй кiмнатi, - сказала я. - Ходiмо.

- Нi, ти залишишся тут. Наглядай за полоненими.

- Так, маєш рацiю. Тодi пiднiмайся сходами, другi дверi лiворуч. Тiльки не здумай порпатися в моїй бiлизнi.

Уже бiля дверей Валько посмiхнувся

- До тебе повертається почуття гумору. Це гарний знак.

Вiн був вiдсутнiй не бiльше п’яти хвилин. За цей час нi Олег, нi я не зронили нi слова й уникали зустрiчатися поглядами. Ми обидва почувалися нiяково - менi було соромно, що я цiлий мiсяць водила його за носа, хоча й не з власної волi, а вiн, схоже, тепер побоювався мене.

Нарештi з передпокою долинув швидкий тупiт нiг, i до вiтальнi увiрвався Валько - блiдий, як небiжчик, а його очi гарячково виблискували.

- У чому рiч? - наполохалася я. - Що сталося? Ти зв’язався з Естер?

- Нi. Зараз це... небажано. Її краще не втягувати. Я дещо знайшов. Таке...

- Ну, що ж?

- Я пiдключився через твiй термiнал до комп’ютера твого батька i подивився, чим вiн займався перед тим, як пiти. Тепер я все зрозумiв.

Вiд нетерпiння я схопила його за комiр i добряче струсонула.

- То що ти зрозумiв?!

- Цi товаришi, - Валько вказав на мирно сплячих поряд Аню й Сашка, - нiякi не доморощенi пiдпiльники. Твiй батько проаналiзував досьє усiх п’яти - Корейко, Кисельова, Iванова, Компактова та Ворушинського - i виявив у їхнiх бiографiях одну загальну рису. Коротше кажучи, вони зовнiшнi агенти й прибули на Новоросiю десь три роки тому.

Олег вражено ахнув. А я чомусь одразу заспокоїлася. Вiд цiєї новини ситуацiя не полiпшилася, але в усякому разi прояснилася.

- Вони не п’ятдесятники, - сказала я.

- Певна рiч, нi. Вони люди. Iнше питання - звiдки, кого представляють i що мають на метi.

- Зараз ми це з’ясуємо. Зараз ми все з’ясуємо. Зачекайте хвильку.

Я вибiгла з кiмнати, швидко пiднялася на другий поверх, увiйшла до батькiвської спальнi, а звiдти - до ванної. Попорпавшись в аптечцi, знайшла упаковку iн’єкцiйних ампул з написом: “Диметилатропiну гiдрохлорид”. Не найкращий препарат, зате вельми ефективний, який геть позбавляє людину волi й здатностi чинити опiр. Я не помилилася в Анн-Марi - вона виявилась досить передбачливою i про всяк випадок припасла засiб для “розв’язування язика”. Ще я прихопила з аптечки синергiн i повернулася до вiтальнi.

Там Валько з Олеговою допомогою дiловито обшукував наших полонених. На журнальному столику бiля дивана вже лежали сережки й каблучка Анi, двiйко наручних годинникiв - витонченi жiночi й масивнi чоловiчi, телефони, медальйон iз золотим ланцюжком i кiлька пластикових карток.

- Якщо вони агенти, - пояснив менi Валько, не припиняючи обшуку, - то можуть мати штучки на кшталт наших аварiйних передавачiв... Ага! Оце вже цiкаво.

Вiн видобув iз задньої кишенi Аниних штанiв якийсь невеликий плаский прилад з трьома сенсорними кнопками та крихiтним дисплеєм, на якому висвiчувало: “Активно: П Л Т”. Тими ж лiтерами - П, Л i Т, - були маркованi й кнопки.

- Так-так, - задумливо мовив Валько. - Що б це означало?

- Що б не означало, краще не чiпай, - порадила я.

- Загалом ти маєш рацiю. Проте пристрiй активний, i це менi не подобається. Дуже не подобається.

- Менi також, але...

- Послухайте! - несмiливо втрутився Олег. - А П i Л не може означати “паралiзатори” i “лазерна зброя”.

Я запитливо глянула на нього.

- У якому сенсi?

Вiн знiяковiв.

- Ну... У Вейдера є своя секретна вiртуальнiсть. Навiть кiлька вiртуальностей. В однiй iз них гравцi мають захопити вiйськову базу чужинцiв. I в кожного є генератор спецiального захисного поля - в радiусi тридцяти метрiв навколо нього ворожi паралiзатори i променевики не дiють. А наша зброя, звичайно, в повному порядку.

Валько пирхнув.

- Ха! Можна не сумнiватися, що з такою перевагою ви щоразу задаєте волохатикам жару. У нас теж не бракує iгор, де хорошi хлопцi володiють всiлякою суперзброєю, за допомогою якої мочать чужинцiв штабелями. Такi iгри шкiдливi, вони розслабляють людину, на пiдсвiдомому рiвнi вселяють їй помилкове вiдчуття невразливостi. Тому всiм нашим вiйськовослужбовцям суворо заборонено брати в них участь. Що ж стосується зброї масового знищення, то тут ми на двi голови вищi за всi Чужi раси. Проте старi добрi паралiзатори й усiлякi променевики як у нас, так i у чужинцiв абсолютно однаковi, в їхнiй конструкцiї нiщо принципово не мiнялося вже рокiв п’ятсот, вони надiйнi й безвiдмовнi.

На пiдтвердження своїх слiв вiн дiстав з кишенi паралiзатор, замаскований пiд звичайний лiхтарик, спрямував його в стiну й натиснув на спуск.

Нiчого не сталося. Спантеличено гмикнувши, Валько повторив спробу. Результат був той самий.

Тим часом Олег узяв пiстолет Сашка Кисельова й вистрiлив у стiну. Пролунав характерний трiск розряду, блиснув синьо-бiлий спалах.

- Ось бачиш, працює.

Валько притис палець до сенсорної кнопки П приладу. Текст на дисплеї змiнився: “Активно: Л Т”. Пiсля цього випробував свiй паралiзатор - вiн працював справно.

- Отакої!..

Знову активувавши П, вiн пе

реконався, що його зброя знову заклинила.

- Круто! Нiчого сказати... А Л, означає, “лазерна зброя”? Тодi й справдi можна мочити чужинцiв, як мух. Треба лише уникати пострiлiв здалеку... - Вiн повернувся до Олега. - А що таке Т?

Той знизав плечима:

- Не знаю. У тiй грi ми мали захист лише проти паралiзаторiв i променевикiв.

Валько задумливо почухав нiс.

- Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?.. Нi, безглуздо.

- Тесаки, томагавки, - злорадно припустив Олег.

- Припини! Зараз не час для жартiв.

- Саме так, - втрутилася я. - Не час. Нi для жартiв, нi для експериментiв. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком i Анн-Марi.

- Так, справдi, - погодився Валько. Вiн по черзi натиснув усi три кнопки - П, Л i Т. Дисплей висвiтив: “Неактивно”. - От так краще. Ну, i кого допитуватимемо - Корейко чи Кисельова?

- Краще Аню, - запропонував Олег. - З них двох вона явно вища за рангом. До того ж Сашко менi бiльше подобається.

- Гаразд, - кивнула я i вказала на конфiскованi у полонених дрiбнички. - Але спершу треба прибрати їх подалi... Нi, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути i в одязi.

- Ти що, пропонуєш роздягти її? - збентежено запитав Олег.

- Так, повнiстю. I не червонiй, як невинна панночка. Можна подумати, ти нiколи не бачив голих дiвчат... Ну, гаразд. Збiгай до моєї кiмнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливiстю.

Поки Олег повернувся, я зняла з Анi весь одяг, включно з бiлизною. Прикривши наготу дiвчини коротким халатиком, попросила винести всi речi в передпокiй, а пiсля деяких роздумiв звелiла хлопцям вiдтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, схованi в його одязi жучки спрацюють i вiд Аниного голосу.

Щiльно зачинивши дверi вiтальнi, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всiлися справа й злiва, притримуючи її за руки.

- Ноги теж тримаєте, - розпорядилась я. - Нижче колiн, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.

- Сподiваюся, ти знаєш, що робиш, - сказав Валько. - Особисто я зовсiм не розумiюся на “наркотиках правди”.

- Зате я трохи розумiюся, - вiдповiла я, дiстаючи з упаковки ампули. - Не досконало, але цiлком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.

Схиливши Анину голову набiк, я зробила їй у шию iн’єкцiю синергiну, щоб нейтралiзувати дiю паралiзатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропiн.

За пiвхвилини Аня пiдвела голову, розплющила очi й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зiницi її очей були розширенi, дихання глибоке, прискорене - усе це явно свiдчило, що наркотик подiяв.

Вона рiзко сiпнулася, проте Валько з Олегом надiйно тримали її. Аня тихенько заскiмлила, з кутика її рота потекла слина.

- Мовчати! - владним тоном наказала я. - Сидiти сумирно. Вiдповiдати на мої запитання. Ти зрозумiла?

- Так.

- Корейко Анна. Народилася в мiстi Артемiвську, Петропавловський повiт, Христовоздвиженська губернiя, двадцять шостого серпня три тисячi п’ятсот...

- Нi! - перервала її. - Казати правду. I лише правду. Назви своє справжнє iм’я.

- Я... не можу сказати.

- Ти мусиш. Вiдповiдай!

Вона мляво хитнула головою.

- Менi не можна.

- Чому?

- Ким?

- Я знiмаю заборону, - сказала я. - Дозволяю вiдповiдати.

- Ти не можеш дозволити. Менi не можна про це говорити.

- Чорт! - озвався Валько. - Вона що, зомбi?

- Ти психокодована? - запитала я.

- Так, - була коротка вiдповiдь.

Овва! Нiколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безiнiцiативної, з притупленою iнтуїцiєю, позбавленої кмiтливостi та творчої уяви. Якраз навпаки...

- Психокодування пригнiчує твої розумовi здiбностi?

- Нi.

- Чому?

- А саме?

- Не можу сказати.

Валько впiвголоса прокоментував:

- Якийсь новий спосiб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин вiн не активний, а починає дiяти лише за певних умов. Наприклад, пiсля прийому наркотикiв, при сильному алкогольному сп’янiннi або тривалому больовому впливовi.

- Схоже на те, - погодилася я. - I схоже, що вiн не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякi питання вона все ж вiдповiдає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.

Аня знову почала сiпатися. Я прикрикнула на неї:

- Сиди сумирно! Пiдкоряйся менi! Вiдповiдай: що з моїм батьком i Анн-Марi?

- Не можу сказати.

- Проте ти знаєш, що з ними сталося?

- Так.

- Вони... - мiй голос зiрвався вiд хвилювання. - Вони живi?

- Вони захопленi в полон?

- Не можу сказати.

- Їх полонили твої товаришi?

- Не можу сказати.

- Їхньому життю загрожує небезпека?

Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленiсть. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:

- Чи є можливiсть, що вони загинуть?

- Кожен може померти. Всi ми ходимо пiд Богом.

- Ач ти, фiлософ драний! - вилаялась я. - Їх можуть убити твої товаришi?

Категоричне:

- Нi.

Знову мовчання. Я конкретизувала:

- Ви маєте намiр вiдпустити їх на свободу?

- Так.

- Не можу сказати.

- Їх полон продовжиться довго?

- Залежить вiд обставин.

- Вiд яких?

- Не можу сказати.

Тут я не витримала й схопила Аню за горло.

- Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти менi скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Iнакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозумiла?

- Так.

Я мiцнiше стисла її горлянку.

- Рожевi слоники... - прохрипiла вона. - Зеленi кролики...

Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй головi. Наступної митi перед моїми очима потемнiло, пiдлога пiд ногами розверзалась, i я полетiла в безодню. Гучно щось ляснуло, i менi задзвенiло у вухах...

Я висiла в пустцi, не вiдчуваючи свого тiла... Хоча нi, тiло я вiдчувала ,але не вiдчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвенiти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого... Нарештi я здогадалася розплющити очi й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичнiй дрiмотi. Поруч iз нею зависли Валько й Олег.

Саме зависли. Всi ми висiли в невагомостi, а навкруги нас оберталася невелика кiмната без жодних меблiв, без вiкон i дверей, з голими стiнами та стелею, що випромiнювала рiвне бiле свiтло. Тобто це ми оберталися посеред кiмнати, але, як встановив ще у давнi часи Ейнштейн, будь-який рух у природi вiдносний.

Також разом iз нами пливли в невагомостi кiлька дивних предметiв. Один iз них, найбiльший, дуже скидався на шматок дивана з вiтальнi Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сидiли Валько, Олег i Аня. Iншi предмети, трохи меншi, були клаптями килимового покриття i, мабуть, шматками будiвельного металопластику.

Нашi з Вальком погляди зустрiлися. Вiн щось сказав, проте через дзвiн у вухах я нiчого не розiбрала. Олег незграбно задригав руками й ногами, мало не вцiливши лiктем менi в обличчя. Я вхопила його за плечi, притягала до себе й прокричала на вухо:

- Припини брикатися!

Вiн розчув i послухався. Блiдiсть його обличчя свiдчила про те, що вiд невагомостi його трохи нудить. А може, й не трохи.

Виникла слабка сила тяжiння. Ми поволi опустилися на пiдлогу, припинивши обертання. Гравiтацiя поступово зростала. Я сiла i, судомно глитнувши кiлька разiв, домоглася того, що дзвiн у вухах зазвучав тихiше. А Валько вдався до бiльш дiєвого засобу - всунув пальцi у вуха й енергiйно подлубався в них.

- Хай йому бiс! - вигукнув вiн. - Це ж телепортацiя!

- Ти так думаєш? - запитала я.

- А що ще думати? Я точно не втрачав свiдомостi. Навiть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява - i ми опинилися тут. А телепортацiя, за визначенням, є миттєве перемiщення матерiальних об’єктiв у просторi.

- Я теж не втрачав свiдомостi, - промовив Олег, насилу пiдiймаючись з пiдлоги. - Менi стало зле... менi й зараз недобре, але я не вiдключався.

- А весь цей непотрiб, - Валько вказав на шматок дивана й iншi предмети навкруги нас, - ми прихопили з собою при телепортацiї.

Я пiдвелася й обiйшла кiмнату по периметру в пошуках виходу. Анi натяку на дверi. Швидше за все, вiдсувалася цiла стiна, але, на жаль, нiяких кнопок для цього я не знайшла.

Я присiла навпочiпки над Анею Корейко, дала їй кiлька легеньких ляпасiв, щоб вивести її з дрiмоти, а потiм допомогла сiсти на те, що залишилося вiд дивана.

- Де ми знаходимося?

- Не можу сказати.

- Як ми сюди потрапили?

- Не можу сказати.

Тут Валько зупинив мене:

- Стривай, так ти нiчого не доб’єшся. Дай я спробую. - I вiн звернувся до Анi: - Говорити менi лише правду, ясно?

- Так.

- Нi.

- Нi.

- Нi.

- Не можу сказати.

Ха, супер! У контекстi попереднiх питань, її останнє не “можу сказати” прозвучало як однозначне “так”.

Валько дiстав з кишенi штанiв злощасний прилад з кнопками П, Л i Т.

- Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?

- Нi.

- Не можу сказати.

- I все-таки, вiн якось пов’язаний з телепортацiєю?

- Не можу сказати.

- До дiдька! - вилаялася я. - Як ти мiг, Валько? Я ж цiлком зрозумiло наказала тобi вiднести все в передпокiй.

- Вибач, Рашель. - Вiн покаянно опустив голову. - Я з неуважностi сунув його до кишенi. I забув.

- Брешеш! Ти нiчого не робиш з неуважностi. I нi про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.

- Аня сказала, що прилад тут нi до чого.

- Але не заперечувала зв’язок мiж ним i телепортацiєю. Фактично вона пiдтвердила його.

- Не поспiшай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо... Аню, кнопка Т блокує роботу паралiзаторiв?

- Нi.

- Блокує роботу лазерної зброї?

- Запобiгає можливостi телепортацiї?

- Не можу сказати.

Валько глянув на мене.

- Ось тобi й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобi скористатися зброєю або телепортером.

- Але я не маю телепортера.

- А вони думали iнакше. В усякому разi, припускали таку можливiсть. Тому разом iз П i Л було активне Т.

- А ти деактивував його!

- Тут я винен, - не заперечував Валько. - Та хiба я мiг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна... Гм-м. Саме так: усе, що можна. - Вiн знову перевiв погляд на Аню. - Як ти здiйснила телепортацiю?

- Не можу сказати.

- Це бiологiчна властивiсть твого органiзму?

- Нi.

- Не можу сказати.

- Вiн знаходиться у твоєму мозку?

- Нi.

Валько резюмував:

- Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала вiд Анi натяку, де твiй батько з Анн-Марi. От вона й натякнула. Невдовзi ми зустрiнемося з ними, але, на жаль, у полонi.

- Мiж iншим, за нами щось нiхто не поспiшає, - озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стiни. - Схоже, наша поява минула непомiченою. А отже, ми ще маємо шанс... Аню, як нам звiдси вибратися?

- Не можу сказати.

- I не треба нiчого говорити. Просто вийди з цiєї кiмнати. Зараз же!

Вона зробила спробу встати й мовила.

- Сезам, вiдчинися.

Стiна, бiля якої стояв Олег, вiдiйшла вбiк, вiдкривши прохiд у неширокий коридор, вистелений темно-синiм килимовим покриттям.

- Круто! - захоплено озвався Валько. - Ну, хлопче, ти молоток!

Олег трохи сором’язливо всмiхнувся й обережно визирнув назовнi. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралiзатора, i вiн, як пiдкошений, звалився долiлиць на пiдлогу.

- Олеже! - злякано вискнула я й кинулася до нього.

- Стiй, Рашель! - гукнув менi вслiд Валько. - Та стiй ти, дурненька!

Я не послухалася i, звiсно, теж потрапила пiд промiнь паралiзатора. Але так i не помiтила, хто в мене стрiляв.

Кiлька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Нарештi я зробила над собою зусилля i кволо всмiхнулася. Вiн вiдповiв менi широкою усмiшкою:

- Привiт. Як самопочуття?

- Паскудне, - сказала я, повiльно пiдiймаючись. - Ти колись потрапляв пiд паралiзатор?

- Бог милував.

- Тодi не зрозумiєш.

Я роззирнулася навколо. Ми перебували в просторiй, розкiшно обставленiй кiмнатi, на вигляд вiтальнi, вiкна якої виходили на водоспад. Вдалинi виднiвся каскад гiр з оповитими туманним серпанком вершинами. Я могла дати руку на вiдсiч, що нiколи ранiше тут не була, але обстановка здавалася до болю знайомою.

На сусiдньому диванi лежав непритомний Олег.

- Нас узяли в полон? - запитала я.

- Нi, тут ми самi. Я бiльше нiкого не знайшов.

- А хто ж пiдстрелив нас з Олегом?

- Автоматична система охорони. Але тепер можеш не боятися, я вже її приборкав.

- До речi, де ми?

- Ти не повiриш.

Я протерла очi й знову роззирнулася.

- Якщо ти скажеш, що на космiчному кораблi, то повiрю.

На обличчi Валька вiдбився подив:

- Як ти здогадалася?

- Це, - помахом руки я обвела всю кiмнату, - дуже скидається на кают-компанiю. Надмiру розкошi, прагнення створити затишну домашню атмосферу, пейзаж у фальшивих вiкнах такий iдилiчний, що в його реальнiсть важко повiрити... Що це за корабель?

- Легкий бойовий крейсер класу CA. Я б навiть сказав, CA-плюс, якби iснувала така категорiя. Надшвидко­хiдний, надзвичайно маневрений, напханий усiляким озброєнням. Словом, супер-пупер. Називається “Нахiмов”.

Я енергiйно струсонула головою, розганяючи туман, який заважав менi думати.

- Якщо не помиляюся, Нахiмов - стародавнiй росiйський воєначальник. Це славонський корабель?

- А от i нi. Згiдно з бортовими записами, вiн належить до Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї.

- Що?! - отетерiла я.

- Те, що почула. Крiм того, “Нахiмов” є флагманом ескадри. Дивно, звичайно, що ескадру очолює легкий крейсер, але не менш дивним є той факт, що в контрольованої чужинцями планети iснує власний флот. До твого вiдома, командиром корабля є капiтан першого рангу Олександр Кисельов, а командувачем ескадри - контр-адмiрал Анна Корейко.

- Здурiти можна! - сказала я. - А де вiн збудований?

- Немає iнформацiї. Взагалi жодних даних про його попереднi пересування. Все геть-чисто видалено з пам’ятi. Правда, є один маленький слiд: його робоча мова росiйська, але залишилися деякi натяки на те, що спочатку вiн був англомовним. Утiм, це нi про що не свiдчить.

- А як... Нi, давай по черзi. Що сталося пiсля того, як я вирубилася?

- Ну, я вiдразу вихопив паралiзатор, прикрився Анею i почав чекати. Минуло кiлька хвилин, але нiхто не з’явився. Я запитав Аню, хто це вас гепнув, i вона вiдповiла, що автоматика. Потiм я почав ставити навiднi питання i в результатi з’ясував, що ми перебуваємо на космiчному кораблi й, окрiм нас, на борту нiкого не має бути. Я зажадав, щоб Аня вимкнула охоронну систему. Вона вiдмовилася. Я намагався її переконати, але вона не вiдступала. Тодi я вирiшив схитрувати: узяв Аню за руку й звелiв їй вийти з кiмнати, а перед самим виходом голосно сказати: “Ця людина зi мною”.

- I вона послухалася?

- Атож. У неї гнилий психоблок... Ну, певна рiч, значно кращий вiд нашого, але не такий непробивний, як у справжнiх кодованих. Здебiльшого вiн спрямований на те, щоб зберегти в таємницi певний масив вiдомостей. Забiгаючи наперед, скажу, що менi так i не вдалося дiзнатися в Анi, кого вона представляє i що робить на Новоросiї. Я перебрав усi варiанти, якi лишень спадали на думку, але вона незмiнно вiдповiдала “нi” i жодного разу - не “можу сказати”. Найiмовiрнiше, її психокод має щодо цього суворi iнструкцiї - все заперечувати... Але повернiмося до початку. Аня виконала мiй наказ, а охоронна система сприйняла мене як її гостя. Коли ми пройшли в штурманську рубку, Аня за моїм наказом повiдомила бортовий комп’ютер, що я маю намiр пiдключитися до нього. Той сприйняв це як розпорядження не перешкоджати моєму входженню в систему.

- Тупа машина.

- Не менш тупа, нiж комп’ютери iнших кораблiв. Якщо зробити їх надто розумними i дати широку свободу дiй, вони здатнi такого накоїти, що гай-гай. Я не погрожував Анi, не застосовував проти неї насильства, не чинив замах на її життя, тож комп’ютеру не було про що турбуватися. Звичайно, його система мала багатоступiнчастий захист, але проти мене виявилася безсилою. Як не як, а я кiбер - i далеко не найгiрший.

- Ти перепрограмував корабельний комп’ютер?

- Ага. I заразом вiдiмкнув телепортацiйну камеру - тут вона називається нуль-порталом. Тепер ми можемо не перейматися, що господарi корабля перекинуть до нас на борт групу захоплення. Я спецiально запитав про це Аню. Не навпростець, певна рiч, а шляхом непрямих запитань. Телепортацiя можлива лише в спецiальнi портали-приймачi. Ще я з’ясував, що вона вiдбувається миттєво, а її гранична дальнiсть обернено пропорцiйна масi об’єкта перемiщення. Так, наприклад, коли б у нашiй компанiї була ще одна людина, ми б залишилися на мiсцi.

- Ми далеко вiд Новоросiї?

- П’ятнадцять з половиною астрономiчних одиниць. У напрямку, перпендикулярному до площини еклiптики. Словом, за межами системи.

- Ого!

- Чому?

- Вибач, Рашель, я її не втримав.

- Як це? Вона втекла?

- Не зовсiм. Я сам її... ну, нiби вiдiслав. Дiя наркотика послабшала, i менi довелося її паралiзувати. Але вiд пострiлу спрацював телепортер, i вона зникла. Мабуть, перемiстилася в спецiально передбачене для таких випадкiв мiсце. Я, iдiот, не додумався заблокувати телепортацiю за допомогою того пристрою. Геть забув про нього.

Я присунулася до Валька й обiйняла його за плечi.

- Не картай себе. Кожен може помилитися. Я б на твоєму мiсцi... ай, що там казати! Я б навiть не вибралася з тiєї кiмнати. I вже точно не змогла б пiдпорядкувати собi корабельний комп’ютер.

Валько всмiхнувся й лукаво глянув на мене.

- Так думаєш? А я чув iсторiю

про одну дванадцятирiчну дiвчинку, яка це зробила.

- Лише тому, що їй вдалося вкрасти у батька всi коди доступу... До речi, чого ми тут сидимо? - Я рiзко пiдхопилася з дивана. - Ходiмо швидше в рубку. Якщо Аня втекла, то незабаром повiдомить своїх, що корабель у наших руках. Телепортуватися сюди вони не зможуть, зате цiлком здатнi атакувати ззовнi. Навряд чи це єдиний їхнiй корабель.

Валько кивнув, пiдводячись.

- Я теж про це думав. Якщо є флагман ескадри, то висока ймовiрнiсть iснування й самої ескадри. I хоча всi сис­те­ми зовнiшнього спостереження свiдчать, що в межах їхньої досяжностi космос чистий, усе одно краще заби­ратися звiдси. А в пiлотуваннi та навiгацiї я, на жаль, цiлковитий профан. Зараз ми приведемо до тями Олега i...

- Нi, - сказала я. - У нас обмаль часу. Спершу займемося кораблем, а Олег нехай годинку зачекає. До того ж чим довше вiн проспить, тим слабший буде постпаралiзацiйний синдром.

- Власне, я вже поклав корабель на курс, - зауважив Валько.

- Он як? I куди ж ми летимо?

- Просто навмання. Подалi вiд мiсця його дрейфу, паралельно до площини еклiптики.

- Цього мало. По iонному слiду буде легко вирахувати, в якому напрямi ми полетiли. Тому треба задати змiнну траєкторiю, тодi нас не зможуть перехопити. А гнатися по самому слiду - справа невдячна i майже безнадiйна; для цього переслiдувач має значно перевершувати за швидкiсними характеристиками переслiдуваного.

- Аргумент приймається, - кивнув Валько. - Спершу йдемо в рубку.

Ми вийшли з кают-компанiї i стали пiдiйматися спiральними сходами нагору. На таких невеликих крейсерах з чотирма подовжнiми ярусами лiфтом користувалися лише затятi ледарi та ще тi, хто мав при собi важкий вантаж. Ми ж були без нiчого, тому миттю подолали два прольоти й опинилися на верхньому, першому ярусi, де розташовувалася штурманська рубка.

- Ось, Рашель, поглянь. - Валько вказав на якусь темну пляму посеред коридору, метрiв за п’ять вiд дверей рубки. - Коли я помiтив, що дiя наркотику послаблюється, то вирiшив вiдвести Аню до лазарету, щоб уколоти їй снодiйного. А вона вирвалася й побiгла. Ну, я i вистрiлив їй услiд.

Я пiдiйшла ближче до плями. Насправдi це було заглиблення в пiдлозi, майже правильної параболiчної форми, з гладкою, нiби вiдполiрованою поверхнею.

- Прихопила з собою, - прокоментував Валько очевидний факт. - Добре, що я не вистрiлив, коли вона була ближче. Тодi б разом iз нею вирушив i шматочок мене.

Раптом менi спала одна думка.

- Послухай, але ж при цьому мало добряче рвонути. Коли Аня зникла, на її мiсцi залишилася пустка, а це... це як вакуумна бомба!

- Вибуху не було. Iнакше б зараз я з тобою не розмовляв. Зате гучно ляснуло, як i минулого разу, тiльки сильнiше. Менi капiтально заклало вуха. Я думаю, при телепортацiї вiдбувається обмiн масами. Аня перемiстилася кудись, а повiтря з того мiсця перенеслося сюди. Природно, виник перепад тиску.

- Зрозумiло, - сказала я. - Треба чимось законопатити цю дiру. А то, чого доброго, хтось iз нас забуде про неї й пiдверне собi ногу. Але з цим ми розберемося згодом. А зараз головне - замести слiди. I, звiсна рiч, вирiшити, що робитимемо далi.

Штурманська рубка “Нахiмова” була просторiшою, нiж на колишнiй батьковiй “Зорi Свободи”. Та й сам корабель, судячи з усього, мав значно бiльшi габарити, нiж типовi легкi крейсери. Категорiя C на межi В. Ще трохи - i був би крейсер середнього класу з категорiї напiвлегких фрегатiв.

Особливiстю цiєї рубки була наявнiсть додаткового ряду пультiв, окрiм тих, що були призначенi для керування кораблем. Такий собi адмiральський мiсток у мiнiатюрi. Усi додатковi пульти були мертвi, не працював нi один дисплей, не свiтився жоден вогник.

Простеживши за моїм поглядом, Валько пояснив:

- На даний час командний центр ескадри деактивовано. Корабель функцiонує як самостiйна бойова одиниця. А зараз iди сюди, Рашель.

Вiн пiдвiв мене до термiналу праворуч вiд капiтанського крiсла, узяв пiдключений до консолi оптоволоконний шлейф i пiд’єднав його вiльний роз’єм до свого iмпланта.

- Усе це тобi добре знайоме, - сказав вiн. - Насамперед поклади долонi на пластину сканера.

Я пiдкорилася. Бортовий комп’ютер записав у своїй пам’ятi вiдбитки моїх пальцiв.

- Так, добре. Тепер трохи нахилися, дивися в центр пластини й не клiпай. Робимо знiмок сiткiвки... Чудово. Пройдися рубкою, повiльно обернися навколо, уяви собi, що ти на подiумi... Ах, Рашель, ти чарiвна дiвчина, але жiночностi тобi явно бракує. У тебе хлопчачi манери, хода... Втiм, гаразд. Скажи щось. Тiльки росiйською.

- Я ходжу, як можу. I не збираюся виляти стегнами, вигинатися, як кiшечка, або трусити грудьми. Я офiцер, а не модель.

Валько гмикнув.

- Ну, трусити грудьми у тебе все одно не вийде. Для цього вони надто маленькi, хоча й дуже гарненькi... Але це так, мiж iншим. Зразок твого голосу записано. Вiдтепер ти повновладний командир корабля.

- Хiба це все? - здивувалася я.

- Я спростив процедуру, щоб заощадити час.

- А як же контрольнi запитання?

Вiн посмiхнувся.

- Тут я схитрував. Ще до того, як пiти тебе будити, вiдiбрав тi питання, на якi сам мiг дати вiдповiдь, i записав їх у пам’ять.

- Але якщо ти вiдповiв неправильно...

- Ось тобi роздрукiвка. - З щiлини принтера вислизнуло кiлька листiв паперу, Валько пiдхопив їх i простяг менi. - Якщо я бодай в одному питаннi помилився, можеш вiдiрвати менi вухо.

Я пробiгла поглядом першу сторiнку. На мiй подив, усi вiдповiдi були правильними. А одна з них...

- Валько, негiднику! Ти таки зазирав до моєї шафи?!

- Зовсiм нi. А твою пристрасть до рожевої бiлизни з мереживами я вирахував методом дедукцiї.

- I як саме?

- Ну, це досить довгий ланцюжок логiчних висновкiв...

- Гаразд, тодi розберемося пiзнiше.

З цими словами я влаштувалася за капiтанським пультом i оглянула своє господарство. Мене трохи бентежив росiйський iнтерфейс, але за минулий мiсяць я досить непогано оволодiла цiєю мовою, до того ж бiльшiсть технiчних термiнiв мали схоже звучання з французькими або англiйськими, залишалося просто звикнути до їх написання кирилицею.

Мiй погляд упав на данi стосовно прискорення. Там було вказано значення 392,0 g.

- Стоп! Тут, здається, помилка.

- Де? - запитав Валько.

- Прискорення. Не там стоїть кома. Має бути 39,20 g.

- Нi, все правильно. Ми летимо з прискоренням пiд чотири сотнi. Гравiкомпенсатори розрахованi на номiнальне навантаження до восьмиста одиниць. А в критичному режимi можуть витримати й понад тисячу.

- Ой леле! - У животi менi аж скрутило, коли я уявила, що з нами буде, якщо раптом вiдмовлять компенсатори. - Ти впевнений?

- Так сказано в специфiкацiї. А грави працюють у нормi, можеш покластися на мене. Я не лише математик, а й трохи фiзик, тож на технiцi розумiюся. З пiлотуванням корабля я б навряд справився, зате в бортiнженери годжуся.

Я трохи заспокоїлася.

- Гм. У такому режимi роботи двигун, напевно, жере силу-силенну пального.

- Менше нiж ти думаєш, але справдi жере. Проте поглянь на запаси дейтерiю.

Я подивилася й очманiла.

- Це неможливо!

- Але факт. Надщiльний стан атомарної речовини досить давно вiдомий науцi, але дотепер вважався нестабiльним. А тут, у паливних баках, цiлком стабiльний. I це ще не все, Рашель. Як тобi подобається озброєння?

Я викликала на екран звiт про стан артилерiйських систем i тихо свиснула.

- Чорта лисого! Скiльки тут усього... Ха! А навiщо знадобилися аж двi батареї електромагнiтних гармат? Це ж примiтивна зброя.

- Це ще як сказати. Спершу оцiни їхню потужнiсть.

Я викликала потрiбнi данi, й очi в мене полiзли на лоба.

- Лишенько!.. Як це може бути?

- Я не мав часу детально розбиратися в специфiкацiї. Поки можу сказати лише одне - тут використовується принципово iнший метод генерацiї ЕМI, нiж усi нам вiдомi.

- А сам корабель? Не постраждає вiд iмпульсу?

- Нi. Вiн оснащений надiйним захистом, який теж базується на якихось нових принципах.

Я зробила паузу, щоб зiбратися з думками, i зайнялася добре знайомою менi справою - задiявши бiчнi маневровi двигуни, розвернула корабель пiд прямим кутом до напрямку руху. Тепер ми з прискоренням майже 400 g почали вiдхилятися вiд первинного курсу по похилiй дузi, яка щохвилини ставатиме дедалi крутiшою.

- Ходова система просто чудова, - сказала я. - Значно краща, нiж у тих цивiльних корит, на яких я лiтала пiд час практики. Краща навiть, нiж у “Зорi Свободи”... Послухай, Валько, що ти про все це думаєш?

Вiн розгублено знизав плечима:

- Чесно кажучи, навiть не знаю, що думати. Ясно одне: жартами тут i не пахне. Все це дуже серйозно. I я не здивуюся, коли виявиться, що Вiйськово-Космiчний Флот Новоросiї iснує.

- Але ким вiн створений? Очевидно, що не самими хлопцями. Звичайно, можна припустити, що рокiв три тому група чотирнадцяти - п’ятнадцярiчних пiдлiткiв оволодiла передовими технологiями... Та нi, дурницi! За ними точно хтось стоїть. Ось тiльки хто? Може, влада твоєї планети?

- Цiлком можливо, - не став заперечувати Валько. - Хоча сумнiвно. Адже я казав, що командний iнтерфейс спочатку був англiйським. До того ж я не думаю, що наш уряд має доступ до цих секретних розробок. Ви, галлiйцi й земляни, не бажаєте дiлитися ними нi з ким. Авжеж, я чудово розумiю, що це розумний запобiжний захiд, проте нам, мешканцям решти людських свiтiв, це трохи неприємно. I навiть не трохи.

- До речi, ось тобi й мотив, - зауважила я. - Припустiмо, що ваш уряд таки заволодiв цими секретами, i вирiшив утерти зарозумiлим галлiйцям i землянам носа, готуючи за їх спинами звiльнення Новоросiї.

- Цiкава iдея. Менi вона також спадала на думку. В цю схему непогано вписується пiдлiткова агентурна мережа - оскiльки ставка робиться на цiсаревича Павла, то працювати з ним легше його однолiткам. Але як ти поясниш оце? - Валько ткнув пальцем у бiк командного центру. - Ескадра пiд керiвництвом контр-адмiрала Анни Корейко, вiсiмнадцяти рокiв. Командир флагманського корабля - капiтан першого рангу Олександр Кисельов, сiмнадцять з половиною рокiв. Наш уряд у дитячi забавки не грає.

- Не лише ваш. Жоден уряд не гратиметься в дитячi iгри.

- Саме так. Тут швидше дiє якесь неурядове угруповання. Скажiмо, частина вчених та iнженерiв, якi якраз i займаються цими надсекретними розробками.

- I, можливо, - пiдхопила я, - щось у них пiшло не так. У результатi пiдлiтки-агенти, яким попервах вiдводилася другорядна роль, захопили контроль над ситуацiєю, пошивши своїх старших товаришiв у дурнi. А тi не наважуються звернутися до влади, сподiваючись, що все ще владнається.

Валько зiтхнув.

- Нащо гадати. Усi цi припущення нам зараз не допоможуть. Ми маємо вирiшити, що робити далi.

- Що робити, зрозумiло. Мусимо чимшвидше зв’язатися з нашими i все їм повiдомити. Питання в iншому: як це зробити? У системi Хорса, безумовно, є багато наших кораблiв-розвiдникiв, але вони не афiшують своєї присутностi. Можна наблизитися до планети, увiйти до планетарної мережi й надiслати повiдомлення Естер або Ковальову. Але боюся, його перехопить всюдисущий Вейдер.

- Твоя правда.

- Отже, нам залишається одне: летiти до Терри-Галлiї. Хоча, звiсно, ми можемо спробувати повернутися назад на Новоросiю. Особисто мене ця перспектива не надихає, але якщо у “Нахiмова” є вдосконалений шатл на зразок того, що був у “Каллiсто”...

- Вiдпадає, - перебив мене Валько. - Тут немає навiть звичайного стелса, є лише два посадковi шатли та ще двi невеликi кур’єрськi капсули з автоматичним керуванням, оснащенi власними резонансними генераторами. I взагалi... Знаєш, Рашель, я маю велику пiдозру, що нiякої супердосконалої технологiї стелс не iснує в природi.

- Як це?

- Дуже просто. Нас обвели круг пальця. Посадили в звичайний шатл, прокрутили наперед заготовлений запис, а потiм, коли ми прийняли снодiйне, телепортували на планету. От i все.

Я замислилася.

- Мабуть, так i було. Якщо є телепортацiя, то нащо ризикувати, користуючись навiть найнадiйнiшими й найдосконалiшими стелсами... От чорт! Вправно ж нас пошили в дурнi!

- Не сердься. Це було необхiдно. Ми не повиннi були знати того, чого знати нам не належить.

- Та розумiю, розумiю. Але ти лишень уяви собi, як потiшалися тi хлопцi, Буало i Нарсежак, розiгруючи перед нами цю виставу.

- Ще б пак, не надто приємно, - погодився Валько. - Та годi вже емоцiй, забудьмо про це. Отже, ти пропонуєш прориватися через дром-зону й летiти до найближчої людської системи?

- Не до найближчої, а до Дельти Октанта. В Об’єднаний Комiтет Начальникiв Штабiв. Тiльки там ми можемо розповiсти все, про що довiдалися. Причому лише певним людям. Зараз я займуся розрахунком курсу, а ти збiгай розбуди Олега... Втiм, нi. - У мене виникла чудова iдея. - Не буди, а доправ сюди. Зробимо це тут.

- Хочеш улаштувати невеличке шоу?

Я почервонiла.

- Нi, не зовсiм. Просто так менше доведеться пояснювати. Вiн сам усе побачить i зрозумiє.

Валько кивнув i рушив було до виходу, аж раптом прозвучала обривиста трель. На месаж-рядку мого тактичного дисплея з’явилося повiдомлення: “Отримана команда на самолiквiдацiю за третьою категорiєю. Вiдповiдно до iнструкцiї команда проiгнорована”.

- Так-так, - проказав Валько. - Рiшучi хлопцi, нiчого не скажеш. Але не безжальнi.

Лише зараз я помiтила, що не дихаю.

- Що... Поясни, що це означає?

- А хiба не ясно? Вони вiддали наказ знищити корабель.

- Ну, це я зрозумiла. А далi?

- Я не дурний i передбачав таку можливiсть. Тому вiдшукав i знешкодив усi системи самознищення.

- Припустiмо, про це я також здогадалася. Але що означає третя категорiя?

- Пiвгодинна фора. Щоб дати нам можливiсть швиденько сiсти на один iз шатлiв i вiдчалити. Якраз це я мав на увазi, коли сказав, що вони не безжальнi. Вони цiнують людське життя. Отже, за свого батька й Анн-Марi можеш не хвилюватися, їх не скривдять. Iнше питання - як довго протримають у полонi. Це багато в чому залежить вiд нас.

Валько вийшов з рубки, а я взялася за складання програми для автопiлота. З ходовими властивостями “Нахiмова” ми могли б дiстатися до дром-зони годин за десять, але я вирiшила не витискати з корабля по максимуму й розрахувала курс, що мав зайняти двадцять шiсть з половиною годин. Швидкiсний прорив у дром-зону мене не турбував - на тренажерах це був мiй коник, а одного разу я здiйснила його в реальнiй обстановцi, хоч i без присутностi противника. Пiсля того, як я здала всi нормативи на цивiльного пiлота, мiй iнструктор зiзнався, що в захватi вiд мене, щоправда, одразу ж остудив мiй запал цiлим рядом критичних зауважень i порадив не зазнаватися. Я й не зазнавалася - просто знала собi цiну.

А зараз, навiть за наявностi значних альвiйських сил, прорив не загрожував нам жодними неприємностями. У нашому розпорядженнi були надпотужнi ЕМI-випромiнювачi, ефективна дальнiсть враження яких, якщо вiрити специфiкацiї, була понад триста тисяч кiлометрiв. З такою фантастичною зброєю, ми могли б узагалi не здiйснювати швидкiсний прорив, а без жодного поспiху ввiйти до дром-зони й вибрати потрiбний нам канал.

Та що там прорив! Тисяча кораблiв, подiбних до “Нахiмова” чи навiть трохи нижчих за класом, без проблем очистили б систему Хорса вiд чужинцiв. Просто дивно i вкрай обурливо, що цi новiтнi електромагнiтнi гармати досi не надiйшли на озброєння нашого флоту... Хоча, можливо, їх лише недавно почали випускати й поки тримають у таємницi, щоб передчасно не сполохати ворога. А коли їх набереться достатня кiлькiсть, ми воднораз атакуємо всi поневоленi людськi планети й задамо чужинцям жару по повнiй програмi.

Ну що ж, у такому разi слiд утриматися вiд використання цiєї збої при проривi. Застосуємо її, лише, якщо не буде iншого виходу. А насамперед покладемося на мою, хай поки не зовсiм зрiлу, пiлотську майстернiсть...

Незабаром повернувся Валько з гравiплатформою, на якiй мирно спав Олег. Я миттю зiсковзнула з капiтанського крiсла, попрямувала до аптечки й дiстала необхiднi препарати.

- Курс уже прокладено, - повiдомила я Вальковi. - У найближчi двадцять шiсть годин контакту з ворогом не передбачається. А потiм стане гаряче. Iди до реакторного вiдсiку, проведи планову перевiрку ходових двигунiв, допомiжних реакторiв, резонансного генератора - ну, й усього твого господарства.

- Я недавно перевiряв, - зауважив вiн.

- Перевiр ще раз.

- Можу зробити це звiдси. Я ж кiбер, i для мене не має значення, де я перебуваю фiзично.

- Все одно сходи, - наполягала я.

Валько нарештi зрозумiв, що я хочу залишитися з Олегом наодинцi. Широко посмiхнувся, козирнув менi й без подальших суперечок вийшов зi штурманської.

Я пересунула платформу в центр рубки, опустила її трохи нижче, сiла на її край i скомандувала бортовому комп’ютеру закрити нас непрозорою голографiчною завiсою. Оскiльки колiр я не вказала, комп’ютер на свiй розсуд вибрав темно-синiй.

Я закотила Олегiв рукав i зробила йому всi належнi iн’єкцiї. Поступово його блiдi щоки вкрилися слабким рум’янцем, дихання стало глибшим, рiвнiшим, повiки затремтiли й пiднялися. Нашi погляди зустрiлися.

- Рейчел... Рашель...

- Привiт. - Я нахилилася, легенько поцiлувала його в губи, потiм допомогла йому сiсти. - Як почуваєшся?

- Кепсько... Нi, добре...

- То кепсько чи добре?

- Ти поруч, отже, добре... До речi, де ми?

- У твоїй мрiї.

- Як це?

- Зараз покажу. Пам’ятаєш, я обiцяла подарувати тобi зорi? Так от, я дотримала свого слова. - За моєю командою комп’ютер погасив свiтло, голографiчна завiса зникла, а передня стiна рубки стала прозорою. - Вони твої.

Перед нами в глибинах космосу яскраво сяяли рiзнокольоровi зорi. Тi самi зорi, про якi Олег так мрiяв i якi ранiше бачив лише крiзь туманну пелену атмосфери. Зорi, що вiдтепер належали йому нарiвнi з рештою людства...

Я чекала, що вiн ось-ось накинеться на мене з розпитуваннями. Але вiн мовчав. Вiн мовчав i дивився вперед наче зачарований. А його очi сяяли так само яскраво, як i зорi перед ним.