Пролог альвійська вендета



бет10/17
Дата11.03.2016
өлшемі1.31 Mb.
#53101
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

20
Коли ми висадили Аню й Естер на стоянцi бiля їхього iнтернату, вже зовсiм стемнiло. Квапливо попрощавшись з нами, дiвчата побiгли до сяючого вогнями житлового корпусу, а Олег, провiвши їх поглядом, набрав на консолi керування мою адресу й запустив автопiлот. Флаєр злетiв i почав швидко набирати висоту.

- Сподобався пiкнiк, Рейчел?

- Все було чудово, - вiдповiла я щиро. - Гарнi в тебе друзi. От тiльки Аня...

- Що “тiльки”?

- Вона не така, як iншi. У нiй є щось дивне... але не збагну, що саме.

Олег кивнув.

- Це точно. Є в Анi щось таке, вiд чого менi стає не по собi. Щось загадкове... чи радше незбагненне. I не лише в неї однiєї, вся її компанiя така.

- А хлопцi й дiвчата, що були на пiкнiку, не з її компанiї?

- Нi, вони мої. Усi, крiм Естер. А втiм, тепер вона теж у моїй командi - її призначили до мене. Як i тебе, до речi. Ти ж не проти?

- Звiсно, нi. Я ж сказала, що в тебе гарнi друзi.

- А як тобi Паша?

Я всмiхнулася.

- Знаєш, трохи кумедно чути, що ви його так називаєте. По телеку вiн “його царська високiсть, великий князь”, а для вас - просто Паша. Але вiн справдi виявився простим i милим хлопцем. Менi вiн сподобався.

- Ви йому теж сподобалися, - сказав Олег. Потiм багатозначно додав: - Особливо Естер.

- Правда? - Я зобразила здивування. - Чому ти так вирiшив?

- Я зрозумiв це з виразу його обличчя, коли вiн на неї дивився. Ми з Пашею знайомi давно, я знаю його як облупленого. Вiн дуже влюбливий i особливо ласий на руденьких. А Естер така красуня, що вiн нiяк не мiг перед нею встояти.

- Еге ж, - з мимовiльною заздрiстю промовила я. - З її фiгурою i личком перед нею нiхто не встоїть. Здається, навiть Аня... - Я осiклася, запiзнiло прикусивши язика.

Олег захоплено глянув на мене.

- А ти спостережлива, Рейчел! Аня в нас така. Зазвичай вона водить шури-мури з Сашком Кисельовим, але й дiвчатами не гребує. А надто з такими гарненькими, як Естер.

- Тобi вона теж подобається?

- Естер? Звичайно, подобається. Вона всiм подобається. Але ти поза всякою конкуренцiєю. Ти...

- Будь ласка, не треба про мене, - попросила я.

- Гаразд, не буду, - зiтхнувши, погодився вiн.

- Повернiмось краще до Павла, - квапливо вела я далi. - Ти впевнений, що вiн не просто рветься до влади, а справдi прагне змiн?

- Я переконаний у цьому. За Пашу можу ручатися головою. Але Вейдер, Аня i їхнi товаришi... вони мене трохи лякають.

- Чим саме?

- Своїми авторитарними замашками. Боюсь, їм не потрiбнi змiни. У сенсi - докорiннi перетворення. Схоже, вони цiлком задовольняться положенням сiрих кардиналiв, таємної влади за троном... Хоча, може, я й помиляюся. Можливо, вони практичнiшi, нiж я, i краще розбираються в людськiй психологiї. Це вони вiдрадили Пашу вiд його iдеї одразу пiсля сходження на престол проголосити конституцiю i призначити вибори до Державної думи. Я не знаю. Менi завжди це здавалося абсолютно природним, але Вейдер заявив, що у такому разi при владi залишаться тi самi люди, що й зараз. Вiн вважає, що наш народ ще не готовий до демократiї, що його слiд поступово до неї привчати. А ти що думаєш, Рейчел?

- Важко сказати. Я ще погано орiєнтуюсь у вашому суспiльствi, щоб судити про такi речi. Але думаю, що людям все ж треба дати право вибору - яку владу вони собi хочуть. На моїй батькiвщинi є приказка: “Кожний народ має такий уряд, на який вiн заслуговує”.


Олег замислився.

- Мабуть, ти маєш рацiю. Це звучить трохи жорстоко, проте справедливо. Якщо народ сам обере собi поганий уряд, то йому нi на кого буде нарiкати, крiм самого себе. - Вiн зо хвилю помовчав. - Хоча нi. Як свiдчить iсторiя, народ майже нiколи на себе не нарiкає. Вiн завжди знаходить винних у своїх бiдах - або зовнiшнiх ворогiв, або внутрiшнiх. Я переглянув багато хронiк з минулого рiзних планет, але жодного разу не бачив, щоб на акцiях протесту люди тримали транспаранти на зразок “Ганьба нам! Ми самi обрали таку владу”.

Я пильно подивилася на нього.

- А ти, виявляється, цинiк. Не думала.

Олег тихо зiтхнув.

- Я не цинiк. Просто iнодi стаю песимiстом. Мабуть, позначається вплив Вейдера й Анi.

Вiн схилився над консоллю керування й пiдкоригував курс таким чином, щоб флаєр пiднявся на максимально дозволену правилами повiтряного руху висоту. Потiм клацнув вимикачем, i свiтло в кабiнi згасло. Залишилися тiльки тьмянi вогники на панелi та сяючi в нiчному небi зорi.

Я чекала, що Олег полiзе до мене цiлуватися, i вже наготувалася дати йому вiдсiч. Але нi - вiн не став нiчого робити, просто вiдкинувся на спинку крiсла й спрямував погляд угору, крiзь прозору стелю флаєра.

- Рейчел, - запитав тихо, - що ти вiдчуваєш, коли дивишся на зорi?

- Ну... мабуть, захоплення, благоговiння, - вiдповiла я.

- А менi стає сумно. Я думаю про далекi вiльнi свiти, де живуть люди, яким вiдкрита дорога в космос, i менi... менi хочеться плакати. Вiд заздростi, досади, власного безсилля. Чим я гiрший вiд iнших? Чому я не можу лiтати до зiрок?.. - Олег рiзко повернувся до мене. - Це несправедливо, розумiєш! Я не хочу прожити цiлiсiньке життя прикутим до планети. Не хочу!.. Не хочу...

У напiвтемрявi його обличчя видалося менi таким близьким, таким рiдним, таким схожим на...

Нi, це лише iлюзiя, гра свiтла й тiнi! Цього бути не може, але...

Я сама не помiтила, як присунулася до Олега впритул i поклала руки йому на плечi.

- Не сумуй, любий, все буде гаразд. Я певна, ти ще полетиш у космос, обов’язково. Ми разом полетимо. Вiр менi - я знаю, що кажу. Я подарую тобi зорi, дай тiльки час. - А вже подумки додала: “Менi це не вперше”.

Олег поцiлував мене. Я не опиралась, а лише мiцнiше притислася до нього. Усю дорогу додому ми просидiли обiйнявшись, цiлуючи один одного й промовляючи ласкавi слова. Таблетки, якi я все ж прихопила iз собою, не знадобилися. Нам i так було добре.




СТЕФАН: НЕСПОДIВАНИЙ ПОВОРОТ
21
- ...Ось така ситуацiя, - пiдсумувала Рашель, коли закiнчила переповiдати свою розмову з цiсаревичем. - Затiя з пiдсадними качками не вигорiла. Проте завдання не можна назвати проваленим, ми таки дещо з’ясували. А головне, вийшли на Павла i вiн погодився з нами спiвпрацювати. - Вона напружено подивилася на мене. - Ми з Естер правильно вчинили, правда ж?

- Так, сонечко. Ви обрали найкращу лiнiю поведiнки, - вiдповiв я, а сам ще вагався, чи варто розповiсти доньцi всю правду про план головного командування.

Утiм, Анн-Марi вирiшила за мене. Вона рiзко пiдхопилася й пройшлася по кiмнатi, задоволено потираючи руки.

- Нi, треба ж, вдалося! Я не вiрила, що вийде, але на тобi... Оце так Дюбарi, оце так бiсiв син! Як здорово вiн усе прорахував!

Рашель запитливо глипнула на неї, потiм знову перевела погляд на мене.

- Що це означає, тату?

- Саме це й планувалось вiд початку, - пояснив я. - Головна мета вашої мiсiї якраз i полягала в тому, щоб зв’язатися з Павлом. Вiн пояснив вам причини, через якi вiдмовлявся вступати в контакт з нашою розвiдкою. Командування вже давно пiдозрювало, що справа не в ньому особисто, а в його найближчих соратниках, якi не хочуть нi з ким дiлитися своїм впливом на цiсаревича i до того ж не довiряють дорослим. Нашi й так i сяк намагалися пiдступитися до Павла, але безрезультатно. Врештi-решт, Дюбарi з Лефевром задумали хитрий план, i вiн, як виявилося, успiшно спрацював. Ви не були пiдсадними качками. Якщо вживати мисливську термiнологiю, то вас використовували для ловiв на живця.

- Стривай! Ти хочеш сказати, що наше викриття було пiдстроєне спецiально?

- Так, Рашель. Це був тонко прорахований хiд. Хоча мушу визнати, що я також сумнiвався в його ефективностi. Але все вийшло: хлопцi клюнули на приманку й вирiшили пограти з вами. А Павло, всупереч їхнiм намiрам, вчинив саме так, як ми й сподiвалися.

Донька ображено насупилася.

- Ви нам нiчого не сказали. Весь цей час дурили нас!

- Так було треба, щоб ви поводилися якомога природнiше.

- Ну гаразд, з iншими зрозумiло, - не вгавала Рашель. - Але я... i Валько. Ми очолюємо групу, ми мусили знати. Це нечесно!

Я забарився з вiдповiддю, оскiльки почувався нiяково, i тут втрутилась Анн-Марi.

- Мiчмане Леблан! - рiзко мовила вона, облишивши нашу гру в маму, тата й доньку. - Здається, ви хибно розумiєте ситуацiю. Ви перебуваєте на вiйськовiй службi, а не в таборi скаутiв. Командування не зобов’язане звiтувати перед вами за всi свої дiї i пояснювати тi чи iншi рiшення. На вiйнi кожен солдат має знати якраз стiльки, скiльки необхiдно для успiшного виконання покладеного на нього завдання. Не бiльше й не менше. Чесно це чи нi - це вже iнше питання, яке не має до справи жодного стосунку. Все зводиться до доцiльностi. Я зрозумiло висловлююся?

- Так точно, мем! - вiдповiла присоромлена Рашель.

- От i все, - вже м’якше сказала Анн-Марi й сiла назад у крiсло. - Iнцидент вичерпано. Тепер я знову не “мем”, а “мама”.

- Добре, мамо, - серйозно кивнула донька. - Отже, наше завдання можна вважати виконаним?

- В основному так, - вiдповiв я. - Проте святкувати успiх ще рано. Ви маєте продовжувати гру для прикриття Естер. I не лише для цього - навiть як “засвiченi” агенти ви можете принести багато користi. У певному сенсi ви будете сполучною ланкою мiж нами й цими юними заколотниками. За ними треба пильно наглядати, щоб вони не накоїли дурниць.

- Ми наглянемо, - пообiцяла Рашель.

Невдовзi донька пiшла до себе, а я на пiдставi її розповiдi склав звiт, який Анн-Марi потiм зашифрувала й надiслала секретними каналами зв’язку представниковi вищого командування, який очолював усю агентурну мережу на Новоросiї.

Менш нiж за чверть години надiйшла лаконiчна вiдповiдь, що iнформацiя отримана й узята до вiдома. Анн-Марi вимкнула термiнал i повернулася до мене.

- Ну, здається, на сьогоднi все. Тепер можна йти спати.

“Атож, спати, - подумав я. - Просто спати. Як завжди, кожен на своїй половинi лiжка...”

За пiвтора тижнi, що їх ми прожили тут як подружня пара, за одинадцять ночей, проведених в одному лiжку, моє первинне i загалом банальне для чоловiка бажання зайнятися сексом iз привабливою жiнкою переросло у щось бiльше - у бажання займатися з нею коханням. Останнiми днями мене все дужче вабило до Анн-Марi, i наша гра в подружжя почала здаватися менi зовсiм не грою, а справжнiсiнькою реальнiстю. Я вiдчував, що починаю закохуватися, i це мене турбувало - навiть не тому, що Анн-Марi була моєю колегою, мало того пiдлеглою, а через Рашель. Я не знав, як поставиться до цього донька, проте боявся, що не надто прихильно. Мене не полишала пiдозра, що в глибинi душi вона таки плекала iлюзiю, нiби я знову можу зiйтися з її матiр’ю. Але це були марнi сподiвання...

- Що з тобою, Стiве? - запитала Анн-Марi, миттю вловивши змiну в моєму настрої. - Чому ти спохмурнiв?

- Я подумав про Рашель, - вiдповiв я, i почасти це була правда.

- Про Рейчел, - поправила вона. - Будь ласка, не забувайся.

- Я не забуваюся, - заперечив я. - Нi на мить. Проте зараз я думаю саме про Рашель, а не про Рейчел. Щодо Рейчел я бiльш-менш спокiйний, з нею все гаразд - вона ходить до школи, флiртує з однокласником, грає в конспiратора... А от Рашель, яка ховається пiд її личиною, останнiм часом непокоїть мене.

- Ага, розумiю, - кивнула Анн-Марi. - Це стосується Олега Рахманова.

- То ти теж помiтила?

- Звiсно. I не бачу в цьому нiчого страшного. Зрештою, Рашель уже доросла, їй дев’ятнадцять. У такому вiцi дiвчата часто закохуються.

- Але вона закохалася в шмаркача.

- Який лише на два роки молодший вiд неї. Теж менi рiзниця! Не смiши мене. Олег справляє враження серйозного й вiдповiдального юнака. У сексуальному планi вiн навiть бiльш зрiлий, нiж Рашель. У всякому разi досвiдченiший.

- Ну, спасибi, - буркнув я, - втiшила.

Анн-Марi дзвiнко розсмiялася.

- А, он що тебе хвилює! Я так i думала. Ти просто ревнуєш. Як i багатьом батькам, тобi неприємна думка, що твоя дочка може любити iншого чоловiка, крiм тебе.

Я почервонiв.

- Вiн ще не чоловiк.

- Гаразд, поки хлопчисько. Та це не назавжди. З часом мине. I не бери дурного в голову, Стiве, з Рашеллю все буде нормально. Втрачати незайманiсть трохи боляче, але зовсiм не смертельно. З власного досвiду знаю.

З цими словами Анн-Марi пiдвелася з крiсла. Пiдкоряючись раптовому iмпульсу, я швидко пiдступив до неї, обiйняв за плечi й припав губами до її губ.

Вона не опиралась, але й не вiдповiла на мiй поцiлунок. Намагаючись розбудити в нiй пристрасть, я почав цiлувати її обличчя й шию, мiцно притискав до себе, енергiйно гладив руками струнку талiю й пружнi стегна. Анн-Марi покiрливо приймала всi мої ласки, проте не реагувала на них. Лише коли я почав розстiбати її сукню, вона м’яко зупинила мене й вивiльнилася з обiймiв.

- Вибач, не можу. Нiчого не виходить. Ти дуже подобаєшся менi, це правда. Але... Коли ти обiйняв мене, все моє тiло немов скам’янiло. Так було й ранiше, з iншими. Сiм довгих рокiв. I я не знаю, що менi з цим робити.

Якийсь час ми розгублено дивились один на одного. Очi Анн-Марi сповнилися болем i тугою. А ще невгамованою жагою нiжностi й ласки...

- Ти зверталася до лiкарiв? - нарештi запитав я.

- Так, i не раз. Жодних вiдхилень у мене не знаходили. I фiзично, i психiчно я цiлком здорова. Мої проблеми лежать поза медичною площиною. Просто менi потрiбен... особливий чоловiк. Один-єдиний на свiтi. На жаль, це не ти. Вибач, будь ласка.

“Будь ти проклятий, Арчiбальде!” - спересердя подумав я.

Анн-Марi обернулася до столу й узяла пачку сигарет.

- Гаразд, - сказала вона рiвним голосом. - Сьогоднi твоя черга першим приймати душ. Iди, а я поки викурю свою останню сигарету.

Сумно схиливши голову, я вийшов з кабiнету.


22
Понедiлок жодних звiсток не принiс. Зате у вiвторок у новинах промайнула згадка про те, що шiстнадцятирiчна цiсарiвна Наталя Олександрiвна, менша донька государя Олександра Михайловича, вiдвiдала кiлька примiських iнтернатiв, зокрема, й той, де вчилася Естер. Метою цих вiзитiв було поповнення штату принцеси новими фрейлiнами, що їх за традицiєю вiдбирали серед дiвчат-сирiт. На вiдмiну вiд царських нащадкiв чоловiчої статi, якi вчилися у звичайнiй школi (ну, не зовсiм звичайнiй, а в найкращiй, елiтарнiй), государевi дочки проходили шкiльну програму в спецiальному придворному лiцеї, де компанiю їм складали однолiтки-фрейлiни. Власне, це й було їхнiм головним обов’язком - вчитися разом iз цiсарiвною.

Уже наступного дня, в середу, трiйко дiвчат отримали офiцiйне запрошення двору бути фрейлiнами принцеси Наталi. Серед них опинилася й Естер, а двi iншi обраницi були родом з Аррана та Есперанси. Бiльшiсть оглядачiв розцiнили такий вибiр як символiчний жест доброї волi щодо переселенцiв, свiдчення того, що верховна влада Новоросiї визнає їх повноправними громадянами планети.

Власне, так воно й було. Як розповiла менi Рашель зi слiв Олега Рахманова, Павло просто пiдкинув цю iдею сестрi, та одразу вхопилася за неї, а з боку батькiв жодних заперечень не виникло. Решта було вже справою технiки. Всюдисущий Сергiй Iванов на прiзвисько Вейдер подбав про те, щоб iнтернат Естер потрапив до списку тих, якi мала вiдвiдати принцеса, а далi все сталося саме собою, i Павловi навiть не довелося втручатися, щоб схилити сестру до потрiбного рiшення. Зовнiшнiсть Естер, її товариськiсть i гострий розум справили на цiсарiвну гарне враження, i вона сама, без братових пiдказок, зупинила на нiй свiй вибiр.

А вже в четвер почалися обережнi контакти цiсаревича з нашою розвiдкою. Як ми й очiкували, вiн одразу дав зрозумiти, що не має намiру танцювати пiд нашу дудку, а згоден спiвробiтничати лише на рiвних. Вiдчуваючи за собою значну пiдтримку з боку молодiжної органiзацiї, що примудрилася обплутати своїми тенетами всю Новоросiю i навiть встановити контроль над царською охранкою, Павло цiлком мiг дозволити собi диктувати нам умови, а в нас не залишалося iншого виходу, як визнати за ним це право. Крiм нього, ми бiльше не мали на кого робити ставку - вiн був єдиним сином царя. Сам цар, його батько, виявився слабкою людиною, цiлковито заляканою альвами, а дядько був ще гiрший - вiн вiдверто лобiював iнтереси потужної фiнансово-промислової групи, яка з потрухом продалась чужинцям. Розраховувати ж на те, що народ, який вiками звик жити пiд царською владою, радо вiтатиме повалення монархiї, було б щонайменше наївно.

Час iшов своїм трибом. Перемовини нашого командування з принцом Павлом просувалися успiшно, а його соратники, судячи з їхньої поведiнки, нi про що не здогадувалися. Вони повiрили, що цiсаревич закохався в Естер, i, треба сказати, мали для цього всi пiдстави, оскiльки мiж молодими людьми справдi зав’язався роман, чутки про який швидко поширилися за межi палацу й незабаром облетiли всю планету. Здебiльшого народ поставився до них зi спокiйним розумiнням i легкою iронiєю - у свої неповнi вiсiмнадцять Павло вже зажив слави досить велелюбного хлопця, а його пристрасть до руденьких дiвчат була загальновiдома. Щоправда, деякi особливо правовiрнi або ревно православнi громадяни Новоросiї були незадоволенi тим, що новою пасiєю їхнього наслiдного принца стала єврейка, але таких, на щастя, було дуже мало.

А в Рашелi з цього приводу склалася цiлком певна думка, яку вона не забарилася повiдомити менi, щойно їй стало вiдомо про стосунки мiж Павлом i Естер.

- Адмiрал Дюбарi клятий звiдник! - сказала донька. - Вiн вiд самого початку це планував. Тiльки не кажи, що ти нiчого не знав. Певна рiч, знав. Ще б пак - таке прикриття! А на почуття бiдолашної Естер усiм начхати.

- Але, сонечко, - збентежено заперечив я, - нiхто ж її не примушував. Вона сама, з власної iнiцiативи...

- Нi, з почуття обов’язку! Вона не дурна, вона вiдразу зрозумiла, чого вiд неї вимагають.

- Чому ти так думаєш? А раптом Естер закохалася в нього? Ось ти... - Я на секунду зам’явся. - Тобi ж подобається Олег Рахманов. Подобається не тому, що тобi доручили з ним працювати, а просто подобається. I ти проводиш з ним багато часу зовсiм не через почуття обов’язку.

- Ну, припустiмо. - Рашель зухвало глянула менi в очi. - Але я не поспiшаю лягати з ним у лiжко. Хоча дехто, не називатиму iмен, переконливо радив менi бути поступливiшою.

Донька вийшла з кiмнати, гучно грюкнувши дверима. Менi неважко було здогадатися, ким був той “дехто”, i я твердо вирiшив нам’яти цьому нахабному хлопчиськовi вуха. Пiсля виконання завдання, звiсно, коли вiн уже не буде моїм пiдлеглим...

А пiд кiнець п’ятого тижня нашого перебування на Новоросiї я отримав звiстку, що на планету повернувся альв Григорiй Шелестов.
23
Наша зустрiч вiдбулася на тому самому мiсцi, що й попередня. Альв посадовив свiй двомiсний флаєр на порожню стоянку бiля безлюдної алеї, я залiз до салону й сiв у вiльне пасажирське крiсло. Ми привiталися.

- Я з’ясував те, про що ти просив, Стефане, - вiдразу перейшов до справи Шелестов. - Вашi керiвники мали рацiю: ми не винаходили кваркових бомб, а отримали їх вiд людей.

У його голосi менi вчулися дивнi нотки - чи то полегшення вiд того, що все минулося, чи то жаль, що альви виявилися нездатними повторити наше вiдкриття. Найпевнiше, обох цих почуттiв було порiвну.

- Ти сказав “бомби”, - зауважив я. - Це означає, що вам дали вже готову зброю, а не технологiю?

- Чиста правда, - пiдтвердив мiй спiврозмовник. - Три повнiстю змонтованi пристрої з докладною iнструкцiєю щодо їхнього застосування. Один iз них було випробувано в зоряному кластерi IC 4499. Другий нашi вченi намагалися розiбрати, щоб вивчити його конструкцiю. Нас, звичайно, попередили, що цього робити не можна, поставили до вiдома, що в такому разi бомба вибухне, але наш уряд вирiшив ризикнути. У результатi стався термоядерний вибух, ми втратили весь персонал тимчасової дослiдницької бази - кiлька десяткiв висококласних науковцiв та iнженерiв, а також близько двох тисяч технiчних працiвникiв i вiйськових.

- Де це сталося?

- В однiй iзольованiй вiд Галактичної Спiралi системi. Подвiйна зоря без власної назви, лише з каталожним номером. Я не можу продиктувати його по пам’ятi, але в мене все записано. - Альв поплескав по своїй нагруднiй кишенi, проте нiчого звiдти не дiстав. - Доля останньої бомби вам добре вiдома. Варто ще додати, що скинув її на сонце Джейхани флот-надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш, тепер уже генерал-капiтан третього рангу, Герой Альвiйської Федерацiї.

- Вiд кого ви отримали запали? Коли це було?

- Чотирнадцять стандартних мiсяцiв тому. Точнiше, двадцять п’ятого липня минулого року. За кiлька днiв до того в систему Бетельгейзе прорвався один iз ваших розвiдникiв i передав зашифроване нашим секретним урядовим кодом повiдомлення. Його текст у мене теж є. - Альв знову ляснув долонею по нагруднiй кишенi. - Там зазначалося, що деякi люди готовi надати альвам таємну допомогу у вiйнi проти габбарiв. Саме так i було сформульовано: “деякi люди”. Якщо ми згоднi, нам пропонували зустрiтися в локальному просторi 371-ї Лiри для передачi зброї. Наше командування вирiшило, що це якась провокацiя, проте направило до призначеного мiсця зустрiчi двi добре оснащенi бригади. Одна з них увiйшла до вказаної системи, а друга розташувалася в дром-зонi сусiдньої зорi, готова будь-якої митi здiйснити перехiд по каналу першого роду. Коли з’явився ваш корабель - вiн iшов без позивних i не мав жодного бортового маркування, - нашi спробували його захопити. У вiдповiдь вiн вiдкрив шквальний вогонь з електромагнiтних гармат i за якихось чверть години знищив майже всю бригаду.

- З електромагнiтних гармат?! - здивувався я. - Але ж вони застосовуються виключно проти катерiв i легких, слабо захищених винищувачiв.

- Тiльки не з тих, якими був озброєний ваш корабель. Вони генерували ЕМI такої небаченої потужностi, що її не витримував жоден захист. Миттєво виходила з ладу вся бортова електронiка, екiпажi гинули вiд iнтенсивної дiї ультракоротких хвиль, а згодом вибухали реактори. Один людський корабель, i не якийсь там лiнкор чи бойова станцiя, а звичайний легкий крейсер без особливих зусиль знищив цiлу бригаду. Якщо чесно, я не розумiю, чому ви, володiючи такою зброєю, досi не звiльнили Новоросiю й iншi свої планети.

“Я теж не розумiю”, - подумав я, приголомшений почутим, але вголос нiчого не сказав.

- Потiм до системи прибула наша резервна бригада, - вiв далi Шелестов. - Її командувач виявився розсудливим альвом. Ознайомившись з обстановкою, вiн не кинувся в бiй, а вирiшив почати переговори. Вашi попередили, щоб ми не наближалися до них, вивантажили три контейнери, а потiм зникли через канал другого роду. Командир бригади послав слiдом за ними три швидкiснi корвети, щоб дiзнатися, куди вони полетiли. Проте вашому крейсеровi запросто вдалося вiдiрватися вiд стеження. Ну а в тих контейнерах, як ти вже сам здогадався, були ракети з кварковими боєголовками. Тобто зi странглетними запалами.

- Неймовiрно... - пробурмотiв я. - Приголомшливо... Ти маєш докази?

- Усе задокументовано, - вiдповiв альв i, нарештi, дiстав iз кишенi плаский футляр з мiнiатюрним лазерним диском. - Я отримав цю iнформацiю з найнадiйнiших джерел, фактично з перших рук - вiд самого прем’єр-мiнiстра Федерацiї.

- Он як? - Я миттю напружився. - I як же ти пояснив йому свою зацiкавленiсть?

- Дуже просто: я сказав йому правду. Я довго бився головою об стiнку, намагаючись бодай щось дiзнатися про цi бiсовi кварковi бомби, але безрезультатно. Єдине, що менi стало вiдомо: на закритому засiданнi уряду, коли вирiшувалося питання про застосування цiєї зброї проти габбарiв, сам прем’єр виступав категорично проти, але голоси решти членiв Кабiнету i маршалiв з Ради Верховного Командування переважили його думку. Тому я записався до нього на прийом i повiдомив, що зi мною вступив у контакт представник людської розвiдки...

- Та ти геть здурiв! - вигукнув я, ледве стримавши панiчне бажання негайно вискочити з флаєра й кинутись навтiкача. Здоровий глузд пiдказав менi, що коли за Шелестовим стежили, то мене вже нiщо не врятує. От хiба... хiба загадковий захисний пристрiй, вмонтований у браслет мого годинника. - Як ти мiг так вчинити?!

- Довелося ризикнути, - незворушно знизав вiн плечима. - Iнодi чеснiсть - найкраща полiтика. Я довго зважував цей крок i зрештою дiйшов висновку, що прем’єр-мiнiстр має мене зрозумiти. I той справдi зрозумiв. Вiн уже й сам був близький до розумiння ситуацiї, а тi аргументи, якi ти навiв пiд час нашої попередньої розмови, остаточно його переконали. Вiн завжди вважав передачу цих бомб провокацiєю з вашого боку, але ранiше думав, що вона спрямована на загострення бойових дiй мiж нами i габбарами. Так само думали й iншi члени уряду, але не встояли перед спокусою помститися габбарам за Мельмак. А насправдi все виявилися набагато гiрше - якесь таємне угруповання з вашого керiвництва вирiшило пiдштовхнути людство до винищення всiєї нашої раси. Коли до прем’єр-мiнiстра це дiйшло, вiн надав вичерпнi докази того, що ми не винаходили кваркової бомби.

- Або пiдсунув тобi фальшивку, - похмуро зазначив я.

- Виключено. Вiн просто не мав на це часу. Наприкiнцi нашої розмови прем’єр вийшов лише на п’ять хвилин, а повернувшись, дав менi цей диск. Я ручаюся, що докази не сфабрикованi. Ти сам переконаєшся, коли переглянеш усi записи. Там, до речi, є один цiкавий момент, що має допомогти вам у розслiдуваннi. При вивантаженнi останнiй, третiй контейнер застряг в шлюзi, щось там заклинило в автоматицi, i двом членам команди довелося виштовхувати його вручну. Чи то вони недооцiнили нашi технiчнi можливостi, чи то вважали вiдстань до наших кораблiв надто великою, а може, просто втратили пильнiсть, але в будь-якому разi не ввiмкнули поляризацiю на шоломах своїх скафандрiв. А нашi фахiвцi, провiвши комп’ютерну обробку записiв, зумiли реконструювати їхнi обличчя. Хоча, здається, вони перестаралися. Я думаю, що в життi цi люди виглядають набагато старшими. Ось поглянь.

Шелестов всунув диск у зчитувальний пристрiй на панелi керування флаєра, провiв швидкi манiпуляцiї з консоллю, i на невеликому голографiчному екранi з’явилося два знiмки - хлопця й дiвчини.

Я завмер, наче громом прибитий. Я не мiг повiрити власним очам. Не мiг - бо це суперечило логiцi. Бо я знав цих молодих людей, i рiк тому вони нiяк не могли бути в локальному просторi 371-ї Лiри. Адже вони жили тут, на Новоросiї...

З екрана на мене дивилися обличчя Анi Корейко та її друга Сашка Кисельова.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет