Калатало, обмотане шматиною

Астрономів дім був вузесенький, недавно побілений вапном, скромно втиснутий у ряд так само вузьких будинків, поспіль споруджених будівничими, чиєю провідною ідеєю була економія місця. В Петра аж мороз пішов поза спиною, коли він побачив, що брук перед домом ученого - достоту як перед палацом Фуггерів у Меммінгені - вкритий товстим шаром соломи. Бронзове калатальце на дверях було обмотане шматинкою, так само білою, як увесь фасад.

Це, звичайно, можна було пояснити дуже просто: тим, що старий дослідник, як твердив отець Жозеф, недужий - навіть більше, ніж недужий, бо звичайно вулицю застилали соломою, коли господар готувався відійти в кращий світ. Та коли Петрові припущення були хоч трохи слушні, то й солома, і шматинка на калатальці були тут не заради господаря, а заради чоловіка вельможного, який таємно оселився в Кеплера й не зносив гамору. І ось Петр підступив до дверей і загрюкав у них своїм залізним кулаком.

Умить на першому поверсі відчинилося заґратоване віконце й виглянуло перелякане обличчя сивобородого чоловіка; комір його чорного оксамитового плаща був піднятий так високо, що до половини закривав запалі щоки, а на голові чорніла кругла шапочка - достоту така, яку носив у своїй чорнокнижницькій лабораторії пан Янек Кукань з Куканя, Петрів батько.

- Чого вам? - пошепки запитав старий. - І нащо ви грюкаєте як навіжений?

- Мені потрібен гороскоп, - сказав Петр.

- Задля цього не треба було весь дім баламутити, - відказав старий. - У мене нагорі тяжко хворий пожилець, він потребує спокою. А гороскопи коштують дорого. Гроші у вас є?

- Якби не було, то я не наважився б і прийти до найкращого астролога Німеччини, - сказав Петр.

На його подив, сухе, зморшкувате обличчя старого ожило юнацьким рум’янцем.

- Дякую вам за слова визнання, - прошамкотів він зів’ялими губами. В роті у нього лишилось тільки четверо іклів, одне навпроти одного, і його усмішка здавалася - зовсім безпідставно - жорстокою, як в упиря. - Я признаюся не без гіркоти, що не зажив ні хвали, ні слави, ні щедрості сильних світу цього, які радніше слухають базікання підлабузників та шарлатанів, ніж мої науково обґрунтовані екскурси в майбутнє, хоч я дбаю тільки за правду, без огляду на те, приємна вона кому чи гірка.

- Це мені підходить, - сказав Петр. - Але не підходить те, що я стою у вас під дверима, наче жебрак.

- Зараз, зараз ми це виправимо, - похопився вчений. - Тільки, ради бога, поводьтеся тихо й не кричіть: адже правду, яку ви хочете знати, можна дослідити й потиху.

Згорблений, придавлений тягарем віку, астролог поквапився відчинити двері. Петр увійшов до невеличкої кімнатки з крутими сходами на другий поверх, із полегкістю звів дух, упав у шкіряне крісло й простяг довгі ноги далеко під квадратний дубовий стіл, на якому стояла стара, витерта від частого вживання астролябія.

- Дозвольте спитати: з ким маю честь? - запитав Кеплер, пильно втупивши в нього очі, юнацька бистрота й проникливість яких, підкреслена чистим кольором білків, дивно контрастувала з пергаментною сухістю обличчя. Він причовгав до Петра повільними, дрібними кроками, ледь похитуючи головою, наче роздивлявся його, щоб намалювати портрет.

- Цього я вам не скажу, - відповів Петр, - бо як ви знатимете, хто я, то й без допомоги зірок зможете вгадати багато що з того, що чекає на мене в житті.

- Дарма, - сказав маг, скромно сівши на краєчок стільця. - Мені не конче знати, хто ви. З мене досить і того, що я знаю, ким ви не є.

- Не розумію, - здивувався Петр. - Ким же я не є?

- Тим галасливим і пихатим воякою, яким бозна-чому прикидаєтесь. Ви не дурило й не бешкетник, а тому, хоч ви цього й не прагнете, досить симпатичні мені. Вашій натурі було б куди легше спокійно задовольнити моє прохання й поводитись тихо та делікатно, відповідно моєму незначному становищу простого звіздаря, простого дослідника законів, що описують рух планет навколо Сонця. Я виразив цей заклик до тиші й делікатності, настеливши перед домом соломи та обмотавши калатало шматинкою. Отож вам би куди більше личило скористатись тим обмотаним калаталом, ніж грюкати безцеремонно кулаком у двері. Ні, ні, ви не грубіян, ви тільки прикидаєтесь ним. Навпаки, я бачу в вас щось по-юнацькому чисте: кажу це в ідеальному розумінні слова, бо й юнаки бувають, по-простому кажучи, великими свинюками. Будь ласка, не вважайте моїх слів лестощами: ви ж самі знаєте, що я не маю ані найменшої причини підлещуватись до вас. Якби я був не вченим у царині точних наук, а, як більшість моїх так званих колег, шарлатаном, то з першого поверхового погляду на вас зробив би висновок, що, хоч на вигляд вам заледве тридцять років, насправді ви прикрашаєте собою поверхню землі вже тридцять чотири чи тридцять п’ять.

- Тридцять два, - перебив Петр. - Три роки я прожив під землею.

Учений відповів упирячою усмішкою, мимовільну страхітність якої ще підсилював проникливий погляд темно-карих, часом аж чорних очей.

- Якби я був шарлатаном, - як дехто, кого я не хочу називати, і то не з делікатності, а просто тому, що боюся, бо чим більший негідник, тим довші в нього руки й більша сила, - я б сказав, що знаю про це. Та оскільки я не шарлатан, а серйозний дослідник, - і це, безперечно, робить мені честь, але не дає достатку, - то визнаю: ця подробиця вашого життя - новина для мене, бо по вас того анітрохи не помітно. Зате тим видніше, що ви народились у квадратурі Сатурна під знаком Лева, і це помітно на перший погляд, бо хода у вас елегантна, і це так пасує вашому вдаваному грубіянству, як корові сідло. Ваша хода пояснює й ту симпатію, яку ви пробудили в мені попри таку безцеремонну поведінку. Бо вам, шановний пане, дісталася природжена здатність викликати симпатію в літніх людей, особливо високопоставлених. Не подумайте, що я маю на увазі себе: сам я хоч і старий, але не високопоставлений, скорше навпаки. Вам не здається, що в моєму спостереженні є трохи правди?

Згадавши, як легко йому свого часу пощастило здобути прихильність герцога Танкреда і папи Павла, чи то «сердеги Камілло», і султана Ахмеда Першого, Петр мусив визнати, що в твердженні вченого таки багато правди.

- Якби я був шарлатаном, - провадив учений, - то твердив би впевнено, що ви народились на початку другої половини квітня, та оскільки я не шарлатан, то додам, що, можливо, й помиляюся. Як?

- Я приголомшений, - сказав Петр. - Я справді народився шістнадцятого квітня тисяча п’ятсот дев’яносто п’ятого року.

Вчений знов усміхнувся своєю упирячою усмішкою.

- От бачте. Правду кажучи, астрологія не варта того, щоб поважний учений цікавився нею, бо вона вивчає людські долі, а справжньому вченому не варт марудитися з людськими долями. Це ж виходить так, ніби великий письменник мусить заробляти собі на хліб, пишучи любовні листи неписьменним наймичкам; та коли він уже взявся за це діло, то робить його як слід, ґрунтовно. І я теж складаю гороскопи як слід, ґрунтовно.

Ніби на підтвердження своїх слів Кеплер вийняв з кишені аспідну дощечку й записав на ній дату Петрового народження.

- Поки що все гаразд, усе ясно, - провадив він. - Тільки стережіться, щоб оті ваші гарні, довгі ноги, що вміють так зграбно ступати, не спіткнулися найближчим часом, бо теперішнє розташування Сатурна таке ж, як у день вашого народження. Тоді Марс був у сузір’ї Водолія, а це знов веде до тієї ж таки квадратури Сатурна. Та поки що досить. Для мого дослідження було б дуже корисно, якби ви знали точно, в яку годину народилися. Та ви, скільки я бачу, цього не знаєте.

Під проникливим поглядом ученого Петр збентежився. «Ще хвилька, - подумав він, - і цей чоловік прочитає в моїй душі все - і те, що я цікавлюся не своїм майбутнім, а його таємничим, буцімто хворим пожильцем, який не зносить гамору. Пора діяти».

Петра враз так заполонила нездоланна потреба шуміти, кричати, галасувати, бешкетувати, що він майже не чув тихих слів, які вчений вимовляв гірко скривленими губами, синюватими від поганого кровообігу.

- Бо такі, як ви, паничі, - провадив астроном, - цікаві, вони б раді довідатись від нас про все, але не можуть дати нам, ученим, потрібний матеріал для того. Бувають такі, що не знають навіть, чи вони народились удень, чи вночі. А ви знаєте?

- Не знаю, - відповів Петр. - Але гадаю, що це неістотне, бо я не хочу від вас довгого, всеосяжного гороскопа - такого, як ви, кажуть, колись склали для отого негідника - так званого герцога Альбрехта фон Вальдштейна.

Він замовк і напружив слух, бо сподівався, що ця образа дійшла до слуху того, для кого була призначена, і що той вразливий, запальний чоловік якось викаже своє роздратування - хоч ногою тупне зі злості чи пожбурить чимось. Але то була марна надія: в глибині дому було тихо, ніщо не ворухнулось, ніщо не озвалось.

- Я вас прошу висловлюватись про його герцогську високість пана Альбрехта фон Вальдштейна з належною пошаною, - сказав маг. - Та якщо ви не хочете справжнього гороскопа, хоча тільки-но заявили, ніби хочете, то що ж тоді я маю вам відкрити?

- Ну, взагалі... - сказав Петр. - Скільки років ще проживу тощо.

Старий учений почервонів від гніву.

- Я так і знав. Зразу здогадався, коли вас побачив, що грошей у вас не густо, того й спитав. Та що вдієш. Пічкур теж риба. Як не дощ, то хоч мряка. Ви хочете щось взагалі. Як ласкавому панові завгодно.

І, обернувшись до дверей у себе за спиною, гукнув:

- Сені!

Почулося човгання, і з сусідньої кімнати вийшов високий, худий бородатий чоловік, молодший за Кеплера, але теж літній, увесь, як і Кеплер, у чорному, в круглій шапочці.

- Цебто як? - спитав Петр. - Я прийшов до вас, пане Кеплер, а не до якогось там Сені.

Кеплер глибоко зітхнув і на мить прикрив свої іскристі очі темними зморшкуватими повіками.

- Шановний пане, - промовив він утомлено. - Коли ви замовляєте першорядному кравцеві вбрання, ви ж не будете наполягати, щоб він власноруч обметав петельки для ґудзиків, бо таку другорядну роботу він доручає своїм підмайстрам. І в моєму ремеслі, яке мені служить тільки для заробітку, справа стоїть так само. Складання гороскопа, навіть такого простенького, як ви мені замовили, теж не обходиться без механічних, проте дуже забарних обчислень. Я чоловік скромний і цілком усвідомлюю, що вчений, який служить славі людського роду, - це щось безмірно нижче за пана, який має право оздобити своє ім’я безглуздим гербом і пустим титулом. Одначе не жадайте від мене, щоб я не тільки кроїв та приміряв, а й пришивав ґудзики та обметував петлі.

«Тепер або ніколи», - подумав Петр і, схопившись на ноги, - стілець загуркотів додолу, - розкричався на всю горлянку:

- Коли я йду до коваля, то хочу, щоб мене обслужив коваль, а не ковальчук! Хто він такий, той ваш Сені? Отой маруда, що в нього на лобі написано дурість і нездарність? Чи не той це нікчема, що його падлюка з падлюк Альбрехт фон Вальдштейн витурив утришия? Я за свої добрі гроші хочу доброго товару, я не вчора народився й не дам себе ошукати!

І, вихопивши шпагу, почав плазом гатити нею по столі.

Вчений жахнувся й звів догори руки.

- Змилуйтеся! - заскиглив він. - Я все зроблю для вас, усе вам скажу, тільки, ради бога, не галасуйте. Пам’ятайте про мого пожильця! Він ще помре від усього цього.

- Чхав я на вашого пожильця! - репетував Петр. - Ви мене розсердили, а я, коли сердитий, рідного батька не знаю! Я з вашої трухлявої халупи дровітню зроблю, я все тут порубаю, поламаю, розтопчу, розтрощу!

І почав валяти стільці, котрі ще стояли, стусав їх ногами, кричав, незважаючи на протести та благання переляканого астронома. Сені кинувся до дверей - видно, кликати когось на поміч, - та Петр став йому на дорозі, вимахуючи шпагою, аж свистіло, немовби в повітрі літали чорти.

- Ані руш, старе луб’я, бо я з тебе решето зроблю! - загримів він і, вихопивши пістолі, двічі вистрелив у брусовану стелю. Ще не догримів грім обох пострілів, як угорі на сходах з’явилась постать високого чоловіка дивовижно печерного вигляду: невеличка голова, низеньке спадисте чоло, надміру широкі плечі й довжелезні руки, аж відстовбурчені від могутнього м’язистого тулуба.

- Йдіть звідси, тікайте, - хрипів задиханий астроном. - Цей нелюд дужий, як бугай, а коди в моєму домі станеться вбивство, тоді все пропало!

Печерний чоловік, склавши руки за спиною й теліпаючи палашем, що висів у нього при лівому боці на перев’язі з товстої волячої шкіри, неквапно спускався сходами. Одягнений він був як джиґун - у курточку з підшитими барвистою тканиною прорізами на рукавах і в пишні куці штани, нижче колін підв’язані бантами; якби не клишаві ноги, ті штани б дуже пасували йому. На ногах він мав оздоблені штучними квітами м’які капці, поверх яких, виходячи на вулицю, натягав чоботи на дерев’яних підметках. У нього були гарні вуса, закручені вгору акуратними спіралями, і невеличка борідка трикутничком.

- Слухай, фраєре, - озвався він жаргоном, який Петр насилу розумів, - сховай оту штрикачку і вгамуйся, поки не надокучив мені. Бо з такими волоцюгами та бешкетниками, як ти, ми не панькаємось, ми ними замітаємо.

Петр засміявся і сховав шпагу в піхви.

- Не бійся, лялечко, моя шпага тебе не зачепить, - сказав він. - З такими сучими дітьми, як ти, ми не б’ємось на шпагах, ми даємо їм дрючком нижче спини.

І, ступивши до каміна, вхопив мітлу, скромно поставлену в кутку, щоб відломити мітлище. Але печерний чоловік, ні на крихту не змінивши виразу тупої байдужості, несподівано спритно перескочив через поруччя сходів і опинився за спиною в Петра. І незчувся той, як руки цієї горили просунулись йому під пахви й зчепились пальцями на потилиці.

Петр знав цей спосіб, уже тоді класичний, - адже стародавні греки перейняли його від індійців, а індійці від шумерів, і він уживається й тепер, названий хтозна й чому ім’ям славетного адмірала Нельсона, - і знав не тільки сам спосіб, а й шість способів захиститись від нього; та стиск горили був страхітливо бездоганний і сильний. Петр усвідомив, як прикро помилився, недооцінивши супротивника, усвідомив глибоко, бо не лишалося сумніву, що печерний чоловік в убранні джиґуна - професіонал високого класу, фахівець бійок і вбивств.

Обидва супротивники спочатку стояли нерухомо, схожі на чотириногу потвору, що душить сама себе. Силач намагався підняти Петра, щоб ударити ним об підлогу, та Петр стояв, виставивши вперед ногу, наче вилитий з бронзи. Не спромігшися зрушити його, здоровило напружив усю свою силу, щоб зламати Петрові хребет. Він, очевидячки, робив таке нерідко й успішно, бо коли силач побачив, що Петр не піддається, на його незворушному обличчі з’явилося щось схоже на подив. Так, Петр не піддавався, але йому було скрутно, і що більше він напружувався, щоб розірвати стиск, то тяжче було йому самому, бо зусилля передавалось на його власну шию й хребет. Він відчував - хребці розходяться, наче розтягається спіральна пружина, і та хвилина, коли в нього перерветься спинний мозок, не могла бути далеко. З перенапружених легенів підіймалася до рота кров, а руки виривались із суглобів, наче його мучили на дибі. Він ще подумав, що ця його подорож заради порятунку людства виявилася таки справді не вельми щасливою, бо тільки-но він уникнув колесування, як доводиться знов гинути в горилячих обіймах невідомого виродка.

Тоді силач, відчувши, що його супротивник слабне, з переможним криком, успадкованим від недалеких печерних предків, потяг Петра до бруса, що підпирав сходи, - щоб розвалити об нього Петрову голову. Не послаблюючи стиску, він відхилив Петра назад, щоб ударити його лобом об брус. І в ту мить усе змінилось, бо враз здійснилося те, на що Петр уже перестав надіятись: він побачив герцога Альбрехта Вальдштейна, що стояв угорі на сходах. То таки був достеменний герцог Альбрехт Вальдштейн, справжній, не фальшований, такий могутній і величний, що будь-кому від самого його вигляду та від думки про близькість герцогових полків заціпило б - навіть самому цісарю чи курфюрстові Максиміліану Баварському.

Обличчя його, звичайно, нема потреби докладно змальовувати, бо ви вже бачили його - хай не в оригіналі, але в точній імітації. Як ми знаємо, воно не було ні гарне, ні бридке, ні худе, ні товсте, тобто, наважимося сказати, цілком звичайне - тим звичайніше, що мало й бороду та вуса, які в ті часи носили усі воєначальники, так звані вальдштейнівські вуса - бо саме він завів на них моду: вуса, як відомо, гострокінчасті, й борідка теж. Одначе обличчя справжнього Вальдштейна відрізнялось від фізіономії його двійника в Меммінгені принаймні одним - виразом спокійної впевненості, байдужості, яку з усіх Вальдштейнових портретистів зумів виразити лише Ван Дейк: щелепа трохи відвисла, зуби не стиснені, бо зціплені зуби виражають напруження волі, а йому анітрохи не доводилось напружувати волю, бо йому все було до снаги, і все, що робилося, робилось тому, що так передбачив він; усе шикувалось і укладалось так, як хотів він, усе падало, коли він того хотів, і зводилось, коли це було в його інтересах. І ледь розтулені, ледь закопилені губи немов промовляли: «Так, це мене задовольняє. Так, це робиться за моїм планом. Так, хай станеться це, дозволяю це, допускаю це».

Тепер кілька слів про його вбрання - таке неправдоподібно пишне, наче він збирався святкувати переможне закінчення війни.

На ньому був панцер з міланської сталі, чорний, лискучий, інкрустований червоною емаллю; метал поблискував, наче гаряча смола. На шиї - комірець із тонкого мережива кружальцями, через плече золота портупея з важким мечем у чорних, теж блискучих, усипаних рубінами піхвах. Портупея перехрещувалася з парчевим шарфом. Легко було уявити собі, як ефектно маяв би той шарф, як тріпотів би на вітрі, коли б його власник мчав верхи. А втім, один невідомий майстер, автор дуже поширеної гравюри, На якій зображено Вальдштейна, що, сміючись, жене верхи на бойовому коні, відтворив цей розмаяний шарф дуже вдало.

На ногах у герцога були високі, аж до пахвин кавалерійські чоботи з м’якої червоної шкіри. Для штанів лишалося небагато місця, тож і вони були хоч дуже пишні, але завдовжки всього на п’ядь, щонайбільш на півтори. Пошиті були штани з лискучої чорної тканини, мабуть, з атласу.

Але найбільше вабив зір плащ - вогнисто-червоний, облямований соболями. Спадаючи з пліч, він був марнотратно розкинутий за спиною, так що нагадував водоспад, забарвлений палючим сяйвом пекла. На голові Вальдштейн мав один з тих уславлених офіцерських крислатих капелюхів з незносимої повсті - з них після бою, святкуючи перемоги, пили вино, і їх не годилось носити новими: що дужче витертий та поруділий, то краще. Той капелюх, схожий на ковбойський, тільки з кулястим денцем і темний, був хвацько, хитромудро повигинаний та позаломлюваний: криси спереду задерті вгору, ззаду спущені, на наголовку спереду золотаве крило райського птаха.

Герцог стояв, тримаючи в правій руці розгорнену грамоту, а в лівій - маршальський жезл, такий розкішний, такий неправдоподібно коштовний, що нинішня найшикарніша королева на балу поряд з ним здалась би обскубаною гускою. З байдужо-схвальним виразом дивився він на те, що робилось унизу, в передпокої, та тільки-но погляд його зустрівся з Петровим, він крутнувся й щез.

Отже, Петрові пощастило побачити його лиш на частку секунди, але це додало йому сили. Вальдштейнів охоронець ще й перше здивувався, що досі не скрутив Петрові в’язи, а тепер на нього чекала ще більша несподіванка: Петр, якого він вважав напівмертвим, раптом підняв обидві ноги й з такою силою відштовхнувся від бруса, об який здоровило хотів розбити йому голову, що той мало не втратив рівноваги. А Петр з усієї сили тупнув підбором, цілячи йому в пальці правої ноги. Правда, то був спосіб не дуже стильний і вже аж ніяк не лицарський, але виправданий тим, що Петрові йшлося про щось більше, ніж власне життя. Здоровило засичав з болю й мимовільно підняв ногу - мабуть, хотів ухопитись за розтовчений палець, а Петр, піднявши руки, присів і вислизнув з послаблених обіймів. Тоді він випростався й зробив те, що робив і раніше, коли хтось ставав йому на шляху до завоювання й урятування світу і треба було швидко й без галасу змести його з дороги: вдарив по лівій скроні руба долонею, тобто на прадавній борцівський спосіб, званий подвійним нельсоном, відповів чимось іще давнішим - елементом мужньої науки, яка виникла ще тоді, коли почалися чвари між людьми, і яка, проникнувши з Індії в Китай, а звідти до Японії, в пору дитинства нашого героя (ми не бачимо причини, чого б це не могло статись) була занесена й до Праги, на Малу Страну, на той майданчик, нині вже давно забудований, де провів щасливі роки дитинства Петр Кукань з Куканя разом зі своїм старшим товаришем - Франтою Ажзавтрадома. Нині ця система боротьби називається «гола рука» - по-японському «карате», бо й справді б’ються голіруч.

Отож Петр, як ми кажемо, вдарив Вальдштейнового охоронця долонею руба в ліву скроню, але чи то, знеможений, ударив не досить сильно, чи то здоровило був незвичайно витривалий: він тільки ледь похитнувся і, вишкіривши зуби та піднявши руки, розкарякою посунув просто до Петра. Петр, відступаючи, ще раз ударив його в скроню - й знову без видимого наслідку. Тоді вхопив обома руками за ліву руку, обернувся до нього спиною, перекинув ту руку собі на плече, долонею вгору й зламав її в ліктьовому суглобі. Невдаха-охоронець хвилинку стояв нерухомо, видимо не розуміючи, що з ним сталось, і кліпав очима, ніби хотів відігнати моторошне видиво. Тоді раптом позеленів на виду і почав помалу падати: спочатку навколішки, потім на праву руку і врешті гепнувся додолу всім тілом.

Але й Петрові сили майже вичерпались: він був такий вимучений, ніби його щойно зняли з «кобили», і небагато бракувало до того, щоб він за прикладом переможеного здоровила впав непритомний поряд. Коліна трусились, йому раптом стало байдуже до всього, він думав про одне: як добре тим людям, що можуть нічого не робити, ні до чого не прагнути й жити весь вік у летаргії. Аж раптом за спиною в нього ляснув постріл і біля вуха свиснула куля. Негідне, чуже його вдачі почуття вмить де й поділось, він швидко нахилився, уникнувши другої кулі, кинувся до дверей, відсунув засув, яким хтось убезпечив арену боротьби від зовнішнього втручання, вискочив на вулицю й опинився, як гадав, у безпеці.

А до Кеплерової оселі саме підходив чоловік, по шию вкутаний у темний плащ; крислатий капелюх його був насунутий аж на очі, і було дуже помітно, що чоловік наївно силкується бути непомітним. Уже смеркло, але Петрові вистачило одного погляду, щоб упізнати в ньому веселого герцогового небожа Макса, з яким він кілька днів тому стикався в Меммінгені. «Власне, не варт і клопотатись, - подумав він, раптом розвеселившись. - Усе збігається. Я слушно здогадувався, що Макс в усе втаємничений і править за посередника між справжнім Вальдштейном і його двійником. Нема сумніву, що під плащем він несе повну торбу листів, надісланих до Меммінгена».

Щирі, хоча й наївні намагання треба шанувати, тому Петр удав, ніби не впізнав графа Макса, й пішов собі далі. А граф, зупинившись біля астрономових дверей і не знаючи, що вони відімкнені, чемно й делікатно, як годиться добре вихованому юнакові, постукав калатальцем, обмотаним шматиною.

Славлені дзвонами, сповиті запашним димом з кадил, якими вимахували юні хористи в білому, осяяні жовтавим полум’ям воскових свічок у скляних ліхтариках, якими присвічували їм слуги в лівреях із гербами найзначніших дворянських домів, вельможі помалу, нога за ногою, йшли серединою найширшого регенсбурзького променаду на соборний майдан: попереду світське панство, воєначальники й дипломати, німці й гості з закордону, посланці чужоземних монархів, одне слово - за гарним неперекладним висловом французів, tout le monde, усі, хто належав до вищого світу. В передніх рядах, як і годиться, імперські курфюрсти з дружинами та дітьми-підлітками, за ними панство лиш на крихітку менш вельможне, найпривітніший серед нього - князь Октавіо Пікколоміні, напрочуд вродливий, із гарно вирізьбленим повним обличчям природженого улюбленця жіноцтва, але вже схильний до огрядності. Далі виступав найславетніший і найгрізніший воїн граф Тіллі, проводир Католицької ліги, наймогутніший Вальдштейнів суперник і ненависник, дарма що носив, як і всі інші воєначальники, вальдштейнівські вуса й борідку. Його присутність у Регенсбурзі історики досі не можуть пояснити: як сталося, що він, командувач війська куди меншого, ніж цісарська армія під проводом Вальдштейна, був запрошений на з’їзд, а Вальдштейн - ні? І як запальний Вальдштейн стерпів таку образу?

Відповідь на це запитання, що зависло в повітрі на добрих триста років, дасть тільки наша книжка.

На невеликій відстані за вершками генералітету та звичайним, хоча й високим дворянством виступав молодий король Угорщини й Чехії Фердинанд Третій, ліворуч від нього - капітан кінної варти в повній зброї та параді, а праворуч, так само в повній зброї та параді, - капітан пішої варти. Король був невисокий, худорлявий, з вузьким козячим обличчям хворобливого дегенерата. Він теж носив шпичасті вальдштейнівські вуса та борідку, але зовсім маленьку, зсунуту на самий низ обвислої спідньої щелепи, і це видовжувало його й так довге обличчя, підкреслюючи схожість із козою. Товсту габсбургівську нижню губу трохи перекривала верхня, теж одутла.

За губатим молодим королем, обіч із вінценосною дружиною, болісно накульгуючи на подагричну ногу, йшов його не менш губатий батько - цісар Фердинанд Другий, уже помітно посивілий, але на вигляд куди енергійніший, а отже, й молодший за свого блідолицього апатичного сина. Процесію замикало духівництво в чорних, лілових та червоних облаченнях. Серед них Петр побачив настоятеля монастиря святого Еммерама, з яким недавно познайомився, - симпатичного дідусика з тремтячою головою, який, ідучи, ніби кивав нею за кожним кроком. Сам отець Жозеф у поході до вечерні участі не брав.

Солдати, що марширували - чи, краще сказати, човгали - за вельможами, які теж човгали вулицею, до процесії не належали, бо йшли не в собор, а тільки до собору. Вони мали його охороняти: адже якби з отим найдобірнішим панством, зібраним в одному місці, сталось нещастя, - наприклад, вибухнула підкинута бомба, - це була б катастрофа, якої не можна уявити без трепету і від якої світ би вже ніколи не отямився.

Петр подумав, який би знявся галас та переполох, коли б він, ставши на шляху оцього розкішного збориська високорідних шахраїв, що наперед справляли перемогу, вигукнув: «Вальдштейн тут, у місті, готовий ударити вам у спину й посадити всіх у калюжу, такий готовий, що йому лишається тільки приміряти новий панцер і подивитись у дзеркало, чи буде йому личити, коли він з’явиться перед вами й доведе, що його пісенька ще не доспівана! Я бачив герцога на власні очі, я єдиний розгадав його гру, єдиний збагнув, що готується!» Але, міркував далі Петр, чи справді ці слова викликали б галас і переполох? Чи повірили б йому? Чи дозволили б ці пани вивести себе з дурного вдоволеного спокою? Навряд. Люди не люблять правди, яка суперечить їхнім надіям та меті, затикають перед нею вуха, а того, хто відкриває їм цю правду, оголошують божевільним. Отак і його, Петра, прибрали б як небезпечного шаленця, що загрожує громадському ладові, а Вальдштейн, попереджений, потихеньку вислизнув би з астрономового дому й сховався б десь-інде.

Уявивши це, Петр не встерігся від думки, чи не є отой розумний, на все готовий, безумовно відважний Вальдштейн постаттю куди значнішою, більш гідною подиву й пошани, ніж усе оце пихате високорідне кодло, що, човгаючи ногами, дефілює перед натовпом роззяв, обкурюване ладаном і стережене мушкетерами та пікінерами. Але Петр відігнав ту думку. Що очевидніші Вальдштейнові переваги, сказав він собі, то більше те зло, яке він сіє, і то необхідніше поламати його старанно приховувані плани.

Минуло трохи не півгодини, поки Петрові пощастило пропхатися крізь натовп і обминути хвіст процесії, що посувалася зі швидкістю слимака. Люди розступались перед ним неохоче й підозріливо, бо, пошарпаний у боротьбі з герцоговим охоронцем, Петр мав несамовитий вигляд: голова непокрита, бо капелюх лишився в астрономовій оселі, обличчя забруднене власного кров’ю, солоний присмак якої він і досі відчував у роті. А коли нарешті дістався до монастиря й загрюкав у браму, то мусив чекати, як здалось йому в нетерплячці, вічність, поки віконце відчинилося.

- Гер фон Кукан прийшов по свого коня? - почувся голос брата-воротаря.

Петр відповів, що хоче бачити отця Жозефа.

- Отця Жозефа нема, - відповів воротар.

- Але мені треба його бачити, - шпарко заговорив Петр. - Я мушу щось йому сказати! Таке важливе - ви й уявити не годні. Прошу вас, розшукайте його і перекажіть, що мої припущення справдилися. Скажіть йому тільки це, й самі побачите, як він схопиться й прибіжить. Він наказав вам нікого до нього не пускати, але ж він не знав, що діється і що стоїть на карті.

- Я вам сказав - отця Жозефа нема, - відповів брат-воротар.

- Де ж він? - вигукнув. Петр. -У процесії його не було, додому він не поїхав, кудись із візитом теж не міг піти, бо всі, хто міг би його цікавити, тепер на вечерні.

- Дуже шкодую, - сказав воротар і зачинив віконце. Стук його прозвучав для Петра так, ніби то не монастирський воротар і навіть не цілий монастир, а весь світ із презирливою байдужістю грюкнув перед ним дверима: враження не зовсім неслушне, бо він справді був у світі сам, і ніхто не хотів вислухати його й приєднатись до нього.

Він гірко згадав, як сам папа енергійно й красномовно домагався його послуг і з якою театральною таємничістю доручив йому секретне завдання, а тепер, коли Петр наблизився до мети, всі, і папа найперший, повернулися до нього спиною. Та дарма: він, Петр, завжди досягав найбільшого, коли покладався тільки на власні сили. Отже, він покладеться на себе й тепер, але як? Як він сам-один зможе стати на заваді Вальдштейнові та його таємним спільникам, яких, мабуть же, повно в Регенсбурзі і які завтра вранці відчинять Вальдштейновим полкам котрусь із міських брам, коли не всі? Як це відвернути?

Сонце давно зайшло, і на безхмарному небі, що дедалі дужче темніло, займалися зірки. Петр знав лише деякі з них, і то тільки за назвою, бо астрономія через свою видиму безплідність ніколи його не вабила; але тепер, стоячи самотою під іскристим небом і не знаючи, що діяти, він подумав: коли справді доля кожної людини залежить від взаємного розміщення небесних тіл, підлеглих незмінному ладові, чому ж людський світ такий безладний? У чарівному вченні давніх піфагорійців говориться про гармонію сфер, про всесвітню злагоду звуків, які виникають від їхнього обертання; чого ж людський світ відгукується на цю гармонію лиш огидною какофонією?

Петр справді не знав, що вчинить у найближчі хвилини й години, але не мав сумніву - вчинить якесь насильство. Та невже й це насильство його майбутніх учинків уже записане на зоряному небі? Де? І як? Хіба погляд на те небо не навертає людину скорше на спокій і мрійність, ніж на боротьбу? Ще кілька хвилин тому Петр пишався своїм хитрим трюком, виманивши зі схованки вразливого на гамір Вальдштейна, як ото димом викурюють із нори лисицю. Та чи справді тут є чим пишатися? Чи не було то скорше паскудство, якого треба соромитись? Чи не було б розумніше й відповідніше премудрості зоряного ладу, якби зараз смиренно попросити свого коня з монастирської стайні й тихенько покинути цей регенсбурзький мавпятник? Чи не був то найрозумніший у його житті вчинок, коли нещодавно він, засмучений і розчарований розвитком подій у Європі, скромно найнявся на службу до герцога тосканського?

Брами ще не замкнені; як поквапитись, він іще сьогодні може вибратись із регенсбурзької товкотнечі, доїхати до Егмюля або далі на південь, до Пфаффенберга, а там - яке-бо щастя! - зупинитись у заїзді, замовити добру вечерю, потім пірнути в пишні німецькі перини й спати, спати, спати до білого дня. А в Регенсбурзі хай діється що завгодно, і Вальдштейн хай робить що хоче - його, Петра, це вже не цікавить, він, єдиний видющий серед сліпих, умиває руки й повертається до всієї цієї історії спиною.

Та поки він міркував так, смакуючи гірку втіху безнадії, в яку поринав, мов у теплу снодійну ванну, десь недалечко, біля брами за рогом, почувся тоненький дзвінкий голосочок, і зразу з’явилася дівчинка років на вісім, манюсінька, з кіскою, боса, замурзана, в білій сорочечці, під якою, видно, не було нічого. Стежечкою попід монастирем вона дубцем гнала перед собою троє гусенят - певне, з пастівника додому. Порівнявшись з Петром, вона розкрила ротик, у якому бракувало двох передніх зубів, і вимовила слово, якого він найменше сподівався:

- Пантарай.

- Що? - перепитав Петр. Хоч він і розчув усе виразно, те слово в її вустах було таке неправдоподібне, що він захотів пересвідчитися, чи слух не підвів його.

- Пантарай, - повторила вона спокійно. - Так я кажу?

- Так, так, - запевнив Петр. - А далі що?

- Пантарай, - сказала вона втретє. - Ідіть до п’ятої башти, там хтось передасть вам важливу іншпрукцію.

- А де та п’ята башта?

- Над річкою, - пояснила дівчинка, ще й показала дубцем. - За церквою святого Освальда, тією, що закрили.

- А хто тобі звелів, щоб ти мені сказала це слово?

- Яке слово?

- Пантарай, - нагадав Петр.

- Один там пан, - відповіла дівчинка.

- Який пан?

- Е, він велів, щоб не казала, - відповіла дівчинка і, гримнувши на гусенят, що були розбіглися, завернула їх і подріботіла далі.

Ця несподівана пригода, можна здогадатися, враз начисто змела Петрові наміри покинути бойовище, коли то взагалі були наміри, а не просто мрії, якими він із приємністю бавився, добре знаючи, що ніколи їх не здійснить. Що це все означало? Хоч би як швидко летіли голуби, послані з Регенсбурга до Рима й з Рима до Регенсбурга, папа ще не міг довідатись про Петрову розмову з отцем Жозефом. Зате про неї могли довідатись таємні Вальдштейнові прибічники, що жили в Регенсбурзі. Петр згадав про необережність, якої допустився, вимовивши перед отцем Жозефом умовлене з папою гасло «Пантарай»; отець Жозеф зразу йому вичитав: «Ти такий імпульсивний та необережний, як і був». І вичитав слушно. Звичайно, Петр у ту мить уже вважав те гасло за щось минуле, позбавлене значення, бо відмовився служити папі й керуватись і далі його наказами. Папа не міг знати про Петра нічого, крім того, що Петр услід за отцем Жозефом виїхав з Меммінгена до Регенсбурга. Коли те гасло, яке йому шепнула маленька гусійка, прийшло справді від папи, то може йтися тільки про догану, яку святий отець хоче висловити неслухняному агентові. Але це мало ймовірне. Для того, щоб папа висловив йому своє невдоволення чи гнів, непотрібні такі манівці. Нащо оце посередництво невинної кузочки, гусійки в сорочечці, нащо вдавати, ніби Петр має дістати важливі «іншпрукції», як сказала дівчинка, тобто інструкції? Досить було б, щоб згаданий нею «пан» сам підійшов до Петра й передав йому папину нагінку. Отже, цю думку можна відкинути.

Але тоді може йтися тільки про пастку, в яку його заманюють Вальдштейнові люди. Нема сумніву: достукавшись обмотаним калатальцем до Кеплера й заставши герцога з пістолетом у руках, - із дула ще курів димок, герцог нетямився з люті, охоронець лежав непритомний, обидва маги були на смерть перелякані, а стільці поперекидані, - молодий граф Макс пояснив дядечкові, хто той чоловік, що, наробивши такого гармидеру, втік, забувши навіть капелюха. Отож вони без дискусій постановили знищити Петра, й тепер його заманюють до якоїсь п’ятої башти, бо не знають Петра Куканя з Куканя і гадають, ніби він такий наївний, що попадеться на цю дурну принаду.

Так, вони не знали Петра Куканя з Куканя, але саме через те, що Петр був тим, ким був, і таким, яким був, він, не вагаючись, вирішив прийняти виклик і з’явитись на призначене місце, тільки не з наївності й дурості, а тому, що звик піднімати кинуту йому рукавицю, і коли встряв у бійку, то битися. Тепер Петр не був самотній, бо мав ворога: яка полегкість! Світ не відвертався від нього презирливо-байдуже, хтось дуже кмітливий і хитрий зазіхав на Петрове життя: яка радість! Його становище вже не було безглузде й безвихідне, як йому здавалося ще так недавно: на нього чекав бій.

І, лишивши коня в монастирській стайні, Петр подався туди, куди махнула йому дубцем дівчинка в сорочечці.

П’ята башта виявилась невеликою круглою платформою на невисокому мурі, який там збігав аж до Дунаю. Протестантську церковцю святого Освальда, що стояла оддалік, недавно сплюндрувала знавісніла юрба, розпалена гнівом на лютеранську єресь, і виламані двері та повибивані вікна позабивали дошками. Коло башти вартував мушкетер, чий добре начищений шолом блищав здаля в ясному місячному сяйві, наче ліхтар. Мушкетер стояв, зіпершись ліктями на парапет, і дивився в воду, що текла під мурами. Його мушкет, начищений незгірше за шолом, стояв поруч, спертий на стіну.

Петр, пильно розглядаючись, із набитим пістолем у руці обережно обминув сплюндрований храм, який напевне став притулком усякого наброду, а потім повільно, весь час роззираючись, попрямував до мушкетера, чия солідна постать збуджувала довіру й свідчила про те, що Петр переоцінив своїх ворогів, коли вирішив, ніби вони хочуть заманити його в пастку: місце, яке охороняє вояк із вартових частин генерала Тіллі, зовсім не підходяще для всіляких підступів. Але мушкетер не ворушився, не звертав уваги на звуки Петрової ходи, а все дивився в воду. Коли Петр підійшов ближче, йому здалося, що вояк не просто дивиться в воду, а блює. Та врешті він збагнув, що темна рідина, яка ллється в нього з рота, - то кров. Петр торкнув вояка за плече, той обсунувся на коліна і, зваливши свого мушкета, впав додолу.

- Ос... - іще прохарчав він, але смерть урвала його на півслові.

Та Петр зрозумів недоказане слово: йшлося напевне про церкву святого Освальда, яку він щойно обачливо обминув. Застережений уже мертвим солдатом, Петр глянув на храм-пустку й побачив, що дошки, якими забиті двері, відхилені і звідти вилазять темні постаті.

Троє були вже надворі й швидко простували до Петра, а за ними вилазили й інші. Не встиг Петр випростатись, як ляснув постріл, його влучило в груди, він упав. Двоє напасників підняли його за руки й за ноги, розгойдали й перекинули через парапет башти у воду. Те саме зробили й з мертвим мушкетером, а вслід кинули його мушкет.

Усе це було зроблено вправно, швидко й мовчки. Як ми вже пересвідчились, Вальдштейн добирав у свою особисту обслугу тільки довершених професіоналів.

Докінчивши своє діло, вбивці неквапно, мов на прогулянці, покинули башту й пішли попід мурами береговим променадом. А коли минали дім ученого астронома Кеплера, один з них мелодійно засвистів: три короткі свистки й один довгий, сказати б - вступ до Симфонії фатуму Бетховена, хоча та симфонія, як висловлюються схоласти, існувала тоді тільки в потенції, а її справжнього народження треба було чекати ще майже дві сотні років; проте три короткі свистки й один трохи довший та нижчий і тоді вже міг би просвистіти будь-хто.

У вузенькому, схожому на бійницю відчиненому вікні під заламаною покрівлею зразу ж з’явилася чорна чоловіча постать. Убивця внизу ще раз просвистів мотив Симфонії фатуму й неквапно подався за своїми приятелями, поки зник за рогом найближчої вулиці. Чоловік у вікні - очевидно, не треба приховувати, що то був справжній Альбрехт із Вальдштейна, якого Петр недавно побачив у червоному плащі, - тепер був уже не в герцогській пишноті, бо мав на собі тільки білу шовкову сорочку, заправлену в легкі полотняні штани. Задоволений, він відступив у глиб кімнати й упав у крісло, в якому сидів доти, бо сигнал, очевидно, означав, що все гаразд, тобто зухвалого нишпорки Петра Куканя з Куканя вже нема на світі.

Штайнвег, Вайхс, Саллерн, Лапперсдорф і Донауслауф, невеличкі, чепурні містечка й села по той бік Дунаю, разом зі своїми дзвіничками та шпичастими дахами розтанули в згуслій темряві; лиш подекуди видніли освітлені віконця, мов тьмяні чотирикутні іскри. Коло Вальдштейнової лівої руки стояв стільчик із запаленою свічкою й кухлем, з якого він, не перестаючи дивитись надвір, потроху сьорбав пиво. До підвіконня був приставлений якийсь дерев’яний пристрій - тичка з прикріпленим до неї циліндричним предметом, схожим розмірами й формою на грубу церковну свічку, тільки перевернену ґнотом донизу, а вгорі загострену й пофарбовану зеленим. На гаку, забитому в сволок, висіла в’язка таких самих циліндричних предметів з гостряками різних барв; то були, як можна здогадатися, феєрверкові ракети.

Вальдштейн, що сидів тихо й терпляче, втупившись в одну точку, скидався на кота над мишачою норою. По-котячому прудко він і схопився, дочекавшись умовного червоного вогника, що раптом злетів удалині, приблизно там, де мало лежати містечко Штайнвег. Тягнучи за собою іскристий хвіст, вогник підносився в небо, аж поки розсипався роєм червоних зірок, які швидко спадали вниз вогняним дощем і гасли. Водночас до Вальдштейнового слуху долинув негучний тріск.

Ще поки ракета летіла вгору, Вальдштейн швидко підвівся, здушено застогнавши від болю, підняв свічку і впевненим, завченим рухом підпалив гніт ракети, прикріпленої до тички. То була невинна іграшка, призначена для розважання юрби та прикрашання бенкетів на вільному повітрі, але цього разу вона напевне відігравала важливу роль: хіба таки можна припустити, що ввечері перед тим днем, який мусив стати для нього історичним днем остаточної перемоги або падіння, Альбрехт із Вальдштейна розважався пусканням кольорових вогнів з вікна?

Коли догорів гніт, з отвору циліндра бризнув зелений вогонь, ракета відірвалась від тички, на мить зависла, тремтячи, в повітрі, а потім з тонким свистом шугнула крізь вікно в темряву. Тоді Вальдштейн прикріпив до тички нову ракету, цього разу з жовтим гостряком, поклав на стільчик годинник, видобутий з кишені полотняних штанів, насилу, спираючись на бильця обома руками, опустився в крісло і, закуривши люльку, знову почав спокійно сьорбати пиво. Точно за чверть години після зеленої ракети він підпалив гніт наготованої жовтої. Вогник тільки почав розгорятись, коли за спиною у Вальдштейна рипнули двері й до кімнати хтось увійшов.

- Чого вам треба, Сені? - з досадою спитав Вальдштейн. - Я ж вам сказав, що хочу побути сам.

Чоловік не відповів, узяв двері на засув і, швидко підійшовши до тички, двома пальцями загасив вогник на запальному шнурі.

- Господи Ісусе, матір божа, заступнице наша, - зашепотів Вальдштейн немов крізь сон, і гнів та жах до невпізнання спотворили його обличчя, звичайно спокійне і байдуже; лютим осміхом, оголивши криві жовті зуби, розтяглись уста, щоки раптом почервоніли й узялись темними плямами; очі зіщулились і стали косі, мов у китайця; ніс поблід і, розтягтись ушир, набув виразно негроїдної форми, а що зробилося з лобом над піднятими дугами наїжачених брів - неможливо й описати, бо це вже був не лоб, а плетиво збагрянілих зморщок, ландшафт невідомої планети, схил вулкана після виверження, рукопис вірша, складеного божевільним, а не найблагородніша частина найблагороднішого витвору природи - людського обличчя.

- Господи Ісусе, - повторив Вальдштейн, згорбившись у кріслі й утупивши несамовиті очі в чоловіка, що з’явився перед ним, хоча так недавно найнадійніший з надійних професіонал-убивця мелодійним сигналом сповістив, що його нема живого. - Господи Ісусе! Запаліть негайно ґнота, навіженцю! Ви не знаєте, що тут робиться і про що йдеться!

Тоді зненацька замахнувся невеликим гострим кинджалом, видобутим невідомо звідки, та Петр ухопив герцога за зап’ясток і стиснув так сильно, що той упустив зброю.

- Не робіть цього, - сказав Петр. - Ви недужий і кволий, і я б не хотів кривдити вас.

- Але як це могло статися! - вигукнув Вальдштейн, приголомшено затуляючи очі правою рукою. - Розміщення зірок сприятливе для мене. Проте Герберт мене розчарував, навіть на Джузеппе не можна покластись... Іншими словами - кінець світу. Що ви хочете зробити?

- Довести свою місію до кінця, - сказав Петр, відв’язуючи від тички жовту ракету. - Тепер мені вже ніхто не може в цьому перешкодити, бо ваше становище, пане герцогу, справді безнадійне. Ваші горлорізи переконані, що належно виконали доручення, ваші чаклуни внизу проти мене безсилі, а решта й не знають, що я тут, бо я проник сюди через двір. І ви навіть не можете покликати на поміч, бо цим би виказали свою схованку.

- Яку схованку? - здивувався Вальдштейн. - Я не ховаюсь. Якби я ховався, то не пускав би ракет із вікна.

- Пускання ракет у цьому місті свят, радощів та непотьмареного щастя - невелике диво й нікому не впаде в очі, пане герцогу, - сказав Петр.

- Чому ви називаєте мене герцогом? Хто я, по-вашому?

- Герцог Альбрехт із Вальдштейна, - відповів Петр.

- Помиляєтесь, - заперечив Вальдштейн. - Герцог Альбрехт із Вальдштейна в Меммінгені.

- Не хочу марнувати час на суперечки з вами, - сказав Петр, вибираючи з в’язки на сволоці нову ракету. - Той чоловік у Меммінгені не знає чеської мови. А ви, здається, навіть не помітили, що я вже довгенько говорю з вами по-чеському. Можна опанувати чужу мову якнайкраще, але що з того: однаково нема любішої за ту солодку мову, що нею до нас промовляла рідна мати, чи не правда, пане герцогу?

- Неможливо, немислимо, щоб якийсь недоумок зруйнував увесь мій задум, - сказав Вальдштейн квапливо, ніби йому лишалось дуже мало часу і він хотів якнайкраще використати його. - Як це ви собі уявляєте? Погасили мою ракету, а далі? Гадаєте, все залежить від цієї дурної іграшки? Так, я не сподівався вашого ідіотського вторгнення, але передбачив інші обставини, що могли стати на заваді, - наприклад, густий туман або град, - і вбезпечився від цього.

- Побачимо, - сказав Петр, прив’язуючи до тички ракету з синім гостряком. - Я не знаю вашого ракетного коду, мені невідомо, що означає той чи той колір, та дарма: я просто пущу ракету іншого кольору, ніж та, що хотіли пустити ви.

І сягнув рукою по свічку.

- Не робіть цього! - вигукнув Вальдштейн. - Прошу вас!

- А от зроблю, - відказав Петр.

Вальдштейн зсунувся з крісла й упав навколішки.

- Не підпалюйте ґнота, заклинаю вас! - благав він, здіймаючи руки. - Я, володар світу, стою перед вами, бидлом, на колінах!

Петр із запаленою свічкою в руці засміявся.

- Ви вже назвали мене ідіотом, недоумком і бидлом. Невже ви гадаєте, ніби такими люб’язностями настільки підсилите мою симпатію до вас, що я зразу стану вашим відданим другом і слугою? Ви, мабуть, більше звикли стинати людям голови, ніж переконувати їх медовим голосом. Але досить балачок. Минуло п’ять хвилин від тої миті, коли мала злетіти ваша жовта ракета. Ваші спільники за річкою, мабуть, занепокоєні: що сталось? І раптом у темряву злітає синя ракета. Що зашифровано цим кольором? Не маю уявлення. Знаю тільки: не те, що ви хотіли передати жовтою ракетою.

І підніс вогник свічки до ґнота ракети.

- Я вам забороняю! - вигукнув Вальдштейн.

Гніт зайнявся, а герцог, усвідомивши своє безсилля, впав навзнак у крісло; на його обличчя повернувся звичайний вираз безмежної погордливої байдужості. Та коли вогник наблизився до отвору ракети, він несподівано нахилився вперед, махнув правою рукою й повалив стояк саме в ту мить, коли всередині ракети вже зашкварчало. Петрові довелося підбігти й роздушити ракету підбором.

Вальдштейн задоволено відкинувся на спинку крісла.

- Ви, правда, не знаєте мого ракетного коду, але вибрали добре, - сказав він спокійно, рівним голосом. - Синій колір означає: «Все пропало, все викрито, нічого не робити». Цю ганебну синю ракету я мав тільки в одному примірнику, і його ви оце щойно знищили. А тепер дійся воля божа.

- Гаразд, дійся воля божа, - сказав Петр, відстебнув від боку шпагу з піхвою й почепив на її кінчик усю в’язку ракет, міцно стягши їх шворкою. Вальдштейн і не ворухнувся, спокійно сидів у кріслі.

- Що це за нова безглузда ідея? - спитав він.

- Це буде феєрверк, що зовсім заморочить голови вашим людям за річкою, - відповів Петр і підпалив ґноти всіх ракет.

- Навіжений, ви спалите дім, - байдуже мовив Вальдштейн, підкручуючи вуса. - Це буде єдине, чого ви досягнете.

Ракети зайнялись не одночасно, і в’язка не зразу відчепилась від шпаги, яку Петр, притиснувшись до стіни, вистромив далеко з вікна. В’язка злетіла незграбно, мов поранений кажан, перевертаючись у повітрі й сиплючи на всі боки кольорові іскри, зависла над Дунаєм - чи, власне, над одним із двох островів, що лежали перед мурами Регенсбурга, - а тоді впала на землю. В темряву бухнув сніп іскор та зірок, потім запалахкотіло полум’я й затріщало підпалене дерево.

- Гарно вийшло, - сказав Вальдштейн. - Я ж вас попереджував: підпалите щось! А знаєте, як у Німеччині карають за підпал? Смертю на вогнищі.

- Я сьогодні вже п’ять разів уникнув смерті, яку ви насилали на мене, - відказав Петр, пристібаючи до пояса шпагу. - Може, уникну й цього вогнища.

- П’ять разів? Справді п’ять разів? - здивувався Вальдштейн і почав рахувати на пальцях. - Перший раз - Герберт...

- Герберт - це той мавполюд? - спитав Петр.

- Так,мій лейб-охоронець, - відповів Вальдштейн. - Ви так його скалічили, що він уже не оклигає... Потім дві мої марно вистрелені кулі. Джузеппе - чотири, моя спроба вдарити вас кинджалом - п’ять. Так, ви живучий чолов’яга, Кукань. Але не думайте, що ви безсмертний. До речі, як ви врятувалися від Джузеппе і його людей? Він мені відрапортував сигналом, що ви мертвий.

- Цього я вам не скажу, - відказав Петр. - Щоб ви не скористалися цим.

- Цікаво, як міг би я, за вашим безсоромним висловом, кволий і недужий чоловік, іще чимось скористатися, - сказав Вальдштейн і в ту ж мить, цілком усупереч власним словам, швидко підняв з підлоги кинджал і вдарив Петра в груди. Сталь наткнулася на сталь панцера, якого Петр носив під камзолом, і зламалася. Петр і не похитнувся.

- Це була шоста спроба, - зауважив він.

- Сподіваюся, ви не гніваєтесь на мене за неї, - сказав Вальдштейн.

- Нічого ви не сподіваєтеся, бо вам байдужісінько, що я про вас думаю, - відказав Петр. - Але тепер ви розумієте, чому я не хотів відкрити вам, як урятувався від вашого знаменитого Джузеппе. Якби я вам сказав, що на мені панцер, ви б мене штрикнули в живіт. Отож ваші зарізяки вистрелили мені в груди й приголомшили мене. А як укинули в річку, я опритомнів і плив за водою, аж поки побачив...

- Напівобсунутий вал, - докінчив за нього Вальдштейн. - На північно-західному кінці міста.

- Звідки ви знаєте? - здивувався Петр.

- З одного дуже докладного рапорту про стан наших укріплень, - сказав Вальдштейн. - І ще ви побачили, як за Дунаєм злетіла в небо червона ракета, а тоді з мого вікна вилетіла зелена. Ви зрозуміли, що це світлова перемова, прибігли до Кеплерового дому і тепер, зухвала й настирлива блощице, знов опинилися тут. Так усе було?

- Дивуюся бистрому розумові вашої високості, - сказав Петр. - Правда, з тим застереженням, що важко уявити, як могло бути інакше.

- Гаразд, але що далі? - провадив герцог. - Що далі? Ви перешкодили мені пустити жовту ракету, і то був єдиний ваш успіх. Тепер ви стоїте тут і не знаєте, що діяти. Ви хочете стояти так цілу ніч, аж до завтра, до одинадцятої години, коли Альбрехтові з Вальдштейна складуть останній вирок? У цю хвилину ви справді держите мене в кулаці, одначе так само держу в кулаці й я вас, бо ні я, ні ви не можемо вийти звідси. Але ви самотній, вашій казці про справжнього й фальшивого Вальдштейна не вірить навіть мій найгрізніший ворог, отець Жозеф. А мої прибічники всюди, куди не глянь. За чверть, щонайбільше за півгодини вони почнуть сходитися сюди на остаточну раду. Ще не догорить оця свічка, як їх буде повен дім. Що ви, мокра курко, - це я мислю буквально, бо ви справді мокрий, - зможете зробити проти них? Як ви собі уявляєте - що станеться?

- Ніяк не уявляю, - відповів Петр. - Все моє життя було однією великою імпровізацією.

- Напевне, успішною, - сказав Вальдштейн. - Тому ви й дістались так далеко й так високо. Слухайте, Кукань, приставайте краще до мене. Ви маєте відвагу, здоров’я, силу й розум; на марні, наперед приречені авантюри, як оцей-от ваш виступ проти Альбрехта з Вальдштейна, такої людини шкода. Ще кілька годин, і я стану наймогутнішою людиною Німеччини, а отже і Європи. Ви вже самі бачите, що ваші приватні аматорські спроби перепинити мені дорогу сміховинні. Допоможіть мені, замість сердити мене та дратувати. Під моєю охороною і під моїм проводом перед вами відкриються такі шляхи, що вам і не снилися.

- Щось подібне казав мені й папа, коли виряджав проти вас, - відповів Петр.

- Але зразу ж вас і відкликав, - нагадав Вальдштейн. - Не забувайте: я знаю, про що ви говорили з отцем Жозефом у монастирському саду.

Петр виглянув у вікно.

- Кажете, ваші спільники почнуть сходитися за чверть години?

- Так, - відповів Вальдштейн трохи здивовано.

- Мені здається, вони вже сходяться, - сказав Петр. - Тільки чомусь вони схожі на стражників.

А за хвилину внизу загрюкали в двері. Потім зі сходів почулася збуджена розмова, а ще за хвильку клямка на дверях Вальдштейнової мансарди ворухнулась.

- Ласкавий пане, пробачте, що порушую ваш спокій, але тут прийшли люди з ратуші, - почувся несміливий, старечий голос астролога Сені.

А тоді в двері затарабанили, і хтось грубо крикнув:

- Відчиніть! Негайно відчиніть!

Петр відсунув засув, і ввійшов начальник міської варти з пістолем у руці, а за ним ще троє озброєних людей.

- Ви пускали з вікна ракети, - сказав начальник варти.

- Це не заборонено, - відказав Петр.

- Так, поки воно не завдає збитку, - уточнив начальник. - Але ви своїми ракетами підпалили склад ганчір’я на Горішнім Верді. Віддайте мені зброю й засвідчіть вашу особу.

Петр простяг начальникові шпагу й видобув з кишені подорожній паспорт, просяклий водою.

- Тьху, чорт, - лайнувся начальник варти, силкуючись прочитати розлізле письмо. - А хто цей другий пан?

Вальдштейн підвівся, уражений і гордий.

- Прошу звертатися до мене з належною шанобою. Скільки збитку сталося з вини цього чоловіка?

- Купець Ціммерман, власник складу, оцінює його в двадцять золотих.

- Я заплачу двісті, - сказав Вальдштейн. - І більше не хочу маги з вами ніякого діла.

- Скільки ви заплатите, це визначить суд, - відказав начальник варти. - Покажіть свої документи.

- Не покажу, - сказав Вальдштейн.

- Хто ви такий? Як зветеся?

- Це не ваше діло, - відрубав Вальдштейн.

- А це ми побачимо, моє чи не моє, - сказав начальник варти. - Хто власник цього будинку?

Ввійшов учений астроном Кеплер, що доти стояв за дверима.

- Це я, доктор Йоганнес Кеплер, колишній двірський астроном його величності цісаря. А цей пан - мій квартирант.

- Ви прописали його в ратуші?

- Я не вважав це за потрібне.

- Ви сплатили за нього податок? Чи він сам заплатив?

- Який податок?

- За тимчасове проживання.

- Коли кажу, що не вважав за потрібне прописувати його, з цього випливає, що податку я не платив, - сказав Кеплер.

- Хто він такий? Як зветься?

- Цього я не знаю, - відповів астроном. - Знаю тільки, що це високородний пан.

- Знаємо ми таких високородних панів, - сказав начальник варти й звелів одному зі стражників: - Обшукати, чи нема зброї.

- Не торкайтесь до мене! - скрикнув Вальдштейн, і на його обличчі знову проступив вираз нестямного гніву. Але стражник, не зваживши на те, почав ретельно обмацувати його обома руками.

- Викличте графа Макса фон Вальдштейна! - закричав герцог. - Він підтвердить мою особу.

- Нащо кликати якогось там графа? - здивувався начальник варти. - Просто скажіть нам, хто ви, й покажіть свої папери.

Вальдштейн тільки зціпив вишкірені зуби; ніс його поблід і по-негроїдному розтягся вшир.

- Здається мені, - сказав Петр, - що цю шахову партію ви програли.

- Які там шахи! - озвався начальник варти. - Підете до цюпи. Обидва.

- Даю вам слово дворянина, - мовив Вальдштейн, - що я - високопоставлена особа, але не можу назвати свого прізвища з державно-політичних причин.

- Чхав я на ваше слово, - відказав начальник варти. - Я й сам дворянин, син барона, шкода тільки, що мати моя була праля. То що? Підете своєю охотою, не опинаючись?

- Піду своєю охотою, але богом присягаюся, ви про це пошкодуєте.

- Оце гарна мова високородного пана, - сказав начальник варти. - Ходімо.

І вони пішли.