Пролог у морі солодкий перший розділ

«La Gazette», №3, травень 1631 року, Париж. Повідомлення про загибель Магдебурга.

Король був похмурий і злий, бо німецькі протестантські князі, замість радісно привітати його вторгнення, як він сподівався, повелися неприховано вороже: вони почували себе більше німцями, ніж прихильниками істинної лютеранської віри. Єдиний, хто виявив бажання діяти заодно з ним і навіть запропонував йому свої послуги, був Альбрехт із Вальдштейна, якому цісар щойно дав копняка під зад, позбавивши його всіх звань і повноважень. Ця обставина розлютила короля так, що він аж побурів на виду, і його лейб-лікар зразу підбіг помацати йому пульс - чи не треба пустити кров.

Король-лицар Густав-Адольф, Лев Півночі (ми назвали його лицарем, бо він був одним з останніх державців, котрі самі воювали зі зброєю в руках), був із породи людей, що не червоніють, а, як уже сказано, буріють, і не бліднуть, а зеленіють. Запальний, галасливий, огрядний, він мав очі завжди широко розплющені, а нижня щелепа, з якої звисала цапина борода (хвалити бога, нарешті ми спіткали хоч одного воєначальника, в якого борода підстрижена не по-вальдштейнівському!), завжди випиналася вперед, бо він увесь час кудись поспішав. Принаймні таким увічнив його в бронзі скульптор Ганс фон дер Путт, і ми віримо в правдивість майстра. Надміру легко переходячи від найбуйнішої радості та захвату до найшаленішого гніву й туги, король-лицар Густав-Адольф постійно був на волосинку від смерті. Якби доля не вирішила інакше, в тому німецькому поході, повному несподіванок, при якійсь нагоді його напевне побив би грець - байдуже, в хвилину тріумфу чи ганьби. Так і тепер він, побурілий, довго хапав ротом повітря, поки вирвав руку в стривоженого лікаря, що тримав його за зап’ясток, і, не зважаючи на стовпище воєначальників поблизу його крісла, вихопив шаблю. Якусь мить неясно було, що він хоче зробити - чи не зітнути Петрові голову, - але він розрубав надвоє надісланий Вальдштейном двадцятисторінковий рапорт генерала Маррадаса.

- Бувши вами, ваша величносте, я б цього не робив, - сказав Петр. - Та це, на щастя, лише папір, і його можна склеїти.

Король-лицар кінчиком шаблі відсунув геть перерубаний рапорт, яким розраховував поставити на солідну основу свою пропозицію перейти на бік шведів.

- Ніхто нічого не буде клеїти. Йдіть собі й поверніть цю писанину своєму хитрому панові.

- Ваша величність ставить мене в дуже незручне становище, - сказав Петр. - Вальдштейн мені не пан, і я не збираюся повертатись до нього. Я погодився передати цей документ вашій величності, бо з огляду на його важливість боявся, що він може попасти в невідповідні руки. Там є відомості, які можуть бути корисні для планів вашої величності.

- Німецьким укріпленням ми даємо раду й без Вальдштейнових підказок, - відрубав король. - Але мені приємно чути, що ви вважаєте мої руки відповідними. Такі погляди в Німеччині трапляються нечасто. Ви на боці шведів?

- Я на боці кожного, хто відкидає всесвітнє панування Габсбургів, - відказав Петр.

- Ви протестант? - спитав король.

- Я безвірник

Король знову побурів.

- Безвірник! Він безвірник! І каже це з невинною міною, ніби признається, що він бранденбуржець!

- Я чех, - сказав Петр.

- Але якщо ви безвірник, то якого біса вам так хочеться поразки католиків Габсбургів?

- Мені хочеться їхньої згуби не тому, що вони католики, - відповів Петр, - а тому, що вони розв’язали цю божевільну, безглузду війну, припинити яку й відновити в Європі владу розуму й мудрої терпимості я мрію все життя. Тому, хоч мені й не до душі, що ваша величність відкидає Вальдштейнову пропозицію, я прошу дозволу вступити під знамена шведської армії й у міру своїх сил сприяти тріумфові шведської зброї.

Король, мимохіть повеселілий, озирнувся на генералів, і вони відповіли на його погляд запопадливими усмішками, повними нерозуміння й подиву.

- А хто ви такий, що ставите собі цю мету? - спитав король.

- Правду кажучи, я ніхто, - відповів Петр.

- Хоч полковницьке звання маєте?

- Не маю. Я ладен служити в армії вашої величності простим солдатом.

- Ваша скромність додає вам честі, - іронічно мовив король. - Але ми не приймаємо до своєї армії божевільних. І за безвірниками не пропадаємо, бо ми, бог мені свідок, воюємо за святе діло. Abtreten!¹

Ця розмова, слід зауважити, провадилась німецькою мовою, що нею король володів так само досконально, як своєю рідною, і латиною, й французькою, й італійською, й російською. Отим його командирським вигуком «Abtreten!» могла б закінчитися вся історія, Петр знов опинився б ні з чим, сам-самотою і в дальшому перебігу війни не міг би змінити нічого. Але в ту хвилину, коли він уже зібрався йти, задоволений хоча б тим, що король принаймні лишив у себе Маррадасів рапорт, озвався бездоганною, вишуканою німецькою мовою один воєначальник високого рангу, чоловік достойного вигляду, з худим, розумним і насмішкуватим обличчям. Двома енергійними pas du courtisan² він підступив до королевого крісла й заговорив так:

- А мені, з дозволу вашої величності, цей молодик подобається. Можливо, як ви, ваша величносте, зауважили, він і божевільний, та мені порядні й чесні божевільні люди любіші за розумних негідників та облудників. Облудник, що намагався б утертись у ласку вашої величності, напевне запевняв би, ніби він непохитний і ревний лютеранин; а цей спокійно признається: він атеїст. А те, що він зі своїм голим задом та продертими коліньми хоче встановити в Європі владу розуму й мудрої терпимості, мене, з дозволу вашої величності, просто захоплює. Як прийду додому, ще довго сміятимуся з цього. Крім того, я певен, вояк із нього дуже добрий. Хай там за кого мають Вальдштейна, але на людях він знається, цього в нього не відбереш, і коли він послав до вашої величності саме оцього от, це багато промовляє на його користь. А тому я дуже прошу вашу величність: дозвольте мені взяти пана... Як вас звуть?

- Петер Кукан фон Кукан, - відповів Петр.

- Дякую. Отже, прошу в вашої величності дозволу взяти його на службу в свій магдебурзький штат.

- Заздрю вашому почуттю гумору, пане фон Фалькенберг, - сказав король. - Та вже хай: не хочу, щоб ви на мене нарікали, ніби я не дозволяю вам ні крапельки побавитись. Забирайте свого жартуна й розважайтесь собі з ним.

Веселий воїн, гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг, родом гессенський німець, а взагалі один з найздібніших шведських генералів, після висадки шведів у Померанії був призначений комендантом Магдебурга, єдиного німецького міста, що послухалося заклику Густава-Адольфа й перейшло на бік шведів.

Неважко собі уявити, що несподівана постанова магістрату перейти на бік ворога, хай якого солодкомовного та щедрого на цитати зі Святого письма, викликало серед жителів Магдебурга подив і жах. Міська біднота, переважно рибалки, жителі островів Піщаного та Дівочого, що були в Магдебургу ніби самостійним, сміливим і запальним народцем із суворими звичаями та гострим почуттям справедливості, вдерлись до центру міста й зчинили на Старому ринку, перед ратушею, яку охороняв пам’ятник Оттонові Великому, патронові міста, та на Широкому шляху - багатійському бульварі - дикий бешкет, що його насилу придушила військова залога міста. Дух крові, мов провістя жахливої трагедії, розхвилював магдебуржців так, що ми не дуже помилимось, назвавши їхню поведінку початком божевілля. (Зауважимо: від цього божевілля заможні патриції, які, побачивши, що робиться, завчасу забрали гроші та коштовності й потихеньку вшилися з міста. Поговір твердить, ніби вони покинули не лише Магдебург, а й Європу, і перебрались до Америки, і то туди, де один вестфалець на ім’я Петер Мінуїт за двадцять пляшок горілки купив у індіанців скелястий острів Мангаттен, щоб закласти там місто Новий Амстердам - майбутній Нью-Йорк. Наші магдебуржці теж оселились на Мангаттені, а щоб не так журитись за батьківщиною й мати на чужині спомин про неї, проклали посеред острова копію отого Широкого шляху, що був, як ми знаємо, гордістю й окрасою магдебурзького Старого міста; згодом ця назва, перекладена по-англійському, стала звучати як Бродвей. Правда, я зауважую це в дужках, просто для інтересу і з критичними застереженнями, бо ця легенда не має надійних, документальних підтверджень.)

Так ось, після кривавого бешкету рибалок магдебуржці, уражені в своїх найсвященніших почуттях, дали волю гнівові та досаді і, як звичайно в таких випадках, утворили дві партії - націоналістичну й релігійну, а тоді почали чубитися. Націоналістична партія, що на честь призвідців самої демонстрації взяла собі назву «рибалки», заявляла, що постанова магістрату стати на бік шведів - це зрада славної історії Магдебурга та німецької крові його синів і дочок. Члени партії релігійної називали себе «фіделісти»; це, правда, не означає, що вони були веселі, бо слово утворилося не з німецького fidel, тобто буйний, безтурботний, а з латинського fidelis, тобто вірний. Отож фіделісти, на відміну від «рибалок», вихваляли магістрат за те, що він, ставши під захист шведської протестантської армії, дав рішучу відповідь на питання, що важливіше: національність чи віра, батьківщина зі своїм земним добром чи бог. Магдебург, кричали з амвонів красномовні проповідники, - це прадавня Лютерова твердиня, перейнята священним запалом істинної віри, місто горде, чисте і цнотливе, як ота діва на його гербі,, місто геройське, що встояло перед цісарем Карлом П’ятим і перед імперським генералісимусом Альбрехтом фон Вальдштейном, але воно з радістю відчинить брами героєві півночі королю Густаву-Адольфові, який примчав урятувати те, що в Магдебургу найкоштовніше: чисте, не заплямоване папістами Євангеліє.

«Рибалки» сунули вулицями, співаючи бойових та патріотичних пісень, а фіделісти облягали церкви, бубонячи літанії та псалми й мугикаючи благочестиві хорали. На службі божій не тільки жінки, але часом і засмаглі, випробувані життям чоловіки впадали в екстаз, і їх виносили на свіже повітря непритомних, з піною на устах, із кривавими дряпинами від власних нігтів на обличчях. Отож члени обох таборів скоро почали різнитися не тільки поглядами та поведінкою, а й зовнішнім виглядом: фіделісти були подряпані, розпатлані, бліді, очі в них гарячково блищали, зате «рибалки» - упевнені, підтягнені, ходили весело й браво, випнувши груди. Ця диференціація давала змогу розпізнати, хто з якої партії, але вона призвела до лавиноподібного зростання кількості бійок, сутичок, сварок і лайок, одне слово - колотнечі, а колотнеча, дедалі частіша, призводила до все нових і нових помилок, коли дехто бував битий своїми ж таки однодумцями: адже траплялося, що котрийсь там «рибалка» виходив з такої сутички вже не бравим та впевненим, а подряпаним, розпатланим і з гарячковим блиском у очах, отож не було по чому відрізняти його від фіделіста, і коли він натрапляв на гурт «рибалок», то знову діставав по ребрах. А коли, навпаки, відважний фіделіст, переможно скінчивши бійку з «рибалками», вертався додому окрилений радістю, то було йому лихо, коли він натрапляв на гурт своїх однодумців: ті, вважаючи його за «рибалку», враз уривали його радість.

Цю колотнечу ще під’юджували католицькі ченці, що їх колись цісар Фердинанд силоміць оселив у старому премонстратському монастирі. Резонно відчувши, що проповідувати католицтво в архілютеранському місті - справа невдячна, вони пристали до партії «рибалок» і невтомно, самовіддано, незважаючи на прочуханки, що частенько бували їм нагородою, промовляли на вулицях та базарах до розхвильованих юрб, нагадуючи про мерзенну натуру шведського короля, який, скориставшись із нещасливого релігійного розколу в німецькому народі, топче своїми брудними чобітьми священну німецьку землю. Полум’яні слова цих досвідчених проповідників призводили до того, що «рибалки» в щодень більшому числі, та навіть і багато фіделістів почали переходити в католицтво. Так виникла в Магдебургу третя партія, звана Rückkehrer, тобто «поверненці»; зовнішньо вони відрізнялись від «рибалок» і фіделістів тим, що весь час ходили в чорному - то була ніби покута за довге скніння в лютеранській єресі. У вуличних бійках, що стали в нещасному місті явищем не тільки повсякденним, а, можна сказати, майже безперервним, ці «поверненці» активної участі не брали, а тільки покірливо підставляли спини як «рибалкам», так і фіделістам, які об’єдналися проти них. Удари ці вони приймали радо, теж як покуту.

Коли симпатичний гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг став до служби й оселився в Магдебургу з залогою і штабом, до якого, ми вже знаємо, належав і Петр Кукань з Куканя (маршал надав йому чин поручника), першим його актом, тільки-но він трохи роззирнувся та познайомився зі становищем, було вигнання з міста ченців. Це завдання він доручив Петрові.

- Підіть і витуріть тих почвар-сутанників утришия, виметіть їх звідси мітлою, - наказав він, і Петр, узявши на підмогу піхотинця-мушкетера, пішов до монастиря.

Був саме полудень, і ченці, зібравшись у трапезній, їли присмаглі кукурудзяні млинці, запиваючи їх вином та заїдаючи морквою: п’ятниця - день пісний. Петрове оголошення, що їм доведеться покинути Магдебург, ченці сприйняли похмуро, але з гідністю. Вони мовчки їли далі, з видимим зусиллям пережовуючи пісну, суху поживу. Озвався тільки отець-настоятель - лагідний літній чоловік:

- Ми не вміємо опиратися брутальній силі й бажання шведського коменданта виконаємо без суперечок. Та оскільки ви на вигляд порядна людина, то дозвольте мені, молодче, спитати вас приватно: вам анітрохи не соромно?

Здивований Петр відповів, що не знає, чого б йому соромитись.

- Відірвати скромних слуг єдиної істинної церкви від їхніх богобоязних трудів, - пояснив настоятель, - вигнати їх оружною рукою з їхньої оселі в сльоту й холод близької зими, ввергнути беззахисних у руки вбивць та грабіжників, що ними тепер, після розпуску Вальдштейнової армії, до незмога засмічена наша земля, - це, по-вашому, не ганьба? Правда, я знаю наперед, що ви мені відповісте: мовляв, ви чините це не з власної волі, а за наказом. Так, безперечно, всі вояки, чинячи найжахливіші паскудства, посилаються на чиїсь накази і таким чином зберігають у собі те, що я назвав би свинським чистим сумлінням. Так, напевне, й ви. І все ж я хотів би знати, чи десь у глибині вашої душі не озивається голос, яким до вашого схибленого сумління озивається сам бог, - чи не промовляє він вам, що наказ, який ви виконуєте, злочинний і що, виконуючи його, ви чините недобре. Ось дослідіть із тривожною увагою свою душу: якщо знайдете там хоч найменшу тінь такого почуття, тоді ще нічого не пропало, і ви, всупереч огидності своїх учинків, хоча не червоніючи служите шведам-єретикам і допомагаєте їм у їхніх мерзотах, ще можете знайти шлях до спасіння. Чи не так, брате Медарде?

- Я молюся, щоб сталось за вашими словами, отче, - відповів, опустивши погляд, молодий чернець дрібної, аж миршавої статури.

- Брат Медард був теж на хибній стежці, як оце ви, молодий офіцере, - провадив старий настоятель, - і визнавав єресь так званої секти соцініан, що сміють заперечувати існування святої трійці й твердять, ніби є лише бог-отець.

Миршавий ченчик аж затремтів.

- Змилуйтеся, достойний отче! - заволав він. - Не нагадуйте мені про це, ради бога!

- Та оскільки душа його ще не зовсім відмерла, - вів далі старий, - божий глас, що озвався в ньому, допоміг йому стерти полуду з очей, знайти шлях до спасіння, до лона святої церкви. А тепер він один із найревніших членів нашого ордену і тлумач неясних текстів Святого письма. Правда, Медарде?

- Та хвала, що нею ви мене обсипаєте, отче, ввергає мене в безодню сумнівів, - відказав брат Медард.

- Спасенних сумнівів, - усміхнувся старий. - Ну, то як ви, офіцере? Що скажете про себе?

В Петровому серці замість гласу божого озвався гнів.

- Мушу визнати, достойний отче, що з вас чудовий жартун, - сказав Петр. - Можу уявити, скільки тут було б сміху, якби вам пощастило навернути мене в католицтво чи навіть умовити, щоб покаявся й попросився до вас у послушники, мене, кого ви вважаєте за лютеранина, а головне - за йолопа, і кому наказано витурити вас утришия; бо даний мені наказ звучав дослівно так. Але нічого цього не буде. Я звик чинити так, як підказує мені мій розум. Ваша присутність у Магдебургу тільки примножує заворушення, що терзають це місто, а тому бажано, щоб ви його покинули. Я вам це кажу, не відчуваючи ніякої потреби зберігати в собі оте ваше «свинське чисте сумління», виправдовуючись, ніби тільки виконую наказ.

- Кажете, ви не лютеранин? - перепитав настоятель. - Дивно... Хто ж ви тоді? Невже католик?

- Це запитання я вже чув у своєму житті стільки разів, що втомився на нього відповідати, - сказав Петр. - Я, кажучи просто й коротко, прихильник правди.

- Ми теж прихильники правди, - лагідно запевнив старий. - Щодо цього, молодий офіцере, ми легко можемо домовитись.

- Навряд, бо напевне під правдою ми з вами розуміємо різні речі, - заперечив Петр. - Яка ж ваша правда?

Старий з усмішкою обернувся до Медарда, тим наказуючи, що дає йому нагоду сяйнути своєю вченістю та доброчесністю.

- Найперша, найбільша і найвища правда - це бог, - проголосив миршавий ченчик. - Усе на світі правдиве правдою божою. Правда - мета наших прагнень і вчинків. Правда - це світло, бо в Євангелії від Іоанна, глава третя, вірш двадцять перший, читаємо: «Хто чинить по правді, той іде до світла».

- Такої відповіді я й сподівався, - сказав Петр. - Замість визначення ви відбуваєтеся сумнівними метафорами, що спираються на уявлення про бога - істоту, в яку люди вірять тільки тому, що її існування не можна довести.

По трапезній перебіг приголомшений шепіт.

- Як ви можете твердити таке про першопричину всіх причин! - вигукнув отець-настоятель. - Ви збожеволіли чи, може, вашими вустами промовляє лукавий? Невже вам невідомо, що бог-це саме буття? Чи ви ніколи не чули про п’ять доказів існування бога? І найважливіший поміж них - це доказ каузальний: коли все, що діється в природі, діється з якоїсь причини, то неминуче мусимо дійти до першопричини всіх причин, якою є сам бог!

- Якою є сам бог! - хором підхопили ченці.

В ту мить мушкетер, якого Петр лишив був зачекати перед входом, зазирнув до трапезної й побачив, що офіцер, його начальник, замість гнати ченців, згідно з наказом, утришия, провадить із ними богословський диспут. Вояк так жахнувся, що вже довіку не отямився від того жаху.

- Ваш знаменитий каузальний доказ, - відповів Петр, - має одне вразливе місце: не пояснює, яка ж. причина тієї першопричини. Між іншим, філософ Френсіс Бекон, із чиїми думками я мав честь і втіху познайомитись, поміщає уявлення про причину між уявлення фальшиві, що затемнюють людське мислення, так само як уявлення про душу, перший імпульс або стихію. Та я не збираюся дискутувати з вами про існування бога - я й не кажу, що він не існує, а тільки кажу, що його існування не можна довести. Ми говорили про правду; так ось, і для мене правда - мета всіх моїх прагнень і вчинків, але я, на відміну від вас, іду за правдою, яку можна довести, за правдою ясною й очевидною, за правдою п’яти чуттів, осягнутою розумом, за безперечною правдою знання, діаметрально протилежною облудній правді віри, за простою й тверезою правдою слів, що два плюс два дорівнює чотирьом, а ви кажете, ніби трійка дорівнює одиниці. Я не дивуюся, що страхітлива незрозумілість такого твердження погнала оцього ось брата Медарда, як я щойно чув, до соцініан.

- Облиште! - крикнув Медард. - Я вам забороняю говорити своїм брудним блюзнірським язиком про моє падіння!

- Не хвилюйся, брате, й не кидайся без потреби крутими словами, - лагідно сказав старий настоятель. - Ваше визнання, молодий офіцере, було цікаве, і хоча ви помиляєтесь, та дух ваш, видно, не безплідний: ви дещо знаєте і часом про дещо міркували. Але чи не здається вам, що ваше тверезе чіпляння за факти, які можна перевірити свідченням ваших п’яти чуттів, прирікає вас сумно блукати по поверхні речей? А ваша правда, відірвана від бога, може бути тільки беззубою, голою й убогою, інакше кажучи - ви самі зрікаєтесь глибшого пізнання.

- Глибшого пізнання, - повторили ченці хором.

Петр відповів:

- Безперечно, знання бідніше, трудніше й не таке звабливе, як віра, що все пояснює, все розуміє й може все осягти завиграшки. Та я віддаю перевагу знанню, бо, на відміну від віри, воно не веде до того фанатизму, який затруїв увесь світ і робить людей нещасними, злими, завжди ладними за дрібну незгоду в питаннях віри повбивати сотні тисяч інших людей. Я син алхіміка і знаю - алхіміки спираються на основну тезу: все, що є на світі, походить з однієї спільної праматерії. Вони висловлюють це фразою «Все з одного» та символом кола або ж змії, що кусає себе за хвіст. Але ж це не віра, а певність, підтверджена тисячами років досліджень та спроб; і взагалі - алхімік не фанатик, що виголошує свої премудрості на весь світ, а тихий і скромний учений, який дбає, щоб результати його досліджень не попали в невідповідні руки. Земля кругла. Це твердження нині вже нікого не обурює й не стає предметом віри та культу, бо його можна довести. І навпаки, бог є богом, а аллах - аллахом тому, що їхнього існування, як я вже казав, довести неможливо. О, я не з тих мудраків, котрі, читаючи Біблію, цю книжку, що мала на долю всього світу такий потужний вплив, як жодна інша, переможно тицяють нас носом у те, що в кита вузька горлянка і він не міг проковтнути Йони, або що Сонце нерухоме і тому Ісус Навін не міг його зупинити, або що Христос хоча й походив, згідно з пророцтвами, з царського роду, але тільки по лінії Йосифа, а той, хоча й був чоловіком Христової матері Марії, Христовим батьком не був, або що нема ніякого сенсу визволяти гріб Господень - адже відомо, що Христос у ньому не лежить, бо він на третій день воскрес із мертвих, і так далі. Ні, зовсім ні. Я знаю: ці абсурди необхідні, щоб люди вірили, ніби автором Біблії є сам бог, і те, що простому розумові здається безглуздим, насправді є таємною істиною, неприступною для людського розуму. Тертулліанове «Gredo quia absurdum»¹ - найрозумніші слова, сказані про це. Той факт, що Магдебург лежить на Ельбі, не абсурдний. Але ж у нього ми не можемо й вірити. Ми можемо знати його, можемо не знати, але вірити в нього, як ви вірите в те, що хліб перетворюється в тіло, а вино в кров, неможливо. Людина - єдине створіння, яке питає себе й хоче знати, а оскільки на більшість своїх запитань не знаходить відповіді, то легко попадає в полон вигадок та забобонів, у яких вона живе, наче обплутана павутинням, і які гальмують її порив до пізнання, загороджують шлях до правди й справедливості.

Старий настоятель вислухав Петрові слова з поблажливою усмішкою, ніби жебоніння дитини.

- Принциповою хибою ваших слів, сину мій, - сказав він, коли Петр замовк, - є те, що ви говорите про віру взагалі, не думаючи про те, що не існує віри взагалі, до якої можна було б залічити, наприклад, і магометанську псевдовіру, - недарма ж ви згадали ім’я їхнього аллаха поряд з ім’ям християнського бога. Навпаки, сину мій. Є тільки одна віра, віра істинна, віра Христова, та віра, котра проголошується й визнається католицькою церквою. В її догматах, які встановив сам син божий, не може нічого змінити навіть святий отець у Римі, а не те що якийсь Лютер, чи Цвінглі, чи Кальвін, чи як там усі ті чортові сини звуться. Ви маєте рацію, коли кажете, що людина - це створіння, яке прагне знань. Отож бог у своїй безмежній доброті, бажаючи втамувати цю людську спрагу, послав у світ свого єдиного сина, а той, заснувавши церкву, доручив їй для охорони скарб свого вчення. Тому не можна протиставити віру і знання, бо наша віра, будучи істинною, водночас є й знанням найвищим і найпевнішим.

- Знанням найвищим і найпевнішим, - хором повторили ченці.

Петрові аж млосно зробилось від тієї настоятелевої відповіді. Його посіла така втома й безнадія, що він не мав уже сили продовжити дискусію і врешті зробив те, що мав зробити зразу, тобто почав завзято виконувати гофмаршалів наказ. Це виявилося легше, ніж він гадав, бо ченці вже підготувались до виселення, їхнє манаття давно було складене на вози, отож не минуло й півгодини, як монастир спорожнів.

Але на цьому не скінчилось. Одного вечора, десь так через тиждень, до дверей Петрового скромного помешкання постукався юнак у пошарпаній одежі, видимо чужій, завеликій на нього, миршавий, худий, закоцюблий і такий брудний та зарослий, що Петр насилу впізнав у ньому того брата Медарда, з яким здибався в монастирській трапезній, колишнього соцініанина й улюбленця старого отця-настоятеля. Переступивши поріг Петрової кімнати, юнак вигукнув: «Їсти!» - і, зовсім знесилений, упав на підлогу. Жадібно проглинувши шмат хліба, якого дав йому сторопілий Петр, Медард простогнав: «Пити!» - а коли напився, тоді розплакався, обняв Петрові коліна й розплакався.

- Спасибі, визволителю мій, завдяки тобі я наново прозрів і позбувся тягаря, що нестерпно гнітив мою душу! Ти допоміг мені зрозуміти твердження: «Два плюс два дорівнює чотирьом» і хибність твердження «Трійка дорівнює одиниці», а також безглуздість висновку Атанасія, ніби єдність у троїстості й троїстість у єдності треба шанувати.

Певний, що нещасному потьмарився розум, Петр покликав денщика й звелів постелити Медардові, хай відпочине та виспиться, може, маячня покине його; але Медарда не вдалось відбути так легко.

- Ви, пане лейтенанте, вважаєте, що я позбувся розуму; але я позбувся розуму не більше, ніж зубожів той хлібороб, що в нього рілля зазеленіла несподівано пишно. Болісні сумніви в питаннях віри, що мучили мене змалечку й погнали мене до соцініан, - догмат про триєдність бога, - не полегшали, коли я повернувся до лона церкви й став членом чернецького ордену. Тільки ви, пане лейтенанте, просвітили мене думкою, що мучитися проблемою триєдності бога непотрібно, бо самого існування бога не можна довести, а отже, можна геть викреслити бога як зайву гіпотезу, що тільки збиває з пуття. Я хочу стати вашим послідовником, пане лейтенанте, хочу ступати вашими слідами, відкидаю віру в бога й хочу бути, як ви, поклонником Правди, поклонником тез «Два плюс два дорівнює чотирьом» і «Все з одного», поклонником Кола, що є, як і Хрест, нескінченним і, як Хрест, є знаряддям страти. Я корчуся під ударами цих думок, ніби під канчуками, і мені здається, ніби мене може щомиті спіткати смерть як кара за ці думки, але кара не приходить, я лишаюся живий, і це зміцнює моє переконання, що я стою на доброму шляху, на шляху до Правди, якої нема без Розуму, так само як нема Справедливості без Розуму й Правди. Розум, Правда й Справедливість - це й є істинна трійця, пізнати яку я жадав. Ви мій визволитель, до вас я втік від своїх братів, що були зі мною ласкаві й лагідні, але не вміли відповісти на запитання, як умієте ви. Ох, як би я хотів, щоб ваше вчення стало набутком усього людства! Чому ви, пане лейтенанте, не проповідуєте перед юрбами?

Сердитий, але неспроможний переломити несамовиту Медардову прихильність, Петр виклопотав йому посаду писаря в штабі й по змозі уникав його, ухилявся навіть від поглядів, якими молодий фанатик просив у нього дальших повчань, дальших уроків. Медард мав дуже гарний почерк, обов’язки писаря виконував сумлінно, але не цікавився нічим і не думав ні про що більше, крім проблематики Правди, Розуму й Справедливості, одне слово - атеїстичної Трійці, що вкоренилась у його мозку так буйно, аж Петр почав підозрювати, чи не морочить його цей хитрющий лицемір. Та невдовзі Петр пересвідчився, що така легковажність зовсім не в Медардовій натурі, бо колишньому ченцеві просто бракує почуття гумору та іронії - він їх позбавлений начисто.

А сталось ось що. Якось увечері, коли Петр за склянкою доброго білого вина милувався прегарною кроною старого ясена, що жаріла жовтим і червоним у лагідному світлі осіннього надвечір’я, до нього прийшов, а краще сказати - продерся повз денщика Медард. Молодого навіженця вже терзали нові сумніви: чи Петрів раціоналістичний атеїзм не стягне людини на землю? Іншими словами - чи людина, зрікшися бога, не втратить прагнення до найпрекраснішого й найвищого, що було її славою й очищенням від мерзоти, властивої тілесності, - тобто до мучеництва й самопожертви. Петр, у доброму гуморі після кількох ковтків вина, з усмішкою відповів, що нема нічого прекрасного й високого в самокатуванні пустельників і так званих анахоретів, які живуть у кам’яних норах і живляться корінцями та гусінню, бо вважають, ніби цим забезпечать собі вічне спасіння, тобто чинять так із мотивів наскрізь себелюбних. І навпаки, самопожертва спартанців у Фермопілах («Мандрівцю, йди й скажи лакедемонянам, що ми лежимо тут мертві, як звеліли нам закони») не ґрунтувалась ні на релігії, ні на якійсь надії на посмертну винагороду, а тільки на тому, що потрібно, корисно, доречно коритися законам свого краю без огляду на те, згоден ти з ними чи ні. Або згадати приклад Сократа, що не захотів тікати з в’язниці, як намовляли його друзі, а пішов на смерть, до якої був засуджений несправедливо. Але нащо ходити так далеко.

І Петр розповів юнакові, почервонілому від хвилювання, трагедію свого батька, пана Яна Куканя з Куканя, того благородного, щиро заклопотаного добром усього людства чоловіка, чиєї похмурої, просмерділої сіркою лабораторії Петр змалечку нерозумно уникав і на спомин про кого він носить і носитиме довіку його перстень - зображення змії, що кусає себе за хвіст. (Сказавши це, Петр насилу відбивсь від Медарда, бо той притьмом хотів ухопити його ліву руку й поцілувати алхімічний перстень, якого досі не помічав). Петр повів розповідь далі - до страшного допиту в цісаря Рудольфа, допиту, який пан Янек, щоб цісар не зміг видерти в нього таємницю його Каменя, сам урвав, пробивши собі серце вістрям сталевого циркуля, і враз Медард ізсунувся з крісла зомлілий. Коли Петр розстебнув на ньому курточку, то побачив невеличку круглу ранку, що з’явилась у нього з лівого боку грудей, у так званій області серця, тобто приблизно в тому місці, до якого пан Янек з Куканя приставив вістря циркуля, щоб простромити себе. З ранки текла кров.

Викликаний лікар тільки головою покрутив над таким дивом. Мовляв, якби це не був молодий і загалом здоровий на вигляд, хоч і малий на зріст, хлопець, то можна б сказати, що в нього стигма, викликана релігійним екстазом. Такі речі в цьому божевільному місті інколи трапляються, особливо останнім часом, але тільки з дівчатами в пору дозрівання або з істеричними жінками в перехідні до старості літа; але що таке буває з чоловіками, він, лікар, знає тільки з легенди про святого Франциска Ассізького. Крім того, як відомо кожному, стигми з’являються не на грудях, а насамперед на долонях та ступнях, тобто в тих місцях, за які Христос був прибитий до хреста.

А тоді він пустив Медардові кров і вернув його до притомності.

- Отже, веритарії тепер мають свого мученика, - зашепотів молодик, як тільки зміг говорити, і його обличчя прибрало виразу екстатичного блаженства.

- А хто це - веритарії? - спитав Петр.

- Ми, ті, що йдемо за Вами, Вчителю, - відповів Медард, уперше назвавши Петра не «паном лейтенантом». - Ми, люди майбутнього.

І вийшов ще нетвердою ходою.

Отак Петр пересвідчився, що Медард не жартун, не витівник, бо який це витівник просто так, задля витівки, пустить із себе кров?

Заворушення в Магдебургу не припинялись, але набували нового характеру й нових форм, прямуючи до того, що богослови називають початковим ступенем досконалості, тобто до простоти. Насамперед вигнання з міста католицьких ченців ослабило партію «поверненців», отих овечок-покутниць, що ходили в чорному й покірливо приймали удари справа й зліва, від «рибалок» і від фіделістів. Декотрі з цих «поверненців», бачачи безвихідь свого становища, потихеньку вертались у лютеранство, декотрі втекли з міста, декотрі поховались по оселях; їх дедалі меншало, вони втрачали вагу, аж поки зникли, ніби їх і не було.

Саме тоді цісарське військо під командою генералів Тіллі й Паппенгайма облягло Магдебург і почало обстрілювати його з важких гармат, гатячи в мури та вежі бомбами й засипаючи місто запалювальними снарядами, прозваними «гаряча пательня», «чортів казанок», «чортів хвіст», «комета», «чортів пшик», «зірка з пекла» тощо; очевидно, це було щось схоже на ті петарди, що їх на карнавалі кидають під ноги натовпу, але величезні, здатні запалити цілий будинок. Коли таке люциферове начиння прилітало згори й падало десь на вулиці або на даху, бажано було, щоб там поблизу трапився хтось не з породи страхопудів, та ще з двома-трьома дужими помічниками і щоб стрибнув на ту димучу, іскристу потвору з мокрим рядном, ганчір’ям чи кожухом, придавив її й качався по ній животом чи задом; тоді вона задихалась без повітря й гаснула, бо все на світі, байдуже, з неба воно родом чи з пекла, мусить дихати. То була відчайдушна боротьба людей із хитромудрими пристроями. Перемагала часом людина, часом бомба, а часом наслідки були непевні - це коли бомбу щастило задушити, але й люди діставали тяжких опіків. Отож на початку тієї облоги вулиці Магдебурга були повні людей, сильно обсмалених: навіть ті, хто ні разу не мав діла з запалювальною бомбою, вважали за справу честі й доброго смаку пристосуватись до новітньої моди. Юні дівчата ходили з надгорілими косами, матрони - з обсмаленими бровами та зачісками, які запинали дірявою, мов порване павутиння, пропаленою хусткою. Кавалери пишались обвугленими брижами комірців, несиметрично обгорілими вусами та бородами: в одного бракувало лівого вуса, в другого - кінчика бороди, в третього - бакенбарда, а в четвертого з пропаленого рукава визирав голий лікоть.

Коли вже зачеплено питання моди, то ще додамо: тоді ж таки фіделісти, насамперед жінки, а потім і чоловіки, скидали своє щоденне вбрання й перевдягались у жалобу, тож «поверненці», які й перше ходили в чорному, перестали від них різнитись, а помалу перестали вирізнятись і «рибалки», бо те, що Магдебург облягало й бомбардувало німецьке військо, завдало тяжкого удару їхньому войовничому патріотизмові. Вони покинули насвистувати геройські пісні, ходити войовниче, з браво випнутими грудьми, і стали вдягатись, як фіделісти та «поверненці», так що всі тепер нагадували жалобників.

Комендант міста гофмаршал полковник фон Фалькенберг одного дня послав Петра до спаленої церкви святого Георгія, бо довідався, що відтоді, як у ній перестали правити службу божу, там збирається якась підозріла потолоч.

Церква лишилась без покрівлі, середній неф був увесь чорний після пожежі й смердів захололим димом. І все ж Петр застав там повно людей, які уважно слухали миршавенького проповідника. Той стояв на кам’яній колоні, що раніше була опорою зниклого тепер амвона. Проповідник схожий був на пастора й говорив вільно та плавно, наче пастор, але то був не пастор, а штабний писар, утеклий чернець-премонстрат брат Медард.

- Єдиним нашим зв’язком між цим світом, який ми сприймаємо своїми п’ятьма недосконалими чуттями, і Великою Порожнечею Нескінченності, в якій немає бога, - промовляв він до людей, що зібрались у церкві, - є принцип Правди.

- Принцип Правди, - повторили всі хором.

- А хто каже «Правда», той водночас каже «Розум» і «Справедливість», - провадив Медард.

- Розум і Справедливість, - повторили слухачі, а Медард повів далі:

- Є правди малі й правди великі, правди нікчемні й правди безмірні, всесвітні. Та правда, що в цій церкві нема покрівлі, нікчемна супроти Правди над правдами, за яку віддав життя святий Йоганн фон Кукан: «Все з одного». Проте кожна малесенька правда, будучи правдою, має своє місце у великій мозаїці дійсності, яку я називаю Ладом Всесвіту, і ми її визнаємо й шануємо, незважаючи на невелику важливість її, так само як визнаємо правди найбільші, наприклад, ту правду, що Земля кругла, а Сонце нерухоме. Коли ти скажеш, що здорова людина має двоє очей, цим .ти вшануєш Лад Всесвіту, бо вимовиш правду, правдивість якої кожен може перевірити, тоді як твердження, ніби хто піде за сином божим, той досягне вічного блаженства, зіперте тільки на віру, отже - неправдиве. Покріпімо ж своє серце вимовлянням таких чистих, незаперечних і радісних правд, як те, що взимку буває холодно.

- Взимку буває холодно, - повторили слухачі проповіді.

- Вода мокра, - сказав Медард.

- Вода мокра, - в захваті повторили слухачі.

- Вогонь пече, - сказав Медард.

- Вогонь пече! - хором закричали слухачі.

- Теля родиться в корови, - провадив Медард і під хорове схвалення всього стовпища виголошував дальші правди: ялина - хвойне дерево. Вальдштейна усунуто в Регенсбургу. Камінь, кинутий угору, падає на землю. Вино - це напій.

- Вино - це напій! - волала його паства.

- Кожну отаку правду треба оберігати й шанувати, - підсумував Медард, - а хто порушить її тим, що твердитиме: «Теля родиться в бугая», «Вальдштейн лишається генералісимусом цісарського війська», «Камінь, кинутий угору, підноситься до неба» або «Вино - це кров», - той допуститься злочину й буде гідний смертної кари.

- Гідний смертної кари, - притакувала паства.

- Так вимагає Розум, і в цьому істинна Справедливість, - кричав Медард.

- У цьому істинна Справедливість! - раділи слухачі.

В ту хвилину Петр, розжарений гнівом на таке оганьблення чистого батькового імені та своїх власних думок на цьому збіговиську цілковитих, як йому здавалось, ідіотів, виступив із-за колони, за якою ховався досі, й гримнув так гучно, як ще зроду не гримав:

- Облиште ці дурниці!

Проповідник Медард застиг на своєму стовпі. Якусь хвилину стояла тиша, підкреслена одиноким пострілом обложної гармати, а тоді він зняв обидві руки до хмар, що висіли над зчорнілими стінами церкви, й заволав:

- Це він! Учитель Кукан завітав до нас! На коліна!

Усі зразу скорились, аж гупнуло.

- Блазні! Паяци! - кричав Петр уже в розпачі.

- Учитель на нас, негідних, дивиться неласкаво! - заридав Медард. - Учитель гнівається!

- Учитель гнівається! - ридала, стоячи на колінах, паства.

- Всі гайда на мури, працювати! - кричав Петр. - Там знайдете ту свою істинну правду, падлюки! Возити каміння й припаси! Та швидко, щоб я вас тут не бачив, смердюхи!

- Учитель гнівається! - скиглили сектанти, біжучи до виходу. - Вчитель гнівається!

- Ви на службі у військовій комендатурі Магдебурга, якому загрожує тяжка небезпека, - сказав Петр Медардові, коли його овечки повибігали. - Тепер не час на такі забавки. Коли я ще раз заскочу вас на такому чаклунстві, то накажу повісити.

В погляді, яким Медард зустрів цю погрозу, Петр помітив вираз ненависті, з яким у найближчому майбутньому мав зустрічатися ще дуже часто.

- Я помру дуже радо, - відказав Медард. - Тоді наше вчення матиме двох мучеників, а це можна тільки вітати. Ви його заснували, Вчителю, а я залюбки віддам за нього життя, пішовши за прикладом вашого батька.

Цісарського війська під Магдебургом усе прибувало, і мирний край на обох берегах Ельби, добрий і щирий, як рука господаря, що держить на долоні достигле зерно, чорнів щодень густішими геометричними фігурами вишикуваних полків. З Ерфурта пригарцювала вся кіннота Ліги, а генерал Паппенгайм приволік із вольфенбютельського арсеналу страховинну колекцію новітніх облогових машин: велетенські свердла, далекобійні гармати, смертоносні мортири, які, ледве-но доїхавши, зразу почали оглушливо гавкати. Від канонади всі будинки в місті тремтіли, наче зі страху, вночі табірні вогні зливались у суцільний вогняний вінок. А полковник фон Фалькенберг наказав магдебурзькій залозі ощаджати порох, щоб місто не лишилося зовсім без бойового припасу, поки прийдуть на допомогу шведи.

Шведська підмога - ці слова не сходили з язика в охоплених жахом городян як остання надія. Вони вірили, сподівались і запевняли одні одних, що шведський король не може допустити, щоб місто, котре, єдине в усій Німеччині, виявило йому цілковиту лояльність, стало здобиччю цісарських папістів. Король прибуде вчасно й розжене армію паскудних обложників. Міський оповісник на вежі собору святого Іоанна з ранку до ночі оглядав обрій, чи не з’являться там залізні загони шведської армії, які поспішають до Магдебурга, але єдине, що йому щастило побачити, були нові й нові ворожі полки. Пастори в церквах без кінця запевняли: Густав-Адольф ось-ось буде; але минав день за днем, тиждень за тижнем, а його не було й не було.

Тим часом ворог узяв укріплені Краківське та Престерське передмістя, зайняв Краківський острів і острови Малої та Великої Ельби, проникнувши в безпосередню близькість до магдебурзького собору. Полковник фон Фалькенберг у відповідь наказав спалити північне й південне передмістя, Нойштадт і Зуденборг, - щоб не дістались ворогові. Нещасливці, вигнані зі своїх домівок, попхались у міські мури, але не знайшли там притулку, бо поважні городяни не хотіли впускати до своїх домів ту потолоч із передмість. «Краще смерть! - заявила одна заможна вдова, чоловік якої недавно поліг на обороні міста. - Невже мій Фріц поклав життя за те, щоб я, його дружина, бідувала під одним дахом з приблудною голотою?» - кричала вона, коли магістрат почав наполягати, щоб вона звільнила частину свого будинку на Пекарській вулиці. Тоді, збігши з двома дітьми в підвал, де лежало барильце пороху, вдова висадила себе й діток у повітря, створивши тим небезпечно драматичний, а тому спокусливий прецедент.

Її вчинок збудив захоплення й заздрість. Нищити своє життя й майно, підпалюючи барильце з порохом, стало, як кажуть французи, останнім криком моди; тут ця елегантна метафора набула моторошної дослівності. Магдебурзький бургомістр Ратценгофер, зразковий патріот свого міста, був змушений звернутися до сумління, розуму й серця магдебуржців, щоб перестали дуріти й увесь порох, коли хто має його вдома, краще віддали на оборону міста.

Було кепсько, а ставало щодень гірше. Біженці з передмість, голодні й брудні, сиділи на вулицях і жебрали. Ішли чутки про перші випадки моровиці - не зовсім певні, але дуже правдоподібні. В ятках на Старому ринку продавали пацюків. А канонада не припинялась, і будинки двигтіли безперервно, ніби вже збиралися завалитись та покласти край усьому. І ось у ці кричущі злигодні проникла жахлива новина, ніби шведський король, замість левиними стрибками поспішати на допомогу Магдебургові, весь цей час бавився тим, що облягав Франкфурт-на-Одері, а коли місто впало, дозволив своїм воякам грабувати його. І шведи зґвалтували, кого могли, повбивали, кого могли, розікрали, що могли, а чого не могли - те підпалили, тож від Франкфурта лишилась купа димучої цегли.

Звістка ця - як часто бувають звістки - була дуже перебільшена, бо нам відомо, що Франкфурт-на-Одері в Тридцятилітній війні брали тричі, а це було б неможливе, якби його за першим разом зрівняли з землею. Дуже перебільшена, але з великим драматичним ефектом: Магдебург, і так нестерпно розхвильований, знавіснів. «Швед нас зрадив, і буде нам те, що й франкфуртцям», - тепер ці слова не сходили в усіх з язика, раптом змінивши заспокійливі балачки про близьку підмогу, й кидали навіть найспокійніших у безодню жаху. Бідні вигнанці зі спалених передмість гуртувались у банди й грабували оселі багатих городян. У Старому місті відразу спалахнуло кілька пожеж.

На Широкому шляху відбулася процесія флагелантів. Зібрались вони рівно о третій годині пополудні в одному домі, де пороздягались до пояса й із канчуками в руках рушили за своїм проводирем, якому сам соборний настоятель, перший проповідник Магдебурзького архієпископства доктор Рейнгард Бак піддав на спину величезний дубовий хрест, знятий з головного вівтаря собору. Під приглушений гуркіт барабанів вони йшли, хитаючись у такт, два кроки вперед, крок назад, і шмагали себе по спині, жалібно викрикуючи скарги на свої гріхи та провинності, а носій хреста попереду заточувався під вагою свого тягаря. Оскільки люди вірили, що їхня болісна самопожертва вгодна богові й принесе нещасному містові полегкість, коли не рятунок, то юрби обабіч вулиці, такі густі, що для флагелантів лишався між ними тільки вузький прохід, пильно стежили, чи вони б’ють себе як слід, і гукали до них підбадьорливо: «Що це ти, Франце! Жвавіше, жвавіше, піддай жару! А ти, Гансе, хіба це бичування? Шмагайте себе як слід, мученики, святі брати!»

Та скоро їх стало зайве під’юджувати, вони самі розпалились і, скімлячи запіненими вустами, бичували себе що крок то дужче, а разом із червоними басаманами на спинах зростала й екзальтація. За кожним замахом канчука довкола них густою пурпуровою мрякою розбризкувалася кров, а роззяви, щоб примножити їхні спасенні муки, жменями кидали на їхні пошматовані спини сіль, принесену в кишенях.

Спершу було вирішено, що процесія флагелантів пройде вздовж усього Широкого шляху туди й сюди, а повернувшись до собору, поставить хрест на місце. Та коли вперше минали Старий ринок, сталося щось незбагненне: з дверей спаленої церкви святого Георгія назустріч їм сипонула юрба якихось шаленців, що, репетуючи: «Бога нема!», «Хай живе Правда!», «Слава. Вчителеві Петрові!» та «Геть забобон!» - скинули на землю хрест, потоптали його носія й почали розганяти флагелантів їхніми ж таки канчуками. Городяни в один голос заревли з обурення й кинулися з кулаками та ціпками боронити побожних самобичувальників. Бешкетникам, у яких читач легко впізнає веритаріїв брата Медарда, довелось би дуже скрутно, якби не втрутилась міська варта, що, маючи наказ непомітно охороняти процесію, похапала зухвальців і вкинула в найглибше підземелля під ратушею.

А цісарське військо видимо готувалося до вирішальних дій. Страхітливий гуркіт гармат уже не стихав і вночі. Так звана Висока брама, стратегічний центр укріплень Старого міста, стала купою уламків, над якими зміїлись язики полум’я. Зі сходу центр Магдебурга захищала тільки річечка Мала Ельба. Далі лежали рибальські острови, вже захоплені ворожими вояками, що невтомно намагалися перебратись на другий берег, кидаючись у воду й споруджуючи понтонні мости. Обложені руйнували ті мости, і це було їхнім останнім зусиллям, на яке вони не жаліли пороху, хоч його було вже обмаль. А до надійно укріпленого західного боку міста цісарці непомітно підводили мережу підкопів, які рили для них три тисячі селян, зігнаних з околиці.

І враз стрілянина стихла, ніби втята, а на валу, насипаному навколо позицій цісарської армії, з’явився вершник, що махав білим прапором. Це означало, що обложники хочуть вести переговори з обложеними, а точніше - з огляду на їхнє становище, поставити ультиматум. Коли місто відповіло на цей заклик, теж піднісши білий прапор, під мури чвалом прискакав цісарський офіцер із сурмачем, що ніс особистий штандарт генералісимуса Тіллі, і, проїхавши брамою святого Андрія, яку перед ним поквапно прочинили, знов же чвалом, показуючи тим, що час дорогий, погнав навпростець до ратуші: видно, він добре знав Магдебург.

І в цю хвилину виявилось, як прикро помилився б той, хто в ці фатальні дні поділив би все населення міста за поглядами тільки на фіделістів, «рибалок», «поверненців» та ще, може, веритаріїв. Бо тільки-но уповноважений генералісимуса Тіллі ввійшов до ратуші, на Широкому шляху де не взялася численна - сотні зо три - процесія панів і дам, що явно не належали ні до фіделістів, ні до «рибалок», ні до «поверненців», а вже й поготів до веритаріїв, бо всі були пристойно одягнені, не пошарпані, не подряпані, не співали патріотичних пісень і не проголошували гасел раціоналістичного атеїзму, а мали вигляд поважний і мудрий, як люди, що добре і ясно знають, чого хочуть. Це були найбагатші патриції та дворяни, що не встигли вчасно накивати п’ятами з міста, а потім уже сиділи тихо вдома й чекали, чим усе скінчиться; тепер, скориставшися хвилинами перемир’я, вони покинули свої вже не безпечні палаци та будинки і в супроводі слуг, камердинерів і покоївок, що несли для них клуночки з одежею, харчами та цінними речами, дружно поспішали до собору, під священною охороною якого сподівалися пережити останні критичні хвилини.

Уповноважений генералісимуса Тіллі пробув у ратуші, за завішеними вікнами, цілих шість годин, до пізнього вечора. Як ішли переговори і хто в них брав участь, лишилося невідомо. Знали тільки, що головують на них сам Фалькенберг та бургомістр Ратценгофер, а інших членів магістрату навіть не покликано. Це було все, що проникло на люди. Цілковитий брак будь-якої інформації пояснюється тим, що всі входи до головної зали ратуші охороняли шведські гвардійці, люди мовчазні, які, до того ж, не вміли по-німецькому.

Ми сказали, що ніхто не знав, як ішли переговори, але неважко було вгадати наслідки, бо на світанку знов розревлись усі гармати відразу й наново знялися хвилі вогню, пилюки та диму, а земля задвигтіла від оглушливого грому. Це могло означати тільки те, що місто побороло диявольську спокусу й гордо відкинуло умови папіста Тіллі. Магдебуржці могли пишатися шляхетною непоступливістю обох найвищих представників влади в обложеному місті - шведського коменданта фон Фалькенберга і бургомістра Ратценгофера, та й справді пишались, але серця їхні запеклися з відчаю, аж городяни шкодували, що самі народились на світ, і проклинали ту хвилину, коли породили своїх дітей.

Годині о десятій ранку, тільки-но цісарці поновили бойові дії, Петра відкликано від його бомбарди, диявольської зброї, що стріляла напрочуд влучно. Петр уже й сам не знав, скільки цісарських понтонів, таранів та гуляй-городин знищив з її допомогою. Але стріляти з тієї бомбарди вмів тільки він, бо ніхто більше не міг дати їй ради, коли після пострілу ядро застрягало в дулі. Йому сказали: гофмаршал Фалькенберг забажав, щоб поручник Петер Кукан фон Кукан негайно з’явився до нього додому. Це був, видимо, один із тих безглуздих наказів, якими високі начальники люблять без потреби перешкоджати завзятим воякам; але наказ був такий недвозначний, що Петрові нічого не лишалось, як покинути бомбарду.

В передпокої у полковника Фалькенберга сидів украй розгублений і нещасний той лікар, що свого часу оглянув стигматичну ранку на грудях зомлілого брата Медарда.

- Нарешті, - сказав він, побачивши Петра.

- Чого це ви тут? - спитав Петр. - Полковник захворів?

- І, здається, дуже тяжко, - відповів лікар. - Тому хтось із його людей викликав мене, але, як виявилось, проти його волі. Бо він не дозволяє оглянути себе й не хоче прийняти нікого, крім вас. Отож я не знаю, що й діяти. Говоріть із ним, прошу вас, делікатно, щоб він по змозі не хвилювався. І спробуйте вивідати, що з ним.

- Ви прийшли саме вчасно, щоб урятувати мою нещасну душу, - сказав полковник, коли Петр увійшов до кабінету. Супроти свого звичаю завжди поводитись коректно й елегантно, він сидів верхи на стільці й спирався грудьми на його спинку. Тонке, розумне обличчя було дуже бліде й наморщене від стримуваного болю.

- Передайте оце комендантові шведської варти в ратуші, - сказав він, простягаючи Петрові запечатаного листа. - Це наказ негайно відпустити на волю бургомістра Ратценгофера - вчора я наказав був його посадити, бо він наполягав на тому, щоб прийняти умови Тіллі й здатися.

- Ви вчинили злочин, - сказав Петр. - Магдебурга вже не втримати. Треба здатися, щоб не загинули всі, хто ще лишився живий.

- Так, це був злочин, - погодився полковник. - Але я вас прошу, допоможіть його виправити, поки можна. Перекажіть Ратценгоферові, що я його перепрошую й дозволяю підписати ультиматум. Це може зробити тільки він, бо мене Тіллі не визнає.

- А до чого тут я? - спитав Петр. - Чому ви не зробите цього самі? Я бачу, ви хворий, але ж вас могли б віднести на ношах.

- Ви єдиний, кому я довіряю, - відказав полковник. - А сам я зробити цього не можу, бо... гляньте на мою спину.

Петр обійшов стілець, глянув на полковникову спину й побачив між лопатками в Фалькенберга кинджал, угороджений по колодочку.

- Тримайте язик за зубами, - сказав полковник. - Я не хочу, щоб люди дізналися, що я на смерть поранений: зчинилась би паніка. Ви єдиний, хто знає про це.

Донедавна Фалькенберг сам не знав, що поранений. Над ранок, повертаючись, утомлений, додому, він відчув, як його щось ударило в спину. Він подумав, що то хтось пожбурив у нього камінь, і не здивувався, бо знав - у Магдебургу його не люблять. Аж роздягаючись, збагнув: куртку пришпилено до тіла. В полковникові вмить прокинулися бистрий розум і чутливе сумління. Він з жахом усвідомив - йому лишилося дуже мало жити й він не встигне виправити те, чого допустився з наказу короля Густава-Адольфа, який затявся не віддавати такого гарного, багатого й стратегічно важливого міста до рук цісарцям. Уявивши, що кара, яка спостигне його на тому світі за виконання злочинного наказу короля, буде, можливо, страшніша за ту, яка напевне спіткала Нерона, Діоклетіана, короля Філіппа Другого і взагалі всіх Габсбургів, поранений полковник, нікому нічого не сказавши про свою рану, спішно послав по Петра Куканя чоловіка, про якого гадав, що той має серце, характер і розум.

- Я покличу лікаря, він у передпокої, - сказав Петр.

- Я не хочу й бачити лікаря, поки не буде підписано ультиматум і припинено канонаду, - відказав Фалькенберг. - Лікар може тільки витягти кинджал із рани, а це, як відомо з прикладу фіванського полководця Епамінонда, викличе миттєву смерть. Поки зброя зостається в рані, я житиму. Бачте, обізнаність із античною історією - не зовсім марна річ.

Полковник спробував засміятися, але сміх зразу перейшов у стогін.

- Боляче? - спитав Петр.

- Тільки коли сміюся. Йдіть уже, йдіть!

Петр квапливо вийшов.

Коли він добіг до Старого ринку, ратуша була вся в полум’ї. Ця найстаріша і найпрекрасніша світська будівля міста горіла, мов скирта соломи, але ніхто не звертав на те уваги: городяни, котрі не бились на мурах, мали досить клопоту рятувати власне майно. Оскільки ратуша була резиденцією влади, гасити вогонь прибула пожежна команда, але цівочка води, яку рятівники пускали в пекельне полум’я, що било з вікон зали засідань на другому поверсі, була безсила, хоч плач. На ринку стояв з кількома солдатами командир шведських гвардійців. Петр тицьнув йому під ніс Фалькенбергового листа й загорлав:

- Куди вивели в’язнів? Де бургомістр Ратценгофер?

Швед знизав плечима:

- Щодо цього не було ніяких наказів.

- Зостались у в’язниці? - крикнув Петр.

Швед знову здвигнув плечима.

- Ходімо по них, - сказав Петр. - Ти поведеш мене.

Швед жахнувся.

- Але ж туди не можна ввійти! Це певна смерть.

- Ходімо, - повторив Петр, вихопив пістоля й дулом штурхнув його під ребра. Швед неохоче рушив уперед. Та коли йому дихнуло жаром в обличчя, він упав навколішки, а потім ліг ницьма на брук, розкинувши руки.

- Туди я не піду. Можете застрелити мене, пане, але всередину я не ввійду.

Петр відняв пістоля, і швед звівся навколішки.

- Коли ви наважитесь проникнути туди, пане, то це в лівому крилі, - сказав він, подаючи Петрові залізне кільце з ключами, що висіло у нього на поясі. - Але мене туди не заженете. Краще куля, ніж спектися живцем.

Петр ухопив ключі й кинувся до ратуші.

У вестибюлі ще не горіло, але згори валив по сходах їдкий дим, що засліпив Петра й забив йому дух. Прикриваючи обличчя руками, Петр наосліп поточився туди, де, як він гадав, - бо в раптовому жаху та розгубленості втратив орієнтацію, - може бути ліве крило будівлі. А далі вже, натикаючись на стовпи та виступи, втікав і втікав від жару, що бухав йому в спину, ніби хтось дмухав з велетенських міхів. Він вирішив, що такого високопоставленого чоловіка, як бургомістр Ратценгофер, ув’язнили не в підземеллі для простих злочинців, а в комфортабельній камері для значних панів, із канапою, а може, й з дорогими гобеленами на стінах, якраз така розкішна камера могла б міститись у коридорі, до якого Петр наосліп убіг; жар там був так само нестерпний, як у вестибюлі, але дихати було трохи легше.

- Ратценгофер! - спробував він крикнути, але з грудей вирвалось тільки мізерне, безсиле хрипіння.

Потім, точачись коридором, наче п’яний, дотикаючись долонями то лівої, то правої стіни, він намацав залізні двері. Але за тими дверима не могло бути нічого живого, бо вони розжарилися до малинового кольору, а гуготіння вогню за ними свідчило, що там не мала камера, а просторе приміщення. І це було вже останнє, що зміг іще подумати Петр, бо саме в ту мить, коли він доторкнувся до розпечених залізних дверей, над головою в нього розверзлося склепіння стелі, і на те місце, де він стояв би, якби не був Петром Куканем з Куканя, тобто якби не зміг блискавично відскочити, з гуркотом посипалися, ніби на пекельній виставі, мармурові плити, розпечена цегла, балки, порох, попіл та жар.

В ту хвилину наш герой уже, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нічого не тямлячи, летів звідкись кудись, летів крізь темряву, дим і гаряче повітря, ніби відьма з «Макбета», а як долетів, чи то як упав на дно колодязя крутих сходів, то відчув у лівому коліні біль, такий нестерпний, що в нього зразу майнула думка, можливо, неприємна, але здорова: чи не скалічився він так тяжко, що кульгатиме довіку. Ради полегкості хотів був лайнутись, та виявилося - надкусив собі язика, а можливо, ще й зламав нижню щелепу та звихнув в’язи. А коли хотів помацати звихнуте, то пересвідчився, що не може ворухнути правою рукою, що в нього перебитий поперек і викручена щиколотка на правій нозі. Оскільки ж і дихати було боляче, він виснував, що з правого боку зламане принаймні одне ребро. Коротше кажучи, Петр був розбитий, пом’ятий, потовчений, обдертий, понівечений, змордований, як іще ніколи в житті, тому він навіть не звернув уваги на таку дрібничку, як відбита права сідниця. Але поки, спохмурнілий, обмацував себе, він помітив щось справді гідне уваги й подиву, а саме: кам’яна сходинка, на яку він спирався своїм перебитим (якщо його діагноз був правильний) попереком, слизька й вогка, і так само слизька, вогка й холодна стіна сходової клітки. В цьому палаці, охопленому вогнем, це було справді чимось неймовірним. І хай там Петр мав ребра поламані, чи тільки потовчені, та повітря, яке він насилу, з болем удихав, тхнуло скоріше цвіллю та гнилизною, ніж димом, і в темряві чулося щось аж надто добре знайоме Петрові шкрябання щурів та попискування їхніх щуряток. А напруживши свій ще оглушений слух, він неначе вловив, що крім шкрябання та писку крізь гнилу темряву проникає відлуння людських голосів.

Петр напружив слух іще дужче й розчув, що ті голоси хором повторюють слова проповідника, який ділиться думками такого типу:

- Де темрява, там нічого не видно.

А хор на те:

- Там нічого не видно.

- І це спостереження - здавалось би, по-простацькому очевидне, - виголошував проповідник, - є частиною Ладу Всесвіту, або Всеправди, яка є тільки одна.

- Яка є тільки одна, - повторив хор.

- Проте кращим, ніж світло наших очей, є світло розуму, який веде нас до пізнання того, що бога нема, а все, що є, походить із однієї праматерії, - вів далі проповідник, у якому ні Петрові, ні читачам цієї книжки не було важко впізнати втеклого ченця Медарда, самозваного верховного жерця веритаріїв.

А ті повторили:

- Все, що є, походить із однієї праматерії.

Тоді Петр, забувши про розбите коліно, розтовчену щиколотку, звихнуті в’язи, перебитий поперек і зламані ребра, сягнув по кільце з ключами, яке щойно дав йому шведський гвардієць, а переконавшися, що загубив те кільце, коли падав у темряву, почав рачки вилазити вгору по сходах, обмацуючи кожну приступку. Жару й чаду прибувало з кожною п’яддю тієї дороги, а водночас прибувало тріску та гуготіння, схожих на гук водоспаду; на першому поверсі пожежа розбуялася на всю силу. Кільце з ключами, яке Петр знайшов на першій згори приступці, було таке гаряче, що аж присвічувало Петрові на дорогу, коли він ніс його вниз, ухопивши крізь полу куртки.

- Пряма лінія рівна й нікуди не загинається, бо якби загиналась, то була б не прямою, а кривою! - волав Медард, а веритарії хором це підтверджували.

- Була б не прямою, а кривою!

- Трикутник має три сторони! - оголосив Медард.

- Трикутник має три сторони! - погодились веритарії.

В ту хвилину Петр, якому пощастило вибрати потрібний ключ, відчинив залізні двері в’язниці й гукнув досередини:

- Ратценгофер!.. Я шукаю пана бургомістра Ратценгофера! Нема його з вами?

Бо не було виключено, що шведські гвардійці, не знаючи тутешніх звичаїв, кинули бургомістра до звичайної цюпи.

- Слава Розумові, Правді й Справедливості, слава принципові «Все з одного»! - заскреготів з темряви Медардів голос. - Бо, якщо не помиляюсь, нам припала безмежна радість і честь: сам Учитель Петер Кукан фон Кукан ушанував своїм візитом свою вірну паству. Радіймо ж, браття!

- Радіймо! - хором відгукнулись веритарії.

- Кінець самотності й блуканням! - волав Медард. - Учитель знайшов шлях до нас, щоб подати нам свою тверду руку, він приніс нам дар своєї мудрості, щоб вивести нас на добру путь, коли ми з неї збочимо!

- Коли ми з неї збочимо! - підхопили веритарії.

- Годі! - гукнув Петр. - Я поставив вам ясне, зрозуміле й просте запитання, а ви відповідаєте на нього ослячим ігіканням. Кажу ще раз: я шукаю бургомістра Ратценгофера. Не знаєте, де він сидить?

- Пан бургомістр Ратценгофер тут, із нами, - за хвильку відповів Медард. - На жаль, пан бургомістр не захотів приєднатись до нашого, як ви, Вчителю, кажете, ослячого ігікання, бо не зрозумів його значення. Не маючи покріплення, яке ми, ваші учні й послідовники, черпаємо тим своїм ослячим ігіканням із блаженних джерел Всеправди, до яких ви нас, Учителю, привели, пан бургомістр піддався слабодухості й помер. А ми, Вчителю, сидимо тут уже день і ніч, голодні й без сну, і завдяки своєму ослячому ігіканню досі живі й здорові. Пан бургомістр Ратценгофер пробув у цій темниці, за моєю грубою оцінкою, годин із п’ять, щонайбільше шість, і, полишивши всяку надію, опинився - в розумінні метафоричного поетичного образу, а не в розумінні вульгарної віри в посмертне життя - перед брамою пекла. Марно я намагався підбадьорити його викладом ваших думок, Учителю, тобто головних засад вашого вчення, в якому немає місця богові, й покріпити його знесилений дух оповіданням про геройство вашого батька, пана Йоганна Кукана фон Кукана... Пан бургомістр, - вів свою невеселу розповідь Медард, - хоч і не заперечував моїх висновків, але утримувався від будь-яких свідчень розуміння чи згоди, так що я мав досить прикре відчуття, ніби говорю в порожнечу, а він усе нарікав на згубу свого рідного міста Магдебурга та ганив зрадливість шведського короля. Врешті пан бургомістр замовк зовсім, і ми забули про нього, а тоді один з братів наступив на його мертве тіло. Слід боятися, що його смерть була добровільна: він утопився зумисне.

- Як він міг утопитись у будинку, що горить? - здивувався Петр.

- Підійдіть до нас, Учителю, - відповів Медард, - і побачите - в цьому негостинному приміщенні дуже легко втопитись.

Петр наосліп ступив з кам’яного порога всередину підвалу - й побачив, що веритарії стоять по коліна в воді.

Бо підземелля старої ратуші в Магдебургу вентилювалося трубами завдовжки з півтори тисячі стіп, за нашими нинішніми мірами менше як півкілометра. Труби тяглися від Старого ринку на схід і виходили на берег Ельби, точніше - Малої Ельби, навпроти Піщаного острова. Цей простий пристрій, завдяки якому повітря в підвалах ратуші, в її підземних переходах та темницях не залежало від того, що діється нагорі, чудово виправдав себе саме тепер, коли ратуша горіла, але був невигідний тим, що, коли рівень води в річці піднімався, - а це з такою примхливою річкою, як Ельба, траплялось не тільки навесні, - частину підземних приміщень ратуші затоплювала вода, зокрема велику в’язничну камеру, звану Танталовою, бо ув’язнені там, стоячи в воді, мучились від спраги: адже вода була брудна й смердюча. І легко уявити собі та зрозуміти, як нестерпно страждав достойний, немолодий, багатий, а отже розпещений городянин пан бургомістр Ратценгофер, коли з волі шведського коменданта його кинули в цю клоаку, в темряву, між людей видимо божевільних, тоді як рідне, дороге йому місто пожирав вогонь. Йому було так нестерпно, що він волів упасти у воду , й покласти кінець мукам.

Петр полегшив страждання членів секти, мимовільним засновником якої він був: відчинивши двері Танталової темниці, дав людям змогу вигідніше розміститись на сухих приступках кам’яних сходів, які сам пролетів у карколомному падінні. В’язні могли перечекати, поки пожежа над їхніми головами згасне. Але саме коли вони бралися сходами вгору, голосно славлячи свого Вчителя, охоплену вогнем будівлю до підвалин струснув вибух. Склепіння над головами переляканих веритаріїв ошкірилось вогненною розколиною, з якої шугнули пекельні язики. То вибухнув пороховий погріб. Тогочасний гравер, відтворюючи загибель Магдебурга, вправно й тонко зобразив цю подію у вигляді стовпа з вогню й диму, над яким злітають безпорадні маленькі фігурки людей, підкинутих вибухом угору. Добре, хоч в оборонців міста, як зазначено, лишалось обмаль пороху. Але й так вибух спричинив настільки жахливі руйнування, що коли над головами розверзлася вогняна хлань, з якої лавиною ринув гарячий присок, з веритаріїв ураз ніби здмухнуло їхню штучно підтримувану хоробрість. За прикладом Медарда, що заверещав, ніби той присок сипонув йому просто на голову, вони завили зі страху й почали кусати, дряпати та штурхати один одного. Тільки Петр, звиклий до страхітливих критичних ситуацій, які навіть - коли можна вірити одному його давньому твердженню - на свій лад любив, не позбувся розуму й повівся, за звичкою, чудово. Притулившись до холодної стіни, щоб уберегтись від вогняного дощу, він щосили, перекривши гуркіт каміння, що валилося зі стін, і ревіння охоплених панікою веритаріїв, крикнув:

- У році дванадцять місяців!

Це його твердження, що своєю незаперечністю точно пасувало до рамок Всеправди, потонуло в гармидері, але Петр не здався й крикнув у ревище та стугін:

- Коні їдять овес!

- Коні їдять овес! - озвався поруч голос проповідника Медарда, який, збагнувши, що Петр бере повіддя в свої руки, переміг власний жах і поквапився підпрягтись:

- Мавпа має чотири руки!

- Мавпа має чотири руки! - відгукнулося кілька веритаріїв, що тислись на сходах віддалік.

А за якусь часину вже вся громада гідно й спокійно хором повторювала сентенції, які Петр, а за ним Медард виголошували і які поступово набували глибини й змісту:

- Ніщо не триває вічно!

- Кожен дощ і кожен снігопад колись скінчиться!

Пекельна розколина над головами веритаріїв з гуркотом розширювалась і довшала, але присок, що сипався звідти, дугою обминав урочистий хорал голосів, які вигукували те, що до певної грубої міри узгоджувалося з дійсністю і, висловлене вустами мислячих створінь, приборкувало їхній переляк. Склепіння хоча й розкололось, але не завалилось, отож ми не можемо виключити того, що обвал стримала саме Всеправда, до якої звертались веритарії.

Тим часом генерал Тіллі, цей вояк до самих кісток, нетерпляче дожидався, - і це треба записати на його користь, - що бургомістр Ратценгофер, про чию нещасливу долю він не знав, пришле парламентера з білим прапором і заявою про капітуляцію. Але час минав, а парламентера все не було, тож Тіллі, клацнувши пальцями, звелів сурмити на штурм. На той час гармати старого Магдебурга вже мовчали, місто боронилося лише тілами захисників, палаючи шаленим і на вигляд неприродно ясним полум’ям. Вогонь перескакував з вікон у вікна тих будинків, які ще не горіли, і жінки, пробігаючи вулицями в нестерпній жароті, кидали дітей у полум’яні руїни й самі гинули, привалені цеглою зі стін. Відчайдухи, що квапились померти, голіруч кидались на ворогів, які дерлись на прибережні укріплення, а ті, ще не втомлені смертельними жнивами, рубали, стріляли, кололи, трощили та душили їх, пробиваючи собі шлях туди, де ще не горіло і де було зосереджене все, що лишалося цінного в Магдебурзі, - до собору, в якому сховалися патриції. А там на цісарських вояків чекала невеличка - справді невеличка - несподіванка, бо бронзові двері собору були розчинені навстіж і в них стояла вродлива панна, вся в білому, на голові весільний завій з віночком. Граційним рухом простягаючи до зухвалих вояків обидві долоні, горою наповнені діамантами, смарагдами, перлами та рубінами, вона зверталась до них лагідним голосом:

- Вітаємо вас, відважні рятівники!

Навіщо була ця комедія й що вона означала? Неважко було вгадати: панна в білому зображувала собою дівчину з герба Магдебурга, про яку існувала легенда, ніби та дівчина охоронятиме своє рідне місто, поки не зречеться дівоцтва й не подасть руки женихові, щоб повести його до свого ложа. І це, за планами й надіями панства, яке ховалось у храмі, мало статися сьогодні. Краса й видима невинність панни, що вітає цісарських вояків, мала приборкати їхню дикість, а коштовності, які вона їм простягала, наче посаг, - наситити їхню жадобу за здобиччю, слова привітання, можливо, призначалися для вух самого Тіллі, бо були дібрані так, щоб розтопити крижаний панцер на його вояцькому серці. Та де в ту хвилину був Тіллі, на котрому з далеких пагорків, що панували над місцевістю, він затримався? Які сміливі стратегічні ходи саме придумував і зважував? А його солдати - що вони могли знати про давню, ще з поганських часів, легенду про Магдебург? Панна не встигла доказати свого привітання, як уже лежала в крові, замотана в свої завої, а солдати зчепилися в бійці за її перли та самоцвіти. В ту ж хвилину з глибини храму пролунав крик жаху, бо панове й дами, які дивились на все те в напруженому чеканні, зрозуміли: все скінчиться якнайгірше, для них нема рятунку. І справді: за десять-двадцять хвилин повбивано всіх, що сховалися під священним дахом собору; не пощадили ні старих, ні немовлят. Бо солдати боялися, щоб їх не послали передчасно кудись-інде, тож працювали якнайшвидше, і вбивання обійшлося без зайвої жорстокості.

На закінчення можемо сказати: хоч під час війни, званої тепер Тридцятилітньою, подекуди спалахували різанина куди страшніша, ніж оця, на осторогу майбутнім поколінням увічнена не одним майстерним пензлем, та, мабуть, більш ніде на такому невеличкому просторі не лягло зразу стільки трупів, так розкішно прибраних, - хай навіть коштовності з них позривали, - як 20 травня 1631 року в магдебурзькому соборі.

Місто Магдебург, багате й поважне, було споруджене капітально: будинки здебільшого муровані; навіть дерев’яні, за приписом магістрату, були розгороджені між собою стінками завтовшки в цілу цеглину. Тому лише за чотири дні вогонь спромігся пожерти все місто до останньої халупи, окрім повного трупів собору. Можна було сказати: «Був Магдебург - і нема його».

Всі ті чотири дні й ночі солдати Тіллі перегрібали пожарища, шукаючи здобичі. Що знайшли цінного - забрали. Що знайшли живого - замордували. З тридцяти тисяч магдебуржців уціліла жменька. Кажуть, ніби Вальдштейн, який тоді жив у Ічині, так розгнівався, почувши про цей погром, аж пожбурив у свого камердинера срібним дзвіночком. Історики й досі гадають, що, власне, було причиною цього безглуздого жеста. Декотрі припускають, ніби герцог заздрив Тіллі. Інші - буцімто його обурила підлість шведського короля, який не допоміг союзному містові, що присягло йому на вірність, і спокійно дивився здалеку, як воно гине. Але ми, обізнані з пригодами Петра Куканя, знаємо: правда зовсім інакша. Що було гідного заздрості в тому, що Тіллі спромігся вбити тридцять тисяч мирних жителів та обернути на попіл одне з найпрекрасніших міст тодішньої Європи? Пусте! Єдина розгадка ось у чому: той, хто пожбурив дзвіночком у камердинера, був не Вальдштейн, а знов же його двійник, який після меммінгенської інтермедії лишився на службі в герцога й дедалі глибше та поважніше переймався цією найбільшою артистичною роллю свого життя, аж поки засвоїв не тільки герцогові звички, не тільки його спосіб мислення, але і його хвороби, насамперед сифіліс, що протікав у двійника бурхливо.

Справжній Вальдштейн жив тоді інкогніто у Відні й наставляв вуха на все, що де цвірінькне. З того, що цісар того ж таки року попросив його знову стати на чолі католицького війська і що Вальдштейн, милостиво вислухавши прохання свого монарха, знову набув могутності, якою не тішився навіть у найпрекрасніші літа свого піднесення, ми робимо висновок, що те таємне перебування у Відні не було марне.

Так, ось у чому полягає правда. Маршал Тіллі, чий життєвий шлях тоді вже доходив кінця, не тільки не запишався, здобувши Магдебург, а навпаки, був приголомшений масштабами катастрофи, в якій завинив, і пролив над знищеним містом сльозу, яку марно силкувався приховати від оточення. Мало того, він наказав відправити месу за душі жертв і припинив дальші грабунки та вбивства - хоч і запізно, а все ж припинив. Завдяки цьому жменька змучених людей, яка одного дня вибралася з іще димучих руїн ратуші й пошкутильгала кудись у безвість, кудись, - якщо таке місце досі існувало, - де не смерділо трупами в недогорілих руїнах. Завдяки цьому та жменька, веритарії, наважилась вийти з підземелля ратуші на світло боже й не привернула уваги солдатів, стомлених убивствами та грабунками. Під проводом Петра, який з них усіх зберіг найбільше сили, бо дужче звик до фізичного напруження та злигоднів і пробув у підземеллі не так довго, вони пройшли голодним маршем через села Діздорф і Барлебен, геть виплюндрувані. Аж в Амменслебені втікачам пощастило купити трохи молока, і Петр дозволив їм випити зовсім небагато, бо після такого страшного посту можна було їсти й пити лише потрошку. А коли вони сяк-так підкріпились, Петр промовив до них так:

- Гадаю, після всього разом пережитого ми не розійдемося просто так, тим більше, що всі ми бездомні жебраки, а часи тепер несприятливі для закладання нових домівок. Нас звела докупи - хоч моєї свідомої заслуги в цьому нема - ідея розуму, правди й справедливості. Це непогана ідея і, гадаю, саме нині вкрай потрібна. Колись давно в Італії я спробував був улаштувати державу справедливих, чесних громадян. Я зазнав невдачі. Може, мені пощастить утримати на світі секту справедливих ізгоїв. З ідеї справедливості випливає необхідність захищати скривджених і карати беззаконня. Покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга - хай це буде одним з наших найперших завдань.

- Одним із наших найперших завдань, - повторили в унісон веритарії.

- Ми живемо серед злочинців, - провадив Петр, - тож, де буде змога й стане сил, караймо їхні злочини смертю.

- Караймо їхні злочини смертю, - повторили веритарії.

- Це жорстока програма, - докинув Медард, бо не хотів лишатись осторонь, - але вона в згоді з жорстокістю цих часів, за які ми не відповідаємо. Будьмо суворі насамперед до себе й безжальні до тих, котрі схочуть завдання, які поставив нам Учитель, використати для власної вигоди.

- Для власної вигоди, - повторили веритарії.

- З ідеї правди, - знову почав Петр, - випливає необхідність говорити правду й жити по правді, що означає не брехати навіть власному сумлінню. А принцип розуму накладає на нас обов’язок боротися проти цієї війни, бо вона безглузда, а отже й нерозумна, й переслідувати тих, хто її розпалює. І це хай буде нашим завданням. Нас тільки жменька, але я сподіваюсь і вірю, що невдовзі стане більше. А коли хочемо, щоб нас було більше, стримаймо плач та скарги, бо плачем і скаргами до своїх лав нікого не принадимо. Нема нічого пустішого, ніж сумувати та бідкатись, бо навіть якби злити докупи весь сум та бідкання в світі, вони не дійдуть до бога з тої простої причини, що бога нема.

- Бога нема! - вигукнули веритарії.

- Є тільки Всеправда, - сказав Медард, бо хотів, щоб останнє слово лишилось за ним.