Сімферополь. Видавництво

За рік у беглер-бейовому палаці вивчила Настя мусульманський звичай. Знає вона, що господар сералю приходить до нього надвечір, і ніякі двері не можна замкнути перед ним. Та ніч минає спокійно, і ані вранці, ані вдень, після служби в султанському палаці, ані другого вечора не чути за нього. Де ж він? Помер чи теж у поході? Але тоді навіщо викрали її з Каффи і привезли аж до Стамбула? І чому тоді араби-матроси казали їй про султанський сераль?

Нема відповіді. Змучена марними думками і марним очікуванням, не спить Настя і дивиться у темряву заплаканими очима.

Назлі-ханум - султанова бабка - в неласці. Чотирнадцять років тому, коли небіж її, султан Ахмет, оперезався мечем предків у мечеті Еюба (182), вислав він до старого сералю всіх ода лик (183) та султан свого батька, разом з їх рабинями, євнухами, гіль-сизами (184), астрологами, карликами і ворожбитами, а Назлі-ханум заборонив переступати поріг свого палацу.

- Лютувала Назлі, та довелося скоритися. Кілька років не бачила вона очей падишахових, кленучи долю і султана Ахмета разом із нею.

І ось помер султан Ахмет.

Вже півроку панує в Стамбулі юнак Осман, але ніякі нагадування і хитрощі, ніякі подарунки не допомагають старій Назлі. Ще й досі молодий султан не одвідав старої бабки, не зняв з неї неласки. І вирішила Назлі-ханум відшукати йому таку красуню, щоб закохався в неї молодий падишах і, вдячний старій бабусі, дозволив їй одвідувати свій палац і брати участь у державних справах. І наказала вона Гасанові за всяку ціну здобути бранку Селімову, куплену торік восени на вагу золота.

Але Гасан сховав золото старої султани і просто викрав Настю з допомогою алжірських піратів.

Назлі-ханум була в захопленні від прекрасної бранки. Вона вже уявляла собі, як з'явиться з нею до свого онука.

- Навчи її, Гасане, нашої мови і звичаю, - говорила вона. - А головне, втлумач їй, що я її благодійниця, що без мене животіла б вона десь у злиднях і що повинна вона любти мене над усе і слухати кожне слово моє і виконувати кожне моє побажання. Ось коли я нарешті надолужу своє! Бо її руками і вустами керуватиму державою, як візничий - кіньми або спритний штукар - ляльками Кара-гьоза (185).
Минають дні. Вже третій тиждень Настя під дахом Назлі-ханум, і потроху захоплення старої султани перетворюється на тривогу і розчарування. Вона уважно придивляється до полонянки-козачки і відчуває, що ніколи не стане вона покірливою лялькою в її руках. Настя стримана й чемна, але ніздрі її здригаються від ненависті й огиди, коли стара султана пригортає або цілує її.

- Гадина! Отрутна гадина, а не рабиня і донька! - сичить обурена султана. - Де були твої очі, старий йолопе, коли ти віз її сюди?

Гасан шанобливо мовчить, але іноді і його очі спалахують ненавистю до старої султани.
Насті призначили служницю-гуцулку. Це була покірлива і залякана жінка, заморена довгою надмірною працею. Вже кілька років топила вона лазню і з ранку до ночі, надсаджуючись, тягала важкі оберемки букових дров. Бліда, безбарвна, всипана рудим ластовинням, наче поцяткована мухами, вона намагалася не потрапляти на очі ані самій Назлі, ані її доморядниці Фатьмі. Любка повільно танула від сухот і тільки ввечері трохи оживала, і тоді спалахували на її вилицях червоні плями, від яких вона дивовижно нагадувала червонобокі яблука-кандини з султанських садів. Служба у Насті була для неї відпочинком, та й приємно було хоч іноді поговорити з землячкою. І, запнувши важкі багдадські килими на дверях, розповідала Любка гарячковим шепотом:

- За померлого падишаха жили ми у новому сералі - он там, за високими мурами Стамбульського мису, - вказувала вона на європейський берег Босфору, засипаний незчисленними вогниками. - Жінок там було як каміння у морі: султан, одаліски, служниці... Я там, власне кажучи, виросла, бо забрали мене людолови підлітком. Наслухалася такого, що й подумати боязко, не те що розповісти уголос.

- Ну, а Назлі? - уриває Настя. - Що вона за людина?

Рабиня мовчить і пересмикує плечима, наче їй холодно.

- Таких, як Назлі, нічим не налякаєш, - виривається раптом у Любки. - Робила вона, що хотіла. Зазивала дo себе молодих яничарів, ночувала з ними. Якось поїхала за скутарійські ліси, побачила у полі молодого райо (186). Впав він їй в око. Чорноокий такий, стрункий, як очеретинка, і все червоніє. Наказала йому Назлі принести до палацу квітів. Більше його не бачили: три ночі не відпускала його Назлі, а потім втопила в Босфорі. Нарешті урвався султанові терпець: заборонив він їй з'являтися до Біюк-сарая (187), бо ж по всіх площах плескали язиками про нашу Назлі, - і посватав Назлі-ханум з Ісмет-башею і призначив Ісмета до Белграда беглер-беєм подалі від сералю і від Стамбула... Але Ісмет-баша був у Назлі-ханум справжнім невільником. Раз на місяць пускала вона його до гарему і весь час пиячила з сербськими юнаками. Ісмет мовчав. Не міг він слова вимовити проти дружини, бо ж він - порох від її ніг, сестри падишахової, навіть не смів переступити порога свого гарему без запрошення. Добрий він був, жалісливий. Шкода йому було всіх, кого катувала Назлі. А Назлі ревнива була, як тигриця. Якось побачив Ісмет рабиню-черкешенку, поколоту до крові булавками. Зітхнув він, попестив її по щоці і сказав: «Не, плач, ягнятко, не ти сама тут страждаєш». Переказали це жінки Назлі. А вона покликала головного євнуха і наказала відтяти черкешенці голову, начинити її рижом з родзинками, підсмажити та й запросила башу обідати. Подають йому блюдо, а вона отак ласкаво: «Покуштуй свого ягнятка, любенький». Баша зняв покришку, зиркнув. Як схопиться, начебто сів на шпичку держи-дерева, як кине їй в обличчя слова розлуки! Повернув він Назлі-ханум нафак (188) і випросився в султана беглер-беєм до Смірни. Тільки не довго прожив Ісмет після розлуки, - доказала Любка впівголоса, начебто боячись, що підслухають і зрозуміють її слова.

- А що? - також тихо спитала Настя.

- Та... знайшли його в ліжку мертвим, а під ковдрою змія гаспида, он такого, як показують на базарах єгипетські штукарі, - відповіла жінка і замовкла...

І мовчанка її сказала Насті, що не без участі Назлі-ханум заповз смертельний гаспид у ліжко Ісметове.

- Ну а якщо я не потраплю до сералю, - що вона вдіє зі мною? - спитала Настя згодом.

Любка знизала плечима, зніяковіла, промимрила щось невиразне і вислизнула з кімнати.

За звичаєм, кожна гостя вихваляється кіньми та рабами, євнухами і оздобами. Вихваляється і Назлі-ханум і кличе Настю, пишаючись красунею-рабинею. Подають різні ласощі. Гості п'ють смачні шербети, гризуть фісташки та печиво і розповідають про пожежу Каффи, про жахливі грабунки дніпрових піратів, про те, що проти них надіслано двісті найкращих галер, озброєних важкими гарматами, і незабаром розтрощать вони козаків, як хробаків... Настя полотніє і мало не зраджує себе, але ховає очі під повіками і сидить нерухомо, як статуя.

За тиждень погіршали новини. Гості вихвалялися блискучою перемогою над козаками. Розповідали, ніби всі чайки потоплено десь в Азовському морі, ніби Іскандер-баша сплюндрував Базавлук.

Настя не витримала, закусила кінець серпанку і вибігла з зали. Вона замкнулася у себе і довго ридала, впавши у подушку обличчям.

Був вечір. Сонце провалювалося за кам'яні брили споруд, нагромаджених по той бік Босфору. Стрункі мінарети Сулейманіе та мечеті султана Баязіда здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту на мосянжовому небі.

Почувши ридання, Любка тихо прослизнула до Насті, сіла біля її ніг і мовчки пестила її рукою. Настя рвучко підвелася.

- Слухай, Любко. Тільки скажи мені саму правду. Що чути в місті за козаків? Невже вони нас не визволять?

Гуцулка сумно всміхнулася.

- Де ж там, панночко! Ще місяць тому чула я, ніби спалили Каффу, а потім ще кудись попливли... Тільки не сунуться вони до Стамбула на вірну загибель. Хіба можна подолати Туреччину?

- Ну; а все ж таки... Невже тобі не хочеться додому? - допитувалася, ніби від Любчиного бажання залежала її доля.

- Кожному краще на волі - і пташці, і людині, - з стриманою суворістю відповіла гуцулка. -:- Тільки бідній людині і на волі - неволя, бо нема де голову схилити, та й їсти-пити теж треба.

І з її тону Настя відчула невидиму та неперехідну межу між собою і нею. І тому стало їй ще холодніше й самотніше.

- Добре! Отже, у п'ятницю опівдні, а зараз - двісті флоринів...

В гаремі начебто забули про Настю. Зранку всі говорили про те, що кизляр-ага (190) вигнав Гасана з посади і що Гасан не знає, де зараз подітися. Настя слухала жіночі розмови з удаваною байдужістю. Вона ненавиділа Гасана, бо він позбавив її єдиної змоги вирватись з неволі, і навіть зраділа його лихові.

Надвечір прийшов Гасан. Його поява примусила жінок замовкнути. Гасан якось потемнів і зблід, але тримався гідно і невимушено. Довго пив він шербети у мармуровому кіоску, потім грав у трик-трак з перськими танцюристками, програв їм жменю дрібного срібла і запалив наргіле. А коли Назлі-ханум, випивши вина, раптом закуняла, непомітно пробрався до Насті.

Настя звела до нього запит ливо-ворожі очі. Гасан сів проти неї, довго мовчав, тер лимонно-жовте підборіддя, потім стукнув кулаком по дивану.

- Шайтан мене роздери, якщо я знаю, як зговоритися з тобою! - вигукнув він. - Адже ж могла б вийти чудова справа, присягаюся бородою пророка!.. Визволилася б ти від старої карги, а я мав би знов свою посаду і, мабуть, став би заступником кизляр-аги.

Настя мовчки дивилася на нього і не розуміла, в чому річ. Голос Гасана бринів нібито щиро і нібито доброзичливо, але Настя не хотіла зрадити себе і з удаваною напругою зсунула брови і спитала, запинаючись і навмисно перекручуючи слова:

- Гасан з сералю - геть?

І підкинула ногою, ніби виштовхнула когось за двері.

- Ото ж воно й є, що вигнали мене, наче гяура-собаку, - скрипнув зубами Гасан. - І все через цю кляту Назлі: поїхав я до Каффи, а кизляр-азі переказав, ніби захворів. Думаю: привезу тебе, зароблю, вислужуся через твою красу, бо я ж відшукав тебе у Сафара, а Назлі подарувала б тебе падишахові. Рука руку миє, як кажуть... А вона, проклятуща, уперлася, як ослиця. Подавай їй драглого слимака, ягнятко, а не справжню жінку. Та хіба така підкорить собі нашого падишаха?! Його, як коня, загнуздати ще треба.

Настя почала розуміти, куди веде хитрий Гасан. Він щось вигадав і потребує її підтримки. Добре граючи свою роль, Настя задумливо закусила губу і водила очима по стелі, ніби пригадувала уривки слів, потім перепитала:

- Кизляр-ага Гасана з сералю - геть?

Потім з прихованою огидою попестила євнуха по гладкому плечу і зітхнула співчутливо.

- Гасан - якші (191). Назлі-ханум не якші.

- Зовсім стерво. Голову собі заливає вином і нічого не тямить. От коли б ти, джаним, зрозуміла!.. Ох, що я вигадав! Таке... Ось сідай, послухай. Може, й зрозумієш, - з рішучістю людини, яка кидає в грі останню карту, заговорив Гасан і вказав Насті на подушку навпроти себе. - Хочеш стати зіркою сералю? Дружиною самого падишаха? Сісти високо-високо на престолі султанському? Щоб я, Гасан, падав тобі до ніг, як перед самим падишахом? І щоб Назлі луснула від люті, як жаба під слоновою ногою? Хочеш, ханум? Хочеш врятуватися від великого лиха? Адже ж тебе продано. Бачила ти товстого гpeкa? Це відомий маклер. Він купив тебе для Адріапольського санджака (192), безносого діда, що гниє від франкської хвороби. Він тебе заразить, і за два роки в тебе теж провалиться ніс. У п'ятницю прийдуть по тебе негри-носії. Спитай Фатьму, жінок.

Стара вже взяла завдаток. Отже, рятуйся, ханум, і врятуй мене разом з собою.

Настя затремтіла всім тілом. Від Назлі кращого не дочекаєшся, а тон в Гасана щирий, як у людини, доведеної до розпачу.

І раптом, забувши хитрощі, Настя схопила Гасана за руки і відповіла чистою татарською мовою:

- Іди, Гасане, до падишаха! Дій! Я зроблю все, що треба.
Південь жаркий, імлистий. Зелені хвилі Босфору. До біломармурової пристані Назлі-ханум мчить розкішний каїк з лакованого білого ясеня, вкритий пурпуровим килимом, на якому лежить огрядний і літній кизляр-ага. Негри-євнухи здалека помітили несподіваного гостя і вибігли назустріч, перш ніж каїджі причалив до сходів. Вийшла і сама Назлі-ханум, спираючись на двох кpaсунь-черкешенок, і зупинилася під портиком вілли.

Не відповідаючи на земні поклони євнухів, кизляр-ага вистрибнув з каїка і несподівано легким кроком рушив до господині з скринькою в руках, загорнутою в зелений шовк.

- Тінь аллаха на землі, непереможний наш падишах, - заговорив він вивченим барвистим стилем двірського вельможі, - послав мене привітати сестру свого діда, - хай буде солодким відпочинок його в садах райських, - і спитати, чи здорова мудра султана - хай спасе її всемогутній аллах від недуги і зла, як зберігає пальмова тінь в пустині свіже джерело серед своїх плодючих коренів.

- Хай буде благословення аллахове з джерелом одвічної правди, нашим непереможним падишахом, - низько схилила голову Назлі-ханум, ховаючи радісний блиск в зіницях. - Хай ллє він кров прахоподібних гяурів, як ллються у моря річки трьох суходолів його держави, і хай злітає слава його вище від хмар, подібна до орла, що дивиться просто на сонце: Я здорова і щаслива увагою падишаха.

- Хай буде мир і радість в прекрасній оселі твоїй, - вів далі кизляр-ага, - і хай прикрасять оці самоцвіти мудрий сніг твоєї старості, - подав він Назлі-ханум розкриту скриньку, де мінилася морозним розсипом діамантова діадема. - А ще наказав переказати тобі володар сходу і заходу, півдня і півночі, що завтра, за годину перед третім азаном, одвідає він тебе в твоїй віллі.

Назлі сяяла. Вона запросила кизляр-агу до вітальні, наказала подати найкращих шербетів і ласощів і частувала його, наче рідного сина.

Закінчивши з офіціальним дорученням, кизляр-ага почав весело і невимушено розповідати палацові новини і міські події, та незабаром попрощався з гостинною господинею і чемно запропонував Назлі-ханум залишити їй одного з євнухів приготувати падишахові його улюблені квіти і ласощі. Назлі радісно подякувала, і тільки-но відчалив каїк з кизляр-агою, звела на ноги свій палац. Почалося гарячкове прибирання і готування до зустрічі.
Ранок був ясний, прозорий і ніжний. Уквітчаний, напахчений, чисто вимитий палац Назлі-ханум з моря здавався фарфоровою мережаною іграшкою. На плоскій покрівлі його чатували негри-раби, щоб своєчасно сповістити про появу «Буцентавруса», султанської галери.
І ось з-за похмурого серальського мису виринули чотири чайки, наказуіочи зустрічним кораблям і каїкам звертати з дороги. За ними, розпустивши пурпурні вітрила, гордовитим казковим птахом виплив «Буцеитаврус» з цілою зграєю важких присадкуватих галер, струнких легкохідних сандалів і каїків з вибагливо різьбленими дзьобами носів. Ціла юрба яничарів та різної двірської челяді виповнювала їх строкатими халатами і чалмами. Соковитими яскравими фарбами вирізьблювалися вони на тлі імлисто-блакитного моря і стамбульського узгір'я під легким серпанком туману. А порошинки іскор спалахували у ласкавих аквамаринових хвильках, блискучо мінливих, як шовк.

Веселий і бадьорий сидів султан на кормі, покручував чорний вус і неголосно розмовляв з бустангі-башею (193). Він милувався Босфором, барвистими вітрилами човнів, жадібно дихав морським повітрям, і було помітно, що якась жартівлива думка крутиться в голові молодого султана, і тому мружиться він і мугикає веселу модну пісеньку фрігійських матросів.

Назлі-ханум вже чекала високого гостя. Рабині-черкешенки підтримували її, бо вона ледве стояла під тягарем самоцвітів на грудях і плечах. Розкішна діамантова діадема з прозорим серпанком уквітчувала її колись гарну голову. Танцюристки з бубнами і китицями квітів, євнухи-музики і красуні-рабині з кошиками троянд мальовничо розсипалися за нею, ладні роздатися на два боки і пропустити почесного гостя. І наче рама з блискучого чорного дерева, облямовували всю групу нерухомі негри-євнухи, вишикувані вздовж колонад.

Коли передні чайки розійшлися в боки і «Буцентаврус» причалив до мармурової пристані, танцюристки змахнули прозорими шарфами і закружляли у вибагливому танці роєм барвистих метеликів. «Буцентаврус» кинув якір. З борту спустили на пристань східці, і скотився ними м'який, важкий вал килима, а назустріч султанові рушила Назлі-ханум, молитовно схрестивши руки на грудях перед «тінню аллаха». Вона зупинилася за три кроки від падишаха і впала перед ним ниць, а за нею попадали музики, рабині, євнухи і черкешенки з кошиками троянд.

- Вітаю того, чиї очі повертають світло сліпим, а видючих засліплюють своєю славою, - вимовила Назлі-ханум хрипким від хвилювання голосом.

Сурми і барабани вкрили її привітання.

Султан підняв стару бабку, поцілував її в чоло, але ті, що близько знали Османа, помітили, як гидливо стиснув він губи, щоб не відчути дотику до її драглої, густо напудреної шкіри, потім рушив до палацу.

Назлі-ханум перевершила саму себе. Розкішний бенкет чекав юнака-падишаха. На низьких круглих столах з бронзи і кутого срібла стояли десятки холодних і гарячих страв, фрукти. і ласощі.

Падишах весело жартував зі старою Назлі, пригадував дитинство і свої колишні пустощі та каверзи, ніби міжним і Назлі-ханум ніколи не пробігало жодної тіні. Він запрошував її знов до сералю, пообіцяв вигідний башмак лик (194) і навіть запропонував призначити на Румелійського каді сина її приятельки, удови Рустема-баші.

І весь час навколо стола плавко кружляли сірійські танцюристки, млосно вигиналися єгиптянки з облудно-лінивими усмішками на товстих губах, і мчали вихором в бурхливому, танці тонкі і стрункі, як гірські сарни, абхазки і кабардинки, захоплюючи султана пругкою грацією своїх гнучких фігур.

- А тобі не боязко, що я заберу до сералю твоїх красунь? - жартівливо питав султан, ковтаючи соковиті імлисто-сині грони винограду. - Мабуть, проклинатимеш мої відвідини, втративши кращі троянди свого саду?

- Квіти квітнуть для сонця, а хіба падишах не сонце правовірних, - відповідає Назлі, і одяг її міниться при кожному русі строкатим розсипом самоцвітів, а в думках підраховує вона користь від примирення з молодим падишахом.

- Ого! Бабуся Назлі навчилася відповідати не гірше від наших поетів, - всміхається падишах, підставляючи келех під носик кунгана з ручкою у вигляді нільського ібіса (195). - Як ти гадаєш поете? - звернувся він до євнуха, що залишився напередодні у старої султани.

- Гадаю, що вищий від поетів є той, хто надихає їх творчість і відкриває їм своєю мудрістю браму безсмертя, бо найяскравіші образи наших віршів є лише блідий відбиток слави нашого падишаха, - не розгубився молодий євнух-поет. - Але треба визнати, що не всі вірші придатні для невитончених ушей. Є співи таємні, що бринять казковою музикою тільки почуттю безсмертного, - загадково додав він і сів за спиною султана.

Падишах посміхнувся і нахилився до поета:

- Ну, так скажи мені їх потай, Сулеймане, а ви, кpaсуні, танцюйте і танком своїм уквітчуєте мелодію його вірша.

Повільно і урочисто рушила зграя рабинь і попливла в старовинному танку, загортаючись у прозорі серпанки, бринячи золотими намистами і обручками на руках і ногах. І поки пливли вони м'якими харасанськими килимами, Сулейман прошепотів на вухо султанові кілька слів, від яких воложно і радісно блиснули у вустах білі зуби Османові, а очі примружилися насмішкувато і весело.

- А тепер покажи мені свій палац, бабусю Назлі. Давненько я тут не був, - звівся він на ноги. - Проведи мене, Сулеймане, кращий у світі граняр самоцвітів майстерного слова.

І, спираючись на хитке плече поета, рушив він до виходу.

Він обійшов сади з мармуровими кіосками, тераси, сповиті гліциніями і виткими трояндами, покої танцюристок і зали з водограями посередині, потім з виглядом пустотливого софти (196), що замислив підстроїти найспритнішу каверзу старому імамові, раптом звернув під колонаду внутрішнього садка. Легкі арки на різьблених колонках утворювали під нею приємну прохолоду. Падишах зупинився, зиркнув уздовж галереї і раптом засміявся, докірливо хитаючи головою:

- Ой бабусю Назлі! Де твій колишній смак і почуття прекрасного? Хіба можна псувати такі галереї, завішуючи килимами і засуваючи скринями найкращі двері твого палацу! Адже ж їх різьблення потьмарює грати мечеті Сулейманіе! Накажи їх відчинити, - вказав він на Настині двері, заставлені важкою скринею.

- Тут завжди протяги. Я глухну від них. У мене така застуда, - спробувала виправдатися Назлі.

Але султан з упертістю розпещеного хлопчика тупнув ногою.

- Помиляєшся! Теплий морський вітер вилікує твої хворі уші краще, ніж масті арабських лікарів. Відсуньте скриню! Зірвіть килим! - наказав він служницям.

З гарячковою поквапливістю кинулися вони виконувати наказ, і наче під подихом сироко, розкрилися двері з різьбленим підковоподібним склепінням, і на тлі грезетового під сонцем Босфору з'явилась перед падишахом беглер-бейова рабиня.

Настя наче очікувала султана. Побачивши його, вона не кинулася в куток, не впала ниць на килими, обличчям у пухнасту тканину, як зробила б туркеня, але ступнула вперед, піднесла пишний сніп троянд і стала кидати їх до ніг падишахових, всміхаючись щасливим, променястим поглядом.

Це було зовсім не так, як вчив її минулої ночі поет Сулейман. Він замахав на зухвалу руками, злякано визирнувши з-за султанового плеча, але Настя тільки напіввідкрила вуста і сором'язливо блиснула вологими мигдалинами зубів.

Султан прикипів на місці, милуючись красунею, і раптом розреготався.

- Ну й штукарка ти, бабуся Назлі! Ти казала, що я - сонце квітам, а кращу квітку свого саду заховала від мене мало не в льох, щоб я не міг її відшукати. Ану, скажи, що воно означає?

- Я... я... - забелькотіла Назлі, полотніючи під пудрою та рум’янами.

- Не пояснюй! - гостро урвав падишах. - І так ясно! Так ось вона - бранка, яку ти наказала викрасти з беглер-бейового палацу у Каффі, - сказав він, опускаючись на диван.

Тепер Настя дивилася на султана зверху, і вуста її знову напіврозкрила усмішка.

- Я, - хитнула вона головою і кинула до ніг падишахових останні квіти. - Тільки викрала мене не Назлі, а євнух Гасан, а Назлі замкнула, щоб ніхто не побачив мене і не врятував з неволі.

- Бреше вона! Бреше! - Хрипко вискнула Назлі-ханум. - Я готувала цю кращу троянду в подарунок тобі.

- І тому замкнула зв'язану, з брудною ганчіркою в роті, щоб ніхто не почув моїх зойків? - гордо тріпнула Настя головою. - Он подивися, володарю всесвіту. І швидким рухом зняла браслети і показала багрові синці від мотузків на руках.

- Так і лежала б я сповитим немовлятком, коли б не цей юнак, - вказала вона на Сулеймана.

- Годі! - спинив Настю Осман. - А ти, стара павучихо, відповіси мені за цю витівку.

Коліна Назлі-ханум підломилися, і вона впала до ніг падишахові, наче за плечима її вже стояли кати.

- Я хотіла її вдочерити! Привести до твого сералю не рабиню, а доньку! Я надто страждала від твоєї неласки, - забелькотіла вона, і драглі щоки її тремтіли, а губи ловили повітря, як риба на гарячій від сонця обмілині.

Султан гнівно насупив брови і звернувся до Насті:

- Чого ж ти хочеш, красуне? - спитав він і раптом змінив вираз обличчя. Він гадав, що Настя попроситься до його сералю, як зробила б кожна туркеня.

Та інше мала вона у думках.