Сімферополь. Видавництво



бет2/94
Дата20.07.2016
өлшемі5.14 Mb.
#212768
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   94

Домовляючи, пан Грохольський попрощався з дружиною і шурином, а Анеля, залишившись віч-на-віч з братом, стала розпитувати його про матір. Бжеський сидів у глибокому кріслі і раптом відчув, як він утомився. Машинально відповідав він на запитання, aлe сон хмелив його свідомість, плутав думки і слова. А Анеля нічого не помічала і щебетала, як пташка:

- О, як тут весело у Варшаві! Які казкові бали, маскаради! На масляниці я зовсім закрутилася; У мене був костюм Діани-мисливиці: золотий лук, сагайдак і туніка по коліна. До речі, ти не бачив мого портрета? Це пензель славетного Томаша Делабела, того, що розмалював королівський палац. Княгиня Радзівілл мало не вмерла з заздрощів. Вона гадала, що тільки для неї зрадить він свій жанр баталіста.

Анеля відкинула серпанок з мольберта, де стояв її портрет ще без рами. Бжеський дивився на портрет, розумів, що він дуже вдалий, та втома переважала все.

- Анелю, - проказав він жалісно. - я більше не витримаю... Втомився до смерті. Чи не можна мені відпочити? Я мчав всю ніч, як навіжений.

- Ой бідолахо! - схаменулася Анеля. - Чому ж ти раніш не сказав? Лягай у мене на ліжко, а мені треба до міста.

Але не судилося Бжеському відпочити: тільки почав він роздягатися, як прибігли по нього з королівської канцелярії. Від радісного хвилювання втома розвіялася, як пара. Бадьорий, задоволений і гоноровитий, ніби діставши титул князів Мазовецьких, подався він за посланцем, а за годину вийшов із королівської канцелярії з пергаментом, що перетворював його на власника одного з найбагатіших маєтків Полтавщини.

- «...йому самому, і синам його (26), і нащадкам їх з грунтами й борами з деревом бортним, з озерами рибними», - прошепотів пан Бжеський, уявляючи собі неосяжні ліси і степи, річки й озера своєї маєтності.

І щаслива облудна усмішка примружила його прозорі, трохи опуклі очі й сховалася в пишних вусах, припорошених сивим попелом років.
ВІЧ ВА ВІЧ
Народ помалу виходив із церкви і розсипався по майдану барвистими плямами.

Був яскравий сонячний день, кінець квітня. Жадібно всмоктувала земля життєдайне тепло, тяглася до сонця незчисленними голками прорості, ясно-фіалковими гронами бузку, смолистим листом тополь і синюватими стрілками соснових паростків.

Співала земля. Дзюрчали по балках струмки. Гули джмелі струною віолончелі, стрекотали цвіркуни. Дзвеніли комарі кришталевим дзвоном, і лилися з неба блакитним сяйвом співи весняних радісних жайворонків. Трава була соковита, зелена, як смарагд, посипана яскравими жовтками кульбаби. Білокрилими кораблями пливли сліпучо-білі хмари, громадились над обрієм димчастими гірськими кряжами.

Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Треба було після панихиди справити, за старовинним поганським звичаєм, поминки на гробках. Але, незважаючи на думки про смерть, обличчя всіх були урочисті й ясні. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками.

Корж зупинився на паперті, заправив за ліве вухо чорний, як дьоготь, оселедець і, зсунувши брови, дивився в далечінь.

З усіх боків тяглися до нього старці: сліпі, безногі - гугняво лебеділи милостині, а Корж усе придивлявся до чогось гострим і пильним зором степовика, затуляючи очі засмаглою долонею.

Дружина його, Горпина, повільно переступила церковний поріг, обернулася, ще раз перехрестилася на миготливі вогники біля вівтаря і, пригорнувши до себе двомісячне немовля, раптом заквапилася:

- Швидше-но, швидше, Даниле! Ач де вже сонце! Час додому.

- Встигнемо, - флегматично відповів Корж і почав повільно спускатися сходами.

Горпина йшла поруч, роздавала жебракам - кому крашанку, кому шматок проскури - і не дивилась у далечінь. А на дорозі, в сірій хмарі куряви, майоріли барвисті шапки й жупани з вильотами. Селяни помітили вершників і, зацікавлені, спинилися. За тих часів поява чужої людини була не тільки приємною зустріччю; це було єдине джерело новин, і; довго на самотніх степових хуторах оповідання приїжджого були темою спогадів і довгих розмов.

- Запорожці, - зауважив хтось.

- Ні, начебто старшина з Канева.

- А мо, й сотник Косило з Лубен?

- А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків?

- Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір'я на шапках! - посміхнувся Корж, набиваючи люльку.

Швець Омелько довго вдивлявся у вершників, і раптом ахнув і зблід.

- Матінко! Польський пан зі своїми пахолками!

Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з'юрбилися біля церковного ганку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гілки визирали їх цікаві оченята.

- Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! - смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко.

Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття.

- Ну, то й їдь до чортів! - обурився Корж. - Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?!

Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи відійшла вона набік і пірнула в натовп.

Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п'яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах.

Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір'ям дивилися на огрядного. пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами.

- Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, - із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років. із тридцять тому.

Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа із пихою спитав:

- Де ваш солтис (27), або як там його?

- Нема солтиса, - флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. - Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося.

Пан Бжеський спалахнув.

- Як відповідаєш пся крев! - гримнув він, наїжджаючи на Коржа.

Але Корж спокійно взяв коня за вуздечку, і кінь мов прикипів до місця.

- Правду кажу: Нема в нас солтиса,

- Ну, старшина, або як його?

- Старшина є.

- Поклич його.

- Він тепер у війську Низовому, У поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, - із смаком відповів Корж.

- Чув - гостро урвав його пан. - Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.

Почувши королівське ім'я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив У Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:

- Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.

- Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, - відрізав Бжеський, не обертаючись.

Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися, просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.

- Усі тут? - спитав, нарешті, Бжеський.

- Начебто й усі, - відгукнувся дехто з юрби.

Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.


Ми, Зигмунд Третій - з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, - викарбовував Бжеський, - ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:

Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадиває,. пожалували...


Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п'явка, ссав його під грудьми.
...у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма грунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім'я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, - підкреслив Бжеський, підводячи пальця, - з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. І з цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.

А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.


Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.

- Чули? - гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.

Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.

- Оцей пан, - показав він на Свенціцького, - буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?

Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули... Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.

- Чому не зрозуміти? Зрозуміли! - відрізав він неквапливо і твердо. - Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам'ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.

І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срі6ним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.

- Авжеж! - загули козаки. - Ми не будемо твоїми хлопами.

- Не діждеш!

- Запряжи своїх підпанків тай ори ними землю!

- Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.

- А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров'ю й потом полита.

- Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!

- Не віддамо! - як грім, покотилося натовпом.

І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.

Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.

- Пане! Вельможний пане!.. Ради бога... Ці звірі роздеруть нас на шматки.

Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.

- Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту - і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, - з пихою кинув він і підострожив коня.

Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий.

- Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! - летіли обурені вигуки.

- Ми теж були в Московському поході!..

- Під Кромами!

- Під Смоленськом!

- Під Москвою!

- І тоді нac мали за лицарство, за передмур'я ойчизни.

- Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.

- Гірше!


- У нас теж є королівські грамоти!

- Авжеж! Так і запам'ятай собі, пане, - сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем, - Ми тобі не хлопи!

Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече:

- Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!

- Відчепись! - гнівно обернувся Корж. - Їдь додому, а я залишаюся тут.

Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв'яжеться справа.

Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.

Бжеський знов підострожив коня.

- Розступіться! Дайте дорогу! - гримнув він, наїжджаючи на козаків.

- Пустіть його, панове,- сказав Корж, заспокоївшись. - Хай їде і не забуває твердого козацького слова.

Козаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.

- Швидше, бо доженемо! - реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.

Тільки не сміявся старий швець Омелько.

- Боже мій, боже, - шепотів він гірко. - І тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск... Тісно стало на божому світі! Ой, тісно...

- Мовчали б краще,. діду, - спересердя обернувся Корж. - Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають.

- Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, - зітхнув старий і тоскно захитав головою.

Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до pеманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів.

- Та схаменіться, діду, - палко говорила молодь, - на чорта йому турбуватися ,за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу.

- Ось побачите!

- Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів.

- Оце справді! Тільки не діжде.

- Тра тікати, - промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди.

- Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять.

- Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати.

Але ніхто не всміхнувся на жарт.

- А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і - маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається.

- Та... шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота?

Козаки замовкли, задумалися.

- А я так гадаю, панове, - підвів голову коваль Максим. - Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, є в нас шаблі й рушниці боронити своє.

- Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, загули козаки. - Це тобі не Туреччина.

- Атож!

- А ще краще, - порадив Корж, - дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один грунт!



Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися.

Корж запріг коня й поїхав додому. Горпина мовчки сиділа .позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вонa про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани., і душа їй скеміла від важкого передчуття.

- Злякалася? - жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини, - Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? - нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. - Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш - сам козак будеш.

Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.

Кінь ішов узькою степовою доріжкою. Навколо квітнув степ, як .розкішний килим, затканий усіма барвами веселки. Яскраві тюльпани розсипали навкруги свої вогняні ліхтарики. Гостро пахнули дикі гіацинти і якісь дзвіночки, що квітнуть тільки напровесні. Жагучими пахощами дихала земля, розпалена сонцем. Оглушливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки, і густо й низько гули джмелі.

Дитина спала. Горпина думала про те, що-то чекає діда Омелька, що буде з ним і всіма сиверянами, і коли-не-коли важко зітхала.

Про що думав Корж, він не зміг би відповісти. Але міцно й радісно відчував він своє кремезне тридцятилітнє тіло, повне буйної сили і здоров'я. З насолодою підставляв спину весняному сонцю і щось мугикав крізь зуби, пихкаючи коротенькою люлькою.
- Ай-ай, пане! Зіпсували ви всю справу. Хіба можна так одверто і гостро! - ахкав пробощ Маєвський, хапаючись за голову.

Пан Бжеський допіру розповів йому про зустріч із сиверянами і роздратовано бігав з кутка в куток.

- Тут вам, пане, не Річ Посполита. Ці єретики дикі й уперті, як зубри. Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту. І, якщо дозволено вжити аналогії з нашою святою церквою, одверту тактику інквізиції тут мусять заступити тонкі заходи отців єзуїтів.

Але Бжеський не міг заспокоїтися.

- Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, мусив хитрувати и принижуватися перед якимись хлопами! Пане ксьондз, при всій шанобі до вас, я вважаю, що Ваша тактика є злочинний попуст. Ви самі потураєте їх свавіллю. Це така нахабність, така зухвалість... таке... - не міг він підшукати досить міцного слова.

Бжеський роз'ярився. Поводження Коржа і козаків здавалося йому нечуваною образою. Як кожен шляхтич, Бжеський був насичений кастовими забобонами. Люди без гербів і родоводу - не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування.

Скільки б шляхта не говорила про демократизм, про братство і рівність, про «злоту вольность» і незалежність - всі ці чудові принципи, вичитані з промов старого Риму, вона пристосувала виключно до себе - єдиної верстви Речі Посполитої, що мала всі громадські права.

Поводження козаків боляче вразило його самолюбство. Це був бунт, повстання худоби, в'ючаків проти хазяйської волі. Якщо б він і досі був на чолі військового загону, Бжеський, не замислюючись, зруйнував би і село, і їх єретичну церкву і всі розсипані по степу хутори.

Маєвський зрозумів, що треба втлумачити задерикуватому панові потрібну покору.

- Хіба ж можна терпіти таке знущання! - лютував Бжеський. - Ми, здається, в межах Речі Посполитої, а це хамло впроваджує тут свій лад і закон і глузує з короля й вельможної шляхти.

- Доведеться терпіти, mi fili //Сину мій - так звертається ксьондз до свого парафіянина (лат.)//, - зітхнув шановний патер, що нагадував у своїй довгій сутані стару пані в капоті. - Великий гетьман коронний (28) спить і бачить уві сні, як би знищити їх кодло, але на все треба багато часу, грошей і військової сили.

- А тим часом мушу з них милуватися? Красненько дякую! Ну, скажіть по-чесному, пане ксьондз, - раптом змінив він тон, сідаючи насупроти пробоща, - що мені робити?

Ксьондз схилив голову набік, склавши на череві пухкі ручки з ямочками, і замислився. В цю мить він напрочуд скидався на свого брата, варшавського метриканта. Бжеський нервувався і, чекаючи на відповідь, роздратовано тарабанив пальцями по столу, але ксьондз мовчав, зважуючи і обмірковуючи кожну дрібницю.

- Ось що, пане, - заговорив він по хвилині, - треба насамперед послабити враження від сьогоднішньої зустрічі, інакше - присягаюся святим Рохом - справа може закінчитися надто трагічно.

Бжеський спалахнув.

- Що таке?! - схопився він з місця. - Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, падав до ніг оцим свиням! Пан пробощ із глузду з'їхав!

Kсьондз гнівно блиснув очима і випростався. Тепер він не нагадував старої пані в капоті. Схилена спина розігнулася. Він став вищий, мужніший.

- Reverentia senum, mi fili //Пошана до старих, сину мій (лат.)//, - металево забринів його голос. - А якщо старий - служник святої церкви, шана мусить бути подвійна, бо в його особі ти ображаєш святу церкву.

- Пробачте, гeverendissime //Вельмишановний - титул католицького ксьондза (лат.)//, схаменувся Бжеський, схиляючи голову. - Але зрозумійте, як воно недоладно.

- Як сповідач, кажу тобі, пане: сідай і вислухай мене спокійно, бо від твоєї необміркованої поведінки може похитнутися справа святої церкви і навіть республіки.

Бжеський мовчки сів, смикаючи вуса.

- Поговорімо за всіма правилами логіки, бо логіка є підвалина справжнього мислення і не може привести до облудних висновків, - урочисто проголосив патер і сів насупроти гостя. - Тому відповідай мені, пане, чи потрібні панові хлопи на цій землі?

- Ну, звісно! Не піду ж я сам орати або вантажити вози. Без волів, без коней та цього двоногого бидла далеко не підеш.

- Так... А чи має пан силу і спроможність закути їх у кайдани, як диких тварин?

Бжеський стенув плечима.

- Розуміється, ні. Але що з того? .

- А пан потрібний тим хлопам чи ні? - казав далі пробощ рівно і спокійно, як на диспуті.

- Про те я їх не розпитував, але з їх гостинності ясно, що ні.

- Того мені тільки й треба, - урочисто закінчив патер. - Отже, сину мій, вони тобі потрібні, а ти їм - ні. І тому, що ти їм не потрібний і нема в тебе сили прикути їх до місця, - треба щось зробити, щоб твоя присутність була їм на перший час корисна й потрібна і цим самим прив'язала їх до місця чимось міцнішим від ланцюгів. Отже, ти мусиш дати їм те, чого вони не мають на місці.

Бжеський мовчки сіпнув плечима. Все це не подобалося йому, але ранкове зворушення було надто свіже в пам'яті, і, коли перша лють вщухла, Бжеський зрозумів, що сила не на його боці. Він тільки не бажав одверто визнавати цього. Йому було майже приємно, що не він сам згоджується на поступки, а стороння особа його умовляє. Треба тільки витримати роль ображеної шляхетності.

А ксьондз спокійно вів далі:

- Тут, у Дикому Полі, нема де ховатися від татарських наскоків. Рідко минає рік, щоб вони не приходили по ясир (29). І тоді палають хутори і села, а ці галгани і розбишаки або гинуть у бою, або татари женуть їх, як отару, в неволю.

І знов знайомий холодок поплазував спиною гордовитого пана. І знов зассала п'явка під серцем.

- Як то? Невже вони сюди заходять?! Пан метрикант запевняв, ніби тут цілком спокійно й безпечно, - мимоволі викрив себе пан Бжеський, вхопивши пробоща за руку.

- Порівняно - так. Але за останні десять років татари були тут тричі. Якби не Сагайдачний і ці самі низовці, вони давно забрали б нас у неволю. Іноді й козацькі вовки обертаються на вартових псів, - з усмішкою додав пробощ, розводячи руками.

- А все ж таки я не розумію, до чого веде ксьондз, - покірливо нагадав Бжеський.

- Ах, так! - схаменувся пробощ. - Перепрошую пана. Я кажу, що коли пан справді збудує тут добре озброєний замок і широко сповістить поспільство, що в разі татарського нападу кожен знайде притулок за його мурами, козаки зрозуміють, що присутність пана має рацію. Далі, їм бракує багатьох речей, що їх доводиться купувати тільки в місті за кількадесят миль. Тепер вони їздять по них, але коли в замку оселиться кілька досвідчених майстрів і коли пан улаштує тут ярмарок, давши крамарям і майстрам привілей на право торгу, справа остаточно залагодиться.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   94




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет