Сімферополь. Видавництво

- Та й скільки угод не пиши - не сунуться пани до нас на Січ. А коли б наші дуки і вирішили нас продати - так хіба мало каміння на Базавлуку, щоб нав'язати їм на шиї та пустити під лід води пити?!

Але не всі витримували муку. Щоранку недораховувалися полковники по кільканадцять козаків. Сагайдачний порозставляв по дорогах дозори перехоплювати втікачів і для страху скарав кількох на горло, але навіть смертна кара не зупиняла їх.

Падали коні. Люди ходили злі, голодні, тремтіли від холоду і загрожували напасти на панське військо, де валки ломилися від борошна і круп, горілки та хліба. І якщо одні тікали додому, інші лютішали, ставали завзятішими.

Сагайдачний нервувався. Запаси вичерпувалися, а за п'ять миль навкруги королівські обозні і фуражири позабирали птахів, борошно, сало, рибу й худобу. У магнатські маєтки не можна було й сунутися, щоб не накликати на себе обвинувачень в розбійництві. Сагайдачний звернувся до старшини, просив надіслати валки з хуторів, але тимчасом треба було якось обкрутитися.

Не краще було і польському війську. Воно було сите, але, йдучи в похід, пани не подбали про теплий одяг. І тепер, замість добре одягти своїх жовнірів, вони споювали їх і нацьковували на козаків, щоб їх п'яні загрози доходили до козацьких ушей.

Але горілка і пишні промови магнатів не дуже підбадьорювали жовнірів. Вони розбігалися світ за очі. Пани й собі висилали дозори, ловити втікачів, карали їх лютими муками, але становище не кращало.

Тоді Жолкевський зрозумів, що час кінчати.
Мерзлякувато загортаючись в делію (166) на легкому хутрі, Жолкевський раз у раз підходив до вікна. Тихо й похмуро було в палаці Берестейського воєводи Тишкевича.

Вранці виїхали комісари до козацького табору з Яном Жолкевським на чолі, а інші улаштували облаву на ведмедів. Старий коронний гетьман залишився вдома сам, страждаючи на подагру і на ревматизм.

Сьогодні мусив розв'язатися вузол всіх перемов. Час повернутися комісарам, але за вікном, обсипаним дрібними перлинками крапель, - нічого, крім дороги, осінньої мли та голих пірамідальних тополь, наче велетенських мітел. Сірий липкий туман підступає до палацу, густішає, наче зсуває за вікном свої сірі завіси. Гетьман підходить до каміна, загортає ноги вовчою шкурою і бере довгу турецьку люльку, коли ось біля ганку уривається важке тупотіння коней.

- Ну що? - напівпідводиться старий гетьман, назустріч блакитно-сірим доломанам свого небожа і його супутників.

- Мам гонор віншувати пана дядю з щасливим закінченням справи, - дзенькає острогами Януш Жолкевський, по-військовому виструнчившись перед старим гетьманом.

Від нього тхне вогкістю і грибним духом осіннього лісу, але не те турбує старого гетьмана.

- Присягнули? - беззвучно видихнув Жолкевський.

- Майже так... Кажуть, що і з татарами вони домовляються усно, отже, і слова честі, даного його мосці пану крулю, ніколи не порушать. Тільки старшина дає нам на письмі свій реверсал за власноручними підписами і печатками, як на всіх попередніх комісіях.

Жолкевський люто грюкнув кулаком по столу.

- Знов якісь фіглі-міглі! Знов ухиляються від певних зобов'язань!

Ян Жолкевський розгублено відступив, а замість нього заговорив Адам Склінський, командувач кварцяної піхоти.

- Але, вельможний пане, коли б вони навіть присягнули перед своїми єретичними попами, то їх присяга неварта й шеляга. Ми привезли щось краще - реверсал, писаний документ з їх підписами і печатками. Вранці ми мусимо сплатити їм гроші за минулі роки, тоді старшина присягне короні.

- А голота? Адже ж вона не визнає старшинської присяги і зробить по-своєму!

Блакитний доломан нетерпляче знизав плечима, але, схаменувшись, знов виструнчився перед старим гетьманом.

- Дозвольте нагадати вельможному пану гетьману, що коли корона складає мирний трактат з будь-якою державою, хлопи теж не беруть в цьому участі. Навіть на суді хлопська присяга і їх твердження не мають законної сили. Старшина відповідає за все і всіх, як командувачі за своє військо і як шляхта - за Річ Посполиту.

Жолкевський опанував себе. Опустився в крісло і, по-старечому крекчучи розтирав коліна.

- Розповідайте, - буркнув він. - Все! Докладно! І, будь ласка, без прикрас.

- Але ж, вельможний пане... - вигнувся блакитно-сірий доломан пана Склінського. - Як перед паном Єзусом... Найдокладніше і найточніше...

Він зробив коротеньку паузу, ніби не знав, з чого почати, і заговорив, зиркаючи на коронного гетьмана, грізнішого для своїх вояків від ворожих шабель і мушкетів.

- Виїхали ми, як відомо вельможному панові, вдосвіта. Вони не чекали нас так рано і саме починали шикувати полки. Кілька сотників зустріли нас біля греблі. Просили трохи зачекати, поки вони підготуються до оказування (167). Довго пересували вони своє військо то нагору, то з гори. Нам обридло стояти на місці. Бо ж це нечемно до представників королівського війська. Кінець кінцем нас запросили їхати далі. На тому березі зустрів нас тен хлопський гетьман з почтом, наче справжній магнат.

Правда, він значно вихованіший і розумніший від всіх інших, але ж... Час збити з них пиху, щоб знали вони своє хлопське місце.

Тепер Жолкевський роздратовано пересмикнув плечима. Пан Склінський трохи збентежився і продовжував:

- Він привітався з нами латиною і додав, що зараз ми зможемо приступити до реєстрування козацького війська. Пам'ятаючи вказівки вельможного пана, ми відповіли, що приїхали не складати новий реєстр, а остаточно домовитися з військом. Сагайдачний мовчки вклонився і запропонував оглянути військо. Ми рушили далі. Виставили вони одинадцять полків, озброєних огнепальною зброєю. Рідко-рідко траплявся козак із списом або сагайдaкoм. Полки вітали нас випалами. На око їх було тисяч дев'ять, але пан Харлик Свиридович, колишній староста Гупальський, подав нам реєстр на десять тисяч вісімсот чоловік. Потім ми оглянули їх армату. Що й казати - вона чудова. Проти такої армати не встоїть ніяка фортеця, навіть турецькі гранітні мури, - зітхнув Адам Склінський, не помічаючи, як здригаються гнівом брови старого гетьмана. - Потім оглянули ми їх валки - і уявіть собі наше здивування - вони повні різних харчів.

- Добре! Знаю! Вчора прийшли оці валки, - перебив старий гетьман, хоча новина вразила і його. «Ото бестія Сагайдачний, таки викрутився», промайнуло у нього в голові.

- Потім Сагайдачний зліз з коня і запросив нас обідати. Почастував він нас так, що хоч самому папежу личило б, - з задоволенням підкрутив Склінський вуса але, помітивши, як насупився старий гетьман, знов стримався і повів далі швидко і по-військовому сухо: - По обіді вдарили на раду. На раді ми передали козацькому війську привітання вельможного пана і похвалили їх збройну підготовленість до відсічі зовнішнім ворогам нашої непереможної ойчизни, потім почали артикул за артикулом тлумачити їм декларацію уряду і умовляти їх, щоб вони згодилися на всі наші вимоги. Знявся гамір, лайка, погрози. В цю мить козацтво нагадувало не військо, а ватагу біснуватих свиней із святого письма. Ми обурилися і заявили, що в таких умовах ані трактувати серйозну справу, ані навіть розібратися в думках Запорозького війська ми не можемо. Тоді рада криком уповноважила Сагайдачного з кількома старшинами обміркувати нашу декларацію, і ці так звані делегати зажадали, щоб гроші сплачувалися їм не у Львові, а в Києві, на Іллю, свято руське. Потім вони вимагали, щоб дали їм відстрочку на виїзд з маєтків і староств до того ж Іллі. На це ми дали свою згоду. Треба ж було заспокоїти хлопство дрібними поступками, - ніби вибачаючись, пояснив Склінський. - Але коли ми переказали їм волю вельможного пана, щоб військо Запорозьке обмежити трьома тисячами, вони не погодилися. Жодний з них не дійшов доброго розуму. Та й зрозуміло, чому вони бажають залишитися в такій неприпустимій кількості: з властивою хлопству нахабністю, вони бажають і надалі ставити нам умови і, загрожуючи збройною силою...

- Мені цікаво знати, що відповіла старшина і військо, а не безглузді пащекування пана, - раптом гримнув Жолкевський і звівся на ноги.

Склінський зупинився на півслові і вигнувся в улесливому поклоні.

- Перепрошую тисячу разів вельможного пана гетьмана. Вони запевняють, ніби вже повиписували п'ять тисяч учасників минулих походів і не допустять ніяких нових виписувань. Але сам на сам Свиридович та інша старшина заспокоїла нас: «Ми тут волаємо, що не випишемо нікого, тому що голота ладна кинутися до зброї, але коли вона порозходиться по домівках, ми потроху викинемо її з війська геть. Перевірити нас вони все одно не спроможні, і все станеться на користь вельможного панства. Але тут ми рискуємо повстанням і власними головами, і корона мусить визнати і якось винагородити нашу лояльність». Потім ми сповістили військо, що завтра буде сплачено гроші за минулі роки і походи. Це вмить заспокоїло найзавзятіших горлодерів. Надто вже їм обридло мерзнути просто неба, і вони сплять і бачать уві сні, як би опинитися під стріхами. Тоді ми пішли далі, і взагалі між нашою декларацією і їх реверсалом залишилися дрібні розходження, формальні, а не по суті, - самовдоволено додав Адам Склінський, мацаючи в кишені тісно набитий турецькими дукатами гаманець.

-Добре! Ідіть повечеряйте, - хитнув головою Жолкевський. - Вранці поговоримо докладніше.

Через три дні Жолкевський писав до Варшавського замка:

Чимало виникло тут суперечок і торгіверсацій, але віднині глибокий спокій запанував на Україні - і треба сподіватися - надовго (168).
Жолкевський поклав перо, відкинувся на спинку високого різьбленого крісла, і жовчна усмішка пробігла його вустами.

Сімсот шабель кварцяного війська проти сорока п'яти тисяч козаків. Старий гетьман не йме віри власним словам, не сподівається, що козаки виконають умови, але принаймі хай піде чутка, що уряд сумлінно виконав угоду з Туреччиною і зробив усе залежне, щоб стримати й приборкати козацьке свавілля.

Колись біляве волосся старого гетьмана спадає срібним пасмом йому на очі, але суворо дивиться він в темні вікна. Майбутнє таке ж похмуре, як імла за вікном. Гетьман нетерпляче відкидає пасмо і знов схиляється над папером:
А тому, залишивши три роти під Паволоччю на той випадок, коли б виписчики, викинуті з козацького війська, почали б збиратися купами і ватагами, а також для захисту від татарських наскоків, вирядив я інше військо під Шлезький та Угорський кордони захищати нашу кохану ойчизну від лісовиків (169), що гуляють Угорською полониною, і від полум'я війни, що залляло геть усю Європу. Гетьман же Сагайдачний пішов на Низ і на волость перекладати реєстр і палити човни, як рапортував він мені перед виїздом.
Свічки тихо потріскують на столі, наче вогняні списи почесної варти над труною козацького реверсалу. Жолкевський згортає його ще твердою, хоч і знівеченою ревматизмом, рукою і по-старечому важко підводиться. Час відпочити. Втомився він від походів і дипломатичних суперечок. Човгаючи хворими ногами, бере він шандал, гасить свічки і йде спати, залишивши на столі недописані папери.
ПОЛОНЯНКА НАЗЛІ-ХАНУМ
Шхуна мчала на всіх парусах, охоплена незрозумілою тривогою. Гойдало. На палубі раз у раз свистала дудка, і в каюті чути було біганину і уривчасту команду; там щось рубали, щось пересували важке і з грюканням кидали над головою. А шхуна мчала все швидше і швидше. Хвилинами здавалося, що вона ось-ось одірветься від хвиль і полетить над морем, наче хмара у бурю.

Настя лежала в капітанській каюті із зв'язаними руками й ногами і не могла отямитися, зрозуміти, що сталося з нею.

У кружечку ілюмінатор а скипали піняві хвилі і раз у раз відкривалася і злітала догори змилена горбкувата далечінь. Згодом вона потьмянішала, набула бруднувато-зеленого тону пляшкового скла, небо швидко згасло, а на заході залягла хмара, наче скелястий гірський кряж.

Коли згусли сутінки, замовкла й метушня. Розчинилися двері каюти, і з хвилею нічного вітру ввійшов євнух. Він запалив олійну лампочку, приладив її у кільце під стелею, потім приніс вечерю і розв'язав Настю. Настя хотіла спитати, куди її везуть, та роздумала - вирішила удати, ніби вона не розуміє татарської і турецької мови. Від їжі вона відмовилася, тільки взяла виноградне гроно і вийшла на палубу.

Стояла ніч. Уламком срібного аспра блищав на південному заході місяць. Зорі горіли буйними золотими краплинками - по-південному теплі і близькі.

Шхуна йшла без огнів, - чорна, як кажан, на срібному тлі неба. Настя прослизнула на корму, побачила кримський берег, що потопав на обрії, і замислилася.

Чи то примарився їй голос Карпа, чи хтось, глузуючи, удав старого кобзаря? Але ж татарки... Не могли вони кинути їй вигадану новину. Близько-близько ховається десь військо козацьке. Але ж тоді який жахливий жарт долі - опинитися на цій шхуні саме в той час, коли вони біля Каффи і ось-ось пролунає там перший постріл. Після піднесення цілого дня безкрая втома охопила Настю. Ані прокльонів, ані сліз не мала вона видушити з міцно стулених вуст. Усе байдуже. Надія блимнула зрадливою блимавкою, щоб завести її у безодню.

Море було темне, і скільки сягало око - самі лише хвилі гойдалися навкруги, пустинні, холодні, ворожі.

Безмовна і пригноблена тугою, пройшла далі Настя. Біля стерна двоє арабів-матросів згортали просмолений канат, мугикаючи протяжної пісеньки, жагучої і одноманітної, як пустиня їх сонячної країни, потім присіли карачки, закурили, і один з них зауважив, вминаючи розжеврілий попіл у люльці:

- Тепер не доженуть.

Другий зиркнув за корму, де кучерявився слід від шхуни, і хитнув головою.

- Йок (170), не доженуть. Ані сеймени (171), ані козаки. Присягаюся бородою пророка, позавтра кинемо якір у Стамбулі. Добре заробить Гасан, а ми знов залишились в дурних.

Араби замовкли, затягуючись густим димом і не бачили, як Настя до крові закусила губи і схопилася за борт, тому що ноги не тримали її.

Стамбул!

Так ось куди везуть її негідники! Хто ж вони? Селімові вороги або берберійські пірати, жах і розпач Середземного моря? Говорили вони турецькою мовою, і Насті важко було їх зрозуміти. Вона озирнулася. Євнух у білій чалмі десь зник. Настя швидко намацала на безрукавці золотий дукат, відірвала його і дала арабам:

- Візьміть! Скажіть, що це за шхуна і навіщо мене викрадено.

Араби, певно, знали, що жінка - невірна, тому не обурилися порушенням адату (172). Перший узяв дукат і вишкірив зуби.

- Єдиний є на світі сераль, де скупчує Гасан красунь всього світу. Щаслива, сита будеш, в шовках ходитимеш. Рабинь тобі дадуть, золота. Вилежуйся по диванах та пий солодкі шербети. А от нашому братові!..

Це пролунало гострим і злим глузуванням. Він, певно, ще б додав щось, та біла чалма султанського євнуха виринула вдалині, і араб відвернувся і з удаваною байдужістю почав кресати вогонь.

А евнух накинув Насті на плечі теплу шаль і обережно, але твердо повів до каюти.

Якийсь бриг ішов назустріч під барвистим невідомим прапором і окурився пороховим димом салюту. На шхуні заметушилися, і вздовж просмоленого каната поплив угору роздмуханим вітром червоний прапор з білою зіркою і півмісяцем - стародавній прапор Артеміди Ефеcькoї (173) - прапор Стамбула і Візантії, а передня гармата бризнула вогняною цівкою, з гуркотом розпускаючи у повітрі білу кучеряву хмаринку.

Кораблі розійшлися так близько, що можна було бачити обличчя команди на зустрічному кораблі. Настя кинулася до корми, майнула білим серпанком і стрибнула у море.

- Людина за бортом! - вигукнув з щогли сигнальний.

Це була остання спроба, остання надія визволення. Непритомну витягли її з моря, довго відкачували, довго розтирали шорсткими щітками, напували гарячим шербетом і міцним франським вином, потім переодягли у все сухе і віднесли до каюти. Більше на палубу її не випускали.

Крізь вузьке кільце ілюмінатора бачила Настя, як насуваються на шхуну важкі генуезькі вежі Анатолі і Румелі-Гісара (174). Бачила зубчасті громадища мурів і батарей, що замикають гирло Босфору, і руки її стискалися від безсилого розпачу, від свідомості своєї безпорадності. Кінець! Кінець! Недурно говорив їй Петро, що з моря не промкнутися у Босфор, хіба що висісти десь осторонь та обійти його форти. Але це означало б рискувати своїми човнами...

А береги все насувалися, ближчали - плавно, рівно, наче летіли назустріч шхуні, яка не згортала вітрил. Промайнули вежі генуезької фортеці, розкрився Босфор; схили гір зазеленіли темними миртами і плоскими китайськими парасольками піній на узгір'ях двох суходолів, скам’янілих над хвилями. В густих садах та букових гаях майоріли руді черепичні покрівлі, злітали у блакить гостроверхі мінарети та кипариси, і пряний аромат південної землі линув у відкритий ілюмінатор разом з горловими голосами людей у червоних хустках, просяклих потом на скронях. Вони веслували, стоячи у гостроносих каїках, де лежали сповиті барвистими бруськими газами чорноокі туркені, довгобороді вірмени і греки-крамарі або мовчазні і гордовиті османи у неосяжних гарбузах чалм.

Шхуна пройшла трохи далі, двічі чи тричі повернулася і кинула якір. Загупали важкі кроки на палубі. Настя не рухалася. З байдужістю вівці, відгодованої до байрама (175), дозволила вона загорнути себе в фередже і покласти в каїк, оздоблений строкатими килимами.

Та не до похмурих присадкуватих веж сералю помчав її гостроносий каїк: гнали його до протилежного малоазійського берега, де купалися у рідких смарагдах Босфору біломармурові сходи заміських палаців.

- Назлі-ханум, Назлі-ханум, - повторював євнух Гасан, стиха перемовляючись із каїджі (176).

Про що вони говорили, Настя не зрозуміла. Запам'ятала тільки це ім'я - певно, якоїсь впливової жінки. Якось спинився каїк, і на мармурові сходи пристані вибігли негри в червоно-білих смугастих тюрбанах.

Вилискуючи на сонці чорним лакованим деревом рук, підходили вони Настю і понесли на ношах широкими положистими сходами, наче була вона не жива людина, а крихка ваза з білого алебастру. Настя мовчала: не було в неї ані слів, ані сліз, наче вмерла вона від розпачу і дивилася на свій похорон.

Негри внесли Настю до пишно оздобленої зали, опустили ноші на землю, і Настя побачила стару поважну туркеню, обвішану перлами і самоцвітами. Гасан упав їй до ніг і, торкнувшись рукою грудей і чола, схрестив на грудях руки.

Туркеня випустила з ніздрів дві цівки запашного диму і зиркнула на бранку чорними й блискучими, як маслини, очима.

- Та сама? - спитала вона уривчасто.

- Ніс у неї вигнутий, як дзьоб папуги, брови високі, густі, з'єднані на переніссі тонкою рисочкою - за стамбульською модою, а пучки і нігті пофарбовані хною.

- Та сама, господине, - тонким жіночим голосом відповідає Гасан, і його жовте підборіддя самовпевнено здригнулося, наче пухир топленого гусячого жиру. - Селім пішов на перську війну і не встиг одружитися з нею.

- А чи потрапить вона до сералю? - уриває стара туркеня. - Пам'ятай, Гасане: я поклалася на твій смак не для того, щоб ти мене обдурив.

Гасан вклоняється до землі. В цьому не може бути ніякого сумніву, але самовпевненість євнуха дратує Назлі-ханум.

- Покажи! - уривчасто кидає вона.

І Гасан, наче купець, що пропонує дорогоцінну амфору (177) часів Перікла і Фідія (178), відкидає Настин серпанок.

Стара напівпідводиться на дивані, але так само схрещені її ноги в гостроносих зелених папучах, оздоблених перлами. Очі запитливо мацають Настине обличчя, шию, руки і ноги. Вони колють її, як москити, лоскочуть, образливі й одверті. І Настя мимоволі мружиться і кліпає очима.

- Устань! - владно ляскає її стара словом, як батогом...

Настя здригається. «Як коняці». Це перша образа з дня нападу людоловів. Як вона сміє!.. І кому - нареченій славетного гетьмана, що лякає своїм ім'ям усе узбережжя Чорного моря!.. Гострі слова готові вилетіти з її зціплених вуст, та вчасно пригадує Настя Коржеві слова: «Тільки нікому не кажіть, що Настя - наречена Сагайдачного; вони вимагатимуть такий викуп, що військової скарбниці невистачить на нього, або закатують її жахливими муками з помсти за наші походи». І, клекочучи від обурення, мовчить бранка і дивиться на стару туркеню з байдужістю чужинки, яка не розуміє наказу. А рабині метушливо і злякано ловлять рух господині і підхоплюють Настю під руки.

- Роздягніть! Я хочу її бачити! - Наказує Назлі-ханум і підповзає ближче велетенською жабою.

Жінки знов кидаються до Насті, але Настя так гордо випростовується і так обурено зиркає на них, що вони розлітаються зграєю наляканих горобців.

- Двічі повторювати вам, чи що? - обертається до них Назлі-ханум. - Або хай роздягається сама ця дика кицька.

Дівчата розгублено і боязко підступають до Насті, а один з негрів ламаною польською мовою пояснює Насті, чого вимагає його господиня.

І гостро, як сама Назлі-ханум, питає Настя, дивлячись просто в вічі туркені:

- Лазня тут у тебе, чи що?

Негр розгублено мовчить, потім перекладає туркені Настину відповідь. Жінки здригаються і примружуються, наче над їх головою вдарив грім. Але Назлі-ханум починає голосно реготати, її регіт дивовижно нагадує куряче квоктання, і від нього спину обсипає морозом. Та хіба ж можуть мовчати рабині, коли господині смішно!.. А очі їх дивляться все також сумно і злякано. Тільки дві старих сивих негритянки щиро вишкірили коралові щелепи з щербатими жовтими іклами, і дзеленчать монети на їх червоних оксамитових безрукавках і на чорних зморщених шиях.

- Виведіть її. Завтра огляну її у справжній лазні! - раптом наказує Назлі-ханум і кличе своїх танцюристок.

Сутеніє. Служниці запалюють олійні лампи. Лампи гойдаються під стелею на візерунчастих ланцюжках. На столах квітнуть вогненними жмутами канделябри з високими свічками різного кольору, і тонкий пряний запах амбри, домішаної до воску, лине від них. Легкий бриз віє крізь гратчасті мушарабії (179) і разом з прохолодою моря доносить аромат датур, лаврів, кипарисів і туй.

Рабині ставлять навпроти Назлі-ханум низенький круглий стіл, на стіл - келехи шербету З кращих конійських лимонів і кандійського тростяного цукру. Покришки на келехах з різьбленого коралу і бурштину або срібні з самоцвітами, але в багатьох, замість шербету, міцна ракі (180) або густе санторінське вино, до якого Назлі-ханум дуже прихильна. Біля ніг старої туркені сідає негритянка-казкарка, дві інших - персіянка та арабка - туляться біля порога і дивляться у рот господині, готові по першому знаку сісти біля неї і розпочати, ритмічно гойдаючись, свої фантастичні оповідання, барвисті й вибагливі, як арабески харасанських килимів.

Після казок рабині довго звиваються у млосному танці, повному знемоги і грації. Персіянки змінюють черкешенок, грекині - арабок. Тріщать у них на пальцях заганет - мідні кастаньєти; дзвенять бубни, сповиті стрічками, лунко б'ють палички по арабських кудумах (181), і ніжно тремтять і співають турецькі мандоліни-дербуки. А коли танцюристки знесилено падають на килими, починаються співи.

Очі злипаються, вогні здаються пухнастими, - як у тумані, але не можна ані на мить відлучитися, ані прилягти на м'яких килимах серед подушок з перловими китицями по куточках.

Пізні зимові сузір'я здіймаються над скутарійським лісом і кладовищами і, ставши високо над Босфором, дивляться в його глибину, а вікна палацу Назлі-ханум все сяють і міняться барвистими вогниками, наче химерний китайський ліхтарик.

Не спить і Настя. Їй дали кімнату з вікнами на Босфор, та сон далеко від її втомлених заплаканих очей. Розвіялася мрія про втечу, про повернення на батьківщину. Вона під владою жахливої жінки з обличчям білим, як пшеничний книш, і чорними блискучими очима.