Сімферополь. Видавництво

Зигмунд не уривав промовця, тільки обурено стовбурчилася його еспаньйолка, а пальці нервово смикали згорток козацької грамоти.

А Курцевич ніби й не помічав його обурення.

- Ми не шукали висвячення. Патріарх висвятив нас тому, що паства наша була без архіпастирів. Коли б ми ухилилися від хіротонії, ми не були б гідні імені християн. Отже, нєх пан круль зволить удовольнити наші благання, щоб не пішла чутка, ніби римський костьол піднімає гнобительство на християн. Ми не ховалися і не ухилялися від влади свого короля; скрізь паства обирає собі архіпастирів, а корона затверджує їх. От і нас обрала наша паства, і нам залишалося лише звернутися до пана круля по затвердження, коли було оголошено нашу баніцію і ми опинилися поза законом і будь-яким правом на існування.

Курцевич замовк і застиг у глибокому поклоні. Дзенькнув ланцюжок його панагії (316), і тихо стало в похмурому кабінеті, тільки ледве чутно порипували чобітьми та розгублено сопіли обидва полковники.

Зигмунд відповів не одразу. Думки його рухалися важко й повільно, як драглюваті безформні медузи. Мовчанка ставала нестерпно важкою, і навіть Курцевич захвилювався.

- Ознаймую тобі нашу королівську милость, - сухо забринів нарешті голос короля. - Ми вислухали тебе уважно і наказуємо припинити чинність баніції, а на наступному Вальному соймі - переглянути вашу справу. Перекажи всім іншим... єпископам вашим, - через силу додає Зигмунд, - щоб вони не уникали мене, свого короля. Хай дадуть мені пояснення в своїй справі...

І, не договоривши, простягає руку Курцевичу.

Це велика честь бути допущеним до королівської руки. Але ж єпископи не цілують рук королям... Курцевич на хвилину губиться, але стара двірська звичка низько-низько схиляє його голову, само собою згинається коліно, а губи з побожністю торкаються тонких нервових пальців. Тепер черга Сагайдачного. Він увесь підтягується, як на військовому огляді, але не встиг він сказати слова, як король сам звернувся до «хлопського гетьмана».

- Який стратегічний план порадить нам пан старший над військом козацьким?

І рухом запрошує Сагайдачного до столу. Сагайдачний дзенькає острогами і схиляється над барвистою картою. Запитання його не збентежило: з весни готується він до війни і вже обміркував кожну дрібницю на морі і на суші. Він знаходить блакитну змійку Дунаю і починає свої пояснення:

- За моїми відомостями, турецьке військо зараз стоїть біля Ісакчі. Позаду нього Балканські гори, майже неперехідні навіть улітку. Тільки ішаки та коні перемагають їх стрімкі стежки. Важких гармат там не перевезти, харчу - теж. Отже, харчі довозять Османові виключно морем. Їдучи до Варшави, я вже наказав, щоб наші пани-молодці негайно вирушили в Чорне море і зіпсували йому комунікацію. На жаль, за наказом комісії на козаків, я попалив торік майже всі човни, придатні до морського походу. Отже, налагодити значний виступ неможливо. А він міг би остаточно зіпсувати постачання турецькому війську, викликати в ньому голод, хвороби і навіть повстання, - додає Сагайдачний і тактовно ставить на цьому крапку.

Ніздрі короля здригаються, але він примушує себе стриматися і з чемною увагою слухає Сагайдачного.

- Небіжчик коронний гетьман мав рацію, коли вирішив зустріти ворога десь за межами Речі Посполитої, - веде далі Петро Конашевич. - Але тому, що ми програли бій під Цоцорою, я вважаю за дуже доцільне заманити турків до нашого степу. Тоді буде осінь, степ сухий і пустинний. Розсипавшись дрібними загонами, ми відбивали б отари, валки й табуни і не давали б туркам спокою ані вдень, ані вночі. Потім, дочекавшись північного вітру, ми підпалили б степ і турки загинули б у вогні або були б примушені тікати, тому що коні їх залишилися б без фуражу. А згодом нашим спільником став би мороз, бо більшість турецького війська складається з південних загонів, не звиклих до холоду. До того ж, вони не мають теплого одягу, - і тоді навесні ми збиратимемо самі білі кістки.

Король слухав Сагайдачного з підозрою і здивуванням. Людина, що й казати, неабияка, і вона зараз потрібна державі, як повітря, як зброя, як порятунок. І вимушена, силувана всмішка набігає на королівські вуста, а очі дивляться нерухомо у просторінь.

Довго ще промовляє Петро Конашевич. Двічі зазирає до кабінету великий маршалок, а Сагайдачний все розгортає різні варіанти походу.

- Добре, пане, - нарешті уриває його король, зиркнувши на клепсидри. - Доведеться вам повторити всі ваші міркування на нараді панів сенаторів і, мабуть, на соймі. Я бачу, що поради пана старшого будуть нам дуже до речі. Бажаю козацькому війську перемоги і подвигів, гідних героїв великого Риму. Я не залишу його своєю милостю, а пана старшого буду радий вітати гетьманом-переможцем.

І урочисто простягає йому руку.

Конашевич схиляє коліна і цілує пальці свого сюзерена, коли несподівана згадка наче вколола його. За етикетом аудієнцію кінчено. Треба йти, але як же його піти без універсалу, без будь-якої гарантії виконання козацьких жадань? Адже ж він сам вигадав таку гарантію... І, порушуючи двірський церемоніал, Сагайдачний питає:

- Насмілюсь нагадати, мосцьпане. Козацьке військо благає найяснішого пана круля видати універсал про упокоєння грецької віри і про збільшення нашого реєстру...

Руда еспаньйолка стає дибом. Брови виламуються.

- Я сказав, - карбує король, не дослухавши. - І повторюю: буде тобі і твоїм вдесятеро милостей, ніж, досі. Аби пан Єзус благословив наше військо блискучою перемогою. Нащо тобі універсал? Невже ти не віриш мені, своєму королеві?

І з виглядом обурення і презирства вперше зиркає прямо у вічі Петра Конашевича. Сагайдачний червоніє, як покараний хлопчик. Але ж козаки... Що їм сказати, повернувшись до війська? Він обертається до Кизими з Дорошенком і до Курцевича. Але старшина дивиться на нього очманілими поглядами, а Курцевич мopгaє на двері і непомітно знизує плечима. Сагайдачний до болю стискає пальці, а король мовчки очікує і постукує каблуком по восковановому паркету.

І голова Сагайдачного повільно схиляється в останньому двірському поклоні...

- Зраднику клятий, - приказував він. - Адже ж продасть він нас, наче курчат на ярмарку. Тільки ще невідомо кому: панам чи падишахові.

І щоб запобігти лихові, мозок його запрацював з незвичною силою.

- Щоб не піддатися, треба, по-перше, шукати спільників та підсилення. Але де? Де?

І раптом згадав про донських козаків. Якось, повертаючись Азовським морем після морського походу, зустріли вони кілька донських байдаків. Сплившись, привіталися, обмінялися на знак приязні шаблями, розпитали один одного про військо, про волю козацьку і обіцяли в лиху годину стати пліч-о-пліч проти спільного ворога і проти Туреччини зокрема.

- Не до царів треба звертатися, як той панський підлабузник, а до своїх братів-козаків, - захоплено вигукнув він і кликнув Юзика.

- Проше батька? - вистрибнув спритний джура.

- Біжи, синку, до писаря. Хай зараз мчить сюди, - наказав Бородавка, задоволено погладжуючи вуса.

Лаврін Пашковський уважно вислухав Бородавку і проти звичаю ухвально хитнув головою.

- Дуже розумний крок! - вигукнув він. - Це може дати нам значну перевагу проти турків і цілком забезпечити нас від зрадливих варшавських панів. Треба надіслати їм копію королівської грамоти, яку нам зачитав пан Обалковський, і окремим листом від нашого війська запросити дончаків на тих же умовах, на яких запрошує нас король. Тільки хто сплатить їм ці гроші? От в чому заковика, бо ж в державній скарбниці грошей катма.

- Коли йдеться про існування Січі і війська, військовa скарбниця буде розкрита. Чого гнити грошам під весняною водою, хай рятують нас від загибелі, - рішуче відкарбував Бородавка.

І Лаврін Пашковський знов погодився з ним.

«Бачу я, що й у цього п'яниці є чимало олії в голові», думав писар, прямуючи до себе. І на ранок копія королівської грамоти, засвідчена підписом Пашковського і з печаткою війська запорозького, була готова, а разом із нею і лист славного низового товариства до своїх одновірних братів - донських козаків, до їх наказного отамана і старшини.

Довго думав Бородавка, кого послати до Новочеркаська. Не довіряв він Танцюрам і Ничипоренкам та старим дідам і нарешті вибрав Івана Сакульку, ще молодого розумного козака, нещодавно обраного на курінного отамана. Сакулько був з Галичини, що найбільш страждала від панських утисків. П'ять років вчився він у братській школі, але не витримав щосуботнього шмагання і втік на Січ шукати волі. Тут швидко здобув він ім'я чесного і розсудливого в справах громадських і сміливого в бою. Доручення Бородавки було для нього великою честю. Одразу став він ладнатися в путь. Бородавка дав йому охорону і почет з півсотні добре озброєних козаків, кілька коштовних подарунків для донських отаманів, грошей і виправив у путь.

Був кінець червня, спека. В степу кінчалася косовиця. Лани вже шаруділи золотавими хвилями колосся, сонце нещадно палило землю, і вершники про всяк випадок взяли з собою по бурдюгу води, щоб не загинути від спраги на невідомих шляхах.

Минув липень, жнива, і на початку серпня почав Бородавка хвилюватися, що не має звісток від свого посланця. Але тільки тоді, коли перші козацькі загони вирушили до Дністра назустріч турецькій навалі, повернувся Сакулько до Запорозького війська.

- Ну, як? - кинувся до нього Бородавка.

- Зараз, батько, все розповім, - стрибнув Сакулько з кульбаки, весь запорошений, схудлий і засмаглий, як мурин. - Ось тобі грамота від наказного отамана і військового круга дончаків.

- До чорта грамоти, - гримнув Бородавка, наливаючись кров'ю. - Ти не крути хвостом, як лях: кажи просто: прийдуть чи ні?

- Прийдуть, батьку, тільки не зараз.

- Як-то не зараз? Адже турки пруть на нас. Як-то «не зараз»?! Собачі вони сини, а не козаки, - волав він, схиливши голову, ніби збирався пнути лобом в черево і самого Сакулька і його супутників.

- Та ти не гримай, батьку, а вислухай, - спокійно зупинив Сакулько розлютованого Бородавку. - Коли приїхали ми до Новочеркаська, козаків було там обмаль: і в місті і по станицях ледь-ледь тисяч сім. Просто кажучи жменька. Пішли вони рибалити в Азовському морі, та на персюків посунули тим, другим морем, як його там...

- Хвалинським, - басовито підказав Сакульці сотник Горбатюк.

- Ото-то ж... Прийняв нас і наказний, і осавул його Бударін, і Бокадьоров, та й інші. Добре нас почастували, а на ранок скликали військовий круг, чи то раду, по-нашому. Ще й посол там був від царя Михайла боярин Апухтін. На раді прочитав я їм королівську грамоту і листа від нашого війська, промову сказав. Так, мовляв, і так: пре на нас турків з півмільйона, а польське військо мало не все спить порубане торік під Цоцорою. Загрожують турки винищити весь наш степ, заселити своїми, саму пам'ять про козаків та про матір нашу землю руську по степу розвіяти. Станемо всі від хлопчиків до дідів боронити землю рідну разом з панами, бо хоч вони й собаки, але ж все-таки ближчі нам від бусурманів. І якщо ми загинемо, і вам, братам нашим дончакам, теж тоді кінець прийде... Добре, що, тиняючись хлопцем між людей, був я і серед руських. Пригадав їх мову, говорив від усього серця, як з братами рідними. Закликав їх до нас за тими ж умовами, на яких пани закликають нас.

По 30 рубльов кожному козакові. Дійшло їм до серця мое щире слово. Кажуть, як повернуться з моря наші, - вирушимо вам на допомогу, хоч ще ніколи до вас, запорогів, не хаживали. І ось тобі шаблю прислали перської роботи і ронди коневі. І мені шаблю дали, і коня доброго, бо ж наші коні в дорозі знесиліли... А коли ми додому вирушали, прийшла нам звістка навздогін, що з дальніх юртів і зараз вирушають до нас дві сотні охочих козаків. Незабаром вони до нас з'являться.

Бородавка знов вилаявся, бо сподівався на кращі звістки, але потім заспокоївсь і вирішив не поспішати до кордонів і поки що не приєднуватися до королівського війська. Він намагався всіма засобами показати, що наказ новопризначеного коронного гетьмана і Сагайдачного - для нього не закон.

Та проте і не міг він вирушити так швидко: якщо Сагайдачний мав готовий порох і харч, Бородавка лише починав їх заготовляти.

На Січі припасу було обмаль. Бородавка наказав збирати харчі по староствах та по приватних маєтках - скрізь, де були на приставстві його козаки, але справа була надзвичайно складна: голота й сама жебрачила, а старости та дідичі виряджали підводи до королівського війська разом з загонами для посполитого рушення. Козаки напосідали на них все настирливіше і вимагали чимало того, про що й не мовилося в універсалі гетьмана Бородавки.

Не обійшлося без пожеж і без стрілянини. І або пани гинули в полум'ї, або призвідники й проводирі гойдалися на шибеницях.

Волало обурене панство. Мчало до каштелянів і воєвод, до гродського суду і до кварцяного війська. Але що можна було тоді вдіяти з буйним свавіллям козацьких ватаг, коли ці ватаги були єдиною надією і порятунком хиткої держави короля Зигмунда!..

- Хай вельможне панство набереться трохи терпіння. Козацьке свавілля - справа дуже неприємна, але все ж таки значно безпечніша, ніж турецька навала. Кожне військо грабує. І наші жовніри, і лісовчики, і ландскнехти, а турки - тим паче... Отже, будьте філософами і з двох лих вибирайте найлегше, - казали вони, вислухавши потерпілих.

І, щоб врятувати панство від розору, спонукали козацтво швидше вирушати в похід і обіцяли надіслати навздогін валки державного припасу.

Деякі загони повірили панським обіцянкам і вирушили до Дністра з тритижневим запасом харчів.

Але рух козацьких загонів був надзвичайно забарний. Бородавка почув, ніби проміж турками і панами розпочалися якісь перемови, і побоювався, щоб в останню хвилину ляхи не замирилися з падишахом ціною знищення козацького війська.

А такі перемови дійсно розпочалися.

Ще в травні з'явився до гетьмана польного Любомирського посланець від молдавського господаря і двох башів з пропозицією, щоб король надіслав серйозну і надійну людину, з якою можна розпочати мирні перемови. Умови башів були, звичайно, некорисні Польщі, але баші сподівалися, що на цей раз пани підуть на поступки за рахунок козаків і в свою чергу обіцяли схилити султана на свій бік, бо наступник допіру померлого Алі-баші, Гусейн-баша, бажав миру, а не війни.

Любомирський арештував посланця Вевеллі і тримав його далеко від свого табору, але в серпні вирядив його назад до турків разом із паном Шенбергом, з відповіддю башам і особистим листом до нового великого візира.

Вевеллі поїхав кружними шляхами і дістався турецького табору мало не через місяць. Візир написав відповідь і усно передав турецькі умови Шенбергові, хоча Османі чути не бажав про мир.

Шенберг розповів панству, що турецька армія має сто шістдесят тисяч боєздатного війська і тисяч із п'ятдесят допомічної сили і багато інших відомостей про ворога, але більш до турків не їздив і на цьому перемови урвалися.

Командувачем всіх збройних сил Речі Посполитої було призначено великого гетьмана литовського Яна-Карла Хоткевича. Він закликав шляхту до зброї, але військо збиралося з значним запізненням. Дехто з панів сидів дома і зовсім не збирався виступати, а інші боялися вирушати через судові справи, що загрожували їм баніцією за наїзди, насильства, підпали та інші злочини. Тоді уряд оголосив амністію всім засудженим, а тим, хто перебував під судом або слідством, пообіцяв прощення, якщо вони стануть до лав королівського війська.

Хоткевич вагався, не знав, що робити. У нього було лише тридцять дві тисячі війська. З такими силами він не рискував наступати і всі надії покладав на козаків. А про козаків і чуток не було. Сагайдачний чи то сидів у Варшаві на соймі, чи то мчав до свого війська десь по шляхах Речі Посполитої, а загони його вирушали поодинці і вже дорогою зливалися з іншими сотнями і ватагами, як лісові струмки у велику ріку. Мало надії було і на короля. Сидів він у Львові, полював, молився, грав у карти, збирав посполите рушення, але іржавий напіввіджилий механізм посполитого рушення ніяк не міг зрушитися. Та й яка могла бути в нього сила, коли лише магнати південних воєводств мали по замках власні загони, а все інше панство озброювало своє хлопство і челядь і, не навчивши його ані військового ладу, ані поводження з зброєю, гнало його на війну, як на панщину.

Проте магнати пишалися один перед одним добре вимуштруваними полками. Князь Домінік на Острозі Заславський привів шість сотень кінноти і стільки ж піхоти. Яків Собеський, Калиновський, Лещинський, Вишневецький, Петро Опалінський, Радзівілли та Стефан Потоцький перевершували один одного. Не поталанило лише Чарторийському, бо на нього напали татари, і він примчав до Хоткевича без єдиного жовніра.

Починалася осінь. Дністр навально мчав свої води, розбухлі від карпатських дощів, а Ян-Карл Хоткевич все стояв на місці і розмірковував, як йому бути.

Король спонукав його наступати. За Дністром позиції були кращі й міцніші, а головне, Хоткевич смертельно боявся опинитися без козацької допомоги. Бородавка наближався до Дністра повільними маршами через Оргіївщину та Сорокщину. Хоткевич наказав йому негайно з'єднатися з королівським військом, але Бородавка відповів, що лише тоді виконає наказ, коли панське військо опиниться по той бік кордону і таким чином доведе, що війна невідхильна.

Почувши таку відповідь, Хоткевич, як скажений, забігав по своєму намету. Козацька тактика переплутувала йому всі карти. Вже двічі спалахували заколоти у польському війську. Жовніри і навіть військові товариші (317) оточували його намет, з лайкою і погрозами вимагали грошей, харчів та фуражу. Безглузде стояння на одному місці, погане постачання, хвороби і тисячі незгод розкладали військо, що виступило з Варшави і Кракова, Гнізда та Львова з такими пишними промовами, під грім барабанів і сурм, з блискучими прапорами і орлами Речі Посполитої. Хоткевич губився перед розбурханою стихією. В безсилій люті ламав він руки або лаявся, закликав усіх святих врятувати його від загибелі і в розпачі вдавався до королівського комісара Якуба Собеського.

- Рятуйте, вельможний пане! - благав Хоткевич Собеського, і опукле черево його коливалося під кунтушем.

- Врятувати! - саркастично всміхався Собеський. - Як? Чим? Адже ж коні дохнуть з голоду. Люди гниють під дощем, і нема де дістати хоч чарку горілки зогрітися. А пан коронний гетьман: «Рятуйте!»

- Але ж... вони роздеруть пана комісара разом зі мною. Пан чує, як вони там ревуть, наче бики на іспанській арені?!. Пан комісар мусить сплатити їм належну платню. Адже ж починається масове дезертирство, а на десять миль навкруги не залишилося ані ягняти, ані поросяти, ані миршавенької курки.

Собеський замислився. Скарбниця була порожня, як пересохлий колодязь в пустині. Та й самі комісари добре не знали, скільки належить війську, тому що утримання кожній корогві йшло з дня її виступу в похід, а кожен полковник, ротмістр і хорунжий запевняв, що він виступив значно раніше, ніж насправді. Підрахувавши готівку, Собеський зрозумів, що доведеться схитрувати: він оголосив перепис всього війська по регіментах і по корогвах і перевірку терміну виступу кожного з них, а при цьому потай попереджував кожен загін, що йому буде сплачено позачергово.

Хитрість подіяла. Жовніри заспокоїлися, а тимчасом розпочали будувати мicт на Дністрі. Бурхлива річка щоразу розбивала збудоване. Але людська упертість і завзяття перемогли течію. За два тижні міст був готовий, і військо почало переправлятися до Молдавщини.

Дванадцять днів тривала переправа. Вступаючи в землю християнських васалів Османа, Хоткевич видав суворий наказ, щоб жовніри не грабували тубільців, але ніхто не зважав на наказ. З зойками жаху і розпачу тікали або ховалися по лісах пограбовані молдавани, а найодчайдушніші бралися до зброї. Садівники і хлібороби, рибалки і виноградарі мстилися за свої білі мазанки, витоптані сади і лани, виноградники та плантації запашних тютюнів і, хоч не завдавали армії значних шкод, проте успішно відбивали валки і худобу, ще й забивали жовнірів-чабанів та дроворубів.

Почув і Бородавка про переправу польської армії і собі переправився на турецький бік, а в Молдавщині пустив свої загони шарпати молдаван, «аби чортове панство не нажерлося хліба козацького», і ніби забув наказ стати під прапори коронного гетьмана.

Хоткевич розумів, що без козаків військо його загине, як торік під Цоцорою, але як і чим примусити Бородавку до покори, він не знав і тільки сипав на його голову прокльони і лайку.

І саме тоді, коли у війську пішли тривожні чутки, ніби козацтво зовсім не прийде на допомогу державі, - з'явився до коронного гетьмана Петро Конашевич, а згодом і королевич Владислав. Королевич привів десять тисяч свого власного війська, ще й німецьких ландскнехтів під командою Денгофа, але це поповнення не дуже підсилило королівське військо. Виснажені довгим походом, спекою і епідемією різачки, жовніри королевича Владислава більше нагадували тіні в панцир ах та шоломах, особливо ландскнехти, не звиклі до нестатків і втоми.

Сагайдачний прибув з невеличким почтом, шабель на п'ятдесят, але після радісної зустрічі розпач охопив королівське військо. Пішли чутки, ніби козаки повернули додому, ніби військо королевича - остання допомога держави своєму гетьманові. Похнюпилися гордовиті голови, замовкли хвалькуваті промови і барвисті оповідання про власні подвиги, ніби пани забули про них. Військові товариші відкрито обвинувачували Хоткевича в тому, що він не вміє братися до справи, а зголоднілі жовніри роззувались біля вогнищ, гріли скривавлені ноги і сумно зітхали:

- Краще було б і не вирушати, тому що хлопові все'дно нема волі на світі.

Не чути було ані пісень, ані танців, ані дзвінких сурм. Голодні коні важко зітхали, ніби розуміли, що сталося. Хворі стогнали на землі біля вогнищ, здорові тинялися, як тіні.

- Де ж військо вельможного пана гетьмана? - питав Хоткевич, частуючи Петра Конашевича смаженою качкою та вином.

- Як бачить пан коронний гетьман, не там, де належало б йому бути, - знизав плечима Сагайдачний. - Кажуть, ніби Бородавка стоїть під Степанівцями. Поки був яв Варшаві, мої загони теж стали під його прапори, хоч я й наказував Бурдилу та Свиридовичу приєднатися до вельможного пана. Заварили йолопи кашу... а мені її сьорбати, - додав Петро Конашевич і моргнув на челядь, що прибирала з стола.

Хоткевич вислав челядь, запросив панство припинити балачки і знов звернувся до Сагайдачного:

- Ми з вами, пане гетьмане, свої люди, отже, поговоримо щиро й одверто. Молдавани бунтують. Цілі ватаги їх крутяться навколо нашого табору, наче вовки навколо отари. До них перебігають наші жовніри, челядь і хлопи з загонів вельможного панства... Перехоплено також кілька хлопів з Брацлавщини, що тікають з маєтків від панщини. Вони сподіваються, що таким зрадницьким способом здобудуть волю. І я не певний, що голота цього п'янички і зрадника не прилучилася до них на нашу загибель. Отже, ми сподіваємось, що пан гетьман знайде спосіб якось усунути цього мерзотника... Адже ж я тричі наказував йому з'єднатися з моїм військом, і тричі він знехтував і потоптав волю пана круля й батьківщини, від імені яких я звертався до нього. А це вже державний злочин.

Хоткевич захлинувся від люті і довго не міг відсапатися. Він дихав шумним астматичним подихом, весь напружений і червоний. Петро Конашевич мовчав і зосереджено смоктав люльку.

- А яких заходів вжив вельможний пан гетьман проти повсталих молдаван? - спитав він не одразу.

- Я надіслав проти них загін пана Копачівського, героя останніх московських походів, разом з паном Бичеком, молдавським боярином. Але хіба ж впіймати воду решетом, коли кожен хлопчик, кожна гава на стріхах шпигує на користь цих лотрів?