Сімферополь. Видавництво

А посол вже згортає пергаментний згорток і говорить, що лихо неминуче, як пожежа в степу, як повідь або моровиця, і що честь козацька мусить показати себе саме тепер, в цей загрозливий час.

- Посполите рушення вже оголошено. Підіймається на боротьбу геть уся земля. Невже військо козацьке, уславлене своїми подвигами в минулих походах, не простягне руки до вигострених шабель, коли озброюється і плугатар, i ремісник, і крамар, і навіть чернець, який ніколи не тримав зброї?!

Невиразний гомін пішов юрбою.

Пан Обалковський звернувся до Бородавки і щось неголосно сказав йому. Бородавка ступнув наперед і підніс булаву.

Юрба замовкла.

- Бачу я, панове-молодці, що справа той... Тра на турка посунути, бо ж на галери потрапити або на палю - нікому не солодко... О!.. А тому, ніж довго думати кидайте шапки, панове, хто ладний на турка йти, - раптом вигукнув він, надсаджуючи голос, щоб було його чути по всіх кутках лісової галявини аж до урвища, де ніжно синіла і золотавилася піскуватими косами імлиста задніпрова далечінь.

- Ні! - раптом розрубав слова Бородавки лункий уривчастий голос.

І крізь юрбу рушив до барил, продираючись ліктями і плечима, Петро Одинець.

- А чому так? - зніяковів Бородавка.

- А тому, що не можна ламати звичай. Ти що нам волю свою нав'язуєш? Тра поміркувати, подумати, вислухати розумних людей. Справа неабияка. Та мо, в цій війні більша частина нас поляже головами. А ти рубаєш одразу: «Кидайте шапки!» Так не годиться!

- Вірно! - підхопили голоси. - Подумати треба, порадитись!

- І так зрозуміло!

- Завжди встигнемо панам прислужитися!

- Ми ж не баби, щоб одразу так, не подумавши!

- Та думай не думай - час шаблі гострити.

- А чи чув, що турки вже до Дунаю дійшли? Чекати, щоб вони нас, як горобців, накрили шапкою!

Вигуки ставали гучнішими, настирливішими. В повітрі заблищали шаблі і кулаки, почулася лайка.

- Хай погано, та з власної волі!

- Ах ти, панський лизуне!

- Хлопська пико!

- Міркуйте, міркуйте, все одно в похід вирушите!

- І вирушимо, та з власної волі!

- Ми не вівці: чабанів нам не треба!

- І хай пан посол піде звідси, щоб нам порадитися без зайвих ушей.

- Оце правда! Без викрутасів!

Бородавка розгубився. Він так вихвалявся своїм вмінням зважити на настрій козацтва, і ось обвинувачують його в порушенні волі і звичаю.

- Та цитьте, чортяки! - гримнув він. - От розгелготілися, як гуси на ярмарку! Ну, добре, добре! Міркуйте! А пан посол піде собі в намет, поки ви горлатимете.

Юрба клекотіла, як кип'ячий казан. Обурився і Обалковський і, певно, гостро висловив Бородавці своє незадоволення, бо Бородавка став червоніший від свого жупана і все витирав рясний піт на чолі і щоках. Він тупцював на барилі і то кидався улесливо підтримувати королівського посла, то гримав на юрбу і вимахував булавою, як чабан своєю гирлигою. А коли Обалковський зник під склепінням узлісся, він кинувся знов до барила. Але замість Бородавки раптом виріс над юрбою митрополит Борецький в білому каптурі з діамантовим хрестиком.

Це було так несподівано, що юрба враз ущухла. Іов Борецький змахнув над нею рукою, і враз оголилися всі голови, нaвiть тих, хто роками не переступав порога церковного і не визнавав попів та ченців.

- Братіє, - тремтячим, співучим вигуком пролунало галявиною аж до найдальших дубів і урвищ, - сини віри Христової, віри грецької! В моторошний і тужний час вперше бачите ви мене, свого архіпастиря. Чорною смертю насувається на нас військо Османове, і стоїть перед ним земля руська з відкритими, беззахисними грудьми, і внутрішні чвари пустошать і катують її. Королівський посол закликав вас стати пліч-о-пліч з панами магнатами і з прелатами костьолу римського на захист ойчизни, коли ж ті самі пани і ксьондзи проливають нашу кров від Самари до Московщини і від Бугу і Сану аж до Дінця. І паче всіх доводиться терпіти нам, архіпастирям вашим. Вже мало не рік, як прийняли ми святу хіротонію (305), але ще й досі не визнав нас за ієрархів король. А коли єпископ Мелетій Смотрицький приїхав до Вільно і почав правити там за архієрейським чином, єретик йосип Рутський доповів королю, ніби патріарх Теофан є самозванець і турецький шпгигун, і король повірив його брехні і видав універсал, ніби ми, архіпастирі, є підсобники турецького шпигуна і баламутимо народ, а тому треба нас ловити і ув'язнювати і судити за державну зраду і за образу величності. Єпископ Мелетій жив у князя Огінського. Король вимагав, щоб Огінський видав його, а тимчасом уніатські комісари викликали його до Вільно на канонічний суд (306). Тричі викликали його, і тричі він не з'явився, бо не підсудний він єретикам-апостатам (307). Тоді ксьондз Рутський наклав на нього анафему. А тимчасом мало не вся Віленська та Полоцька єпархія відпала від унії і визнала Мелетія за свого архіпастиря. Так ксьондзи-уніати, втратили найбагатшу з своїх єпархій і бенефіцій та найзаможніших парафіян і лютували проти нас, як біснуваті. А поки тривав цей незаконний суд, заарештували дванадцятьох віленських братчиків за підтримку свого архіпастиря, а на братство напали якісь збройні ватаги і кілька разів обстрілювали його.

Серед старшин-католиків почувся рух:

- От негідник! - просичав полковник Ян Костржевський. - Вони ж порушили прерогативу (308) короля призначати єпископів та ще й удають з себе безвинних. Хіба ж це не образа величності?

- І як вони насмілюються так висловлюватися про митрополита Йосипа Рутського! - обурено підтакнув Станіслав Злочевський.

А Борецький веде далі не так, як звичайно провіщають попи та ченці. Він ніби забув всі писані правила хрій (309) та схоластичних риторик (310). Простими, народними словами розповідає він про пережите. І юрба замовкає, боїться прогавити хоч слово.

- А згодом оголосили ще другий універсал, що ми, як бандити і державні злочинці, підлягаємо соймовому суду, і цей суд ще й досі загрожує нам смертю. Доводиться нам ховатися, як душогубцям, переїздити з місця на місце, плутати слід, лякатися кожного незнайомого обличчя, щоб не загинути десь у катівні.

- От сволота, що вигадала! - щиро зітхає хтось у юрбі. І не одне зітхання відповідає йому. Майже кожен з козаків колись пережив такі ж моторошні хвилини; коли тікав від свого пана, і мимовільне співчуття народжується в юрбі до цього невідомого ченця, чий сан викликає побожність і пошану, виплекану довгими сторіччями сліпої віри і покори церкві.

- Але на захист нас, архіпастирів, виступило чимало сміливих людей: одну протестацію від імені віленських княжат, панят, рицарства, шляхти та всього народу віри грецької вписано до Ошмянських гродських книг, тому що віленський суд їх протестації не прийняв, а другу протестацію вписав князь Огінський з Корсаком до Трокських книг від імені Віленського братства. В цих протестаціях скаржиться паства наша на утиски за віру, бо життя нестало православній людині. Церкви в нас відбирають, обертають їх на шинки, крамниці, костьоли, навіть мусульманські мечеті, як було нещодавно у Мінську, а іноді роблять з них навіть хліви на худобу. Забороняють православним володіти землями і будинками, торгувати, шинкувати, ремісникувати, так що доводиться іноді й голодувати або тікати світ за очі з рідного міста. Хапають нас без права, без суду віддають катам, гниємо ми в катівнях, не дозволяють шляхтичеві віри грецької посідати будь-яку посаду, заробляти собі шматок хліба, хай буде він тричі вченіший і розумніший за католика. У Вільно навіть не дають нам води з рури міської (311), а православних мерців дозволяють вивозити з міста тільки через ту браму, де вивозять сміття. Так, безправні і беззахисні вмирають люди без каяття, без божого благословення в блуді живуть, а діти ростуть нехрещеними, як собаки.

- Правда! - ляснув себе в груди Хома Причепа. - Ще й цехмістра шевського цеху вкинули до ратушної вежі, і кати катували йогo на колесі, ще й свічками підсмажували, наче свиню, прости господи.

- А наших не катують, не забивають на смерть?! - напівголосно кидає Станіслав Злочевський. - Оклінського забито. Грековича - теж. Навіть на Йосафата Кунцевича (312) шкірять ікла.

- Жадібність... - зітхає Ян Костржевський. - Все через землі церковні, через багатющі парафії та бенефіції...

- А з Львова повиганяли геть усіх православних, - подає з юрби голос Остап. - Кажуть, що й без нас на всіх не вистачає роботи.

Майстри загомоніли всі враз. Кожен згадував всі образи і знущання, що довелося їм терпіти по містах та містечках.

- У підмайстри та учні наших хлопчиків не приймають.

- Не треба, кажуть, нам татар, євреїв та козаків.

Борецький двічі підносив руку, намагаючись договорити, але пристрасті розпалювалися, і юрба не могла заспокоїтися.

- Та тихше там! - гримнув з барила Борадавка. - Не заважайте владиці.

І коли Причепа та інші замовкли, Борецький повів далі сумно і гірко:

- Та не одного цехмістра, братіє, закатували католики. А тому, коли вас кличе корона, яка вірить усім наклепам, я архіпастир ваш, питаю вас: що відповісте ви тому, хто пригноблює і цькує вас і знущається з вас, аки древлє поганці? Тому, хто позбавляє вас шматка хліба, роботи, прирікає немовлят та дідів на жебрацтво і голод, хто виганяє вас з насидженого місця, бо нема шматка хліба православному там, де ласує католицький патер, католицький пан та бурмистер?!.

- Оце дійсно. Та хай вони всі - чорту в пуп! - враз заревло чимало голосів. - Пали їх, ріж до ноги!

- Підемо трощити їх фільварки!

- Бий панів!

Петро Сагайдачний увесь час стояв біля барила.

І не встигла опуститися благословляюча рука з широким чорним крилом рукава, як через два щаблі злетів на барило Петро Конашевич і став поруч Борецькоro.

Бородавка зирнув на нього кутком ока, почервонів від лютi, демонстративно відвернувся і поліз по кисет у кишеню.

- Тільки ворог народу руського, війська і вoлi козацької може закликати вас на захист панів! - лунко вдарив юрбу баритон Сагайдачного.

Рух здивування і цікавості прокотився галявиною і віддався аж коло найдальших дерев біля урвища.

- Коли тануло наше військо під час козацьких комісій, коли мерзло, голодувало і розходилося по домівках, довелося нам де в чому поступитися. Доводилося тоді торгуватися, хитрувати, очікувати нагоди, коли знадобляться короні наші шаблі. А зараз ми - єдиний оплот, єдиний порятунок Речі Посполитої. Де королівське військо? Де пишне панство? Ландскнехти? Гусарія? Всі гниють на Цоцорському полi! Наближається військо Османове, а пани ще по маєтках сидять. Та ми - останній козир королівський! Ось чому ми можемо дорого продати наші шаблі. А сила в нас зібралася чимала: в мене самого двадцять тисяч добірного війська з кіньми, харчами, арматою, порохом. І що краще й що міцніше наше військо, то більш покладається корона на нас. Ну, а коли так і бажаєте ви, пани, щоб ми вас рятували, - пишіть реєстри на двадцять тисяч. Визнайте наших архіпастирів і - руки геть від нашої віри і совісті! Звільніть наших мучеників з своїх катівень та в'язниць, не чіпайте братств, прийміть до цехів православних майстрів і не заважайте їм чесно заробляти свій хліб. І хай наших сотників і полковників і шляхетних козаків не грабують магнати наїздом гвалтівним. І не забирають пахолків та підсусідків, ланів та лісів. І не ганяють козацьких жінок на панщину, поки десь чоловіки страждають у поході. Ось коли король видасть такий універсал, а сойм - таку конституцію, - тоді можна буде й батьківщину боронити, бо стане вона нам справжньою матір'ю, а не лютою мачухою.

Наче вихор зірвався в юрбі.

- Вірно!!!

- Щоб данинами не сушили!

- З хат не виганяли з немовлятами! - І щоб «слободи» відстрочили!

- До реєстру повписували!

Бородавка зблід. Bін обернувся до Сагайдачного і щось намагався сказати йому тремтячими від люті губами, але юрба так ревла, що ані Сагайдачний, ані Борецький не почули його.

А сотні голосів гриміли бурею:

- Так і перекажіть королеві: виріжемо всіх до ноги, якщо обдурите!

- Хай не роздаровує наші землі панам!

- Геть панів з Дикого Поля!

- Бо ж подолаємо турків і їх не помилуємо, - надсаджувався Юрко Шибеник і з гострою насолодою пригадував, як порахувався він з Долівою-Ясенським. Сагайдачний стояв на барилі, і очі його хижо блищали. Він відчував, що видер грунт з-під Бородавчиних ніг, але треба було закріпити свою перемогу, а це мусив зробити хтось інший. І ось, ніби вгадавши його думку, став поруч з ним Петро Одинець. Знаком попросив у юрби слова.

На Бородавку він і не дивився, наче той був другорядний козак, на якого можна не звертати уваги. Але юрба зрозуміла, що Одинець має сказати щось важливе, і вже замовкла сама.

- Вірно сказав наш славетний вояка Петро Конашевич, - залунав голос Петра Одинця. - Спасибі йому за щире та розумне слово. Бити турків треба, але й шаблі свої з головами за дурничку віддавати не варт. Хай же їдуть наші обранці до Варшави і вимагають у короля і у сойму універсалу і незламного тривкого закону, за якими не можна чіпати козаків ані на хуторах, ані по містах і містечках, ані десь на селі, ані по староствах і крулевщизнах. А тому, що Петро Конашевич подав нам таку розумну пораду, хай їде він з кількома товаришами здобувати нам право і волю. Вірно кажу я, панове товариство, чи ні?

- Вірно!!! Вірно!!! - пролунало з кінця в кінець широкої лісової улоговини.

- Ну, то й кидайте, панове, шапки, якщо згодні, - відповів Одинець і перший шпурнув свою шапку в повітря.

Незліченною зграєю чорних граків шугнули в небо і впали в юрбу кошлаті чорні шапки. Навіть ченці і біле духовенство забули чин і звичай і кинули догори свої каптури, підкапки та камилавки.

І лише тоді, ніби згадавши щось значне і важливе, розкрив Сагайдачний кипарисову скриньку з патріарховою грамотою, витяг згорток ясно-жовтого маслянистого пергамeнту, побожно поцілував його і високо підніс над юрбою. З м'яким шелестом розгорнувся і впав до землі пергамент і ледве помітно заколивався від теплого вітерця з Дніпра.

Гучно, повільно і урочисто читав Сагайдачний тріпотливий пергамент. Написана була грамота по-грецькому, але стільки разів перечитав її дорогою Петро Конашевич, що знав її мало не напам'ять, і не стільки читав, як вільно переказував її, хапаючи очима грецькі літери, дещо проминав, а дещо підсилював і підкреслював.

Патріарх Теофан благословляв військо козацьке, закликав його боротися з ворогом хреста, що кров'ю і мечем ширить закон Мохаммедів з кінця в кінець землі. Розповідав про те, що в Туреччині навіть одвічні й природні султанські підданці Христової віри позбавлені прав і сплачують подвійні, а іноді й потрійні податки, і крім того на них накладають окремий податок, як на невірних.

А військовим полоненим або відрубують голови, або забирають їх, як державних рабів, на галери і в каменярні, де ніхто нe виживає більше, як п'ять-шість років. А на цей раз наказано війську султанському залишити за собою пустиню і винищувати населення аж до немовлят у череві матері, а тому, в ім’я віри святої і власного порятунку, - хай б'ються козаки до останньої краплини крові, до останнього подиху.

- От гади! - здригнувся Данило Корж, пригадавши найжахливіший рік свого життя - на турецькій галері.

І цей спогад заступив, розчинив у собі ненависть виписчика до Сагайдачного.

А Сагайдачний згорнув патріархову грамоту, поклав собі на голову, і голос його пролунав м'якою оксамитовою нотою і навіть ледве помітно здригнувся, коли спитав він принишклу юрбу:

- Ну, як же воно буде, панове? Чи підемо ми боронити віру свою, як благословляє і радить нам святий патріарх?

Здригнулися козаки і приглушеними від хвилювання голосами разом відповіли:

- Підемо, батьку! До смерті боронитимемо. І за землю рідну, за віру на смерть стоятимемо в бою!

Королівський посол Бартоломей Обалковський вислухав постанову козацького війська, сплатив йому гроші за минулі роки і дав значний завдаток за перші три місяці походу, і, поки Іов Борецький та Петро Одинець з Єзекіїлом Курцевичем писали відповідь королеві, обмірковуючи кожне слово і кожний зворот, - довго сперечалося військо, як розподілити королівські гроші, потім вибрало для походу сорок тисяч добре озброєного кінного війська і розійшлося по домівках готуватися до виступу, коли тільки прийде відповідь від короля.

Бородавка ходив, як опльований. Гетьманська булава залишалася у нього, але якось так воно сталося, що Обалковський розмовляв з ним, як хазяїн із наймитом, і завжди й неодмінно в присутності Петра Сагайдачного. Він чемно називав Бородавку паном кошовим Запорозького війська, а не гетьманом, і спочатку питав поради у Сагайдака, а вже потім звертався до нього. Та й голота дивилася на Бородавку з погано прихованим презирством і глузуванням:

- Дурень! Пропустив таку нагоду!.. - ніби говорили ці погляди і пекли Бородавку червоним залізом.

Проте Обалковський був задоволений наслідками своєї місії.

- Принаймні добилися того, що нам треба, - покручував він сивуватий вус. - Допомогла і грамота цього чорного грака, що висвятив їм єпископів. Недурно витратили ми на нього стільки грошей.

- А багато? - поцікавився ксьондз Оборніцький.

- Кілька сотень червінців, - знехотя ронить Обалковський. - Але не раджу пану ксьондзу про це розводитися... Щиро кажучи, ми боялися, що через баніцію, накладену на цих хлопських архієреїв, він відмовиться й говорити з нами. На наше щастя, золото робить найгіркіші пілюлі легкоуживаними.

- Але чи не здається вельможному пану, що цей Сагайдак зайняв досить двозначну позицію? Його промова нараді була суто ворожа короні.

Обалковський розреготався:

- Вважаю побоювання пана ксьондза за цілком зайві. Сагайдачний надто відданий короні, і ця відданість корисна йому. Він бив Бородавку його ж зброєю. Ну, а такий спосіб ухвалює і стратегія, і діалектика (313). Як бачите, він досяг своєї мети і, слово гонору, незабаром він знов буде єдиним гетьманом війська козацького.

Але ксьондз Оборніцький недовірливо й турботливо похитав головою.

- Боюся я, вельможний пане, як би з того не вийшло хлопської війни. Атмосфера надто розпалена. Щодня зростає свавілля цього знахабнілого бидла, а тепер, коли вони почули свою силу і побачили свою кількість... Недурно вихваляється Бородавка, що перед військом козацьким тремтить вся земля. І нема куди тікати нашим бідолашним католикам: міста сплюндровані, фільварки попалені, а хлопство майже цілком позаписувалося в козаки. Навіть Осман не наробив би нам гіршого лиха...

І довго сумно хитав головою ксьондз Оборніцький, хоча ніхто не слухав його зітхань.
У навоскованому паркеті відбиваються високі готичні крісла й строгі лінії склепінь, важкі шафи і драпування. Каламутними ополонками вилискують в ньому відображені стрілчасті вікна з темними вітражами. Виснажені мученики і святі в якихось неприродних позах ледь-ледь пропускали світло в похмурий кабінет короля Зигмунда, хоча за вікнами - яскравий липневий день. Високим темним вівтарем здіймається його напівтрон, напівкрісло. Стіл завалено паперами і стратегічними картами, а в кутку високе розп'яття з слонової кості здається не священним зображенням, а піднесеною на хрест закатованою людиною в останніх предсмертних корчах.

Король, блідий і худорлявий, стоїть за столом і покусує тонкі губи. Кістлявий ніс його різко вирізьблюється на тлі похмурих гобеленів (314). Сіро-блакитні очі з безбарвним риб'ячим поглядом дивляться у просторінь і ніби не бачать Єзекіїля Курцевича з грамотою козацького війська.

За Курцевичем стоять Кизима і полковник Дорошенко (315), а трохи осторонь - Петро Сагайдачний. Зграбний чорний жупан туго охоплює його тонкий стан. На плечах - куняча делія. І жодної прикраси, крім розкішної шаблі на вузькому срібному поясі.

Розмова точиться латиною і частково по-польському. І здивований Зигмунд помічає, що мова Вергіліуша і Ціцерона так само звична і знайома «цьому хлопському гетьманові», як і шабля.

Проте найбільш говорить Курцевич. Він прочитав козацьку грамоту і тепер дає до неї усні пояснення. Сагайдачний іноді подає коротенькі, по-військовому точні додатки, а Кизима з Дорошенком так приголомшені тим, що сам найясніший пан круль дає їм аудієнцію, що остаточно втратили мову. Вони тільки переступають з ноги на ногу, порипують новими чобітьми і з собачою догідливою відданістю дивляться на Зигмунда, ладні кинутися за нього хоча б у вогонь. Трохи хвилюється і Сагайдачний. Вперше за все життя переступив він поріг королівського палацу, став біля щаблів трону. Тільки Курцевич почуває себе цілком невимушено: двірське оточення звичне й знайоме йому, а королівська влада в Речі Посполитій ніколи не доходила абсолютизму. Польські магнати тримали себе незалежно і добре привчили своїх королів виконувати примхи й жадання своїх виборців. Тому й колишній князь Курцевич просто дивиться на короля, і слова вільно линуть з уст нововисвяченого владики.

Місяць тому, в такий самий сонячний день, вирувала юрба на галявині біля Сухої Діброви, але як змінився тон козацьких вимог: замість обуреного протесту – догідливо-пишномовні запевнення у вірнопідданських почуттях; замість рішучих вимог - плаксиві скарги.

Збільшити їм реєстр... Вважати за нащадково вільних всіх учасників московських та турецьких походів... Прийняти до лав шляхетного панства різних сотників та підпанків цього хамського племені...

Ну, це ще сяк-так: Адже ж нобілітують кожного єврейського вихреста, щоб не позбавити його особистої волі і збільшити лави платників динарія святого Петра. Але ж визнати і затвердити єпископів, висвячених тим греком... Ще Курцевич принаймні людина з свого кола, уродзоний князь, але ж інші... І мовчить король, обмірковує відповідь, яку можна тлумачити як завгодно...

- А що скаже пан Курцевич у своє виправдання? - ронять тонкі бліді губи, а очі дивляться також холодним невидючим поглядом.

Курцевич починає здалека. Патріарха Теофана називають шпигуном і самозванцем. Але ж чому московський цар приймав його з усією шаною, яка належить справжньому патріархові? Чому його запросили висвятити на патріарха царева батька, Філарета Романова? Чому царгородські єзуїти дали йому посвідку, що він дійсно є патріарх? І не якісь єзуїти, а члени святої конгрегації. Чому ж, нарешті, сам найясніший пан круль писав цьому шпигунові та самозванцеві і просив його закликати військо козацьке до походу на турків? Ще й надсилав до нього посла, того ж пана Бартоломія Обалковського, що був і в Сухій Діброві?! Та коли б Теофан дійсно був шпигун та підбурювач, - не звертався б він до Віленського братства, як йому закидають універсали, а звертався б до Запорозького війська, схилив би його до союзу з Туреччиною або до повстання, пообіцявши козацтву волю та сорок тисяч реєстру. А він, навпаки, закликає козацтво боротися за віру Христову з бусурманами. Вже коли б дійсно обвинувачувати патріарха у державній зраді, так це міг би зробити лише Осман, а не король Речі Посполитої.

Легкий червінь кропить Зигмундові щоки. Він витягає табакерку, і понюх табаки приховує його розгубленість. А Курцевич веде далі і потроху запалюється власними доказами.

- Нас визнано за зрадників і за бунтівників, але ж ніхто не довів і не перевірив нашої провини. Ніхто не знайшов жодного випадку, який би ствердив обвинувачення. Вже двадцять років нас утискають, пригноблюють, відбирають наші кафедри, землі, церкви та бенефіції; позбавляють нашу паству прав і кажуть, що ми відбиваємо хлібу людей віри латинської. Але ж ми такі ж підданці найяснішого пана круля, як і католики, і ми благаємо рівноправ'я. Ми звертаємось до соймів та соймиків, і що більше нас утискають, то стаємо ми настирливіші, тому що наша мета не потоптання законів, не образа величності, не заколоти, а можливість користуватися правами, наданими нам конституціями чотирьох соймів за останні п'ятнадцять років, а також коронаційною присягою нашого найяснішого пана круля, - низько вклоняється Курцевич, - за якою і сам найясніший пан круль мусить охороняти православ'я і зберігати мир і рівність проміж усіма вірами і народами.