Сімферополь. Видавництво

- Надіслати до Стамбула каравани борошна і харчів з Анатолії! Хай беглер-бей Анатолії негайно видасть наказ, - не так уже владно вигукнув Осман.

Але Дилавер-баша ще нижче схилив сиву голову в плоскій чалмі з пір'ям білої чаплі, найвищою нагородою османського війська.

- Насмілюсь нагадати сонцеві вceсвiту, що Анатолію давно спустошили повстанці і що загони анатолійського беглер-бея харчуються довозом з Добруджі, Греції та Болгарії.

- Цить! - істерично гримнув Осман. - Я накажу роздерти вас всіх на шматки, якщо ви не спроможні перемогти.

- Хай краще ви нищать нас воїни Ляхистану, бо всі ми підемо битися в першій лаві, щоб кров'ю своєю спокутувати провину своїх попередників і скути меч слави твоєї, о гордість і сила ісламу, - прошепелявив Дилавер-баша.

Він вже збирався піти, коли Осман спинив його.

- Сідай, старий. Порадь мені, як радив дідові й батькові, а ви всі слухайте і теж думайте, що нам робити, - додав він, гнівно блимнувши очима на молодших візирів і інших вельмож.

Дилавер-баша помовчав із хвилину, ніби поринувши в складні міркування, потім впав до Османових ніг:

- Я гадаю, о серце всесвіту, що сувора і морозна зима загрожує нам смертю в степах Ляхистану. Вже й так загинула мало не половина верблюдів і арабських і месопотамських коней, а люди з пекучого півдня вмирають, як мухи. Вони не звикли до снігу й холоду і не мають нічого теплого з собою. Отже, треба відійти на південь за гори, а навесні знову вдарити на ворога.

- А ви що скажете? - спитав Осман інших вельмож.

- Спитай астрологів і ворожбитів, володарю трьох суходолів, - відповів Джурджі, третій візир. - Хай прочитають вони по зорях книгу долі, щоб смертний розум наш не замутив приділення одвічного.

- Спитай астрологів, - луною відгукнулися й інші, раді перекласти на них відповідальність за свої думки.

Осман втомлено махнув рукою.

- Ну, добре. Покличте мені астрологів.

Але ніхто не прочитав тієї ночі книги зоряних письмен, тому що важкі чорні хмари вкрили небо і опівночі сипнув пухкий і мокрий сніг. Воїни південних країн ніколи не бачили снігу і дивилися на нього з забобонним жахом. Їм здавалося, що це - мокре пір'я невідомих птахів, дотик яких опікає і леденить у жилах кров, і що сама нечиста сила кидає пір'я на землю, щоб поховати все військо під своєю білою пухнастою ковдрою. Вони кидалися до шаманів і чаклунів, волали, молилися, бурмотіли закляття і несамовито кружляли навколо вогнищ разом із дервішами, щоб відігнати злого духа і врятуватися від загибелі.

А Дилавер-баша частував у своєму наметі двірських астрологів і ворожбитів і непомітно втлумачував їм, що тільки замирення з Ляхистаном врятує державу Османів від загибелі, а коли вони пішли, наказав покликати до себе пана Зелінського, посла Хоткевича.

Надвірний маршалок Якуб Зелінський приїхав до турецького війська ще до початку військових дій з мирною пропозицією, але тому, що падишах і знати не бажав про мир, Гусейн-баша затримав його як почесного бранця, і Зелінський уже сорок днів нудьгував у своєму наметі, поки новий великий візир Дилавер-баша не згадав про його існування.

Довго розмовляв Дилавер-баша з Якубом Зелінським віч-на-віч, потім наказав видати йому охоронну грамоту і відпустив до польського табору.

У польському стані вже не сподівалися, що Зелінський повернеться. Гадали, що Осман вирядив його до Стамбула і кинув до Єдикуле, семивежного замка, в'язниці вельмож, почесних бранців та заложників.

Зелінський застав польське військо в жалобі. Напередодні помер Ян-Карл Хоткевич, і командування військом перейшло до гетьмана польного Любомирського.

Польське військо зраділо появі Зелінського. Зелінський приїхав саме тоді, коли королевич з Любомирським міркували, кого й коли надіслати до турків з мирною пропозицією. Справа була важка, складна і небезпечна, бо невідомо було, як поставиться до неї Осман. Зелінський запевняв панство, що Дилавер-баша обіцяє підготувати грунт, але прозоро натякає, що пани мусять дати йому за цю послугу значний подарунок - ніяк не менше п'ятнадцяти тисяч дукатів.

Пани обурювалися, але становище було безпорадне. Військо тануло від хвороб і боїв; надії на підсилення від короля з посполитим рушенням розвіялися димом; зв'язок з Кам'янцем уривали татарські загони і за останній час виявилася нестача пороху, а це вже був початок кінця.

Після палких і довгих суперечок обрали на посла бєлзького каштeляна Станіслава Жоравінського, а від соймових комісарів і від сенаторів - Якуба Собеського і вирішили дати їм численний і пишний почет. А тому, що ніхто з значних панів не хотів рискувати головою, довелося набрати його з дрібної шляхти.

Довго навчали ту шляхту таємниць двірського звичаю і вишуканих манер.

- Нех панство пам'ятає, що кожен з учасників посольства мусить триматися чемно, гідно й поважно, отже, стійте перед султаном і візирами прямо, дивіться їм у вічі, а не кудись убік, щоб не казали турки, ніби панство гребує ними. І хай панство не вимахує руками, не хитає головами, не смикає вуса і бороди, не кашляє і не плює на килими, не уриває промовців, а за урвану вашу промову не хапається за шаблі і навіть удає, що нічого не помітило, щоб якоюсь дурницею не обурити пихливих азіатів і щоб вони не припинили через якусь нетактовність надто важливих для нас перемов.

Пани ображено і гоноровито підкручували вуса:

- Нєх мосцьпанство не турбується. Ми ще покажемо цим дикунам, що таке є наше рицарство.

А в самих щось смоктало під грудьми при думці, що, мабуть, не бачити їм вже більше рідного краю...

Бій розпочався на світанку і враз по всій лінії. Важкі гарматні ядра залітали навіть у той затишний, далекий і нібито цілком безпечний куток, де стояли намети королевича Владислава, і він нервово крутився з боку на бік і питав сам себе, чи не краще одягтися і втекти кудись подалі від бомбардування.

З турецького боку гуркотіло понад шістдесят гармат. Польська та козацька армата відповідала рідко і мляво - заощаджувала останні ядра.

Опівдні, коли канонада трохи замовкла, з польського табору виїхала кавалькада посольства.

Турки помітили білий прапор і припинили стрілянину. З цікавістю визирали вони з окопів. Рицарство привіталося з турками і вимахувало руками, закликаючи їх вийти в поле для перемов. Турки мовчазно відповіли на привітання, і згодом вийшли в поле кілька сивобородих поважних чаушів і спитали панів, чого їм треба. Довідавшись про мету посольства, турки трохи порадилися проміж себе, потім відчинили браму свого табору.

Станіслав Жоравінський говорив з турками стисло і просто, певний того, що уші східних варварів не звикли до вишуканої мови, а баші теж не уживали барвистого і вибагливого стилю своїх промовців і письменників, вважаючи, що уші гяурів знають тільки брязкіт шабель та острог, - отже, не варт турбуватися про витончений стиль, а треба говорити з ними по-діловому.

Волоський господар Радул брав найважливішу участь у перемовах. Він вимагав від ляхів, щоб вони видали туркам всю козацьку старшину, як винуватців і причинців морських походів, але пани резонно відповіли, що старшина є така ж шляхта, як і вони, і що пліч-о-пліч з нею билися і б'ються вони на полі честі, отже, порядні люди ніколи не зраджують один одного; хай вже турки краще приборкають татарських беїв та мурз, причинців нападів на Польщу, тоді й козаки не підуть більше у море мститися за свої попалені хати і хутори, за своїх забитих батьків і згвалтованих сестер та жінок.

І ніби стверджуючи слова Собеського і Жоравінського, повернувся з нападу на Польщу Нур-ед-дін, наступник і син кримського хана, і привів мало не сто тисяч ясиру і незліченні отари, табуни коней і в'юки награбованого майна.

Побачивши ці неосяжні юрби невільників, пани зрозуміли, що треба прискорити перемови, і пообіцяли від королівського імені значні подарунки Дилавер-баші, молодшим візирам і самому падишахові. Ласий на гроші і на подарунки, Осман пішов на поступки, а разом з ним і візири.

За турецьким звичаєм, в перемовах з послами Речі Посполитої турки не інакше називали Ляхистан, як збунтованим плем'ям рабів і васалами сонця всесвіту, а мирні перемови - виявом їх покори і капітуляцією на ласку переможця.

Гоноровиті і бундючні пани скаженіли від образи і люті, але безпорадність становища примушувала їх мовчати. А турки брали їх на змор і психологічні муки: навмисно ширили чутки серед челяді, що прислуговувала посольству, ніби падишах наказав простояти під Хотином ще шість тижнів, або починали атакувати польський табір і здіймали таку канонаду, що посли мало не глухли. І все ж таки пани міцно трималися свого і не згоджувалися.

Тоді обурений Дилавер-баша накинувся на них з загрозами:

- Я кину на Ляхистан ногайську, білогорську та буджацьку орди разом з уцілілими молдаванами. Хай мстяться й пустошать до весни вашу країну, а напровесні падишах знов упаде на вас із свіжою незліченною армією.

Жоравінський спокійно спинив розлюченого башу:

- Доля військ і країн в руці господній, а поки що турецьке військо має стільки ж підстав вважати себе за переможця, як і наше військо: обидві армії однаково втомлені боями, однаково страждають від пошесних хвороб, ран і холоду, але ми звичні до снігу й морозів, і наші коні не гинуть від них, як ваші коні й верблюди, та й у нас на батьківщині все тихо й мирно, а у вас Стамбул голодує, ще й мало не вся Мала Азія палає вогнем повстання. Отже, нема чого нас лякати фальшивими жахами, а краще припинимо перемови, і хай мечі й мушкети, списи та шаблі вирішать справу.

Дилавер-баша не чекав такої обізнаності, він враз принишк, і мирна угода була за три дні зредагована.

Ляхи віддавали Хотин Туреччині, крім того, зобов'язувалися приборкати козаків і суворо заборонити їм морські походи, а татарам - сплачувати щороку данину-харач, як сплачували за Стефана Баторія, в чому і видати туркам кількох значних заручників. Пакт про подарунки Османові вони не внесли до тексту угоди, а усно погодилися, що постійний польський посол у Стамбулі мaє їх передати Османові від імені короля.

Другого ранку в наметі Дилавер-баші зібралися молодші візири, дефтердар, нішанджі, кизляр-ага, муфті, кадіаскери, беглер-беї, валі і всі інші вельможі Туреччини. На тлі пурпурного намету чітко вирізьблювалися вибагливі складки їх чалм з пряжками і егретами, що належали їм за рангом. Білі шовкові або срібно-грезетові шуби із горностаєм, золоті гудзики і китиці, сап'янові чоботи і пояси з осипаними діамантами шаблями - все блищало й мінилося казковою розкішшю.

Безмовно й урочисто розташовувалися вони на низьких диванах, вкритих килимами. Бронзові курильниці дихали ніжними ароматами і тьмяно жевріли вугіллям у півтемряві намету, а люстра у формі обруча з підвішеними до неї на ланцюжках олійними каганцями з рожевого сердоліка тьмяно освітлювала його.

Коли всі зібралися, Дилавер-баша ляснув у долоні. Це був умовний знак: чотири чауші кинулися до суміжного намету запросити ляхів на церемонію, і за мить негри-раби відкинули запони перед Станіславом Жоравінським і Якубом Собеським.

Після урочистих і церемонних поклонів секретар великого візира прочитав текст угоди спочатку турецькою, а потім латинською мовою. Потім Дилавер-баша і Станіслав Жоравінський підписали обидва тексти і приклали до них державні печатки. Коли нішанджі упевнився, що запашний сірійський сургуч захолов, всі знов посідали на свої місця і великий візир сказав коротеньку промову, вітаючи всіх присутніх із закінченням війни, потім звернувся до каймакама (327), представника кримського хана:

- Я наказав тобі бути присутнім при підписанні пакту з Ляхистаном, щоб ти був добре на ньому обізнаний. Ім'ям падишаховим, перед яким твій хан є порох, ти оповістиш Джані-бега Герай-хана, що ми забороняємо йому порушувати кордони віднині дружнього нам Ляхистану, і якщо хан твій або будь-який бей порушать волю Османову, твій хан не тільки буде позбавлений влади, але його скарають, як зрадника.

Навколішках вислухав каймакам слова Дилавер-баші і, припавши обличчям до пухнастих килимів, ледве чутно простогнав у відповідь:

- Але ж, правице володаря трьох суходолів, адже ж межі Татарщини проходять зеленою пустинею вздовж річки Синя Вода... Адже ж козаки самі порушують наші кордони...

- Тобі кажуть не за козаків, а про те, що не можна порушувати миру з Ляхистаном. Чув? - гостро урвав його Дилавер-баша. - Ти мусиш виконувати волю Османа, а не базікати про те, що не стосується до нашого пакту.

І, відвернувшись від простертого на килимі каймакама, чемно заговорив з Жоравінським.

Аджем-оглани вже вносили келехи з різьбленого оніксу і халцедону і велику теракотову амфору (328) запашного шербету. Спритно й беззвучно виповнили вони келехи, і всі випили їх за щасливе завершення і тривкість миру між обома країнами.
Верхи вирушили потім польські посли до Османового намету.

Султан сидів на низькому дивані, схрестивши ноги, обкладений коштовними подушками в перлах. За ним, на стіні, висів його спис і два луки з сагайдаками, а під списом - меч династії Османів, ознака державної влади.

Нерухомий сидів Осман і нічим не виявляв ані привіту, ані цікавості до послів. Орлиний ніс його, смугляве обличчя, велике відкрите чоло, м'яко перев'язане чалмою, і гордовитий погляд вразив Жоравінського. Він знав, що падишахові двадцятий рік, але лише ріденька, ледве помітна борідка свідчила про його молодість.

Вельможі й візири, які нещодавно вітали польських послів у Дилавер-баші, тепер оточували свого володаря, покірливо і шанобливо схиливши голови і схрестивши руки на грудях.

За турецьким звичаєм, польські посли мусили схилити перед падишахом коліна і поцілувати край його одягу. Вони спочатку тричі вклонилися йому по-європейському, а вже потім виконали турецький звичай і передали Дилавер-баші грамоту Любомирського. Він простерся перед падишахом чолом до землі і поклав грамоту собі на голову, потім дав Жоравінському слово.

Недовго промовляв Жоравінський. Від імені Речі Посполитої урочисто поклявся він свято дотримуватися умов пакту, потім підніс Османові кілька коштовних шабель і мушкетів.

- Ми добре знаємо, - казав він, - що в тебе, володарю Півдня і Сходу безліч золота і коштовних речей, але тут, на війні, нема в нас з собою скарбів, гідних твоєї величі; проте там, де годиться лише цікавитися зброєю, ми даруємо тобі зброю, якою билися за нашу батьківщину і честь - даруємо як нашому новому спільникові і приятелеві нашого короля і сподіваємось, що віднині ця зброя дасть тобі перемогу у борьбі з нашими спільними ворогами.
Вночі обидва війська святкували свою перемогу. Десятками тисяч огнів блищав і мінився турецький стан. Верхи нaмeтiв і їх контурні лінії були висаджені запаленими свічками і барвистими каганцями. Музика, співи, святкова стрілянина не вщухали аж до світанку і заглушали стогін поранених і хворих, брязкіт кайданів, ридання бранців і виття шакалів, що розривали могили похованих на бойовищі.

І всю ніч прибігали до польського стану збіглі бранці, раби і перебіжчики з аскерів (329) і навіть з яничарів, захоплених і потурчених у дитинстві. І всю ніч бенкетували пани в наметах королевича Владислава, вихвалялися перемогами й подвигами, підраховували військову здобич і майбутній зиск від постачання Стамбулу збіжжя і борошна за угодами, щойно складеними з крамарями Галати і Пери.

З бренькотом шабель і острог мчали вони у бурхливій мазурці і, сп'янівши, тягли у темні кутки куплених у турків бранок-дівчат, наче своїх полонянок.

Вперше за сорок п'ять днів підвівся з ліжка і королевич. Притупцьовуючи і пурхаючи у танці-вихорі, Владислав раптом забув, що тяжко хворий і, як наказував він говорити, мало не однією ногою в труні. Він пускав двозначні дотепи і жарти, розповідав грубі військові анекдоти, ласував цукатами, фініками і східними ласощами, що надіслав йому, як хворому, падишах, і перекидав келех за келехом міцного іспанського хересу і жодного разу не згадав за своїх жовнірів, що мокли й тремтіли від холоду під дощем і північним вітром і крізь зуби проклинали свою солдатську долю, не кращу за хлопську.

До ранку тривали пиятика й танці. Сивоголові пани наказали поставити ломберні столи і тут же, серед гамору й танців, сіли за карти. Золото турецької, польської та італійської карбівки яскраво блищало на зеленому сукні, і то один, то другий пан присував його до себе маленькою срібною лопаткою. Коли ось крізь протяжну й меланхолій ну мелодію німецького вальса почувся жіночий плач, і до намету вбігла брудна, обірвана, але вродлива дівчина. Яскраве світло засліпило її. Вона зупинилася на порозі, примружилася і розгублено зиркала на панів.

- Чого тобі, дівчино? - спитав хтось з найближчих. Дівчина звела на нього благаючі очі і раптом впала на землю, простягаючи руки до панства.

- Ой, та рятуйте ж нас, панове! Ой, та згляньтеся ж на нашу муку! - несамовито заридала вона.

Лакеї королевича Владислава беззвучно наблизилися до дівчини, міцно взяли її за плечі і тихенько цикнули на неї, але дівчина видерлася з їх цупких рук і кинулася до королевича, інстинктом вгадавши, що він тут головний.

- Ой, та не дайте ж нас всіх на глум і загибель! - схопила вона його за чоботи, припала до них обличчям і за6илася в несамовитому розпачі.

Королевич з зусиллям виструнчився, рухом зупинив лакея і звернувся до дівчини.

- В чому річ? Що з тобою, дівчино? - торкнувся він її плеча вигостреним нігтем.

Вона враз принишкла, підвела голову, але ридання й зітхання перехоплювали їй подих.

- Та взяли ж нас людолови... Кантемир-мурза з ордою... Погнали... Голодних, холодних... І дівчаток маленьких, і панночок, і молодиць - усіх разом... А тепер, як замирився пан круль з падишахом, - розпочали вони нас ділити... А яничари не схотіли, щоб нас забрали беї та баші... і накинулися на нас, як вовки... Ой, що там діється! Всіх... прилюдно... І продають за дурничку... За злотий - дівчина, а трійко молодиць за два злотих... Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. Адже ж по злотому... За людину... дешевше за хортів...

- Заспокойся, дівчино. Вони тебе не візьмуть. Ми відвеземо тебе додому поважно казав Владислав, удаючи тверезого і милостиво урочистого.

Але дівчина не підводилася і цупко тримала його за чоботи.

- Ой паночку ж!.. Та всі ж вони там залишилися... Ой, та ви ж звідси й не бачите!.. Ой, що там робиться!.. Скільки муки, скільки сліз... Сором який!.. Ой, та врятуйте ж нас, викупіть!.. А турецький дозорець впіймав мене, коли я тікала, та й відпустив: «Біжи, - каже по-нашому, - до королевича, хай врятує». Добрий такий....

- Так ти кажеш, є там і наші панночки? - втрутився Якуб Собеський. - А хто саме?

- Та... панна Сущівська та пробощева небога з-під Бара... Та бог же їх святий зна... Тисячі ж нас. І сором такий, мука... Навіть дівчаток маленьких вони не жаліють. А батьки, брати дивляться... Скуті, зв'язані...

І вона знов затремтіла від ридань, не мала сили розповісти, виказати те, що бажала, і вже відчувала, що слова її не доходять до серця панів.

- Добре, дівчино. Вранці побачимо, а ти йди собі. Там тебе нагодують, дадуть щось тепле, - твердо відказав Якуб Собеський, бачачи, що королевич щось мимрить і плутає п'яним язиком.

Дівчина звелася на ноги, низько схилила голову і пішла геть. На порозі вона озирнулася, зиркнула на танцюристів, на мить спинила погляд на купках золота перед гравцями, рвонулася до них, як до порятунку, і раптом зів'яла, стенулася і мовчки вислизнула геть.

На ранок турецьке військо вирушило додому. Неосяжною повіддю піших та вершників, гарб, мажар, гармат, навантажених верблюдів, ішаків та ослів, ясиру та худоби, поранених та калік полинуло воно на південь, де за похмурим обрієм синів широкий Дунай, а за Дунаєм - височіли оповиті хмарами і снігами Балканські гори. Сунули хворі, схудлі і виснажені, але вважали себе за переможців.

І ще одну ніч про пиячив і пробенкетував у Хотині королевич, а на ранок здав Хотинську фортецю турецькій залозі і теж вирушив на батьківщину - назустріч північному вітрові, снігам та зимі.

Смутний, жалюгідний вигляд мало польське військо. Знесилені, бліді, з запалими очима йшли пішки нещодавно хвaлькувaтi і гордовиті гусари, а на побитих підводах везли не харчі і трофеї, а поранених, хворих та труни з забитими. Чимало було корогов та орлів, але обмаль воїнів під тими корогвами, а ще менш дисципліни.

Діставшись до Дністра, військо кинулося до переправи з такою поквапливістю, начебто йшло додому не регулярне військо після так званої перемоги, а тікала розтрощена ватага розбійників від переслідування коронного війська.

Кантемир-мурза і на цей раз скористався з нагоди, зненацька напав на польське військо, чимало забив, чимало захопив у полон і зник у своїх неосяжних степах - хижий і невловимий, як беркут-орел.

Причепа сумлінно доглядав хворого і або клював носом, або по-баб'ячому підпирав неголену щоку долонею і важко зітхав та чмихав носом - чи то від нежитю, чи то від непроханих сліз.

Старшини спочатку одвідували свого гетьмана, але владно-застережливий жест лейб-медика зупиняв їх на порозі, і вони потроху звикли обходитися без Сагайдачного. Польське командування раз у раз надсилало спитати, як ся має пан гетьман, а потім теж забуло за нього, і тільки лікар не залишав свого пацієнта.

В день підписання пакту з Туреччиною королевич надіслав Сагайдачному запрошення на бенкет. Він ніби не розумів, що гетьман дійсно тяжко хворий, а не відлежується від військових небезпек. Але коли лікар відповів посланцеві суворою правдою, королевич надіслав хворому різних страв з свого столу, барильце рейнського та барильце венгржину, різних горілок та настоянок від пропасниці, ще й ласощів, з подарованих йому падишахом. Петро Конашевич подякував за увагу, але не доторкнувся до принесеного, і старшина поодинці одвідувала свого гетьмана - «покуштувати королівського частування».

Він пізнавав зміну дня і ночі з виспівів муедзинів у ворожому стані, з лунких сурм і тупотіння коней, коли гнали їх на водопій, з тисячі дрібниць військового життя, знайомих йому з юнацтва, але ніщо не збуджувало в ньому ані радості, ані тривоги, ані навіть цікавості. Знесилене тіло нібито спочивало після напруження довгих років політичного і бойового життя, але не сили й не відпочинок несли йому ці самотні години...

А коли вирушило на південь Османове військо, коли королевич здав туркам Хотин і Любомирський наказав готуватися до виступу, - знов зачастила старшина до Петра Конашевича.

Гірко скаржилася вона на польське панство:

- Непотрібні стали. Поки ми билися з ними пліч-о-пліч - віталися вони з нами, за шляхетних панів нас мали, питали, як наше здоров'я, а зараз - і не відповідають на привітання, ніби вперше й бачимось. А якщо й заговорять - одразу ж починають вихвалятися, що без нас обійшлись би в поході, або докоряють нам хлібом козацьким.

Сагайдачний мовчав. Мертва байдужість відсунула від нього геть усе, що так хвилювало й турбувало його нещодавно. Тільки серце відгукувалося на кожне слово, на кожен дотик життя і тріпотіло в грудях пораненим птахом. Він червонів, задихався, піт рясно виступав на його чолі, і переляканий Причепа зривався з дзиглика біля входу і випроваджував непроханих одвідувачів.

Любомирський надіслав Сагайдачному виписку з пакту з Туреччиною, де Річ Посполита зобов'язується заборонити козакам піратські походи у Чорне море. Гетьман польний закликав Сагайдачного не порушувати цього артикула, бо надто дорогою ціною здобуто мир. Конашевич чемно, але стримано відповідав, що вірні слуги корони знають, що робити, і, не чекаючи відповіді, наказав перейти Дністер.