Спецпроект журналіста І письменника володимира кулеби, що виходить в укрінформі щомісяця

Іспанія - Англія 1:2

Болгарія - Італія 3:2

Котков, 11-пен.; Дерменджиєв, 66; Жеков, 73 - Пенєв, 60-авт.; Праті, 83.

Італія - Болгарія 2:0

Праті, 14; Доменгіні, 55.

Франція - Югославія 1:1

Ді-Налло, 78 - Мусемич, 66.

Югославія - Франція 5:1

Петкович, 3, 33; Мусемич, 12, 80; Джаїч, 13 - Ді-Налло, 34.

На 60-й хвилині Белін (Югославія) не реалізовував пенальті (поперечина).

Угорщина - СРСР 2:0

4 травня 1968 року. Будапешт. Стадіон "Непштадіон". 80 000 глядачів.

Арбітр - Л.Ван Равенс (Голландія).

Угорщина: Фатер, Новак, Шоймоші, Іхас, К.Месей (к), Сюч, Фазекаш, Гереч, З.Варга, Я.Фаркаш, Ракоші.

Тренер: К.Шош.

СРСР: Кавазашвілі, Аничкін, Шестерньов (к), Хурцилава, Істомін, Капличний, Воронін, Численко, Банишевський, Стрельцов, Малофеєв.

Тренер: М. Якушин.

Голи: Фаркаш, 22 (1:0); Гереч, 84 (2:0).

СРСР - Угорщина 3:0

11 травня 1968 року. Москва. ЦС ім.В.І.Леніна. 103 000 глядачів.

Арбітр - К.Ченчер (ФРН).

СРСР: Пшеничников, Афонін, Шестерньов (к), Хурцилава, Аничкін, Капличний, Воронін, Численко, Банишевський, Бишовець, Єврюжихін.

Тренер: М. Якушин.

Угорщина: Тамаш, Новак, Іхас, К.Месей, Сюч, Шоймоші, Комора, З.Варга, Альберт (к), Я.Фаркаш, Ракоші.

Тренер: К. Шош.

Голи: Шоймоші, 22-авт. (1:0); Хурцилава, 59 (2:0); Бишовець, 73 (3:0).

Півфінали європейської першості відбулися у Неаполі та Флоренції. Радянській команді випала доля грати з господарями турніру в місті біля підніжжя Везувію.

Напередодні вирішальних ігор, на стадії "плей-офф", вперше було запроваджено правило «гостьового» гола, який оцінювався вдвічі. За неможливості застосування цієї умови міг бути призначений третій вирішальний матч, якщо обидві зацікавлені асоціації домовилися до початку другого поєдинку. В іншому разі переможця визначає жеребкування. Цю процедуру довірілося здійснювати головному арбітру безпосередньо на стадіоні у присутності капітанів команд і представника УЄФА.

До моменту вирішальних матчів склад збірної СРСР виявився дуже послабленим. За систематичні та грубі порушення спортивного режиму (читай: за пиятики) із збірної були виведені провідні гравці - Валерій Воронін (незабаром потрапить у жахливу автокатастрофу і лікарі його "зшиватимуть" по шматочках) та лідер нападу Едуард Стрельцов.

Біда, як відомо, одна не ходить. Неприпустиме головотяпство виявили чиновники з федерації футболу, які чи то переплутали, чи взяли із стелі дати проведення фінального турніру. Вирішивши, що часу досить, ухвалили рішення першу збірну направити в Остраву на матч відбіркового олімпійського турніру зі збірною Чехословаччини. Йшов 1968-й рік, і відносини між двома країнами були надто напруженими.

Господарі зустріли гостей із підвищеною мотивацією. Захисник Хагара навмисно завдав удару в коліно Ігорю Численку. Від цієї травми той так і не видужав, розпрощавшись із футболом у 29 років. Надовго вибули провідні захисники Хурцилава і Аничкін. За словами очевидців та учасників тієї "гри", чехословацькі футболісти плювали в лице, навмисно завдавали травм, щипали нишком - знали, що все минеться безкарно. Люди у штатському, які прибули зі збірною СРСР, дали наказ: на грубощі не відповідати ні в якому разі! Не було в збірній і київського динамівця Йожефа Сабо. Після товариського матчу зі збірною Бельгії (1:0, Сабо, 90-а хв.) він спересердя шпурнув брудну футболку в лице одному з тренерів, за що був дискваліфікований федерацією футболу.

Такою була обстановка перед матчем Італія - СРСР. Незважаючи на несамовиту підтримку італійців гарячими "тиффозі" Неаполя, з перших хвилин ініціативою заволоділи гості. Дуже добре зіграв у тому матчі зазвичай нестабільний Геннадій Єврюжихін. Московський динамівець заслужив найвищу оцінку італійської преси серед гравців обох команд. Якби не улюбленець неаполітанської публіки Діно Дзофф, що замінив Енріко Альбертозі, невідомо, чим це все б скінчилося.

Та все ж італійці ініціативу перехопили. На цей момент дуже грамотно діяв капітан команди, центральний захисник Альберт Шестерньов, повністю забезпечивши надійність в обороні. До того ж діяв технічно: заволодівши м'ячем, не відбивав абикуди, а точно віддавав партнерам, пранучи розпочати атаку. Кілька разів збірну СРСР виручив голкіпер Юрій Пшеничников - одноклубник Шестерньова по ЦСКА.

У другому таймі чудовий момент мав найкращий серед італійців Джанні Ривера, але Пшеничников сміливим кидком у ноги не дав форварду пробити з лінії воріт. Остання чверть години минула вже з перевагою збірної СРСР. На хороші ударні позиції виривалися Єврюжихін та Геннадій Логофет, двічі потужно бив по воротах Олександр Леньов. Але основний час так і закінчився - 0:0.

Овертайм розпочався з атак радянської команди. Італійці відбилися й провели ряд контратак. Доля зустрічі могла вирішитися під саму завісу. Єврюжихін прорвався по флангу і завдав здалека потужнього удару. М'яч, однак, пролетів за півметра від штанги. Якби він потрапив у ворота, був би гол, оскільки Дзофф на удар Єврюжихіна зреагувати не встигав. І тут же італійці могли добитися успіху. Потужної сили удару завдав Доменгіні - м'яч, на щастя, влучив у штангу, яка, здавалося, затремтіла.

За новими правилами потрібно було визначати переможця жеребкуванням. До суддівської кімнати було запрошено капітанів команд - Шестерньова і Факкетті, трьох арбітрів матчу і представника УЄФА іспанця Агустина Пухоля.

Ось як цю ситуацію у своїх спогадах описує Михайло Якушин:

"Я всіма правдами й неправдами також пробрався до цього приміщення. Іноземні учасники жеребкування здивовано поглядали на мене, але так і не здогадавшись, хто я такий, приступили до офіційної процедури. Спочатку визначили, якою монетою кидати жереб - італійською або французькою. Обрали французьку. Арбітр Пухоль запитує у Шестерньова, який бік монети обирає він. Я за цей час встиг уважно оглянути монету і помітив, що один її бік, званий "фігурою", трохи випуклий. Оскільки в дитинстві я захоплювався грою "орел або решка", то зрозумів, що шансів на те, що монета впаде вгору випуклим боком, значно більше. Підказую Шестерньову: "Обирай фігуру!". Він стоїть як остовпілий. Я йому: "Фігуру!". А він перебуває у стані прострації і нічого не чує. Пухолю набридло чекати, і він звернувся до Факетті - обирай, мовляв, ти. Італієць відразу зрозумів, у чому справа, і вимовив: "Фігура!". Пухоль підкинув монету, вона впала на підлогу і пролунав урочистий крик Факкетті: "Фігура!". Італійці вийшли до фіналу чемпіонату Європи".

Згадує відомий футбольний статистик Костянтин Єсенін:

"Обирай фігуру", - крикнув Якушин Шестерньову. Але капітана збірної СРСР, в чому він згодом зізнався, як «перемкнуло»: "Ніби й чую, що Михеїч кричить, а зробити нічого не можу". Арбітрові чекати на відповідь набридло, і той звернувся до Факкетті, який чи то зметикував, що до чого, чи то «вцілив» випадково... "Фігура" й випала. Так Італія опинилася у фіналі, а СРСР - за його бортом.

Обери Шестерньов "фігуру" – і срібні медалі у нас в кишені, а там, не виключено, й на золоті замахнутися можна: з югославами на той час ми все ж вдало грали. Італійські газети серед радісних заголовків визнали в такому жеребкуванні Божу волю - свого роду компенсацію за те, що вистояли проти суперника, який перевершував їх кількістю. Для нашої збірної цей фінал чотирьох був визнаний надто невдалим. У двох матчах ми не забили жодного м'яча. У грі за третє місце поступилися з рахунком 0:2 англійцям. Михайло Якушин, хоч і не відразу, але був відправлений у відставку. Четвертий рядок на континенті не влаштовував чиновників від спорту. По правді кажучи, і уболівальники не вважали його досягненням після надяскравої перемоги над збірною Угорщини.

Та й чи можна було особливо тішитися, коли відзначалися на полі Стрельцов, Шестерньов, Пономарьов, Хурцилава, Бишовець, а трохи раніше Воронін! На той момент це були гравці світового класу. І цей чемпіонат, як виявилося, був передостанньою можливістю ще раз чогось досягти в Європі у ХХ столітті. Оскільки 1972 року збірна СРСР, що лишилася другою, була, як і будь-яка інша європейська збірна того часу, на порядок нижчою за німців. А більше, крім як у 1988 році, на чемпіонатах Європи у нас нічого не виходило".

Тодішній президент Федерації футболу Італії Артеміо Франкі відзначив: "Збірна Італії заслужила перемогу, але збірна СРСР не заслужила поразки". Радянській команді можна було тільки поспівчувати - вона лишилася єдиною в історії європейської першості командою, кому зарахували поразку за допомогою жеребкування у вигляді монетки "з фігурою".

Вже за сумною традицією поразка обернулася для Михайла Якушина втратою місця тренера. Після чемпіонату Європи йому ще дали провести дві товариських зустрічі, після чого голова Федерації футболу СРСР Валентин Гранаткін під час особистої зустрічі повідомив, що "зі збірною треба зав'язувати".

"УПУЩЕНА ВИГОДА" - так можна назвати поразку радянської збірної в матчі за третє місце від англійців - 0:2. Зазвичай, після такої трагічної кінцівки з італійцями важко було відійти - і гравцям, і тренерам. Ось як згадує ту гру старший тренер збірної СРСР Михайло Якушин:

"Матч за третє місце з англійцями, в складі яких було вісім чемпіонів світу, ми програли - 0:2. І настрій у команди не найкращий був, і я ще дав промашку - доручив Істоміну персональну опіку Боббі Чарльтона. Виходив з гарних фізичних даних Істоміна, але знав його не дуже добре, а виявилося, що за ігровим мисленням він, звісно, не суперник Чарльтону. Той усю гру й зробив… Потім вже запросив мене до себе голова федерації футболу Валентин Гранаткін, оголосив - як я зрозумів, не лише від свого імені: "Ну що, Михей, закінчувати будемо зі збірною?" Що я міг відповісти на запитання, в якому вже містилася відповідь. Адже знав, на що йду. Добре, хоч не вахтер оголосив про відставку, як Віктору Маслову колись…"

"ЦУКЕРОЧКА" ВІД ДРАГАНА ДЖАЇЧА. Не менш напруженим і цікавим видався другий півфінальний матч, в якому зійшлися югослави й англійці. Обидві команди на переповненому стадіоні у Флоренції показали динамічний, швидкісний і комбінаційний футбол. Перед зустріччю роль фаворита відводилася британцям, однак молода команда югославів ні в чому чемпіону світу не поступалася.

Райко Мітіч зумів налагодити сувору гру в обороні, а дебютант Мірко Павлович - нейтралізувати самого Боббі Чарльтона. Головною ж дійовою особою матчу став лівий форвард югославів Драган Джаїч. Мов нерухомих, обводив він англійських захисників - чемпіонів світу, викликаючи неймовірне захоплення флорентійської публіки. Гордон Бенкс - наступник Льва Яшина по збірній Європи і світу - трудився, не покладаючи рук.

Нестримний Джаїч і приніс югославам перемогу за п'ять хвилин до фінального свистка. Перебуваючи в оточенні суперників, він віртуозно прийняв пущений верхом м'яч на груди, скинув на ногу і потужно пробив під перекладину. На все про все пішли лічені секунди.

Цю першість можна зі 100-відсотковою впевненістю назвати тріумфом 22-річного югослава Драгана Джаїча. Йому не вистачило лише везіння. Ось висловлювання про нього журналу "Футбол мегезин": "Це, безсумнівно, один із королів дриблінгу... У нього найбільш невичерпний запас найрізноманітніших прийомів обведення й обманних рухів, які він виконує невимушено, без видимого зусилля. Щоб уявити собі цю справді диявольську майстерність Джаїча, досить пригадати один із епізодів матчу Англія - Югославія. Йшов другий тайм. Рахунок був нульовим. Черговий "концерт" Джаїча. Каскад фінтів. Три англійці позаду. Попереду, мов скеля, виріс Мур. Невловимий фінт югослава. Дезорієнтований Мур втрачає рівновагу й падає. Шлях вільний".

На фото: лідер збірної Югославії Драган Джаїч.

Після зустрічі зазвичай скупий на компліменти наставник англійців Альф Рамсей назвав цей гол "цукерочкою". Чемпіони світу були настільки засмучені, що один із них - півзахисник Алан Маллері - грубо атакував Трівича і був видалений з поля. Хавбек "Тоттенхема" ввійшов в історію англійського й європейського футболу, ставши першим видаленим гравцем збірної Англії в міжнародних зустрічах і першим футболістом, видаленим у фіналах чемпіонатів Європи.

КОМЕНТАР АРКАДІЯ ГАЛИНСЬКОГО:

"Відтоді, як Рамсея було піднесено в дворянське звання (за перемогу збірної Англії на світовому чемпіонаті 1966 року), багато футбольних журналістів іменують його не інакше як сером Альфом Рамсеєм. Але дарований королевою титул не додав особливого благородства його висловлюванням. Після повернення з мексиканського чемпіонату світу, відповідаючи на запитання журналістів, які прискіпливо з'ясовували причини невдач англійської команди, Рамсей не витримав і відповів: "Є люди, які уміють з гідністю програвати. Я до них не належу!" І це факт. У 1968 році, коли збірна Англії зазнала поразки у півфіналі чемпіонату Європи від Югославії, тренер англійців заявив журналістам, що до фіналу вийшли не ті, хто мав у ньому грати. Звання чемпіона Європи, на його думку, повинні були розіграти збірні Англії і Радянського Союзу. Однак яким би утішним не був для нашої збірної відгук сера Альфа Рамсея, його не можна вважати хоч скільки-небудь спортивним.

Звичайно, в принципі англійці могли виграти у югославів, а наші футболісти - перемогти італійських. В історії обох команд це бувало. Але ж не виграли цього разу, не перемогли! Спортивне ж ставлення до результату змагань - це передусім ставлення етичне. Рамсею в 1968 році, безумовно, було не дуже приємно, що збірна Англії, володіючи титулом чемпіона світу, посіла в Європі лише третє місце. Та що поробиш, самі умови (а якщо хочете, й діалектика спорту) такі: якщо команда виграла чемпіонат – чи то світу, чи континенту, країни і т. д., - вона перебуває у відповідному чемпіонському званні до закінчення наступних змагань такого ж масштабу. Навіть якщо змінився весь її склад, змінилися тренери. Така домовленість, що передує всякому чемпіонату. Але це, зрозуміло, зовсім не означає, що до закінчення нових змагань переможці минулих років дійсно є найкращими, найсильнішими в країні, на континенті, в світі. Титул чемпіона - плата за заслуги. І ще, звичайно, відомий стимул на майбутнє. Але не більше того. Адже недаремно мовлять, що завоювати чемпіонство легше, ніж його відстояти.

Півфінальні матчі чемпіонату Європи 1968 року Італія - СРСР і Югославія - Англія завершилися перемогою італійців і югославів. Італійцям, правда, не вдалося перемогти збірну СРСР у безпосередній боротьбі, їм посміхнулася доля. Англійці ж програли югославам, як кажуть, за всіма статтями, начисто…"

Цей фінал! 8 червня 1968 року на "Стадіо Олімпіко" в Римі, у присутності 60 тисяч глядачів, зустрілися дві найкращі збірні турніру - Італії і Югославії. Переповнений стадіон у Римі нагадував сковорідку, розпечену до межі знаменитими "тіффозі". З першого ж доторку до м'яча зав'язалася гостра, безкомпромісна, повна видовищної естетики боротьба двох шкіл: імпровізації та феєричній техніці югославів італійці протиставили організовану, збалансовану у всіх лініях гру. До речі, таку, що базується на високій майстерності і не менш витонченій техніці.

Італійці відразу ж рвонули на ворота "югів", відчувалося, що "Скуадра адзурра" скучила за великими перемогами. І ось уже Іліє Пантеліч рятує команду після гострого виходу капітана господарів поля Дж. Факкетті. Перша невдача підстерегла італійців майже відразу ж - на п'ятій хвилині травму отримав їхній кращий форвард Джанні Рівера, через якого, власне, йшла вся гра. У зв'язку з тим, що заміни польових гравців тоді не дозволялися, збірній Італії практично весь матч довелося грати вдесятьох.

Стримавши натиск, "юги" поступово перехоплюють ініціативу. У ці хвилини найбільші неприємності для італійців йшли від форварда Добрівоє Трівича, який раз за разом виходив на ворота Дзоффа. Одного разу Трівича відверто завалили в штрафній, однак швейцарський арбітр Готфрід Дінст пенальті не призначив. Відповідно своєму партнеру грав і Драган Джаїч, який діяв як би з засідки, з другого ешелону, чим спантеличив оборону італійців. Він якраз і відкрив рахунок у матчі, вчасно зреагувавши на прострільну передачу з флангу.

Цей гол дещо охолодив запал господарів, в їхній грі з'явилася нервозність - дуже важкий тягар психологічної відповідальності - про програш фінальної битви в своїх стінах не можна допускати навіть думки.

І в другому таймі югослави продовжували володіти перевагою, якийсь час вони диктували хід гри. Дещо стихли й тіффозі, котрі шаленіли. Часом здавалося, що "скуадра адзурра" відбивалася з останніх сил, ще трохи, і югослави заб'ють другий гол, після якого доля фіналу буде вирішена.

Зробити це міг, наприклад, Вахідін Мусеміч, котрий ледве не переправив м'яч у залишені Дзоффом ворота. Якби матч проходив не в Італії, "скуадра адзурра" напевно поступилася б, але тут, у Римі… Здавалося, підтримка уболівальників вселяє сили, додає необхідну енергетику в гравців збірної Італії. Ціною максимального фізичного напруження, дотримання ігрової дисципліни, концентрованості команда Валькераджі не лише вирівняла гру, а й пішла вперед.

На фото: капітан збірної Італії Д.Факкетті.

Близький до успіху був нападаючий "Інтера" Доменгіні, що володів божевільним ударом, якого боялися всі воротарі. Після його "пострілу" м'яч, однак, потрапив у хрестовину. І все ж на 81-й хвилині той же Доменгіні страшним за силою ударом із штрафного пробив "стінку" і м'яч опинився в сітці. Югослави протестували, звертаючи увагу арбітра на те, що Доменгіні пробив без свистка. Одначе Дінст взяття воріт скасовувати не став. Матч перейшов у овертайм.

Героєм фіналу міг стати Джаїч: у додаткові півгодини саме він мав стовідсотковий шанс для взяття воріт - не пощастило. Рахунок лишився нічийним, а це означало, що фінал необхідно було переграти - уперше в практиці міжнародних змагань

На арбітра першого матчу швейцарця Готфріда Дінста – водоспад критики.

" Найпомітнішою фігурою першого фіналу стала людина в чорному, яка зобов'язана бути найнепримітнішою на полі. Це був швейцарський арбітр Готфрід Дінст - по суті, дванадцятий гравець команди господарів чемпіонату.

Італійці без допомоги Дінста могли бути розбиті. У першому таймі він не дав пенальті, коли захисник господарів Джорджо Ферріні зніс Добрівоє Трівича, який продерся до штрафного майданчика. Наприкінці другого тайму він скасував чистий гол, забитий після сольного проходу Джаїчем. Через кілька хвилин допоміг господарям зрівняти рахунок. Югослави сфолили неподалік від своєї штрафної. "Стінка" югославів ще не була вишикувана, а Анжело Доменгині, не дочекавшись свистка, вдарив по воротах гостей. Їхній воротар, зайнятий установкою стінки, зміг лише прослідкувати за польотом м'яча в кут воріт. У таких випадках належало повторити удар, але арбітр указав на центр - 1:1. Додатковий час також не виявив переможця: більше не було забито жодного м'яча, і, згідно з регламентом, було призначено перегравання.

Два роки тому саме Дінст після консультації з лайнсменом Тофіком Бахрамовим зарахував не забитий англійцями третій гол у ворота збірної ФРН у фіналі чемпіонату світу. Ту помилку він згодом визнав, а чемпіонат Європи так і відмовився хоча б раз прокоментувати… (За матеріалами югославської преси).

На фото: фрагмент фінального матчу Італія - Югославія.

До речі, іспанець Ортіс де Мендебіл, призначений головним суддею другого матчу, також помилився. Перший м'яч у ворота югославів Ріва забив з очевидного положення поза грою. Тоді телебачення вже повторювало гострі й спірні моменти матчів. І скільки не повторювали, було видно: в момент результативної передачі італієць метра на півтора випереджав югославських захисників.

Але на тій помилці увагу не загострювали, оскільки італійці перегравання виграли впевнено. Вони ввели в основу відразу п'ять свіжих гравців, серед яких були й такі зірки, як Сандро Маццола і Луїджі Ріва…

Такі тактичні далекоглядність і рішучість себе виправдали повністю. Вже в дебюті всі пересвідчилися, хто гратиме першим - югослави ледве пересували ноги, тоді як у свіжих футболістів італійської збірної, що називається, “горіли” підметки.

Двічі від можливих голів рятував Пантеліч. Італійці беззастережно вели гру. Особливо вдало діяв Сандро Маццола, який майстерно диригував грою.

Маццола – як диспетчер і Ріва – як форвард-таран помітно загострили дії італійців в атаці. Своєю коронною лівою ногою Ріва й відкрив рахунок із офсайду після точного пасу Доменгіні. Саме він наприкінці повторного матчу виклав м'яч П‘єтро Анастазі на лінії штрафної югославів. Той з першого разу підняв м'яча над газоном і з розвороту потужно пробив у лівий кут.

Олімпійський стадіон Риму зустрів фінальний свисток залпами ракет. На трибунах запалали тисячі факелів з газет і програмок. А футболісти були не в змозі навіть посміхнутися. Перемогла і тактика італійців. Горезвісний бетон або "катеначчо" заразив і інші команди. Недаремно в фінальній стадії турніру забивали лише по 1,4 м'яча за гру! Хай там що, а факт лишається фактом: третій євротурнір виграла збірна Італії. Ця перемога стала першим успіхом італійців після тріумфу на чемпіонаті світу рівно 30 років тому!

СУБ'ЄКТИВНА ДУМКА

Англійський оглядач Роджер Макдональд:

"Справедливість випарувалася, і правди більше немає" - ці продиктовані відчаєм слова сказані Вергилієм дві тисячі років тому в Римі. Як же вони відповідають тому, що сталося в цьому древньому місті на наших очах! Для збірної Італії, можливо гіршої з чотирьох у фіналі, срібний кубок виглядав поцупленим. Уперше "викрадення" сталося, коли суддя у підтрибунному приміщенні стадіону в Неаполі кидав монетку після безрезультатної битви з росіянами. Вдруге - коли югослави чисто переграли їх у першому фіналі, перемагаючи в рахунку ще за 6 хвилин до кінця, і, знекровлені, поступилися в другому поєдинку. В Італії ніхто з суддів не міг наважитися призначити пенальті у ворота господарів поля, а мотиви для цього були... Мій висновок: Італія може вважатися чемпіоном Європи, так само, як до неї вважалася власником Кубка Європи Іспанія. Але вона володіє нереальним титулом. Адже не показала гри, гідної чемпіона. Нам нічим захоплюватися".

На фото: Діно Дзофф.

"У нас були серйозні проблеми у вирішальному матчі зі збірною Югославії. Правду кажучи, це була дуже сильна команда. Югослави відкрили рахунок, одначе наприкінці Анджело Доменгіні зі стандарту відновив паритет. А якщо бути відвертим, ми не заслуговували на нічию. Через два дні в переграванні показали хорошу гру і перемогли з результатом 2:0 завдяки точним ударам Джіджі Ріви та П‘єтро Анастазі. У другому матчі ми були значно сильнішими за югославів…"

ІМ'Я

ДІНО ДЗОФФ

Народився 1942 року в Італії. Захищав ворота клубів "Удінезе", "Мантова", "Наполі", "Ювентус". Шестиразовий чемпіон Італії, дворазовий чемпіон Кубка Італії, володар Кубка УЄФА (1976/77), чемпіон Європи (1968), чемпіон світу (1982). Як тренер вигравав Кубок Італії, Кубок УЄФА (1989/1990), віце-чемпіон Європи (2000). Нагороджений Золотим орденом ФІФА.

У Європі немає титулованішого воротаря, ніж Діно Дзофф. Про таку кар'єру мріяли багато, однак шлях видатного Діно поки що ніхто не повторив. Хоча в його житті траплялися й злети, й падіння.

На 15-річного Діно до містечка Маріано дель Фріулі з'їжджалися подивитися багато селекціонерів, зокрема представники "Ювентуса" та "Інтера". У 19 років Дзоффа запросили до "Удінезе", де провів два сезони. У першому матчі проти "Фіорентіни" він пропустив п'ять м'ячів. "Удінезе" опинилася в другому дивізіоні.

1967 року Дзофф переїхав до "Наполі", а невдовзі його запросили до збірної Італії. Дебют припав на чвертьфінальну гру чемпіонату Європи проти команди Болгарії, яку "скуадра адзурра" обіграла з рахунком 2:0. "Сухих" воротарів міняють рідко, він відстояв усі матчі й став чемпіоном Європи. Через два роки на чемпіонаті світу в Мексиці ворота італійців захищав Альбертозі, а Дзофф був запасним. Згодом провів у "Наполі" п'ять сезонів, завоювавши за цей час срібні й бронзові медалі Серії А. З 1972-го Діно перейшов до "Ювентуса".

У першому ж сезоні за "Ювентус" Діно, якому вже виповнилося 30 років, здобув перше скудетто. За 11 років виступів у Старій Синьорі Дзофф шість разів ставав чемпіоном Італії, двічі вигравав національний Кубок і став володарем Кубка УЄФА. До речі, "Ювентус" із сезону 1972/73 і до 1982/83 рр., за час перебування Дзоффа "в рамці", жодного разу не опускався в Серії А нижче третього місця, в чому неабияка заслуга "Супер Діно", як називали його в Італії.

Граючи за "Юве", Дзофф побував ще на трьох чемпіонатах світу. У 1974-му грав уже "в основі", але італійці не змогли вийти з групи. На наступному чемпіонаті світу в 78-му в Аргентині збірна Італії посіла четверте місце, що на Батьківщині визнали ледь не провалом. Найбільшу порцію критики отримав… Діно Дзофф. Але він не поспішав залишати клуб, і 1982 року в Іспанії довів усім, що, як і раніше, лишається кращим. Не кожному дано в 40 років стати чемпіоном світу. 29 травня 1983 року "Супер Діно" провів свою останню, 112-у, гру за збірну Італії, встановивши рекорд серед італійських футболістів.

21 липня 1998 року в біографії Дзоффа була заповнена ще одна сторінка. Рекордсмен Італії за кількістю зіграних матчів за збірну погодився очолити національну команду. Сталося це перед відбірковим турніром на чемпіонат Європи-2000. Дзофф вивів команду на європейський форум, але його захисна модель, якій віддавав перевагу Дзофф-тренер, багатьом не подобалася. Навіть успішний виступ італійців, які дійшли до фіналу і поступилися там у драматичному матчі французам, не врятував Дзоффа від критики. Цього разу чемпіон світу і Європи не витримав і після слів Сільвіо Берлусконі, котрий звинуватив Діно в неправильній тактиці, обраній на фінал, залишив команду.