Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Д. І. Багалій. – Х. : Дельта, 1993. – 256 с.
   
2. 
   Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / [С.Г.Серьогіна, І.І.Бодрова, В.О.Величко та ін. ] ; за заг. ред. С.Г.Серьогіноїа. – Х. : Право, 2005. – 256  с.
   
3. 
   Дорошенко Д. І. Історія України : у 2 т. / Д. І. Дорошенко. – К. : Глобус, 1991.
   

4. 
   Кресін О.В. Нормативно-правове регулювання козацького станового права / О.В Кресін // Історія українського козацтва : нариси : у 2 т. / [редкол. : В. А. Смолій (відп. ред.) та ін.]. – К. : ВД "Києво-Могилянська академія", 2007. – Т.2. – С. 160 – 173.
   
5. 
   Маслійчук В. Л. Генеза та еволюція слобідського козацтва / В. Л. Маслійчук // Історія українського козацтва : нариси : у 2 т. / [редкол. : В. А. Смолій (відп. ред.) та ін.]. – К. : ВД "Києво-Могилянська академія", 2006. – Т.1. – С. 632 – 643.
   

У світлі демократизації суспільних відносин в Україні відбулося оновлення адміністративного права України, метою якого є гарантування прав людини і встановлення цивілізованого паритету між інтересами особи та держави. Концепція реформи адміністративного права визначила основні засади його розвитку і реформування, згідно з якими було створено Державну виконавчу службу. Віднесення цієї служби до органів виконавчої влади потягло за собою зміну місця інституту виконавчого провадження в системі права України.

Виконавче провадження до останнього часу вважалося слабкою ланкою механізму захисту прав громадян та юридичних осіб та потребувало значної перебудови. Неналежне та несвоєчасне виконання рішень суду та інших органів було однією з причин падіння авторитету судової влади. Особливої актуальності ця проблема набула відносно рішень, згідно з якими боржник зобов’язаний повернути борг. Склалася парадоксальна ситуація, за якої бути боржником стало вигідніше, ніж кредитором, оскільки йому було фактично неможливо забезпечити примусове відновлення прав [2, с. 336].

На сьогоднішній день вчені в основному обмежуються дослідженням окремих аспектів виконавчого провадження і не звертаються до комплексного дослідження адміністративно-правового регулювання виконавчого провадження, а також до визначення його місця в системі права України, основних понять та категорій.

Тому, прийняття нового законодавства про виконавче провадження не тільки не вирішило, а, навпаки, поставило блок нових питань, пов’язаних з подальшим удосконаленням норм законодавства про виконавче провадження. У наукових колах не припиняються дискусії щодо сутності виконавчого провадження, правого статусу державного виконавця, змісту виконавчих правовідносин тощо. Одним із спірних питань є віднесення виконавчого провадження до цивільного чи адміністративного процесу.

Дослідженню даної проблематики присвячені роботи таких вчених: В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, Н.Р. Нижник, О.В. Петришина, А.О. Селіванова, В.С. Стефанюка, Ю.С. Шемшученка.

Такі правовідносини виконавчого провадження встановлють адміністративно-процесуальний порядок примусового виконання рішень судових і несудових органів, який визначається: системою процесуальних дій.

У теорії адміністративного процесу предметом правового регулювання визнається система суспільних правовідносин, що виникають між органами владних повноважень, їх посадовими особами, судом, з одного боку, та фізичними чи юридичними особами з іншого боку, щодо визнання, реалізації і захисту інтересів особи і держави у сфері публічних відносин та розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, визначеному адміністративним процесуальним законодавством [3, с. 496].

У цьому загальному визначенні предмету адміністративного процесуального права містяться елементи, властиві виконавчим правовідносинам. Так, одним із основних учасників виконавчих (процесуальних) правовідносин є орган владних повноважень – державна виконавча служба та її посадова особа – державний виконавець. З іншого боку учасником виконавчих правовідносин виступають фізичні та юридичні особи, а в окремих випадках також держава, які виступають в якості стягувача –уповноважена особа, та боржника – зобов’язана особа. Ініціатором таких відносин виступає стягувач або його представник, який реалізує своє право на реальний захист (відновлення) порушених прав та інтересів.

Відносини, що складаються між державними виконавцями та іншими учасниками виконавчого провадження є публічно-правовими, оскільки державна виконавча служба є органом публічної влади. Всі ці відносини регулюються процесуальними нормами законодавства про виконавче провадження, які мають всі ознаки адміністративних процесуальних норм. Загальними для адміністративного процесу, а значить і для будь-якого іншого, що входить до нього, провадження є такі стадії: 1)аналіз ситуації (в різних провадженнях вона називається по різному: адміністративне розслідування, перевірка скарги, обговорення правового акту тощо); 2)прийняття рішення (наказу, постанови, інструкції) в якому фіксується воля суб’єкта влади; 3)виконання рішення [5, с. 355].

Кожна з цих стадій властива і виконавчому провадженню. Так, при отриманні заяви стягувача та виконавчого документа державний виконавець аналізує зміст виконавчого документа, перевіряє його на відповідність Закону.

Виходячи з позиції, що відносини у виконавчому провадженні мають адміністративно-правовий характер, необхідною умовою їх реалізації повинна бути відповідна процесуально-правова форма. Однією з ознак процесуальних правовідносин у виконавчому провадженні виступає той факт, що вони складаються заради чужого інтересу, що виник в матеріальних правовідносинах. Такий матеріальний інтерес мають сторони виконавчого провадження, а їх процесуальні відносини можливі лише з участю державного виконавця як владного суб’єкта правовідносин. Свої владні повноваження державний виконавець реалізує шляхом виконання адміністративно-юрисдикційних норм у процесі регулювання правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються [1].

Предметом правового регулювання виконавчого процесу є адміністративно-процесуальні (виконавчі) правовідносини, що складаються між державним виконавцем, сторонами та іншими учасниками виконавчого провадження з приводу примусового виконання рішень судів та інших органів(посадових осіб). Методом правового регулювання виконавчих (процесуальних) відносин є адміністративний примус як форма імперативного методу, що властивий в цілому адміністративному методу.

Отже, з викладеного можна сформувати окремі висновки щодо змісту адміністративно-виконавчих правовідносин виконавчого провадження. По-перше, відносини у виконавчому провадженні складаються між органами публічної влади в особі державної виконавчої служби та її посадової особи – державного виконавця. По-друге, змістом цих відносин є примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). По-третє, відносини виконавчого провадження оформлюється у вигляді процесуальних документів владних органів, що у сукупності з іншими ознаками придає цим відносинам адміністративно-процесуальну форму [6, с. 204].

Виконавче провадження має важливе значення: воно є визначеним законом адміністративним процесуально-правовим засобом, який забезпечує примусове виконання рішень судових і несудових органів і тим самим реалізує захист суб'єктивних прав громадян та організацій. Ним усуваються порушення майнових і особистих немайнових прав шляхом застосування процесуальних засобів і способів примусу до осіб, які добровільно не виконали свої обов'язки.

Виконавче провадження забезпечує режим законності в правових відносинах громадян і юридичних осіб, запобігає правопорушенням і здійснює виховний вплив на громадян, службових і посадових осіб у дусі розуміння необхідності належного, своєчасного та повного виконання вимог законів України.

Література:

1. Про виконавче провадження Закон України в редакції Закону України № 2677-VI від 04.11.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

2. Бандурка О.М. Административный процесс: Учебник для высш. уч. зав. / О.М.Бандурка, М.М. Тищенко. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.

3. Демський Є.Ф. Адміністративне процесуальне право України: навч. посіб. / Є.Ф.Демський. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 496 с.

4. Бородін І. Адміністративно-процесуальні норми – основа адміністративно-юрисдикційного процесу / І. Бородін // Право України. – 2006. – № 3. – С. 86.

5. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник / Д.Н. Бахрах. – М.: Изд. «БЕК», 1996. – 355с.

6. Щербак С.В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого провадження в Україні: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.07 / С.В. Щербак. – К., 2002. – 204 с. 
Застосування геоінформаційних систем у містобудуванні

Сухоставець О.П.,студент гр.Юм-21 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник - Бурбика М.М., д.ю.н., доц.кафедри права СумДУ

Проблема інформаційного забезпечення є однією з найважливіших в містобудівній діяльності. В процесі підготовки та виконання містобудівних проектів, прийняття рішень проектувальник має справу з величезними масивами картографічного матеріалу, статистичними, економічними та іншими показниками. Задачі створення оптимальної моделі і містобудівного проекту розтягувались на роки: а ціна помилки була дуже великою. Значні витрати часу, коштів, ресурсів обмежували кількість альтернативних варіантів, зумовлювали певну поверховість рішень та відсутність розрахунків деталей проекту. Розрахункові моделі мали загальний вигляд і не дозволяли в повному обсязі змоделювати наслідки тих чи інших рішень. Можна навести один з прикладів містобудівних прорахунків, коли не розрахувавши пропускну спроможність мостів, робочі місця і сельбшцна територія в м. Дніпропетровську розмістились на різних берегах р. Дніпро [4].

Завдяки персональним комп'ютерам в обробці просторових даних одержали розвиток цифрова картографія та географічні інформаційні системи (ГІС). Підвищення попиту багатьох галузей на цифрову картографічну продукцію створює умови для розвитку нової інфраструктури просторових даних на основі геоінформаційного картографування, що позитивно вплине на вирішення проблем інформатизації містобудування [3].

Геоінформаційна система — сучасна комп'ютерна технологія, що дозволяє поєднати модельне зображення території (електронне відображення карт, схем, космо-, аерозображень земної поверхні) з інформацією табличного типу (різноманітні статистичні дані, списки, економічні показники тощо). Також, під геоінформаційною системою розуміють систему управління просторовими даними та асоційованими з ними атрибутами. Конкретніше, це комп'ютерна система, що забезпечує можливість використання, збереження, редагування, аналізу та відображення географічних даних. Геоінформаційні технології (ГІС-технології) — технологічна основа створення географічних інформаційних систем, що дозволяють реалізувати їхні функціональні можливості [2, с. 67].

У сфері містобудування найбільший інтерес викликають нові ГІС-технології, що забезпечують оперативність, повноту і достовірність інформації як про існуючий стан міського середовища в межах тієї або іншої території міста, так і про пропоновані заходи щодо її зміни в ході освоєння і реконструкції [1]. Основною метою застосування геоінформаційних систем є забезпечення органів державної влади і місцевого самоврядування актуальною, достовірною і комплексною інформацією для всебічного оперативного дослідження, оцінки та обґрунтування управлінських рішень, спрямованих на формування якісного середовища проживання та життєдіяльності населення на території міста, на охорону середовища і сталий його розвиток. Розв'язання цих задач ґрунтується на аналізі різноманітної багатоаспектної інформації та математичних методах моделювання і прогнозування сценарію розвитку міста [3]. В даний час традиційно застосовуються літературні, статистичні картографічні, аеро- і космічні матеріали. Як правило, їх підбірка і систематизація для подальшого використання здійснюється вручну.

Інший напрям, що активно розвивається, пов'язаний з геоінформатикою, і дозволяє формалізувати і реалізувати в машинному середовищі значну частину рутинних операцій накопичення, зберігання, обробки і використання просторово координатних даних за допомогою засобів географічних інформаційних систем. Геоінформатика – це технологія збору, зберігання, перетворення, відображення і розповсюдження просторово – координатній інформації, що має на меті забезпечити вирішення завдань інвентаризації, оптимізації, управління геосистемами [1].

Для ефективного управління земельними ресурсами, що своєю чергою впливає на принципові засади в містобудівній діяльності, необхідно володіти повною і достовірною інформацією про використання земель під час розробки генерального плану населеного пункту. Сьогодні існує необхідність проведення інвентаризації земель у населених пунктах за цільовим призначенням, правовим режимом, якісно-економічним станом, адресою зонування, адже її проведення дозволяє виявити вільні ділянки, а також ділянки, які не використовуються за призначенням. У цьому аспекті проблемною стороною є невідповідність генеральних планів до сучасних вимог і стандартів нових земельних відносин, а також неможливість надання інвесторам достовірної земельно-кадастрової і містобудівної інформації для обґрунтованого формування своїх намірів щодо найбільш ефективних капіталовкладень в землю населених пунктів. Ще однією проблемою постає ліквідація диспропорцій у забудові міст України, тобто в одних районах міст ведеться форсована забудова, а поряд з цим існують великі ділянки земель, що пустують.

ГІС-ресурси дозволяють регулярно формувати матриці оцінних показників за різними параметрами (наприклад, рівнем радіації, вартістю землі тощо), а потім, за допомогою методу інтерполяції будувати прогнози стану території. За наявності інтегрованих, ретельно спланованих геоінформаційних систем, можливі своєчасне і обґрунтоване ухвалення рішень у сфері містобудівного управління, широке залучення інвестицій у всі сфери господарювання міста, реалізація широкомасштабних інноваційних проектів, що забезпечить значне поліпшення економічної обстановки [3]. Застосування засобів геоінформаційної підтримки процесів ухвалення рішень в системі управління земельними ресурсами дозволяє підвищити ефективність інформаційного забезпечення як за рахунок обробки і наочного відображення в геоінформаційному середовищі комплексної інформації про територію, так і за рахунок багатоаспектного використання геоінформації широким колом користувачів [1]. Програмно-інформаційні засоби ГІС дозволяють інтегрувати певний набір даних про деяку територію в єдиний взаємопов’язаний комплекс, необхідний для вирішення конкретного завдання. Тому головною умовою ефективності практичного застосування будь-якої ГІС-технології та її засобів є їх системна інтеграція в інформаційно-технологічне середовище користувачів тобто в середовище об’єктно-орієнтованих баз даних і проблемних завдань системи управління.

Прикладами ГІС – проектів у сфері містобудування можуть бути: кадастри землі і нерухомості, автоматизовані системи управління інженерними ме­режами і комунікаціями, аналіз рівня транспортного обслуговування районів міста, ГІС «Генеральний план міста», містобудівне правове зонування [3].

Отже, одним з істотних компонентів комплексу баз даних, що забезпечують функціонування автоматизованої інформаційно-аналітичної системи землевпорядного виробництва, повинна бути база планово-графічних матеріалів, яка використовується як при автоматизації процесів обліків земельних ділянок, основних засобів, зокрема нерухомості і так далі, так і для забезпечення підготовки і представлення матеріалів для вироблення і контролю виконання управлінських рішень різними службами землевпорядного виробництва [1].

1. Байдацький А.Й., Геоінформаційні системи, застосування GIS Геопроект при автоматизованих зйомках територій. [Електронний ресурс]: − Режим доступу:

http://npcz-rivne.ucoz.ua/Text2009/Olimpiadu/222/Nem1.pdf

2. Карпінський Ю.А., Лященко А.А. Стратегія формування національної інфраструктури геопросторових даних в Україні. – К.: НДІГК, 2006.-108с.

3. Костишин О. Планування та забудова населених пунктів із застосуванням геоінформаційних технологій [Електронний ресурс]: − Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Chem_Biol/Vldau/Zem/2009/files/09kooogt.pdf

4. Товбич В. Інформаційні технології в містобудуванні [Електронний ресурс]: − Режим доступу: http://archive.nbu
Стан формування електронного уряду в Україні

Тележенко Б. О., студент І курсу Сумської філії

Харківського національного університету внутрішніх справ,

Науковий керівник – Чередниченко В. Б., ст. викладач Сумської філії

Харківського національного університету внутрішніх справ

Електронне урядування (е- Government)) - це така побудова державного управління, яка шляхом широкого застосування новітніх інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) забезпечує якісно новий рівень відкритої взаємодії держави та суспільства, надання он – лайн повного комплексу державних послуг для всіх категорій громадян та суб'єктів господарювання. Впровадження електронного урядування є складним процесом, що вимагає вирішення цілого комплексу взаємозалежних політичних, наукових, правових, адміністративних і технологічних проблем та значних фінансових витрат і певного часу.

У формуванні державної політики розвитку інформаційного суспільства виділяють два етапи. На першому етапі (1998 -2006 р.р.) прийняті закони України "Про Національну програму інформатизації", "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про електронний цифровий підпис", програму "Електронна Україна", низку актів уряду. Вони започаткували формування нормативно-правової бази інформатизації, а саме побудову: державної телекомунікаційної системи, системи національних інформаційних ресурсів, інформатизацію стратегічних напрямків розвитку економіки, безпеки та оборони, соціальної сфери тощо.

На другому етапі були прийняті закони України "Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 - 2015 роки" [1], "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах", а також сукупність інших нормативно-правових актів, спрямованих на конкретизацію та деталізацію вищевказаних законів.

В організаційному плані на першому етапі була створено Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України, яке в подальшому в ході реорганізації органів державної влади перетворилося у Державний департамент в структурі Міністерства транспорту та зв'язку. В державних органах влади для реалізації завдань інформатизації було сформовано відповідні структурні підрозділи. Координація діяльності органів державної влади була недостатньо ефективною, і, як наслідок, відомчі інформаційні системи розроблялися без додержання загальних вимог до взаємодії, формати та стандарти даних не узгоджувалися, інформаційні ресурси органів державної влади формувалися хаотично та не обліковувалися. На цьому етапі планувалося розробка національних стандартів в сфері інформатизації, створення національних геоінформаційних та пошукових систем, потужних інформаційних ресурсів, створення системи захисту інформації, розбудова індустрії програмного забезпечення. Наукові розробки цього етапу стосуються в основному технологічних питань побудови інформаційних систем і не розглядають питання теоретичного обґрунтування принципів обробки інформації, оцінки її якості, не вирішують питання послідовної та узгодженої реалізації завдань побудови інформаційного суспільства.

На другому етапі утворено Держкомінформатизації, як центральний орган виконавчої влади, якому делеговано повноваження координації діяльності інших центральних відомств з реалізації завдань побудови інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування, яке можна розглядати з декількох позицій.

Так, Електронне урядування у складі державного управління розвитком інформаційного суспільства можна розглядати як нову модель державного управління, яка здатна надати відносинам влади, бізнесу і громадян характер взаємодії та взаємосприяння з метою розбудови сучасного демократичного суспільства. Це засіб, інструмент, сучасна управлінська технологія й, водночас, ідеологія здійснення управління справами суспільства, виконання зобов'язань і надання електронних державних послуг особі, громадянину, підприємству, організації чи установі різних форм власності. Електронне урядування як концепція реформування публічного демократичного управління, оскільки за допомогою використання ІКТ здійснюється створення європейських публічних адміністрацій та поліпшення радикальним чином їхньої роботи зі своїми клієнтами, як з громадянами, підприємствами, так і з іншими публічними адміністраціями. Крім того, електронне урядування наразі є основним засобом для здійснення та досягнення вищої мети державної політики – сприяти розвитку кожної людини та її добробуту.

Електронне урядування побудоване як сукупність двох взаємопов'язаних підходів. По-перше, це бізнес-модель, адаптована до сучасних потреб та прийнята з боку підприємницького сектора, сутність якої полягає в отриманні конкурентних переваг завдяки реалізації безперервного процесу удосконалення основних повноваженб публічних адміністрацій та реорганізації їх внутрішніх адміністративних процесів. По-друге, це використання широкого спектру ІКТ. При цьому мова йде не про інформатизацію наявної моделі державного управління, а про використання можливостей ІКТ для переходу до нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян.

Стратегічні завдання з розвитку електронного урядування необхідно визначити відповідно до тих переваг, які надають ці технології у розвитку суспільства та держави: забезпечення прав громадян на доступ до всіх видів відкритої державної інформації, що має індивідуальну та суспільну значимість; залучення громадян до участі у формуванні рішень на усіх рівнях урядування; вдосконалення технології державного управління, тощо.

Впровадження електронного урядування є не самоціллю, а передусім засобом підвищення ефективності на основі докорінної перебудови роботи державних органів. Сама концепція електронного урядування орієнтована на задоволення потреб громадянина. Електронний уряд не є простим механізмом скорочення витрат або підвищення ефективності. Скоріше це ініціатива, направлена на поліпшення життя пересічних громадян.

Реалізація технологічних рішень електронного урядування вимагає певної адаптації системи державного управління до нових умов функціонування. З одного боку роль органів влади повинна бути переглянута з наближенням їх діяльності до умов ринку, конкуренції та обслуговування громадян. Нова концепція управління публічного менеджменту змінює роль держави та делегує частку управлінських функцій громадам та громадянам. З іншого боку залишає за собою функції щодо захисту прав та свобод громадян, контролю за додержанням норм та вимог чинного законодавства. В цих умовах державне управління стає більш гнучким. Встановлюються нові зв'язки між владою, громадянським суспільством та бізнесом. Державні органи повинні інформувати суспільство щодо поточного стану справ у державі, забезпечувати можливість участі громадян в обговоренні питань розвитку та проектів рішень з різних напрямків життєдіяльності.

Звичайно виділяють три рівні реалізації моделі Електронного уряду. «Уряд - громадянам» (Government 2 Citizens, G2C) - це організація зворотного зв’язку з громадянами, надання типової інформації, довідок, форм. Бюджет заощаджує при цьому значні ресурси на адміністрування типових процедур, а громадяни - час і свої гроші.

«Уряд - бізнесу» (Government 2 Business, G2B) – це автоматизація податкових та інших виплат, проведення електронних тендерів на постачання продукції тощо. «Уряд - уряду» (Government 2 Government, G2G) - автоматизація відносин і документообігу між відомствами, об’єднана інформаційна система, що забезпечує керування роботою державного апарату, координацію діяльності центральних управлінь і територіальних підрозділів; ведення внутрішнього діловодства, взаємодія органів державної влади з використанням електронного документообігу та цифрового підпису [2].

Для здійснення управління необхідно визначити цілі управління та конкретні завдання, які планується досягти на певному етапі розвитку інформаційного суспільства. Цілі та завдання повинні бути представленні конкретними показниками (індикаторами) стану інформаційного суспільства. Сьогодні цілі та очікувані результати розвитку інформаційного суспільства мають нечіткий характер (наприклад, підвищення рівня демократії, посилення економічного росту, посилення ролі громадськості в управлінні), не конкретизовані та не мають конкретних вимірів.

Сьогоднішній стан системи управління розвитком інформаційного суспільства в Україні характеризується наявністю тільки окремих її складових, певною хаотичністю розвитку. З метою підвищення ефективності державного управління впровадженням електронного урядування необхідно здійснити такі основні заходи [3]: визначити конкретні цілі та завдання електронного урядування; розробити систему показників оцінки стану впровадження електронного урядування; забезпечити зворотній зв'язок; підвищити координацію діяльності всіх органів державної влади та місцевого самоврядування; здійснити дійове науково - методичне, організаційно - технічне, інформаційно - аналітичне, нормативно - правове, ресурсне забезпечення впровадженню електронного урядування.

На сьогодні держава Україна має достатній науковий потенціал, підготовлених фахівців, розвинену технічну базу та засоби комунікації для повноцінної реалізації концепції Електронного урядування.