Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства
жүктеу/скачать 2.14 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Зарубіжний досвід організації переходу прав власності на спадкове майно
- Митний Союз в рамках ЄВРАЗЕС як механізм спрощення та гармонізації митних процедур на Євразійському континенті
- Кримінальна відповідальність за використання дитячої праці за нормами міжнародного та національного права
Література: 1 Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 2 kwietnia 1997 r. // Dziennik Ustaw 2. Ustawa o Rzeczniku Praw Obywatelskich: z dnia 15 lipca 1987r.// Konstytucja RP i inne teksty 3. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР // ВідомостіВерховної Ради України. – 1998. - № 20. – Ст. 99. 4. Конвенції ООН про права дитини 1989 р.: Конвенція від 20 листопада 1989 р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України - 1990. - № 1, стор. 205.
Спадкове право більшості країн світу подібне між собою. Адже легше запозичити вже готові норми та адаптувати для окремої держави, ніж вигадувати нові та перевіряти їх правильність на практиці. Світовий досвід щодо вирішення спадкових питань бере початок з часів римського приватного права, саме там були закладені основи та головні поняття спадкового права. Практика спадкування за правом представлення та спадковою трансмісією спостерігається майже в кожній європейській країні, різниться лише кількістю черг закликання та суб’єктами спадкування. Російські науковці, вивчаючи спадковий процес зробили висновок, що країни колишнього Радянського Союзу мають схожі норми, які регулюють процес спадкування, що зумовлюється однаковою правовою історією [1; 2]. Цивільний кодекс Російської Федерації визначає спадкове представлення як особливий порядок закликання до спадкування спадкоємців за законом. Спадкоємці закликаються до спадкування за правом представлення за умови, що їх предок, який був би закликаний до спадкування за законом після смерті спадкодавця, помер до відкриття спадщини або одночасно із спадкодавцем (ст. 1146 ЦК РФ). При цьому спадкоємці за правом представлення успадковують безпосередньо після спадкодавця як його прямі спадкоємці за законом, а не як спадкоємці за законом померлого до відкриття спадщини або одночасно зі спадкодавцем спадкоємця. Ніякого правонаступництва (переходу права) між спадкоємцем за законом, померлим до відкриття спадщини або одночасно зі спадкодавцем, та його нащадком, який наслідував за правом представлення, при даному порядку закликання до спадщини не відбувається. Спадкування за правом представлення не залежить від того, чи спадкували спадкоємці за правом представлення майно після померлого спадкоємця за законом, на місце якого вони заступили, чи були закликані до спадщини після його смерті чи ні, а якщо були закликані, то не має значення, прийняли вони спадщину чи відмовилися від неї. Як зазначає В. А. Булаєвський, спадкоємці за правом представлення фігурують у складі лише перших трьох черг спадкоємців за законом. За правом представлення спадкують: внуки спадкодавця та їхні нащадки як спадкоємці першої черги за законом; діти братів та сестер спадкодавця (племінники і племінниці спадкодавця) у складі другої черги; діти рідних братів і сестер батьків спадкодавця (двоюрідні брати і сестри спадкодавця) входять у третю чергу. У всіх трьох чергах спадкоємці за правом представлення є нащадками спадкоємців за законом тієї ж черги. Нащадки спадкоємців за правом представлення, зазначених у складі другої черги спадкоємців за законом, - діти племінниць і племінників спадкодавця, а також спадкоємців, названих у складі третьої черги, діти двоюрідних братів і сестер спадкодавця спадкують за законом не за правом представлення своїх померлих до відкриття спадщини або одночасно зі спадкодавцем батьків, а входять в інші (наступні) черги спадкоємців за законом – п’яту і шосту відповідно. Висхідні родичі спадкоємців за законом (дід і баба, прадід і прабаба) до спадкування за правом представлення взагалі не закликаються, вони спадкують за законом у складі другої і четвертої черг відповідно [3, с. 59]. Особливі правила спадкування встановлені для випадку, коли закликаний до спадкування як за законом, так і за заповітом спадкоємець помирає, не встигнувши реалізувати своє право на прийняття спадщини. У цьому випадку йдеться мова про перехід у спадщину нездійсненого права спадкувати. Для застосування цих правил мають значення дві обставини: встановлений строк для прийняття спадщини не закінчився і закликаний до спадкування спадкоємець в межах зазначеного строку не подав заяву про прийняття або відмову від спадщини або не вчинив будь-яких дій, що свідчать про фактичне прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємець в межах строку, встановленого для прийняття спадщини, встиг прийняти спадщину, прийнята ним спадщина входить до складу його власного спадкового майна і переходить до його спадкоємців за загальними правилами. Не може йти мова про перехід права на прийняття спадщини і у випадку, коли спадкоємець не висловив свою волю на прийняття спадщини, але помер після закінчення встановленого терміну. У цьому випадку ще до смерті він втратив право на прийняття спадщини, і ставити питання про продовження строку на прийняття спадщини його спадкоємці не мають права. Згідно з п. 1 ст. 1156 ЦК РФ, якщо спадкоємець, закликаний до спадкування за заповітом або за законом, помер після відкриття спадщини, не встигнув її прийняти у встановлений термін, право на прийняття належної йому спадщини переходить до його спадкоємців за законом, а якщо все спадкове майно було заповідано – до його спадкоємців за заповітом (спадкова трансмісія). Ці правила спадкування встановлені для випадку, коли закликаний до спадкування як за законом, так і за заповітом спадкоємець помирає, не встигнувши реалізувати своє право на прийняття спадщини. У цьому випадку мова йде про перехід у спадщину нездійсненного права спадкування. Для застосування цих правил мають значення дві обставини: встановлений термін для прийняття спадщини не минув, закликаний до спадкування спадкоємець в межах встановленого терміну не подав заяву про прийняття або відмову від спадщини та не вчинив будь-яких дій, які свідчать про фактичне прийняття спадщини. Необхідно зазначити, що статті щодо спадкової трансмісії ЦК України та ЦК РФ подібні щодо визначення поняття та порядку закликання до спадкування. Крім того, згідно з п. 2 ст. 1156 ЦК РФ строк, відведений для прийняття спадщини може бути відновлений судом, якщо суд визнає, що причини пропуску строку були поважними, за умови, що спадкоємець звернувся до суду не пізніше шести місяців з дня, коли причини пропуску строку пропали. Згідно з ст. 1062 Цивільного кодексу Республіки Білорусь (далі – ЦК РБ), частка спадкоємця за законом, який помер до відкриття спадщини, переходить до його нащадків за правом представлення та розподіляється в рівних частках [4, с. 21]. Не можуть спадкувати за правом представлення:
Стаття 1073 ЦК РБ, яка регулює спадкування за спадковою трансмісією, встановлює, що якщо спадкоємець, закликаний до спадкування за заповітом або за законом, помер після відкриття спадщини та не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому спадщини переходить до його спадкоємців. Право прийняти спадщину, що належить померлому спадкоємцеві, може бути здійснене його спадкоємцями на загальних підставах. Якщо частина строку для прийняття спадщини становить менше трьох місяців, то термін подовжується до трьох місяців. Після закінчення строку для прийняття спадщини спадкоємці померлого спадкоємця можуть бути визнані судом такими, що прийняли спадщину, якщо суд вважатиме причини пропуску цього строку спадкоємцями померлого. Право спадкоємця прийняти частину спадщини як обов’язкову частку не переходить до його спадкоємців. Зазначені статті ЦК РБ фактично повторюють відповідні статті ЦК України щодо визначення поняття, суб’єктів, умов та порядку спадкування за спадковою трансмісією та спадковим представленням. Враховуючи зарубіжний досвід, з вищезазначеного можна зробити висновок, що в ідеалі правове регулювання спадкових правовідносин, а саме спадкової трансмісії та спадкового представлення в Україні повинно детальніше регламентуватися статтями ЦК України та врахувати практику інших європейських країн.
Митний Союз в рамках ЄВРАЗЕС як механізм спрощення та гармонізації митних процедур на Євразійському континенті Денисенко С.І., викладач кафедри права СумДУ аспірант Українського державного університету фінансів таміжнародної торгівлі м.Київ Україна Економічні перетворення в умовах кризи і процеси інтеграції що відбуваються у всьому світі, не залишають шансів будь-якій країні шукати і встановлювати свої власні, національні правила митного регулювання, внаслідок чого формується нова філософія митного регулювання. Сьогодні можна з повною упевненістю говорити про появу принципово нового підходу до митного регулювання, що враховує підприємницькі інтереси учасників зовнішньоекономічної діяльності. Сучасне митне регулювання розвивається в умовах митної інтеграції. Одним з важливих аспектів участі кожної країни у сфері міжнародних економічних відносин є інтеграція її економіки в систему міжнародних економічних об'єднань. Економічна взаємодія будь-якої держави Евроазіатського контінету з рядом регіональних організацій (ЄС, СНД, ЄврАзЕС і ін.) отримує все більшу значимість, а успішна її інтеграція в ці організації багато в чому визначає ефективний розвиток економіки і зовнішньополітичні позиції в світі. Відправною точкою процесу митної співпраці держав – колишніх союзних республік у складі СРСР стали Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991р. [1] і Статут Співдружності Незалежних Держав від 22 січня 1993р. [2], які передбачали, разом з іншими сферами співпраці й інтеграції між учасниками СНД, співробітництво у галузі митної політики, у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків. Заявлений ще у до кризовий період у рамках Євразійського економічного співтовариства (далі - ЕврАзЕс) , проект Митного союзу («Митної трійки» у складі Росії, Білорусії і Казахстану) в посткризовий період придбав особливу актуальність. Головною причиною виявився успадкований з періоду кризи протекціонізм, пов'язаний прагненням захистити власні ринки від дешевого імпорту, що в свою чергу пов'язане з низькою конкурентоспроможністю товарів вітчизняних виробників, що знаходять попит, як правило, винятково на ринку пострадянського простору [3]. На даний час митний союз у рамках ЕврАзЕс за участю Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і Російської Федерації вже сформовано відповідно до Договору від 06.10.2007р. «Про створення єдиної митної території і формування митного союзу» [4]. На підставі цього ж міжнародного договору була встановлена Комісія митного союзу, яка є єдиним постійно діючим регулюючим органом митного союзу. Найвищим органом митного союзу є Міждержавна Рада ЄврАзЕС. Міждержавною Радою Євразійського економічного співтовариства було прийнято рішення від 27.11.2009р. за №17 «Про договір про митний кодекс митного союзу»[5]. Прийняття митного кодексу союзу викликано необхідністю єдиного митного регулювання на створеній єдиній митній території держав-членів митного союзу, а також необхідністю спрощення та гармонізації митних процедур з метою створення найбільш сприятливих умов для учасників зовнішньоекономічної діяльності [6]. При розробці Митного кодексу союзу використовувались останні передові митні технології Всесвітньої митної організації та найважливіші міжнародні договори у сфері митного регулювання. Так в основу митного кодексу союзу були закладені положення Міжнародної конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур від 18 травня 1973р. (Кіотська конвенція) [7] на яких базуються основні нововведення, які містяться у закріплені положень про митні процедури, під якими у митному законодавстві Біларусі, Казахстану та Росії розумілись митні режими. Дані зміни обумовлені застосовуваною термінологією Кіотської конвенції. На підставі положень Кіотської конвенції 1999 року розроблена глава про взаємну адміністративну допомогу митних органів на митній території митного союзу, що не має правової аналогії у митному законодавстві держав – учасниць митного союзу. Також в основу кодексу митного союзу були закладені положення Міжнародної конвенції про спрощення формальностей у торгівлі товарами від 20 травня 1987р. (конвенція ЕАД) [8] та Європейської конвенції про процедуру загального транзиту від 20 травня 1987р.[9] Розглядаючи механізм спрощення та гармонізації митних процедур з позиції зовнішньоторговельного регулювання необхідно, перш за все, відзначити, що в рамках митного союзу Республіки Білорусь, Республіки Казахстан та Російської Федерації існують такі переваги як: - у сфері митно-тарифного регулювання до товарів з третіх країн будуть застосовуватись єдині ставки ввізного мита, що встановлені Єдиним митним тарифом, що дозволить безперешкодно переміщуватись таким товарам на єдиній митній території. Єдиний митний тариф митного союзу почав діяти з 01.01.2010р.; - у галузі нетарифного регулювання будуть уніфіковані обмежувальні заходи що застосовуються, включаючи порядок оформлення ліцензій та скорочені адміністративні бар’єри у торгівлі; - у сфері митного адміністрування буде створений єдиний механізм митного контролю на зовнішньому кордоні митного союзу, буде забезпечена прозорість митних формальностей на зовнішніх кордонах, та їх скасування на міждержавних кордонах держав митного союзу та застосовано широке впровадження електронного декларування товарів учасниками зовнішньоекономічної діяльності, спрощена процедура транзиту товарів по території митного союзу; - у галузі санітарного, ветеринарного та фітосанітарного контролю будуть скорочені технічні бар’єри, прискорені та здешевлені обіг товарів, що підлягають санітарному, ветеринарному та фітосанітарному контролю. На даний час робоча група комісії митного союзу розробляє процедуру прийому нових членів митного союзу. Для України вступ до митного союзу з Росією, Казахстаном та Білорусією є достатньо перспективним, так як ринки країн-членів митного союзу дуже важливі для української промисловості на даний час, однак Україна є членом Світової організації торгівлі (далі – СОТ), що створює перешкоду для її членства у митному союзі з Росією, Казахстаном та Білорусією так як членство у СОТ не передбачає вступ країни-члена до якихось митних союзів з країнами, які до СОТ не входять. На даний час логічним шляхом розвитку економічних відносин України з країнами, які сформували Митний союз є розширення двосторонньої співпраці (зокрема, на особливих привілейованих умовах, що не суперечать членству України у СОТ); Необхідно також зазначити про те, що створення митного союзу у рамках ЄврАзЕс в подальшому може стати найбільш ефективною інтеграційною структурою на пострадянському просторі, що буде сприяти спрощенню та гармонізації митних процедур на Євроазійсьому континенті. Розвиток таких нових тенденцій митного регулювання неминуче приведе до гармонізації національних митних систем, а саме національне митне законодавство при цьому повинне стати максимально адаптованим до сприйняття іноземного учасника зовнішньоторговельної діяльності і гранично зрозумілим вітчизняним підприємцям.
1. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 //Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичногоцентру«Ліга»(м.Київ) http://www.ligazakon.ua/jurist/ 2. Статут Співдружності Незалежних Держав від 22 січня 1993р.//Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру «Ліга» (м.Київ) http://www.ligazakon.ua/jurist/ 3. Суздальцев А.И. Таможенный союз ЕврАзЭс: сложный старт//Международная экономика: - 2010. № 4.- C. 38—44 4. Официальный сайт комиссии таможенного союза http://www.tsouz.ru 5. Официальный сайт комиссии таможенного союза http://www.tsouz.ru 6. Казахстанский информационный портал www.zakon.kz 7. Міжнародної конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур від 18 травня 1973р.//Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру «Ліга» (м.Київ) http://www.ligazakon.ua/jurist/ 8. Міжнародної конвенції про спрощення формальностей у торгівлі товарами від 20 травня 1987р. //Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру «Ліга» (м.Київ) http://www.ligazakon.ua/jurist/ 9. Європейська конвенції про процедуру загального транзиту від 20 травня 1987р.// http://translate.google.ru
Конституцією України, а саме ст. 43, проголошено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [1]. Тобто, даною нормою проголошено добровільність праці, і ні в якому разі не може бути застосований примус відносно жодної особи. Особлива увага у даній сфері приділяється праці неповнолітніх та малолітніх осіб, адже вони є вразливою і малозахищеною соціальною категорією. У деяких суспільствах залучення дітей до соціального і трудового життя відбувається настільки поступово, що цей процес важко розподілити на певні стадії чи етапи. Натомість в інших розмежування дитинства й дорослого життя відбувається після виконання певних зобов’язань чи обрядів (приміром, конфірмації), або просто за віком. Саме за віком дитинство визначають у міжнародних правових документах, які гарантують права та захист особам до 18 років (Конвенція ООН з прав дитини, Конвенція МОП № 182 про найгірші форми дитячої праці) та вважають 15 років мінімальним віком щодо працевлаштування (Конвенція МОП № 138 від 1973 року про мінімальний вік працевлаштування) [2, с. 12]. У ст. 188 Кодексу законів про працю України встановлено, що не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. Також допускається для підготовки молоді до продуктивної праці залучення учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку, але за згодою одного з батьків або особи, що його замінює [3]. Зазвичай, під експлуатацією дітей, поєднаною з використанням дитячої праці у шкідливому виробництві, прийнято розуміти експлуатацію дитини на небезпечних для її здоров’я роботах, а саме: а) важких роботах; б) роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці; в) підземних роботах; г) роботах, пов’язаних з підійманням або переміщенням речей, маса яких перевищує встановлені для дітей граничні норми; д) інших роботах, які за своїм характером чи умовами, в яких вони виконуються, можуть завдати шкоди здоров’ю дитини [4, с. 113]. Особливо важливою є вимога щодо попереднього та щорічного медичного огляду вищезазначених осіб, адже праця не повинна погіршувати стан здоров’я працюючого. Проблема застосування примусової праці дітей є досить складною, адже спричиняє для її жертв тяжкі наслідки, зокрема може бути небезпечною для їх здоров’я, стати перешкодою у здобутті освіти чи завдавати шкоди їх фізичному, розумовому, духовному і моральному розвитку [5, с. 170]. Державна політика повинна бути спрямована на подолання та боротьбу із застосування дитячої праці у різних її негативних формах. А для цього необхідне достатній соціальний захист малозабезпечених сімей, підвищений рівень опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми позбавлених батьківського піклування, адже саме ці категорії осіб є найбільш вразливі та знаходяться у зоні ризику - стати жертвою примусової праці. Однією з найбільших вагомих причин застосування примусової праці дітей у світі визнано – бідність, подолання якої також є надзвичайно важливим соціально-економічним завданням будь-якої держави. Україною ратифіковано низку нормативно-правових актів, що здійснюють правове регулювання у даній сфері, а саме: Конвенція ООН про права дитини, Конвенція Міжнародної організації праці про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 та Конвенція МОП про негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці № 182, а також діє Закон України «Про охорону дитинства». Уже починаючи від XIX ст. уряди окремих країн почали вживати заходів із захисту дітей від найнебезпечніших видів праці. Сьогодні на міжнародному рівні визнано найжахливішими такі види дитячої праці: рабство, сексуальну експлуатацію, нелегальну діяльність та небезпечну працю. Перші три з наведених категорій праці в більшості країн становлять кримінальний злочин, боротьбу з якими передусім ведуть правоохоронні органи та інспекторів праці, що є одним із їх завдань. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за найне-безпечніші посягання щодо неповнолітніх. Зокрема, в ч. 1 ст. 150 КК України встановлена кримінально-правова заборона експлуатації дитини, яка не досягла віку, з якого законодавцем дозволяється працевла-штування, шляхом використання її праці. Кодексом встановлено покарання у вигляді арешту на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Кваліфікуючими та особливо кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення експлуатації щодо кількох дітей, або спричинення нею шкоди для здоров’я, фізичного розвитку чи освітнього рівня дитини, або експлуатація, поєднана з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві (ч. 2 ст. 150 КК), з мірою покарання у вигляді позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися евною діяльністю на строк до трьох років. А також вчинення експлуатації організованою групою (ч. 3 ст. 150 КК)карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років [6]. Таким чином, в Україні ратифіковано міжнародні нормативно-правові акти, які захищають права дитини, якими охороняється всебічний розвиток дитини. Також у національному законодавстві створено відповідні нормативно-правові акти чи окремі норми, які забороняють і навіть встановлюють покарання за застосування праці дітей. Для встановлення стабільного розвитку держави і зростання соціального захисту її громадян, розвитку правової соціальної держави необхідно боротися з проблемами застосування праці дітей, особливо її тяжких форм.
жүктеу/скачать 2.14 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|