Особенности международных торговых отношений Украины и Туркменистана

Современный уровень развития экономики и научно – технического прогресса обязывает все страны искать пути взаимодействия между собой для реализации экономической функции государства. В связи с развитием международных отношений и международной торговли вопрос о перспективах дальнейшего сотрудничества становиться все более актуальным.

В соответствии со ст. 6 Конституции Туркменистана от 18 мая 1992 года, Туркменистан, являясь полноправным субъектом мирового сообщества, придерживается во внешней политике принципов постоянного позитивном нейтралитета, невмешательства во внутренние дела других стран, отказа от применения силы и участия в военных блоках и союзах, содействия развитию мирных, дружественных и взаимовыгодных отношений со странами региона и государствами всего мира [1]. На сегодня Туркменистан является единственной страной в мире, чей нейтралитет гарантирован Организацией Объединенных Наций. На 50-й Сессии Генеральной Ассамблеи ООН была принята резолюция №50/80 А, в которой был зафиксирован этот знаменательный факт. Основаниями для принятия такого документа были:

- во-первых, международное сообщество в лице своей организации – ООН – оценило сущность туркменской государственной политики, ее внешнеполитические доктрины, опыт строительства на пути независимости и суверенитета;

- во-вторых, были учтены экономические возможности страны: Туркмения обладает более чем 30 % мировых запасов углеводородного сырья. ООН всегда беспокоит то, что государства, обладающие природными богатствами, нередко попадают в зоны «сфер влияния» более сильных и могущественных стран, а это означает возможность возникновения войн и военных конфликтов;

- в-третьих, что особенно важно, Туркменистан, в отличие от других бывших республик Советского Союза, не имел какие-либо внутренние противостояния на национальной, религиозной, социально-политической почве. Ни одно из соседних с ним государств не имели территориальных претензий к Туркменистану.

Указанные и ряд других обстоятельств, глубокая их проработка предварительной экспертизы ООН в проекцию на реальную сложившуюся в стране и в регионе ситуацию дали возможность подготовить и принять документ о нейтралитете Туркменистана. В тексте резолюции записано: «Генеральная Ассамблея Организации Объединенных Наций:

1. Признает и поддерживает провозглашенный Туркменистаном статус постоянного нейтралитета;

2. Призывает государства – членов Организации Объединенных Наций уважать и поддерживать этот статус Туркменистана, уважая также его независимость, суверенитет и территориальную целостность» [2, с. 145].

Политика нейтралитета для Туркменистана подкрепляется его значительными возможностями в экономической сфере. Достаточно сказать, что с 1992 года по 2012 год в стране разведаны и открыты 152 месторождения природного газа, нефти и газового конденсата, 10 из которых введены в эксплуатацию в последнее время. За 15 лет в Туркменистане добыто 780 млрд. кубометров «голубого топлива» и 104 млн. тонн нефти, производство сжиженного газа, занимающее одну из ведущих позиций в структуре туркменского экспорта, возросло почти в 20 раз [4].

Украина продолжает быть основным торговым партнёром Туркменистана и по объёмам внешнеторгового обращения стабильно занимает первое место среди стран мира, с которыми Туркменистан имеет внешнеэкономические связи. Международные торговые отношения между Украиной и Туркменистаном базируются на таких основных договорах и соглашениях: Соглашение о свободной торговле между Украиной и Туркменистаном (1994 г.); Соглашение о содействии и взаимной защите инвестиций (1998 г.); Соглашение о сотрудничестве и взаимопомощи по вопросам соблюдения налогового законодательства (2001 г.).

Потому, с целью развития двусторонних отношений в торгово-экономической сфере на межотраслевом, отраслевом и межрегиональном уровнях, был подписан 61 документ. Среди них в 2011 г. был подписан Договор между Украиной и Туркменистаном о долгосрочном торгово-экономическом сотрудничестве, а также Межгосударственная Программа долгосрочного торгово-экономического сотрудничества между Украиной и Туркменистаном на 2012-2015 года. Кроме вышеупомянутых основных межгосударственных и межправительственных договоров и соглашений экономического характера, заключен целый ряд межведомственных и межрегиональных соглашений по вопросам торгово-экономического сотрудничества.

Инвестиции из Украины в экономику Туркменистана составляют 6,9 тыс. дол. США и привлечены в строительство. СА «Интербудмонтаж», вместе с уполномоченными туркменскими организациями выполняли работы по строительству дренажно-коммуникационного туннеля в г. Ашгабате и инженерных сетей в Арчабильському этрапе (районе). Значительная работа по строительству объектов для нефтегазового комплекса Туркменистана проводилась специалистами ОАО «Сумское МНПО им. Фрунзе». Одним из важных проектов в Туркменистане, который реализовался специалистами ГК «Укртрансстрой» и СК «УкрАзиаСтрой» вместе с туркменскими строительными организациями, было строительство железнодорожного моста с совмещённым ростверком под автомобильный мост через реку Амударья.

На территории Туркменистана действует 21 предприятие и организация с участием украинского капитала, в том числе -  2 дочерних предприятия, 8 филиалов, 4 акционерных и хозяйственных общества, 5 представительств и 2 совместных предприятия. Основными статьями экспорта в Туркменистан из Украины является продукция:

- чёрной металлургии (трубы, изделия из чёрных металлов) – 37,8%;

- машиностроения (электрические машины, локомотивы, механические устройства, железнодорожные вагоны,) – 42,8%;

- химической промышленности (неорганическая химия, резиновые изделия, лечебные средства, лаки, краски, моющие средства) – 7,3%;

- агропромышленного комплекса (молоко и молочные продукты, сахар и кондитерские изделия из него, какао и продукты из него, алкогольные и безалкогольные напитки) – 10,0%.

Украина, в свою очередь, является основным импортёром туркменского природного газа и продукции легкой промышленности, в частности хлопка [3]. Таким образом, двусторонняя торговля товарами между Украиной и Туркменистаном не соответствует экономическим потенциалам двух стран, но при этом отвечает экономическим потенциалам и спросу на соответствующую продукцию.

Что касается торговли услугами между Украиной и Туркменистаном, то в 2012 г. наблюдался значительный рост общего объема услуг на 62,2 млн. дол. США (52%) и составил 180,9 млн. дол. США, при этом экспорт услуг составил 153,5 млн. дол. США, импорт – 27,4 млн. дол. США.

Основными позициями экспорта услуг в Туркменистан является:

• 
  строительные услуги;
  
• 
  деловые, профессиональные и технические услуги;
  
• 
  услуги в архитектурных, инженерных и других технических областях;
  
• 
  путешествия;
  
• 
  транспортные услуги;
  
• 
  государственные услуги, не относящиеся к другим категориям.
  

• 
  Транспортные услуги;
  
• 
  Путешествия;
  
• 
  Государственные услуги, не относящиеся к другим категориям [3].
  

1. Конституция Туркменистана // Конституции государств (стран) мира: Интернет - библиотека конституций Романа Пашкова [Интернет-ресурс] Режим доступа: http://worldconstitutions.ru/archives/124.

2. Бахтыев Р. А. ООН и нейтралитет Туркменистана: феномен в международных отношениях / Р. А. Бахтыев // Грані. - № 76. – 2009. - С. 145-148.

3. Торгово-економическое сотрудничество между Украиной и Туркменистаном // Украина в Туркменистане [Интернет-ресурс] Режим доступа: http://turkmenistan.mfa.gov.ua/ru/ukraine-tm/trade.

Складна соціально-економічна ситуація, яка, на жаль, склалася в українському суспільстві негативно впливає на один із найважливіших його складових – українські сім'ї. Саме сімейні проблеми та конфлікти спричинюють значну кількість негативних явищ, зокрема біологічне та соціальне сирітство. Україна на сьогоднішній день являється державою – донором щодо процесу усиновлення. Щороку закордонні держави всиновлюють близько двох тисяч українських дітей – сиріт. Суспільство як і політики неоднозначні в існуванні в Україні такого інституту як міждержавного усиновлення: одні вбачають таке усиновлення торгівлею дітьми, інші – порятунком для найбеззахиснішої категорії населення.

Відповідно до Декларації про соціальні та правові принципи щодо захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародному рівнях «урядам необхідно розробити політику і законодавство та встановити належний нагляд за дотриманням прав дітей, яких всиновлюють за кордон. Усиновлення за кордон повинно, по можливості, проводитися лише у випадку, якщо у відповідних країнах вжиті подібні заходи»[1].

У Законі України «Про охорону дитинства» зазначено, що тільки у разі неможливості усиновити дитину у своїй країні, дозволяється міждержавне усиновлення [2]. Отже, українське законодавство встановлює певні вимоги при усиновленні з іноземним елементом:

1) іноземці можуть усиновити українську дитину лише після вичерпання національних можливостей її влаштування в сім’ю;

2) переважне право на усиновлення дитини-громадянина України мають іноземці, які є родичами дитини, громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги, подружжя;

3) для здійсненням усиновлення іноземцями дитина має пробути не менше одного року на обліку у урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини;

4) іноземні громадяни не можуть всиновлювати українських дітей віком до одного року[4].

Процес міждержавного усиновлення регулюється низкою нормативно – правових актів національного значення та міжнародними договорами. Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини та Мінську конвенції, але вже стільки років наша держава не може прийняти умови Гаазької конвенції. Думки людей щодо такої ситуації поляризовані. Твердження екс-омбудсмена Ніни Карпачової про те, що ратифікація Конвенції «відкриє повні шлюзи для торгівлі українськими дітьми», суперечить думці Юрія Павленка, дитячого омбудсмена, який говорить що ратифікація Конвенції та подальші дії щодо її реалізації органами влади дозволять Україні об'єднати зусилля з 89 країнами, які вже ратифікували цей документ, у питаннях запобігання викраденню та торгівлі дітьми; дасть змогу остаточно ліквідувати діяльність незаконних, нелегальних посередницьких схем в міждержавному усиновленні; уніфікує процедуру усиновлення в Україні з процедурами держав, де усиновлюються українські діти, а також тих країн, з яких українці усиновлюють дітей.

Для того, щоб міждержавне усиновлення вивести зі сфери діяльності тіньових структур, необхідно, з урахуванням світового досвіду, запровадити  і систему реєстрації та надання дозволу на діяльність організацій, які належним чином акредитовані в країнах-реципієнтах та державних органах України, і зробити їх діяльність на території України повністю підконтрольною державі. Адже існують випадки, коли бажаючі усиновити дитину звертаються за допомогою і до випадкових посередників, часто знаходячи їх у мережі Інтернет. Часто можна прослідкувати, коли посередники викликають в Україну людей, беруть у них за свої послуги гроші, а потім зникають.

Згідно з нормами ст.216 СК заборонена будь-яка посередницька, комерційна діяльність у галузі усиновлення дітей, що не узгоджується зі ст.32 Гаазької конвенції, де передбачено розмір винагороди, що набувається в процесі усиновлення [3]. Для усунення в майбутньому колізій між відповідними нормами необхідно на рівні закону розмежувати посередницьку, комерційну діяльність та діяльність, що пов’язана із наданням послуг щодо усиновлення (забезпечення представництва інтересів усиновителів перед державними органами, надання перекладацьких та юридичних послуг). Ефективність діяльності таких агентств має бути забезпечена як професіональним і досвідченим персоналом, так і відповідним контролем з боку держави та її компетентних органів. Таку організацію можна було б зобов’язати контролювати і звітувати Україні про те як живе і розвивається дитина за кордоном. На сьогодні така функція покладена на консульські установи і через велику кількість усиновлених дітей ці органи не в змозі ефективно і в повному обсязі виконати свої обов’язки.

Отже, усиновлення іноземцями –– це шанс на краще життя нікому не потрібних в нашій державі дітей. Тому якщо держава не може забезпечити українські сім’ї гідним соціально – економічним рівнем, то вона повинна все-таки удосконалити процес міжнародного усиновлення шляхом уніфікації міжнародних договорів з національним законодавством та надати правовий статус міждержавним агентствам.

1. 
   Декларація про соціальні та правові принципи щодо захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародному рівнях / прийнята Резолюцією ГА ООН : від 03.12.1986 р., № 41/85 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/ laws/main.cgi?nreg=
   
2. 
   Про охорону дитинства: Закон України // ВВР. – 2001. – N30. [Електронний ресурс]. Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2402-14
   
3. 
   Сімейний кодекс Украни //ВВР. – 2001. - N 21-22. [Електронний ресурс]. Режим доступу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
   
4. 
   Погорецька Н. В. Міжнародне усиновлення: проблемні питання / Н. В. Погорецька //Форум права. – 2011. – № 3. – С. 612–617 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-3/11pnvupp.pdf
   

Україна з перших років своєї незалежності почала активно входити в сферу міжнародного співробітництва, одним з елементів якого є спільні з іноземними державами дії по боротьбі зі злочинністю. Участь її в Інтерполі та інших подібних міжнародних організаціях вимагає приведення кримінально-процесуального законодавства, яке регулює провадження у кримінальних справах, у відповідність з нормами міжнародного права. Сучасні проблеми боротьби зі злочинністю не можуть бути успішно розв’язані у межах однієї держави, оскільки відкритість кордонів унаслідок демократичних процесів, що відбуваються в країнах, які знаходилися раніше за «залізною завісою», сприяє поширенню транснаціональної злочинності. За роки своєї незалежності Україна приєдналася до багатьох європейських конвенцій, у тому числі з питань кримінального судочинства, двосторонніх договорів про надання правової допомоги у цивільних і кримінальних справах, інших міжнародно-правових актів. В світлі цього особливої актуальності набуває питання дослідження правових основ та особливостей співробітництва слідчих органів внутрішніх справ з відповідними компетентними органами іноземних держав при розслідуванні злочинів.

Слід зазначити, що питання правового забезпечення міжнародного співробітництва в правоохоронній діяльності були предметом наукових досліджень вітчизняних вчених, зокрема: О.М. Бандурки, П.Д. Біленчука, О.І. Виноградової, а також російських дослідників С.С.Алексєєва, Я.М. Бельсона, К.К. Горяїнова, К.Ф. Гуценко, В.П. Зіміна, І.Н. Зубова, О.М. Ларіна, І.І. Лукашука, В.С. Овчинського, В.І. Попова, К.С. Родіонова, В.М. Савицького, Н.В. Сібільової, В.Ф. Цепелєва, М.Є. Шумило та інших.

Після ратифікації Україною ряду конвенцій ООН та Ради Європи, в яких закріплено основні правові положення міжнародної співпраці слідчих органів та органів кримінальної міліції, можливості України з розшуку та розслідування злочинів значно розширилися. Проте документи ООН, Ради Європи і їх підрозділів є найбільш загальними положеннями, що схематично відображають питання міжнародної співпраці в боротьбі з організованою злочинністю. Аналізуючи конкретні двосторонні й багатосторонні угоди між Україною та іншими державами, спробуємо сформулювати особливості правового регулювання в цій сфері/

По-перше, викликає інтерес обсяг міжнародних зобов'язань, узятих на себе Україною як незалежною державою. На сьогодні Україною підписано більше ста міжнародних договорів у сфері боротьби зі злочинністю, зокрема ряд угод про правову допомогу в цивіль¬них, сімейних і кримінальних справах (практично зі всіма республіками колишнього СРСР, а також із багатьма країнами Європи, Азії, Африки та Америки), угоди про співпрацю в боротьбі з незаконним обігом наркотиків (наприклад з Австрією та Італією). Крім того, є угоди правоохоронних органів України і країн СНД, що стосуються питань розслідування кримінальних справ [2, c. 103].

По-друге, регіональні контакти України у сфері боротьби з організованою злочинністю в повному обсязі охоплюються угодами з країнами - членами СНД. Серед них перше місце посідає Мінська Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінськ, 22 січня 1993 p.). Відповідно до ст. 4 Конвенції установи юстиції договірних сторін надають правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до її поло¬жень. Договірні сторони надають один одному правову допомогу шляхом виконання про¬цесуальних та інших дій, передбачених законодавством запрошуваної договірної сторони, зокрема: складання і пересилання документів; проведення оглядів, обшуків; вилучення, передача речових доказів; проведення експертизи; допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, експер¬тів, розшуку осіб; здійснення кримінального переслідування, видачі осіб для притягнення їх до кримінальної відповідальності або виконання вироку, визнання й виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів. Стаття 19 встановлює, що в проханні про надання правової допомоги може бути відмовлено повніс¬тю або частково, якщо надання такої допомо¬ги може завдати шкоду суверенітету або безпеці чи суперечить законодавству запрошуваної договірної сторони [3, c. 51].

Правові відносини в кримінальних справах передбачають видачу осіб для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, зокрема пов'язану з їх розшуком і взяттям під варту; здійснення кримінального переслідування за дорученням однієї з догові¬рних сторін; передачу предметів, що визнаються в установленому порядку речовими до¬казами. Загальні положення Конвенції були розкриті в аналогічних двосторонніх угодах між Україною і державами - членами СНД. Слід зазначити, що у вказаних документах передбачений уніфікований порядок надання правової допомоги в кримінальних справах без урахування їх специфіки. Проте на користь боротьби з організованою злочинністю, на наш погляд, було б доречно вводити в по¬дібні угоди спеціальні норми, що зачіпають цю сферу. Наприклад, передбачити безумовну видачу осіб, підозрюваних у причетності до організованої злочинної діяльності, і встановити термін задоволення клопотань про на-дання правової допомоги.

По-третє, угоди між Генеральною прокуратурою, Міністерством внутрішніх справ і Службою безпеки Україні і відповідними відомствами країн СНД передбачають сприяння у сфері боротьби з ор¬ганізованою злочинністю. У даних документах визначено наступні форми співпраці:

а) виконання запитів і прохань у кримінальних справах, справах оперативного обліку й матеріалах про адміністративні правопорушення; б) обмін оперативно-розшуковою, оперативно-довідковою і криміналістичною інфор¬мацією про злочини, що готуються, та закінчені злочини і причетних до них осіб, оператив¬ною інформацією про надзвичайні події і тяжкі злочини, а також архівною інформацією; в) узгоджене, а в разі потреби – спільне проведення оперативно-розшукових заходів і слідчих дій; г) переміщення засуджених громадян для відбування покарання в державу, громадянами якої вони є, відповідно до міждержавних угод; д) обмін досвідом роботи, законодавчими й нормативними актами, навчальною літературою з питань діяльності органів внутрішніх справ; є) здійснення взаємовигідних поставок авто-мобільної, криміналістичної, пожежної і спеціальної техніки, засобів зв'язку, майна і продукції виробничо-технічного призначення, запасних частин, витратних матеріалів та іншого майна; ж) обмін науково-технічною інформацією з питань діяльності органів внутрішніх справ, спільне проведення кримінологічних дослі¬джень з актуальних проблем, що становлять взаємний інтерес, обмін фахівцями з цією метою, проведення спільних семінарів і робочих зустрічей; з) здійснення транзитних перевезень спеціальних та інших вантажів, конвоювання й етапування [4].

По-четверте, наявність угод про протидію якомусь із напрямів організованої злочинної діяльності (наприклад незаконному обігу нар¬котиків) підкреслює визнання міжнародної небезпеки транснаціональної злочинності і стимулює розроблення конкретних заходів цієї протидії [1, c. 23].

Позитивним моментом, на наш погляд, є той факт, що у сфері міжнародної співпраці в даному випадку опинилася правова допомога не тільки в кримінальних справах, але й у справах оперативного обліку, оскільки слідству у справах, пов'язаних з організованою зло¬чинною діяльністю, передує тривале оперативне розроблення осіб, причетних до закінче¬них злочинів.

Відзначимо, що даний перелік є фактично вичерпним для слідчих потреб, тому можна припустити, що за умови встановлення пев¬них термінів для виконання цих дій можна оптимізувати попереднє слідство криміналь¬них справ.

Тож, як бачимо, Україна активно намагається співпрацювати з іншими країнами в сфері протидії організованій злочинності та розслідуванні злочинів.

Висновки.Отже, у сфері боротьби з організованою злочинністюта співпраці у розслідуванні злочинів, Україна має міжнародно-правові зв'язки з країнами «близького» і «далекого» зарубіжжя.

Така співпраця має різноплановий характер, що дозволяє підвищувати ефектив-ність боротьби зі злочинністю. Вважаємо, що на рівні СНД сьогодні вироблений певний механізм взаємодії в цій сфері, що істотно полегшує розслідування кримінальних справ.

Крім того, хоча низка країн мають досить великий досвід боротьби зі зло¬чинною діяльністю і відповідний законодав¬чий потенціал, у міжнародно-правових документах вказівка на це відсутня, хоча прогресивні тенденції в даній сфері цілком могли б бути втілені в міжнародних угодах.

Вказані недоліки, виявлені при вивченні різних міжнародно-правових зобов'язань України, мають бути усунені в ході подальшої інтеграції України у світову спільноту.