§ 1. Національно-етнічна самоідентифікація особи

§ 1. Національно-етнічна самоідентифікація особи

М. Бердяєв прийшов до висновку, що «національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства, вона закладена в самих глибинах життя, і національність як цінність, що твориться в історії, це динамічне завдання. Існування людства в формах національного буття його частин зовсім не означає неодмінно зоологічного та нижчого стану взаємної ворожнечі та знищення, яке зникає в міру зростання гуманізму та єдності. За національністю стоїть вічна онтологічна основа і вічна цінна мета... Встановлення досконалого братства народів буде не зникненням, а утвердженням національних індивідуальностей. Людство є певна позитивна всеєдність, і воно перетворилося б на пусту абстракцію, коли б своїм буттям гасило й скасовувало буття всіх ступенів реальності, що входять до нього, індивідуальності національні й індивідуальності особисті»².

Співзвучними є слова І. Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації»³.

Як справедливо зазначають О. Куць, В. Лісничий, Ю. Куц, «кожна особа є передусім маленькою клітиною більшого або меншого етнічного організму, тобто конкретного національного цілого, без якого вона не спроможна існувати (мовне чи етнокультурне середовище, побут, звичаї тощо)... Звідси – потреба збереження свого етнічного «я», національної свідомості та особливостей свого національного обличчя за обов’язкової умови забезпечення поваги до іншої національної самобутності»¹.

На думку Бенджаміна Р. Барбера, національність – це «швидше спільне відчуття та виражене прагнення, а не сукупність ознак, що піддаються чіткому визначенню»².

Як це не парадоксально, але окремі прояви національно-етнічного самоусвідомлення (або національної свідомості ) зустрічаються в історії задовго до формування націй у сучасному розумінні. Так, прообраз національної свідомості був характерним для стародавніх єгиптян, греків, вірмен і персів, подібне спостерігалося в історії євреїв, в’єтнамців, корейців, японців. У Празькому університеті, заснованому в 1348 р., студенти поділялися на німецьку, чеську і польську нації. У Паризькому університеті визнавалися представники французької, пікардійської, нормандської і німецької націй. Наприкінці середніх віків виразні прояви національної свідомості виявляли італійці та греки під час четвертого хрестового походу, французи та провансальці – під час хрестового походу проти альбігойців, слов’яни та тевтони під час взаємних конфліктів у XV ст., французи та англійці на останньому етапі Столітньої війни³. На думку Юджина Каменки, «від XIV ст. до XVIII ст. в Європі відбувався процес піднесення національної свідомості і стверджувалася думка, що нації являють собою основні осередки розвитку громадського і культурного життя суспільства»⁴.

Занепокоєння з приводу можливої втрати власної національної ідентичності, на жаль, є небезпідставними, адже протягом усієї історії людства у сфері міжнаціональних стосунків спостерігається певна закономірність, згідно з якою одні національно-етнічні спільноти прагнули до домінування над іншими, до нав’язування їм своєї мови, культури, традицій, звичаїв, релігії як більш прийнятних, зручних та значущих, нехтуючи при цьому духовними цінностями та здобутками цілих поколінь інших національно-етнічних спільнот. Прагнення одних етносів до підкорення інших знайшло своє відображення в численних теоріях і концепціях, котрі створили теоретичну та ідеологічну основу колоніалізму, работоргівлі, масового знищення етнічних меншин, примусової асиміляції.

У XVIII-ХІХ ст. у Франції кілька разів на державному рівні заборонялося використання баскської і бретонської мов у школах та публікаціях. Квебекці у Канаді були позбавлені їхніх франкомовних прав, а кордони були змінені таким чином, щоб квебекці не становили більшості у жодній провінції. Завоювавши значну частину Мексики, США позбавили іспаномовне населення мовних прав, примусово проводили так звані перевірки писемності з метою штучно ускладнити місцевому населення участь у виборах, а також заохочували масову імміграцію на ці землі для того, щоб іспаномовне населення ставало меншиною¹.

Ще наприкінці ХІХ століття М. Драгоманов зробив висновок, що «система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському житті, як і система примусової релігії. Першоосновою обох систем служить дикий суб'єктивізм, котрий пхає людей дивуватися тому, що не подібне до їхнього, сміятися з нього, ворогувати, нищити»².

На жаль, сумний досвід колишнього СРСР, в основу національної політики якого була покладена абсолютизація тенденції до асиміляції у вигляді теорії «злиття націй», підтверджує цю думку. Після кожного перепису населення зникали десятки національностей, за півстоліття їх кількість зменшилася майже наполовину. Сотні тисяч людей з різних причин під тиском різних обставин змушені були або приховувати свою національну приналежність, або й взагалі відмовлятися від неї. Показовим є приклад громадян єврейської національності, доступ яких до освіти, служби в Збройних Силах, МВС, МЗС, роботи на відповідальних посадах було штучно обмежено³. У зверненні поета-перекладача С. Караванського до Голови Ради Національностей СРСР зазначалося, що «в Одесі, де живе 150 000 єврейського населення, немає жодної єврейської школи. А практика прийому до вузів? Знову таки в Одесі, що налічує 25% єврейського населення, у вузах вчаться 3-5% євреїв. Це та норма, яка негласно існує при прийомі до вузів»⁴.

Схожа доля спіткала й інші національно-етнічні спільноти в Україні. Так, наприклад, кількість поляків зменшилась з 2 млн. 193 тис. чол. (1926 р.) до 219,1 тис. чол. (1989 р.), тобто на 1 млн. 974 тис. чол., або в десять разів, а кількість євреїв протягом того ж періоду зменшилася з 2 млн. 491 тис. чол. до 486 тис. чол., тобто більше ніж на 2 млн. чол., або у п’ять разів. Кількість греків скоротилась з 120,7 тис. чол. (1926 р.) до 98,5 тис. чол. (1989 р.), тобто на 22,2 тис. чол., або в 1,2 рази. Кількість німців зменшилась з 624,9 тис. чол. (1926 р.) до 37,8 тис. чол. (1989 р.), тобто на 587,1 тис. чол., або в 16,5 разів¹. Кількість кримських татар зменшилась зі 185 тис. чол. (1926 р.) до 46,8 тис. чол. (1989 р.), тобто на 138,2 тис. чол., або майже в чотири рази. Причому у 1944 р. усі кримські татари та деякі інші корінні народи були депортовані з Криму.

Заради справедливості слід зазначити, що протягом того ж періоду (з 1926 по 1989 р.) кількість деяких інших національних меншин України зросла: татар (на 64,5 тис. чол.), вірмен (на 33,1 тис. чол.), циган (на 17,9 тис.), гагаузів (на 9.8 тис. чол.) тощо. Проте це зовсім не означало, що на шляху їх національно-етнічного розвитку не було проблем та перешкод. Зокрема, офіційна «інтернаціоналістська» риторика (коли відповідні гасла повторювалися як заклинання) не перешкоджала формуванню щодо представників окремих національностей усталеного упередженого ставлення як на побутовому рівні, так і серед державних службовців та навіть партійної еліти різних рівнів.

На окремих етапах нашої історії навіть певна частина етнічних українців також змушена була приховувати свою національність або відмовлятися від неї. У лютому 1918 р. після окупації Києва «війська М. Муравйова вчинили справжній погром: розстрілювали людей сотнями прямо на вулицях, часто тільки за те, що ті розмовляли українською мовою чи ходили у вишиваних сорочках або офіцерській формі. Число розстріляних українців подається від 2-х до 5-ти тисяч. Закривали українські школи, гімназії, палили українські книги, нищили пам’ятники, портрети Т. Шевченка та інших українських діячів»². Саме таким чином людей змушвали цуратися національних традицій і національної самобутності, привчали боятися говорити рідною мовою.

Політика польського уряду на західноукраїнських землях також була спрямована «на поступову денаціоналізацію і полонізацію українців», для чого він навіть «використовував надзвичайні військово-польові суди»³.

Ставлення до етнічних українців, які намагалися зберегти рідну мову, національні традиції та національну самобутність, у колишньому СРСР поза межами УРСР інколи також було спрямоване на поступову денаціоналізацію. У 1927 р. на Північ­ному Кавказі мешкало 3 млн. 842 тис. українців (в тому числі на Кубані – 2 млн. 273 тис. чол.), в Курській області – 1 млн. 300 тис., у Воронезькій області – 1 млн. А за даними перепису 1989 р. українців у Краснодарському краї залишилося всього лише 195 тис. чол., у Ставропольському краї – 69 тис. чол., у Курській області – 22,7 тис. чол., у Воронезькій області – 122,6 тис. чол. Отже, за 60 років кількість українців на Північному Кавказі зменшилася більше ніж на 3,5 млн. чол. (у тому числі у Краснодарському краї – більше ніж на 2 млн. чол., у Ставро­поль­ському краї – на 1,5 млн.чол.). І це при тому, що ніяких депортацій українського населення з цих регіонів не проводилося.

Схожа практика була характерною для більшості тоталітарних політичних режимів. У Румунії у 1972 р. мешкало 150 тис. українців, а через два десятиліття правління Чаушеску українцями визнали себе лише 30 тис. чол., тобто їх кількість зменшилася згідно з офіційною статистикою в п’ять разів. Якщо ж порівняти статистику за більш тривалий проміжок часу, то цифри вражають ще більше. У 1948 р. в Румунії мешкало 800 тис. етнічних українців, а в 1992 р. їх залишилося лише 66,8 тис. чол., тобто кількість українців за 44 роки зменшилася майже в 12 разів¹.

За цими сухими цифрами статистичних даних криється трагедія великих і малих національно-етнічних спільнот. Як мали почувати себе люди, котрі змушені були відмовлятися від мови, історії, звичаїв своїх батьків і навіть своєї національної приналежності? Під тиском панівної офіційної пропаганди штучно переривався зв’язок поколінь. Болючий психологічний злам відбувався тоді, коли національність людини всупереч її бажанню переписували під час обміну паспортів на іншу, коли батьки ще продовжували говорити рідної мовою, а діти вже почали цуратися неї, бо система зробила її безперспективною і тому непотрібною, бо отримати освіту і професію, зробити кар’єру і захистити диплом чи дисертацію можна було лише російською мовою, діти були відірвані від батьків і їх виховували та формували особистість дитсадок, школа, профтехучилище, технікум, інститут, університет, армія, які були в СРСР переважно російськомовними. Особливого значення для виховання молоді набували мультфільми та кінофільми, які також були переважно російськомовними. Виховання радянського патріотизму досить часто було російським і за змістом, і за формою. Пісня «Я люблю тебя, Россия, дорогая наша Русь» була взірцем патріотизму, мала надихати на героїчні вчинки. Але такий же заклик на адресу України у вірші В.Сосюри «Любіть Україну» сприймався багатьма людьми (причому не лише штатними ідеологами чи цензорами) як націоналістичний у найгіршому розумінні цього слова. У 1951 р. в редакційній статті газети «Правда» цей вірш було визнано таким, що під ним «підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору»¹.

Збереження своєї національної приналежності та національної приналежності своїх дітей в СРСР було досить проблематичним для представників будь-якої національності (за винятком росіян) не лише за межами своєї республіки. Як зазначає І. Дзюба, «на особливому становищі (з погляду національно-культурного) перебувала російська меншість в Україні, оскільки її фактичний статус був – не національна меншість в Україні, а національна більшість в Союзі РСР. Порівняно з рештою краще задовольнялися культурні інтереси угорської меншості, що було зумовлено енергійними дипломатичними зусиллями Угорської Народної Республіки. Почасти це стосувалося також молдавської і польської меншин. Тут вочевидь ішлося про врахування центра­ліс­тичною великодержавою міжнародних факторів, а не про чесну гуманістичну й інтернаціоналістську політику, яка б виходила з реального національного складу населення України та керувалася інтересами гармонійного розвитку всіх національних меншостей, як і самого українського народу»².

В Україні після короткого періоду «коренізації» у 20-30-х роках були ліквідовані національні адміністративні райони та національні сільради, а також національні школи. Кількість українських шкіл була скорочена, вони переводилися на російську мову викладання без будь-яких пояснень чи соціологічних опитувань. Після кількох сфальсифікованих справ проти псевдонаціоналістичних організацій з огляду на хвилю репресій, яка охопила СРСР, в Україні в той час склалася атмосфера підозріло-ворожого ставлення до будь-якого вільного висловлювання думок і в тому числі до будь-якого прояву національної самобутності. Пильним борцям за чистоту ідеологічних постулатів та догм націоналізм ввижався повсюди. Тому будь-яка стурбованість чи протест проти штучного звуження сфери засто­су­вання української мови та мов національних меншин були фактично неможливими, бо наслідком могло бути визнання «ворогом народу», звинувачення у вчиненні злочину (у 30-50-ті роки)¹, втрата роботи за фахом², виключення з вузу (у 60-70-ті роки) тощо. У результаті склалася ситуація, коли навіть говорити українською мовою та мовами національних меншин було спочатку небезпечно, потім непрестижно, а незабаром невигідно і просто безперспективно. Вся система відносин у сфері національної політики, що склалася в державі, базувалася на теорії «злиття націй», згідно з якою всі нації мають злитися, об’єднатися в одну. За цією теорією врешті-решт усі мови також мали піти в небуття, і владні структури штучно підштовхували ці процеси. З кожним новим поколінням кількість осіб, що володіли українською мовою та мовами національних меншин, невпинно скорочувалась. Тому багато хто був переконаний, що невдовзі має залишитися одна мова, а саме російська. Отримати будь-яку професію (від столяра, водія, газозварювальника до лікаря, юриста, інженера, пілота, офіцера) можна було лише російською мовою. Обійняти практично будь-яку посаду (особливо якщо особа ставила за мету своє подальше службове зростання) було неможливо, використовуючи лише українську мову чи мову національної меншини. Для цього знання російської мови було обов’язковим. В умовах жорсткої централізації вся номенклатура, усі чиновники були російськомовними, бо іншими вони бути й не могли. Русифікація національних республік як обов’язковий атрибут управління та масова­ного ідеологічно-пропагандистського впливу набула небачених масштабів. У цей час на офіційному рівні прогресивною тенденцією і навіть закономірністю розвитку суспільства була визнана відмова громадян від рідної мови і визнання російської мови рідною. Зрозуміло, що в таких умовах говорити про можливість вільного вибору мови спілкування, виховання та освіти було просто неможливо й недоречно.

Однак важливо звернути увагу й на інший аспект проблеми. У таких умовах система суспільних відносин, штучно створених і підтримуваних не без допомоги репресивно-примусового апарату, підштовхувала пересічного громадянина не лише до відмови від рідної мови, а й до відмови від своєї національності. Українцем чи білорусом стало бути невигідно й безперспективно. Саме тому С. Корольов при вступі до інституту в Києві відразу після закінчення середньої школи власноручно вказав у офіційних документах, що за національністю він українець, а згодом, працюючи в Москві, теж власноручно відніс себе до росіян. До речі, схожі проблеми ще й сьогодні досить гостро стоять не лише у тоталітарних та багатьох постсоціалістичних державах, а й у деяких країнах, які вважаються високорозвиненими. Так, наприклад, у Японії з 680 тис. корейців, які визнаються національною меншиною, 640 тис. змушені приховувати свій родовід, свої справжні імена і використовувати японські псевдоніми з огляду на упереджене ставлення до них як чужинців у школі й на роботі з боку однокласників та колег по роботі, що виявляється у вигляді відвертого бойкоту та знущань. Саме тому, із своїми корейськими прізвищами вони не можуть розраховувати на підвищення по службі, значні успіхи на роботі та на отримання вищої освіти¹.

У 1959 р. російську мову визнали рідною 3 млн. 986 тис. етнічних українців, а згідно з результатами перепису населення 1989 р. таких громадян стало вже 4 млн. 578 тис. чол. Серед представників національних меншин України кількість громадян, які визнали рідною російську мову, також зросла і становила у 1989 р. 1 млн. 157 тис. чол. Система виховувала пристосуванців, і тому, мабуть, не лише завдяки переселенням, а й через конформізм та відсутність патріотичного виховання чисельність українців в Україні з 1926 р. до 1989 р. збільшилася лише в 1,3 рази (з 28,6 млн. до 37,4 млн.)², хоча за той же період чисельність росіян в Україні зросла в 3,58 рази, а білорусів – в 5,1 рази. Причому чисельність росіян в цілому по СРСР протягом того ж періоду зросла лише в 1,86 рази³. Таке становище було обумовлено ще й тим, що, незважаючи на гасла та твердження про рівність, дружбу і братерство, усі громадяни колишнього СРСР фактично поділялися на тих, хто міг зберегти свою національну ідентичність навіть у найвіддаленішому куточку країни, і на тих, хто такої можливості не мав навіть у межах своєї республіки. За підрахунками Я. Дашкевича в Україні нараховується «близько 1-1,5 мільйона осіб, які під час перепису – пам’ятаючи національні переслідування та дискримінацію минулих десятиріч – приховали справжню національність (переважно українську та єврейську, часом польську, а також німецьку) і подали себе за росіян. До даної категорії криптонацій входить ще те населення, якому російська бюрократія вписувала і вписує досі (наприклад, в Криму) до паспортів національність «росіянин» – а в умовах переслідування українства новоутворені «росіяни» не мали стійкості й моральної сили боротися за документальне відновлення своєї справжньої національності або ця боротьба не давала результатів»¹.

Разом з тим непокоїть те, що за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р. чисельність багатьох національних меншин в Україні не лише не зросла, а навіть істотно зменшилася: росіян – більше ніж на 3 млн. чол. (26,6 %), білорусів – на 165 тис. чол. (37,3 %), поляків – на 75 тис. (34,2 %), а євреїв – на 382 тис. чол. (в 4,6 рази). Це дуже тривожна тенденція, яка прямо свідчить про суттєві вади державної політики у сфері міжнаціональних відносин та національно-етнічного розвитку.

На жаль, і через десять років після набуття Україною незалежності під час Всеукраїнського перепису населення траплялися випадки, коли всупереч волі громадян відомості про їхню національну належність спотворювали або ж їх відносили в офіційних документах до іншої національності.

Залишитися україномовним, а отже, залишитися самим собою, зберегти власну національну ідентичність та національну приналеж­ність своїх дітей у повному розумінні цього поняття навіть за наявності великого бажання в такій ситуації для пересічного українця чи представника національної меншини було досить складно. Реалізації цього природнього права перешкоджала й елементарна побутова необлаштованість, і побоювання бути звинуваченим у націоналізмі або й просто у недостатній лояльності до існуючого політичного режиму, і нерозвиненість українського і особливо україномовного кіно, телебачення та мультиплікації, і поступове штучне скорочення україномовних засобів масової інформації тощо. Переважна більшість міст в Україні ставали російськомовними. Але іншими вони й не могли бути, оскільки надмірна централізація усіх сфер життєдіяльності вимагала уніфікації.

А. Рогожин зазначав з цього приводу, що надцентралістські тенденції запанували і в культурній сфері. Так, у 1966 р. багато найважливіших вузів республіки було передано до відання Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти СРСР. Вперше в історії СРСР в 1966 р. було створено союзно-республіканське Міністерство освіти СРСР. В освіті, літературі й мистецтві, як і у сферах державній та господарській, було невиправдано звужено застосування національних мов¹. До того ж говорити переважно українською мовою чи мовою національної меншини в установі, організації, на підприємстві в таких умовах означало б певне виокремлення себе з колективу, протиставлення себе колективу або навіть усій існуючій політичній системі, свідчило б про нелояльність до неї.

В. Цвєтов наводить досить цікавий приклад. У Нью-Йорку постійно мешкає 30 тис. японців, третина з яких жодного разу в житті не брала у руки американських газет. Сорок відсотків японців і майже половина японок ніколи не зналися з американцями, не заводили з ними дружніх стосунків. Вони задовольняються місцевим виданням токійської газети «Іоміурі», місцевими радіопрограмами японською мовою, японськими передачами по міському кабельному телебаченню і спілкуванням виключно у межах своєї групи². Цей приклад, звичайно, не означає заклику до ізоляції та замкненості, а лише свідчить про наявність у людини можливості зберегти власну національну самобутність, свідомо обрати будь-який варіант міжнаціонального (національного, національно-етнічного) спілкування: від свідомої і повної асиміляції з відмежуванням і нехтуванням культурою предків до мінімізації міжнаціональних контактів. Національно-етнічна стійкість і прагнення до збереження власної національної ідентичності вражає ще й з огляду на рівень розвитку інформаційної індустрії, впливу якої, здавалося б, уникнути громадянину сучасної цивілізованої країни практично неможливо. Однак японці суміли створити навіть за кілька тисяч кілометрів від батьківщини повноцінне національно-етнічне середовище³.

Розмірковуючи над проблемою вселюдського та національного, Ортега-і-Гассет підкреслював, що немає сенсу відмовлятися від спільноти, до якої належиш, відкидати або применшувати спільність зі своїм народом, бо це означатиме заперечення власного досвіду, де, безперечно, є моменти і негативні. Але, хоч якими б вони були, вони невіддільні від нас самих, національних людей. Головне полягає в тому, щоб, залишаючись часткою того чи іншого народу, стати особистістю, індивідом, творцем своєї долі, вчинків, за які несеш відповідальність. Отже – залишитись людиною¹. Таким чином, для особи в умовах демократичного суспільства питання вибору національно-етнічної приналежності є передусім філософсько-етичною проблемою, яка досить часто не потребує створення спеціального правового механізму та відповідної системи правових гарантій, які б забезпечили його вільну реалізацію. Тобто проблема полягає в тому, щоб людина сама (і передусім для себе) визначилася, що для неї є найбільш прийнятним та ціннісним: традиційна (національна) культура чи уніфікована. Відомо, що в сучасному світі відбувається масове відчуження людей від національної культури, традицій, звичаїв на користь чужої культури, чужого досвіду, чужих норм співжиття, причому не лише в країнах, що розвиваються, а й у розвинених, багатих державах. На противагу цій тенденції, національна еліта (митці, філософи, педагоги, політики) намагаються зберегти традиційну культуру, забезпечивши тим самим певну стабільність та захищеність суспільства. У деяких державах до цього залучаються і конституційно-правові засоби (Франція, Росія), але загалом такий підхід не є типовим.

Дещо інших рис набуває процес національної самоідентифікації у більшості постсоціалістичних та посттоталітарних держав. В Україні, наприклад, вибір власної національної приналежності людини має крім суто морально-психологічного, філософсько-етичного аспекту (внутрішній вибір) ще й істотний зовнішньо-історичний чинник (наслідки історичних деформацій, спадщина тоталітарного режиму, здеформовані уявлення суспільної свідомості, фактичне домінування для багатьох дуже близької, та все ж «не своєї» російської культури, нерозуміння певною частиною суспільства значення феномену «національного» і як результат – упереджене ставлення до нього як до чогось другорядного, неактуального, нецивілізованого, «дивацького», навіть небезпечного). О. Солженіцин писав: «Войовничий атеїзм – це не деталь, не периферія, не побічний наслідок комуністичної політики, але головний гвинт її. Для її диявольських цілей треба панувати над населенням безрелігійним і безнаціональним, знищити й віру, й націю»².