Таємні товариства: міфи та реальність Микола Сенченко, Валерій Гастинщиков

Див.: ПРІОРАТ СІОНУ.

Ел Ньюхарт, засновник «Ю.Єс.Єй Тудей», був присутній на одній із зустрічей, проте пізніше відмовився повідомити що-небудь про це. «Там я зрозумів, що маю дотримуватися встановлених правил секретності, — відповів він. — Гадаю, було б неетично давати вам цю інформацію».

1991 року Дірк Матінсон, головний редактор журналу «Піпл», проник на зустріч, але до складу групи входив власник «Піпл», який не допустив публікації матеріалу. З того, що почув Матінсон, до того, як його викрили і видворили, були такі доповіді: колишнього міністра ВМС Джона Лемана «Розумна зброя», міністра оборони Річарда Чейні «Основні проблеми оборони ХХІ століття», колишнього міністра охорони здоров’я, освіти і забезпечення Джозефа Каліфано «Американська революція в охороні здоров’я — хто живе, хто вмирає, хто платить?», колишнього генерального прокурора Еліота Річардсона «Встановлення Нового світового порядку».

Найдетальнішу інформацію про групу опублікував журнал «Спай» (Шпигун). Автор — Філіп Вайс. Членам групи було наказано включати до її складу кожного республіканського президента, починаючи з К.Куліджа. Повідомлялося, що засідання групи регулярно відвідували Джордж Буш, Генрі Кіссін­джер, Джеймс Бейкер і Девід Рокфеллер. Члени «Богеміан гроув» стверджують, що засідання мали суто соціальну спрямованість, проте, безсумнівно, там вирішувалися й бізнесові питання. На таких богемних засіданнях групи було задумано проект Манхеттену — розробка ядер­ної зброї під час Другої світової війни.

Серед вилавців, які відвідували ці засідання, були Франклін Мерфі — колишній генеральний директор корпорації «Таймс Міррор», Вільям Рандольф Херст молодший та Джек Говард і Чарльз Скріпс з газетної групи «Скріпс-Говард», Том Джонсон — президент «CNN» та колишній видавець «Лос-Анджелес Таймс».

Повідомлялося, що група також здійснює ритуальні дійства, що висміюють друїдів, а голосом «Сови Богеми» є Вальтер Кронкайт.

Серед дослідників таємних товариств був Майкл Хоффман, колишній репортер нью-йоркського бю­ро «Ассошіейтед Прес». Він вважав, що таємні товариства протягом всієї світової історії впливали на світові події і — через засоби масової інформації — на сприйняття громадськістю цих подій, що вони породили «психологічну війну» — спосіб управління свідомістю людей. Ідеї, які поширюють таємні товариства, вважає він, мають на меті переконати, що «марно опиратися загальному, встановленому контролю».

БРАТСТВО СМЕРТІ. Див.: ЧЕРЕП І КІСТКИ.

БРАТСТВО ТАЄМНОЇ ПЛАЩАНИЦІ. Див.: ХРАНИТЕЛІ.

БРАТИ ПРИТУЛКУ. Див.: СУВЕРЕННИЙ ОРДЕН СВЯТОГО ІОАННА АБО ЄРУСАЛИМ.

БРАТИ МЕЧА (Войовничі брати Христа, Лицарі Христа або Народне ополчення Христа з Лівонії). Це Балтійський рицарський орден, що прилучився 1237 року до Тевтонського ордена Пруссії. Група наслідувала лицарів-тамплієрів, складалася з німецьких ченців-воїнів. Її створив 1202 року ризький єпископ Альберт фон Баксховден.

Ченці, ймовірно, були васалами єпископа, але орден на це не зважав. Члени ордену «Брати Меча» 1218 року відкрито відмовилися підкорятися католицьким єпископам. Церква прагнула перейти на бік данського короля Вальдемара II. Але король об’єднався з «Братами Меча» і разом з ними завоював північну Естонію.

«Брати Меча» розташовувся у вільяндському замку, в Естонії, стіни якого збереглися донині. Цитаделями ордену були й Венден, Сегевольд і Ашераден. За гросмейстерів було п’ять представників — командири Вільянді (Феллін), Кулдіга (Голдінген), Алуксне (Марієнбург), Таллінн і керуючий Пайде (Ярва).

1236 року, за рік до того, як вони прилучилися до Тевтонського ордену, «Брати Меча» билися проти литовців під Шауляєм, але зазнали поразки. Вони змінили деякі свої правила на користь Тевтонського ордену, але повністю не змішалися з пруссаками, зберігаючи свою самобутність, що дало їм змогу втримувати контроль над завойованими землями. У 1288 — 1290 роках «Брати Меча» завоювали всю Курляндію і Лівонію. 1346 року вони разом з Тевтонським орденом купили в короля Данії Вальдемара IV Аттер­даг — частину незавойованої території Естонії.

Тевтонський орден втратив свій вплив у середині 1500 років, тому «Брати Меча», вийшовши з нього, знову стали незалежною групою. У 1550 роках цей орден воював проти єпископа Ризького. У боротьбу втрутився польський король Сигізмунд II Августус. Готхард Кеттлер, останній гросмейстер «Бра­тів Меча» уклав угоду з польським королем про те, що орден стає нечернечим і перетворюється на Лютеранську церкву. Надалі орден втратив більшість раніше завойованих земель. У південній Естонії польський король створив герцогство Курляндії і Семігалії. Решту землі, яка раніше належала братам, захопили Данія і Швеція.
ВАТИКАН. Ватикан — традиційне місце Папи Римського, глави католицької церкви. Він розташований всередині Риму на місці усипальниці Святого Петра, одного з апостолів Ісуса і першого Папи Римського. Мешканці Ватикану вважаються єдиним таємним суспільством, яке визнане більшою частиною світу як незалежна держава.

Слово «Ватикан» походить від латинського слова «votes», що означає «пророк». Площа Святого Петра, серце Ватикану, розташована на місці храму оракула Аполлона. Пророцтва Аполлона називалися vaticinia. Деякі історики, які вивчали таємні суспільства, висловили свої роздуми щодо того, чому на площі Святого Петра є масонські символи, як-от «шпиль Клеопатри» — обеліск на Пьяцца де Сан-Марко. Багато хто вважає, що нинішній Ватикан, як ніколи раніше, заповнений і збочений масонством.

Факти свідчать, що Ватикан кінця ХІХ століття став повністю залежним від єврейського капіталу, від капіталу Ротшильдів. Багато дослідників звернули увагу на те, що, попри величезні доходи папської скарбниці, папи змушені були брати кредити від різних банкірів для «впорядкування своїх фінансів», які частково розтрачалися на різних святах і банкетах, а частково розкрадалися наближеними до папи аристократичними сім’ями. Величезна забор­гованість у другій половині ХІХ століття святих отців мільйонерам Ротшильдам змусила останніх поламати голову над тим, як все-таки повернути кредити. Ділова недбалість римських пап дратувала Ротшильдів не менше, ніж їхній традиційний антисемітизм і огида до зародження буржуазії. Проте збанкрутити намісника Бога на Землі було не так просто. Тому в своїй борговій політиці Ротшильди зробили ставку на дві сили: першим був національний республіканський рух на чолі з Гарібальді, в якому Ротшильди бачили претендента на владу. Другу втілював кардинал Джакомо Антонеллі, який мав вплив на Папу Пія ХІ та отримав від нього посаду голови кардинальської курії, тобто прем’єра папського уряду. Діяльність на цій посаді принесла кардиналу Антонеллі майно в 100 млн скудів, значну частину якого він отримав від Рокфеллера за розроблення і проведення операції зі списання папських боргів.

У листопаді 1848 року в Римі спалахнуло повстання, очолюване Гарібальді і Мадзіні. Понтифіку довелося переодягнутим тікати з Риму в кареті своєї коханки графині Сіаур. З таємного притулку він звернувся до французького імператора Наполеона ІІІ по допомогу. Той ввів до Риму своє військо і придушив повстання. 1850 року Пій ХІ повернувся до Риму. Там він знайшов розграбовану гарібальдійцями скарбницю представників дому Ротшильдів з нагадуванням про прострочений 30-мільйонний кредит у скудах і відсотки з нього. Прем’єру Антонеллі і Ротшильду було абсолютно зрозуміло, що Папа повернути борг не зможе. І тоді у змовників виник грандіозний план, над виконанням якого вони й почали працювати. Суть його полягала в тому, щоб Папа відмовився від влади над папською областю, яка стане частиною нової Італійської республіки. Разом із землею до республіки перейдуть і папські борги. Поступова реалізація плану привела до того, що Папа до 1870 року продав своїм банкам і довіреним особам найкращі землі і скликав Уселенський собор, який прийняв догмат про непогрішність Папи — свого роду гарант недоторканності.

У червні цього ж року французькі війська було виведено з Риму і туди увійшли війська італійської визвольної армії. У вересні 1870 року Гарібальді і Мадзіні повалили владу Папи і передали владу італійському принцу Віктору Еммануїлу, кандидатуру якого висунув Ротшильд. Долю усуненого від влади Папи Пія ІХ вирішував італійський парламент, що залишив за Папою майно, вартістю 1 млрд лір (храми і палаци Ватикану з обстановкою і витворами мистецтва), але забрав 940 тисяч гектарів землі. З Папи було знято обов’язок утримувати поліцію і армію.

Тривалий час Ватикан входив до складу Італійської республіки, і лише 1929 року він знову стає самостійною державою — абсолютною теократичною монархією. Але деякі події ХІХ-ХХ століть з життя Ватикану примушують замислитися: хто ж насправді управляє справами Бога на Землі — після того, як важелі «божественної» влади передано до рук фінансистів?

На веб-сайті (www. cia.gov) Центрального розвідувального управління США повідомляється: «Папи виконували світську функцію управління значною частиною італійського півострова протягом більш як тисяча років, до середини ХІХ століття, коли багато з папських володінь було захоплено знову створеним об’єднаним королівством Італії. 1870 року за анексації Риму володіння пап були ще обмеженішими. Питання розбіжності між обмеженими в правах папами й Італією вирішили 1929 року три Лютеранські угоди, що встановили незалежний статус Ватикану і надали римському католицизму особливий статус в Італії. 1984 року конкордат між Священним приходом і Італією багато чого змінив у раніше підписаних угодах, зокрема в питанні керівної ролі католицизму як італійської державної релігії».

Ватикан розташований на західному березі річки Тібр. Площа — 109 акрів. У лютеранській угоді 1929 року між Папою Пієм XI і королем Віктором Еммануїлом III його проголошено незалежною державою. Площа церкви Святого Петра розташована в його південно-західній частині. До площі прилягають парк «Бельведер» і адміністративні будівлі. Поряд з парком — палац Папи Римського, за ним — сади Ватикану. Західну і південну межу Ватикану позначають Леонінські (левові) стіни.

Є кілька будівель за межами Ватикану — його технічна частина. Серед них — базиліки Сан-Джованні ін Лютерно (Святий Іоанн Лютеранський), Санта-Марія Маджоре (Свята Марія Маджорська) і Сан-Паоло фуорі ле Мура (Святий Павло поза стінами); палац Сан-Калісто недалеко від літньої папської резиденції в Кастель Гандольфо, на Альбанських горбах за межами Риму. Музеї Ватикану: Музей Піо-Клементо, заснований у ХVІІІ столітті, в ньому зібрано велику колекцію античностей з усього світу; Чьярамонті, заснований на початку 1800 років, вміщає колекцію грецьких скульптур; Браччіо Нуово, який вважається одним з найкрасивіших музеїв; Єгипетський Музей; Етруський Музей і Пінакотека Ватикану, яку відкрито 1932 року, з картинами Джіотто, Герчино, Караваджіо і Пуссена.

Багато з шедеврів періоду Ренесансу і сучасні картини, що становлять художню скарбницю Ватикану, можна знайти не тільки в музеях. Це галереї поряд з різними дворами, наприклад, Кортіль дель Бельведер і Кортіль Сан-Дамасько. Один з найзнаменитіших художніх монументів у світі знаходиться недалеко від Кортіль Сан-Дамасько. Ця будівля з кім­натами Рафаеля, де зберігаються роботи Рафаеля і його послідовників. Один з найзнаменитіших зразків мистецтва у Ватикані — стеля Сікстинської капели, розписана в 1508—1512 роках Мікеланджело.

Ватикан бере свій початок у V столітті, коли імператор Костянтин I побудував базиліку Святого Петра (ймовірно, на місці гробниці Святого Петра), а Папа Римський Сіммак збудував поблизу палац. Під час розколу в ХІV столітті Папа жив в Авіньйоні (Франція), але з 1377 року, з часу повернення до Риму, перебуває у Ватикані. За Ренесансу папи (Сікст IV, Інокентій VIII, Олександр VI, Юлій II, Лев X і Клемент VII) зібрали безцінну художню колекцію Ватикану.

У Ватикану є свій так званий Секретний Архів. У ньому зберігаються документи і рукописи періоду зародження римсько-католицької церкви. Архів перебуває під охороною кардинала, як і бібліотека Ватикану (за деякими даними, ще один сховок таємниць). Архіви нині — лише з дозволу Папи — частково відкрито для кількох вчених, які працюють у конкретних напрямах. Ця найзагадковіша установа у Ватикані, де полиці загалом становлять тридцять миль, зібрано всі скандали, секрети й одкровення за багато століть.

Всі єпископи, коли їх посвячують у кардинали, дають клятву, що берегтимуть таємниці Церкви.

Згідно з буквою католицького закону, церквою має керувати людина, яка дала обітницю безшлюбності (целібат). У світлі недавніх скандалів, у яких значна частина американських католицьких священиків звинувачувалася в сексуальних зв’язках усередині церкви, можна припустити, які «секрети» зараз зберігаються в архівах Ватикану.

Велика каїрська ложа.

Дивись також: Асасини.

Див. також: Есени.

Оскільки злочинність на Старому Заході намагалася «переплюнути» закон, групи «Віджіланте» не були чимось незвичайним. «Віджіланте» Сан-Франциско була найбільшою і найактивнішою групою. Більшість її членів були заможними людьми, які мали родини, тож вони мали що захищати. Свою діяльність Комітет не афішував, позаяк вона була протиправною. Однак його члени дотримувалися суворого обов’язку не карати безневинних людей. Здійснюючи свої неформальні розслідування, вони хотіли бути впевненими, що покарання відповідало злочину. Карали тільки вбивць і гвалтівників. Дрібні злочинці мали полишити місто без права повернення. В основі діяльності «Віджіланте» було дотримання справедливості, несприйняття расизму тощо. Оскільки більшість людей у Сан-Франциско підтримували дії «Віджіланте», ніхто не перешкоджав їхній діяльності.

За твердженням Комітету, «становище на узбережжі було просто-таки жахливим, наближалося до ще небаченої кримінальної анархії. Це, зрештою, спонукало до створення першого «Комітету пильності» Сан-Франциско. На таємному засіданні 1851 року (в будинку С.Бре­н­нона), після багатьох годин обговорень, група з близько 200 впливових громадян сформувала перший «Комітет пильності».

Вони написали «Конституцію Комітету пильності Сан-Франциско, штату Каліфорнії».

 Вона, зокрема, проголошувала: «Громадяни (імена додаються), які об’єд­нуються в асоціацію задля досягнення миру, наведення ладу в суспільстві, охорони життя і власності громадян Сан-Фран­циско, беруть зобов’язання один перед одним робити все від них залежне для забезпечення правопорядку, верховенства закону. Ми рішуче заявляємо, що жоден злодій, грабіжник, палій або вбивця не уникне покарання, незалежно від недосконалості закону, ненадійності в’язниць, безпечності чи то корупції поліції, або слабкості тих, хто повинен стояти на варті правосуддя. Задля безпеки об’єктів асоціації ми дійшли угоди:

1. Назва і характер діяльності асоціації — КОМІТЕТ ПИЛЬНОСТІ, призначений для захисту життя і власності громадян, жителів міста Сан-Франциско.

2. Для засідань і вирішення поточних питань Комітету слід визначити приміщення, в якому постійно, у будь-яку годину дня і ночі, повинен перебувати один або більше членів Комітету для отримання інформації від будь-якого члена асоціації або будь-якої іншої особи або кількох осіб про акти насильства щодо громадян Сан-Франциско; і якщо, на думку члена, або членів Комітету, необхідно вдатися до акції — або у формі сприяння дотриманню законності, або у формі швидкого і беззастережного покарання кривдника, — Комітет має бути швидко зібраний, щоб ухвалити необхідне рішення більшістю голосів...

3. Коли Комітет уже зібрано для акції, рішення більшості має бути обов’язковим для всіх, а ті члени Комітету, чиї імена вказано додатково, присягаються своєю честю, і таким чином зобов’язуються захищати і підтримувати одне одного в здійсненні визначених дій цього комітету, навіть якщо це небезпечно для їхнього життя.

Діяльність «Віджіланте» була успішною. Вони проводили свої таємні зустрічі й організовували рейди на вулицях. Рівень злочинності на вулицях Сан-Франциско різко знизився. Члени «Віджіланте» стали героями Старого Заходу.