Твори в чотирьох томах

Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу.

Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!

Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?

Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не заважати, щоб нікому не псу­вати його дихання!

І все!

Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моє­му творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті. А як же це зробити?

«Адекватно!» — чую я голоси, будь вони трижди прокляті! Ніхто так не благородить людині, як її труд! І дружба народів!

Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів? Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка? Ну, чого?

А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати? Ну, чому?

28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму наро­дові не залежить од прізвищ! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.

Що для цього треба? Чесність! Тільки!

Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат мені, що Тамара Ханум не сестра мені!

Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний «дзе», кожний «швілі» (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!

І я його!

29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі. В Ка­діївці. Ой, які хороші люди! Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а посправжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Бу­ло б непогано написати щось «вишневе» про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Хаха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися,— ще краще від нас із вами.

А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, дОнбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмі­шать... Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та зна­йдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних...

А як?! Поки що я не втнув...

А можна... Ой як можна...

А головне — требаї

Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий, а го­ловне — творчий! Він буде! Вірю!

З грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяю­ся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами. Хай буде Вам добре!

Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!

Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!

Остап Вишня

З грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудес­ний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, білень­кі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!

Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав,— жив на світі Ленін.

Він собі підстрибує: скікскік! Він собі підтоптує: топтоп! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?! і

Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой малень­кий, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!

З грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу! Працюю над «Ревізором»... Як це трудно! Трууудно!

Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?! От і борюкаємося!

А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати...

Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запи­тала:

— А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені: «А за­чєм?» — я не здивувався. Іменно — «зачєм?» Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

,

...Так от Гоголь! Ніколай Васильович! Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його? Як? Навчіть!

їй заплатять за два ямбобрахії по 10 крб. за рядок,— і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить,— надрукують!

От вона й говорить: «Зачєм?»

А я з М. В. Гоголем мучусь!

Визнаю: радісна мука, приємна мука, та, проте,— мука!

5 грудня, 51. «Умирающий капитализм,— пишет он,— в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Зашита философии и прогресе а философии єсть защита философии социализма, то єсть диалектического материализма, точно так же, как защита человеческой культури єсть защита социалистической культури...»

Це — виписка з «Правди».

Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!

15 грудня, 51. Думаю собі та й думаю...

Дозвольте мені низько уклонитися Дмитрові Косарикові. За його роботу, хорошу, корисну...

Ой, як хочеться зробити щось для робітників! Отаке, як для селян! Щоб вони посміялися! Весело так, радісно! Чи можна? Ну, розуміється, можна! І можна, і треба!

Мені сьогодні 63й рік! З паличкою вже ходжу! Ех, якби хоч двадцять тому! Твердий орішок — гумор для робітни­ків. Ні, не те! Не для робітників, а про робітників! Ніхто, ма­буть, не вміє так сміятися, як робітники, а от... література... Як? І це, мабуть, так просто, як прості робітничі лиця, і так чисто, як чистий їхній розум, і так весело, як веселе робіт­ниче серце!

А гуморески нема!

І нам з вами сором!

23 грудня, 51. Були на полюванні. І не вбили, не застрелили нічого. Для мене це — типове явище.

Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без ні­чого,— всі спокійні. Всі: жона, донька, зять і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:

— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма! (нема!). Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу зайця. Факт! Ціла трагедія...

Як? Дід убив зайця? Не може бути! І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

— А ви знаєте,— у нас заєць!

— Ну?

Чую крик:

— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.

— А що з ним?

— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанієль» сьогодні на мене гавкнула,— думаю колоться!

— А хіба у вас собачка є?

— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.

— А як же Павло Михайлович?

— Нормальний,— тільки зайця приніс! А так усе нічого!

— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.

— Хіба це серйозно?

— А не смикав лівою бровою?

— Ні!

— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охо­ти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я на­віть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати?

А яких же прекрасних людей я там бачив!

Нічого їм не треба, ніяких «отоварювань», а вони отакі...

І старі, і молоді... а як вони боліють за наше охотницьке господарство!

Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!

І як почувається, коли йому, народові,— дано все... Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!

Лисичка... Зайчик...

Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним... Радянське, хазяйське окої

Побувавши на з'їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!

26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тіль­кино починає говорити. Я йому:

— Це твій тато! А він:

— Папа!

— Тато! Тато! І знову ви:

— Національна обмеженість! Нічого подібного!

Хай каже:

— Тато!

Бо мій тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути! Хай каже:

Бо мій тато ручку барині, бодай би вона була сказилася, цілував!

Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині! Хай!

Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мо­роз од барині.

І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.

Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (бари­тон у нього був), схиляється було до барининої ручки.

Цілує...

А тепер бігає мій онучок, Павлушка, веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.

1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Ри­льського за статтю в новорічному номері «Радянської Ук­раїни».

Стаття зветься «Зорі Кремля».

Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній комі — любов до народу!

Цілую Максима Тадейовича!

І радуюсь, що він живе серед нас!

23 січня, 52. їздили полювати. Це — не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.

Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця.

А дід — без зайця та й без зайця!

Перед онуком незручно!

25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною,— це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!

Щодня вранці в двері: стук! стук!

— Що?

— М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?! Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!.. Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоя

— Молочка?! Яєчок?!

Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думали про лани, про врожай, а ці — перекупки:

— Молочка?! М'ясця?.. Стук! Стук!

Коли вже вони переведуться;

5 лютого, 52. Тимошенко й Березін.

Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні — талановиті.

Це все так!

Скільки я їх бачив у своєму житті — естрадних артистів!.. Сидить перед тобою — «тьоооомная ночь!» — і чого йому від тебе треба — невідомо.

— Напишіть!

— Що?

— Та, знаєте, так ото напишіть, щоб... той... оте... так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж... той... розляга­лася... про колгоспника... Знаєте, щоб усі сміялися... От як «Зенітку» ви написали! От і тепер... От... значить, чоловік... Ну, одне слово, щоб смішно було! Щоб усі сміялися... Та ви знаєте...

— Та той... отой...

І потім цілком серйозно:

— Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче сміятися... Він так хоче сміятися, що аж дуже хоче сміятися... Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось... той... оте... А народ наш дуже хоче сміятися! А ми, естрадники, для того ж і живемо, щоб... той... оте... того... Так напишете?

...І от Тимошенко...

Він не тойкає, не отойкає, не тогокає... Він упивається у вас, він ніби помпу своїх очей встромляє у вашу думку... Що? Як? Одне слово! Одну мисль!..

І ви знаєте,— він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!

Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це лю­дина творча. Творець!

Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в цім річ: на добірному зерні пше­ниці полова навіть обов'язкова.

Але — це творчість...

А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, , вона запліднює...

От вам і Тарапунька!

8 лютого, 52. Що таке талант?

Горький правильно сказав: талант — це робота. Таланти різні бувають:

1) Талант для таланту.

2) Талант для себе.

3) Талант для народу. Я — за третій талант.

Для таланту? Чепуха... Масло для масла...

Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!

Для народу?

Інтересно, корисно, але ж і трудно! Чому?

Бо в таланті твоєму бере участь народ! Хочеш бути талановитим — учись у народу! Вивчився? Визнали? Кланяйся народові!

А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талано­витішого й у світі не було,— гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз запишай­ся і...

Вчись у народу!

Позадавайся, позадавайся та й... поклонись народові!

8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього... Що б мені сказали?! Та мене б убилиі Та знищили бі Вишня — украв! Ойойой!

Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб — не дай бог! — не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні,— я не знаю... Я не хотів бути похожим на інших...

Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшен­ний курій), я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я ні­чого не читав,— ні газет, ні журналів,— щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, яле я це робив...

Наслідував я когось? Свідомо — ні!

Може, ще хтось так робив, як я,— я не знаю...

Але — їйбогу, я говорю правду! — я кожного ранку під­ходив до чистого аркушу паперу, як до незайманої дівчини... Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити...

І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я зга­дую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки...

А вранці... записував уже все як слід...

Майте на увазі — не брешу!

На схилі літ я можу сказати чесно:

— Ой, як я любив літературу!

— А вона мене?

— І я її!

І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літе­ратуру!

Спасибі долі!

12 лютого, 52. Переклав отож я «Ревізора» Гоголя. Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський. Досконала робота? Розуміється, ні!

Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над «Ревізором» (перекладами), слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.

Ну, а ми ж як? Давай, давай, давай... Ну, й дали...

Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.

Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку,— йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним,— отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає... Як же з цим не погодитися?

А от комітет в справах мистецтв дав мій переклад на ре­цензію якомусь N. Цей «рецензент» написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає д ослівного, буквального перекладу!

13 його зауважень видно, що він, N, знає українські с л о в а, та не знає мови.

Це якийсь шашіль у мові.

А він, кажуть, членкореспондент Академії нашої... І от — що виходить?..

Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин...

І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.

Так чому ж не дати йому перекладати Гоголя?

Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:

«Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так.— О. В.) не розплутають...»

14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди... Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем

Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.

Жінки за ним... та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б!

А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною. Ну, як же не радуватися?!

І це не з тих професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!

Щ

Як радісно бачити таку людину! А Іван Іванович Кальченко!

Дивишся на них — і душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революція!

А якби її, Жовтневої революції, не було? Ну що ж?

Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневіряли­ся — та й вже!

А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна,— стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: «Як, Миша?»:

— Все опанував! Все роблю! Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!

Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова),— він, пам'ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він...

А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати...

Було незручно це зробити при людях: вінбо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров'я і т. ін.

А мені гопки хотілося!

Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!

Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали...

23 лютого, 52. Кажуть, що переклад «Ревізора» — хоро­ший.

Пишуть так!

Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!

Тільки без словників! Без отих рецензентів!

Як би можна було нашою, українською мовою подати Миколу Васильовича! Тільки б попрацювати!

Не можна так, як це було зо мною: «Дай! Дай! Давай! Давай!»

Спасибі Рильському, а то б ми «надавали»!

ЗО квітня, 52. Завтра 1 Травня! Веселий май! Народний май! Яка честь належати народові!

Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ! Для цього слід жити і слід працювати... їйбогу, не гонорар! їйбогу, не гонорар! їйбогу, не гонорар!

Щоб народ усміхнувся! І тільки!

Віддам усі гонорари — тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!

25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато. У мене, приміром, єсть «Побєда».

Я їду, і мені дуже гірко, коли путямишляхами чимчи­кують подорожні.

Чому саме я їду? А вони йдуть?

Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати ходила? Для мене...

А я от їду барином — і страшенно задоволений... Радий... Не думайте, що я ото «нігільмігіль»... Але... єсть межа, грань... І єсть іще час... Час!!!

Не можна, помоєму, тикатися зі своїми особистими котеджамидачами туди, де ще коровників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.

Чого ти туди лізеш?

Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!

Єсть — грань! Межа!

Оцієї грані не можна переступати!

І все!

26 травня, 52. Побудували будинок для письменників! Хороший будинок, в поганому (для письменників!) райо­ні — на розі Червоноармійської і б [ульвару] Шевченка.

Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? Що значить — «кому»?

Чому крики? Чому ґвалт? Ну — чому?

Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю робо­тою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, п от р е б у є кращих квартирних умов!

Іменно — потребує! А що робиться?!

Скільки галасу, шуму, гармидеру?!

А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!

Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спіл­ка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира...

Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письмен­ника та й сказати йому (знавши, що він характером не про­ситиме) :

— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої ро­боти вона потрібна! Живіть і працюйте!

Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?

— Діти! Жінки! От я! От я! Крики, шум!

Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок? Всіх я їх, дітей, бабушок і т. д., люблю, але це, проте, не література!

I не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чо­тирма жінками, а тикайся романами, поемами, баладами...

...Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.

Виявляється, що це,— член СП,— не так просто.

Член Спілки — він уже узаконений громадянин, він має право ніде не працювати, він — п и с а т е л ь. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться... Він — писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроли­ками чи ґудзиками,— але він п и с а т е л ь.

II червня, 52. Не завжди все те записується, про що ду­мається!

Сьогодні йшов вулицею і думав: «Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?» Кіоск... Книжковий...

Прошу свої книжки... Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?

Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!

Ларьок... Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»...

Кілька питань (яких? Хіба я пам'ятаю?) — людина смі­ється! Та як!

Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!..

27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться! От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука)

в Чигирин!

А я люблю Павлушку, онука.

І як собі хочете — люблю його, отого маленького, білень­кого, що щебече:

— Зім, діду, зім! Зім! Зім!

Мабуть, нам треба бути, як наші онуки, як Павлушка! Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка,— яка б у нас була література! Хай живе література! Хай живе слово! А слово в Павлушки таке:

— Девело!

Не дерево, а «девело»...

Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й смі­ється:

— Девело!

А «девело» росте, квітне, розлягається, цвіте... Бо Павлушка мій під отим «девелом» підскакує... Хай живе Павлушка! Хай живе «девело»!

28 червня, 52. Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!

І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ! Образцов... Стражеско!

А я мав щастя і Образцова бачити... Говорити з ним... І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать про­фесора Образцова, учителя Стражеска... Учителя, батька... Наслідник Образцова...

Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші,— Образцов і Стражеско!

Хай вічно живе пам'ять про славних, про мудрих, про ве­ликих...

Про Стражеска й Образцова!.. Умер Стражеско!

От людина, яка своєю особою прикрашала Київ. Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!

Скільки ця людина знала! Скільки ця людина навчила!

Хай же ніколи не заросте стежка до його могилиі Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину: В. П. Воробйов! В. П. Образцов! М. Д. Стражеско! Я. І. Пивовонський! Гіршман (Харків)! Шатилов (Харків)!

Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки. І гордості!

І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!..

Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!

«Величественнмй» старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима...