Твори в чотирьох томах

Стригти вовну з гирлиги товаришідрузі не наважилися, бо гирлига, як її стрижуть, поперше, сильно дуже пру­чається, подруге — вона кріпко замашна. Плану здачі вов­ни державі вони не виконали, хотіли були замінити на куделю, кинулися до куделі, а воно всі кужелі на полиці, всі дівчата на вулиці.

Товаришідрузі не дуже засмутилися і на засіданнях правлінь колгоспів ухвалили:

витяг з ПРОТОКОЛУ

Слухали

Ухвалили

Із кобил у них ожеребився тільки жеребець, привів звіздочолу гніденьку кобилку. Звіздочола кобилка, народившись, запитала:

— Де це я?

— У колгоспі «Диво».

— А за голову хто?

— Товариш Окозамилювайло!

Звіздочола кобилка тихенько загігікала, засовала лівою задньою ніжкою й здохла. Зоотехнік сумно похитав голо­вою та й каже:

— Шкода, що здохла! А була б еліта! Окозамилювайло махнув рукою:

— А навіщо нам дві Улити? Такого первака, як гонить наша Улита, ніде все 'дно не знайдеш! Не сумуй!

Отак вони жили й працювали, товаришідрузі: Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло!

* * *

Новий, 1954 рік вони вирішили зустріти разом.

сто га орної землі по чверть ратиці свинини, наварили холодцю з постанов про зариблення ставків. В Улити капав первак.

«А де ж хрону взяти?» — задумалися. Думалидумали, а потім Обіцяйло та Окозамилювайло і кажуть Заливайлові:

— Запрягайно, друже, жеребця та паняй до Федора Івановича Дубковецького! Як не запозичиш у нього досвіду, то позич хоч хрону!

Так і зробили! Новорічний стіл вийшов на славу!

— Не завадило б запросити на зустріч Нового року і районне керівництво! — вирішили.

Подзвонили до району. Грізний голос із району від­повів:

— Побожеволіли? Ніяких особистих знайомств! Тільки за ділові якості вас підтримуємо! Не розумієте, чи що?!

Сиділи за столом Обіцяйло, Заливайло та Окозамилю­вайло в оточенні найближчих своїх помічників. Сиділи, будькалися, плямкали...

«Чим у новому році артільне господарство порадує­мо?» — думали.

Та й надумали. Обіцяйло пообіцяв винайти автопопруги для корів, щоб сама корова без сторонньої допомоги брала себе на попруги і взимку не падала.

Заливайло заливав про те, що він уже закінчив досліди з цукровими лопухами, що їх не треба ні сіяти, ні шару­вати, ні проривати, вони самі собі ростуть, а ти тільки коси та на цукрозавод вози! Як казав Заливайло, він має вже проекта самохідних лопухів. Самі ростуть, самі й на цукро­завод своєю ходою транспортуються! Тоді тільки стій та батіжком поцьвохкуй!

Окозамилювайло придумав, що все робитиметься без мила, самим туманом. Дешевше і не так видно.

Всі кричали «уррра!», «слава!» та «будьмо!».

* * *

Зустріли Новий рік...

— Ну, як там ваші знамениті товаришідрузі Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло?

— Нічого! Вони у нас думають! — відповідало районне керівництво.

— А ви що думаєте?

— Та й ми думаємо, що б його для них придумати, як на вороних їх на виборах промчать...

...Колгоспники нетерпляче чекали на звітновиборні збори!

ЧОРТІЙЩО

У Сполучених Штатах Америки коїться чортійщо!

І викликане це «чортійщо» не президентовою заявою про те, що робити надалі з атомною енергією, куди давати на схованку уран та інші речовини, що розщеплюються. До того «чортійщо» не спричинилася й та обставина, що державний секретар Даллес гаркнув на французький уряд, а французький народ узяв і не злякався.

Даллес кричить на Ланьєля та на Бідо:

— Ратифікуйте договір про європейську армію, а то я вам, сукини ви міністри, як поспускаю штани та як дам суверенітету, так ви відразу забудете своє французьке походження... Теж мені французи...

Так не ці, кажемо, події наробили страшного тарараму в Сполучених Штатах .Америки. А які?

Сміт і Маккарті побачили на вулиці у Вашінгтоні наш «Барвінок».

Той наш симпатичний журнал «Барвінок», що його ЦК ЛКСМУ видає для наших школярів молодших класів.

Як побачили Маккарті із Смітом наш журнал «Барвінок» на вулиці у Вашінгтоні в одному газетному кіоску, їх спо­чатку затіпало, а потім зафебеерило.

Вони до Гувера:

— Ґвалт! Пробі! Пропали! «Барвінок»! А Гувер не второпає:

— Гудуюду,— питає,— «Барв'їнєк»? О'кей і гудбай «Барв'їнєк»? Що значить, що?

Маккарті аж пополотнів:

— От стара АРА, Гуверфебеер! Не знає, що таке «Бар­вінок». А ще начальник охранки! Розтління малолітніх — от що таке «Барвінок»! Жодного в журналі пострілу! Жод­ного вбивства! Жодної ілюстрації, де б папаша давив мамашу, братик сестриці очі з лоба виколупував, а бабуся розпорола б дідусеві черево та печінкуселезінку в'язаль­

ними дротами тільки — штрик! штрик! штрик! Он який це, сер Гувер, журнал!

— А що ж там пишуть у тому, як його, «Барв'їнєку»? — перелякався Гувер.

— Про нові атомні речовини, що розщеплюються.

— О май год! Які?

— Комуніст Воронько, партизанковпаківець, винайшов нові розщеплювальні речовини, що дають зразу і атомну енергію, і водень. Він безсоромно їх перераховує:

У стіжку сховався заєць, В нього хліба є окраєць, Картоплина, горобина, Ще й зелена капустина.

Та не тільки вони, ті речовини, суть, а вже їх розщеплено. Розщепив їх відомий хімік Кроль. Послухайте:

Кроль закінчив капустину, Горобину, Картоплину, Навалився на окраєць...

— О май год! — заревів Гувер.— Конфіскувати! Негайно конфіскувати цей журнал «Барв'їнєк»!

— Та це ще не все! — репетував Маккарті.— Виявля­ється, що комуністи вирядили на аероплані цілу атомну експедицію у складі відомих атомників: Знайка, Незнайка, Поспішайка, Якосьбудька, Пончика і експериментального песика Бульки. Доведено, що як песика годувати ассошіейтедськими газетними «качками», то песик починає гавкати воднем і розщеплювати на атоми навіть звичайнісінькі штани.

— О май год! Конфіскувати! Журнал «Барвінок» конфісковано.

А що ви гадаєте? Бойовий, войовничий і дуже для США небезпечний журнал. Пропагує, щоб дятли носи­ли окуляри.' Атомноводневик Михайло Стельмах так і пише:

По рецепту на базарі Дятел вибрав окуляри...

У осінню хмуру пору

Хитрий жук зашивсь під кору.

Дятел глянув, сів на сук,

Носом тук —

І згинув жук.

От які то окуляри

Вибрав дятел на базарі!

А що ви гадаєте: сьогодні носом тук — згинув жук, а взав­тра носом тук, а з Даллеса геть дух! Конфіскувать!

І бігають тепер, і метушаться по Вашінгтону, по НьюЙорку, по всіх небрасках та оклахомах перелякані фебеерівці, хапають дітей та ікспроменями їх просвічують, чи не читали, бува, вони «Барвінка».

...За одним рипом разом із «Барвінком» у СІНА конфіско­вано твори Гоголя, Щедріна, «Алгебру» Кисельова, журнал «Радянська жінка» і т. д. і т. ін.

Твори Гоголя конфісковано за те, що Микола Васильо­вич писав про свиняче рило на Сорочинському ярмарку, а Щедрін пригвинтив одному правителеві замість голови органчика. Розуміється, у СІЛА сенатори подумали, що то про них написано. От і конфіскували!

Отаке коїться тепер у США...

А так узагалі, як сказав президент, «Сполучені Штати аж ніяк не є нерозумним або невеликодушним партнером». Факт!

СОРНЯК І

Коли в районному центрі розпитувалися, як ідуть справи в колгоспі «Промінь», районне керівництво кривилося і говорило:

— Не дуже! Ми за нього, за той колгосп «Промінь», осьось візьмемося!

Урожаї, справді, в колгоспі «Промінь» були, як казав гострий на язик дід Книш, не дуже середні.

— Он у «Зорі»,— казав дід Книш,— там урожаї таки справді середні, по три кілограми на трудодень, а в нас по сімсотвісімсот грам! Голова колгоспу хоч і говорить, що наш «Промінь» колгосп середній, а я так думаю, що не дуже! Може, й середній, так дуже вже ззаду.

І тваринництво у «Промені», як на дідову Книшеву тер­мінологію, теж було не дуже середнє: до тисячі літрів на фуражну корову за рік не витягали. І з кормами завжди було завізно, і приміщення для скоту «ребрами світилися», та й порідність корів така була, що звалася безпорідністю.

Щоправда, півтора року тому колгосп придбав у су­сідньому радгоспі восьмимісячного бугайцясиментала

Сарданапала, який виріс у чудесного могутнього красуня бу­гая. Сарданапала було сопричислено до класу «еліта» і записано у відповідні племінні книги.

Смирний і лагідновеселий Сарданапал радував хазяйсь­ке око всіх колгоспників із «Променя», але він ще не встиг облагородити колгоспну череду і стояв у корівнику, як прет красний принц серед зачуханих золушок.

Справді світлим променем у «Промені» була доярка Харитина Тарасівна Тернова, чорноброва, волоока молодицяудова, що жила з дванадцятилітньою донькою Галочкою, бо її чоловік загинув смертю хоробрих у Вітчизняній війні.

Харитина Тарасівна надоювала від закріплених за нею корів найбільше в колгоспі молока, її корови виділялися серед інших і вгодованістю, і чистотою, та не могла вона сама піднести тваринництво до такого рівня, щоб не сором, як вона казала, було людям ув очі дивитися.

Перепадало від Харитини Тарасівни за такий стан тва­ринництва і голові колгоспу, і завові молочнотоварної фер­ми, і зоотехнікові,— та справа не дуже поступалася вперед.

Завідував молочнотоварною фермою Кузьма Кирилович Сорняк, така собі заваляща, хоч і з великим гонором лю­динка, що потрапила на такий пост тільки через те, що доводилася голові правління племінником у других.

Кузьма Кирилович Сорняк попервах вирішив був поза­лицятися до Харитини Тарасівни, хоч мав жінку й троє дітей, але, скуштувавши разів зо три дійницею по попереку, активне залицяння облишив.

Кузьма Кирилович полюбляв говорити повченому: і про період лактації, і про сухостійний період, і про кормові одиниці, і про те, що молоко в корови на язиці.

Харитина Тарасівна їдко на це відповідала, що, мовляв, наші корови здебільша перебувають не в періоді лактації, а в періоді сухостійному і що корови замість кормів їдять самі кормові одиниціцурупалки і що таки правда, молоко в корови на язиці, але дуже кепсько, що у «Промені» молоко на язиці не в корови, а в зава молочнотоварної ферми. Та й у правління теж!

У колгоспі «Промінь» кожного дивувало те, що, незва­жаючи на благенькі корівники, в них, проте, були для корів автопоїлки, підвісна дорога для кормів і механізована вивозка зпід корів гною.

Кузьма Кирилович Сорняк вихвалявся:

— От я! Якби не я! У мене автопоїлки, у мене механі­зація! У мене!

Колгоспники посміхалися, а в Харитини Тарасівни очі палахкотіли гнівом.

Бригадир тракторної бригади, що обслуговувала «Про­мінь», мовчазний, з задумливими сірими очима Карпо Іва­нович Малюта, частенько навідувався до корівника, огля­дав автопоїлки й механізацію і щоразу запитував Харитину Тарасівну, вдивляючись в її очі сумовитим зачарованим поглядом:

— Ну, як, Харитино Тарасівно? Крутиться? Харитина Тарасівна червоніла, очі в неї ласкавішали,

і голос їй ніжнішав, коли вона відповідала Карпові Івано­вичу:

— Крутиться, Карпе Івановичу! Велике вам спасибі! Тягали б ми й досі воду відрами, солому та сіно вилами, а гній тачками, якби не ви!

Карпо Іванович посміхався, ще раз дивився Харитині Тарасівні в очі і йшов до своїх трактористів...

Ішов і думав: «Якби не ви, Карпе Івановичу...» — ска­зала Харитина Тарасівна»,

Він ніби аж зупинявся при цій згадці і сам собі говорив у думці: «А якби не ви, Харитино Тарасівно!..»

На серці в нього теплішало, і йому, такому мовчазному, спокійному, дуже хотілося співати...

II

Харитина Тарасівна не давала молочнотоварній фермі остаточно розвалитися, а навпаки, її енергія не тільки ря­тувала ферму, ба навіть справи з тваринництвом ішли, хоч і дуже поволі, на краще.

— Якби не я!

Робити Сорнякові не хотілося. Почав він частенько до чарки прикладатися.

І раніше він од чарки не відмовлявся, але останнім часом темпи дуже збільшив, пив уже по відомому графіку — «від понеділка до понеділка» — і перебував весь час у стані щонайменше вищесереднього підпитку.

— Наш Кузьма батькович і сьогодні у періоді ковтанії перебувають,— глузливо говорила доярка Харитина Тара­сівна.— Треба буде сказати жінці, хай би спробувала його запустити на сухостійний період. А то доп'ється...

Доярки сумно хитали головами, а наймолодша, реготушка Одарочка, захлинаючись, розповідала, як позавчора

Кузьма Кирилович зайшов у закусочну і причепився до офіціантки:

— Де ваша механізація?! Що ти мені горілку в склянці подаєш? Де ваші автопоїлки для горілки?! Де ваша під­вісна дорога для закусі? Доки ми питимемо й закусюватимемо вручну?

Викликали дружину, вона йому давала «механізації» по дорозі, а вдома «автопоїлкою» набила губи так, що ски­далися вони на сині вареники.

Але й після цього на сухостійний період Кузьма Сорняк не став,— пив і далі.

І таки допився.

Якось його, п'яного як чіп, лиха година занесла на оже­ред соломи, звідки солому подавали підвісною дорогою до корівника. Дорога якраз працювала.

Не встигли робітники озирнутися, як його чортяка внесла в кошик, куди накладали солому.

«Поїхав» Кузьма Кирилович у кошику до корівника.

«Приїхав», зателесувався в кошику і випав у ясла до Сарданапала.

Сарданапал, тихий, спокійний бугай, перелякався. Він одпрянув од ясел, аж цеп затріщав, та грізноперелякано:

— Веее! Векнув.

Сорняк підвівся з ясел:

— Сардааанапале! Це ж я, Кузьма Кирилович! Не впі­знав? — І поліз до Сарданапала цілуватися.

Чи Сарданапал його справді не впізнав, чи роздратував бугая горілчаний дух, тільки бугай — вввеее! — ще раз люто векнув і стукнув Кузьму Кириловича лобом. Кузьма вгруз у ясла. А Сарданапал придавив його лобом до ясел і не пускає.

Упіймав, мовляв!

Чують доярки, що Сарданапал чогось люто реве, а хтось в його деннику кричить не «рятуйте», а тільки:

— Рят! Рят! Рят!

Прибігли, заспокоїли Сарданапала, витягли Кузьму Ки­риловича з ясел, поклали на вагонетку з гноєм і вивезли з корівника.

Коли Кузьму Кириловича відправили додому, реготушка Одарочка проголосила:

— Наш зав у періоді ковтації в'їхав у корівник на під­вісній дорозі, а виїхав на механізованій вагонетці! Хай живе механізація!

Ill

Серйозної травми в Кузьми Кириловича не було: його Сарданапал тільки трохи пом'яв, більше було переляку.

— Чи ж надовго? — посміхалася Харитина Тарасівна. Та не повернувся вже Кузьма Кирилович Сорняк на пост

зава молочнотоварної ферми: дізналися в районі про при­годи племінника у других голови колгоспу «Промінь» і на­казали зняти його з поста.

На зава ферми призначили Харитину Тарасівну Тер­нову.

Одарочка реготалася:

— Якби не підвісна дорога та не Сарданапал, і досі б командував нами родич голови правління колгоспу! Хай живе механізація! Хай живе Сарданапал!

НЕЩАСНЕ КОХАННЯ

Іван Федорович Мороз і Віра Іванівна Сніжко разом закінчили сільськогосподарський інститут, і тепер Іван Федорович Мороз — агроном, а Віра Іванівна — зоотехнік.

Отут якраз добре було б написати, які у Віри Іванівни ксси, які очі, яка в неї чудесна душа, а в Івана Федоровича — густе та красиве волосся,— воно кучерявиться! — і який він, Іван Федорович, стрункий, широкоплечий, та сильний, та мужній, і як вони вдвох співають, і як, одне слово, Ваня любить Віру, а Віра — Ваню,— таку можна було б симфо­нію написати, та не можна їх затримувати, їм треба до МТС їхати, бо колгоспи чекають на спеціалістів.

Хай про симфонію іншим разом, а тепер обмежимо­ся тільки тим, що вони, одержавши дипломи, поїхали зразу до загсу, записалися, кріпко поцілувалися (вони, між іншим, і до цього цілувалися) і почали пакувати че­модани...

Спакувалися, ще раз поцілувалися й поїхали на вокзал.

На другий день опівдні вони вже були на станції, звід­ки до МТС — п'ятнадцять кілометрів.

На станції до них підійшов дідок у сіряку, з батіжком (не сіряк з батіжком, а дідок), та й запитав:

— Ви часом не до МТС? Драстуйте!

— Драстуйте, діду! — відповів Іван Федорович і Віра Іванівна.— Так, ми до МТС!

— Так швидше сідайте> бо вона не стоїть!

— Хто не стоїть, діду?

— Кобила! Вона в нас норовиста.

Іван Федорович і Віра Іванівна швиденько підхопили чемодани і до воза.

Посідали на воза, дід цьвохнув батіжком:

— Но! / Поїхали.

— Так хто ж ви такі будете? — питає дід.

— Я — агроном,— одповів Іван Федорович.

— А я — зоотехнік,— додала Віра Іванівна.

— Так мені й казано! Поїдеш, казано, та забереш на станції спеціалістів: агронома й зоотехніка. Значить, уга­дав. Но, ти, мадама! — цьвохнув батіжком дід.— Да... За­вертілось у нас тепер! Ох і закрутилось! У кожному кол­госпі, казано, буде і агроном, і зоотехнік, і ветеринар... Культурно, казано, хазяйнуватимемо! По науці... Тільки я вам скажу: не знаю, як вам, агрономові, в нас буде, а от вам — зоотехнікові — труднувато в нас буде... Да...

— А чому труднувато, діду? — спалахнула Віра Іванівна.

— А тому труднувато, що ви вроді як женшина, а бугай у нас дуже строгий. Диявол, а не бугай!

Віра Іванівна голосно засміялася.

— А ви не смійтеся! Він, ірод, як зірвався ото в неділю з цепу, а я якраз ішов до Пилипа до Канупера,— кумом він мені доводиться, він у суботу кабана заколов,— так бугай, ірод, як вискочив із корівника, як зареве, а потім мене вздрів — і на мене. Біжить, хвіст бубликом, реве. Ну, думаю, ні печалі мені, ні воздиханія... Гульк, а біля Олениної хати драбина стоїть,— Олена в суботу бовдура мазала,— я по драбині на хату... Він прискочив та по дра­бині лобом — хрясь! А я вже за бовдура держусь... Пере­бив, ірод, драбину, стоїть біля хати, передніми ногами землю гребе й реве... Годин зо три чорногузом на хаті я сидів, а Ілько, що до бугаїв приставлений, кудись аж на той куток до дочки пішов... Отак і сидів я, за бовдура вче­пившись, аж поки Ілько не прийшов та не загнав його, ірода, в корівник. Та ще доки без драбини з хати зліз, сміху було. А все через тих дітлахів. Позбігалися й командують: «Ви, діду, надміть штани та вроді як на парашуті...» Капосна дітвора, все вона тепер знає, де вам ті парашути, де вам ті ракети, де ті атоми... Нічого від них не заховаєш... Да...

Лрийшов до Пилипа до Канупера, до кума, а там кендюха вже поїли, літру випили, кума спить, а кум сидить та «Ах, не вейтеся, чернме кудри» співає... От вам і бугай! А ви сміє­тесь! Народ у нас, у колгоспі, хороший народ, з людьми ви зразу потоваришуєте, а от з бугаєм справа сурйозна...

— Нічого, діду, я й з бугаєм якнебудь договорюсь,— засміялася Віра Іванівна.

— Договоришся з ним, з дияволом, коли він реве, як... у нас колись диякон отак ревів. Як ревоне було апостола, так спідниці в молодиць лопотять, мов од вітру... Так диякон хоч ногами не гріб, а цей реве й ногами гребе... Чорт, прости господи! Одне слово, як той казав, животноводство! Но, ти, замечталась! — гукнув дід на кобилку.— А знаєте, як нашу кобилку звуть?

— Як, діду?

— Новела! Був тут у нас один іще: сказати, не зоо­технік, а вроді практикант, усе стишки писав... Новелою лошичку прозвав. А що воно таке, я вже вам і не до­кажу...

— Це з літератури, діду! — пояснив Іван Федорович.

— Могло бути! Сильно норовиста й дороги не держи­ться... Могло бути... Ну, от і наша МТС... Сказать, і до­їхали...

Удалині розляглося широке подвір'я МТС.

• # *

— От і добре, що приїхали! Заповняйте анкети та й паняйте до колгоспу «Зоря». Там ви й працюватимете разом. Щоб не розлучати вас — молоде подружжя,— ми вас обох у «Зорю» й призначили.

Тут же він звернувся й до діда:

— А ви, діду, не тікайте! Повезете спеціалістів до себе в «Зорю». Вони у вас працюватимуть...

— Та мені вже про це казано! — відповів дід. До «Зорі» від МТС — дванадцять кілометрів.

Голова колгоспу вже чекав на молодих спеціалістів, бо директор МТС подзвонив йому, що вони виїхали з МТС до колгоспу.

Колгосп теж дуже гостинно привітав Івана Федоровича й Віру Іванівну. Був уже приготовлений окремий для них будиночок з двох кімнат.

— Вітаю вас у вашій хаті,— сказав їм голова колгос­пу.— Улаштовуйтесь... Будемо працювати. Час добрий... Тільки от що, дорогі товариші. Ви ще до нас не приїхали, а вже є телефонограми — одна з МТС від головного зоотехніка, а друга з райради. Взавтра о десятій годині агрономові треба бути на нараді в райвиконкомі, а зоотех­нікові — в МТС. Зранку й виїздіть.

— Та ми ж іще з хазяйством не познайомилися...

— Наказ, товариші, є наказ... Очевидно, там, у районі та в МТС, вам дадуть директиви, як вам слід тут у нас хазяйнувати...

Другого дня Іван Федорович раненько виїхав до району, а Віра Іванівна до МТС.

У районі відбувалася нарада колгоспних агрономів. На порядку денному було питання: «Підготовка до весняної посівної кампанії».

Перше слово голова дав агрономові колгоспу «Зоря» Іванові Федоровичу Морозу.

— Тільки ви, товаришу Мороз, доповідайте докладніше, передайте досвід іншим!

Іван Федорович підвівся й сказав:

— Тількино вчора ввечері я прибув до колгоспу «Зоря», ще не встиг і по колгоспу пройтися,— оце весь мій досвід»

— Так... Ну, тоді послухайте, інших, набирайтеся до­свіду.

Чотири дні засідав Іван Федорович у районі. А Віра Іванівна в цей час працювала в МТС.

— От добре, що приїхали,— зустрів її головний зоо­технік МТС.— Ну, як там у вас у «Зорі» з коровами? Чи забезпечені ви плідникамибугаямн?

— Я тільки вчора приїхала до колгоспу, ще не встигла ознайомитись з господарством, але чула, що в колгоспі єсть якийсь дуже строгий бугай. Дід їздовий розповідав... Оце й усе, що я знаю про плідників «Зорі»,— відповіла Віра Іванівна.

— Ну, гаразд! Директив тут та циркулярів різних зібра­лася ціла гора. Сідайте та під копірку переписуйте, треба по колгоспах порозсилати...

П'ять день Віра Іванівна перетісувала в МТС папери.

Коли вона поверталася додому, по дорозі зустрілася з Іваном Федоровичем, якого викликав в МТС головний агроном.

Зустрілися в дорозі, привіталися.

— Ти додому? — запитав Іван Федорович.

— Додому! — відповіла Віра Іванівна.— А ти?

— А я з дому! До МТС — викликає чогось головний агроном!

— Надовго?

— Не знаю!

. <— Ну, не затримуйся! Повертайся швидше! А як там у нас — на новому місці? — поцікавилася Віра Іванівна.

— Ну, що я тобі можу сказати? Учора пізно ввечері я повернувся з району, а сьогодні вранці оце вже їду в МТС... Спалося нічого.

Коли Іван Федорович повернувся за кілька день із МТС, він не застав Віри Іванівни вдома, в колгоспі «Зоря»,— п викликали на нараду в район.

А як поверталася Віра Іванівна з району, вона по дорозі зустріла Івана Федоровича: він їхав у район на чергову нараду...

А як повернувся Іван Федорович у «Зорю», Віра Іванівна виїхала до МТС: знову всі колгоспні зоотехніки перепису­вали чергову зливу директив та циркулярів...

Приїхала Віра Іванівна в «Зорю», а Іван Федорович ви­їхав до МТС,— по дорозі вони розминулися.

Увечері Віра Іванівна прийшла до правління й подзво­нила по телефону, викликала Івана Федоровича.

— Я слухаю! — підійшов до телефону Іван Федорович.

— Це я говорю — Віра!

— Що трапилося, Вірочко?

— Ваню! Ти мене любиш? Скажи хоч по телефону, бо, очевидно, зустрітися нам не пощастить... Любиш, Ваню?

— Люблю, Вірусю, дуже люблю! Ще, мабуть, на тиж­день директив переписувати! їйбогу, люблю!

Віра Іванівна прийшла смутна додому, сіла на ґанку та і. й заспівала:

Така її доля... О боже мій милий, За що ти караєш її, молоду?