Твори в чотирьох томах
жүктеу/скачать 3.43 Mb.
|
|
А буває, що й така «дамочка» у ставку пірнає, що вода через греблю перехлюпується. Вилізе, чмихне — і готова кандидатка на богородицю. А потім уже сама хисткі серця ловить. І вони ловляться. А куди підеш, коли в клубі хміль? Хіба що прийдеш та заспіваєш: Де ти, хмелю, зиму зимував. Що й не розвивався? На жаль, хміль не вміє правильно відповісти, щоб присоромити всіх тих, хто за клубну роботу відповідає: Ночував я в клубі, У клубі, на сцені. А наприкінці щоб узяв та й вивів: Як же вааам не сором? РРРА3! У селі Пирогові є колгосп. Старі люди у тому колгоспі вже не пригадують, коли саме там розпочали були будувати свинарника. — Було це,— кажуть старі люди,— як пам'ять не дасть збрехати, ще тоді, як народилася Орися, моя онука, а то, може й раніше. Орися, моя онука, ось і семилітку вже закінчила, збирається заміж іти, а свинарник... Та хай краще дід Павло розкажуть, вони старшенькі, їм видніше, бо вони ближче до свинарника живуть... Розкажіть, діду Павле, коли в нас заходилися того свинарника будувати... Дід Павло замислюється, пихкає люлькою, пригадує... — Свинарника коли почали будувати? Та не так і давно! За революції вже... Так, так, за революції... Уже, як ото колгоспи пішли, так почалися серед колгоспників розмови, що, мовляв, непогано було б свинарника для колгоспних свиней збудувати... Хто тоді в нас за голову колгоспу був, я вже не пригадую... Пригадую тільки, що на загальних зборах той голова вдарив по столу кулаком і промовив гостро: «Та я вам того свинарника — разраз! — і свинарник!» Після того голови ще були голови, і всі вони на зборах говорили ще гостріше: «Та я вам того свинарника!! Та про що там говорити?!» — Ну, а далі ж, діду Павле, як було діло? — Та як? Так і було. Настав уже 1952 рік, за голову колгоспу тоді в нас був Олекса Григорович. Дуже сурйозний голова був! Як ударив кулаком по столу та як крикнув: «Та я, товариші колгоспники, вам того свинарника — та в одну мить! Ррраз — і свинарник!» — Ну, і що, діду? — Ну, настав, значить, 1953 рік. За голову колгоспу тоді в нас був Іван Дмитрович. Ох і сурйозна ж людина Іван Дмитрович! Як ударив він кулаком по столу та як крикнув: «Свинарник?! Та мені трудніше, може, півтораста грамів ковтнути, ніж той свинарник побудувати! Та я як візьмусь, як візьмусь...» — Ну й як: узявся чи не взявся? — Та він був і взявся, уже навіть біля свинарника був походив трохи, та, бачите, настав уже 1954 рік, і за голову у нас у колгоспі обрано було Івана Євдокимовича... — Ну, а Іван Євдокимович як? — Іван Євдокимович дуже сурйозний голова! Він як ударив кулаком по столу та як загримить: «Свинарник? Та той мені свинарник, може, як насіння! Ррраз!» — І що ж — вийшло? Є свинарник? — Нема!
— А чому нема? — Та, бачите, воно кожний голова, що ото бив по столу кулаком та кричав — «ррраз!» — кожний би міг побудувати, так треба ж для будови цегли, треба лісу... . — А хіба цегли нема? — Та й цегельня поруч, туттаки в Пирогові, і наряди на цеглу єсть, і ділянку лісову для будівництва відведено, так треба ж, щоб хтось ту цеглу привіз, щоб хтось заготовив! Язиком ррразкать кожний може, а треба не язиком ррразкати, а діло треба робити! — Так буде свинарник чи не буде? — Поживемо — побачимо! Може ж, таки знайдеться голова, що не ррразкатиме, а робитиме! — Ну, а свині ж як? — Свині? Свині не ррразкають, а мерзнуть. Мерзнуть та хрюкають! Сердито хрюкають. ГІПЕРБОЛІЗАТОРИ От уже я вам і не докажу, де це саме трапилося, чи на Волині, чи біля Волині, чи на захід од Волині... Так всетаки, здається, на Волині. Підіймали там в одному районі сільське господарство. Підіймали круто. Комплексно підіймали. Що таке комплексно? Ну, це, розуміється, значить, підіймали так, щоб воно все так ото й пішлопішлопішло вгору, всеньке, усіма своїми галузями... Не так ото, як говориться: «Сам у нору, тпруті вгору», а щоб усе вгору, щоб нічого в нору. А як конкретно, то це, значить, приміром, не так, що зерно — вгору, а городництво — в нору... Молочарство — вгору, а свинарство — в нору... Кури з яйцями, а бджоли без меду і т. д. і т. ін. Щоб скрізь був достаток і, не червоніючи, можна було заспівати: «Щоб через вінця лилося...» У переважної більшості колгоспів у тому районі господарство таки кращало, міцнішало, твердо ставало на ноги, радуючи і колгоспників, і керівництво. А є і такі, що... Та краще послухайте. Підіймають вони те сільське господарство та й підіймають дружно, вигукуючи: «Раз, два — взяли!», «Раз, два — взяли!» Піт із них капле, але вони не здаються, і обличчя в них, сказать, не дуже сумні. Ну, гадають, досягли вже досягнутого. — Стій, хлопці! Перекурка з дрімотою! Перекурили. Той із них, котрий за старшого, й питає: — Досягнуте схопленої Зупинимось? — Де ви, товаришу, бачили, щоб ми на досягнутому та зупинялися? Та ніколи в світії Пішли далі... В залежності від обставин, вони і рухали вперед, і підвищували, і забезпечували, і освоювали, і спиралися на досягнення, і запроваджували досвід. Невважаючи на винятково несприятливі умови погоди, а саме: навесні — сонце й холодок, улітку — спека, восени — падало з дерев листя та мжичило, а взимку — йшов сніг, а то ще, бува, що й злива поллє, громом торохне, блискавка блисне, морозом придавить,— особливо на водохреще,— невважаючи на все це, вони мобілізували всі внутрішні ресурси і, викриваючи всі хиби й недоліки, попрацювали як слід, добре, сказать, попрацювали... Ну, здається, вони передосягли передосягнене. Сиділи, перекурювали. Без дрімоти. Настрій у всіх піднесений, прекрасний, в грудях щось розпирало, глибоко дихалось, і хотілося співати. Поспівавши, хотіли було йти додому, але радість не пускала, хотілося гратися, борюкатися, перекидатися. Хтось і запропонував: — Давайте, хлопці, пограємося! Таку роботу рухнули вперед! їйбо, не гріх! На радощах чого не заманеться?! Та й усі ж ми свої... — Давайте! — всі погодилися. А один, котрий найхитріший, прикинувши, як «круто вони піднесли хазяйство», запропонував: — Колись, за молодих часів, ми гралися в таку ось гру: «Хто краще збреше?» Для розвитку фантазії! Інтересно було! Чого тільки було не понавигадуємо! Давайте пограємося, може, вибрешемося. Всі погодилися. — Тільки ж не за так, не задарма щоб, а хто програє, той купує... та небагато... ми ж не на банкеті тут зібралися... ну, по півлітра, не більше... — Що, що! Що ти сказав?! — Та ні, товариші, не думайте, що отого... За кого ви мене вважаєте?! По півлітра... Та... дивись, із голови вилетіло. — Не часто, мабуть, уживаєш? — Та ні... Ага... По півлітра... кефіру! О! — Кефіру? Кефіру можна! — Так... Ну, хто перший? Починай ти, директоре! — А чому я? — Ти ж МТС! А механізація перед веде! Бреши! — Як мені, то й мені. Так от, товариші! Відремонтував я достроково всі трактори, всі комбайни, весь інвентар... Та це ще не все! Запчастини всі в мене є! І це не все! Механізував усі ферми, покопав ставки... — Ой годі! Ой помремо! — Та дайте ж договорити! — Годі! Ясно! Говори, Іване Івановичу, ти! — У мене "пересічний надій на фуражну корову 11 849 літрів... — З бугаями чи без бугаїв? Гогого! Хахаха! Скільки того реготу було після кожного виступу! Захлиналися, хапалися за груди й за черева, аж сльози градом по обличчях котилися,— так реготалися. Розповідь Петра Петровича про те, що він увесь гній вивіз на поле, так розсмішила, що мало не полускалися всі з реготу, бо всі знали, що він, щоб на гнойовищі в нього не було гною, наказав увесь гній повкидати назад до корів у станки та в загони... А Сидір Сидорович підвівся та тільки всього й промовив: — А в мене на фуражну корову надоєно по двісті п'ятнадцять літрів на рік! — І все?
— Все! — Так це ж правда! '— Ні, брехня! Та ще й яка брехня! Грандіозна! — Яка ж це брехня? — А от угадайте! Ніхто не вгадав... — От яка це брехня! — переможно подивився на всіх Сидір Сидорович.— Я вам сказав, що в мене фуражні корови! А які вони фуражні, коли в мене для них ані сінинки, ані зернинки, ані бурячинки, ані силосинки, сама соломинка, та й та не січена. — Нуну?! А як же вони на світі живуть? — Я й сам дивуюся! Кріпка тваринка! Призвичаїлася, втяглася і живе. Та ще й доїться! ...Першу премію за понадгіперболізовану брехню голосуванням присуджено було Сидорові Сидоровичу. — Ну, з нас тобі, Сидоре Сидоровичу, по півлітра кефіру. Візьми грошима! — кинули йому по полтинику друзі.— Пий на здоров'я! Перегіперболізував нас усіх! — А ви ж куди? — Куди? Додому! Директор МТС моргнув Іванові Івановичу: — Заскочиш до мене! Холодець у мене! З хроном! Без кефіру! Тільки не барись! Іван Іванович зайшов на холодець до директора МТС. Сиділи, закусювали. Закусювали, будькалися та ще й підсміювалися: он, мовляв, які ми! Як уміємо замилювати очі! І здавалося, що червонів за них холодець та сердитішав хрін, думаючи: «А коли вас, брехунів, візьмуть за хвіст та на сонце?» ...Ми за думку холодцю з хроном! СУСІДИ ЛИХІЇ, ВОРОГИ ТЯЖКІЇ 1 На дверях, на парадних дверях, котрі ведуть із сходів у комунальну квартиру, на окремих табличках понаписувано: 1. т. Передерієві — стукати 1 раз, тільки кріпко. 2. т. Недодерієві — стукати 2 рази, не дуже кріпко. 3. т. Перехилипляшці — стукати 2 рази: один раз — кріпко, другий — потихеньку. 4. т. Ластівочці (балерині) — стукати 3 рази ніжно. 5. т. Горобцеві — стукати 4 рази. Стукайте дуже, бо не почую. 6. т. Поведиоко — стукати 5 раз. 7. т. Довбні — стукати 6 раз. 8. т. Канделябровій — стукати 7 раз. Тільки точно. Як бачите, в комунальній квартирі було вісім квартирантів. На всіх були одні вхідні двері, одна кухня, у кухні — сім газових плит, бо т. Канделяброва заявила: — Я взагалі не годуюсь, і мені ваш газ не газ, а нерви! Була одна ванна і таке інше теж одно. У прихожій було п'ять окремих електричних щотчиків. Чому? Тому, що т. Передерій заявив, що світло йому шкодить, од світла набігають на очі сльози, і йому світло не потрібне. Ластівочка пояснила, що вона приходить із театру дуже пізно, вже розвидняється, і зразу лягає спати. — Навіщо ж мені світло? — сказала вона. Канделяброва заявила рішуче й грізно: — Свічу очима! — Як це? — запитали сусіди. — А так: свічу, і вже! Мені видно! — А лампочка у вас навіщо? — Лампочка? — перепитала Канделяброва. Трохи подумавши, мов вистрілила: — Від такої чую! — та й грюкнула дверима. Пробачте, забув сказати: на дверях у цю комунальну квартиру було повирізувано ножем різні написи. Серед них: Проти прізвища Ластівочки викарбувано: «Стукутукустукушечки!» Проти прізвища Горобця написано: «Глухий цвірінь!» Проти Довбні запитання: «А чим стукати, Довбнею?» А біля Канделябрової красувалося: «Я б тебе, гада, стукнув!» Були ще різні на дверях написи, але всі вони були загального і не зовсім літературного змісту, тільки праворуч чорнильним олівцем дуже товсто хтось вивів: «Хто кого? Чи Недодерій Передерія недодере, чи Передерій Недодерія передере? Дуже інтересуюсь!» Під дверима була куча сміття, бо кожний із жильців говорив: — Я ж учора прибирала! Чому все я та й я?! 2 Мені треба було завітати в особистій справі до товариша Довбні. Я й постукала роздільно шість разів: стук, стук, стук, стук, стук, стук! Чекаю. Чую: раптом рипнуло в квартирі двоє дверей і почувся сердитий жіночий голос: — Стукнуло сім разів! Куди ви претесь? — Стукнуло шість, а не сім разів! Куди ви претесь, а не я! — А я кажу — сім! — А я кажу — шість! — Сім! — Шість!
Суворий чоловічий голос погрозливо промовив: — Я тебе як стукну оце, так будетаки сім! Але ти вже більше і сама не стукатимеш, і на стук не виходитимеш! На відповідь жіночий гістеричний зойк: — Сім! Сім! Сім! Сімсот тобі болячок у печінку! Сім! Тоді вже я ризикнула й закричала зза дверей: — Шість! Я стукнула шість разів! До товариша Довбні! — Ага! — агакнув чоловічий голос. — Не агакай мені межи очі, не агакай! Ходять до тебе такі ж паразити, як і ти! Стукають, не розбереш, чи сім, чи шість! Геббельс! — Хто Геббельс?! Я — Геббельс?! Та я тебе, су... Але я так затарахкотіла в двері, що крик ущух, грюкнули двері в квартирі так, що забряжчали шибки, а передо мною, відчинивши насхідні двері, стояв Довбня. — Драстуйте! — А, це ви? Заходьте, прошу вас,— запросив мене Довбня.— Давненько щось вас не було! — Виїздила з Києва... Що це тут у вас за баталія така? — запитала я. — Та знаєте, іноді виникає з сусідкою дискусія, скільки разів стукнуло, чи сім, чи шість. До неї стукати сім разів, а до мене — шість. А стуки іноді зливаються, бо сусідка глуха на праве вухо, а я — на ліве... От і дискутуємо... — І часто це у вас трапляється? — поцікавилась я. — Не дуже! Вісімдесять раз на день, коли не рахувати боїв місцевого значення, з іншими сусідами... — Сердита, видимо, у вас сусідка? — Та як вам сказати? Характер правильний — гібрид кобри з ящіркою! Енергійна дамочка: позавчора дев'ятий її чоловік у вікно вистрибнув! — Ну, а далі як гадаєте? — Як? Я знаю як? Тримаюсь, щоб сьомий або восьмий раз не стукнуть. Не в двері, розуміється... — Ні! Це ви облиште! Через таку особу йти в далекі табори! Що ви? — А ви гадаєте, там буде гірше? Там люди працюють, їм нема коли з сусідами скандалити! — А ваша сусідка що робить? — Спец по швейних машинках! Вона стільки тих швейних машинок за ці роки придбала, що можна заставити ними швейний комбінат «од Кавказу до Алтаю, од Амуру до Дніпра»... Ну, і все таке інше, котре дефіцитне... Живе, як Клеопатра, тільки що останній Антоній у вікно стрибнув... Та вона не журиться: ще якийся місцевий або Кай Юлій Цезар, або Жора Плюньвглаза з'явиться... — Так, так! — татакнула я. ...Раптом знову стук у насхідні двері. Стук, стук, стук, стук, стук! П'ять разів. Люто рипнули двері, і Клеопатрин голос різонув: — Сім?
Із других дверей інший голос промовив: — П'ять!
Клеопатра висловила резолюцію: — Стукають! У голові б їм стукало! Я сиділа й думала: ні, комунальні квартири треба будувати так, щоб для кожного жильця був окремий вхід. З Я завітала до Довбні так приблизно годині о дванадцятій удень. Поки ми розмовляли, в комунальній квартирі на єдиній, хоч і просторій, кухні почалося готування обідів. Почувся легенький запах газу, бряжчали тарілки, каструлі, стукали ножі... Рипнули чиїсь двері, і почулося: — Сусідко, у вас молоко збігло! — Як збігло, коли я вогонь прикрутила, аби тільки блимав! Не могло збігти! — Але ж збігло! — Це ти, паразитко, навмисне вогонь одкрутила! — Тю на вас! Що ви верзете? — Не тюкай на мене, не тюкай! На батька на свого тюкай! — Та при чім тут батько? — А при тім, що твій Петько в коридорі мочиться! А ще інтелігентка! Діти в коридорі мочаться, а вона книжки передплачує! За дітьми дивитися треба, а не за книжками! — Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще «вопрос», хто мочиться! — Хто мочиться?! Я — мочусь?! — Я не сказала, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть люди, которі мочаться!.. — Подумаєш, у неї муж головний бюстгалтер, так я вже мочусь! — Прошу вас мене в кухонні справи не мішати, я бухгалтер — це факт, і головний — це два, але це ще не значить, що жінка всякого шофера може говорити, що моя мочиться... — ...Ааа! Так я жінка всякого шофера?! Та я з тебе дебеткредит ізроблю! — Граждани! Та будьте ж сознательні! Граждани! — Хай вона буде сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна бути сознательна, а як у неї — бюстгалтер, так вона — ні! ...Я сиділа й думала: в комунальній квартирі треба будувати для кожного жильця окрему кухню... 4 Сидимо, говоримо... Аж ось крик: — Хто це води у ванну напустив? — Я напустила! Купатись буду! — Ви напустили? — Я напустила! — Вона води напустила! Бачили?! — Я напустила! — Хіба ви не знали, що сьогодні купаюсь я? — Чому ви? — А чому ви? — Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?! — Купатимусь я! — Ви?
— Я! — Ну, так купайся ж, купайся, купайся! — Граждани! Рятуйте! Топлять! А я собі думала: в комунальній квартирі для кожного жильця повинна бути окрема ванна! — Ірроди! Хто в мій борщ мишеня вкинув? — Божже мій! Хто у раковині моє кошеня втопив?! Я не витримала, вискочила з комунальної квартири й подалася додому... Ішла й думала: окремі двері, окремі кухні, окремі ванни... Окреме і таке інше... Господи! Як це трудно все попереробляти! Може, легше попереробляти характери наших жильців? Як ви гадаєте? Давайте спробуємо! ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО.. 1 Готувалися в одному колгоспі садити кукурудзу. Взимку правління колгоспу разом із партійною організацією та з колгоспним активом ретельно вивчили й проробили постанови партії і уряду про кукурудзу. Відбулися загальні збори колгоспників, де детально обговорили справи про збільшення земельної площі під кукурудзу й ухвалили, замість колишніх, що сіяли, 70 га кукурудзи, посадити цього року 600 гектарів. Голова колгоспу з бригадирами відвідали Марка Остаповича Озерного, проконсультувалися в нього, як вирощувати кукурудзу. В колгоспі організовано було семінари по кукурудзі, куди запросили знатну кукурудзоводку Євгенію Долинюк, яка поділилася з колгоспниками своїм досвідом викохувати кукурудзу. Одне слово, в колгоспі підготувалися до посіву кукурудзи якнайсерйозніше й найкраще. Доярки, підкидаючи в кормушки січку, заспокоювали своїх корівок. — Не журись,— говорили,— Трояндо! Наступної зими веселіше позиратимеш! Знаєш, як пахне силос із кукурудзи? Як вино «Перлина степу»! Силосовані качани молочновоскової зрілості? Не куштувала? Маринований виноград їла? Ще смачніше! Та не дивись на мене так печально! їж поки що січку! Не довго вже тобі страждати! 600 гектарів кукурудзи! Розумієш?! Як жалько, що ти, Трояндо, не розумієш! Покуштуєш, зрозумієш! Ремиґай! Дідбугаєзнавець ремствував: — Його, диявола, і на житній соломі не здержиш!... А що з ним буде, як йому молочновоскової кукурудзи даси?! Рішить він мене, хамлет, істинне слово, рішить! Не бугай, а гаспид! Тигра! Пррриймись! Свинарка Катя прибігла До правління колгоспу з радісним криком: — Волга опоросилась! Аж сімнадцятеро! 11 свинок, 6 кабанчиків! Це вона почула, що в нас 600 га кукурудзи!.. На кукурудзяну дерть — піддала! Уррра! Настрій у колгоспників повеселішав. Птахарка баба Вустя, глядячи курей, котора з яйцем, раптом заспівала: Сватай мене, серденьку, вийду я... Дідбугаєзнавець підслухав і єхидно запитав: — А на який цвинтар сватів засилати? Дивись — заспівала?! Не буде баба дівкою,— не рипи деркачем! Деркач — не соловейко! Баба зніяковіла, впустила курку, вхопила півня і, скрикнувши: «Дивись, і цей з яйцем!»,— сплюнула й перехрестилась. 2 Садили кукурудзу квадратногніздовим способом. По зябі. Вчасно вологу закрили, провели як слід культивацію, старанно на квадрати розмаркирували. Квадрати вийшли все'дно, як у підручнику з геометрії. Садили кукурудзосаджалками. Посадили. Легенько зітхнули. На другий день дощ. Майський, обкладний, тихий. Під такий дощ у маю спиться навіть головам колгоспів, навіть агрономам. А секретарі райкомів починають усміхатися до своїх дружин, помічають, що їхні дружини ще нічого собі. Один секретар райкому під такий майський дощ подивився на дружину та й каже: — Дивись! Та ти в мене вроді блондинка! — Отакої. Я в тебе дванадцять літ блондинка! — Хіба? А торік я ж сам помічав, як кукурудза в районі погоріла,— ти вроді була чорна, брюнетка! — Та то тобі здалося! — Могло бути! А дітки як наші вчаться? Чи здорові вони в нас? Скільки це Андрійкові? Ага... пригадав! Він тоді народився, як мене за буряки пісочили! Того літа зовсім дощів не було... ...Велике діло дощ у маю... Кукурудза посходила. З Тепер, як ви знаєте, папери не в пошані. Паперовий бюрократизм виживаємо. Тепер телефони. А телефонний бюрократизм це ж не паперовий, а це телефонний. Це — не вмер, а це — задавило. Ну, от, значить, так. Із області — в район: — Як із кукурудзою? Негайно під вашу особисту відповідальність, терміново, молнією, виконання в нольноль — скільки посадили, як зійшла, який процент не зійшло. Із района в МТС: — Як із кукурудзою? Негайно і т. д. ... Із МТС голові колгоспу: — Як із кукурудзою? І т. д. ... Голова колгоспу до бригадира: — Як із кукурудзою? І т. д. Бригадир до Петька: — ПетькоІ Катай до тітки Параски на поле, спитай, як там воно, скільки процентів не зійшло? Та одним духом. — Дайте коня, дядю! Я — верхи! — Коня йому? А верхи на дубця, та галопом мені! Канахвета куплю! — Е, купите! Той раз, як аж за могилу бігав, казали, що канахветів дасте, а дали? — За всі рази цей раз одержиш! Катай! Пішло знизу. Петько бригадирові: — Тітка Параска казали, що зійшла! — Скільки процентів зійшло, казала? — Казала! — Як казала? — Тітка Параска нагримали: «А трясця його знає, скільки там тих процентів? Усе зійшло! Повилазило тобі: усе, бач он, зеленіє!» Бригадир голові колгоспу: — Усе зійшло! Сто процентів! Голова до МТС: — Схожість сто процентів! МТС до району: — Схожість сто процентів! Район до області: — Схожість сто процентів! Доложіть Петрові Петровичу, що цього року район не підкачає! Область у центр. І т. д. ... За кілька часу телефон зверху вниз: — Прорвали? Знизу вверх: — Прорвали! Залишили по дві рослини в гнізді! Зверху вниз: — Розпушили? Вздовж і впоперек? Знизу вверх: — Розпушили! І вздовж і впоперек! Щоправда, тітка Параска гримнула Петькові: «Скажи, що не тільки вздовж і впоперек, а ще й навскоси розпушили! І доки ти мене, харцизе, мучитимеш?» — Та це хіба я? Це — дядько бригадир требують! Але цього в телефонограму не вставили. 4 Восени, коли зібрали кукурудзу, вийшло... по вісім центнерів з гектара... Тоді зверху вниз грім: — Що? Як? Яким чином?! Чому? До Параски: — Та ти ж казала, що сто процентів?! — А я знаю, скільки тих процентів?! Зеленіло! — Та по ямках же ж видно, що мінімум тридцять процентів порожні. Не сходила в них кукурудза! — А я знаю?! Зеленіло ніби добре! Восени доярка говорила корові Троянді: — І цю зиму, Трояндочко, щодо кукурудзи тугувато! Ну, може, на той рік! Не сумуй, голубочко! Мені теж не легше... Свинарка Катя схлипувала в кулак: — Продали, Волго, твоїх поросяток! Що поробиш — кормів обмаль! І тільки дідбугаєзнавець не дуже сумував. — Переймись, дияволе! — гримав він на бугая.— Поживу ще я біля тебе! Не задавиш, бо й цю зиму на житній січці... А один секретар райкому говорив дружині: — Чорна ти якась! Ти ж блондинка ніби в мене?! Дружина махнула рукою: — А вже яка є, така й є. Он уже й Вася в школу пішов. — Хіба? — здивувався секретар. ЗАГИБЕЛЬ КАР'ЄРИ От уже я вам не скажу, де саме трапилася ця страшна подія: чи на Кіровоградщині, чи на Вінниччині... жүктеу/скачать 3.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|