Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| «На вашому місці, — докинув Зогу, — я не пантеличився б з цим поєдинком, а просто найняв би кількох парубків (а такі у мене є), то вони завдали б вашим ворогам такої чоски, що й не схаменулися б.»
«— Ні, Зогу та ви, мої сеньйори, — сказав я твердо – шляхетність зобов'язує, noblesse oblige. Ніяких парубків ми наймати не будемо, а підемо самі у чесний бій»... Будучи певним своєї перемоги, я мав єдине прагнення відомсти і визволення княжни з-під влади цих духів зла, що тяжіли над її долею. Це додавало мені полум'яного запалу, хоч думка визволення княжни від шальвір через пряме знищення їх прийшла мені з найхолоднішої розваги. Але, роздумуючи, я усвідомляв собі всетаки, що може бути всяко. Я таки написав короткого листа до моїх батьків, щоб вони знали, на всякий випадок, що сталося з їхнім безталанним сином. Докладнішого листа я написав до Розумовського в Страсбург і все поклав на столі, щоб абат Гронкі полагодив це із своєї доброї волі. Він і граф Врона, після доволі щедрого частування, хропіли аж лунало під стелею нашого скромного затишку. То ж я не будив їх, бо навіщо? Зогу ще вчора повіявся кудись, а то б я, може, взяв би його з собою. Та де б я міг його тепер знайти, ще й у Венеції? Я залишив на столі все, що в мойому гаманці залишалось з цехінів, щоб друзі мали чим мене пом'янути. Ото ж, як тільки благословилось на світ, я подався на місце зустрічі. Воно було таки далеченько, так що я найняв ще заспаного гондольєра, який провіз мене по Великому Каналу аж до Мосту Зітхань, а потім чимало дороги я зробив пішки, поки не опинився зовсім за містом серед пустельної околиці, за мурами старого монастиря Санто Джеронімо, що самотньо височився оподалік битого шляху. Вже настав погожий день, поки я туди причимчикував. Пташки безжурно виспівували, селяни йшли, або їхали у своїх гарбах на поле і з підозрою поглядали на мене, як я із шпагою під пахою самітно мандрував, зосереджений у своїх думах. Якісь молодиці, несучи дзбани з молоком у місто, мабуть приймали мене за відьмака, схрещували два пальці і плювали на бік, аж я сам до себе посміхнувся. Пастушки, женучи худобу, також мене сахалися. Я обійшов розлогу монастирську споруду, зайшов за північний мур, сів на камінь та й чекав. Було пустельно й тихо, тільки вільхи сумно шелевіли на ранньому вітрі. На монастирській вежі вже вибило шосту і я почав нетерпеливитися. Я міркував собі, що, коли б Христанек не з'явився, то як мені його вивабити з палацику та примусити до відвіту. Втім за монастирським гамбаром, із-за глухої стіни почувся шерех кроків. Незабаром я таки побачив Христанека, Він був пишно зодягнений, все на ньому мерехтіло у сонці: і рожевистий атлас каптана і сріблиста парчева камізоля і золотисте шитво. Обличчя його було пихате, і хоч погляд був упевнений, але очиці його стрибали мов мишенята. За ним ішов гайдук несучи шпаги. Христанек мені з-панська вклонився і спитав, де мій секундант, бо ж він принаймні привів слугу. Я шорстко відповів йому, що мені свідків не потрібно, та й крім того я нікого не знаю у цьому місті. Якщо він уб'є мене, то очевидців не буде. Бо ж крім усього іншого, у Венеції за поєдинки таки карають. Було б добре, щоб ми якнайшвидше закінчили нашу справу. І скинувши камзола та закотивши рукави, я вихопив шпагу та став у позицію. Та й він скинув свого каптана, який підхопив слуга, добув і собі шпагу та кілька хвилин вивертав нею, пробуючи її гнучкість. «То ж захищайся, підляче!» — вигукнув я з серцем і метнувся на нього. Очевидячки, він легковажив собі мене, бо ж нічого не знав про мої фехтувальні лекції в Женеві, тож я сам дав йому змогу трохи похизуватися своєю пихою. Спочатку я навіть прикинувся, що він мене тисне, але тільки на те, щоб узяти добру відстань. Тоді, маючи перед собою його підлу мармизу і пригадуючи собі, скільки лиха він мені накоїв, як шалений шарпнувся на нього, раз по раз атакуючи його шпагою. Я нею вигравав мов іграшкою, стрибав і відстрибував, крутився дзиґою, чортом, то напирав на нього з такою хижістю, що він не встигав захиститись своїм лезом і безпересталі відступав. Я побачив, що мій противник спочатку счудувався, звідки у мене взялася така майстерність, а дедалі його охопив таки й переляк. Тільки тепер він збагнув, що зі мною напереливки і навіть помітно сполотнів. Це мені справляло неймовірне задоволення. Нарешті негідник збагнув, що матиме заслужену заплату... Моя перевага стала безсумнівною. Я вже декілька разів легко поранив шальвіру і це налякало його ще більше, а вістря моєї невблаганної шпаги задзвеніло йому засудом смерті. Гайдук стояв наодшибі і трусився та боязко озирався, мабуть, щоб якнайшвидше покинути свого пана-невдаху. «Що ж, мостіпане Христанек, — з усміхом говорив я, — бачу, що ви такого по Рославцеві — недотепі не сподівалися? Либонь гадали, що ви його довіку водитимете за ніс. А я тебе таки, песій сину, провчу, як покидати товариша у біді...» Він мовчки і переляканий на смерть, невміло захищався та відступав. А коли я ще гостріше заатакував його, бажаючи нарешті скінчити цю історію, він зненацька озирнувся зарепетував: «Антоніо! Ахмете! сюди...» Вже якийсь час перед тим, мені чулося якісь шемріння і шерех за муром комори, але я не звертав на це уваги. Аж тепер вибігло звідти кілька мугирів. Це були, судячи з їх вигляду, розбишаки, конюхи, гайдуки, озброєні, хто ножакою, хто дрюком, хто залізним гаком. Самозрозуміло, це були люди, найняті Христанеком. Ясно було, що вони бігли просто на мене. «Як? Гукнув я, стільки на одного?» Нічого було сподіватись від бандитів чесності. Їхній злодійський пан підбехтував їх, відсунувшись на бік. Мерзотник зготував мені підлу пастку. Йшлося вже про моє життя. Я круто обернувся, стрибнув до муру, щоб захистити хоч плечі від нападу. Я захищався як сто бісів. Чуприна падала мені на очі, голова моя стугоніла, я бився навіжено. Знала, що одному ланцеві я проткнув горлянку, і він покотився по землі. Другого смальнув я по руках так, що він кинув свого дрюка і вівкаючи, побіг геть. Третьому всадив шпагу в живіт. Він упав і закачався по камінні, репетуючи і кленучи. Але їх зоставалось з Христанеком принаймні ще четверо. Шпага літала мов блискавиця з однієї руки в другу, напасники ганялися за мною по всьому оболонні і я висмикувався їм, одночасно завдаючи поран. Але котромусь з них таки вдалось зайти із-заду і полоснути мене ножем так, що я захолітався і в очах моїх потемніло. Саме цю мить використав Христанек і боляче кольнув мене під ребро та в рам'я. Другий телепень виріс переді мною і рубонув мене у чоло так, що кров заслала мені очі. Я випустив з руки шпагу і почав осідати на каміння. Тоді щераз майнуло зміїне обличчя Христанека і я відчув гострий біль у грудях. В хвилині, коли мене полоснула Христанекова шпага, мені зробилось тільки солоно в роті. Я побачив скравок неба, а тоді зненацька поплили перед моїми очима сині тороки наших чернігівських борів, блиснув срібнохвилий Сойм і мені здалося, що надімною шуміли розлогі дуби, а моя матінка поклала свою лагідну руку на моє чоло. Мені стало солодко-рахманно. Це вдарила моя година, це прощалася моя душа з життям. І полинула у блакиті. ЧАСТИНА СЬОМА ВЕНЕЦІЯ — ТИ УСМІШКА СВІТУ ...І струнчіє на берегах лагун — королева блакиті моря — Венеція. Андре Шеньє, поет XVIII ст. Найвищий час упоратися з цяєю негідницею, закоренілою шахрайкою, з цією креатурою, напів божевільною жінкою, яка присвоює собі ім'я і походження, до чого не має найменших підстав. Катерина II адміралу Ол. Орлову у Середземному морі, 1774. Треба зберігати розум не тільки у злі, але й у добрі. Ф. Квінт Горацій, «Оди», III. 1 А проте мені не судилось умерти від розбишак і харциза Христанека. Я відчинив очі і ніяк не міг доглупатись, де я і що зі мною. Я довго силкувався усвідомити все, що зі мною скоїлося і не міг. Я хотів поворушитися, але не міг, скалки жагтіли в мойому тілі; я був сповитий і тоді все, що відбулося за муром монастиря Санто Джеронімо, стало переді мною болісно живе. Гіркота, гнів, відчай огортали мене, я хотів зірватися, в цю ж мить скочити і добиватися відплати. Одначе чиясь рука лагідно поклала мене знов на подушки. Наді мною схилилась жінка із сторожким і лагідним обличчям і я побачив, що це черниця. Тепер тільки я почав розглядатися по мойому околі. Я лежав на широкому ліжку, покривало було дороге, атласне. А уся кімната хороше прибрана і простора, з високими вікнами, затінена важкими завісами. Палахкотіли свічки і від того в усій кімнаті було жовтаве, тремке відсвіття. Крім черниці, що сиділа біля мене, у моїх ногах стояв чоловік у перуці і в окулярах на довгому носі, — мабуть лікар. «Будьте спокійні, кавалере Рославець, — промовив він, взявши мене за перегуб руки, — ви перебуваєте серед друзів. Ваші рани вже гояться. Ручусь, що за три тижні ви будете на ногах». Він дивився на мене поверх окулярів; це був добрий дідок. «Мене нападено зненацька, — переривисто сказав я, — підло і зрадницько». «Знаємо, знаємо, — сказав дідок, — це прикра історійка. Але будьте певні — напасники будуть покарані. Граф подбає вже про це.». «Який граф?» Але лікар не доказав, а застиг у поклоні, обернувшись. Черниця підвелася і відійшла у глиб кімнати. У сяйві свічок широко розчинилися двері і в кімнату увійшов поставний, дуже гладкий і гарний чоловік, може середнього віку. На ньому був пишний турецький шлафрок, сніговий комір сорочки відтіняв його пелехату, наче левову, голову. В руці, що так і палахкотіла діамантами на перстнях, курилась глиняна люльочка. Чоловік цей підійшов аж до мойого ліжка і засміявся — зуби у нього були перлисті, а посміх такий приязний, що я й сам посміхнувся. У цій людині було щось орле, сміле, мов сто блискавиць, пристрасно-молоде, аж хотілося дивитись на неї. Втім моя увага ковзнулася з цієї приємної людини на другу, що увійшла теж у кімнату і стала собі сумирно осторонь. Я впізнав нікого іншого, тільки мойого старого лисюру Афендика, який осьде прибожнювався у свойому чорному каптанику, тихий та гожий, так якби вперше мене бачив. «Якже наш юнак і кавалер, що потерпів таку аварію?» — загомонів пан у шлафроку, пахнувши з люльочки. Сірі очі його привітливо сміялися. «Що це все значить, пане Афендику?» — сердито, але либонь дуже слабким голосом, проказав я. Афендик, мені здавалось, уникав глянути мені у вічі, а відсунувся навшпиньках і клопітливо прикрив мене покривалом. «Не гарячіться, кавалере Рославець. Все виясниться як по писаному. Нарешті я маю честь рекомендувати вас особисто вашому добродійові, якому ви вже декілька разів завдячували ваше спасіння з різних історій. Це — його милість і світлість граф Олексій Григорович Орлов, адмірал флота і...» І він схилився в уклоні перед панком у шлафроку в такій влесливій поставі, в якій завмирають перед вельможами яриги або гайдуки. Що ж до мене, то я знімовнів. Так, це власне був він — герой з-під Чесми і Хіоса, орел морів, командир всіх морських сил імперії і сам фаворит імператориці, висуванець чи улюбленець її, отой силач, що гне підкови!... Чув я, чував я про нього вдосталь. І незалежно від моєї волі, я сказав би, якоюсь магією, мене потягнуло до нього; він мені страшенно сподобався, як ніхто досі, кого я тільки стрівав у мойому житті. Здається, що ця симпатія була взаємна, бо й граф, розсівшись у кріслі, дивився лагідно на мене, так начебто ми були собі друзі, які давно не бачились, або вірні побратими. Проте, якщо серце моє без застережень виповідалося за Орловим, то розум все ж таки заявив свої права холодним з'ясуванням собі справи, що як би там не було, але я перебуваю серед ворогів і то дуже небезпечних. Якщо це справді був адмірал Орлов, то я пропав. Якщо це був той самий адмірал Орлов, який нещодавно бомбардував Рагузу! Старий ярижник дочекався свого: він мене видав у руки імператорициного достойника, який мене відійшле їй в ралець або простісінько в Сибір. Ніхто не буде довго митикувати, що там і як там зі мною, а звалить на мене все — і інтригу, і змову, і зраду. Піт виступив на мені — я вже передбачував як рватимуть мені ніздрі, я чув як шкварчить моя спина, на якій випалюють тавро. Мені здалось, що я вже у лабетах таємної експедиції його високоблагороддя Шешковського... Афендик видно, відгадав мої думки. Він знаком руки наказав лікарю і черниці вийти і сказав мені таке: «Кавалере Рославець, я можу читати ваші думки на вашому обличчі, що міняється. Ви — ні в тих, ні в сих. Не бійтеся нічого — ви серед приятелів. Вам бажають тільки добра. Ясновельможний граф вже нераз дав докази своєї симпатії до вас, а оце дає їх знов. Якщо б не його люди, то ви сьогодні не жили б. На жаль, ми надто пізно дізналися про ваш поєдинок і не встигли прибути на час. Розбишак покарано — будьте певні, інквізиція вже зайнялася ними. З деяких причин, які ви пізніше знатимете, ми лишили Христанека в спокої, але словом честі гарантую вам покару і для нього. Таким чином, хіба не ясно вам, що все діється для вашого добра?...» «Ваша світлосте, — звернувся я, перебиваючи Афендикову мову, до графа, який пахкав люльочкою і через дим мовчки спостерігав мене, — я вдячний вам за вашу прихильність і нічого в світі я собі не бажав би як вашої доброзичливості, але я повинен вам сказати те, що вже говорено панові Афендику не раз і не двічі. Які б не були ваші добродійства по відношенні до мене, але ви не зобов'яжете мене до служби вам, яка, я певен того, звернена проти безпеки й інтересів однієї особи, яку я шаную і кохаю понад усе. Це я хотів вам сказати, щоб не було непорозумінь. Я — цілком у ваших руках і дійте як знаєте...» Виснажений довгою мовою, я впав на подушки, а граф нахилився до мене і поплескав своєю рукою в діамантах по моїй худій руці, що, до речі, мені скажено боліла. «Це мені дуже подобається, кавалере, — ота ваша заява, — сказав він, — знав вас, знав, але тільки з оповідей вашого доброго земляка. Не помилився він — ви юнак меткий і, головне, — на вас можна покластися, вам довіряти. Пробачте нам насамперед за деякі містифікації. Мене і Афендика, пробачте. Але це було доконче потрібне, бо, звольте знати, що справа поважна. Це справа, ну, я б сказав навіть — державного значення. Поясніть йому, Афендику...» Мій землячок, що його грімаси і поведінка була при графові ще більш улеслива, ще більш цукрована, зложив і свої рученята на животі і заскрипів своїм притишеним канцелярським голосом: «— Ваша помилка, кавалере Рославець, полягає в тому, що ви — його світлість графа та й мене, — покірного вашого слугу, вважаєте заклятими ворогами княжни Володимирської чи пак імператориці Єлисавети II, Dei Gratia королеви України і Понтиди та всіх Русей владарки. Вас здивує, коли освідчу вам, що й ми їй сприяємо і сприяли всією душею. Все, що ви чули досі від мене, було нещире, а чому, спитаєте? Бо ми хотіли переконатися, чи справді ви такі вірні справі її величності, чи це тільки ваша примха. Коротко кажучи: чи можемо вам довіритися...» «Ви хочете сказати, — перебив я його, — що все те, що ви говорили мені в Парижі та й потім, це було тільки маскування?» «Найзвичайнісіньке, мій пане, — захихотів Афендик,— тільки ваша недосвідченість і юність не догляділи того. Ми хотіли вас випробувати так, як пробують золото — чи щире воно. Водночас ми берегли вас мов тую зіницю ока». «Так чого ж ви, з біса, мовчали і мені не сказали того! — кволо вигукнув я, — невже стільки часу треба було, щоб переконатися, що я не шальвіра?» «Тож бо то, дорогий земляче, — знов уклонився Афендик, — знаючи вашу палкість, молодечий запал, порвистість, ми не хотіли поспішати. Якби то тільки ви входили в гру! Зважте, що його світлість граф Олексій Григорович також визнав дочку покійної імператориці Єлисавети Петрівни і славного козака Олекси Розума законною володаркою. Але чи не слід було дати справі визріти? Чи можна ось так, ні з того, ні з сього, проголосити це? Уявляєте собі, мій друже, що це означає, коли такий славний і хоробрий воїн, граф Орлов, якого ім'я нині на устах усієї Європи, проголосить свої вірнопіддані почуття і беззастережну вірність безталанній онуці Петра Великого?..» Він повернув своє щупаче обличчя до графа і мені здалось— підморгнув. А граф пустив цілим клубом дим із люльки. «— Гаразд, — озвався я, — а чому ж тоді граф із своєю ескадрою бомбардував оце недавно Рагузу, домагаючись видачі королеви Понту?» «— Кожна політична дія має свої закони тактики, — скривився Афендик, — чи ви не збагнули, що це тільки стратегія? Тільки воєнний маневр! Невже ви гадаєте, що граф, мавши під собою таку силу на морі, не завагався б не то що збомбардувати, але зрівняти з землею не лише Рагузу? Та ж тільки півроти графових морських гвардійців могли б довершити арешту княжни Володимирської і, повірте мені, — ніхто не писнув би на її захист... Це була невелика демонстрація нашої сили...» Так, зрозуміло, я це знав краще від нього. Однак мені ніяк не містилося в голові те, що цей чоловік, якого я ще недавно цурався як шпика, мізерного яриги, якого мармиза викликала у мене тільки погороду, тепер мав би стати моїм однодумцем! Я хотів почути графове слово. Признатись, я вірив би йому більше. «Це правда, — озвався своїм співучим і приємним голосом адмірал Орлов, — люди звикли єднати мене з узурпаторкою, хоч, правду сказати, там більше мій братік Григір старався, ніж я. Узурпаторка добре знає, що я думаю про неї...» Він загоготів і кинув слівце, якого імператориця Катерина напевно не хотіла б почути. Шлафрок його від реготу аж розхилився і на дужих грудях зазолотився хрестик. Його рубашність мені подобалася. «— Чи ви розумієте тепер, кавалере Рославець, — затер руки Афендик, — що й його світлість, з уваги на інтриги і підшепти проти нього, поширювані деким у Петербурзі, мусить до часу робити добру міну до злої гри. До часу — повторюю, а час цей ось-ось наближається...» Хоч і якою цікавою була для мене розмова, але вона мене втомлювала. Граф це побачив і підвівся та знов поклав свою широку п'ятірню на мою кволу руку. «— Швидше виздоровлюйте, Рославець, відпочивайте, нічим не журіться. Як тільки стане вам краще, будемо робити велике діло, козаче...» І безжурно регочучи, він підморгнув мені, виріс аж до стелі своєю дебелою постаттю велетня і вийшов із моєї кімнати, а за ним поплентався і Афендик. Ще й за дверима чув я розкотистий регіт велетня. Я ще був надто кволий, щоб боротися з дрімотою. Вона засотувала мене і я западав у довгі, хвилясті години півсну, пів'яву. Постаті чергувались біля мене — черниці, лікаря, служок, іноді виринала пика Афендика з його жаб’ячими очима з-за окулярів. В кімнаті було тихо, чути було тільки як капає віск із свічок або як черниця шелестить чотками, беззгучно мовлячи свої молитви. Мені давали мікстури й бальзами, перев'язували мої рани. Я стогнав, іноді горів у фебрі, але свідомість мене не покидала вже ні разу — все, що скоїлось зі мною за цей час, чітко тепер виступало, коли я лежав серед моторошної тиші, в цій притьмареній кімнаті і думав, скільки то припаде ще на мойому віці ось таких витівок долі? Три чи чотири дні минуло після графового візиту у мене, й я почав швидко поправлятися. Рани мої гоїлися, правда, я ще був кволий, але мав вовчий апетит і снагу до життя. З кожним днем, з кожною годиною, мені хотілося нарешті встати з ліжка, обірвати ті здокучілі завіси з вікон і перебувати з веселим днем, з молодим життям. І тоді тільки я почав передумувати як слід всю зміну мого становища. Більше того: мені видалось, що фортуна стала ласкавішою до мене; все лихо було в мені, в моїй палкій вдачі, в моїй довірливості, в нерозважності. Не диво, що граф і Афендик витратили стільки часу, щоб мене перевірити. Звичайно, що такому не легко йняти віру. Крім того я був досі самотній, мій розум не міг обійняти всього, чим мене випробувала доля. Тепер, однак, Фортуна сама веде мене за руку, все якось проясніло, я наблизився до верхів'їв. Чи думали мої батьки, чи гадали коли-небудь, що їхній син втішатиметься довір'ям одного із найзнаменитіших мужів доби?.. А що скаже тепер на те все княжна? Бо ж наслідки приступлення цього мужа до справи княжни, як подумати, просто необчислимі. Це цілковито зміняє всю справу і її ситуацію. Що ж, граф Олексій Орлов — це не підлі креатури — Доманський, Христанек або Рокатані, ба, куди до нього і Радзівіллам або Рошфорам де Вількурам! Швидше, тільки швидше, стати на ноги! А бідні граф Вонсович та абат Гронкі? Чи сниться їм, де і з ким перебуває тепер їхній приятель, якого вони поблажливо вважали сердегою, але напевно й невдахою? Черниця, яка пильнувала мене, говорила, що мені либонь сняться хороші сни, бо я сплю і посміхаюсь. Але що з наш вона, ця істота, схожа на сіру мишу? Кращого сну не може бути як тільки життя; це наше дивне і таїнне життя. 2 До карнавалу було ще далеко, але я крізь розхилене вікно бачив як забавляється Венеція: починалась бо «Сенза», старовинний, великий ярмарок. І музика, і сміх дівочий, що я його чув попід вікнами, і вигуки продавців, бадьорили, заохочували мене до життя. Граф Орлов від'їхав до своєї ескадри з тим, щоб незабаром повернутись, а перед тим ще зайшов до мене на хвилину і обдарував мене по-князівськи. Насамперед він приніс мені патент на секунд-майора морської гвардії. Вищої ранги він не міг мені, як мовив, дати із-за мойого молодого віку та недосвідченості. Крім того він подарував мені табакерку, саджену діямантами і яспісами як ознаку особистої симпатії та при мені наказав панові Афендикові видавати мені стільки грошей, скільки мені буде потрібно, відповідно до мойого стану і моїх завдань. Щодо княжни Володимирської, то він велів мені як тільки видужаю, з'явитись у неї та передати їй його найкращі бажання і запевнення у відданості. Він, мовляв, готовий із своєю ескадрою ставитись до її наказів кожної хвилини. Але все це дуже секретно, тільки до віч, покищо... Це велика, державна таємниця. Нічого говорити, що ці подарунки і дружба людини, були для мене зразком галантності і лицарськості. Все це не тільки піднесло мене на духу, але й тілесно підбадьорило. Я почав уже вставати і з палічкою проходжуватись по кімнаті та з вікна дивився на Венецію, а на другий тиждень вже почував себе зовсім здоровим. Тільки шрами на мойому обличчі вказували на недавно перебуту лиху подію. Але я знав, що тепер фортуна обернулась до мене і відплата ланцям, які привели були мене до такого жалісливого стану, не за горами. Афендик, хотів чи не хотів, мусів виконувати накази графа і вручив мені на початок чималу калитку з дукатами. Насамперед мені слід було одягнутися і я придбав декілька каптанів наймоднішого коліру: кармазинового, «мазарінівського», блошиного, фісташкового, морського; я закупив куфри англійських манжетів, паризьких камізоль і шліфів, черевиків з червоними закаблуками, не кажучи про найрізніші дрібниці як пряжки, застіжки, дармовиси, бинди і маски, не забувши при тому і модних венеціанських «табарро» — коротких плащів у білому та блакитному колірі з золотими защіпками та палічок із срібними галочками. Перукар із заведення Галімбера чудово мене зачесав, приправивши буклі і підкосок; Афендик замовив ; для мене портатіну, в якій мене обносили б по місті, коли треба було б, два телепні, не кажучи про гондолу, що була також до мойого розпорядження, уся вистелена килими та золотоглавом. Гондольєри, зустрічаючи мене на каналах, славили незабаром уголос моє ім'я, бо я платив щедро і з грішми не лічився. За яких декілька днів, коли я почав з'являтися, чи то в галеріях на площі Санто Марко або в Касино і тратторіях, чи під церквами, мене вже розпізнали і кланялися. Я продовжував називати себе бароном Кеттінгом з Курляндії і оселився в окремому будинку, за спільним домовленням. В жоден спосіб, покищо, я не повинен був видати мойого зв'язку з графом Орловим чи з Афендиком, що його либонь напевно знали люди з Інквізиції. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|