Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
|
...Прокинувся я спозарання і мабуть нерахманний був мій сон. На вулицях ще було тихо і аллебардники дрімали в своїх будках, а селяни з околиць бралися мостами через Тибр із своїми злиденними гарбами, в яких вони везли ярину, пов'язані кури або плентались пішки з мекаючими козами. Я ступив на міст Святого Духа і озирнувся: Рим тільки що починав спалахувати ранньою загравкою. Височився Адріянів мавзолей потойбіч Тибру із своїми бійницями, а по цей бік, як зайняв оком, палали вежі церков і кампаніль і тихесенечко грали дзвони: Сан Сальваторе, біля якого я жив, Джованні Флорентинський, Санта Марія над Мінервою… І, минаючи пригородніх чітадінів, я спрокволу, через міст, наближався до собору Петра. Ішли повз мене люди, богомільні жінки і чоловіки, ченці і черниці, в лектиці пронесли знатного «пурпурато», - кардинала, а сонце вже лагідно черкало проміннями обеліск, що стояв колись у цирку Нерона, обдавало багрянцем могутні колонни собору. І що ближче я підходив до собору, тим дивніше ставало мені на душі: велич будівлі мене несла із собою в порожевілі блакиті, а серце завмирало з невисловної весняної радості. Увійшовши в собор, я знімовнів — я ніколи не бачив чогось подібного. Наді мною розверзалась височіні., карнизом бігли слова, що при читанні ставали ще більшими! «Tu es Petrus et super hanc petram edificabo ecclesiam meam…»... Я Бронзова статуя апостола Петра ішла до мене мов жива і смутно похиляла свою голову Вероніка... Я ішов навшпиньках, сам не знаючи, куди я йду, але мені підказував чийсь ледви чутний голос іти праворуч, немов би в тиші закутин я міг би сховатись від величі цієї будівлі, що разом із гомоном дзвонів і кампаніль, разом із співом, плила попід хмари. Я увійшов у каплицю і опинився біля статуї; це була Мікельанджелова «Пієта». Люди стали навколішки разом із двома ченцями. Я спинився, ніхто не звертав на мене уваги. А мене взяв якийсь такий сум, що на мої щоки аж сплила сльоза: я подумав про мою химерну долю, про все, що я пережив за цей час, про все, що передумав і мені так захотілось, щоб хтось провів по мойому чолі своєю долонею. Раптом я озирнувся і побачив княжну, що стояла самотня недалеко. З високого вікна вже сочився тихий день і обдавав її голову сяйвом, ми ж усі — поринали в півтемені. Як схудлі вона і як змінилась! Я бачив її тільки зукоса, в снопі блідого променя, що продирався крізь синю, аж важку тишу каплиці, я бачив тільки її свічіючу косу, що вибивалась з-під темного каптура, я бачив, коли вона — немов відчуваючи на собі мій шалений погляд — озирнулась і повела навкола немов невидючими очима, що запали в темні ямини, а обличчя раптом випрозоріло, втратило ту південну смаглявість, що так вирізняла її раніше. Одягнена вона була майже зчернеча; до того була боса. Серце моє спалахнуло, але я мовчав. Нишком молились люди, мабуть молилась і княжна. Мені іноді ввижалось, що це все не на яву. «Пієта» кидала важку тінь, дедалі, з народженням дня ясніючи і виростаючи в півмороці, що з синього, ставав золотішим, веснянішим, а мої очі вперті в цю постать, кволу і сумирну, таку ніжну, що аж ставало боляче, в постать, яка колись щезла на від мене в провісному леготі Парижу, серед зелених над рейнських дібров і в вологій імлі лагун Венеції... «Озирнись , — шепотів я сам до себе, — озирнись, моя химеро, і поглянь, хто так близько біля тебе. Той, якого ти надила і легковажила, той, якому ти запала так глибоко в серце, що не сила, вже ніколи не сила тебе видерти з того серця, тебе забути...» Але княжна не чула мойого шепту і не бачила паленіння, яким я весь час займався, дарма, що в каплиці було від каміння аж холодно. Втім вона підвелася і з потупленими очима вийшла з каплиці, пройшла так близько повз мене, що її шати легко майнули повз моє обличчя. Я пішов за нею. Склепіння собору були такі високі, а наші кроки, хоч і притишені, відзивалися луною у високостях, наші постаті губилися все в тій самій укоюючій тиші. Сонце вже вдаряло в струнку колонаду, осяювало широкий майдан, дедалі глітніший від богомільців і цікавих іноземців. Княжна поступала між каретами і возами, між гомінкими чітадінами і завороженими римським поранком «странджієрами», йшла босоніж по камінюччі і ранішнє сонце змагалось із тінями ватіканських будівель, щоб дати їй позлотисту стежку. Я прискорив ходу — княжна як і раніше, йшла, поспішаючи, віддана своїм думкам. Либонь це був її щоденний шлях. Мені іноді запирало духа: якими ж будуть перші слова нашої зустрічі? Замисленність княжни Алі-Емет була така велика, що я декілька разів мусів покликати її, підбігаючи. Тоді вона озирнулась, але я певен, що вона, затоплена в своїх думках, не пізнавала мене. Ми вступили на міст Санто Еспіріто — під нами ліниво плив Тибр, повз нас їхали карети, проносили лектики, котились гарби, запряжені ремиґаючими волами. «Княжно, невже ви не пізнаєте мене?» Я аж вигукнув. Нарешті вона зупинилась і довго та спильна придивилась мені. «Юрій Рославець, чи ж може бути?» Тут я вже не зміг себе тримати в карбах і сльози, чортівські сльози, побігли по моїх щоках, я як стояв, припав до її колін. Мимохідці дивились на мене як на шаленого і шепотілись, між собою, а якийсь вельможа, що його проносили в портатіні, ще більше відсунув завіску і приглядався нам через скельця. Через хвилину мені стало ніяково, що я, сам не знаю як, піддався аж такому схвилюванні. Але я міг би в цій хвилині простертись в римській пилюці і вмерти, насправді… Все, що визрівало в мені за цей час, все, що я вистраждав і передумав, тепер безудержу володіло мною, як божевільна, нестримна буря. Мені навіть важко було промовити слово, я скаменів, дивлячись на княжну. Вона схаменулась перша і підвела мене. «О, Юрію, — сказала вона і її голос затремтів, а на вії блиснула і її сльоза, — княжна була зворушена вщерть, я це бачив; — я не знала, далебі, не знала, що маю у вас такого щирого і вірного друга. Невже ваші сльози, ваше схвилювання — з моєї причини? А може мій вигляд такий жалісливий, що ви плачете?»... «— Ні, — сказав я, вговтуючись і йдучи поряд з нею, — це сльози проти моєї волі над самим собою і ви їх простіть, Я мусив пройти кушення, яких не бажав би і своїм ворогам. Я їх і проходив, але я не рюмсав, я не знітився, — навіть в мить найбільшого мойого нещастя не пізнав би ніхто, що діється в моїй душі. Я вчив себе бути залізним. Але, нарешті, після довгої, важкої розлуки з вами, княжно, я маю нагороду, понад яку не знаю дорожчої й коштовнішої. Не було хвилини, коли мисль моя не була біля вас і навіть найжорстокіший засуд, який міг би коли-небудь упасти на мене, тобто заборона вас бачити, не примусив би мене зректися того, чого вам єдино бажаю: вашого щастя...» Княжна слухала мене з увагою і посміхнулася. «Гарні ваші слова, кавалере Рославець, але невже розлука зі мною була вам такою прикрою? Чому ж ви не змогли за ввесь цей час мене розшукати? Аджеж життя моє було на виду у всіх, я не таїлася навіть перед небезпекою...» Я сказав їй, що про все вона довідається у свій час і моя розповідь напевно розвіє всі сумніви, які в неї, до того, посилені наклепами недобрих людей, могли постати. «Не кажіть про наговори, — зітхнула княжна, — кому як кому, але мені про них найкраще знати. Вороги чатують на кожному кроці, я заважаю їм вже через те одне, що живу, віддихаю, думаю»... Я покликав ветуріна, дорікаючи собі, що не зробив цього відразу. Але княжна похитала головою. «Друже, — тихо промовила вона — ми продовжуватимемо наш шлях пішки. Я вважаю це не покутою, а моїм обов’язком: щоденно, до схід сонця вдаватись до собору Петра, —щоб побути зі своїми думками і вимолити ласку не для себе, а для моєї правої справи. Може все, що діялось досі зі мною — безталанною, увесь той ланцюг гірких невдач, це чатування ворогів і каверзи злих людей, безугавні інтриги і найковарніші дії були мені покарою за якісь мої гріхи, що їх не можу доглянути...» Я бачив, та й не пробував розповідати їй про ті мої, злощасні пригоди, а вона по мені збагнула все, без слів. Вона почала як давніше, споглядати на мене без холодка, яким зразу блиснули були її очі і в її тихій мові почулися ті самі лагідні тони, які я знав давніше і яких вона тепер не таїла, мене побачивши. Почуваючи себе чомусь невисловно радісним, я спинився і взяв княжну за обидві руки: «Княжно, найголовніше це те, що я знов біля вас, що я вас знайшов, а в мені маєте вістовця, який звістить вам успіх в ваших усіх починах!» «Справді? — промовила вона, усміхнувшись, глянула на мене привітним поглядом, немов знов, як у Парижі, дарувала мені свою радість, хоч і мережану смутком. На щоках її виступили рум'янці, які не вважав би натуральними, але в очах спалахнув той і самий колишній ізсерединний пал, який, мені здавалось, потахнув. «Бачите, мені не надаремно складалась вчора кабалістична піраміда, а крім того верзся сон, що його значення тільки ви можете мені пояснити»... «Я й поясню вам, — сказав я, не випускаючи її рук, — вісті, які я вам приношу — тільки добрі. Ви навіть не сподіваєтесь, наскільки вони добрі. Але, княжно Алі Емет, будьмо ж тепер мудрі мов ті змії! Я, о леле, після багатьох невдач збагнув, що половина успіху будь-якої справи — Це вміти тримати язик за зубами, той язик, який нам дано для приховування наших мислей». Княжна аж замислилася, бо може, я так таємничо виглядав і говорив по-езопівськи. Автім, сказала вона, що помічає у мене деякі зміни: я вже не роблю враження розбещеного дітлаха, напевно я мусив багато перебути за цей час і то з користю. Видно в мені гарт, завзяття і діловитість. Вона і запропонувала, щоб ми подалися до її дому, тобто чи до того, якого я надаремно шукав стільки часу. Але в мої обліки не входило зустрічатись з Доманським чи з Христанеком. «Княжно, ось тут на вулиці, ми звичайно не обговоримо всіх справ, на це не вистачить і дня. Але я хочу затримати до деякого часу цілковите інкогніто, навіть щодо ваших найближчих, які мене, як знаєте, не обдаровують зайвою прихильністю. Нехай потішаться, я їх — також. Ви побачите самі, що це потрібне Я ж, з черги повинен знати все, що діється з вами, якщо ми маємо бути друзями. Яке ім'я, до речі, ви носите цей раз?...» Княжна зашарілась — це була мабуть завжди її слаба і сторона. Вона ще раз покликалась на каверзи ворогів. Особливо в Римі вона мусить додержувати повного інкогніто. «Після злощасного побуту в Неаполі, де я мало що не впала жертвою огидної кабали, я рішила повернутися до мойого первісного імені княжни Дараган. Бо ж Дараганівка на Чернігівщині — це один із хуторів мойого батька — Олекси Розума і місце, де я провела перші роки мойого несхвильованого дитинства...» Про Дараганівку я дійсно чув — це була одна з маєтностей Розумовських. Яким прозрінням було повернутись до цього імені! Яким проречистим! Адже і для народу це ім'я стократ більш зрозуміле і рідне ніж якісь чудернацькі іноземні прізвища. «Княжно Дараган! — Палко гукнув я, під цим ім'ям вас знатиме вітчизна, поки не станете повноправною і благословенною імператорицею Єлисаветою II і королевою Понтиди...» Я сказав це з таким упевненням і мабуть з таким запалом, що княжна помітно була заінтригована. З похмурого покутницького настрою, що я толкував собі іпохондрією, вона визволялась, стала бадьорішою. Навіть, я сказав би, стала веселою, як у ті рідкі години, коли їй щастило, або здавалося, що щастить. Вона стиснула мою руку і наказала мені йти за нею та не втрачати її з очей. Ми повинні як найобачніше дібратися до її дому. Де ми були, до речі? Я озирнувся і спостеріг, що ми йшли понад Тибром. Потойбіч був Янікулан і Вал Аврелія, а ми прямували до Фарнезійської брами, якраз бік палацу Фарнезе. Я пізнавав цю околицю з моїх попередніх обстежень і погоні за Христанеком. Але тендітна постать княжни, яку я старався втрачати з мойого кругозору, вела мене такими закапелками, що я, присяйбі, ніколи не вийшов би з них. Ми перетнули низку брам і подвір'їв, плутались по вузеньких заулочках, ішли повз руїни і портики, порослі бур’яном і кропивою, деколи з-за них вилискувало плесо Тибру, а нарешті дійшли до давнезних мурів, що прилягали либонь до громади домів біля палаццо Фарнезе. Тут княжна спинилася і не зауважуючи нікого навкола, бо і кому прийшло б до голови тинятись по таких відлюддях, покликала мене. Ми зійшли у ярок, через густий і запущений сад, а тоді, в хащах я побачив старі двері, гадано, заіржавлені і забуті. Просто нас був пустельний беріг ріки. Княжна відчинила ключем ті двері і ми опинились в подвір'ї, зовсім темному. Нарешті ми знайшли другі двері, а через них вийшли на кружганок, щоб податися крутими, рипучими і ходами нагору, де попали в коридор, за всіми ознаками круглий, як би навкола вежі. Цим коридором з амбразурами, у які щедро лилось сонце, ми зійшли вниз і княжна застукала в двері. Літня людина з попелястим обличчям бербера чи єгиптянина відчинила нам і позирнула на мене недобрим оком. «Це мій служка, — сказала княжна, — він німий і через те можна йому довіритись. А живу я в старому палаццо Спада. Я тут незабезпечена від примар минулого — либонь тут потроєно і повбивано стилетами без ліку людей, — через ті іржаві двері виношувано їх, щоб кидати в Тибр. Але й примари сучасного, тобто мої вороги — люди з крові і костей, мене тут легко не найшли б...» Я сам міг би її шукати довіку, бо якби я прийшов до думки, що вона живе в палаццо Спада? Але, що по тому? Найголовніше, що я був з княжною Дараган, нарешті з нею. 7 Скільки годин, скільки днів я провів тоді з княжною, далебі, не міг сказати... Та, чи лічив би я їх? Ось надійшло моє довілля, в той тихий римський день і я не хотів питати себе, чим я його вартий, та, що більше — чи надовго воно? Чи ж не була досі моя мрія ніщо інше як не вогнепера птаха, яку я, безталанний, ловив по всьому світі? Що ж було моє щастя як не крихка химера і мана, що надила мене на пустелі? Я не хотів і застановлятися над тим. Покої кардинала Спада, в яких проживала княжна, були старовинні і притьмарені. Спади не любили ні світла, ні сонця: це були темні душі, які жили жагою і ненавистю. Може їхні тіні, вкрадливо блукали поуз нас і слухали нашої бесіди? Може потайки хихотіли вони над моїми визнаннями і хитали головами, знаючи, які льотні всі людські слова і яка хистка душа жінки. Може шепотіли вони мені, щоб не надився я кушенням: краще було веліти серцю, щоб мовчало, а щоб діяв розум. Шерхи і зітхи тинялися важкими оксамітними завісами, чатували під гобеленами і фресками на стінах, гасли разом із свічами, які запалив німий берберець-слуга. Іноді від карнизу відколювався шматок тинку і княжна здрігалась — вона казала, що чула, начебто Спада домішав у тинкування палацу отрую, яка й досі діє в цих мурах — недаремно здоров'я її стало за цей час ще крихкіше. Так, цей палац не був з веселих. Ми вечеряли удвох, німий служник приносив нам їжу знизу — княжна сказала йому, що вона хвора і щоб він нікого, навіть шамбелянів, не впускав. Я бачив, що її життя сумне, а її засоби бідні, та що мені було по всій земній розкоші? Я сидів напроти неї і вдивлявся в її обличчя. Ні, воно не мінялось, дарма що вона хотіла прибрати стать черниці. Вона стала тільки інша, замислена, здрігалась від шерхів і шелестів і озиралась — ці всі місяці турбот, утеч і мандрівок не пішли їй в хосен. Для мене вона одягла І сукню, подібну до тієї, в якій вона була в Парижі, в перший вечір моїх відвідин, автім вона знала, що шарлат — її колір, який скрашає її блідість, а я думав про себе: невже ж витлівали ці чорні очі, в яких палахкотів колись такий вогонь? Але вона сказала мені, що її недуга душевна — вона знітилась від примх долі; їй треба спалаху, щоб віджити; вона завмерла, але не мертва, вона неспокійна, немов на чатах. І в міру того як ми розмовляли, я переконувався, що це правда. Вона спрокволу приходила до себе може я тільки леліяв цю оману, що це наслідок нашої зустрічі в соборі Петра. Я розповів їй про себе; про штутгартську справу і утечу з хурдиги, про Гайльбронн і про дівчину, відьму із Шпессарту, що мене врятувала, про Женеву і Венецію, про подорож до Рагузи і знов про Венецію, про Пізу і Неаполь...Я, звичайно, ще нічогісінько не говорив їй про важливі справи, я навіть старався поминути справу моїх суперек з маркізом де Вількуром, та його смерть, промовчав про зраду Христанека, але я бачив, що моя оповідь добре діє на неї. Вона щиро реготала і рум'янець виступав на її обличчі, коли я розповідав, і про мої пригоди з жіноцтвом, вона щиро хвилювалась і перепитувала мене про всі мої митарства. Я побачив, що сумніви її розвіюються. Я бачив княжну такою, якою інша була до мене раніше, більше того, коли її холодок супроти мене щез, вона вже не крилася і сама з тим, як їй радісно мене зустріти. Я спитав її, чи це, бува, не жалощі, якими вона хоче нагородити мене за всі мої страждання? Вона засміялась: «Ажніяк, кавалере, бо я ніколи не відмовлялася від того почуття до вас, яке ніяк не можна назвати жалощами. Але я дорікаю собі, що була іноді надто жорстока, не стільки до вас, як до себе самої. Я часто буваю не такою, як того хочу, а тепер я таки хочу бути холоднішою до вас, хочби тільки задля однієї пристійності, але я не можу.. Мені підшіптує хтось, що я неймовірно щаслива, бачивши вас біля себе і я ніколи не з'ясую собі, чий це підшепт і навіщо...» Вона потупила очі, спалахнула. — «Княжно, — вдивлявся я в неї, — для мене ви — таємниця, як і були завжди. Я ніколи не був певний, чи це ви дивитесь на мене, чи хтось інший через ваші очі, що бувають раз з-чорна зелені, раз з синя-палахкі, немов грози і заграви над пустелями і хвиля морська і скельна твердь чергуються по собі. Хто ви, княжно? Чи чиста ви як сніг, як моя мрія про вас, чи незглибима жага пожирає вашу душу? Чи нема хоч крихти в тому правди, коли вас малювали примарою з пекла, жінкою, що поєднує в собі і мстивість Клеопатри і жагу Месаліни? Чи янгольської статі ви, як вас я собі вимріяв, чи тисяча гріхів і злочинів таяться у вашій тендітній душі, яка б у інших, давно чекала б найсуворішого осуду?...» На цю мою палку мову княжна не відповіла ні виправданнями, ні заклинаннями. Може вона була більше дитиною нашого віку, ніж я, який так часто вірив словам, а вони були ніщо інше як легіт. Вона знала вагу словам і воліла мовчати. Знаю тільки, що вона ще перед тим одіслала служника, велівши йому не з'являтись і, коли ми ось так, більше німовно, ніж у розмові, пробували на самоті, ніщо не заважало моїй пасії. На моє счудування, вона сама її прагнула. Я мало що міг з'ясувати собі в її поведінці супроти мене: чи хотіла вона нагородити мене так, як може нагородити лише царственна жінка, чи за її гаданою жагою був ще інший її світ, для мене вкрай незрозумілий, як і вся її таїнна істота? Чи може зі мною кінчилась її покута, яку вона добровільно собі вибрала? Я міг губитися в здогадах, але навіщо мені було знати правду? Хвилинами я, мимоволі плакав. «Чому ті сльози, юначе, — сказала княжни, пестячи мої кучері, — чи ти не щасливий?» Так, я був щасливий. Мені шуміло в голові немов від найхмільнішого вина... Але я погадав собі, що визволення, яке вона мені дала, не було солодшим від страждань, якими повнився мій шлях до неї. Може тоді, коли я прагнув, страждав і тужив, я був ближче до неї, ніж в цей вечір. Я не міг позбавити себе гадки, що її таїнного світу, який чатував з нею, я всеодно не розгадаю ніколи. ...Іноді я думав, що це сон, який тягнеться у вічність. Іноді я не вірив собі, ні тихому голосові княжни, що був близько біля мене, ближче, ніж я коли-небудь міг мріяти. Я увесь час відганяв від себе підшепти розуму, який прагнув би бачити мене більш тверезим. Я, коли б міг, зупинив би час. Автім і часу ми не відчували. Княжна розповідала мені про шум гаїв Дараганівки, про блакить одного літа, яке вона знала дитиною, але яке не залишило в її пам'яті нічого, крім скравків: ось синій обрій з древнім курганом, де було княже урочище, ось тупотіли табуни, чвалуючи із степу, ось співали, як у велиті-соборі, степові вітри. Княжна не пам'ятали ні неньки, що її колисала, ні як звався сивоусий дід, що розповідав їй про бджіл на пасіці. Вона навіть не знала достоту, де ця Дараганівка, при якому шляху і яка це шуміла річка за білими березами. Але я знав, що вона несе її в собі цю Дараганівку, як ніс я нашу Батьківщину, бо все те, що пам'ятала вона, сходилось і з моїми мріями. Наша вітчизна — Україна була одна — єдина і ми однаково розрізняли її запахи і її коліри. Після цього вона жила у світі, який мені був чужий. Але я його бачив в її оповідях: грали зурни, височились сині гори; шумували потоки, бистро спадаючи з круч. В аулах, у голубих горах жили люди, стрункі і легкі, мов лані. Вони ходили в чорних кольчугах і в шоломах, з усміхом пронизливих уст. На скельних зрубах, притулені до гір, кидаючи довгі тіні в глибинні щілини, височились старовинні монастирі, де жили мовчазні, древні черці і черниці. З ними жила і пастушка з Дараганівки, схоронена там від злих людей. Вона виростала там ніжною, схованою від сонця квіткою і крізь вікна в келії бачила тільки орлів, що ширяли над шпилями, або збивались високо під хмари. Автім і повз монастир плили низькі хмари. Одначе із гір треба було подаватись далі, бо й там стало небезпечно. Вузькими стежками, понад бескетами, треба було сходити се нижче і нижче. Ночувати на м'якій бурці в саклі глухого аулу, під оком сердешних людей, утікати від недобрих людей як від змий. Гори спадали в море і знов і стелився шлях у зовсім вже далекі краї, через вижарені сонцем пустелі, повз сухі кущі саксаулу, повз мовчазне камінюччя, що стояло громадами на розстаях дороги орд. Інші люди і інші звичаї, жінки з закритими до очей обличчями, виючі шамани і чакалки, будівлі, що їх глузду ніхто не розгадав би, базари — там губився слід княжни. Автім, може і ніхто не шукав її. А то пам'ятала вона себе серед садів Тегерану: журливі водограї, ще лютіше сонце і вітрець, що колише гилля чинарів. Обличчя вольних вершників, що їх обдавала черлень присмерку або спалахи нічного багаття. Орли і скелі, перевали в горах і там, ще в голубиній імлі, ще невідома, як заслонена чадрою царівна, дрімала Індія. Тоді з'явився в її житті Галі. З опису княжни я уявляв собі його чорним янголом, що кинжалом, тонким як бреніння бритви, розтинав завісу третього світу. Очі його були чорні як і у княжни, але ще глибинніші; вид смаглявий, стать струнка як у тих лицарів, що їх намальовано індійськими майстрами на ритовинах. Це він з'являвся, саме тоді, коли княжна, немов визволяючись із закову, визрівала і квітла, по довгих ночах розгадуючи свою самотню долю. В таку одну ніч причвалував до неї Галі, стрибнув з коня і розхиливши гилля чинари, жарко шепотів їй про свою недавню мандрівку, про велетів, які чекають її, приковані в найвищих, підхмарних горах, про чародіїв, які знають як зняти прокльон недобрих людей. Він узяв її вузьку руку і відкрив їй таїну її царственної крови. Вона гадала, що це кушення, але ні. Галі з'являвся не один раз і говорив те саме, він навіть зрікався своєї власної долі, щоб тільки вчинити її — княжну, великою. Він передбачував свою загибель, але що було по ній? З ним приходили сивезні мудреці і потакували всьому. Вони ворожили, що Галі з княжною розділять володіння над світом, що вони обоє торкнені пальцем Великого. Галі хитав головою — це вже було неймовірне, він знав, що його життя — це тільки спалах пломіня. І одного дня вони знов рушили в дорогу. Це вже був четвертий світ, про який я дещо знав, Завжди в сутінку чи поночі, в чужій одежі і з прихованим обличчям, все далі і далі на захід. Нічліги в коршмах, в хижах, мандрівки з богомільцями, з чумаками; постійна тривога. Галі був тут не більше як приборканий орел, він був немічний в цьому низинному світі чакалок і гадюк, Одного вечора, ледви живі від погоні — бо їх пізнали і гналися за ними — вони прибилися до кордону двох імперій. Солдати наступали їм на п'яти, Галі пострілено, княжна сама переволокла його через кордон, але імператорицині солдати зняли шлагбаум і вже на австрійській території жадали видачі її та Галі. Один молодий офіцер став горою за неї — застрілив двох із погоні, а княжну схоронив у себе на кватирі. Тієї ночі, на її руках, умер Галі. Він умирав, посміхаючись, дивився на княжну: вона з ним буде і в іншому світі, чудесному світі. Який інший кінець був йому зготований ось тут, у цьому світі, що був для нього тюрмою? Цісарці однак знайшли її й арештували, щоб вивезти до Відня. Молодий корнет, що заступився за неї, і також був взятий під замок за своєвілля, допоміг їй утікти. Разом вони прибилися до Львова, потім до Кракова, потім подалися на Шлезьк. Корнета звали Христанеком. Я здивувався, як могла так змінитись людина. Княжна зітхнула: жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|