Всеволод Зіновійович Нестайко «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо»

— «… Привіз… в штаб…» — продовжувала диктувати Галина Сидорівна. Більше думати було ніколи, і я акуратно вивів: «ізвощік».

— Ну як? — Запитав мене Ява після диктанту.

— Порядок, — впевнено сказав я. — А в тебе?

— Будь здоров! — Підморгнув Ява. Ми відчували себе іменинниками.

— Гребенюк — чотири, — називала вона позначки. — Карафолька — п'ять. Ну, а Завгородній (це я тобто) — три з мінусом. Рень (це Ява) — два!

— Доспівався! — Хмикнула Гребенючка. Я показав їй кулак.

— А з тобою, Рень, я просто не знаю, що робити, — зітхнула Галина Сидорівна. — Через два тижні іспит, а ти зовсім нічого не знаєш. Адже суфікси — це матеріал першої чверті.

Ми поверталися зі школи похмурі й мовчазні. Ось тобі й «діти за сажею»! Мені було незручно перед Явою за свою трійку з мінусом. Немов я завинив перед ним. Разом же вчили, разом придумували цих безглуздих «дітей». А якісь пів–позначки — і вже немає єдності. Ех! Краще б і я отримав двійку!

— Хочеш, я піду і скажу, щоб вона і мені поставила двійку? Що це нечесно, що ми однаково знаємо.

— Ось ненормальний! Думаєш, я переживаю? Двійка! Плювати! Мені взагалі чомусь завжди більше щастило на диктантах, ніж Яві.

Чи то він був такий неуважний, чи то ще щось, диктанти для нього завжди кінчалися погано. Усно він ще міг іноді відповісти граматику на трійку, а пару раз бувало, що йна четвірку. А в диктантах — двійка за двійкою. І я знав, що Ява дуже переживає свої невдачі. Але він був гордий.

— Може, засядемо за повторення? — Несміливо пропоную я.

— Засаджуються, якщо тобі потрібно, — не дивлячись на мене, каже Ява, — а мені воно ні до чого.

— Так воно ж знаєш як!… Все-таки іспит, — обережно починаю я. — А що, якщо і на іспиті двійка! Можуть же не перевести.

— Що–о?… Ех, ти! Нічого ти не розумієш… Думаєш, це так легко! У них же свій план по п'ятірок і навіть по трійках. А за кожну двійку знаєш які неприємності! Від них же знаєш як вимагають ці самі… як його… інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що не бійся — трійку як–небудь поставлять. До того ж моя мама депутат. Це теж щось та значить.

— Ну, раз так, тоді, звичайно…

— Воду вичерпати, дірки заткнути, просмолити, верх забити дошками. Тут перископ. Ось тут люк. На дно баласт, — стурбовано говорив Ява.

— А двигун?

— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.

— А дихати як?

— Через перископ.

— А на поверхню як випливати?

— Баласт викинемо і спливемо.

— А якщо водою заллє та затопить?

— Ти що — плавати не вмієш? Ось ще!

— А чого мені переживати? — Немов відповідаючи якомусь внутрішньому голосу, каже Ява. — Я все одно не встиг би вивчити всю граматику. За два тижні! Хто ж її за два тижні вивчить! Люди її віками вигадували, голови собі сушили. Скільки вчених полисів на цій граматиці. А хочуть, щоб я її вивчив за два тижні. Кіно!

— Давай, може, все-таки щось повторимо, на всякий випадок, — кажу я.

— Перед смертю не надихаєшся. Тільки в голові все переплутає.

— А Карафолька, я бачив, повторює, і Гребенючка теж.

— Нехай. Вони все знають, їм потрібно повторювати. А ми нічого не знаємо. Нам і повторювати нічого. Нам вчити потрібно. А все відразу не вивчиш.

Як добре, що Ява каже «ми», «нам». Він знає, що мені завжди хочеться все ділити з ним порівну — і радості і печалі.

До пізнього вечора пробули ми з Явою на річці біля човна…

І ось настав день, день першого в нашому житті іспиту.

У школі святково і урочисто, як під час виборів (у нас і агітпункт і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах постелені доріжки, на вікнах квіти, стіл в класі накритий червоною скатертиною. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!»

Дівчатка в білих фартухах, хлопці незвично вмиті і причесані.

Входимо в клас. У грудях холодно, як перед стрибком з верби у річку. Сідаємо. Кожен за окрему парту. Списати — і думати нічого. Дзвенить дзвінок.

Входить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті. За нею йде Микола Павлович, вчитель географії. Він у нас на іспиті асистент.

Галина Сидорівна стає біля дошки, стискає руки, немов зараз співати буде (вона, видно, теж хвилюється), і каже:

— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"БНа першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"Б "класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище. класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище.

— Ну як?

— Чого ви? Ідіть додому. Все одно сьогодні нічого не скажемо. Завтра вранці приходьте.

— Галина Сидорівна, ну скажіть! Галина Сидорівна, ну будь ласка! Галина Сидорівна, дорога!

— Галина Сидорівна, ну хоч натякніть! Посміхнулася вчителька:

— Досить вже, вистачить вам. Заспокойтеся. Відмітки оголосимо завтра на батьківських зборах. А взагалі всі перейшли в шостий клас… Все, крім…

І на Яві поглядом зупинилася:

— Все, крім Реня. Тобі, Рень, доведеться ще раз писати. Восени. Переекзаменування у тебе. Написав ти диктант навіть не на двійку, а на одиницю. Сам винен - скільки разів я тобі казала…

— Ява, — тремтячим голосом сказав я. — Ну чого ти, Ява?

— А що? Нічого, — тихо сказав він, не піднімаючи голови.

Я не знав, що говорити далі. Я стояв і мовчав. Він теж мовчав. Потім, все так же не дивлячись на мене, раптом запитав:

- Їдеш до Києва?

— Післязавтра. А ти?

— А я… — криво посміхнувся він. — В Париж. А потім в Ріо-де–Жанейро.

… Даремно я запитав — звичайно ж, він нікуди не їде. Нікуди він не їде, бідний Ява. А люди їдуть. Он Карафолька сьогодні вранці в піонертабір поїхав, до моря. Ніколи ми з Явою — не були на морі. Тільки в кіно бачили. А як нам хотілося до моря!… Сині дали, білі кораблі, чайки стогнуть над хвилями, майорять альбатроси, в серпанку блимає вогонь маяка… «Курс норд–ост», — кричить капітан…

— Так післязавтра, кажеш, — зітхнув Ява. — Ну що ж. Приїдеш — розкажеш.

— День добрий, діду, — чемно привітався, став і на нас скоса поглядає. І раптом каже: — Я чув, у вас неприємність, можна сказати, велика. Хлопчик вашенькій на іспитах в школі провалився. Один на все село. Ай–яй–яй!

— Ну і бюрократи в тій школі. Так як і скрізь тепер. Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас. І це, мабуть, навмисне. Знають, що мама депутат, так щоб насолити. І взагалі тільки здоров'я забирають у дітей в тій школі. І кому це потрібно… Один, знаєте, вивчився на інженера і без штанів ходить, а інший розписатися не вміє, а має і хліб, і навіть з маслом… так що…

— Перепрошую, колись мені, — сказав він і, не глянувши навіть на Книша, пішов у хату.

— Ну! Здоров! — Ляскаю я його по спині.

— Здоров! Ну! — Штовхає він мене в плече. Не цілуватися же нам.

Витягнув я з кишені ліхтарик.

— На, — кажу, — це тобі. Зніяковів він, розгубився:

— Так навіщо! Ось ще!…

А у самого очі так і горять. Ще б пак! Такий ліхтарик! Вічний! Ява тут же став пробувати, як він діє. А я почав розповідати про Київ. Мені не терпілося поділитися з ним своїми враженнями. Це ж закон — якщо не поділишся враженнями, і радості по–справжньому не відчуєш. Я весь час говорив, а він мовчки кивав головою або підтакував: «Ага», «Ти дивись», «Та ну?», «Цікаво». І це було якось незвично. Тому що завжди він говорив, а я слухав. Фантазії у нього було більше, ніж у мене. А тут вийшло навпаки. Спершу я захопився і нічого не помічав. А потім помітив, що він стає все сумніше і похмурішим.

Я немов спіткнувся, обірвав себе на півслові:

— А взагалі… а взагалі нічого особливого. Ну, а в тебе як? Як тут Книш? Ти щось нове вистежив?

— Не–а. — Ява махнув рукою. — Я його майже не бачив.

— Ну, а в тебе в самого як справи? Він знизав плечима і одвернувся:

— Ніяк.

— Ну все-таки? На рибалку. У футбол. В цурки–палки. Так?

— Ні.

— Що — ні?

— Жодного разу я на рибалці не був. І в футбол не грав. І в цурки–палки.

— Та ну?

— Ось тобі й ну. Не пускає мене мати нікуди. Тільки уроки і тільки біля свиней та біля корови пораюся. Справжнім кріпаком став. Як Тарас Шевченко. Прямо хоч вірші пиши — «Меш тринадцятий минало…».

— Да–а, — як тільки міг співчутливо, простягнув я. Ява зітхнув:

— Замучився я, Павлуша. Не можу більше. Бігти думаю.

— Куди?

— На якийсь безлюдний острів.

— Ось дурило! Де ж ти візьмеш цей безлюдний острів? Тепер таких островів і не буває.

— Буває. Це ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою доїхати не зуміли? Тебе ж на першій станції зловлять.

— А я і не піду на станцію. Навіщо мені станція?

— А як же?

— У плавні подамся. Знаєш, скільки там островів!

Це я знав. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села на багато–багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди не кинь оком — всюди плавні, від краю до краю.

Чистоводдя чергується з драговиною, покритої купинами, з острівцями, заросли осокою і вербами. Але в основному плавні — це очерет. В тих очеретах люди прорізали так звані стружки — вузькі звивисті коридори чістоводья, за якими можна проїхати човном. Заблукати в цих стружках — раз плюнути.

Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизан ховалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.

А дичини в плавнях, як мошкари, — темно. І крижня, і чирки, і бекаси, і дикі гуси… Чого тільки немає!

Для мисливців наші плавні — справжній мисливський рай. «Ельдорадо» — край чудес, як каже вчитель географії Микола Павлович, теж завзятий мисливець.

Так, знамениті у нас плавні. І, звичайно, знайти який–небудь безлюдний острів там дуже просто.

— Але як же ти там жити будеш? Пропадеш. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?

… Жив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець–бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги–ги… ги–ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудоющетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло будеЖив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець–бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив,без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги–ги… ги–ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло буде ». Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.. Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — Повторив я.

— Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з–під сорочки книгу. — Ось жив же чоловік на безлюдному острові, і нічого. Не пропав.

— Що за книга? — Питаю.

— «Робінзон Крузо». Читав?

— Ні. Що це — за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, дивак. Дуже цікава книга.

— Книга книгою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки тебе чекав, щоб порадитися і щоб ти мені трохи допоміг.

Це мене обеззброїло. Раз людина звертається до тебе за допомогою, відмовляти його — свинство.

- І надовго ти збираєшся на той острів? — Запитав я.

— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.

— Ого–го! Це ж скільки тобі тоді буде? Сорок з хвостиком. Це ми всі вже школу закінчимо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком… якщо вийде. А ти…

— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.

— Слухай, а хто ж буде за Книшем стежити? Хто буде його викривати, виводити на чисту воду? Може, він і справді небезпечний злочинець?

Ява зніяковів. Я вже торжествував, вважаючи, що він зараз відмовиться від своєї затії, але він сказав:

— Ні, нічого я не забув. Але доведеться тобі самому стежити за Книшем і викривати його. А я не можу тут більше жити. Не можу.

— А може, все-таки не будеш бігти? Перетерпимо, перемучился як–небудь.

— Ні, раз я вирішив — все!

— А щоб він згорів, той Кукурузо, що напоумив тебе на острів тікати! Що ж, ми до старості так і не побачимося? — З відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки–палки грати буду? З Карафолька чи що?

— Чому це не побачимось? Ти один знатимеш про острів. І будеш іноді приїжджати… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він врятував дикуна П'ятницю і удвох з ним жив. Так що…

— Виходить, я буду в тебе дикуном, — насупившись, сказав я. — Ти, значить, герой… А я дикун. Ось Кукурузо!

— Так Крузо, а не Кукурузо. Робінзон Крузо. Зрозуміло?

— Це він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім'я. Пам'ятаєш, як ми в кукурудзі… — І я хихикнув.

Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Мабуть, на роду йому було написано носити вигадані імена. «Що ж сталося в кукурудзі?» — Запитаєте ви. Охоче вам розповім. Слухайте.

Глава VI

Що трапилося в кукурудзі

Одного разу (це було минулої весни) Ява несподівано запропонував:

— Давай, Павлуша, виростимо новий сорт кукурудзи. Я дивився на нього: захворів він, чи що?

— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, та вирощування нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери–мічурінці дуже шановні люди — не менше космонавтів. Ось моя мати, дивись, і депутат, і до Києва на наради їздить, і в президії завжди сидить.