липня, понеділок День сьомий

Маршрут:

В холі готелю – досить стильні шкіряні крісла й дивани та ажурний глобус. Після сніданку оперативне збирання, і о 8.30 вирушаємо нашим автобусом до нашого першого на сьогодні програмного підприємства. Явно звужена трамвайна колія так і не спромоглася візуалізувати для нас хоч якийсь реальний трамвай… Ну та це можна пережити. Ось вказівник на Рурський університет. Цікаво, чому там навчають. Та ж ми невпинно виїжджаємо за місто і невдовзі опиняємося поблизу промислового монстра «ГЕА група», точніше, його кругло-скляної офісної частини зі скляною ж і круглою ж скульптурною композицією близ входу. Поки чекаємо на місцевих фахівців, Ганс Крістіан повідомляє, що цей хіміко-машинобудівний монстр має зараз, під час кризи, непогані замовлення, до 200 млн. євро. І ще попереджає, щоб ми не лізли до штучних водоймі руками, а якщо поліземо, то щоб «не рухали пальцями до рота», оскільки там не вода, а хімія.

Невдовзі підходить пан Марк Бьорнітц в елегантному костюмі і краватці, який керує відділом інформації для публіки (себто PR) і є прес-секретарем, потім до нього під’єднується ще один молодий чоловік. Проходимо всередину будівлі швидше, оскільки «багато людей зараз лізуть до роботи». В цілому в компанії робоча мова англійська, але усно нас інформують через німецьку. Організаційно вона являє собою холдинг, тут є штаб-квартира, в цій скляній будівлі-ротонді працює 200 чоловік, у тому числі 100 – з керівництва, тут проходять виставки. Безпосередньо навколо цієї штаб-квартири працюють три виробничі цехи.

Ми заходимо до зали презентацій, займаємо місця, за столами кава й напої, легенькі солодощі, і понеслася презентація… Див. www.geagroup.com

7% акцій в руках німецького Коммерцбанка, 8% мають державні фонди Кувейту, Іраку й Саудівської Аравії, 84% – в малій власності (у людей), але вони не впливають на політику. Товарообіг в минулому році – близько 5,2 млрд. євро. Мають близько 250 підприємств по світу (на всіх континентах), де працює загалом близько 21 тис. чоловік. Демонструють карту світу.

Основні чотири стратегії: 1) бути лідером у своїй галузі; 2) постійно вдосконалюватися, не сходити з інноваційної хвилі; 3) концентруватися на своєму бізнесі за умови незалежності структурних підрозділів («дивізій»), кожен з яких має свою стратегію маркетингу; 4) розвиватися не «вшир», а «вглиб», тобто працювати насамперед якісно й гнатися за кількістю замовлень.

З галузевої точки зору компанія являє собою гримучу суміш машинобудування з хімією. Утворилась у 2005 році шляхом злиття двох фірм: металургійного товариства, що діяло з 1881 року, та безпосередньо GEA, що з 1920-х років займалася фільтруванням пороху всередині шахт, а з 1980-х років зайнялася створенням кондиціонерів та інших охолоджуючих установок та фільтрів. Зараз такого типу обладнання та матеріали виробляє для трьох галузей – харчування, медицина й фармакологія, енергоносії (зі слів Ганса Крістіана, «енергоносці»…). Третина молока світу й 20% пива світу робиться на їх обладнанні.

Організаційно-функціонально має 9 «дивізій»:

1) Air Treatment: виробництво всього, що треба для комфортного перебування людей (тварин, рослин, експонатів та ін.) у невиробничих приміщеннях: кондиціонування, опалення, зволоження офісів, жител, басейнів, музеїв, вокзалів, готелів, лікарень, видовищних залів, океанських лайнерів та ін., для різних країн і континентів з різною культурою – диференційований підхід;

2) Farm System: фермер може поїхати на канікули, а робот від ГЕА-групи все буде робити з коровами, козами, верблюдами та ін. – годувати, доїти, прибирати, так може бути до одного місяця, безліч опцій та варіантів для різних культур світу;

3) Thermal Engineering, або регулювання температур, тобто виробництво кондиціонерів, по-перше, для електростанцій, по-друге, для нафтопереробки та нафтохімії, причому охолодження не лише водою, а й повітрям, це особливо актуально для пустель.

…На цьому презентація переривається й ми йдемо на екскурсію до найближчого цеху якраз по виробництву таких охолоджуючих пристроїв для електростанцій. Але поки що в холі звертають нашу увагу на цікаву скриньку й цікавого мультяшного Ейнштейна макетного вигляду поруч. До цієї скриньки кожен співробітник може занурити у письмовому вигляді свої ідеї щодо покращення роботи у будь-якій сфері, тут же продумана й лотерея для таких «рацушників»…

До нас під’єднуються молоді хлопець і дівчина, також в елегантних костюмах, він європейського, вона – якогось китайського або корейського походження, я їх про себе називаю «хлопчик і дівчинка формату Європа-Азія». Проходимо по території підприємства по доріжках і місточках, цехи місцями трохи проржавілі, що дещо контрастує з яскравістю офісної скляної ротонди. Нас зустрічає пан «начальник цеху» «енергійної технології», що виробляє апаратуру для регулювання температури й вологості. В цеху, зрозуміло, не так все елітно. Шум, робочі в не дуже чистих робах, головним чином слюсарі, в цеху працює 260 робітників, зарплата у них 1600-2000 євро чистими… Знімати не можна. Але екскурсію провели шикарно, технологічний процес розмусолили майже до дрібниць, розділивши нашу групу на дві частини. В Китаї щотижня обладнується такими кондиціонерами мінімум одна ТЕС. ГЕА-група займає до третини ринку такого обладнання.

…Повертаємось до «нашої» зали й задаємо питання пану Бьорнітцу по свіжих слідах вражень від щойно відвіданого цеху. Ось деякі відповіді. В управлінні зарплата від 2000 євро. Серед іноземних ІТР тут є один швейцарець, один датчанин, одна пані керівник відділення з Китаю й практикантка з Угорщини. Робоча мова англійська. Якщо є хтось не німець і німецькою розуміє, все одно прийнято говорити англійською. Ідеї можна кидати «в Ейнштейна», за суперідеї можуть бути премії. Передбачена система бонусів для вищих керівників, у тому числі й нематеріальна мотивація, наприклад, підвищення мовної кваліфікації та інше професійне вдосконалення. Можна взяти машину напрокат на 3-5 років за низькими цінами. Стратегічний менеджмент передбачає розробку нанотехнологій у галузі закриття поверхонь продуктів харчування. На випадок декількох одночасних екстрених замовлень передбачені запасні робітники. В Німеччині працює 7 тисяч співробітників з 21 тис. по світу, з них 10% – іноземці. І багато іншого різного – по екології, соціальних програмах, брендингу, шляхах залучення нових клієнтів та ін.

Далі нарешті продовжуємо студіювати наступні «дивізії»:

4) Emission Control, або виробництво обладнання для фіксації й утилізації відходів, особливо від електростанцій;

5) References – системи охолодження. Різні. Зала, де катаються на лижах в Дубаї, де за вікном +40. Також охолоджена піца. Плюс на кораблях, паромах, риболовецьких судах – охолоджуючі системи;

6) Process Equipment – окремі виробничі технології, від харчування до океанських суден. Наприклад, система охолодження масла на кораблі, або щось аналогічне для пивоварні, та ін.;

7) Mechanical Separation, тобто відокремлення різних субстанцій одна від одної, як Попелюшка одну крупу від іншої, тільки тут переважно потужною хімією. Наприклад, десь видобувають нафту з піском, і їхня технологія може пісок легко відділити, або фарби від лаку, й т. ін.;

8) Process Engineering – сушіння й подрібнення будь-яких матеріалів, створення своєрідного пороху, наприклад, пральний порошок, молочний порошок, картопляний порошок, розчинна кава, суп у пакетах, порошковий корм для корів та ін. В Новій Зеландії – основні клієнти в галузі молочного виробництва;

9) Pharma Systems – те ж саме, але специфічно для фармацевтики.

Нарешті, все. Така галузева гримуча суміш – цікаво, чи не так? Але певна логіка тут є.

Насамкінець повідомляють основну філософію компанії: хоч ми є й світовий концерн, кожна з 250 фірм – середнє індивідуальне підприємство, добре відоме серед своїх клієнтів. При цьому серед них виховується відчуття членства світового холдингу. Ця стратегія добре працює в умовах кризи. Ось так.

…Василь дарує пану Бьорнітцу кримський коньяк, на подвір’ї разом з ним фотографуємося групою, невдовзі завантажуємося до автобусу, і відразу ж, прямо «не відходячи від каси», їдемо на наше наступне програмне підприємство, точніше, установу, а саме учбову шахту вуглевидобувної компанії – акціонерного товариства «Рурське вугілля» (див. www.rag.de), що знаходиться неподалік у містечку Реклінгаузені, куди дістаємося трохи пізніше 14-ї години.

…Цікаві квартали для робітників. І дороги не суперякісні, як в інших місцях. Невже Рурський басейн депресує? Та ж зараз побачимо.

Нас зустрічають двоє чоловіків у білих касках, з бейджиками, пани Шуберт і Гюттер, останній – наш основний гід на сьогодні тут. Проводять нас до своєрідної презентаційно-роздягальної (виглядала саме так) зали, де вдягаємо на себе білого (!) кольору, хоч і трохи заляпані місцями в чорне, брезентові халати-плащі, а також сині каски-шлеми, на всіх знаходиться відповідний розмір, навіть і на Максиміліана. Фотографуємось. Далі туалет – і в шахту! З традиційним побажанням «Glück auf!», тобто «Щасливо повернутися нагору!». Пані Галина до шахти не пішла, не дуже дружня із замкненим простором.

…В позаминулому столітті тут була справжня видобувна шахта на значній глибині. Після відпрацювання кам’яного вугілля її було поступово засипано й втрамбовано, потім на цій же поверхні сформовано терикон, після чого вже в ньому створено учбову копальню на рівні земної поверхні. Тому зараз ми не спускаємось до якихось глибин, а просто заходимо до тунелю. Лабіринти то арочні, то прямокутні, безліч проводок на стінах, все освітлено, залізничка для вагонеток, є розгалуження й навіть стрілки. Невдовзі заходимо в таку собі тунельну залу для презентацій, сідаємо на цікаві стільці й слухаємо презентаційну програму. «Зараз теорія, потім практика», – жартує в перекладі Ганс Крістіан. І ще нам ніби треба буде зібрати по відру вугілля. Теж жарт. Пан Гюттер працює в шахті з 1 жовтня 1970 року. Звик свого часу проходити на 10-12 метрів на день.

Цю шахту (справжню) заснував у 1875 році француз Клежи. Тоді це була найглибша шахта світу – 223 м. Потім були терикони. Під час війни тут було бомбосховище, потім закрили. І в 1975 році створили тренувальну шахту для навчання й підвищення кваліфікації гірників для всього Рурського району. З 1995 року кількість як копалень, так і самих гірників почала зменшуватися, але ще й зараз вони кваліфікують до 1700 шахтарів на рік. Як відомо, Німеччина збирається згортати видобуток з причини великої глибини залягання й, відповідно, високої собівартості робіт. Навіть з урахуванням транспортних витрат з Австралії, США, Росії, Китаю та ПАР буде дешевше купувати. Тому зараз вже гірники цього підприємства мають мати якусь другу спеціальність – слюсар, електрик і т. ін.

Тим не менше Рурський район залишається світовим лідером в технологіях видобутку вугілля. Ця тренувальна шахта використовується і для випробування й тестування нових видобувних машин. Наприклад, є нова машина вартістю 450 тис. євро, треба гірника навчити нею користуватися. Тут всього використовується 50-60 курсів для навчання та перепідготовки гірників.

В 60-х роках ХХ ст. в Рурському районі працювало близько 200 тисяч шахтарів на 96 кам’яновугільних копальнях. Це був пік виробництва. Зараз діють 6 копален, де працює близько 30 тисяч гірників. Планують до 2012 року зменшити до 2 копалень і 15 тисяч шахтарів, а до 2018 року взагалі видобуток згорнути. А може, ще продовжать, але ненадовго. Адже повна залежність від імпорту, як відомо, небезпечна. І чи варто втрачати світове лідерство в технологіях, адже тут найбільший рівень безпеки роботи в шахтах у світі. Минулого року тут загинув один гірник, але він до того мав інфаркт. Від катастроф тут ніхто ніколи не гинув. В Китаї щороку гине близько 10 тис. чоловік, хоча там і обсяги більші. Тут завжди було правило: по-перше, безпека, а потім вже профіт (себто прибуток). Всі гірники тут проходять і медичну підготовку, в плані надання першої допомоги.

Також в цій тренувальній шахті приймають гостей, як зараз нас, щороку до 5-7 тис. чоловік, а ще знімають художні фільми. Тут з метаном проблем немає, адже ми над землею. Тому безпечно фотографувати й фільмувати. Були питання про професійні хвороби гірників, всі працюють в закритих масках, тому силікозу немає, в основному артроз з причини тяжкої роботи. З приводи вібраційної хвороби внаслідок роботи з відбійним молотком, то зараз основну роботу виконують машини, ручна праця використовується лише як додаткова.

Дивимось два фільми німецькою мовою, хвилин по 15. Перший – про походження кам’яного вугілля, другий – про проблеми розвитку галузі в цьому районі. Дуже цікаво, корисно, повчально, навіть без перекладу, якщо не знаєш мови. В Рурському районі живе 5 млн. чоловік, всі роботи по відновленню території та ренатуралізації ландшафту, туризмізації місць випрацюваних копалень компанія RAG (АТ «Рурське вугілля») бере на себе.

Ненадовго проходимо в іншу тунельну кімнату-залу, п’ємо каву або напитки (Ганс Крістіан зазначає, що це – частина їхньої PR-роботи для публіки), збираємось та вирушаємо «на практику». Ось тунель, що під час війни був бомбосховищем і шпиталем. Спочатку проходи робили прямокутними, потім арочними. Тут бачимо обидва види. Тиск зверху може бути до 400 т/кв.см, за старими технологіями убезпечити не було можливості.

А ось і та машина за 450 тис. євро, своєрідний екскаватор, «якір». Апарат іде самостійно вперед і укріплює аркади. Ззаду машини сидить гірник і керує, це безпечно. А білі брезентові халати гірники носять, щоб їх було видно у темних шахтах. Ось типова ділянка шахти початку ХХ століття. Тоді шахтні стелі укріплювали дерев’яними стійками-опорами, причому перший стандарт висоти був 50-60 см, доводилося майже повзти. Тут зараз трохи вище. Але і сьогодні таке в деяких місцях є. Проповзання через такі лабіринти є частиною екзамену для гірників, їм треба вміти робити по техніці безпеки маленькі бункери про всяк випадок, до того ж, є повір’я, що дерево «говорить» перед тим, як впасти (на відміну від металу), тому є час втекти. От і ми ліземо туди нахилившись, висота десь 1 м. У такому зігнутому стані слухаємо черговий шматок екскурсії.

Беремо з собою в конверти трохи антрациту. Пан Гюттер з Максиміліаном на іншому екскаваторі в ніші перегортають гори породи. Оглядаємо обладнання для зупинки поширення вогню під землею. Зараз найглибший пункт розташований на глибині 1650 м. Там 60-75 градусів температура, є кондиціонер. У гірників та слюсарів спеціальна рація, антени, відеокамери на шлемах. В іншій ніші – нова забава: працюємо по черзі відбійним молотком, точніше, виконуємо декілька тренувальних рухів. Потім пан Гюттер демонструє на прикладі Марії та Наталії церемонію посвяти в гірники, за допомогою лопати й молоту.

В наступному лабіринті оглядаємо цікаву підвісну одноколійну залізницю в дії. Вагончик причеплений зверху на підвісній рейці і їде за командами робітника, які він здійснює за допомогою важелів і кнопок. Зараз це робив пан Гюттер рукою Максиміліана. Можна запрограмувати, щоб автоматично вимкнувся.

Далі нам пояснюють цікаві правила визначення кольорів касок. Жовті тут носять безпосередньо шахтарі-гірники, сині – слюсарі по машинах, зелені – електрики, червоні – «гаранти безпеки», оранжеві – пожежники, білі – керівництво.

На глибині 18 м і більше є рятувальні дороги, а також досить цікаві шлюзи для повітря, тобто для збереження його температури. Ось через такі супершлюзи ми й проходимо. Відчувається надходження кисню… А ось машина для герметизації, яка автоматично ставить штифти там, де показалась дірка.

Шахтарі працюють у навушниках, майже ізольовані від зайвих звуків і шуму, і є спеціальні знаки спілкування між ними за допомогою миготіння ліхтарів на касках. І остання забава – демонстрація «залізничного велосипеда» для слюсарів. По черзі на ньому катаємося.

…Батареї на відеокамері не вистачило. Згодом все сіло й на фотоапараті. Але найцікавіші події закінчилися. Чергові подарунки нашим гідам, здача плащів і касок на базу, прощання, виїзд до Бонну до готелю десь о 19-й годині. А на сьогодні ще й Кьольн планувався…

Бонн, колишня столиця колишньої ФРН, мій «другий Б» та перше на нашому шляху місто на Рейні, в принципі, звідси не так далеко, досягаємо його трохи більше ніж за годину. Причалюємо близ нашого готелю в центрі міста. Чекаємо. Невдовзі Ганс Крістіан заходить до автобуса й повідомляє, що тут нас «кинули»: номери всі здали, залишились тільки ті, що з набагато меншим комфортом (без санвузла й ін.). Яка зі сторін не вийшла в означений час на зв’язок, також складно зараз з’ясувати. Мене б, в принципі, і такі умови влаштували б, що з того, що душ буде на іншому поверсі… Але ж ідуть розбірки, наш колектив перебирає варіанти. Навіть пан Віктор телефоном своїй колезі, що зараз у Києві, висловлює прохання пошукати зараз по Інтернету вільні місця в готелях Бонна… До чого прогрес дійшов… Василь говорить, що власницею тут є особа українського походження, яка нібито «кидала» вже так наших співвітчизників… Поки розбірки тривають, ми прогулюємось по вулицях неподалік. Також трамваї-лебеді, затишність, історичний центр, приємність… Настя, дочка Анатолія Дробахи, по вивісках намагається вивчати німецьку мову, я намагаюся їй допомагати.

Нарешті знайшли непоганий варіант, сідаємо в автобус і їдемо за місто у бік Кьольна, десь з півгодинки, в принципі, це передмістя Бонна, і завантажуємося до готелю… «Haus Ilona Köln-Bonn», себто, щось на зразок «У Ілони». Мабуть, також наша… Номери непогані, навколо траса й простір, а не так щільно, як у центрі міста… Вирішуємо відзначити Івана Купала, десь за десяту збираємося у кімнаті пані Галини, вона поселилась одна, беремо в кого що є, щоб звільнити стіл для фуршету, телевізор кладеться на ліжко пані Галини. Невдовзі деякі наші дівчата на чолі з пані Уляною приносять декілька запашних духмяних віночків, щойно сплетених з навколишніх трав, і починають співати купальських пісень… Дуже зворушливо й цікаво, адже скоро одинадцята, і пізніше голосно вже нічого не можна робити, а як зробиш – це тобі не Україна, відповідати доведеться по всіх статтях… Тому фотографуємося по черзі у віночках, моя апаратура вся заряджається, тому тут, на жаль, я нічого не знімаю. Але Ганса Крістіана з сім’єю немає.

Цікаве спілкування, фуршет, омріяні романтикою подорожей тости…
7 липня, вівторок День восьмий
Програмні декларації:

07.07.09 (вівторок)

м. Бонн. Колишня столиця Західної Німеччини, відвідування будинку канцлера, екскурсія по місту.

м. Аахен. Собор з троном Карла Великого. Екскурсія по місту.
Девіз дня: Культурна велич німецького вікна на Захід
Маршрут: Бонн – Кьольн – Аахен

Об’єкти відвідування: будинок канцлера та музей історії Німеччини в Бонні, Кьольнський собор та його оточення, центр Аахена

Пригоди: Івана Купала досвятковували до третьої ночі (найстійкіші) на подвір’ї готелю з набраною з найближчого поля паном доктором Віктором капустою кольрабі, в Аахені в наш автобус в’їхали двоє відморозків на легковику, у них трохи вм’ялися номери й бампер, і вони звинуватили нас, ніби ми різко на підйомі загальмували… розбиралися години півтори

Невдачі: екскурсій як таких по Бонну та по Кьольну (як по містах) не було, по Аахену відбулася, але запізно, собор було зачинено, трон Карла Великого ж всередині… З тієї ж причини не придбав путівника по Аахену

Сюрпризи: цікаві зауваження від пані господарки готелю в Аахені: не лізти втридцятьох на одне ліжко й не кляпати на постіль червоне вино, як одного разу робили якісь професори… Сам Аахен дав трохи фантасмагорій…

Досягнення: роками омріяний Кьольнський собор з футуристично-урбаністичним оточенням… відвідано й візуально оцінено; з другим столичним «Б-містом» – Бонном – ознайомлено хоча б частково.
Десь з 0 годин найстійкіші спонтанно продовжують святкувати купальську ніч на подвір’ї готелю за столиками приготельного літнього кафе. Уляна, Віктор, Анатолій, Ігор, Василь, Марія, Наталя і я. І Аліна періодично ненадовго з’являлася, адже її вікно на першому поверсі виходило майже прямо сюди ж. Пан Віктор, доктор фізико-математичних наук та батько п’ятьох дітей, на чому він неодноразово наголошував, до столу два рази приносив з найближчого поля капусту кольрабі, яка споживалася просто «на ура»… Було весело, невимушено, приємна прохолода, зоряне небо… Добре, без зайвих наслідків все скінчилося. Заснув о 3.05. Професор міцно спав. Мабуть, добре, що нас в попередньому готелі «кинули», він же в самому центрі міста, там би точно так не погуляли…

Зранку, дізнавшись, о котрій я заявився, професор жартівливо повчав мене життю. Після сніданку, завантажившись з речами до автобусу, він знов-таки напівжартівливо оголошував п’ять злочинів, що ми накоїли протягом нашої купальської ночі. Це і порушення прав приватної власності (викрадання капусти з поля), і горлання після 23-ї години в громадських місцях, і несанкціоноване розпиття спиртних напоїв у громадських місцях, і дикі танці з віялами на головах, і пляшки під колесами автобусу, які приніс Василь після нашого останнього спонтанного застілля. Виїхали вчасно, і при виїзді лише купальський вінок, що одиноко безхозно майорів на торцевому боці готельної стіни, на мить нагадав про невимушену нічну романтику чи не найголовнішого слов’янського свята… Цікаво, чи таке могло б статися в Італії?

Але ж нас скоро чекають у Будинку канцлерів у Бонні. Там є наш список з номерами паспортів. Знов треба проходити КПП, знов нас повчають, що зброю й ножики з собою не брати… Невдовзі під’їжджаємо до входу в парк, де знаходиться Будинок канцлерів. Підходимо до чудернацького пам’ятника Аденауеру, Ганс Крістіан розповідає про утворення ФРН. Конституцію Федеративної республіки Німеччини було прийнято 23 травня 1949 року, а з нею було утворено й державу з тимчасовою столицею у Бонні, оскільки головний претендент – Франкфурт-на-Майні – був сильно розбомблений. А Бонн – майже непримітне затишне університетське місто, яке збереглося. Так і залишався тимчасовою столицею протягом усього періоду існування ФРН. Зараз його населення становить близько 150 тисяч чоловік.

Тоді ж тут зробили адміністрацію канцлера, а потім і всіх інших. Аденауер, Ергард, Кізінґер, Брандт, Шмідт, Коль. В принципі, й після об’єднання Німеччини та переїзду столиці до Берліну, Шредер і Меркель також мали до цього будинку певне відношення.

Основною заслугою Аденауера для німецького народу є те, що він досяг звільнення останніх полонених німців з Сибіру. За його правління було створено Посольство ФРН в СРСР, на зустріч з Хрущовим він їздив у легендарному урядовому вагоні і жив у ньому в Москві, зараз цей вагон у музеї.

Тут знаходився і парламент, і уряд ФРН. Їх перенесли реально пізніше 1990 року, коли було об’явлено про перенесення столиці до Берліну, там ще готувалися приміщення. Але до цього часу залишили головні офіси шести міністерств у Бонні, решта до Берліну поступово переїхала.

Підходить гід Томас Шлінкманн, співробітник близрозташованого Музею німецької історії, з ним проходимо до КПП, проходимо там паспортний контроль, і невдовзі опиняємось у чудовому парку. Ідилічно співають пташки…

В старі часи тут був такий собі курортик для відставних військових пенсіонерів. От і до 1949 року власником цієї садиби був такий собі Пале Шаумберг, колишній військовий, мав тут віллу. І новостворений уряд ФРН придбав її у нього. Адміністрація канцлера тут була до 1976 року, потім перемістилася недалеко. Оглядаємо розкішний історичний платан, під яким у липні 1967 року проходило засідання парламенту. В цілому парк нагадує чимось стандартний радянський санаторій, нехай трохи покращений, але щоб для уряду… як на мене, могло б бути й краще місце. Хоча…

Конрад Аденауер жив на березі Рейну напроти, сюди їздив на роботу. Наступний канцлер, Людвіг Ергард, що прийшов до влади в 1963 році, був професором економіки з Нюрнберґу, і замовив одному відомому архітектору бунгало, яке тут невдовзі й побудували. Після Ергарда тут жили, відпочивали й мали ділові та інші зустрічі наступні канцлери. Щось воно мені зовні санаторну їдальню нагадало… Стандартний скляний модерн, за бунгало – скляний паркан, через який видно Рейн. Але всередині цього бунгало ми побували з досить детальною екскурсією, майже в усіх кімнатах і вітальнях, а також і в санвузлі, цікаво, але як же далеко німецьким канцлерам до наших сьогоднішніх нуворишів… Одного разу в 70-тих роках терорист стріляв гарматою по американському посольству в Бонні з того боку Рейну, і тоді на цьому бунгало зробили захист – панцирне скло.

Кожен канцлер за традицією наприкінці свого правління садив у цьому парку дерево. Можливо, і Ангела Меркель посадить, адже на кінець вересня термін виходить, будуть вибори.

Прощаємося з гідом, виходимо і йдемо до величезної будівлі Музею німецької історії. Власне, основна частина цього музею знаходиться в Берліні, тут – лише починаючи з 1949 року. Але заходимо цікавим шляхом, через підземний перехід, в якому попадаємо на змодельовану залізничну вокзальну платформу з вивіскою «Бонн» і вагоном, на якому Аденауер у 1955-56 рр. їздив до Москви і жив там прямо в ньому. Через вікна добре видно інтер’єр вагону – вітальня, спальня, їдальня з посудом та ін. В самому туннельчику за склом – цікаві речі побуту, автомобілі 40-х років, а ще манекени якихось хлопців у шкіряному та старезної бомжихи невідомо в чому.

Музей саме тут вирішили зробити за часів Гельмута Коля, це мав бути музей історії ФРН, але Німеччина об’єдналася, і вийшов такий собі відділ сучасного періоду загального Музею історії Німеччини, основна частина якого знаходиться в Берліні. На платформі Ганс Крістіан вистрілює чергову уточнюючу розповідь про вагон. Вагон був побудований у 1937 році для представників нацистської влади і потім служив для канцлерів ФРН до 70-х років. Останнім був Віллі Брандт, який їздив у ньому по ФРН зі своєю передвиборчою компанією. І в ньому ж їздив на зустріч з лідером НДР до Ерфурта.

Далі ескалатором піднімаємося до центрального холу, Ганс Крістіан оформлює груповий квиток, я купую солідний путівник по цьому музею за 6 євро, німецькою мовою, і ще брошуру «Музеї Бонна», теж німецькою. Чомусь російською про Бонн нічого немає… Знімати всередині не можна. З музеєм знайомимося самостійно. З Аліною поступово обходимо всі поверхи, зупиняючись на найбільш цікавому. Все не передати. Безліч експонатів, музейні технології – просто фантастика! І відвідувачів багато. Наприклад, ось історична повозка з якоюсь неприглядною історичною цеглою. Але в одній цеглині – екранчик-моніторчик і кнопочки, обираєш собі зі списку фільм і дивишся. І таких прикладів – безліч! Найнеймовірніших! Майже немає неавтоматизованих експонатів. На другому поверсі, присвяченому періоду 1956-1963 років, спокійно натискаєш панно і слухаєш ту пісню Елвіса Преслі, яка тобі подобається. Аліна вибрала й трохи потанцювала, наглядачка при тому якось неспокійно посміхалася. Перший поверх тут присвячений 1949-1956 рокам, третій – 1963-1974.

Десь ближче до 12-ї збираємось і від’їжджаємо до Кьольна. Архітектура Бонна цікава, є й наземний, і підземний трамвай, своєрідний прообраз метро.

О 13.18 в’їжджаємо у Кьольн. Переїжджаємо Рейн, по праву сторону – надвелична панорама міста на чолі з найвідомішим собором. Крізь ремонти й новобудови пробираємось ближче до центру, вивантажуємося, автобус від’їжджає. Проходимо до собору.

…Вперше цим собором я професійно проникся у 1994 році, коли почав вивчати наукову літературу з проблематики спадщини. Так от, в одній зі статей я тоді прочитав, що, незважаючи на видатну світову історичну, архітектурну, художню, естетичну та іншу цінність, Кьольнський собор не увійшов до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з причини змістовно-функціональної й візуально-архітектурної невідповідності його самого з його оточенням. Тільки цілісний територіальний композиційний комплекс може претендувати на рівень Всесвітньої спадщини… І от зараз я реально в цьому впевнююсь. Але це трохи пізніше розглянемо й оцінимо, зараз давайте насолодимось цим мегашедевром.

Лише біглий погляд на нього – й вже мурашки по шкірі. А поряд якісь негри роздають якісь листівки, безліч туристів, «скульптури», що оживають за гроші, та інша непотрібна метушня… Заходимо всередину, велич вражає ще більше, опиняєшся ніби на порозі якогось Безмежного Великого Всесвіту… Це навіть не фантасмагорії й не екзистенції, це щось неосяжно величне й майже потойбічне…

У куточку Ганс Крістіан дає нам лекцію по місту й по цьому собору. Кьольн з сучасним населенням близько одного мільйона трьохсот тисяч чоловік – одне з найстаріших міст Німеччини, поряд з Тріером, якому взагалі більше 2000 років. Під час римлян Кьольн називався Колонія Клаудіо Ара Агриппіненсис. «Колонія» в німецькій мові поступово трансформувалося в «Кьольн». Собор почав будуватись в ХІ столітті, коли німецький король за його невизнання Міланом в ході своєї «штрафної експедиції» забрав звідти всі основні цінності. Зараз це найпрекрасніший собор Європи на північ від Альп. А на південь… Так, то ж Італія… Будувався близько 800 років, до 1880 р. Головний готичний собор Центральної Європи, найбільший за обсягом, більший, ніж Нотр-Дам-де-Парі… Вищим є тільки собор в Ульмі, на вежу якого ми підіймалися минулого року, але тут – ВЕЛИЧНІШЕ…

Далі довго ходжу зачаровано по цьому фокусу Всесвіту з відеокамерою та фотоапаратом. Шкода, що не грає орган… Вітражі й мозаїки, скульптури, ікони, приміщення, орган… Думи про вічне, незважаючи на спокійну людську метушню. Як же могла працювати в 70-ті роки Комісія ЮНЕСКО, щоб зробити такий вирок… От вловлюю чиюсь екскурсію російською, трохи захоплюю на камеру. Але Ганс Крістіан нам це вже розповів. У соборному сувенірному маркеті купую брошури про Кьольн та про собор.

Вийшли. Я чомусь майже відразу загубився. Але це не страшно, час і місце збору я точно знаю. На небі згустилася хмара неймовірної чорноти, такий потужний Cumulostratus, майже Nimbostratus, ніби захоплює собор до себе, підкреслюючи його велич… На жаль, реально сфотографувати його у всю його величину тут просто немає змоги. Хіба що сісти на якийсь гелікоптер і піднятися, тоді б… А поки що виходять знімки лише фрагментів, все ж навколо щільно забудовано дійсно жодному здоровому глузду не відповідаючими незграбними урбаністично-футуристичними нагромадженнями. От і оцінив. Правильно працювала Комісія ЮНЕСКО. Причому кожна споруда навколо – сама по собі досить оригінальна й цікава (наприклад, музей Людвіга), але коли вони так незграбно разом, тим більше поряд з ТАКИМ собором, то, знов-таки, в жодні ворота… З одного боку собор підпирає неслабий залізничний вокзал, там – житлові квартали й музей Людвіга, і лише з набережної, особливо з урбофутуристичного моста через Рейн, соборний колосс більш-менш проглядається з певними відтінками своєї грандіозності. Стоп! Щось мені це стало нагадувати нашу ситуацію з собором в Новомосковську. Читали Гончара «Собор»? Звичайно, не ті масштаби, що тут, але для України це просто безцінний унікум… Дерев’яний у степовій зоні, побудований козаками без єдиного цвяха… З одного боку підпирається автовокзалом, з іншого – ринком. Кьольнська ситуація в мініатюрі… А може, в масштабі 1:1?

Добре, що я вийшов-таки на набережну, трохи проглянув цікавий фонтан з мікроканальчиками та водоспадиками з журчанням, невелику пристань з рейсами суден на Дюссельдорф, і сам величний Рейн з його мостами в Кьольні. А ось на бульварчику, прямо на бруківці на набережній близ фонтану, лежить цікава тітонька, спокійно відпочиває під простирадличком, поруч ходять люди… Коло музею Людвіга музикант зворушливо грає на віолончелі. Декілька разів пускався дощик, я відкривав парасольку, але зливи, дякувати богові, не сталося. Симпатична дама похилого віку сфотографувала мене на фоні одного з фрагментів собору. З кожного ракурсу він неповторний. …А от на парапеті близ собору засіли якісь потворні бомжуваті панки. Ну де гармонія в цьому житті?

Недалеко від головного входу до собору негр мелодійно щось виводив на сопілці, розбризкуючи луну-ехо до навколишніх стін. Трохи пройшовся по центральних вуличках – нічого цікавого, крім ажурної елегантної клумби з фонтаном. Далеко до Страсбурга… Різко захотілося їсти, і в цих контрастах я не знайшов нічого більш розумного, як відвідати Макдональдс на вокзалі. Банальнішого й не вигадаєш… Тим більше що й серед клієнтури, й серед обслуговувачів тут явно переважали особи неєвропеоїдних національностей.

…Збираємось, від’їжджаємо під сліпим дощем. До Аахена всього 60 км. «Москаль», як «лагідно» називали GPS-навігатор львів’яни, російською мовою утробним голосом робота інколи щось говорив. Наприклад, «через 800 метров поверните направо», та ін. ТЕС на базі бурого вугілля у містечку Вайсвайлер, знов сліпий дощик, в’їжджаємо в Аахен, населення близько 100 тисяч чоловік, спостерігаємо величезну цікаву озерно-фонтанну композицію, зупинку громадського транспорту в формі павука, інколи проглядається аахенський собор у грізних хмарах, «москаль» щось говорить, ми пробираємося до центру і нарешті, коло 17-ї години, починаємо зупинятися поблизу нашого готелю, на підйомі на вузькій вулиці (і як наш автобус туди вперся!). І тут починається цікава пригода.

Якесь чорненьке Ауді ззаду в нас трохи в’їхало, у них трохи вм’ялися номери й бампер, і вони звинуватили нас, ніби ми різко на підйомі загальмували… Керував ним якийсь відморозок років 18-ти, за виглядом напіврокер-напівпанк, з ним товариш трохи старшого й соліднішого вигляду, який розумів російською. Не виключено, що й той розумів, але не зізнавався. Вони викликали поліцію, збирали з мешканців навколишніх квартир свідчення, звісно, на їх користь, не знаю, чим він їх там купував, поліціант записував їхні показання та перевіряв їхні документи, деякі представники нашого колективу також не мовчали й виказували версії на нашу користь, яка була очевидною. Особливо активною була пані Олена, яка поліцаю німецькою мовою інтенсивно доводила нашу правоту. Ганс Крістіан спочатку займався готелем, а пізніше став перекладати нашу конфліктну ситуацію. Виправдання відморозків виглядали абсолютно абсурдними, але для «гаїшника» насамперед важливими були показання «незалежних свідків». Наші ж водії німецької не розуміли й апріорі не могли збирати по квартирах якісь свідчення, очевидна нерівноправна ситуація. Та все ж таки закінчилось мирно: поліціант записав адресу нашого водія Степана, що в той момент був за кермом, і виписав йому попередження, без усіляких штрафів або будь-яких інших наслідків. Принаймні, треба сподіватися. Зайняли ці розбірки години півтори. Як бачимо, за останні два дні нашій групі проблеми створюють виключно вихідці з колишньої однієї шостої…

З готелем також дещо весело вийшло. Коли ми ще сиділи в автобусі на початку розбірок з відморозками, Ганс Крістіан у мікрофон об’явив, що тут у готелі нас зустрічає «старуха», володарка, що є надто прискіпливою до будь-яких, бодай найменших, псувань її майна і готельних речей. У якості прикладу Ганс Крістіан назвав ситуацію з її слів, коли нещодавно в якійсь кімнаті «тридцять чоловік лізли в одне ліжко й кляпали там червоне вино», пізніше Василь уточнив, що то були якісь професори. Дуже забавно… Так от, коли ця пані «забереться геть», можна поводити себе дещо вільніше, але знов-таки, «не лізти втридцятьох в одне ліжко й не кляпати туди червоне вино». Це Ганс Крістіан повторив декілька разів, ніби ми тільки про те й мріяли.

При поселенні мені ця «старуха» навіть трохи сподобалась, досить чемна фрау, привітна, навіть мапку Аахена десь розксерила і нам роздавала… Та й номер нам з професором дістався досить пристойний, Ігор навіть був у захваті й трохи заздрив, що наш номер удвічі більший, ніж їхній з Василем.

Нарешті виїжджаємо на екскурсію до центру й собору. Трохи часу на закупівлю продуктів, лишаємо їх в автобусі і йдемо. Вже близько 20-ї години. Історичний центр цікавий, відчувається справжня Європа, навіть єврофантасмагорії трохи замайоріли… Зупиняємося поблизу величного центрального собору Аахена і Ганс Крістіан дає нам, як завжди, цікаву лекцію про нього й про місто.

…Аахен для нас цікавий тим, що недалеко звідси, десь зо 20 км на південний захід, йде мовний кордон з французькою мовою, тобто кордон між поширенням германських і романських мов. Причому французька трохи лізе невеличким апендиксом-кутом на схід… Аахен – своєрідні ворота (або вікно) Німеччини на захід, як Львів для України. Звідси у восьми кілометрах на захід – Нідерланди, а в дев’яти кілометрах на південь – Бельгія. Стародавня траса Берлін-Аахен і зараз залишається дорогою № 1 в Німеччині. Район цивілізованої маргінальної компліментарності…

Собор тут також нетривіальний. Хоч і не такий грандіозний, як в Кьольні, але виглядає досить велично та, що найважливіше, середовище оточення з ним прекрасно гармонує! Його основна 8-кутна частина майже непошкодженою зберігається вже близько 1300 років, тобто з VIII століття, з часів Карла Великого, коли Аахен був своєрідною столицею не лише прообразу Німеччини, а й столицею Європи. На жаль, собор з троном Карла Великого виявився вже зачиненим, дехто з наших зібралися о 7-й ранку туди заявитися. Сам же Аахен для мене виявився першим містом Німеччини, де відчувається справжній дух історії Європи. Минулого року таке відчуття було з першого ж відвідуваного німецького міста, з Баутцена, а от зараз – тільки тут. Єврофантасмагорії Аахена привітно посміхалися, перелітаючи з будинку на будинок… Тим неприємніше було погоджуватися з фактом, що путівника по Аахену у мене не буде, в такий час його просто неможливо знайти…

В готелі Аліна трохи працює з моїм ноутбуком, WI-FI у «старухи» ловить прекрасно, в нашому номері з Василем і професором ми випили-таки трохи червоного вина, до ліжка з ним, дякувати богові, не полізли. Я трохи поспілкувався в Інтернеті й заснув…