Євген Наконечний Украдене Ім’я: чому русини стали українцями

Рецензуючи роботу німецького етнографа Кайндля, В. Гнатюк відзначав, що термін “русняк”, вжитий тут, “не оправдується ані наукою, ані традицією, ані нічим іншим”.

Локальна, прикордонна етнонімічна форма “руснак” (“Русьняк”) не знайшла широкого розповсюдження і зникла з ужитку. Проти терміну “руснак” виступили всі українські мовознавці. У 1829 р. Могильницький ствердив, що назва “руснак” є “згірдня і її не годиться уживати”. Те ж саме повторив Левицький у своїй граматиці в 1834 році, зазначивши, що назва русняк зовсім безпідставна. Так надалі на просторах Галичини, Буковини й Закарпаття в публічнім ужитку залишався споконвічний термін “русин”.
Сформована у революційному 1848 р. у Львові Головна Руська Рада звернулася із полум’яним закликом до народу, з якого чітко і ясно випливала національна ідентичність русинів. “Ми Русини Галицки, належимо до великого руского народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує”. Керівництво Головної Руської Ради на чолі з єпископом Яхимовичем було цілком свідоме того, що галицькі “русини” і “русини-малороси” по той бік австро-російського кордону — один і той самий народ. Ще в 1837 р. мовознавець Й. Лозинський писав: “Руська мова сягає від середини Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань”. Однією з найцінніших пам’яток української політичної думки того часу є брошура “Слово перестороги” молодого священика Василя Подолинського, що вийшла в м. Сяноку (Лемківщина) 1848 року польською мовою. Подолинський пророкував: “Справді, ми є русинами і віримо міцно у воскресіння вільної, незалежної Русі, швидше чи пізніше, на тому нам не залежить й нас зовсім не бентежить реченець, в якому нам та воля й незалежність судилася. Бо чимже є століття в житті нації? Хочемо бути народом і будемо ним, бо голос народу це голос Божий”. Усі наші західні сусіди називали нас тоді русинами.
Наприклад, у 1849 р. наші західні сусіди — словаки звернулися з відозвою до закарпатців, в якій, зокрема, говориться: “Братя Русини! Сусідство наше з Вами, покревність народна, зв’язуюча нас з людьми Вашими… побуджують нас, словаків, зголоситися до Вас, статечних і жвавих Русинів”. На Закарпатті, де найдовше зберігали старий етнонім, довго співали як гімн такі слова місцевого просвітителя О. Духновича:

“Я русин был, есьмы и буду! це те рішуче слово, яке прорекла зранена Підкарпатська Русь за ціле XIX століття устами Духновича. — Ви мадяризуйте, ви старайтеся стерти наш нарід з лиця землі — даремна ваша праця! Я русин був, є й буду. Проти вашої волі, проти вашої сили. — Я русин був, є й буду! Оцей протест — оце вся та сила, яка зробила ім’я Духновича дорогим всім підкарпатським русинам”. Інший поет, буковинський соловейко — Федькович писав про долю мешканців своєї рідної Буковини:
Де й камінь співає, лиш Русин мовчить?

Ох Боже мій милий, там Русину жить.

На Буковині термін “русин” в офіційному вжитку був аж до 1918 року, коли його замінили новим терміном “українець”. Після Першої світової війни до Румунії відійшла колишня підросійська Басарабія, де проживало в східній її частині 650 тис. українців. Вони не знали навіть, за свідченням сучасників, яким іменем себе називати. “Одні кажуть ми “рускі”, другі “малороси”, треті “русини”, головно ті з Хотинського повіту… Найбільша часть басарабських українців зве себе ще “рускими”. Однак треба зазначити, що це ім’я “руский”, “рускі” не є для басарабських українців те саме, що московський чи російський. Як ви скажете наприклад нашому чоловікові: “Ви руский, значить Ви москаль”, то він вам зараз відповість: “Я є руский, але я не москаль, я малорос”. Значить, що тут заходить баламутство, щодо національної назви, і цей хаос щодо назви існує на жаль і далі серед басарабських українців. Наші люди є свідомі того, що між ними, а москалями існує різниця; баламутство спричинює тут тільки назва “руский”, “рускі”.
Західноукраїнські переселенці за океан на місця поселення привезли стародавній етнонім “русин”. Під таким іменем їх знали в Канаді та США. Зміна наступила лише в 1919 р., коли термін “українець” став об’єднувати поселенців “свідомих свого національного походження”. В. Гнатюк, досліджуючи переселенців у Бачці (Югославія), ствердив “Бачванські Русини не затратили ще своєї народної назви,… вони називають себе “Русіні”, і під таким іменем знають їх сусіди”. Можна зазначити, що класики марксизму знали українців саме під іменем русинів. У довгому листі Енгельса до Маркса (1851) з польського питання знаходимо: “Чверть Польщі говорить по-литовськи, чверть по-русинськи”.
Австрія мала позитивний вплив на культурне, церковне і політичне піднесення Галичини, в тому числі на вільний розвиток заборонених Москвою русько-української мови та шкільництва. Ще 1787 р. при Львівському університеті засновано для русинів науковий інститут т. зв. “Studium ruthenum”. На початку XX ст. в Галичині функціонувало 15 гімназій з руською (українською) мовою навчання. На 1912 рік “було в Галичині 2420 державних українських народніх шкіл, в них навчало кругло 4600 українських учителів”. А в той час під Росією не було жодної української школи. У Львівському університеті працювали українські кафедри і в недалекій перспективі мали створити окремий український університет. На кафедрі історії працював майбутній перший президент України — Михайло Грушевський. Львівське Наукове Товариство ім. Т. Шевченка перетворилося на неофіційну українську академію наук. Приєднання до Австрійської монархії Галичини (1772 р.) українці розцінювали як “усмішку долі”, бо вона стала інтегральною частиною Європи. “Господеві слава, що не вся Русь попалася в поробу московську; що під людяним берлом [скіпетром] нашого австрийского царя остається одна часть руського краю, де народові руському своєї правди домагатися і за кривду братньої землі свій голос піднести вільно. Похіснуємо з нашої волі”.
Логіка довголітньої етноцидної політики деспотичної Росії вимагала загарбання Галичини, Буковини й Закарпаття, щоб без перешкод завершити процес знищення (повної асиміляції) русько-українського етносу. Імперська російська публіцистика докоряла царизму у “недальновидной снисходительности и уступчивости” при розділах Польщі, коли, мовляв, прогавили “исконную русскую землю” — Галичину, Буковину, Закарпаття, а могли загарбати. Особливо у цьому відзначалися проф. Київського університету знаний українофоб Флоринський і, згадуваний вже, київський “Клуб русских националистов”. Колонізатори постійно скиглили: “не дивлячись на властиву Катерині II геніальну передбачливість, вона допустила одну колосальну політичну помилку: вона погодилася… на передачу Австрії Червоної Русі та Буковини”. Цікаво, що Солженіцин вже в 1996 р. меланхолійно повторив звинувачення Флоринського і його компанії. Ця ж сама логіка асимілятора примусила Сталіна підписати з Гітлером пакт в 1939 р., за яким Західна Україна відходила під правління Москви.
У Петербурзі в 1908 р. було засноване “Галицко-Русское Общество” з філіями в усіх найважливіших містах Росії. Активісти “Общества”, зокрема гр. Бобринський, закликали царя розпочати проти Австрії війну, щоб приєднати до Росії галицьких “русских людей”. Але лунали і протилежні, тверезі голоси. Наприклад, П. Дурново, міністр внутрішніх справ Росії, попереджував: “Лише шаленець може хотіти приєднати Галіцію. Хто приєднає Галіцію, втратить імперію”.
У 1989 році, напередодні розпаду Совєтського Союзу, голова комісії з національних питань Верховного Совєта СССР Румянцев скаржився перед журналістами, що Сталін усе правильно облаштував і Прибалтику, і Сахалін з Курилами, і Молдавію, але зробив одну кардинальну помилку — приєднав Західну Україну. “А Западная Украина, — бідкався цей функціонер, — вечная боль головы”. До речі, називали Галичину Галіцією лише окупанти як зі Сходу, так і з Заходу. Найдавніші українські назви є Галич, Галицька Земля, Галицька Україна. Назва Галич вперше зафіксована, коли син Ярослава Осмомисла, Володимир, втік у 1188 р. на Мадярщину. На рік пізніше, у 1189 р., зустрічаємо першу в історії згадку про назву “Галіція”. Це пристосована до латинської вимови назва Галичини. Отож Галичина — найстарша історична і звичаєва назва цієї землі.
Російські українофоби різного гатунку від професорів університету до генералів із генерального штабу, врешті-решт, спонукали царську Росію розв’язати проти Австро-Угорщини війну, яка переросла в Першу світову. “Жажда знищення Піємонту українства в австрійській Україні була й одинокою дійсною та рішаючою причиною, що Росія ніби боронячи Сербії, пішла в війну із Австрією”. Вже на другий день війни (2.VIII. р.) російські війська здійснили давно підготовлений похід в Галичину. Захоплена зненацька, австрійська армія тимчасово відступила до перевалів Карпат. Здавалось, нарешті зреалізується імперська мрія Москви оволодіти ненависним гніздом сепаратистського мазепинства і покласти край русько-українському етносу. На початку серпня 1914 р., тобто після оголошення Росією війни Австрії, у Києві відбулися збори т. зв. “Карпато-Русского Освободительного комитета”. Комітет видав десятками тисяч екземплярів прокламацію до “Многострадального Русского Народа Галицкой земли!”. В прокламації, зокрема, є такий пасаж: “Последний твой повелитель и враг — злопамятная Австрия, напосилась на твою душу, на твою виру, на твое славное имя Русь, русский”. Дядько царя, він же російський головнокомандуючий, звернувся до населення Галичини з пихатим маніфестом, витриманим в дусі панмосковитської ідеології: “Спадщина св. Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, хай піднесе прапор єдиної, великої Росії!.. Хай Господь допоможе своєму царственному помазанику Миколі Олександровичу, імператорові всієї Росії, завершити діло великого Івана Калити”. Російська відозва до галицьких українців 1914 року звучала: “Русини и Галичани!”.
Посилаючись на “історичні права” дрібного заліського князька, який володів територією, що дорівнює двом-трьом сучасним адміністративним районам, маніфест облудно закликав галичан ставати під прапор імперської химери “єдіної, нєдєлімої”. Реально це означало тотальний погром українства. Всі українські установи Галичини й Буковини незалежно від їх характеру, а також видавництва, газети, журнали, бібліотеки, школи, гімназії, кафедри, дитячі садочки тощо були російськими жандармами закриті. Розпочалася брутальна ліквідація української греко-католицької церкви. Одночасно відбувалися масові репресії українських діячів: політичних, освітніх, церковних. До Сибіру за неповний рік російської окупації заслано понад 12 тисяч осіб, серед них самого митрополита А. Шептицького. У 1939–1944 роках НКВД повторило це у значно більших масштабах.
Вторгнення до Галичини мільйонної російської армії, не рахуючи хмари ісправників та жандармів, мало ще й інші наслідки. Вперше українське селянство Галичини, Буковини і частково Закарпаття зустрілося віч-на-віч з такою масою російського селянства, а інтелігенція мала змогу отримати досвід спілкування з російським офіцерством. Наступала історична доба: пора взаємопізнання і пора втрати ілюзій. Галицькі русини вочевидь переконалися, що “русскіє” від “русинів” відрізняються й мовою, піснями, обрядами, способом життя, домашнім і родинним устроєм, традиціями, одягом і по суті, віросповіданням. Зустріч із солдатами-українцями, теж справила “глибоке вражіння в широких народніх верствах Галичини, що в масі своїй вперше зрозуміли й відчули теоретичне перед тим для них поняття “Україна”, почули свою близькість до неї, споріднення з нею”. 3і свого боку російський загал дізнався, що в Австрії, згідно з переписом населення 1910 р., проживає чотири мільйони сто сімдесят тисяч людей, які свою національну приналежність означують стародавнім, княжим етнонімом “русин”. “В далекой от нас Австро-Венгерской монархии, по обеим склонам Карпатских гор, в Галиции, Буковине и Венгрии, проживает родственное нам славянское племя — “русины”. Потім авторка цієї пропагандивної брошури пояснює, що “русини” є не хто інші як “малороси”. В іншій подібній брошурі того ж воєнного часу так само говориться про чотири мільйони русинів в Австро-Угорщині, а далі: “Кверху от Сяна живут поляки, книзу — русины, то есть те же украинцы, тридцать миллионов, которые цельным сплошным куском заселяют весь юг России”.
З наведених публікацій воєнної пори неспростовно випливало, що на непідвладній Москві українській території понад чотири мільйони людей називали себе літописним (IX–Х ст.) етнонімом “русин”. На питання, хто такі ці “русини” і як вони співвідносяться до “русскіх”, відповідь була однозначною: “русини” — українці (малороси, хохли), а “русскіє” — росіяни (москалі, кацапи). Історик Я. Ісаєвич відзначає: “Характерно, що саме на українських землях найдовше зберігся історичний етнонім “русин”. Стосовно т. зв. великоросів, то вони ніколи, ніде себе русинами не називали. Протиставлення термінів “русин” — “русскій” викликало і викликає в московських істориків та публіцистів роздратування, вони намагаються перекрутити ці терміни. Чорносотенська газета “Киевское Слово” скаржилася на початку XX століття, що російська преса, “беря пример с иностранных”, мешканців Галичини називає неправильно якимись “Русинами”. Під російським впливом, група угорських письменників (Мілош, Крно та ін.) писала: “Колись буржуазні ідеологи намагалися перехрестити українців під Карпатами на русинів, щоб підломити їх крила. Ті крила, що несли їх в рідний край, до рідної матері-України, до Дніпра”. Цікаво, як то в Х ст. буржуазні ідеологи перехрещували українців у русинів? Про нібито штучне і недавнє утворення назви “русин” чужинцями та про те, що назва ця не відносилася до жодного племені, писав навіть президент Чехословацької АН Неєдли.
З сучасної точки зору імперіалістичний напад Росії на Австрію був для широких українських мас часом прозріння, консолідації та засвоєння нового етноніму “українець”. Назрівала національна революція. Справдилося передбачення міністра Дурново.
XX. СОБОРНІСТЬ
Об’єднаним, єдиним і неподільним завжди прагнув бути український народ. Бо “собором”, — як каже прислів’я, — “і чорта поборем”. На відміну від Наддніпрянщини, для західноукраїнських земель, які з другої половини XVIII ст. перебували в складі Австрійської імперії, зміна етновизначального терміну не була пекучою історичною потребою. Це ж стосувалося і “Срібної землі” (Закарпаття). На західних землях побутувала серед населення свіжа пам’ять про княжу добу, не переривалися традиції Руської церкви, затрималися архаїчні риси мови, тут непорушно зберігався в повсякденному народному вжитку споконвічний етнонім “русин”.
У багатій історичними традиціями Галичині, яка здавна із своїм центром Львовом виступала в ролі другого, після столичного Києва, культурного осередку українського народу, перехід на етнонім “українець” розтягнувся більше ніж на півстоліття.
Для Відня ні сам етнонім русин, ні малозрозуміла австрійським німцям руська мова загалом не становили якогось підвищеного інтересу — германізація русинів після “Весни народів” не входила вже в рахубу. Розвиток історичних процесів по обидва боки від річки Збруч, яка ділила територію нашого народу на російську і австрійську займанщини, виявив їхню несхожість. У той час, коли в Росії душили найменші прояви українського відродження, під Австрією національно-культурне і політичне відродження Галичини починає вільно розвиватися від 1848 р., від знесення панщини. Проте в умовах бездержавності здійснити перехід переважно селянського населення західноукраїнських земель на новий етнонім було складним завданням. Треба було здолати опір консервативних, упертих і затятих галицьких русинів, а також опір державної адміністрації Галичини, яка перебувала тоді у ворожих польських руках. До того ж у цю справу активно втручалася царська охранка, підтримуючи розкольницьку течію в суспільстві, відому під назвою москвофільство. Стрижнем усієї діяльності москвофілів була якраз боротьба з новим етнонімом “українець”, бо основою москвофільської ідеології була повна негація національної самостійності українського народу. Проте їх зусилля були марними: “Традиційно відомі як русини, або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, то була реакція на хибний і образливий ярлик “малоросів”, вигаданий для них царатом. (Українець — це просто політично свідомий рутенець). Культурне пробудження українців великою мірою було стимульоване поетичною творчістю Тараса Шевченка (1814–1861), політичне пробудження набрало темпу наприкінці сторіччя. В Росії українці зіткнулися з режимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за регіональну російську меншину і дозволяючи їм лише одну релігійну конфесію — російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну та політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву українців. На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою”.
Оскільки перехід до нового етновизначального терміну був рухом чисто ідеологічним, то очолити його мала інтелігенція. Для цього потрібна була генерація вироблених політично та ідейно провідників, що цілеспрямовано і незламно повели б народ за собою. І така генерація інтелектуалів, у слушний час, з’явилася на галицькій землі. Із плеяди тодішніх славних національних лідерів, які перехрестили галицьких русинів на українців, достатньо вибрати лише три постаті: це — історик Грушевський, письменник Франко, митрополит Шептицький. Для сучасників ці геніальні особистості, якими міг би пишатися будь-який європейський народ, вважалися вищими авторитетами. Саме вони перехилили остаточні терези на користь етноніму “українець”.
У російській історіографії до сьогодні побутує уявлення, що перехід на новий етнонім в Галичині був здійснений завдяки австрійсько-католицькій інтризі. “Відень і Ватикан поспіхом готували Галіцію на роль “українського П’ємонту”, перетворюючи русинів (самоназва галичан до початку XX ст.) в українців, вносячи лозунг всеукраїнської єдності, обіцяючи в майбутній війні відрив Малоросії від Росії”. Як бачимо, російські історики такі поняття як патріотизм, національна свідомість стосовно українців не беруть до уваги. Скрізь лише вони до сьогодні здибають інтригу і змову чужоземців.
У Галичині якийсь час вживалися паралельні терміни: Русь-Україна, русько-український або українсько-руський. Вперше їх вжив у 1866 р. Павлин Свєнціцький, потомок гетьмана Виговського, у редагованому ним журналі “Sioło”, говорячи про присвячення цього журналу “справам людовим українсько-руським”. Повний заголовок журналу був таким: “Sioło. Pismo zbiorowe, poświęcone rzeczom ludowym ukraińsko-ruskim”. У першому зошиті, який появився в липні 1866 р., у “Вступному слові” редакція підкреслила: “На просторі від Балтійського моря до Чорного, від Кавказу поза Карпати бачимо осілий п’ятнадцятимільйонний народ, що говорить одною мовою, що має спільні звичаї і обичаї, скрізь вірний своїм традиціям і одну леліє надію”. За свідченням Івана Франка: “Скільки знаємо, власне Свєнціцькому належить першому термін “українсько-руський”. Саме для означення соборності Павлин Свєнціцький, який підписувався псевдонімом “Павло Свій”, вжив хоронім Україна-Русь “для протиставлення до назв Велика Русь та Білорусь. Це його новоутворення відразу якось не прижилося — тільки завдяки працям Михайла Грушевського та Івана Франка стало загальновизнаним у науковому та публіцистичному стилях української мови”. Про заслуги Павлина Свєнціцького в розвитку національної самосвідомості галицьких українців пише чимало дослідників. Разом із Свєнціцьким піонером впровадження в Галичину терміну “український”, поряд зі словом “руський”, був один із засновників “Просвіти”, священик Стефан Качала. У 1871 р. П. Куліш та І. Пулюй видали “Новий Завіт” у перекладі “мовою русько-українською”. М. Грушевський назвав свою фундаментальну працю “Історією України-Руси”, а І. Франко написав “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року”. Паралельні терміни набирали щораз ширшого розповсюдження. У позацензурному женевському журналі “Громада” в 1880 р. була опублікована “Програма” за підписами М. Драгоманова, М. Павлика і С. Подолинського, в якій, зокрема, проголошувалося: “Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тісси в теперішнім Венгерськім королевстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й Кубанську землю в теперішнім Російськім царстві, — від верху р. Нареви на півночі до Чорного моря на півдні, — ось усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою. В цій стороні найбільша частина всіх здобувачів, — се б то хліборобів і робітників, — українців. Напроти того, велика частина чужинців: поляків, жидів, німців, венгрів, москвинів… Тепер власне ці чужинці, котрих наслали на Україну ті держави, що до них пристали, панують над українцями”.
Попередньо згадувалося про те, що створена у Львові в 1848 р. “Головна Руська Рада” звернулася із маніфестом до народу, висуваючи ідею соборності всіх русинів на всіх етнографічних територіях. У жовтні 1885 р. у Львові утворилась Народна Рада, політичне керівництво галицьких народовців з Юліаном Романчуком на чолі. З ідейного погляду вона була продовженням “Головної Руської Ради”. Програма Народної Ради підтверджувала ідею соборності, вносячи характерні термінологічні корективи:
“Ми Русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти міліонового, маючи за собою тисячилітну минувшість історичну, — народу, що, утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікся і не зрікаєся прав самостійного народу, — як первісні жителі Руси галицької, котру по розборі Польщі прилучено до Австрії, на основі давніх претенсій корони угорської, — найшовши в державі австрійській, перше з волі монархів австрійських, а відтак силою конституції, услівя до свобідного розвою національного — придержуючи ся серед теперішніх обставин державно-політичних заявлень програмових: “Ради народної руської” з року 1848-го, перших загальних зборів “Народної Ради” з року 1888-го, руських народних послів станових з року 1890-го і руських послів Ради державної з року 1891-го постановляєм:
І. Хочемо всесторонного і свобідного розвою нашої руської народности, яко самостійної народности словянської...”.
Незабаром по тому у жовтні 1890 р, засновано в Галичині нову політичну партію під такою назвою: “Руско-українська радикальна партія”. Соборницька ідея знайшла своє відображення і в програмових засадах київського “Братства Тарасівців” 1893 р., де, зокрема, записано: “Для нас сьвідомих українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Росийська однак нам рідні”. Після величавого соборницького святкування сторічного ювілею (1898 р.) появи “Енеїди” Котляревського, в якому брали активну участь галичани і буковинці, “наступило також устійненя в означуванні назви нашої нації: замість “русский”, “руський”, “Русин”, “Русь” самочинно волею нашого народу прийшло до уживання: “українсько-руський”, “українець” і “Україна-Русь” як перехід до “український” і “Україна”.
З 90-х років XIX ст. в Галичині та на Буковині почала з’являтися низка історико-публіцистичних розвідок, велика кількість статей в часописах, популярних серед народу календарях про необхідність прийняти новий соборний етновизначальний термін. Через широку мережу читалень “Просвіти”, через школу і, навіть, через проповіді патріотичних священиків, говорилося про новий етнонім. Патріоти розуміли, що спільний етнонім був для українців надзвичайно потрібен. “Однак приживався він з великими труднощами, і цей процес тривав доволі довго. В підавстрійській Західній Україні ініціаторами переходу з назви “русини” на назву “українці” були народовці”. Добре прислужилися справі щорічні березневі заходи на честь співця України Шевченка. Культ Шевченка, що виник тоді в Галичині і поширився по всій Україні, був не культом особи, “а культом ідеї, що лежить в основі нашої національної свідомості”. У святкових доповідях з цієї нагоди, в тій чи іншій формі, звучала назва “Україн”. Ось типовий уривок з однієї із таких доповідей: “Нашому народови, розділеному кордонами, присвічує Шевченків геній як досвітня зірниця. Дивлячись на ту зорю — споминаючи Тараса — українці по сім і по тім боці кордону улітають в думках в країну його ідеалів — почувають себе ближчими, ріднішими, чують ту саму кров у жилах, почувають прилив національної енергії і сили — і вірять твердо, що прийдуть щасливіші від нас покоління, сповнять цілий заповіт нашого генія, а тоді спомянуть його в обновленій вольній Україні!”12
У своєму знаменитому зверненні до молоді Іван Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями, не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціяльних кордонів”.
Авторитетна серед народу Галичини греко-католицька Церква активно сприяла зміні етноніму. Галицькі москвофіли з того приводу звинувачували митрополита Шептицького в тому, що він “ворожий російському народові”, дорікали за заміну слова “русский” словом “український”.
Поступово галичани приймали соборні терміни “Україна”, “українець” як своє національне ім’я. Збірник інформаційних, публіцистичних і програмово-теоретичних матеріалів — женевська “Громада”, відзначала, що вже “з 1861 р. в Галичині з’явився цілий гурт молодих студентів, названих українцями, народовими або мягкими русинами, котрі казали, що галицький народ однакий з українським в Росії”. Один з тих нових патріотів О. Барвінський у своїх підручниках для учительських семінарій і гімназій Галичини “ввів назву українсько-руський”. Така зміна у назві принесла очевидні незручності, але вона була продиктована бажанням наголосити моральну єдність із Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування “Русі” з “Росією”.
Заходами українців з Києва в 1873 р. у Львові засновано Наукове Товариство ім. Шевченка. На зразок Академії Наук, Товариство видавало авторитетні наукові “Записки” (ЗНТШ). У 1902 р. редакція ЗНТШ виступила з наступною заявою: “Офіцияльна назва, прийнята в видавництвах Наук. тов. ім. Шевченка та і в значній частині иньших видавництв — “Україна-Русь” або “Русь-Україна”, “Українсько-руський”, в значінню українська Русь, український Русин, для відріжнення від иньших Словян, що прикладають до себе руську назву — Руси Московської, Білої. Там де непорозумінню нема місця, може бути уживана для короткости проста назва Русь, Русин. Проте “український”, поки ще не утерлося вповні в значінню национальної назви, може де що дивно звучати, приложене до часів давнійших, але для новійших часів вповні може уживатися в значінню “українсько-руський”. Для тіснійшого означення нашої Руси слово “український” вповні надається, бо як раз з “українською” частиною нашої території й народа звязаний найяснійший проблиск нашої национальної сьвідомости й народньої сили (в XVII в.), тому воно й було від початків нашого відродження уживане в літературі. Нині воно уже усьвячене нашою культурною істориєю”.
У 1907 році після виборів серед послів до Віденського парламенту виникла суперечка, як назвати свою репрезентацію: руська, малоруська чи українська? Перемогла назва українська.
Великого впливу набрала тоді книжка Л. Цегельського, написана в соборному дусі. Зокрема, в ній писалося: “Наші закордонні браття в Росії мусіли занехати ім’я “Русь” і “руській”, а прийняти ім’я “Україна”, аби тим способом відріжнитися від “Русских” (т. є. Москалів). Ні, ми Галичане не можемо відречися від імені “Русь”, “Русин”, так як уживають їх в слові і письмі, добре знаємо, що ті слова значат то само, що “Україна” і “український”. Ми знаємо, що Русь і Україна то все одно, що то одна і та сама земля, так само як Русини і Українці то один і той же народ”.
Для західноукраїнських вчителів був випущений спеціальний номер педагогічного журналу із тлумаченням потреби зміни етноніму. “Коли ми бажаємо бути одною нацією з одною мовою, то мусимо уживати й одної тілько національної назви. Щоби се сталося, потреба вже раз увести у школу й уряд один загальнонаціональний термін: “Україна”, “українець”, “український”, а давний полишити тим чим він був і є, себто історичним терміном”.
Процес переходу до спільної назви гальмували, розгорнувши бурхливу діяльність, різноманітні таємні і явні агенти царської деспотії. У хід пустили все: підкуп в якнайширшому розмірі (рублів не шкодували), обіцянки, шантаж, а також вербування невігласів-ідеалістів типу отця І. Наумовича. Останні, впавши в “москвобєсіє”, як ведеться, були найнебезпечнішими. Один із стовпів москвофільства, згадуваний о. Наумович, постійно виступав проти терміну “українці” і проти українського фонетичного правопису: “Фонетику котрою издается орган Просвиты “Правда”, уважаю за найтяжшую язву, якою Господь мог покарати Русь нашу”. Невдоволений ідейним розвитком галицького суспільства, Наумович емігрував в Росію, де незабаром, гірко розчарований в царській дійсності, помер з розпуки. Охранка, проте, для нових галицьких адептів “єдіной, нєдєлімой” грошей не шкодувала. Так вдалося, не без допомоги поляків, створити в австрійській тоді Галичині вже згадувану москвофільську партію, що надовго розколола галицьке суспільство на два ворожі табори. Москвофільські партійні функціонери, так само як пізніше закордонні комуністичні функціонери, перебували на повному фінансовому утриманні Росії. Взагалі москвофільський рух мав слабенький зв’язок з народом і виступав переважно як рух клерикальний. За поданням жандармського управління царський уряд фінансував їхні газетки “Слово”, “Пролом”, “Новий пролом”, “Червоная Русь”, “Галицька Русь”, “Галичанин”. В утвореній в 1875 р. “Комиссии по украинофильской пропаганде в южных губерниях России” було вирішено “підтримати, видавану в Галіції, і направлену вороже українофільству газету “Слово”. Назначити газеті, хоча б невелику, зате постійну субсидію”. Священик російського посольства в Австрії М. Раєвський, видав, наприклад, закарпатцю А. Добрянському 15 тис. гульденів на москвофільські цілі. Названі газетки, що виходили в різний час, поборювали українське національне відродження, прославляли царську деспотію і особливо запекло виступали проти етноніму “українець”. Зі шпальт тих газеток пішли гуляти по світу такі, наприклад, недоречності, що “тепер русини в Галичині почувають себе вже не русинами, а росіянами”. Інший запеклий москвофіл, Мончаловський, зміщував поняття етноніму в площину поліційну, роблячи донос, що, мовляв, українство “схиляється перед польсько-жидівсько-німецькими соціалістами”.
Боротьба між українцями (народовцями) і москвофілами отруїла на довгі роки (практично до 1918 р., ремінісценції тривали й довше) громадське життя в Галичині. Вирішальне значення у тій боротьбі відіграла, як уже було зазначено, проблема етноніму. Москвофіли, спекулюючи традиційними для західних українців етнонімами “русин”, “Русь”, доводили згідно з бажанням своїх хлібодавців, що він тотожний до назв “русский”, “Россія”. Народовці заперечували таку лжетотожність. Дивно, але М. Драгоманов став на бік москвофілів. Він переробив старий Кривоносівський марш “Гей не дивуйте, добрії люди…”, з надією що він стане українським гімном:
З північною Руссю не зломим союзу:

Ми з нею близнята по роду...

Ти, Русин північний, оден із всіх братів

Велике зложив государство.

Драгоманов наводить декілька вельми плутаних і, головне, неправильних з історичного боку аргументів на користь “москвофільської” тези. Попри те, заслуговує на увагу глибоке розуміння М. Драгомановим важливості проблеми етнонімів. “Тут зустрічаємо уперед усього точні праці, з термінологією, прийнятою до цього у галицьких народовців, по котрій література російська є синонім великоруської і єсть через те щось не тільки одмінне, але і противне до літератури малоруської, або як кажуть у Галичині, руської. Ця термінологія має свій корінь у тій ріжниці, котру у Галичині проводять між Руссю, а Росією. Питання про цю ріжницю дуже важне, бо з тієї формули, яку про це діло поставимо, виходять преважні виводи, торкаючі не тільки усі літературно-культурні діла великого краю од Карпат до Уралу, але навіть і політичне життя цього краю”.
Варто тут також згадати етнонімічні вправи “полуукраїнця”, за його власними словами, або, як його свого часу називали, “бандерівця в літературі” О. Солженіцина. В українофобській статті “Як нам облаштувати Росію?” він робить таке “одкровеніє”: “В Австрии в 1848 галичане еще называли свой национальный совет — Головна Русская Рада”. Наприкінці 1993 р. Солженіцин опублікував підбірку статей на “украинско-русские темы”, де, зокрема, свою хворобливу українофобію знову обгрунтовує етнонімічними аргументами. Він не розуміє, що Головна Руська Рада, створена в Галичині 1848 р. — це не “Главный Русский Совет”, а руська мова галичан — не “русский язык”, і русин — зовсім не “русский”. До речі, Солженіцин в шовіністично-імперській статті “Як нам облаштувати Росію?” із пафосом повторив старі білогвардійські наміри з 1919 р. розділити Україну на “Новоросійську Область” (Таврія, Катеринославщина, Херсонщина) і на “Харківську та Київську Області”. І це той самий Солженіцин, що писав: “Нації — це фарби людства; зникнуть вони — людство стане таким же сумно одноманітним, як коли б усі люди прийняли б однакову зовнішність і однаковий характер. Безсумнівно, що зачин існування племен — в Замислі Творця. На відміну від будь-яких людських об’єднань та організацій — етнос, як і сім’я, як і особистість, не людиною вигаданий. І має не менше органічних прав на існування, ніж сім’я і особистість. А нація — ця ж сім’я, лише наступного рівня і обсягу: і її теж скріпляють неповторні внутрішні зв’язки — спільна мова, спільна культурна традиція, спогади про спільну історію і завдання на майбутнє. І чому ж самозбереження нації гріховне?” Гарно сказано, але чомусь для Солженіцина, збереження української нації і її етнічної території є гріховним.
Достойну відповідь Солженіцину дав довголітній український політв’язень С. Караванський. “Про русских та руських. До Вашої зауваги, що 1848 р. галичани називали свій орган Головна Руська Рада, треба додати, що термін руський мав поширення в мові аж до 1916 р. Але окупація Галичини 1916 р. російськими військами і заслання Митрополита Андрея Шептицького разом з низкою руських діячів на Сибір остаточно переконали галичан відмовитися від стародавнього імени руський, аби в термінологічному відношенні не складати одного цілого з імперськими русскими.
Отож у цій словесній самообороні українців завинила зовсім не Австрія, а та ж таки російська імперія. Якби українці зберегли своє предковічне ім’я (як це зробили закарпатці), їм важко було б обстоювати свій руський образ, на цей раз од відторгнутих свого часу північних братів — сучасних русских. Крок цей і собі мав би викликати захоплення: стародавній народ, який свого часу перетяв шлях ордам Батия до Європи, поклав на вівтар національного рятунку своє тисячолітнє славне ім’я! Чи багато в історії таких прикладів! Я не виключаю, що коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім’я, яким його записано і в “Слові о полку Ігоревім”, і в літописах Нестора”.
Остаточно нова соборна назва прийнялася по всій українській території лише на початку XX ст. “Тільки національне відродження XIX віку принесло остаточну перевагу терміну Україна, українець, український, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни “Русь”, “русин”, “русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає там назви: український, українець, Галицька або Західна Україна. Вдержалася стара назва Русь лише на Закарпатті”. Необхідна була, як бачимо, довга, копітка, виховна робота в соборному напрямку. “Багато наших людей називають себе русинами, або руськими. Це дійсно є наша стара назва, бо й край наш називався Русь. Але ця назва тепер не зручна, тому що руськими стали називати себе москалі; вони присвоїли собі цю нашу назву, хоч є зовсім іншим народом, ніж ми. А що вже віддавна наша земля називалась також Україною і люди наші українцями, то і ми мусимо вживати тільки цієї назви”. У вже згадуваному зверненні до галицької молоді на початку XX ст. Іван Франко закликав: “Перед українською інтелігенцією відкривається тепер задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”.
Переломним моментом для утвердження етнотопоніму “Україна” і етноніму “українець”, “українка” стала Перша світова війна. Як ми вже говорили, Росія здавна готувалася до імперіалістичної війни з Австрією, “щоби визволити своїх братів з під австрійського ярма. Тими братами мали бути чотири мільйони українського населення Галичини й Буковини”. Звичайно, існують різні версії про причини російсько-австрійського антагонізму, що в остаточному результаті викликав Першу світову війну. Але однією з головних причин була беперечно українська проблема. “І доки живе Галичина, доки в Галичині триває під опікою конституційної Австрії український народний рух, доти не задавить його Москаль і на Україні російській та не вспіє спинити його зросту. Ось чому Москаль хоче дістати Галичину у свої загарбущі руки. Москва хоче задавити наше народне життя в Галичині, щоби від Галичини не зайнялась ціла Україна. Москва хоче здобути Галичину, щоб здавити на віки наш нарід. Тому Россія зачала війну з Австрією”. На самому початку війни в серпні 1914 року в Австрії була створена добровільна військова формація під назвою Українські Січові Стрільці (“Усусуси”), які своєю кров’ю скріплювали соборний етнонім.
У липні 1915 р. група українського парламентського представництва Галичини звернулася до австрійського уряду з меморандумом про вживання в урядових актах національної назви “українці” замість “рутенці”. У “Меморандумі” йшлося про те, що назва “русини” (точніше, її латинська транскрипція “Ruthenes”) була прийнята австрійським урядом як національна назва українців, які увійшли до складу Австрійської держави. Основним аргументом тут послужила національна назва греко-католицької церкви. Прийнята назва мала один важливий недолік — вона була майже ідентичною з поняттям “росіяни”. На цій подібності назв, говориться в меморандумі, галицькі москвофіли будували свою теорію про “единый и неделимый русский народ”. Якщо в мирний період двояке трактуваня національного імені викликало непорозуміння локального характеру, то в умовах війни це призвело до трагічних наслідків. Тому “Меморандум” констатує, що назва “русини” не може більше служити для національного означення українського народу. А всі національно свідомі українці по обидва боки кордону відтепер будуть вживати в наукових працях, публіцистиці та іншій літературі лише назву “українці”.
Перед тим (1914–1917 рр.) політичні діячі з підросійської займанщини утворюють на Заході впливову пропагандистську організацію — Союз визволення України (СВУ). Роль СВУ в поширенні термінів “Україна”, “українець”, зокрема на східноукраїнських землях, була дуже значною.
Наприкінці Першої світової війни українські революційні маси несподівано сказали тут своє вагоме слово. “Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і в Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, то росіяни в Петрограді, а євреї в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, що має назву Україна”. Боротьба за волю призвела до того, що назва Україна знайшла тоді своє формальне завершення проголошенням Української Народної Республіки 20 листопада 1917 року і Західно-Української Народної Республіки 1 листопада 1918 року, а також соборними актами від 22 січня 1918 року і 22 січня 1919 року. Тими актами “назва Україна та український стверджується офіційно як у внутрішньому, так і в зовнішньому міжнародному вжитку”.
На відміну від білогвардійських політиків, большевики швидко зрозуміли силу пробудженого українського народу, що знайшло своє відображення у такій заяві: “Национальные же требования украинцев, самостоятельность их народной республики, ее право требовать федеративных отношений, признаются Советом Народных Комиссаров полностью и никаких споров не вызывают”.
За берестейським миром від 9 лютого 1918 року офіційно визнали назву держави “Україна” совєтська Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. За міжнародним ризьким договором, укладеним 18.ІІІ.1 р., назву “українець” визнано “як одиноку і всенародну” замість таких інших давніших назв: 1. руської, 2. русинської, 3. полуднево-руської, 4. малоруської, 5. малоросійської, 6. українсько-руської, 7. русько-української. Прийнявши новий етнонім, народ стрімко відроджувався. “Люди, які ще вчора не знали, що вони українці, нині признавали себе до української нації та ставали до активної боротьби за її волю. Живий факт української державности мусів переконати найбільших малоросів, які мали отверті очі і незасохлі серця. Цим фактом москвофільський табір був розтрощений і його сила розплилася на очах, як дим”.
Таким чином, терміни “Україна”, “українець”, “український” мусіли визнати навіть вороги. Правда, шовіністична білогвардійська контрреволюція вперто не визнавала терміну Україна. “Главноначальствующий Полтавською, Катеринославською і Харківською губерніями ген. Май-Маєвський заборонив українську мову викладати в школах і видав спеціальний наказ “о малорусском языке”, в якому знищено саме слово “український”, як ненависне московському чорносотенству”. У шовіністичному засліпленні “білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; сам термін “Україна” був вичеркнутий з російського лексикону”. Як скаржилися учасники революційних подій 1917–1921 рр. “в імперіялістичних своїх стремліннях намагалась Російська держава знищити також і саме ім’я і душу українського народу: його мову, звичаї та культуру”. Для недолугих керівників “Бєлой Россії” боротьба з етнонімом “українець” закінчилася повним ідеологічним та мілітарним крахом.
Про нехіть і російських більшовиків сприйняти нові терміни свідчать спостережливі спогади “батька” Махна:
“Там, куда меня направила барышня по особому пропуску, помещался секретарь ВЦИКа Советов… Он переспросил меня:

— Так вы, товарищ, с юга России?

— Да, я с Украины, — ответил я ему.

…Секретарь замолк на минуту, а затем принялся расспрашивать меня о настроении крестьян на “юге России”, о том, как крестьяне отнеслись к немецким армиям и отрядам Центральной Рады, каково их отношение к советской власти и т. д.

Затем он позвонил куда-то по телефону и тут же предложил мне пройтись в кабинет председателя ВЦИКа товарища Свердлова.

Мне показалось, что Свердлов глубже заинтересовался тем, что в действительности происходило на Украине за последние два-три месяца. Он сразу выпалил мне:

— Товарищ, вы с нашего бурного юга?”
Але щоб утриматися при владі, більшовики змушені були проголосити т. зв. “Українську радянську соціалістичну республіку”, визнати етнонім “українець”. Головною причиною перемоги більшовиків були голошені ними ідеали соціальної справедливості та національної свободи, в тому числі право націй колишньої Російської імперії на самовизначення. Вони розуміли, за словами Сталіна, що не можна йти проти історії. “А недавно ще говорили, що Українська республіка і українська нація — вигадка німців. Між тим ясно, що українська нація існує. Не можна йти проти історії”, — застерігав тоді Сталін. Однак в термін “Україна” невдовзі більшовики внесли московський зміст “Малоросія”, а до слова українець — старий зміст “хохол-малорос”. “Українська Радянська Соціалістична Республіка є організована Москвою у формі окупаційної російської терористичної влади для систематичного народовбивства української нації і її державної ідеї. Вона виконує функцію насильного русифікатора української нації, її держави й нічого не має спільного з українством, з радами чи соціалізмом — вона має лише фонетичну назву нашої батьківщини: “український — Україна”. Ціль її є цілковито ясна: зрусифікувати українську націю, що говоритиме по-російськи у своїй власній державі, а термін “Україна” звести до географічного терміну”.
Треба визнати, що значною мірою більшовицьким асиміляторам це вдалося: значна частина українців затратила рідну мову. Методи, якими це було досягнуто відомі.

Один з найкращих спеціалістів з історії Центральної і Східної Європи англійський історик Норман Дейвіс написав: “У 1932–1933 рр. в Україні і на прилеглих козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор як частину радянської колективізаційної кампанії. Всі запаси харчів були силоміць реквізовані, військовий кордон не давав змоги завезти харчі ззовні, і люди були приречені на смерть. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і “класового ворога”. Загинуло близько 7 млн. людей. Світ бачив не один страшний голод, під час багатьох із них становище ще більше погіршувала громадянська війна. Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний”.

На відміну від більшості істориків радянської школи, що зараз живуть і працюють в Україні, які за словами Я. Грицака, “зреклися старої ідеології і перефарбувалися в нові кольори”,49 але не здатні досліджувати московську політику геноциду стосовно українців, молоді українські історики щораз сміливіше піднімають цю тему. Ось, наприклад, як вони пишуть:
“Голодом і “розкуркуленням”, засланням до Сибіру знищено кращу частину українського селянства. Повністю ліквідовано українське духовенство (УАПЦ). Ліквідовано всіх членів Центральної Ради. Усіх членів українських громадських організацій і партій (у т. ч. Української комуністичної). Знищено майже всю Спілку письменників (з 200, які складали СПУ в 1934, на 1939 залишилося 36). Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через дрібненьке ситечко пропущено — прошарок за прошарком — усе населення. Упослідок знищено найкращу, найактивнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його частину. На розплід залишили покірних “плохих овець”, яких “схрещували” з привезеним для здійснення радянської влади в Україні агресивним, безбожним, “матоязичним насєлєнієм”. Одного тільки 1934-го у виморені голодом села східних областей України переселили 240 тисяч сімей з Росії — це називалося “допрісєленіє”.
Так комуністи створювали “єдиний совєтський народ”, який і досі є. Ми й справді тяжко хворе суспільство, яке склалося з недобитків українського народу. Наше суспільство має маргінальний характер. Воно позбавлене національного хребта. Свідомі українці не становлять його основи. Бути українцем досі непрестижно. Бо найбільші власники в нас — неукраїнці. Бо панівна культура й освіта — неукраїнська. Бо ЗМІ — неукраїнські. Бо найбільша Церква — неукраїнська. Її прихожани моляться за чужого Патріярха, чужий уряд, чужу державу і перемогу чужого війська (в загарбницькій війні в Ічкерії!). На значних територіях України, в т. ч. у столиці, щоб бути українцем (принаймні послідовно говорити українською мовою) — потрібно неабияких психологічних зусиль”.
Для більшовиків визнання терміну “українець” було не чим іншим як ідеологічним гримом і макіяжем. У рецензії на книжку В. Пристайка і Ю. Шаповала — “Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934” — відзначається: “На людях ця влада імітувала “українізацію”, “інтернаціоналізм” і “підтримку національних культур”, але між собою, в секретних документах, режим говорив своєю (звичайно, російською) мовою і послуговувався своїм традиційно імперським категоріальним апаратом, у якому слово “українець” було абсолютним синонімом до слова “націоналіст” і відтак, “ворог”.
Із 40-х років XX ст. термін “Україна” більшовики стали писати з обов’язковими ритуальними означеннями “Радянська Україна”, “соціалістична Україна”, “трудова Україна” і т. п., “наче б саме слово було чимось неясним, майже небезпечним”. І ще одне — обов’язково вживалася васальна форма “на Україні”, замість державницької “в Україні”. “Вживання прийменника “в” зі словом “Україна” у радянські часи кваліфікувалося як буржуазно-націоналістичне, і тут не допомагало посилання на авторитет “революціонера-демократа” Т. Г. Шевченка, який писав:
В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну.

Деякі автори вважають, що “на заваді сталінським планам “злити” українську націю з російською, залишивши за українцями лише назву і відібравши в них власну історію, культуру, побут, а, врешті, й мову, стали міжнародні події. Наближалася світова війна і симпатія, або хоча б нейтралітет українців були необхідні”.
Хай там як, з перспективи років очевидно, що вимушене визнання Москвою термінів “Україна”, “українець” мало незворотний позитивний вплив у справі соборної консолідації українського народу.
XXI. МАГІЧНЕ СЛОВО
Відомий українофоб Шульгін, скрегочучи зубами, писав у білогвардійському денікінському журналі: “Добре відомо, що більшість революцій було здійснено “магічними словами”, яких маси не розуміли. Одним із таких магічних слів виявилася в 1917 році назва “Україна”. У 1917 році якраз і розпочалася кривава боротьба за утвердження нового етноніму. “Боротьба навколо назви “Україна” та її похідних (“українець”, “український”, “українство”, “українськість”) була, та й залишається, такою гострою тому, що це не просто слово — це символ, у якому закодована національна ідея і закладена потужна енергія прагнення народу вільно жити на своїй землі в соборній, самостійній державі”. Грізним і зненавидженим для колонізаторів зробилося, в часи Визвольних змагань, магічне слово “Україна” також на і західноукраїнських землях.
Немає такого національного імені, яке викликало б проти себе стільки ненависті, злоби й нападів та пропаганди, як назва території й народу: “Україна”, “українці”, “український”. І росіяни, і поляки здавна намагалися всіляко бойкотувати та обмежувати терміни “Україна, українець”. На початку XX ст. польський мовознавець проф. Брікнер протестував проти назви “Україна”, мовляв, треба назву “Русь” відступити, за його висловом “москалям”, а триматися назви “малороси”. Іван Франко так йому відповів: “Можемо на се відповісти шановному історикові польської мови, що в творенні назв так само як і загалом у творенню нових язикових форм історична традиція грає певну важну, але зовсім не виключну і навіть не першорядну роль. Нація існує не для язика, а творить і ненастанно перетворює собі язик відповідно до своїх потреб; історикови, заким оцінить, а тим паче осудить якийсь новотвір, випадало би війти по змозі в причини, які викликали його і довели до побіди над старшими формами; без такого зрозуміння він ризикує зробитися не істориком, а доктринером, що задля якогось улюбленого і переціненого прінціпа готов живу дійсність натягати або вкорочувати на прокрустовім ліжку. Де мова про польські теми, там проф. Брікнер дуже добре пильнується, щоб не впасти в таке доктрінерство; супротив інших народностей се нічого, можна. А не слід би”. Голос проф. Брікнера був непоодинокий. “Дехто ще й нині підсуває злобну брехню, немовби то назву “Україна”, “український” завели перед десятьми літами пруссаки та Австрія”. Навіть і тепер є в Польщі сили, які виступають проти термінів “Україна”, “українець”, називаючи їх австрійською вигадкою, або вигадкою німецького генерального штабу, або московською інтригою. Генеральною тактикою польських асиміляторів була якраз війна з етнонімом “українець”. Стосовно насеення Волині та Полісся твердилося, що там немає ніяких українців, а тільки етнографічна маса без певного імені. У 1939 р. польський уряд затвердив таємний план асиміляції волинських українців. Згідно з цим планом “сам термін “українець”, “український” попадав під заборону. Замість них пропонувалося вживати терміни “русин”, “руський” і такі нейтральні терміни, які нічого спільного з національністю не мали, як “православний”, “волиняк”, “поліщук”, “тутейший”. На думку творців програми це повинно було, в кінцевому рахунку, привести до повної асиміляції українців”.
В офіційних державних публікаціях поверсальської Польщі (1918–1939 рр.), у тому числі у затверджених сеймом законодавчих актах, на означення поняття “український” вживався термін “рускі”, а в дужках “русіньскі”, щоб не сплутати з російським. Слідом за Брікнером авторитетний проф. Ніч виступив на сторінках впливового мовознавчого журналу “Język polski” з закликом не вживати в польській мові термінів “Україна”, “українець”. Саме життя, як відповів йому ліберальний польський діяч Леон Василевський, змело цю смішну в своїй недалекоглядності, і, додаймо, просто нерозумну теорію маститого польського мовознавця. До полеміки навколо наших етнознавчих термінів втрутилася тоді видатна польська письменниця Марія Домбровська. У статті “Вересень у Заліщиках” вона, зокрема, писала: “Принялося останнім часом, що руське населення, обняте польськими кордонами, само себе зве українцями й вважає образою своїх національних почувань, коли про нього говориться: — русини. Тому поляки з чуткішою совістю, а головно ті, що тямлять, наскільки болючим і небезпечним є ображування національних почувань, уживають слів “українці” й “український”, хоч би й не погоджувалися на все, що підкладає шовіністична демагогія під ті слова. Інші, більш грубошкірі або неприхильні для національних меншин, уживають тільки слова “русини”. І це підсилює розпалені національні антагонізми. Коли цілий народ прийняв цю назву як власне ім’я і як вираз своїх змагань до державної назалежности й суверенности, то виникло це головно з конечности підкреслення своєї відрубности від Росії, що руський, по-польськи русинський народ, разом з його назвою, культурою й історією силувалася втягнути в свій заборчий організм. Назв “Україна” й “український” царська Росія ніколи-ніколи не хотіла признати. А для Польщі ця назва повинна бути в найвищій степені симпатична”. На таку доброзичливу позицію видатної письменниці ймовірно вплинула новела “Сини” її сучасника — видатного українського письменника Василя Стефаника, де є такий промовистий епізод:
“— Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну”. — “За яку Україну?” А він підоймив шаблев груду землі та й каже: “Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмився, та й бувайте здорові”. Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. “Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цю нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік”.
Однак українофобськи налаштовані правлячі кола поверсальської Польщі, звичайно, не звертали уваги на поодинокі письменницькі голоси. Після приєднання до Польщі в 1919 р. Галичини польські шовіністи стали її офіційно називати Східна Малопольска (Wschodnia Małopolska), в поточній мові “Східні креси” (Kresy Wschodnie). Це образливе для галицьких українців поняття шовіністи скопіювали від німців. Прусський уряд після третього розділу Польщі назвав Варшавську область “Новою Південною Пруссією” (Neu Süd Preussen). “Варто зауважити, що суперечки про назви різних фрагментів українських земель завжди носили виразний політичний підтекст. Наскільки без великого спротиву прийнято термін “Galicja Wschodnia”, нав’язуючи (щоправда, в штучний спосіб) до давнього галицького князівства, не згадуючи вже про “Західну Україну”, то термін “Małopolska Wschodnia”, поширюваний владою Річпосполитої Польської в міжвоєнний період, ніколи не був апробований українськими мешканцями. Оцю “Małą Polską” трактовали вони на рівні з колишньою “Małą Rosją”.
Кураторія Львівського Шкільного Округу, до якого входила практично вся Галичина, видала в березні 1923 року циркуляр, котрим заборонила уживати слово “український”, а наказала всюди “на печатках, свідоцтвах і інших документах та у шкільній науці уживати виключно слово руський (ruski) замість принятого слова український (ukraiński)”. Етнонімічна війна в Галичині запалала знову. Галицькі українці стали всіма засобами боротися проти польської заборони. Посипалися відкриті протести на “непрактикований в культурному світі розпорядок, щоби живому народови відобрати його назву, а накидати другу, якої він не хоче! Відноситься це до назви “український”, яку шкільна влада заказує уживати в українських школах!”. Цей же автор відзначив, що польська влада “з українських шкільних книжок викинула всі місця, де мова про Україну та саму назву “український”. Від Наукового Товариства імені Шевченка К. Студинський і В. Гнатюк підписали протест (правдивим автором був Богдан Барвінський), де говориться: “Нема на світі такої влади, котра могла б живому народові заборонити уживання його національного імені, а накинути таке, якого він не хоче, або не може уживати”.
Громадськість західноукраїнських земель, які перебували під польською кормигою, відразу зрозуміла великодержавницькі наміри Варшави. “Теперішні власть імущі в Польщі йдуть пробоєм, не церемоняться, не декларують гарних фраз, а без обиняків заявляють, що вони хочуть звести нас на нашій прадідній землі до ролі безгласної меншости. І змагаючи до цеї ціли, стараються відібрати нам навіть наше національне ім’я. Як колись Росія перехрестила Україну на “Малоросію”, так вони Східну Галичину перехрещують на “Малопольску”, а в останніх місяцях урядове заводять в школах термін “русіньскі” замість “український”. Зразу йдуть в напрям викорінення навіть почування єдности з рештою українських земель”. У шовіністичній польській пресі тоді залюбки писалось, що українській безличності немає меж. “Сам український народець, — писали польські газети, — є спокійний, поштивий. Треба тільки звільнити його від проводирів. Назва українці походить від украдений, бо вони нас, поляків, добре обікрали. Справжньої української інтелігенції немає, є тільки парубки в краватках, деякі у вишиваних сорочках, а за пазухою повно вошей. Української мови властиво також немає, є тільки польський говір, як діялекти кашубський, гуральський. Таким є руський діялект. Це говір парубків і дівок від стайні, гною та болота. Вирази “свіньо українска, пшеклєнти українєц” були повсякденні”.
Вигаданий польськими політиками термін “Малопольська Всходня” стосовно Галичини не мав жодних історичних підстав. Коли йшлося про асиміляторські методи щодо українців, то польські правлячі кола користувалися російським досвідом. “Польська преса, наука й державно-політичні органи не тільки назву “Малоросія” переробили на “Малопольска”, але й широко послуговувались іншими такими “науковими” надбаннями включно до валуєвської аргументації”.
Подібне робилося і під румунською окупацією. До Першої світової війни на Буковині, що перебувала тоді в межах Австрії, було 216 народних шкіл з українською мовою навчання, 117 мішаних, 4 гімназії, 1 реальна гімназія, 2 учительські семінарії, 4 фахові школи, 4 кафедри в Чернівецькім університеті. Окупувавши в 1918 р. Буковину, румунська влада вела хижацьку політику тотальної асиміляції українців. Усі українські школи та інші навчальні заклади було закрито. Українська мова була заборонена, заборонено співати українських пісень, урядовцями змінювались прізвища на румунські, не вільно було мати синьо-жовті відзнаки, а жандарми били за ношення сорочок із українськими вишивками. “Назву “українці” вживається тільки тоді, коли ходить про українську іреденту [визвольний рух], а так зрештою в ужитті є назва “рутени”. Та ж сама політика “систематичної насильної румунізації” проводилась в Бесарабії. У 30-х роках заборонено вживати українську назву міста Чернівці. Треба було писати: “Чернауць”. Тоді ж по цілій Буковині “богослуження в церквах й урядування в церковних урядах мусіло відбуватися тільки по румунськи”. Згідно із засадами православ’я, дозволяються національні церкви (грецька, болгарська, сербська, російська, румунська). Православні Буковини вимагали, щоб їх архидієцезію з “orthodox-romana” перейменовати в “українсько-румунську”, або просто “орієнтальну”. Пропозицію відкинуто. Існувала лише румунська православна церква. “Згідно офіціяльного румунського погляду буковинські українці є тільки українізованими румунами (!), що мусять вернутися до своєї національної мови”. Румунські шовіністи оголосили про свій намір протягом одного покоління зробити один мільйон русинів добрими румунами, згідно старої приказки “Тато рус, мама рус, я Іван Молдован”.
Аналогічні явища етнонімічної війни спостерігалися на Закарпатті під угорською окупацією. Угорський уряд, особливо в XIX ст., вкрай суворо обмежував контакти закарпатців з їхніми галицькими братами. У мадярських публікаціях населення Закарпаття означувалося термінами “orosz”, часом “Kisorosz”, “magyarorosz” (“мадяро-російський”), “uhrorusz” (“угроруський”), “ruszim” (“руський”) або “ruten”. Однак термін “рутен”, яким мадяри презирливо називали закарпатських українців, теж вилучили з ужитку як такий, що має “руський корінь”. Для закарпатських українців було запроваджено найменування “греко-католицькі мадяри”. У березні 1939 р., одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині захопити Закарпаття. На оборону стали відділи “Карпатської Січі”, які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська. Настала повторна окупація Закарпаття Угорщиною. Як вона проходила, можна судити із листа-протесту президента Карпатської України Августина Волошина. “Угорські власті не задовольняються тим фактом, що за час окупації Карпатської України тисячі українців, серед них діти шкільного віку обидвох статей, розстріляли або нечувано жорстоким способом вбили, вони скасували всі українські культурні організації та спілки, серед них понад 300 читальних залів культурного об’єднання “Просвіта”; всі видання української літератури та преси заборонено, всі українські народні, професійні та середні школи закрито, виконання службових обов’язків українською мовою переслідується, а тепер заборонено навіть розмовляти і співати пісні рідною українською мовою”. До слова, після війни, у 1945 р., Августина Волошина замордували у тюрмі НКВД на московській Луб’янці.
Ще в квітні 1849 р., коли Угорщину потрясли революційні події, Головна Руська Рада у Львові прийняла депутацію під керівництвом Адольфа Добрянського із Закарпаття, яка заявила, що русини Угорщини бажають з’єднатися із своїми галицькими братами в один адміністративний край в рамках Австрійської імперії. Але з різних причин це зробити не вдалося. Після Першої світової війни за Сен-Жерменським договором Закарпаття відійшло до Чехословаччини. У тім договорі було сказано: “Чехословаччина зобов’язується зорганізувати землю русинів на полудні Карпатів, як автономну одиницю забезпечену найширшою автономією, яку можна погодити з єдністю держави”. Ці умови не були дотримані, а Угорщина змиритися з втратою Закарпаття не бажала і стала підбурювати населення етнонімічними аргументами: “всі єдиногласно виповіжте, ож ви не хочете ні чехів, ні румунов, ані украінцов, ви русинами хочете зостатися при Угорщині, при котрой до тепер жилисте”.
Демократична Чехословаччина, до складу якої Закарпаття входило в 1919–1938 рр., теж проводила політику етнонімічної плутанини. Чомусь сама назва “українець”, “український” звучала тоді для багатьох чехів неприємно, терпко як бунтарська. Урядово Закарпаття в чеській термінології називали Підкарпатська Русь. Назви “Україна”, “українець” були небажані. Урядова назва населення була “Rusin” (“русин”) і відповідні прикметники: “rusinsky” або “podkarpatorusky”. Остання назва могла також означати підкарпатського росіянина, і коли в чеських офіційних публікаціях і документах трапляється термін “rusky”, то інколи не можна зрозуміти, чи то йдеться про підкарпатських русинів, чи то про росіян. На Закарпатті здавна існувала москвофільська течія (підтримувана в різний час Росією, Угорщиною, а потім Чехословаччиною), яка за логікою етнонімічної війни не любила термін “русин”. Закарпатські москвофіли для затемнення проблеми використовували кілька інших назв: “карпаторосс”, “угро-росс”, “карпато русский” або просто “русский”. Особливо полюбляли дві останні форми. “Многі з наших інтелігентів знають цілими роками філозофувати про те, чи я “русскій”, чи “угроросс”, чи “карпаторусскій русс”, чи “мадяр-орос”, але народовецького українства бояться, як чорт свяченої води, бо то тверда ідея, яка вимагає праці для народу”.
Відомо, що в першій половині ХХ ст. простий люд Закарпаття називав себе традиційно “русин”. Перша щоденна українська газета Закарпаття так і називалася “Русин” (виходила в 20-х роках). У ранніх творах видатних закарпатських письменників В. Гренджі-Донського і Ю. Бартоша-Кум’ятського бачимо лише назву “русин”, яку вони справедливо вважали архаїчною формою, що передувала назві “українець”. Бурхливий хід політичних подій наприкінці 30-х років XX ст. у Чехословацькій республіці призвів до того, що Закарпаття відокремилося у самостійне державне утворення. Відбулися вибори, зібрався законодавчий орган — Сойм Карпатської України.
У 1939 році, 15 березня, Законом число 1, Сойм Карпатської України ухвалив:

жүктеу/скачать 1.25 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: