Євген Наконечний Украдене Ім’я: чому русини стали українцями
жүктеу/скачать 1.25 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- XII. ПИСАРІ З ФАНАРУ
X. ЗБЕРЕЖЕНІ ТРАДИЦІЇ Віками українці зберігали на етнічній території свою стару назву “Русь”, “русини”. Так себе називали і у великому князівстві Литовському і тією ж назвою “Русь” або офіційно “Руським воєводством” іменували поляки загарбану в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля. Назва “Русь” мала повсякчас і офіційний, і народний характер. “Вони хочуть нас усіх Русь на польську віру перехрестити”, — скаржився одинміщанин 1511 р. Доктор Ф. Скорина в передмові до виданого ним 1517 р. псалтиря, пише, що він цей переклад зробив для того, щоб “мої браття, Русь, простий народ, коли читатиме, міг би краще зрозуміти”. Тоді ж Скорина видає Святе Письмо, називає його “Біблія Руска”. “Він не назвав її “білоруською”, з чого виходить, що тогочасна білоруська інтелігенція, духівництво і шляхта вважали себе руським, а не білоруським народом”. Кальвіністський пастор Будний видав 1562 р. староукраїнською мовою протестантський катехізис “для простого люду, народу Русі і християнських руських дітей”. Інший протестант Василь Тяпинський пише у передмові до перекладу Євангелія 1570 р., що він працював для руського народу. У написаному на початках XVI ст. в монастирі Супраслі біля Білостока панегірика читаємо похвалу руському князеві Костянтинові Острозькому за те, що він побив “силу велику московську”. Як бачимо, “предки українців і білорусів називали себе русинами, але не признавали за русинів москалів”. У третій редакції Литовського Статуту з 1566 р. вміщено відому вказівку, яка зобов’язує всіх писарів знати руську мову і всі службові документи лише цією мовою писати: “А писарь земський маєть по руску литерами і словы вси листи, выписы и позвы писати”. У своїй заяві у березні 1593 р. Львівське братство вказувало: “Обновилася давня ворожнеча в польському народі проти народу руського… Хочуть це місто Львів, найголовніше в руському повіті (країні), церкви і людей, цехи і ремісників до свого папського послушенства повернути і до нового календаря народ наш руський примусити”. Скарга 1595 р. на Львівську міську раду подається від імені “всього народу руського грецької релігії”. Львівський єпископ Гедеон Балабан у листі 1598 р. писав про гноблення “ненависних ворогів і супостатів наших — ляхів, які пильно стараються, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викоренити”. У львівських міських книгах з 1599 р. засвідчено термін “руська нація” (Natio Ruthenica). У “Ламенті” послів Львівського братства на Варшавський сейм 1609 р. мова йде про “старожитній, натуральний (тубільний) народ наш руський”. Львівські ремісники в своїй заяві 1599 р. підкреслювали: “Ми не є пройдисвіти, але в землі нашій рідній руській живемо”. В іншому документі міщани дорікають польським загарбникам, що “до нас, Русі, прийшовши, з нами, Руссю, Русі за давніми правами і фундаціями, звичаями та порядками не хочуть жити”. 1517 р. виходить латиномовний “Трактат про дві Сарматії” польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти. “Дотримуючись слідом за західноєвропейськими гуманістами птоломеївської ономастичної традиції, Меховіта називає Східну Європу “Сарматією”, а в ній виділяє “Русь” і “Московію” як різні етноісторичні утворення. Відповідно “русами” або “рутенцями” він називає українців, а росіяни виступають у нього під назвою “москів” або “московітів”. Така етнонімічна система поглядів на Східну Європу міцно утвердилася в Литовсько-Польській державі XVI ст. І в козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою Русь, а себе русинами, тому що не було й не могло бути, як твердять історики, прірви між києво-руським та козацьким періодами історії. Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Русі. Це стосується традиційної української кераміки, житла, церковної архітектури, народного одягу. Козацтво було спадкоємцем дружинних традицій Русі. Їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі (Божа Матір Покрова, св. Юрій-змієборець), зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди) та інші ознаки. У меморіалі православних владик до польського уряду з 1621 р. стверджувалося: “Щодо козаків — то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне… Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутне. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало”. Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі”. Свій народ він називає “руський” і мріє визволити “всю Русь” від польського панування. Він вказав: “Бог дав мені те, що я є єдиновладним руським самодержавцем”. У свідомості тогочасних письменників-полемістів (Станіслава Оріховського, Яна Вислицького) Корона (власне Польща) і Русь чітко етнічно розмежовувалися. “Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в наступні століття. Вони привели до появи в XVIII ст. політичного угрупування шляхти, яка самоокреслювалася як “нація руська”. Так, наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський веде 1658 р. переговори з поляками щодо утворення федерації Польщі, Литви і України, остання мала називатися Велике князівство руське. Текст Гадяцького трактату з 1658 р., написаний за тодішнім звичаєм макаронічною польсько-латинською мовою, пересипаний термінами: “земля руска”, “народ руский”, “військо руске”, “язик руский”. Усі ці терміни стосуються України й українців, російського царя називають “цар московський”. “Головні точки Гадяцької угоди такі: Україна над Дніпром, себто землі, що становили тодішні воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське, творять Велике Князівство Руське”. У кінці Гадяцького трактату стоїть підпис Івана Виговського: “Jan Wyhowski Hetman woysk ruskich, ręką własną”, тобто: “Виговський гетьман військ руських власною рукою”. Гетьман Петро Дорошенко під час переговорів з поляками 1669 р. говорить про відокремлення від Польщі всіх земель, де проживає руський народ, в автономну козацьку державу. Він докладно окреслює кордони цієї майбутньої держави (від Путивля до Перемишля), які цілком співпадали з українськими етнічними межами. Цю територію українська шляхта усвідомлювала своєю батьківщиною. Українська родова шляхта у XV — першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називаючи себе “руським народом”. Назва “Русь” на означення теперішньої України віками зберігалася в практичному ужитку по всій Західній Європі, поки там ще твердо дотримувалися латинської термінологічної традиції. У Гільдеслейській хроніці під 1030 р. говориться про смерть під час полювання Імріха (Емерика — сина угорського короля Стефана I), якому дають титул “dux Ruizorum”), тобто “воєвода русинів”. Літописець Лямберг під 1075 р. розповідає про зустріч імператора Генріха IV з вигнаним із Києва великим князем Київським Ізяславом-Димитрієм і називає його Ruzenorum rex Demetrius (правитель, князь русинів Дмитрій). В іншому літописі під 1089 р. ідеться про одруження імператора Генріха IV з дочкою Ruthenorum regis (правителя, князя русинів). Пізніший літописець, відомий під псевдонімом Анонім Гал (XI — поч. XII ст.), теж користується цими назвами: Ruthenorum rex (правитель, князь русинів), regnum Ruthenorum (князівство русинів). У книзі Vita Chuonradi про зальцбурзького архієпископа Конрада під 1131 р. записано, що, коли посол від Конрада прибув до угорського короля, останній перебував тоді in marcha Ruthenorum, тобто в країні русинів. Цю ж назву знаходимо в англійського енциклопедиста XIII ст. Бартоломея: Ruthenia magna opulentaque terra (Рутенія велика і заможна країна). У Monumenta Germaniae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum (Лев — король русинів). Папа Климентій VIII з нагоди Берестейської унії 1596 р. велів вибити срібну медаль з написом “Ruthenis receptis 1596” (Медаль з нагоди повернення). Відомі слова і Папи Урбана VIII: “O mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться)”. Зауважимо, що назва “Rutheni” проходить не лише в папських буллах, “а в усіх західноєвропейських літописах і документах, які лише займалися Русинами”. З XIV–XV ст. назва “русини” — Rutheni часто з’являється в латинських хроніках польських авторів (“Historia polonicae” Я. Длугоша (т. 9, кн. 6) та інших). Коли ми вже згадали про поляків, то треба пам’ятати, що з XV до XIX ст. у польській історичній, художній та публіцистичній літературі, а також в урядових актах побутували терміни “Москва”, “московський”, “москаль”. Досить сказати, що найбільший польський поет Адам Міцкевич постійно вживав такий етнонім. Навіть свій вірш, нібито присвячений О. С. Пушкіну, назвав “Do przyjaciół moskali”, тобто “До приятелів-москалів”. Неофіційно етнонім “москаль” широко побутує серед поляків донині. Новопостала Московія в очах тодішніх західних європейців аж ніяк не могла ототожнюватися з добре знаною їм Рутенією, а московити — з рутенцями. “Треба сказати, що іноземці, які відвідали Росію в другій половині XVII ст. (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), вважали Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами”. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”. “Під впливом тривалого спілкування з послами Речі Посполитої термін Московське государство вжив Іван IV у своєму посланні англійській королеві Єлизаветі І 1570 р. Така самоназва утворилася у Смутні часи, точніше в 1612–1617 рр., коли територія Російського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, а в зв’язку з цим вибрання першого царя із династії Романових відбулося лише на престол Московського государства”. Так що іноземці з XV ст. і аж до кінця XVII ст. знали і вживали термін “Московське государство”, а не “Русь”. Коли Іван III захотів надати своєму титулу “великий князь всія Русі” не почесне, а юридичне значення, це стало предметом гострої дипломатичної боротьби з Великим князівством Литовським. Західні дипломати повсякчас “називали царських послів “les Ambassadeurs Moscovites”, бо Московія прибирає назву “Россія” аж за царя Петра I”. Про практику вживання іноземцями терміна “Русь” так пише Костомаров: “Назва русь за нинішнім південно-руським народом перейшла і до іноземців, і всі стали називати Руссю не всю сукупність слов’янських племен материка тодішньої Росії, а власне південно-захід Росії, населений тією частиною слов’янського племені, за яким тепер утверджується назва південноруського або малоруського”. Герберштейн, посол цісаря Максиміліана II до Москви, публікує 1549 р. “Rerum Moskoviticarum commentarii” (“Записки про московські справи”), де виразно відокремлює Московію від Русі, тобто від України, західні кордони якої, за його твердженням, проходять поблизу Кракова. Герберштейн застерігає австрійського ерцгерцога Фердінанда не титулувати в своїх вірчих грамотах “московита” імператором всія Руссії. Подібне знаходимо в замітках Міхалона Литвина з 1550 р. “De moribus tartarum lituanorum et moschorum” (“Звичаї татар, литовців і московитів”). Італієць Гуагніно видає 1581 р. відому працю “Sarmatiae Europae descripto” (“Опис Сарматії і Європи”), в якій теж чітко розмежовує назви “Polonia, Russia, Livonia і Moschovia”. На гравюрі німецького картографа Себастіана Мюнстера “Пані Європа” з XV ст. біля Лівонії, вище Скіфії, зазначена Московія (Moscovia). В описі європейської гравюри з 1650 р. зазначається, що Україна подається як окрема держава, а окремо Московія. Як свідчить хоча б величезний резонанс “Трактату про дві Сарматії” (1517) польського гуманіста М. Меховіти чи “Нотаток про Московію” (1549) німецького вченого С. Герберштейна, описи Східної Європи, зокрема Московії, викликали в гуманістичних колах Європи не менший інтерес, ніж описи недавно відкритої Америки. Наприкінці XV і на початку XVI ст. пекучою проблемою для географів Європи було знайти зручний шлях до казкової Індії й таємничого Китаю. Про кулястість Землі їм стало вже відомо. Пошуки звернулись на північний схід, сподівалися саме тим шляхом вийти до Індії та Китаю. Так уперше в поле зору картографів потрапляє новопостала Московія. Тоді ж виготовлено декілька карт, але географічна вірогідність їх вельми низька. “Московія була дуже погано відома в Західній Європі: карта Мартина Вальдзеємюллера 1516 р. з її змішанням неправильно зрозумілих купецьких маршрутів із застарілими даними Клавдія Птолемея явно свідчила про безпорадність північноєвропейської картографії. Навіть у сусідній з Росією Польщі вчені дуже невиразно уявляли собі глибини російських земель: наприклад, ректор Краківського університету Матвій Меховський вважав (1518 р.), що Волга впадає у Чорне море”. Московію не сприймали за частину Європи. “В XV ст. для західних картографів було очевидним, що “Велика Тартарія” — тобто Московська Русь — розміщена поза Європою”. 1575 р. відомий в ті часи французький придворний географ Андре Теве видав “Всесвітню космографію”, одну з перших у Європі взагалі. Він виразно відрізняє Русь-Україну від Москви й Польщі. “Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на картах замість книжних народні назви міст, річок, країв та ін. До цього їх у великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, дипломати, посланці і інші подорожували на конях і мусили розпитувати шлях у місцевого населення”. До XVII ст. картографи називали Московію Татарією. 1690 р. в Голландії відомий географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини, яку назвав “Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 року”, а згодом написав книжку “Північна та Східна Татарія”, яку присвятив Петру I. У 1591–1592 рр. в Римі вийшла книжка Ботеро “Універсальні реляції”. Книжка багато разів друкувалася італійською та іншими європейськими мовами. Ботеро, розповідаючи про походження православ’я, підкреслює, що його прийняла “вся Московія, вся Русь, вся Литва”. В італійському описі з 1553 р. “Relazione dell' Imperio oDucato di Moscovia” (“Відомості про Московську державу”) говориться, що на сході Московія межує з татарами, а з Россією (la Rossia) і Литвою біля Дніпра. Славнозвісна книга французького інженера Гійома Лєвассера де Боплана, написана на початку 50-х рр. XVII ст., називає усю Україну по-латині “Ukraina”, а частини її (Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина і т. д.) — “pars Ukrainae”. Про простір її території Боплан пише, що “depuis les confines de la Moscovie jusqu'aux limites de la Transilvanie”, тобто “від меж Московії до кордонів Трансільванії”. Український народ він цілком відокремлює від поляків і московців, яких зве московитами. “До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку”. У дослідженні, присвяченому західноєвропейським публікаціям про Козаччину, розглядається, приміром, твір визначного італійського історика XVII ст. Майоліно Бізаччіоні “Історія громадянських війн останнього часу”, який вийшов 1653 р. Цей твір є першою цілісною і завершеною монографією про Визвольну війну, включену в широку панораму тогочасної європейської історії. Відповідно до прийнятої на Заході ономастичної традиції Бізаччіоні українські землі називає Руссю (Russia). Щодо Російської держави, то він, як, зрештою, й абсолютна більшість тогочасних західноєвропейських авторів, іменує її “Московією”, а Білорусь постійно виступає у нього під назвою “Литва”. 1716 р. в Нюрнберзі видано “Atlas novus”. “Ціла область назначена в тексті від Сяну аж до Дніпра яко “Russia Rubra”, котрій відповідає подана зараз рівнобіжне під нею назва “Ukraina” в противенстві до північних земель, названих там “Russia Moscovitica”. У словнику “Baudraud”, виданому в Парижі 1701 р. під назвою “Ukraine i Russie”, читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут “Moscovita”. 1600 р. у Франкфурті виходить збірна праця під назвою “Rerum Moscovitarum autores varii” (“Різні автори історії московитів”), теж з відповідними розмежуваннями назв. “Щодо італійських і французьких пам’яток другої половини XVII ст., то вони дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу вони називають “Руссю”, а другу “Московією”. Форма “Малоросія” (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccola Russia тощо) починає зустрічатися в західних пам’ятках лише із XVII ст.”. Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін “Московія”: Корб Іоан Георг — “Дневник путешествия в Московію (1698–1699)” (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон — “О нынешнем состоянии государственного управлення в Московии (1710 г.)” (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); “Путешествие через Московию Корнелия де Бруина при Петре Великом” (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); “Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века”, (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: “москвитяне”, “Московія”, “Московское государство” і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль — “Путешествие в Московию Рафаэля Берберина” в кн. “Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке” (СПб., 1840); Витсен Николаас — “Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник” (СПб., 1996); Гейденштейн Р. — “Записки о Московской войне 1578–1582 гг.” (В 5 кн, СПб., 1889); Майерберг А. — “Путешествие в Московию” (М., 1874); Олеярий А. — “Описание путешествия в Московию в Персию и обратно” (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. — “Сказания светлейшему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии” (М., 1905); Исак Масса — “Краткое известие о Московии в начале XVII века” (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни “Московія”, “московити”. “Московія, Московітія, — стверджує їхня ж енциклопедія, — назва, прийнята у всій Західній Європі для русского государства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття”. 1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник гетьмана Івана Мазепи — полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвропейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом розправи “московського” уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: “Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заарештував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московитів”. Навіть після перейменування Петром I 1721 р. “Московського царства” в “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія”, “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, — народ русинів: 121/2 млн — під російським царем і 21/2 млн — під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”. Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії називається “Московією”, а територія України — “Рутенією”. Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія. У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни”. Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”, — повчала німкеня із санкт-петербурзького трону. На християнському Сході так само не ототожнювали московитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся називає московитами. 1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: “Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659” (“Наймогутнішому і найнепереможнішому імператорові московитів Олексію… року Божого 1659”). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: “Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да нікогда сотворить митрополитом или и патріархом Грека, Серба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян”. І далі: “Аще великое твое царствие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича”. Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні традиції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських організацій, то назвали вони себе “З’їздом польських організацій на Русі”, а не в “Україні”, як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу. XII. ПИСАРІ З ФАНАРУ До 1686 року, чорного року в історії України, коли з допомогою турецького візиря, за “три сорока соболів і двісті червоних” константинопольський патріарх Діонісій передав українську церкву під московську владу, Київська митрополія підлягала вселенському патріарху. “На лихо, Російська православна церква, вийшовши через п’ять сторіч на історичну сцену, висунула монопольні претензії на київську спадщину, і сучасна російська пропаганда пнеться зі шкури, аби придушити конкурентні претензії і традиції, насамперед українські”. Місцем перебування православного вселенського патріарха, відколи турки церкву Святої Софії перетворили на мечеть, став, розташований на березі бухти Золотий Ріг, аристократичний район Константинополя, що називався Фанар. Там розміщалася патріарша канцелярія, звідти, з Фанару, надсилались руській церкві патріарші грамоти, постанови і вказівки. Візантійські писарі з Фанару слабо зналися на етноніміці Східної Європи. Замість вивчати східноєвропейські реалії, писарі воліли підганяти малозрозумілі “варварські” етнонімічні назви на доступний їм грецький кшталт. Саме вони своїм невіглаством і вигадками спричинилися до того суперечливого етнонімічного хаосу, який так довго тривав на Україні. Церковні писарі та церковні книжники — майже єдині освічені тоді в Східній Європі люди — утворювали свої назви і титули, керуючись відомими їм історичними аналогіями та прецедентами, мало зважаючи на живу мовну практику. Між канцеляріями вселенського патріархату і руської митрополії йшло ділове листування. За канцелярськими столами зродилися такі терміни як “Россія”, “Мала Россія” і “Велика Россія”, титули московських правителів тощо. Термін “Россія” за одностайним твердженням дослідників є якраз терміном штучним, утвореним візантійськими греками. “Штучність терміну видно з того, що попередні назви “Русь”, “Русія” замінено в ньому візантійським — Россія”. Фанарські писарі, за старим грецьким звичаєм калічити іноземні мови, в слові Русь замінили звук “у” звуком “о”, подвоїли непотрібно звук “с” і додали замість пом’якшення грецьке закінчення “ія”. Греки також собі перекрутили етнонім Русин на назву Рус, або Росси. Під впливом церковників термін Росія певний час вживали українсько-білоруські книжники. Наприклад, у листі до папи Сикста IV (1476 р.) митрополит Мисаїл титулується митрополитом “Кіевского престола и всея Росіи”. У надрукованій львівською Ставропігійською братською друкарнею в 1591 р. “Граматиці доброглаголиваго Єллино-Славенскаго языка” читаємо, “ко наказанію (для навчання) много именытому Россійскому роду”. Митрополит Іпатій Потій в 1605 р. титулується “Митрополит Киевъский, Галицький и всея России”. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, призначаючи перед смертю (1622 р.) півтора тисячі золотих на львівську братську школу, зазначував, що робить він це для навчання “діток наших російських”. Панегірик генерального писаря Пилипа Орлика, присвячений гетьману Мазепі, мав заголовок “Алькід Російський”, (Алькід — нащадок Алкея, тобто Геракл). На подарованій срібній плащаниці до Храму Господнього Гробу в Єрусалимі Мазепа названий “російським гетьманом”. Ці назви “Росія”, а також “Роксолянія”, “Сарматія”, тощо “відчувалися як святочні, врочисті. Вживано їх переважно “у високому стилі”. М. Костомаров з цього приводу зауважив: “Слово Россія або Росія, російський було напочатку книжним, риторичним, в роді того, як Франція називалася Галлією, Польща — Сарматією, Німеччина — Германією, Угорщина — Панонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів. Навіть і тепер, хоча слово “Россія” в розумінні держава нами всіма вживається: проте хто без сміху назве себе росіянином, замість того, щоб назватися русским або сказати: російська мова замість русская мова? До якої степені прийняте штучно це грецьке зіпсуття нашої древньої назви невластиве духові нашої мови і народу, показує, що великоросси і тепер вимовляють Расєя замість Россія”. У 1458 р. відбулося остаточне розділення руської церкви на київську і московську, кожна з власною окремою ієрархією. Київські митрополити традиційно з X ст. титулувалися “Митрополит Київський і всея Руси”. Після остаточного розділу, церкву Русі та Литви (Білорусія) очолював “Митрополит Києвскій, и Галицкій, и всея Россіи”. В латинському урядовому звучанні: Metropolita totius Russiae (митрополит всія Руси). Митрополити московські, наслідуючи київських, відповідно повторили назву “Московские и всея Руси”. Окружна грамота київського митрополита Йова Борецького, надрукована в Києві 1629 року, починається так: “Іовъ Борецкій, милостію Божею архіепископъ Кіевскій и Галицкій и всея Россіи, всЪмъ посполито Россійского рода, такъ въ коронЪ Польской, яко и у великомъ князтвЪ Литовскомъ”. Така практика іменування продовжувалася. “Вчені, які гуртувалися біля основаної митрополитом Петром Могилою в Києві колегії, що за гетьмана Івана Мазепи стала академією, часто Русь називали з грецька “Россією”. Сам Петро Могила носив титул “милостію Божею архієпископъ митрополитъ Кіевскій, Галицкій и всея Россіи, екзархъ святого апостолского трону Констянтинополского, архимандритъ Печерский”. Привітали Могилу з обранням на митрополичу катедру (1633 р.) печерські друкарі панегіриком під назвою “Евфонія веселобриячая”, в якім закликають, щоб він дбав про славу народу: Твоє о том старанє, в том твоя забава, — Якъ бы мЪла оздобу Россійская слава. Від патріарших писарів, за посередництвом київських книжників, прийшли до нас, а від нас до Москви, ще два горезвісні терміни. Йдеться про назви “Малоросія” та “Великоросія”. Вперше назву “Мала Росія” усталено на патріаршому синоді в 1303 році, коли на прохання галицько-волинського князя Юрія патріарх заснував нову галицьку митрополію. Назва “Велика Росія” зустрічається вперше в грамоті патріарха з 1354 року. “Ці терміни є чисто штучного книжного походження”. До половини XIV ст. термін “Мала Русь” означає Галицько-Волинське князівство, “в протилежність до цілої Руської держави, витвореної київськими князями”. За грецькою історичною аналогією візантійський патріарх починає називати Галицько-Волинську митрополію “малоруською” (Мікра Росія), а заліську “великоруською” (Мегале Росія). Патріарх і візантійський імператор “почали називати споконвічно їм відому Київську, Придніпровську Русь — “Малою”, а Русь Заліську, яка появилася перед їх умоглядним зором, — Руссю Великою”. Стародавні греки мали звичай називати “Малою” країну, яка була колискою даного народу, а “Великою” — країну, пізніше ними колонізовану. “Так, Мала Азія, в старогрецькому розумінні, була прабатьківщиною азіатів, а Велика Азія — зібранням їх колоній. Мала Греція обіймала тільки південну частину Балканського півострова (тобто Епір, Фессалію, Аттику, Пелопоннес), а грецькі колонії в Сицилії і вздовж берегів Апулії і Калабрії називалися Великою Грецією”. Від греків ці поняття перейшли до Східної Європи. Таке тлумачення цих термінів є загальноприйнятим. Винятком є погляд історика В. Татіщева. Він твердить, що термін “Велика Русь” вживався спершу до князівства Великого Новгороду. Після загарбання його Москвою цей термін, як велося, був включений до царського титулу і звідси його поява у московських правителів. Але таке уявлення Татіщева є непереконливим. Більшість дослідників, як вже було сказано, дотримується погляду, що вселенський патріарх, а за його прикладом візантійські імператори, після переїзду митрополита на Залісся “стали називати митрополію Київську — “Малою Руссю”, що по грецькому означало — головну Русь, а митрополію Московську — “Великою Руссю”, тобто по грецькому, колонією Русі, новою Руссю”. Подібне походження мають назви Велика і Мала Вірменія, Велика і Мала Британія, Велика і Мала Польща. “Згідно з термінологією грецьких географів, відомою ще з V ст. до Христа, назва “Мікро Росія” означала ту частину країни, яка вважалася першобатьківщиною даного народу. Наш древній північний схід — Ростово-Суздальська земля, для Візантії — “Rosia megale”, колонія першобатьківщини”. У свій час в античній Греції склалася ситуація подібна до тієї, яка виникла згодом в Руській державі. Поруч з метрополією Елладою — утворились в Італії, Передній Азії, в південній Україні та інших районах Середземноморського басейну колонії, часто з еллінізованим (огреченим) населенням. Виникла потреба в термінологічному розрізненні між метрополією і колоніями. Власне Грецію (Елладу) назвали “Малою Грецією” (Мікра Геллас), а розкидані по морських узбережжях Середземноморського басейну колонії — “Великою Грецією” (Мегале Геллас). Вперше термін “Велика Греція” у цьому розумінні вжив старогрецький історик Полібій. “Термін “Росия”, “Малоросия”, “Великоросия” та всі похідні від них слова, це витвір вселенських патріархів, що були змушені розрізняти між “українцями” і “москалями” та тими територіями, що ці два народи замешкували, а тому створили такі назви як “Мега Росія” і “Мікро Росія”, тобто “Велика” і “Мала Росія”. Російська історіографія не полюбляє розглядати історію виникнення цих термінів. Про це нічого, або майже нічого не говориться в академічних курсах російської історії. Сам термін “Великороссы” вперше використав київський словникар Памва Беринда в 1627 році в свойому “Лексиконе славено-российского языка”. Варто відзначити, що в російських енциклопедичних словниках взагалі немає гасел “Великая и Малая Русь”, “Великороссия”, “Малороссия”. “Ці терміни якось випали з поля зору буржуазної науки” — скаржиться історик А. Соловйов. Додаймо від себе, що вони також випали з поля зору і не буржуазної російської науки. Зі зміною церковної термінологічної титулатури, мінялися титули московських правителів. Іван III завів бундючно-манірний візантійсько-татарський придворний церемоніал і прийняв новий титул. Він став себе називати царем (цісар, кесар) з церковним додатком “всея Русі”. До половини XV ст. царями звали візантійських імператорів і ханів Золотої Орди. “Скинення іга усувало політичну для цього перешкоду, а шлюб з Софією давав на це історичне оправдання: Іван III міг тепер рахувати себе єдиним на світі православним і незалежним государем, якими були візантійські імператори, і верховним правителем тої Русі, яка була під владою ординських ханів”. У XVII ст. після Переяславської угоди московський цар Олексій приймає в 1655 р. титул “Всея Великая, Малая и Бе-лая Руси самодержец”. Титул “Всеї Великої і Малої Росії” (без Білої) піднесено московському цареві від України саме в часи Переяславської угоди. Російський дослідник цього питання А. Соловйов змушений визнати, що “терміни” “Велика” і “Мала” Русь з 1654 р. увійшли в російську мову та політичну термінологію під впливом київської ученості і набули грецького забарвлення — “Великая и Малая Россия”. Ці назви прийшли до Москви із Києва, походячи своїм корінням з Візантії”. Творцями були, ясна річ, представники релігійних кіл, люди, обізнані з грецькою мовою і грецькою церковною термінологією, хоч найвища українська церковна ієрархія на чолі з тодішнім митрополитом Сильвестром Косівим, напевне, до цього ніякого відношення не мала. Митрополит Сильвестр не брав участі в переговорах з Москвою, бо в його очах це було небезпечною і небажаною політичною авантюрою. Як засвідчив чорнобильський протопоп, коли йому та київському духовенству довелося все ж таки зустрічати в Києві московських послів, то вони “за слізьми світу не бачили, а митрополит від жалю аж обумерав”. Так що термін “Велика і Мала Русь” пустили в хід мудрагелі, що стояли на нижчих щаблях церковної ієрархії, і які зовсім не задумувалися про наслідки, до яких призведе цей нерозважний крок. У спеціальній розвідці “Велика, Мала і Біла Русь”, присвяченій цьому питанню, М. Грушевський пояснює причину виникнення цих найменувань: “Віддаючи Україну під царську руку і сподіваючись з царською поміччю довести до краю свою боротьбу з Польщею, гетьман і провідні українські круги могли собі думати, що аж тепер можна буде зібрати всі свої землі, “где жили руські люде благочестиві” і церкви були “безпосередньо під гетьманським рейментом” (керівництвом), посередньо під рукою царя як верховного протектора України. Наділяючи його титулом “государя Малої Росії”, вони, мабуть, так і мислили, що за поміччю Москви можна буде об’єднати землі київської митрополії, прилучити їх до Козацької України, і таким чином цар буде їх зверхником, государем Великої і Малої Руси. Одначе зараз же найближчі місяці принесли прикрі розчарування в тих планах, які українські політики покладали на Москву. Цар не хотів вдовольнитись тою роллю, яку йому призначили українці — протектора і сюзерена вільної України, який би їй підпомагав своїм військом, користувався її поміччю в своїх потребах, що найвище — побирав з неї титулом свого сюзеренства якусь річну данину і не мішавсь у внутрішні українські справи. Ні, цар хотів правити на Україні, а ті землі, які спільними силами здобували українські і московські війська, він хотів забирати під свою власть, а не лишати під гетьманським рейментом. Се виявилось дуже скоро, вже в літній кампанії 1654 р. на Білоруси, де козацьке військо під проводом Івана Золотаренка вело діло до того, щоб прилучити здобуті території до Гетьманщини і покозачити людність, а московське правительство цього не хотіло, й між московськими воєводами і козацькою старшиною почалась явна конкуренція, яка часом доводила до явних колізій. Теж саме на другий рік показалось і в спільних козацько-московських операціях під проводом самого гетьмана і боярина Бутурліна в Західній Україні, і гетьман кінець-кінцем обірвав тут операції та залишив війну для того, щоб не пустити в тутешні городи московських залог, як того хотіли москалі, а лишити їх свобідними від Москви. Так пояснив гетьман шведському королеві. І от у цих обставинах наступає нова зміна царського титулу, вже, очевидно, зовсім не з української ініціативи. Замість двочленної форми “Велика і Мала” утворюється тричленна: додається ще й “Біла Русь”. Цього потрібували московські правителі для підкреслення політичної окремішності земель колишнього Великого князівства Литовського від Гетьманщини. Під тиском царського уряду козацькі війська виведено з цієї території, скасовано там утворений Чауський козацький полк, лише Стародубщину, яка теж належала до Великого князівства Литовського, гетьманський уряд не віддав. Так відповідно до засади “розділяй і пануй” утворилася пресловута тричленна формула “Велика, Мала і Біла Русь”. Після завоювання Білорусії та Литви в 1655 р. було внесено в царський титул “всея Великія і Малыя і БЪлыя Россіи самодержца…”. На погляд Грушевського “коли за Богдана Хмельницького, в 1654 р. об’єдналися землі українські й білоруські з московськими, вважалося потрібним назвати осібними йменнями сі краї, і з того часу пішло се означення “Великої, Малої і Білої Руси”. Від другої половини XVII ст. і до першої половини ХІХ ст. “Малоросія” збігається з Гетьманщиною (згодом Полтавщина й Чернігівщина, туди ж входив Київ) у протилежність до земель Війська Запорозького та Слобідської України. В офіційних урядових документах “Малоросія” — це майже завжди Чернігівщина й Полтавщина. Для земель Війська Запорозького (степова Україна) царський уряд вигадав назву “Новоросія”. Слобожанщина або Слобідська Україна охоплювала сучасну Харківську і частину Сумської, Донецької, Луганської областей, а також південь Бєлгородської, Вороніжської, Курської і частково північ Ростовської областей і в урядовій мові називалася “Слободской Украиной”. Для Сковороди “Малоросія” це тільки Полтавщина й Чернігівщина, але не Слобожанщина. “У XIX ст. назву “Малоросія” розтягли на Волинь і Поділля. У російських шкільних підручниках з географії аж до самої революції територію Малоросії обмежувано шістьома губерніями: Волинню, Поділлям, Київщиною, Чернігівщиною, Полтавщиною і Харківщиною; натомість Бесарабія, Херсонщина, Катеринославщина й Таврія становили “Новоросію”. Приятель Шевченка, історик та етнограф Микола Маркевич, вважав Малоросією “ті землі, які заселені і сьогодні малоросіянами, тобто народом, що має одинакові звичаї, одинакові вірування і одинакову ношу, один і той же побут і, нарешті, найголовніше: одне й те ж наріччя”. Ілько Борщак зауважує, що назва “малорос” буцімто набрала згірдливого значення лише наприкінці XIX ст. “а до того сила добрих за теперішньою термінологією “українців” називали себе “малоросами”. Але, мабуть, І. Борщак надто перебільшив. Далеко не всім подобався етнонім “малорос”. В листі члена Київської Старої Громади Ол. Лоначевського до М. Драгоманова з 1875 р. виступає у рішучій формі відраза до назви “Малоросія”. Лоначевський пише, що якщо з ним розмовляють українською мовою і вживають термін “Малоросія”, то йому видається, що його лають. Далі, в обороні назви “Україна” він висуває цілу низку мотивів: “Якщо од Мало- і од Велико-россії одкинути перші половини, то вийде “єдіная нєраздельная Рассія”. Чиж цього Ви хочете? Пора кинути Малоросію, нехай нас звуть так одні обрусителі. Назва “Україна” народня, а “Малоросія” канцелярська. Щоб затвердити свою нещасливу вигадку, Ви приточили всяких там актів. І що нам за діло до тих актів, до тих канцелярій. Нехай собі пишуть що хтять — люди зроду не стануть називати себе малими, бо це соромно! Вони хоч кришку чували про Шевченкове прозвище своєї землі, а про канцелярське і не чули”. І далі він пише, що “Україна” це “назва серця”. “Кожному солодша Україна, ніж “Малоросія”, і у вас, де тільки заговорить серце “Україна” й виявиться. Навіть Гоголь це відчував: “Знаєтє лі ви українскую ночь?” — казав він тоді, як серце його палало любов’ю до рідної сторони”. З 1832 р. царський уряд став йменувати Правобережжя колоніальною назвою “Южно-Западный край”. Однак назва “Малоросія” як назва окремої адміністративної одиниці теж, своїм нагадуванням про минуле, стала не до вподоби. У 1835 р., коли графа Гур’єва призначили полтавським і чернігівським військовим губернатором, в наказі з цього приводу пропущено було найменування малоросійським. Тоді ж нащадок козацької старшини, добрий знайомий Шевченка Аркадій Родзянко написав елегійного вірша: “На уничтожение имени малороссиян. Посвящается памяти вельмож малороссийских”. Але термін Малоросія так сподобався царським сатрапам, що з XIX ст. до лютневої революції 1917 р. назва “Малоросія” була на східноукраїнських землях неофіційно обов’язковою. “В дореволюційній, офіційній російській суспільно-політичній доктрині й на сторінках історіографії не існували такі терміни, як “Україна”, “український нарід”, “українська мова” (навіть у географічному понятті не було України!). Замість того вживано такі терміни, як “південь Росії”, “Малоросія”, “малорос” тощо, що a priori заперечувало існуванню українського народу як окремої збірної культурно-історично-національної індивідуальности на власній, споконвіку заселеній території, не говорячи вже про політично-державні аспірації”. Видатний англійський історик Дейвіс Норман, характеризуючи ставлення західних авторів до долі українців у Другій світовій війні та їх розуміння українського етноніму, пише так: “Українці також не піддавалися класифікації. Хоча з усіх європейських народів, вони, напевне, мали, в абсолютних цифрах, найбільше жертв серед цивільного населення, їхньою головною політичною метою було визволитися з-під радянського і російського панування. Найкраще, що можна було вчинити з такою прикрою нацією, — вдавати, ніби її не існує, і прийняти давню царську вигадку, що українці — це “малоросіяни”. Насправді українці ані малі, ані росіяни”. Не можна тут не згадати сміхотворну, з погляду історичної перспективи, польську спробу найменувати частину українських земель Малою Польщею. Внаслідок українсько-польської війни 1918–1919 рр. Галичина і Волинь були, як відомо, приєднані до Польської Речі Посполитої. З того часу польські шовіністи стали офіційно називати їх “Східною Малою Польщею” (Wschodnia Małopolska), а термін Західна Україна був заборонений. Наприкінці 30-х років польська цензура стала забороняти історичні назви “Галичина” і “галицький”. До польської етнонімічної політики ми ще повернемось. У деяких польських авторів в XV ст. появилася нова, теж книжна за походженням, назва “Червона Русь” (Russia Rubra) стосовно земель Галицько-Волинського князівства. Літописи такої назви не знають, як і не знало її населення цих земель. Стосовно ж терміну “Біла Русь”, то він став постійно вживатися (“Білорусія” і “білоруси”) тільки з другої половини XIX ст. Існують різні версії походження терміну “Біла Русь”. Приміром, назву “Біла Русь” виводять від міста Бєльськ, над рікою Бєлянка, або від міста Бєлосток. На думку відомого білоруського дослідника Є. Карського, він з’явився після термінів “Велика Русь” та “Мала Русь” внаслідок наслідування і походить від білого кольору полотняного одягу людності. У латинських документах найменування “Alba Russia” зустрічається в XIV ст.; у XVI ст. ця назва зустрічається “у всіх літературних пам’ятках (“Хроніка” Стрийковського, твори Старовольського та ін.) як загально відома”. Існує версія, що назва Біла Русь появилася в часи татарського іга і означала, що білоруські землі не підпали під іго. “Подібно до того, як “білий світ” означає “вільний”, так і “Білая Русь” означає “вільну Русь”. Інші находять, що “Білая Русь” отримала свою назву від білого одягу, в який одягалися білоруси. Таким одягом були білі свитки, жупани і кожухи”. У 1840 р. Микола I заборонив вживати в офіційних документах назви “Литва” і “Білорусія”. Так боролася російська бюрократія із білоруським сепаратизмом. Білоруський селянин називав свою мову “простою”, а себе “руським” або “литвином”. Термін “білорус” книжного походження і став розповсюджуватися лише в останні десятиліття XIX ст. “Ще під кінець XIX ст. слово “білорус” не мало етнічного характеру і сприймалося як топонім”. Територія сучасних білорусів відповідає, в основному, території літописних кривичів. Це дало поштовх до ідеї перейменувати Білорусію в “Кривію”. Проте спроби назвати білорусів давньою племінною назвою “Кривічи” не прийнялися. Можливо, проте, проблема не закрита: “нам Беларусам трэба добра прызадумацца, ці не замяніць чужога нам назову “рускі” на ўласны “крывіч”. Підсумовуючи, зазначимо, що грецька калька на означення колоній (“Велика Греція” — “Великоросія”) аж ніяк не дає росіянам підстав для пихи, навпаки, вона ще раз засвідчує їхнє колоніальне минуле та цілковиту необгрунтованість їх претензій на політичну і культурну спадщину Київської держави. Назва “Малоросія” в Україні, незважаючи на всі потуги царських сатрапів, не прижилася і не вживалася серед простого українського народу. “Назви “Мала Русь”, “Малая Россія” були книжні і ніколи не прийнялися серед нашого народу”. Український народ ні сам себе так не іменував, ні не називав так якоїсь частини своєї території. “Малоросія” — слово штучне, книжне, що і досі не проникло в народ”. Те ж саме спостерігалося в Московщині стосовно терміну “Великоросія”, яке побутувало там тільки в офіційних актах і було зовсім відсутнє в усному мовленні. “Але треба зауважити, що російський народ ніде не називає себе “велікоруссамі”, “малоруссамі” або “бєлоруссамі”; ці етнографічні назви належать науці і вживаються тільки освіченими людьми”. Навіть запеклі чорносотенці не намагаються в наш час реанімувати застарілі етнонімічні назви Великоросія і Малоросія. Терміни ці назавжди відійшли в минуле. жүктеу/скачать 1.25 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|