Юрій Андрухович ПерверзіяЮрій Андрухович

як ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив у хлипання і шнипання, а ще у шелест і

шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й нє, а просто самим лише

мурмотінням і мамротанням, шамотінням, бухтінням, бухиканням і бубонінням, проте

не бубнінням. І тривало це до тої міри довго, так самозабутньо вліз у

тоастієрську ролю справний пан Даппертутто, що котрась із присутніх пань аж

навіть на п'ятнадцятій хвилині зомліла і з цілої сили як не гримнулась тілом до

підлоги, здається, Жаклін Онасіс. І поки все це тривало, кожен по-своєму його

пережив. У когось трусилися жижки, у когось — груди, хтось инший дістав

кровотечу з носа, на когось напала алергія, ще на когось — летаргія, хтось

попросту зако-цанів, а в инших проблиснули жовтявим свіченням очі...

А наш пан Стасюньо, гордість і слава України, прокрався тихцем до музикантів

(цілу капелю приведено зранку, бо ж танці обіцяно!) і конспіративне в першого

сурмаря його золоту тромпету потяг. І — як тільки Даппертутто своє дохарчав,

догудів та догавкав (бо всьому свій час і кінець настає, а кінець ділохвальний)

— як ревнув наш Перфецький по-єрихонськи, ніби на рідній трембіті, ніби чорного

ангела під склепіння випустив...

От тоді щойно й почалося, хоч палко чеканий Мав-ропуле й не прибув своєчасно,

без якого ніщо не повинно було початися.

Бо так воно є в житті — як на довгій ниві, а якщо при тім є когось із панства аж

сімох, то вже таки одного когось вони чекати не будуть.

А я, кохане моє читальництво, на цім повчальнім моменті (ще заки гостеси не

повели панів присутніх та й мене так само до танцю) своє понадмірно детальне

справоздання завершив би. Мусів наших шановних героїв трохи з боків прилишити,

позаяк пишнилися на довгім столі з наїдками всілякі тартинки, тарталетки,

рулетки і... певна річ, frutti di mare (2)

1. Традиційне венеційське свято, що відбувається на острові Джудекка кожної

третьої неділі серпня.

2. "Плоди моря" {італ.}, закуска із страв морського походження.

Я влип, влип, влип — я беззастережно, категорично влип, я пропав з головою й

руками, згорів, залетів і втраскався. Мені настає кінець, хана, край, finale

apotheoso, година X, зоряна година.

Увесь пополудень і вечір ми були тільки з Адою. По закінченні всіх отих

шизуватих дискусій на острові цілу шатію-братію посадовили до просторого

мотоскафо і завезли кудись углиб Венеції. Там кожен міг робити, що йому

схочеться. Різенбоккові, приміром, забаглося шукати якихось нових рідкісних

рибок до своєї колекції. Різенбокк усюди на світі купує акваріюми, слоїки,

рибки, водорості, мушлі. Він відсилає їх додому спеціяльною поштою — з Каїра й

Буенос-Айреса, Сінгапура і Стамбула, однак найчастіше з Венеції. На всіх

континентах він має зв'язки з подібними собі іхтіофілами. Це схоже на таємну

структуру, з якої вже неможливо вийти живим.

Тож ми лишились удвох, і Ада повела мене містом, у якому пес ногу зломить. До

всього ще й позимніло, пообіднє сонце втекло кудись у неаполітанському напрямі,

небо затягло щільною сірятиною. Так я влип. Так, я влип.

Що було цього дня? Павутина завулків, блукання, глухі кути, безлюддя під мурами,

найтихіша зелень березня у секретних тісних подвір'ях, запах каналів,

дезорієнтація, невміння знайти найпростіший шлях, знайти найскладніший шлях,

будь-який шлях, повертання на вихідне місце (той самий жебрак удруге виник перед

нами, вдруге прокаркавши своє "carita") — це означало, що ми крутимося навколо

чогось, про що, можливо, й не згадуємось, якийсь містичний епіцентр був десь

поруч, за тими фіранками, за тією брамою, варто лише переступити місток і тричі

або тричі по тричі, умовним знаком, калатнути у двері. Насправді ми хотіли вийти

до площі Сан Марко, і що може бути простіше?

Також була неодноразова кава, якою ми хотіли зігрітися, не забуваючи й про

коньяк, безмежно велике число кав'ярень ішло слідом за нами, повторюючи наші

помилки, збивання з дороги, повертаючись на свої місця і знову разом з нами

рушаючи. Ада починала закипати, чотиризначні номери на стінах лише дратували, а

дороговкази до Сан Марко, здається, просто понавигадували якісь карнавальні

мудаки — настільки все це було непевним і суперечливим, що лише віддаляло нас

від мети. Ада лаялася відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше

ми не мордувалися б тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими

повіями, від яких нічого не дізнаєшся, от тільки чи паскудна дикція, чи

діялектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиною — невідомо. У кінці

тиради виникало магічне слово-запитання "capito?"(1), і ми, так нічого й не

додувши, обламувались, кивали головами і казали "grazie "(2).

Тоді бралося наступну павзу при каві, господар ставив перед нас запалену свічку,

адже в приміщеннях уже справді сутеніло, і тут на мене находило: ця жінка, ця

свічка, ця кава, ця сигарета, ця минущість, проминальність, скінченність, це

тільки "тут і зараз", у такий спосіб я, здається, вперше приторкався до

найбільшої з містерій Заходу (десь поза Неаполем заходило сонце) — нам не

зрозуміти усіх глибин цього нещастя, цих депресій солодкого перебування, однак

саме перебування й не більше — Світ допускає тебе, розгортає свої принади — в

ліхтарях, квітах, пахощах, свічках, перехожих тілах — а тоді, тоді починає все

це відбирати, поступово і зі знанням справи позбавляючи тіл, свічок, пахощів,

квітів, ліхтарів, щоб одного дня загасити рештки тьмяного світла в твоїх

неаполітанських очах. Ми заздримо — люто і чорно, ніби пропащі діти, — цим

західним людям, цим мешканцям блаженних надвечірніх садів, їхньому їдлові,

заробіткам, розвагам, автомобілям, ми готові вдень і вночі збирати для них

помаранчі або мити їхні плювальниці, щоб тільки ввійти, проникнути, бути

допущеними, наближеними, — а воно собі, сердешне, повертаючися з офісу, під

світловою рекламою прикуцнуло, взяло собі гамбургерика з кетчупом найдешевшого

і, колою запиваючи, мало не заплакало: пощо сей світ?..

Була Ада. Була Ада цього дня. Властиво, те, що я в ній бачив, а не цілком.

Напівоберт, напівпрофіль, напіввигин. Час від часу прошивав мене всього

дерзновенний намір, щоб губами теплими дотягнутися до її вуха. Вона не опиралася

б. Але я жодного разу так не зробив.

Ми чимало встигли протягом пополудня: ми плавали човном, непомітно порушуючи

кордони сестьєрі (3), ми побували де змогли, всі попередні епохи були досяжні, і

візантійська плавно переходила в романську, можна було розмовляти про Веронезе,

про його блазнів та собак, про безліч інших речей, як килими, маски, різницькі

ножі чи середньовічні кондоми, про культуру, про Каналетто і Канареджо, про

Караваджо. Можна було просто вимовляти вголос ці імена, ці поняття, ці назви, —

безумовно, в такий спосіб цілком реально досягти нірвани, чи бодай просвітління,

як досягають його індуси від перманентного "Ом", таким чином, увага: про Канову

Казанову і Сан Козму Сан Феліче ля Феніче про Карпаччо катеначчо Неґропонте про

Поццетто Поццольонго й Фалієра Венієра Кастельфранко Бергамаско Скарпаньїно

Ґірляндайо Малямокко й мантекато і стакато і бароко Перґолезі Пеллеґріні

Порденоне і Понтормо Віваріні і Вівальді Барбаріґо Брандолін мандоліна мандарин

і Манолессо і Манін і Маранґона; про різото де пеочі Сернаджотто і Пердуччі; а

також про: Санта Марія деї Міраколі Санта Марія делля П'єта Санта Марія делля

Салюте і Санта Марія деї Карміні Санта Марія дель Джільйо i Санта Марія

Ґльоріоза деї Фрарі Санта Марія Дзобеніґо і Санта Марія Формоза Санта Марія

Ассунта і Санта Марія е Донато і Санта Марія Матер Доміні; й Маддалена й

Мадоннетта й Маляпаґа й Маліп'єро й Калле Аква Мінерале й Сансовіно й Санто Віно

й Санта Ґраппа й Санті Тортелліні й Санта Паста і П'яцца ді Санта Піцца і баста!

Віднині це моя щоденна венеційська молитва. Я хочу молитися, бо хочу, щоб мені

щастило. Бо я влип — усім собою й безнадійно, і в цьому місті моїх галюцинацій

мушу нахомутати щось непоправне із власною душею в тому числі, тому я кличу, я

прошу, я потребую Вашої підтримки, пані, Вашого заступництва, патронесо, о

Сереніссіма(4)!..

Вихід з лабіринту Ада купила за пару сотень лір: то був кіоск, а в ньому нарешті

мала — не зовсім така, яку вона забула в готелі, ні, ця виглядала значно

старішою, друкованою десь у 1550-х роках, коли географи ще вірили в Козориба,

Рибокура, Дагона та Восьмиокого Змія Морів, бо всі ці істоти були зображені на

щойно купленій мапі — у водах, безпосередньо прилеглих до лагуни, причому

зображені з дотриманням найтонших фізіографічних деталей і в динаміці; й була

навіть одна Нереїда, що поставала з вод Великого Каналу неподалік від нинішнього

поштамту і овочевого ринку. Взагалі мапу хотілося розглядати безконечно, на ній

були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де траплялися також

зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад

те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо

виділялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а

тому попереджували інших плавців густими гортанними вигуками. Музиканти були з

гобоями, флейтами і бубнами в руках. Серед них траплялися всілякі — молоді й

старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими,

а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах

і п'яними масними очима. Я подумав, що колись обов'язково потраплю до пекла

музикантів, і там мене оточать саме такі суб'єкти, як оці, зображені на давній

венеційській мапі, і ми з ними славно кірнемо якихось чорних неземних напоїв, а

потім влаштуємо такий джем, від якого святі маширують.

Ми справді вийшли з лабіринту за допомогою тієї мапи. Це виявилося цілком

просто: у кількох десятках метрів від нас, досі нами не зауважена, спалахувала

першими вечірніми вогнями людна і набита спокусами Мерчерія. А нею зовсім легко

вийти на Сан Марко — треба всього лиш нікуди з неї не сходити. Проте Ада, не

вірячи ні собі, ні мапі, ні, тим більше, моїм передчуттям, все одно щохвилини

виривалася вперед, розпитувала зустрічних і знову квапилася, знову розпитувала,

я намагався притримати її за руки, за шию або за талію — це майже не вдавалося,

вона гнала, як мантікора, вперед, вона вислизала, ніби вкрита лускою, й мені

лишалося тільки повторювати: я влип, влип, влип, я згорів, я пропав з усім своїм

серцем і пенісом, я залетів.

1. "Ясно?" (італ.).

2. "Дякую" (італ.).

3. Адміністративні дільниці (райони) Венеції.

4. "Найясніша" (італ.), найчастіше вживаний щодо Венеційської республіки епітет.

Чи можна твердити, що на 18-ту годину 6 березня Станіслав Перфецький остаточно

упевнився у своєму почутті до Ади Цитрини?

Можна. Приблизно о 18-й до Перфецького прийшло усвідомлення, що без цієї жінки

йому доведеться в житті нестерпно. Напередодні, коли ще залишалися шляхи до

відступу, Аді вдалося спокусити його. Цей вчинок міг би нічого не означати, якби

не рідкісна здатність Перфецького закохуватись у жіночу відданість. Як усі

нарциси, він завжди і в усьому бачив лише власне відображення, тому жінки

продиралися в його внутрішнє царство лише в тому випадку, коли першими виявляли

свій потяг до нього. Ада зробила це більш ніж переконливо: вона в і д д а л а с

я — в усіх значеннях і конотаціях цього прекрасного дієслова. Не кажучи тут про

тілесні сторони згаданого акту, мусимо наголосити, що для Перфецького став він

величезним емоційним сплеском і призвів до вельми відчутного душевного зрушення.

Однак дедалі міцніюче почуття Перфецького відразу і набуло печального

забарвлення. Він чимраз виразніше розумів, що невдовзі, за кілька днів, мусить

настати розлука, і швидше за все — розлука назавше. Тим часом, виходячи з

Мерчерії на площу Сан Марко під годинниковою вежею (Toppo дель Орольоджіо),

ліворуч від Старих Прокурацій, Станіслав Перфецький зненацька і гостро відчув,

що в жодному разі не хотів би колись розлучитися з цією жінкою, що решту життя

хотів би мати її поруч, а померти хотів би одного з нею дня.

Що найбільше сподобалося Перфецькому в Аді?

Як уже було зазначено, відданість у любові, точніше, в любощах. Темперамент. Не

в останню чергу — голос. Сподобалося все її тіло, достатньо сильне і ніжне, без

запущених територій і провалених ділянок. Дуже сподобався її зад, аж ніяк не

завеликий, але так досконало вбудований у решту тіла, що міг би стати для

Перфецького джерелом невичерпних фантазій і радостей. Взагалі ж, уся та частина

Ади, що починалася нижче її пояса, була Перфецькому найкраще знаною, і він

поблагословив її з вдячністю, лиш тільки побачив, чи навіть не побачив —

торкнувся. Що стосується, наприклад, грудей, то про них Перфецький знав менше,

хоча міг би сказати, що вони слухняно вкладаються чашами до його великих долонь

— можливо, думалось йому, їхнім плеканням Ада займалася цілком окремо.

Були також зеленого річкового кольору очі. Деякі натяки на чуттєвість рота і

вух. А також — це треба особливо взяти до уваги — напівоберт голови і напіввигин

шиї, що переходить у плече. Тому Перфецький любив на півкроку відставати від Ади

і розмовляти з нею з-за плеча.

Чи намагався Перфецький якось наблизитись до Ади, коли вони залишалися вдвох?

Намагався і неодноразово. Іноді йому шалено хотілося торкнутись її. Або навіть

поцілувати — на мосту, під муром, у кав'ярні, перед брамою, під пам'ятником

ґольдоні, під сохнучою на вітрах білизною — у вухо, в щоку, в уста, в шию, в

плече. Однак він жодного разу цього не зробив: Ада була іншою, не такою — ніби

це не вона щойно вчора поклала його велику підсліпувату голову на луг свого

живота.

На що звернули вони увагу, коли входили під склепіння базиліки Сан Марко?

На бронзову браму з левиними головами; на потрійну різьблену арку, що замикає

портал і несе на собі землю, море та символічних звірів, якими є бики і грифони;

на мозаїку зі Страшним Судом; на Христа-виноградаря в оточенні пророків; на

тріюмфальну квадригу, знов таки бронзову і потьмянілу; особисто Перфецький

звернув увагу на двох рибалок у човні та борсання кам'яних риб у глибинах під

ними, на з'яву ангела перед святим Марком-євангелістом уві сні його, на засмаглу

теплу смугу Адиної шиї, що відкрилася після опускання плащового коміра, на всю

цю безмежність, перенасиченість, неосяжність.

Що було відомо про згаданий сон святого Марка?

Святий Марко, проповідуючи вчення Христове, повертався якось із Аквілеї до Риму,

щоби звідтам рушити в землі значно полуденніші — до Ефіопії та Єгипту. Тут ніби

навмисне зчинилася страшенна буря — потоки води линули з небес, а вітри, що

знялися зусібіч, закрутили змії смерчів на водах, перевертаючи рибальські та

вартові судна. Щоб якось перебути лихий час, святий Марко прибився до берегів

Ріальто і там заснув, знеможений тяжкою боротьбою зі стихіями. Уві сні він

побачив ангела, що так до нього звернувся від Імені Божого: "Тут віднайдеш ти

спокій, Марку, євангелісте Мій!". Крім того, розчиняючись вже у туманній

субстанції Маркового напівпробудження, посланець Пана встиг іще заповісти

виникнення славного і пишного міста на довколишніх островах. Як переконуємося на

цьому прикладі, снам треба вірити, особливо тим із них, де до нас промовляють

ангели.

Що найбільше вразило Перфецького всередині самої базиліки?

Типово візантійська структура, що базується на формі грецького хреста, його не

вразила. Так само і тьмяність золота або мармур стін чи алебастр колон.

Розглядання декотрих мозаїк потривало довше: як, приміром, Древо Матері Божої з

усією, справді гебрейською, розрослістю його. Чи "Зішестя Святого Духа", на яке

треба довго дивитися, закинувши голову назад, аби розрізнити під колом з

дванадцяти апостолів усі вимерлі племена Старого Світу включно з азіятами,

єретиками та арімаспами. Чи знов-таки "Вознесіння Христове", переповнене

ангелами, апостолами, всіма шістнадцятьма цнотами, чотирма євангелістами і

водами рік біблійних. А Перфецький дуже любив дивитись на воду, він хотів би в

ній жити. Любив також старі медальйони з оленями, псами, орлами і голубами, з

кущами і каменями, любив будь-які зображення, любив червоний мармур з Верони або

трофеї хрестових походів, особливо чаші і шкатули, шкатули і чаші. Любив Аду.

Ада натомість найдовше затрималася в баптистерії, де певний час промедитувала

перед Саломеєю в її вишневому плащі (на пристрасті Ади до чорного і вишневого

кольорів ми вже зупинялися, варто лише додати, що Ада, безумовно, щодня

з'являлася в іншому одязі, проте згадані два кольори були найчастішим з її

поєднань). Голова Хрестителя не справила на Аду такого сильного враження, як цей

вишневий плащ молодої розпусниці.

Та все ж повернімося до Перфецького, який, переходячи з атріюму до пресвітерію,

з трансепту до трансепту, з одного нефу до іншого, з Тезоро до Капеллі дель

Сакраменто і невхильно наближаючись до Золотого Вівтаря, думав у той же час про

всі нашарування цього незвичайного тортища, які вже неможливо до дна промацати,

про жінку зі скрипкою, крилатого коня, про лева, що роздирає вовка, про золото

слави і славу золота, про цілковиту відсутність почуття, ніби ти — в Божому

Храмі, — це перебігання японських, американських, австралійських, російських

юрмищ із камерами, ця надмірність естетики, не надто виправдана, все це може

швидше нагадувати Вокзал Усіх Часів. Перфецький думав про це без докору і

претензії, без надриву, заляпаний мандрівними відблисками орнаментів, світел та

щирих коштовностей, він рухався неквапом усередині цього тисячолітнього

водоймища; так само без докору думав він і про Аду, яка час від часу виринала

поруч із ним, а потім знову залишала його самого — навіщо? Проте іноді вона щось

розповідала йому — про Венецію, про базиліку, про себе.

Що розповіла Ада Перфецькому про себе?

Ада розповіла про те, що народилася в Америці, що рано втратила матір, і батько

віддав її на виховання за океан, до монастиря клярисок у льомбардійських Альпах,

неподалік від Комо. Що в монастирі вона пробула до сімнадцяти років і закінчила

там підставову школу, де її навчали романських мов, гаптування золотом і

особливих таємних молитов, від яких швидше росте волосся й перестають боліти

зуби. Від сімнадцяти років Ада студіювала за батькові гроші — почасти у Франції,

почасти в Італії, згодом у Баварії. Її перший чоловік був Француз, точніше

марсельський єврей, дитя сефардійського племені, одноліток і студент, гнучкий і

худезний; вони відвідували ті самі лекції й кольоквіюми і захоплювалися такими

незбагненними дисциплінами, як порівняльна соціопатологія, герменевтика

семіології чи історія теорії лінгвотерапії. У двадцятилітньому віці Ада втекла

від нього до Риму, де невдовзі її пошлюбив сімдесятип'ятилітній професор

мнемотехніки, один із стовпів блюзнірського товариства "До Вищої Сяйливості",

блискучий коханець і вигадник, володар кількох невичерпних маєтків у Калябрії.

Тодішня Ада виявилась тією піддатливою глиною, з якої він виліпив її нинішню — і

душу, і тіло, і розум. Він навчив її бути сильною, кохатися у ста вісімнадцяти

позиціях і усувати недругів за допомогою деяких смертоносних квітів (мистецтво,

яким Ада жодного разу не скористалася). Коли одного ранку він помер, Ада

посиніла від розпачу, вона билась об стіни і дзеркала, після похорону слугам

довелося на два тижні одягнути її в гамівну сорочку: всі навколо боялися, що

вона обов'язково накладе на себе руки — і не конче чимось ріжучим або

вогнепальним, достатньо було просто нанюхатися квітів, про які вона знала від

небіжчика професора. Але з часом усі рани позаживали, і Ада знову пустилася в

мандри. У Мюнхені, де вона викладала нецензуровану середньовічну латину та

порівняльну хроноскопію для особливо обдарованих адептів, їй зустрівся

теперішній чоловік — Янус Марія, свого часу один із улюбленців та послідовників

її померлого чоловіка. Велика спільність минулого, цілком зосередженого у

винятковій постаті передчасно згорілого професора, зіштовхнула обох докупи.

Проте доба взаємного розуміння і приємного співіснування в тіні професорової

величі тривала не надто довго. Згубна пристрасть Різенбокка до акваріюмів та

декоративних риб спричинила майже повне занехаяння ним усіх інших ділянок

родинного життя. Понад те, Ада дедалі більше доходила висновку, що її третьому

чоловікові більше пасував би в коханні відповідних нахилів юнак, ніж бідолашна

вона. Бажаючи милому Різенбоккові тільки щастя, Ада навіть сама прагнула

підшукати для нього молодого приятеля де-небудь у Бельгії чи Данії. Однак для

початку слід було розлучитись, і позаяк обидвоє були зв'язані церковним шлюбом,

то відразу по закінченні семінару планувалось їхати в Рим, щоб залагодити справу

розлучення в канцеляріях Найсвятішого Отця.

Крім того, Ада розповіла, що з дитинства танцювала українські танці, тому в її

ногах стільки сили і пружності. Музику може слухати будь-яку, але завжди

улюблену:

дві-три італійські опери включно з "Доном Джованні", неаполітанські пісні, Мат

Кінг Кола, Марію Каллас і Бруно Мадерну. Французьку мову знає краще, ніж

іспанську, але найкраще — італійську. Страшенно звикла до Європи, хоч неминуче

повернеться колись до якої-небудь Каліфорнії чи Вірджінії, де почне жити

спочатку, відкриє астрологічну агенцію або школу українського танцю і свистатиме

на все. Все.

Що ще розповіла Ада Перфецькому?

Історію про те, як здійснився сон святого Марка. Минуло понад сім століть

відтоді, як він прийняв мученицьку смерть на півночі Африки, в Александріі"

Єгипетській, де заснував перед тим Христову Церкву. Тіло святого не

розкладаючись лежало у напівтемряві тамтешньої святині, в убогому і зимному

саркофазі. Однак завоювання міста сарацинами породило неспокій у християнських

душах: над Александрією нависло гнітюче передчуття великого блюзнірства. Тож

двоє ревних венеціян — громадянин Рустічо з острова Торчелльо і громадянин Боно

з Малямокко — пустилися в заморе, щоби сповнити волю Божу і врятувати рештки

святого тіла. Подорож їхня складалася вкрай нелегко — здавалося, всі свої

потужності кинуло пекло в бій, аби тільки перешкодити священній місії. Тричі під

час плавання потрапляли вони у лютезні бурі, з яких жоден інший мореплавець не

вийшов би живим. Тричі переслідували їх кроволюбні алжирські пірати, і щоразу

вдавалося двом відчайдухам утекти. Тричі виринав на їхньому шляху володар