Юрій Андрухович ПерверзіяЮрій Андрухович

годинник (версія: Респондент мав із кимось домовленість про зустріч). Однак

порівнявшися з церквою Сан Ляццаро деї Мендіканті, Респондент не зміг утриматися

від спокуси і (як уже зрозуміло Монсиньйорові) зайшов досередини. Я перечекав ці

чверть години у прилеглому до церкви садку, де спостерігав за грою в м'яч на

молодій траві кількох рухливих підлітків (особливо запам'ятався найстарший з

них, з довгими ногами і розвинутим торсом). Я вже хотів підійти ближче і

познайомитися з малечею, проте в цю хвилину Респондент (знову — бр-р-р —

хрестячись) вийшов із церкви і продовжив рух на північ (ясна річ, до Фондамента

Нуове). Малий, здається, щось відчув з мого боку (відбиваючи м'ячі, він щоразу

ніби хизувався своєю вправністю, а якось навіть відверто і швидко глянув мені в

очі, аж спаленівши по цьому). Я з прикрістю мусив піти слідом за Респондентом.

Хлопчина дивився мені вслід (як я почув, його звати Черубіно), так, дивився мені

вслід, затулившися від призахідного сонця сильною і ніжною водночас долонею. А

втім, то лише запах весняної землі так розморив мене (Монсиньйор, безумовно,

знає, як від таких запахів крутиться голова).

Я передчував, що зійшовши на Фондамента Нуове, Респондент візьме

північно-західний напрям (а не пів- денно-східний — до Арсеналу). Так воно і

сталося (інтуїція плюс аналітичні здібності). У зв'язку з підтвердженими моїми

рисами прошу Монсиньйора зважити на таку версію (і по змозі її поглибити). Ми

чудово знаємо катастрофічне грошове становище Респондента (перевірка восьмою

фінансовою канцелярією навела дежі остаточні суми, від яких волосся, хоч це й не

моя прерогатива, може стати сторч). Похід Респондента по церквах можна (таким

чином) розглядати як спробу заволодіння чимось особливо коштовним із церковного

майна (малярство Пальми Старшого або Молодшого, Белліні, Тьєпольо; елементи

церковного декору; чаші, дароносиці, монстранції, шкатули тощо). Якби

Респондентові вдалося (а не виключено, що вдалося) викрасти яку-небудь

п'ятсотлітню реліквію (на кшталт урни зі шкірою героїчного Брагадіна, здертою за

наказом султана Мустафи), то він (маю на увазі Респондента) легко позбувся би

своїх пекучих фінансових клопотів. Я не претендую на непомильність мого

припущення, але нічим іншим пояснити цю вперту Респондентову "прощу" (хе-хе)

мені не вдається.

На Фондамента Нуове довелося відстати (прошу Монсиньйора не подумати тільки, що

я припинив стеження, аби негайно повернутися до того вправного хлопчиська з

м'ячем). Сталося таке: до пристані на Фондамента Нуове саме підійшов пароплав

п'ятого маршруту (з боку Каннареджо). Я спершу наліг на ноги, зрозумівши, що

Респондент має намір всідати до нього (купівля квитка на пристані). Однак майже

відразу я змінив рішення (задля збереження таємності). Пасажирів на борту

вапоретто зоставалося так мало (солдат і дівчина, сизоносий священик, жінка в

жалобі з оберемком усохлих квітів), що неможливо було би й далі лишатися

непомітним для Респондента (хоч він і підсліпуватий, перепрошую). З двох лих —

бути. зауваженим, викритим і зірвати справу чи втратити Респондента з поля зору

(тимчасово) — я вибрав менше і тому утримався від дальшого перебування при

Респондентові (тож рушив назад попри той фантастичний садок з дітлахами і

травою).

Вапоретто із Респондентом на борту відплив у напрямку свого дальшого маршруту

(острови Сан Мікеле і Мурано). Припускаю, що з острова Мурано Респондент міг

наважитися на ще віддаленішу подорож (до островів Бурано і Торчелльо). Мета

Респондентового плавання залишилася мені неясною (хоча версія з пограбуванням

церкви при цьому не відпадає — чого-чого, а церков там усюди як гною!). За

невдачу прошу якомога суворіше спитати з Церіни (коли не помиляюся, Монсиньйор

саме їй доручив більшу частину справи). Церіна останнім часом активно

використовує свої суто жіночі впливи, внаслідок чого їй багато що прощається

(перепрошую за прямоту). Якби Монсиньйор був суворішим із такими (не хочу

вживати міцнішого слова) легковажницями, то найбільш ретельні і віддані

Монсиньйорові одиниці (маю тут на увазі навіть не обов'язково себе) не мусили б

виконувати подвійну (не раз потрійну) працю. Здається, поведінку Церіни варто

розглянути і в третьому особливому підкомітеті (поки що з метою профілактичною).

На закінчення хочу з Монсиньйором поділитися своєю великою радістю: мені таки

вдалося придбати кілька вкрай рідкісних екземплярів (що робить мене майже

щасливим). Це: астронотус окатий (astronotus ocellatus) — коричневе тло з

чорними плямами, шкіра товста і м'яка, здається оксамитною, на хвостовому

плавнику — виразне чорне очко в червоному обрамленні; крім того, синодонтіс

ангельський (synodontis angelicus) — чарівний тлустий сомик, білі горошини на

оксамитно-чорному тлі; і нарешті, нарешті — піранья червона (serrasalmus

nattereri) з яскраво-червоним анальним плавником! Кожного виду вдалося знайти по

парі (хоч кажуть, ніби синодонтіси в акваріюмах не розмножуються).

Готовий до смерті (хе-хе) служити Монсиньйорові — Доктор.

P. S. Тільки Монсиньйорові дано оцінити мої зусилля по справедливості (маю тут

на увазі не конче підвищення).

1. Печена диня, традиційна венеційська страва.

Я, Антоніо Делькампо, шістдесяти дев'яти років, вікарій церкви Сан Мікеле,

мешканець сестьєре Каннареджо, маю потребу і вважаю своїм обов'язком розповісти

про зустріч, яка трапилася ввечері першої неділі по великопісній середі, а саме

7 березня ц. р. Спонукає мене до цього передусім те, що не так давно, хоч і з

великим запізненням, я довідався про одне нічим не пояснимо зникнення, за яким

багато хто схильний вбачати самогубство. Можливо, моя розповідь допоможе пролити

більше світла на цю нез'ясовану історію і розкриє деякі дотепер не враховані

обставини.

Як відомо, острів Сан Мікеле, де мені доводиться відправляти Службу в

однойменній церкві, належить до найсумовитіших островів не тільки нашого

веселого міста, але й, мабуть, усього Божого Світу. Адже на ньому розташовано

міський цвинтар, через що острів слушно називають містом мертвих. Живі приїздять

сюди лише або поклонитися неживим, побути біля них у тиші смутку і вічній зелені

кипарисів, помолитися за їхні душі і хоч трохи зосередитися на незримому. Я,

упродовж двадцяти восьми років чи не щотижня буваючи на острові й з Божою

поміччю здійснюючи всі необхідні ритуали як усередині церкви, так і в каплиці

Емільяні чи на місцях поховань, звик до острівного спокою, до тамтешніх

кипарисів і птаства.

Того дня я прибув на острів пополудні, бо переді мною була тільки вечірня служба

пам'яті всіх померлих, яку називаємо Ангел Господній. У церкві було всього

декілька осіб — справа йшла до недільного вечора, надворі ледь сутеніло, і денні

відвідувачі могил уже переважно встигли відпливти до міста.

По закінченні відправи я повинен був ще годину- другу залишатися в церкві. Крім

мене, в ній не було нікого, якщо не рахувати старезного Анджеліко, церковного

служку і сторожа. Як і належиться цього дня (нагадаю, що все діялося першої

неділі по великопісній, інакше званій попільною, середі), я заглибився у роздуми

на тему 14-ї глави Євангелія від Матея, стихів з 22-го по 34-й. Особливо

великого значення набули для мене рядки: "I коли відпустив народ, пішов на гору

помолитися на самоті. Як звечоріло, Він був там сам один". Тим часом до церкви

зайшов не першої молодості чужинець — із тих чоловіків, на яких звертаєш пильну

увагу не лише на безлюдді. Уперше я помітив цього прибульця двома годинами

раніше, адже до Сан Мікеле ми припливли тим самим човном. Зійшовши тоді на

берег, він рушив у глибини цвинтаря, хоч, безперечно, ніхто з близьких йому

людей у цій землі не похований. Я прийняв його за такого собі туриста, що,

відбившися — навмисне чи випадково — від групи, шукає для себе вражень

самотужки.

Тихим і якимось аж здушеним голосом привітавшися зі мною (тут я переконався, що

він чужинець), молодик почав оглядати церкву. Мушу сказати, що храм Сан Мікеле,

в якому маю дяку служити Господові, й справді заслуговує якнайпильніших оглядин,

збудований у часи Ренесансу за проектом Мавро Кодуссі, якого маю за

найвиразнішого з тогочасних венеційських архітекторів. Однак протягом довгих

років душпастирської праці я навчився бути уважним і розуміти не тільки людські

слова, але й рухи, жести, спосіб дихання і вглядання. Мій досвід підказував, що

не архітектурні принади і не внутрішнє облаштування церкви цікавлять у цю

хвилину самотнього чужинця. Неспокій та сум'яття читав я з нього, а також

вагання і сумніви. Каюся, був навіть момент, коли я мимоволі запідозрив його в

недоброму, наприклад, у можливому пограбуванні. На щастя, ця моя підозра

виявилася безпідставною. Іноді я ловив на собі його швидкі погляди. Я знав: щось

мусить бути далі, однак не квапився і не втручався поки що, даючи змогу його

збаламученій душі дозріти власними зусиллями.

Зненацька вирісши перед! мною, він запитав, чи зміг би я поговорити з ним

англійською мовою. Я ламано відповів йому, що, на жаль, знаю не більше

п'ятдесяти англійських слів, тому не впевнений, чи така розмова дасть необхідні

плоди. Але якщо б він володів також німецькою, то наша розмова все ж може

відбутися на значно пристойнішому рівні — замолоду, коли я ще не був священиком,

я добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці

"Мамма Роза". Чужинець утішився з цього і, легко перейшовши на німецьку,

назвався Станіславом. "Я хотів би висповідатися, отче Антоніо, — випалив він,

лиш тільки я назвав йому себе. — Я йду від церкви до церкви і ніде не можу

знайти священика, який би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!" Посівши своє місце у

сповідальниці і поблагословивши його, я вже наготувався було допомогти йому

кількома вступними запитаннями, але тут почув: "Перепрошую, отче Антоніо, чи не

могли б ви порушити тайну моєї сповіді?" Я не зовсім його зрозумів, подумавши,

що довгі роки невправляння в німецькій мові таки зробили своє. Тож я підтвердив,

що тайна святої сповіді є непорушною. "Але я, я сам, я хотів би, щоб ви її

порушили!" — ясніше висловився Станіслав. "Уперше чую щось подібне, сину мій", —

суворо відповів на це я, щоб дати йому до зрозуміння всю дикість і

неприпустимість такого бажання. "Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І я

дозволяю вам за якийсь час розповісти всім, кому повважаєте за потрібне, те, що

я тут скажу", — наполягав на своєму впертюх. "Ти дозволяєш? — похитав я головою.

— Як смієш ти дозволяти чи не дозволяти щось таке, до чого не маєш права? Чи

знаєш ти, що коли діється одна з великих Божих тайн, то ми, раби і слуги

Господні, не повинні до неї втручатися зі своєю затятою самоволею?" Він трохи

помовчав, а тоді знову спантеличив мене: "У такому разі, отче Антоніо, я прошу

не вважати це сповіддю в церковно-канонічному сенсі. Я прошу вас лише про

розмову". "Але в такому разі, — знайшовся я, — це буде тільки розмова двох

звичайних людей. І не більше. І ти не сподобишся Божої ласки і не дістанеш

відпущення гріхів". "Але мені важливо, щоб мене вислухали", — твердив своє

Станіслав. "Для цього не конче йти аж до церкви, — заперечив я. — Виговорися

перед першим-ліпшим п'яничкою з остерії й матимеш те, до чого прагнеш". По цих

словах я відчув, що завдав йому болю — він замовк, уражений моєю невблаганністю,

тож я, наслідком кількахвилинної душевної боротьби, дещо зм'як і все ж

запропонував йому розповідати. Адже сила слідування Богові не лише в букві.

Святий Тома Аквінат учив про значення винятків для духовної практики. А якщо

навіть і не вчив, то вважаймо, що й без Аквіната я вчинив за підказкою серця —

чи не достатній це аргумент?

"Я великий грішник, отче Антоніо, — почав свою розмову Станіслав. — 3 усіх

заповідей Божих я не порушував, здається, лише одну. Не пам'ятаю її порядкового

номера, однак пам'ятаю, що звучить вона "Не вбивай". "Це п'ята заповідь, сину

мій", — нагадав йому я, бо він і справді міг би бути моїм сином. "Дякую, отче, я

теж думав, що п'ята, — продовжив він. — Але й навіть її я збираюся ближчим часом

порушити!"

Це змусило мене стрепенутися і вслухатися з усією можливою уважністю —

внутрішнім наслуханням. "Я приїхав сюди з дуже далекої країни. Ви можете й не

знати про неї, отче Антоніо. Досить сказати, що я народився в малому містечку

серед гір, зовсім близько від центру Європи", — говорив Станіслав. Тут мені

здалося, що він не цілком сповна розуму. "Про що ти кажеш? — здивувався я. —

Хіба це так далеко звідси? Хіба центр Європи не знаходиться десь у Швейцарії?"

"Ні, отче, в інших, зовсім інших горах, далеко звідси!" — наполягав він. "Може,

в Уральських горах?" — пригадав я собі дещо зі шкільних викладів географії. "Ні,

не в Уральських, а в Карпатських горах, отче, — виправив мене він. — Деякі з вас

ще називають їх Кавказькими". "Зачекай, зачекай, — ворухнулося щось у моїй

пам'яті. — Я чув про такі гори! Це там, де буває повно снігу не лише на

вершинах, але й в долинах?" "Так, отче, — відповідав він, — іноді там випадає

стільки снігу, що ми змушені пробиратися в ньому по шию, розгрібаючи його перед

собою спеціяльними легкими лопатами. А ще в нас бувають такі холодні зими, що

всі люди місяцями сидять по хатах і нікуди не вистромлюють навіть носа, бо вже

за мить він може відмерзнути і відпасти".

Це несамовито зацікавило мене, і я вирішив ще дещо довідатися від Станіслава про

його дивовижну країну. "А як виглядають мешканці твоєї вітчизни?" — запитав я.

"Вони схожі на мене, отче, — була відповідь. — Або не схожі на мене. Бувають

різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі. Щоправда,

в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате я маю значно гірший зір".

"А чи шанують у вас Господа нашого Ісуса Христа? — ступив я ближче до головної

теми. — Чи може, моляться до якихось кам'яних бовдурів? Як, приміром,

відзначають ваші люди Свят- вечір напередодні Різдва Христового?" "Це в нашої

людності одне з найперших свят, — запевнив Станіслав.

— Увесь день перед тим ми постимо і молимось, а як тільки з'являється на небі

перша зоря, сідаємо до містичної вечері. На вечерю подаються лише пісні страви,

але їх мусить бути обов'язково дванадцять, за числом святих апостолів, бо кожна

страва уособлює собою одного з апостолів і тому при столі не вільно називати її

власним іменем, а тільки апостольським. Скажімо, не можна просити "А подайте-но

мені тушкованої капусти", лише, "подайте-но мені Якова Алфіїва" і не можна

просити "А подайте-но мені тертого маку", лише "подайте-но мені Матея-митаря".

"Яке марновірство!" — не витримав я, можливо, мимохіть ображаючи його родинні

почуття. "Крім того, — провадив він далі, — у Свят-вечір не вільно подавати одне

одному руку через поріг, розсипати сіль і бити дзеркала. Крім того, не вільно

казати "юшка", а тільки "борщ", бо протягом року в домі будуть нестатки. Також

чоловік не сміє цього вечора доторкнутися до своєї жінки вказівним пальцем лівої

руки, але їсти повинен лише з її тарілок, докінчуючи те, що вона залишить. Цього

вечора треба співати різдвяні пісні, які в нас називають "гаївками", бо, за

нашими віруваннями, Діва Марія народила Боже Дитятко не в яскині, а у священному

гаю неподалік Вифлеєму. Що стосується Водосвяття, то це теж надзвичайно пишне

свято. У цей день бувають найтріскучіші морози, так що вкриваються льодом не

лише річки та озера, а й обидва моря — Чорне і Азовське. З крижаної товщі

вирубують величезного крижаного хреста (так зване "крижмо") і, поливши його

червоним грецьким вином, установлюють прямовисне під сонячне світло, від чого

хрест спалахує рубіновим вогнем. Вино мусить бути грецьким, бо ми належимо до

грецького обряду, як вам відомо, отче Антоніо". "Тепер я знаю! — проясніло мені.

— Я згадав, коли і від кого я вже чув щось подібне. Мій дядько, мій рідний

стрий, старший брат мого тата, Мікеле дель Кампо, один із перших авіапілотів

Італії, колись подався на ваші терени, та там і канув під час першої війни. Щось

подібне він описував у листах! Чи знайоме тобі це ім'я, чужинче, — Мікеле Скіпіо

дель Кампо?" "Кожен у нашій країні глибоко шанує його", — схилив голову

Станіслав.

Тоді я все ж вирішив бути прихильнішим до нього і таки поговорити про те, що

йому болить. "Ти шукаєш примирення з Богом і заспокоєння для душі, сину мій, —

нагадав я. — Чи не можеш більше розповісти про свої гризоти і докори?" "З

радістю, отче Антоніо, — як завжди, здалеку почав Станіслав. — Говорити про себе

— одна з найбільших доступних мені втіх. Я так люблю цю справу, що навіть

найтяжча сповідь не приносить мені страждань, а саме тільки задоволення". "Про

сповідь забудь, — остеріг я його. — Ми просто бесідуємо". "Тоді я просив би

вашого дозволу спершу трохи пограти на органі, отче Антоніо", — виявив

Станіслав. "Ти граєш на органі?" — не приховував я свого ошелешення. "У моїй

країні майже всі вміють грати на органі, — пояснив Станіслав. — Хто гірше, хто

краще. Я — посередньо". Це повідомлення не на жарт зацікавило мене і я, вийшовши

зі сповідальниці, повів його нагору, де показав наш невеличкий, а проте вельми

прецизійний, підвладний лише добрим майстрам інструмент. По цьому я знову зійшов

на низ, а Станіслав, не довше п'яти хвилин повправлявшися, зненацька і без

особливих видимих зусиль та відчутних погрішностей відтворив знану канцону №3

G-dur Фрескобальді, після чого з іще більшою впевненістю і, я сказав би навіть

із вишуканістю, — його ж таки, Фрескобальді, токату "Per I'Elevazione"(1).

"Щоразу сильніше змушуєш ти мене дивуватися, чужинче, — визнав я, коли він

зійшов униз, розробляючи свої довгі музичні пальці. — Якщо так у твоїй країні

грають посередності, то що тоді говорити про кращих?" "Я вчився музики в однієї

старої органістки з мого рідного містечка. Вона була єврейка і померла на сто

восьмому році життя. А, може, й не померла", — відповів Станіслав, але це нічого

не пояснювало.

І тут мені сяйнула незла ідея. "Слухай, а чи не вийти нам трохи на повітря? —

запропонував я. — Вечір нині теплий і тихий, кипариси пахнуть гарно, Венеція на

тому березі вже засвічує вогні. Я маю тут поруч таку спостережну крапку, з якої

видно півміста!" "А мерці?" — запитав мій гість. "Ви таки справді забобонні у

вашій дивній країні! — заспокоїв я його. — Ну що мерці? Ми ж не потурбуємо їх

даремно!"

Тоді я гукнув Анджеліко, щоби приготував усе необхідне, і за недовгий час ми вже

сиділи під кипарисами, неподалік цвинтарного муру, з кількома пляшками юної

вальполічелли, головкою сиру та іншими добрими перекусками, маючи перед собою

тихі води лагуни, тепле смеркання і спалахи світел у будинках міста, а поза

муром — западаючі в пітьму гробниці.

"Слухай, — звернувся я до нього з усією поважністю, на яку лише здатний, після

того, як ми — кожен по-своєму — помолилися. — Хоч Беда Достохвальний (а може,

хтось інший) і твердить, ніби недобре згадувати Господа при випивці, я, однак,

не вірю, що ми аж так сильно цим Його ображаємо. Себто цей перший келих я хотів

би підняти за число один, за Єдиність, за єдиного Бога Отця, Вседержителя,

творця неба і землі і всього видимого й невидимого, а таким чином — і за першу

заповідь Божу. Вся ця краса, — я повів рукою навколо, — і ця тиша належить Йому,

і ми теж належимо Йому і не забуваймо про це ніколи з вдячністю!"

Вино було шляхетне, а сир і овочі лише підтримали в нас це відчуття, тож я без

довгих зволікань наповнив знову келихи, щоби належним чином ушанувати число два,

себто випити за дві природи Господа нашого Ісуса Христа, за два світи — видимий

і невидимий, за дві головні заповіді любові, за дві Тайни мертвих, за Друге

пришестя, за Второзаконня, за Каїна та Авеля, за хліб і вино, за дві рибі (на

жаль, більше в нас на столі й не було).

"Бачу, що ти чоловік не пустий, — промовив я до Станіслава, відламуючи кусень

риби, від якої той відмовився. — Як же опинився ти тут, чужинче? Що привело

тебе?" "Велика самотність, отче Антоніо, — відповів він. — Нема в мене ні дому,

ні близьких, ні рідних. Одно тільки залишається — блукати світами і до Бога

промовляти з різних церков, соборів". Мені така відповідь сподобалася, і я

продовжив розпитування: "А що, ти яко чоловік мирський не маєш собі жінки?"

"Колись мав, отче Антоніо. І дуже її любив", — по цих словах він видобув з-під

сорочки нагрудний медальйон і, розкривши його, показав мініятюрний овальний

портретик цілком юної жінки, напівдитини, а решти я не роздивився, бо вже добре

таки стемніло. "Гарна?" — спитав чужинець. "Як ангел", — не збрехав я.

"Тепер знаю, отче Антоніо, за що ми вип'ємо, — сказав по хвилі мовчання

Станіслав. — За число три, себто за Пресвяту Трійцю!" "Безумовно, — погодився я,

— але не тільки. Адже число три — священне і досконале число. Це перше з чисел,

що має заповнену структуру: початок, середину і кінець. Це символічне і багато

значуще число. Тож вип'ємо не лише за три Особи Божі, про що ти вже цілком

слушно сказав, але й за трьох царів зі Сходу, що прийшли поклонитися малому

Ісусові. Також за три дні і три ночі, проведені Йоною в китовому череві, а

відтак — і за Третій день взагалі, бо то — день Воскресіння. Можемо тут згадати

ще Сима, Хама та Яфета або, скажімо, Даниїла, Давида і Соломона". Випивши по цих

словах, я гукнув старому Анджеліко, щоби виніс із захристії якого-небудь ліхтаря

й пару інструментів для музикування. Тим часом запитав у чужинця: "Чи у твоїй

країні всі дівчата такі гарні?" "Вони їдуть з моєї країни, — відповів той. —

Скоро їх не лишиться жодної. Будь-якої. Знаєте, отче Антоніо, це так, як із

міні-спідницями. Спершу їх одягають лише гарт дівчата з гарними .ногами.„Трохи

-.пізніше.— .негарні дівчата з гарними ногами. Ще пізніше — гарні дівчата з

негарними ногами. Слідом за ними — негарні дівчата з негарними ногами. А тоді

вже — всі інші дівчата", Я похвалив його за дотепний силогізм, хоч це, може, й

не був силогізм, а тоді, взявши до рук принесену старим чортом Анджеліко

мандоліну, виконав у подарунок своєму гостеві прегарний мадригалик "Si, si,

ch'io v'amo!"(2), укладений блаженної пам'яті Клявдіо Монтеверді ще на початку

XVII віку. Коли, вислухавши його, мій молодий товариш почав голосно плескати в

долоні, я зробив йому зауваження, щоби все-таки поводився тихіше: ми ж бо на

цвинтарі, — й він відразу споважнів.

Так виникла відповідна павза для нового наповнення келихів — над нами