Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

П. Куліш неодноразово звертався до творчого опрацювання світової літератури. В оповіданні «Орися» він зробив спробу перенес­ти на український ґрунт принци­пи сюжетної побудови знаменитої «Одіссеї» Гомера. Одна з героїнь цього твору донька фракійсько­го царя Навсікая побачила сон, у якому Афіна наказала їй іти на берег моря. Там вона знайшла Одіс­сея, що зазнав корабельної аварії, і закохалася в нього. Орисі з твору П. Куліша також наснився віщий сон, свого коханого вона також зустріла біля води. Але дія оповіда­ння П. Куліша відбувається серед .мальовничої природи України, а дівчата, як і належить їм, «усі в стьожках та квітах,— Орися поміж ними,— і як мак у городі всі квіти закрашає».

Мистецький досвід творчості Пантелеймона Куліша початку 1840-х років разом із очевидним впливом художніх ідей епопеї Гомера "Одіссея" цікаво і колоритно синтезувалися в одному з найбільш ліричних і композиційно довершених ранніх творів письменника — ідилії "Орися". Те, що у творі домінують радісні й кольористично-безконфліктні тони, пояснюється відповідним настроєм самого письменника — він зазначав, що творив свій шедевр на якомусь незвичайному емоційному піднесенні: "тоді написав він (так Куліш пише про себе. — В.І.), веселий і щасливий, свою ідилію "Орися". Як зазначав сам письменник у першодруці, твір був написаний 7 вересня 1844 року в містечку Ходоркові (тепер Житомирської області) у маєтку відомого на той час польського бібліомана К. Свідзінського (1793 — 1855) після прочитання шостої пісні "Одіссеї" Гомера³ (очевидно, у французькому перекладі).

Підвищений інтерес до Гомера був притаманний не лише Кулішеві — він характерний для всієї доби преромантизму і романтизму. Для прикладу можна послатися на висловлювання М.Цертелєва та М.Маркевича. Однак, якщо М.Цертелєву йшлося передусім про співвідносність українських народних дум і епопей Гомера (нагадаю, М.Цертелєв писав: "Собирая старинные малороссийские песни, я уверен был, что не отыщу другой "Илиады"⁵), то М. Маркевич справжню поезію знаходив передусім у "гомерической простоте малороссийских обычаев". Кулішеве захоплення Гомером було дещо іншим. Автора "Орисі" цікавив зміст Гомерових епопей, причому українського письменника передусім притягувала не "Іліада", а "Одіссея" (власне, одна з її частин), жанр якої, на відміну від "Іліади" (її, як відомо, називають військово-героїчною поемою), визначають як казково-побутову поему. І. Франко свого часу назвав "Одіссею" "азбукою людської цивілізації". Це був твір, у якому "автор широко, з великим почуттєм малює сім'ю, господарство, торговлю, хатні обставини"⁹.

Поетичний світ "Одіссеї" був ідилічним і для першого перекладача Гомерової епопеї російською мовою В. Жуковського, який у передмові до видання свого перекладу заявляв, що із "мрійника романтика" став "тверезим класиком". Назвавши поезію цієї поеми "первісною", він зауважив, що вона "така світла і тиха, так животворить і заспокоює, так мирно прикрашає все, що нас оточує, не тривожить і не прямує ні в яку туманну далину".

Творчість Гомера, його безсмертні епопеї Куліш поглиблено вивчав протягом усього свого життя. Хоча, як уже йшлося, найбільше до душі йому припадала передусім "Одіссея", український романтик прекрасно знав і "Іліаду", про що свідчить хоча б його реакція на повість М. Гоголя "Тарас Бульба", висловлена у листі до М. Юзефовича від 15 квітня 1843 р. Там Куліш зазначав, що одержав "из книжной лавки Погодина книги: "Шекспир" Кетчера (12 вьіпусков) и "Сочинения Ник[олая] Гоголя". Особливе зацікавлення у Куліша викликала повість "Тарас Бульба", якій майбутній видавець зібрання творів Гоголя дав свою оцінку, спираючись саме на "Іліаду": "Гоголь под влиянием Гомера дополнил своего "Тараса Бульбу" и возвьісил его достоинства. В описаний битв он совершенно подражает манере гомеровской, и зто ему чудесно удалось. Жаль только, что, вычисляя, как и в "Илиаде", множество ратующих героев, он сочиняет их имена. А я в зтом случае взял бы их или [из] народных песен, или из старинных бумаг. Это необходимое условие исторической поэмы".

Про зацікавленість "Одіссеєю", її радше мирним, ніж військовим, духом, свідчать численні рядки з листів П.Куліша до О.Бодянського, написаних із тульського заслання. Так, у листі від 20 серпня 1848 р. він писав: "Колись було я принюхуюсь до "Одіссеї"; чим воно пахне; аж воно пахне правдиво тими гуторками, що от інколи поведе старий дід із молодшими чоловіками, сидючи на колодці в свято, або коло лушника у довгі зимні ночі. От не раз спадало мені на думку, що то якби взять оту "Одіссею" та й перелицьовать як-небудь по-наськи, або слово до слова розказати нашою річчу? Та подумаю, подумаю, та і занедбаю знов таку хіть. А тепер от пришлось мені сидіть без уряду, зложивши руки, чи не взяться б до тиї праці. Тільки треба дечим цупко до того запомогтись".

На такі думки П.Куліша, можливо, наштовхнули судження Ю.Венеліна про патріархальність простих греків: "Грецький простий народ [...] залишався при своїй простоті і сором'язливості, [...] він як і раніше пригощав гостей, різав і смажив баранів, і попивав вино червоне".

Невипадковість пильної уваги П. Куліша саме до шостої пісні "Одіссеї" (в ній, як відомо, йдеться про прибуття головного героя епопеї до царства Алкіноя) була зумовлена також, висловлюючись сучасною термінологією, вказівкою Гомера на особливості геополітичного становища феакійських племен, які їхній колишній вождь, син бога Посейдона, Навсітой переселив "від людей промислових далеко, Муром навколо все місто обвів і оселі поставив"¹⁵. Саме це і дало можливість феакам зберегти природні стосунки всередині свого народу, головними рисами яких були мир, злагода і взаємна повага.

Про те, що українцям була ближча саме "Одіссея", а не "Іліада", зазначено і в цитованій вище передмові до першого повного перекладу епопеї Гомера українською мовою: "Для нас одначе "Одиссея" і її дух ближчі і симпатичніші,

як завзяття й бійки "Іліяди"; читаючи "Одиссею", більше добуєш втіхи, і життє тогочасне малюється в ній далеко ширше й ріжностайнійше".

Інтерес Куліша саме до "Одіссеї", а також, як побачимо далі, й до грецької мови, певним чином стимулював М. Костомаров. У листі з Саратова від 16 липня 1848 р. він писав Вікторові Білозерському: "Если будете писать Кулешу и Василию Михайловичу [Білозерському. — В. І.], передайте [обойм от меня искреннейшее желание всякого земного счастья и нравственного совершенства, да сверх того] Кулешу совет мой заняться древними языками, в особенности греческим; Пантелеймон] А[лександрович], бесспорно, создан для изящной литературы, следовательно, лучше не может он употребить времени своего изгнания, как на образование вкуса, который ничем так не улучшается, как правильным изучением антического мира и чтением вековых изящных произведений, заслуживших справедливое удивление народов".

Отже, прагнення Куліша перекласти "Одіссею" значною мірою було викликане тим, що світ цієї грецької епопеї здався йому дуже близьким українській патріархальній старовині. Цим, гадаю, можна пояснити зауваження Куліша до не зовсім вдалого, на його думку, перекладу епопеї російською мовою, що його з німецького підрядника старшого вчителя Дюссельдорфської гімназії Грасгофа зробив В. Жуковський, який, за його ж зізнанням, не знав грецької мови.

Куліш нетерпляче чекав, коли йому пришлють цей переклад, оскільки навколо епопей Гомера в російській критиці 1840-х років розгорнулась ціла дискусія. Як відомо, першим полемічну розмову про майбутній переклад "Одіссеї" В.Жуковського почав М. Гоголь, коли його лист до М.М. Язикова був опублікований 1846 р. у "Современнику" під назвою "Об "Одиссее", переводимой Жуковским". Саме М. Гоголь зазначав, що "Одіссея" "справить у нас вплив як взагалі на всіх, так і окремо на кожного", а переклад В.Жуковського він сприймав як "щось дивне. Це не переклад, але скоріше відтворення, відновлення, воскресіння Гомера. Переклад ніби ще більше вводить в давнє життя, ніж сам оригінал".

Ознайомившись, очевидно, із захопленим відгуком М. Гоголя, Куліш писав О.Бодянському: "Ждав-ждав я од тебе "Одиссеї" та аж обридло. Аж ось коли вона добилась по снігах до Тули, хоч ти [...] написав лист аж 19 ще декабря, як і прибіцяв тоді". Кулішева вдячність Бодянському була така велика, що він у цьому ж таки невеликому листі знову пише про Гомерову епопею, підкреслюючи її важливість для себе: "Велике тобі спасибі за "Одиссею": тепер вона мині так, як косару михалок горілки".

А вже через тиждень у черговому листі Куліш висловив свою думку про цей переклад: "Прочитав я "Одіссею" і другу книжку Жуковського. Гарно і, Боже, як-то гарно вміє той старий дідусь Гомер старовину оповідати! Велике діло зробив, чи ще зробить Жуковський, перелицьовавши його речи по-свойому, тільки, братику, не осуди мене, як скажу, що ніс мій якісь інші зілля чує у тому Гомеровському вертограді. Не сподобив мене Господь ізучити грецький язик, — читав я "Одіссею" тільки по-францюзьки, то мені здаєцця, що треба б якось простіш отцим Менелаям тощо розмовляти. Може, це так уже воно здаєцця, а тілько, як читаєш, то наче луна йде не по гаях, не по лугах, не по воді, а по високих палатах, у яких не жили ще тиї голосномовниї люде. Якби Жуковського ще раз мати на світ породила та вже не царським захребетником, а пахарем або чумаком, то, може, б тоді Гомер заговорив до нас власною мовою. А все-таки величезне спасибі пану Жуковському за його працю. Тепер, пане земляче, навчи ти мене своєї пісні: як тобі здаєцця та "Одіссея"? Ти читаєш її по-грецьки, то тобі й патериця у руки: суд твій буде правий. А ми, люде прості, тебе письменного послухаємо". Російський дослідник А. Єгунов зазначав, що певна невідповідність оригінального стилю Гомера стилю перекладу була спричинена довірливістю В.Жуковського до підрядника, що його Грасгоф виконав своєю "середньо-літературною, "гімназійною" мовою".

Про те, що зауваження П. Куліша до перекладу В. Жуковського були слушними, свідчить зіставлення інтерпретацій епопеї Гомера різними мовами, на що вже звертали увагу українські літературознавці. Так, аналізуючи епізод початку шостої пісні "Одіссеї", пов'язаний із запряганням мулів у бричку, П. Филипович зазначав, що П. Ніщинський переклав це слово, українським відповідником якого є "віз", як "бричка"; у сучасному українському перекладі Б. Тена (1963 р., перевидання 2002 р.) та перекладі польською мовою Я.Пшибильського (1819 р.) це слово передано відповідно до оригіналу — "в/з". У російському перекладі В.Жуковського, виконаному, за П. Филиповичем, "у високому стилю", маємо слово «колесника».

Ось як точно прокоментував цитоване вище місце з листа П.Куліша до О.Бодянського О. Дорошкевич, який у своїх працях, здається, більше критикував Куліша, ніж об'єктивно аналізував його життя і творчість, переважно акцентував на негативних (як здавалося дослідникові) рисах характеру письменника: "Треба сказати об'єктивно, що так ніхто з критиків, навіть пізніших, до перекладу Жуковського не підходив, і подібна оцінка свідчить не тільки про надзвичайну життьову чулість Куліша, а й про його ідеологічні вагання в Тулі, в лабетах царських "захребетників".

Однак Куліш, мабуть, під впливом О. Бодянського та згодом і передмови В.Жуковського до свого російського перекладу епопеї Гомера усе ж відмовився від наміру перекласти "Одіссею", про що свідчить лист від 23 жовтня 1848 р.: "Благодарю Вас за здравьій совет об "Одиссее". Сбившись с дороги обычных трудов и не зная, за что схватиться, чтоб не обветшать в бездействии, я без Вашего совета навязал бы, может быть, себе долгий и бесполезньїй труд". Це певним чином було пов'язане із труднощами, що виникали в Куліша щодо освоєння старогрецької мови: "Я [...] дуже жалкую, що грецька мова не дуже мені втямковуєцця; а чом? Еге, бо треба гроші заробляти, а то пропаду з голоду колись із грецькою мовою".

Куліш добре розумів, що правильно перекладати такий твір без знання мови оригіналу надто складно і значною мірою безперспективно. Це підтверджував і Жуковський, зазначаючи, що переклад дався йому дуже важко, адже він "не міг узгоджуватися з оригіналом, адже його не знаю, а міг лише його вгадувати".

Кулішеве захоплення цією античною епопеєю та Гомером загалом було дуже тривалим, а тому вплив Гомера на Куліша в ранній період його творчості загалом (зокрема й ідилії "Орися" та "Повести о старых временах и обычаях мадороссийских") був всеосяжним. Здається, Куліш буквально мислив запозиченнями з Гомерових епопей (так, в "Повести о старых временах и обычаях малороссийских" посланниця дівчини Катрі "подобная быстрой вестнице Ирисе, не раз летавшей с высот Олимпа то в Данайский, то в Троянский стан"). Але Куліш наголошував, що старовинні українські народні звичаї "удивительно сходствовали с обычаями патриархальных народов, изображенных Гомером в "Одиссее", может быть, что и там и здесь человек был еще человеком, т. є. жил и действовал так, как внушало ему нехитрое сердце". Як приклад Куліш посилається на чотирнадцяту пісню "Одіссеї", коли "пастух Евмен угощает неведомого ему странника Улиса".

Підкреслюючи народність "Одіссеї", Куліш водночас зазначав, що він іще більше полюбив цю "вечно новую, хотя самую обыкновенную сцену" тоді, коли "один старик рассказал мне в Звенигородке, как он когда-то в молодые лета проживал на Запорожьи". Підтвердженням Кулішевої тези є слова цього діда: "То, бывало, когда придешь на завод (мова про так звані запорозькі рибні заводи. — В.І.), то они не станут тебя спрашивать, что ты за человек, а сейчас: "Дайте лиш козаку попоїсти да й чарку горілки піднесіть, бо він, може, здалека йде, то втомивсь". Вот когда подкрепишься, то ще ляжь отдохни, да тогда уже спрашивают: "Хто ти такий?". Прикметно, що Куліш не забуває підкреслити цей зв'язок свого творчого мислення і в романі "Михайло Чарньїшенко", зазначаючи, що суддя Животовський шанував свого діда, генерального суддю, "почти так же, как древние греки своих героев-полубогов"³⁸.

У своїх романтичних ідиліях Куліш використав передусім дух поетичного світу Гомерової "Одіссеї", який Жуковському уявлявся "тихою, широкою, світлою рікою без хвиль, що відображає чисто і точно і небо, і береги, і все, що живе і рухається на берегах; бачиш лише точне відображення, а світлий кристал, що все відображає, ніби не існує"³⁹. Очевидно, саме такий погляд на "Одіссею" дав Кулішеві підстави в "Орисі" піднести "патріархальний побут і звичаї багатого українського козацтва на рівень гармонійного гомерівського світу", а відтак і втілити ідею "соціальної гармонії суспільства й органічної єдності особистості з природою.

Цікавою у плані означеної проблеми "Пантелеймон Куліш і Помер" є перший варіант твору "Самое обыкновенное происшествие" (Современник. — 1846. — Т.ХНУ. — С.131 — 156), відомий як "Повесть о старьіх временах и обычаях малороссийских" (написана на початку 1844 р., а вперше опублікована 1930 року).

Як і перша версія оповідання "О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой недели", цей текст значно більший за основний варіант, а тому дія у ньому не така динамічна. Водночас "повість" має багато найрізноманітніших вставних описів. А втім, саме ці деталі, згодом опущені при публікації "Самого обыкновенного происшествия", досить цікаві.

Характер оповіді "Повести о старых временах и обычаях малороссийских" цілком ідилічний, що пов'язано передусім зі специфікою творчих завдань раннього Куліша та вибором часу дії: це була епоха "простоты и природного неизвращенного вкуса". Характерними є роздуми письменника з приводу певних морально-етичних та інших проблем. Висловлювання Куліша спрямовані головним чином на акцентування природної краси українців та згубного цивілізаційного впливу європеїзму: "Я предпринял написать повесть не о чем другом, как о старинных правах и обычаях малороссийских, вытесняемых шаг за шагом так называемым европеизмом, который, быть может, в своей родине стремится сделать человека человеком (підкреслення Куліша. — В./.), но у нас пока єсть не иное что, как детская шалость, перепортившая для игрушек все, что разумно заготовлено было для нас предками, так что до сих пор не приберем толку, что делать нам с обломками степенной старины и европейскими побрякушками, которых мы нахватали вдруг много, да и не знаєм, как они нам послужат". Цю апологетизацію старовинних звичаїв Куліш наприкінці твору підсумовує вигуком: "Мудрая старина! Она была не образована науками, но знала много секретов, как прожить счастливо на земле, секретов, которые мы растеряли посреди своих книг и разнообразных, но большею частью ни на что нам непригодных знаний". Саме для підкреслення глибинності цих народних традицій Куліш і зіставляє українську патріархальну старовину зі старовиною античною, Гомерівською.

За П. Филиповичем, у даному випадку маємо Кулішеве використання шостої та сьомої пісень епопеї Гомера "Одіссея" (нагадаю, саме матеріал шостої пісні лежить в основі Кулішевої ідилії "Орися"), в яких, власне, апологетизовано патріархальний уклад, що панує в ідилічному царстві Алкіноя, де навіть сам правитель та його дружина не мають "погорди до буденної праці: цариця пряде, Навзікая їде на річку прати сукні". Цікаво, що в даному плані Орися певною мірою більше панянка, ніж донька царя Алкіноя: коли Навсікая сама править кіньми, то з Орисею їде старий Грива.

На думку П. Филиповича, саме патріархальність колориту "Одіссеї" як основу художнього змісту Гомерівської епопеї при другому прочитанні (яке було значно глибшим, ніж перше) відзначила "хлопська дитина" студент Борис Граб — персонаж однойменного незакінченого твору І.Франка. Це друге прочитання "Одіссеї" викликало в Бориса Граба уже зовсім інші асоціації, ніж тоді, коли він прочитав твір Гомера вперше: "Живі побутові картини насували йому на пам'ять рівно живі картини того сільського життя, яким жив його батько, серед якого й сам він виростав відмалечку. Чим дальше вглиблявся в поему, тим більше блідли в його пам'яті фантастичні пригоди та міфологічні дивогляди, а зате тим яркіше визначувалися картини сільського віча, возової подорожі польовими дорогами серед родючих нив, сільського празника, дівчат, що перуть шмаття на річці, гостини, саду, сільських ігрищ, життя пастуха в полі і т. ін.".

Аналогічними є й українські патріархальні звичаї, які П. Куліш досить детально (і з очевидною любов'ю) змалював у "Повести о старых временах и обычаях малороссийских": письменник неквапливо описує страви, які подавали на "полуднівок" (зокрема, "сделанные из сыру и масла мандрики"), звичай цілуватися. Але найбільш прикметні слова старого сотника Гаврилувича про стосунки пана і слуги, які передусім мають бути людськими, а не такими, як взаємини поміщика і кріпака: "Он (себто коваль, у якого спершу проживав Федір. - В.І.) очень ценит то, что я не показываю над ним /.../ бесполезной власти и за одну минуту независимости он после готов потеть у наковальни целые ночи и сделает все так, что никаким страхом от него зтого не добился б. Такова уже, братику, природа наша малороссийская".

Про безпосередню спорідненість цих російськомовних ідилій ("Повести о старых временах и обычаях малороссийских" і "Самого обыкновенного происшествия") та "Орисі", як бачимо, свідчать численні деталі сюжетно-змістового та власне жанрового характеру.

На самому початку ідилій "Орися" автор дає характеристику головної героїні, її незвичайна врода відтінюється зіставленням з природними явищами: Орися "краща й над ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіря в дуброві, і мак у городі" (с.199). Цей прекрасний дівочий образ настільки запав Кулішеві в душу, що він, як зазначав П. Филипович, майже такими ж поетичними словами, як і Орисю, оспівав дівочу красу в поемі "Настуся" зі збірки "Досвітки". Відтак слава про незвичайну Орисину вроду поширилися по всій Україні, "бо в нас, на Вкраїні, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди". Орися подібна до неземної красуні Навсікаї, доньки феакійського володаря Алкіноя, головної героїні шостої пісні "Одіссеї". Навсікая — це була "Дівчина,, вродою й станом струнким до богині подібна".

Як зазначав П. Филипович, образ Навсікаї в "Одіссеї" епізодичний, хоч і досить рельєфний. Вона "потрібна в поемі, як ланка, що допомагає, з одного боку, дати Одіссеєві змогу продовжити далі мандрівку, з другого - привести його в дім Алкіноя, де він розповідатиме про свої фантастичні пригоди". Така функціональна роль образу Навсікаї зрозуміла й очевидна — вона, на відміну від Орисі, не є протагоністкою твору.

Куліш услід за Номером (нагадаю, Одіссей порівнює Навсікаю із Артемідою, "великого Зевса дочкою", а своєю вродою вона виділялася з-поміж дівчат, що її супроводили, як Артеміда з-поміж польових німф) також показує красу своєї героїні на тлі інших дівчат, що її супроводжують: "Орися поміж ними, — і як мак у городі всі квітки закрашає, так вона сиділа поміж своїми дівчатами". Багато хто з молодих хлопців хотів би з нею одружитися, але все марно: "Не для нас зацвіла ся квітка! Може, хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого десятка" , - говорив такий жених-невдаха. Ось як виглядає аналогічна ситуація в "Одіссеї": Афіна каже Навсікаї, що "Кращі-бо з-поміж феаків тебе уже сватають люди". Однак ні Навсікая, ні Орися ніяк не могли вибрати собі гідного нареченого з-поміж місцевих хлопців. Так, Навсікая "між людей феакійських нікого [...] не вважає Гідним себе, хоч до неї вже сватались люди найкращі". Врешті й Орисі ніхто не був до вподоби: "Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю; а знаю, що було вернеться інший крутиус із Війтовець да й ходить, мов неприкаянний". Такий зачин налаштовує на незвичайну любовну історію. Власне, експозиційна частина ідилії (змалювання краси дівчини та роздуми старого вдівця Таволги про її подальшу долю) цілком тотожна відповідним місцям інших творів Куліша цього часу, які певною мірою можна розглядати як варіантні стосовно "Орисі". Йдеться про вже згадувані повісті "Самое обьїкновенное происшествие" та "Повесть о старьіх временах и обьічаях малороссийских". Герої цих творів — і старі Чуйкевич та Гаврилович (до речі, обидва також вдівці) і Таволга — не хочуть віддавати своїх доньок ні за старого, ні за молодого шибайголову, а мріють про спокійного, вихованого, доброго роду козака.

Водночас увесь наступний розвиток сюжетної дії "Орисі" цілком відмінний від колізій цих повістей — їм бракує романтичної наповненості, казково-фантастичного колориту. Головній героїні "Орисі", як і Навсікаї з "Одіссеї", сниться сон, у якому її покійна мати каже, що вона весь час благає "Господа милосердного, щоб послав тобі вірну дружину". За П. Филиповичем, саме цей момент запозичений із шостої пісні "Одіссеї" - попередні та наступні епізоди ідилії, на його думку, є як трансформацією окремих мотивів пісні, так і цілковитим виплодом оригінальної творчої фантазії Куліша. Присутність в ідилії даного мотиву, можливо, справді безпосередньо запозичена з аналогічної ситуації "Одіссеї", однак не можна не помітити майже постійних варіацій мотиву сну головних та другорядних героїв і в інших ранніх творах українського письменника, зокрема в повісті "Огненный змей" та романі "Михайло Чарнышенко". Безпосереднє відношення до функціонального значення приходу матері до своєї дитини уві сні в "Орисі" має аналогічна сцена з роману "Михайло Чарньїшенко": саме слова матері, сказані героєві у сні, чи не вирішально вплинули на Михайлове бажання досягти всупереч

волі батька військової слави (цікаво, що другим бажанням матері було синове подружнє щастя). У повісті "Огненный змей" мати з'являється у сні до своєї доньки, щоб попередити її про небезпеку, а згодом, коли цей сон-попередження не допомагає, вона сама приходить з того світу. Водночас можна припустити, що мотив допомоги померлої матері своїй дитині з того світу цілком міг мати й автобіографічне тло — відомо, що Кулішева мати померла, коли майбутньому письменникові було зовсім небагато років. Хоча, на думку О.Сулими-Блохиної, конкретизація мотиву сну в Куліша вже цілком інша, "важливіше є те, що П.Куліш переніс ідилічний характер 6-ї пісні ("Одіссеї". — В.І.) у свій твір", водночас переробивши сюжетну схему Гомерової епопеї по-своєму.

Орися встала "ні смутна, ні весела" і почала готуватися до весілля (не знаючи ще про те, хто ж буде її судженим). Вона чи то з волі матері, чи то самохіть попросила в батька дозволу поїхати з дівчатами "до Трубайла, під Турову Кручу" , щоб випрати сукні, оскільки їхати туди, за її словами, зовсім недалеко — лише півгодини "лугом да левадами, що й незчуєшся, як вода заблищить і зашумить під горою" . П.Филипович, посилаючись на етнографа В.Білого, який навесні 1921 року обстежував цю місцевість на Переяславщині, зазначав, що "річка Трубайло (Трубеж) від Війтовців далеко, — до того місця, де круча, коло 13 верст. Добрими кіньми до Трубайла в показаному пункті можна добратися за хвилин 45 [...], дорога справді лугом та левадами". Навсікая їде прати білизну возом, бо туди було далеко. Ось як їй каже про це Афіна, просячи доньку Алкіноя уже зранку вирушити туди з дівчатами: "Краще й для тебе самої не пішки до пралень ходити, Надто далеко-бо їх влаштували за стінами міста". Про свій сон і Навсікая, й Орися своїм батькам не кажуть нічого. У розмовах з батьками вони замовчують і справжні причини своїх намірів випрати білизну.

П.Филипович у намірі Орисі їхати до річки бачить певну композиційну недоладність твору, вважаючи, що "в Орисиному сні немає жадних вказівок на потребу їхати негайно на річку з уже позоленими сукнями". На мою думку, нічого недоладного врешті тут немає — слова покійної матері Орися сприймає, як її негайний наказ одразу ж готуватися до шлюбу, а тому треба, щоб сукні й білизна були чисто випрані. Інша річ, що Афіна прямо каже Навсікаї зранку взяти білизну і їхати прати, а Орисині дівчата напередодні позолили білизну, а це теж безпосередній привід для поїздки на Трубіж до Турової Кручі (нагадаю, що Алкіной одразу здогадався про те, що Навсікая готується до весілля, хоч та каже йому тільки про те, що очеі випрати не лише свою білизну, а й одяг батькові та братам). Відтак, за П. Филиповичем, ця сюжетна ситуація - чи не єдиний композиційний недолік твору. Критик зазначав, що тривалий читацький інтерес до ідилії Куліша значною мірою зумовили саме її досконала композиційна вивершеність — "лише в епізоді зі сном деяка недоробленість" — та стилістична єдність. За влучним спостереженням 0. Сулими-Блохиної, "Куліш попрацював над новелею, як ювелір над коштовним кольє. Кожну фразу оброблено. Стильова суцільність подиву гідна. Заощадливість у слові відповідає вимогам новелі".

В "Одіссеї", як відомо, сюжетна ситуація (себто зустріч дівчини з Одіссеєм) має інше наповнення. Це передусім пов'язано з тим, що там немає персонажа, хоч би якоюсь мірою схожого на старезного Гриву (мулами править сама Навсікая), а також тим, що шоста пісня — це лише невеликий епізод Гомерової епопеї, де головний герой — Одіссей, а Навсікая — епізодична постать. В ідилії Куліша маємо протилежну сюжетну ситуацію. Якщо Навсікая їде прати білизну, щоб забрати додому Одіссея, котрий має вирушати до своєї дружини та сина, то Орися з дівчатами і старим Гривою їдуть на річку, щоб зустріти Орисину долю, "пишного князя", чи "миргородського осауленка", і вказати йому дорогу до Війтовець. Це значною мірою зумовлює й певну відмінність сюжетних ходів "Одіссеї" та "Орисі", яка полягає передусім у тому, що осауленко з самого початку мав намір їхати саме до Війтовець сватати Орисю, а відтак, прямо запитавши про дорогу до села у старого Гриви, вирушив туди сам; а Одіссей не знає нічого про те, куди він потрапив і яка його подальша дорога, — отож Навсікая повідомляє йому, де саме він перебуває, і пропонує спинитися на перепочинок у домі свого батька Алкіноя." .

Подальший розвиток подій у Кулішевому творі (крім слів автора про весілля Орисі) цілком суголосний "Одіссеї": обидва герої (і Одіссей, і осауленко) прибули до місця свого призначення окремо від гуртів дівчат. Цікаво, що причина цьому також майже однакова — героїня "Одіссеї" боїться людських пересудів та й себе знеславити, коли б "Супроти волі своїх улюблених матері й батька Вільно б з мужчинами зналась раніше відкритого шлюбу", хоч і була б не проти, "якби зволив такий (себто Одіссей. — В.І.) чоловіком моїм називатись", а Орися* як вихована українська дівчина, взагалі не може перша заговорити з незнайомим парубком (очевидно, саме через це в ідилії присутній старий Грива). Орися лише зашарілась, коли дівчата почали говорити, що цей князь її суджений. Автор підкреслив стан внутрішньої схвильованості героїні — Орися якось непереконливо відкинула думку про своє зацікавлення "князем", але письменник цьому "не повірив", одразу ж зазначивши, що "жаль їй було, сама не знає чом, що він іде свататься" . Коли Навсікаї Одіссей сподобався передусім своєю статурою, то Орисю вразили очі молодого осауленка: у друкованому виданні Куліш опустив таку промовисту фразу після слів: "М'якше од воску дівоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця": "А вже кращих очей не було, може, й на світі, як у того козака".

Відтак феакійські дівчата разом із донькою Алкіноя, виправши білизну, "Потім скупались самі і, до блиску намазавшись маслом, Тут же, на березі річки, обід споживать посідали". Лише після того, коли дівчата почали грати в м'яча, вони побачили голого Одіссея, який "виповз з кущів". Вигляд його, зрозуміло, був жахливий, а все тіло було обліплене "тванню морською". Орисин суджений схожий на князя, бо був одягнений у кармазин, "а з пояса золото аж капає" .

Отже, спорідненість шостої пісні "Одіссеї" та ідилії Куліша полягає, окрім зазначених вище деталей, також у тотожності вихідної ситуації. У Гомера Афіна уві сні спонукає Навсікаю разом із подругами й служницями йти прати білизну до струмка, щоб зустріти Одіссея і допомогти йому, хоча про це сама Навсікая навіть не здогадується. Прагнення Афіни допомогти Навсікаї в майбутньому одруженні є немовби платою за цю послугу.

Таким чином, мотивації учинків Орисі і Навсікаї ідентичні: обидві вони готуються до весілля. Куліш змінив лише мотиви спонуки своєї героїні: в "Орисі" дівчині сниться мати, котра, зрозуміло, думає лише про доньку (в словах Орисиної матері про те, що вона благає Господа милосердного про щасливе доньчине подружжя, маємо також втілення ідеї, що шлюби укладаються Господом на небесах. У першому томі "Записок о Южной Руси" в оповіді старої Дубинихи про блукання потойбічним світом спостерігаємо простонародну інтерпретацію аналогічного мотиву), а для Афіни головне — доля Одіссея (турбота про весільний одяг Навсікаї — лише засіб для втілення задуму богині).

П. Филипович зазначав, що Куліш обробив даний сюжет античної епопеї цілком по-своєму: "Оповідання про незвичайну, хоч в композиції цілої поеми (себто "Одіссеї". — В./.) передбачену зустріч мандрівника з дівчиною, яка йому допоможе далі продовжувати подорож, у Куліша замінилося оповіданням про звичайну зустріч, але подану в незвичайному освітленні, з вживанням засобів мальовничого ляндшафту та вставної леґенди-казки".

У сюжет ідилії Куліш вплітає казкову розповідь старого діда-візника про князя, завзятого мисливця. Той побачив на полюванні красуню-дівчину (вона була така гарна, "що усю пущу красою освітила" ) і закохався в неї. Через категоричну відмову цієї красуні вийти за нього заміж (ця ситуація немов налаштовувала Орисю не чинити так зі своїм "князем") князь постріляв усіх її турів (тури — це "дикі бики з золотими рогами" — с.203), але його самого дівчина тут же закляла, як вічного жида, блукати "по пущі по всі вічниї роки!" . Гадаю, асоціації з мотивом "вічного жида" (Агасфера) мають підстави, бо дід Грива каже, що врешті настане "таке врем'я, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і пійдуть шукати собі диких пущ по Вкраїні" . Враження від цієї оповіді підсилює поетизація кришталевої води й високих круч річки Трубайла "засобами пітторескного (особливо мальовничого) романтичного письма, що викликало захоплення критики".

Треба сказати, що сюжет про турів, дівчину та юнака-мисливця досить поширений в українському фольклорі. Так, дослідники називають передусім колядку "Зачорнілася Чорна гора", провідний мотив якої О.Колесса визначив як "боротьба гордого молодця з чорним туром". В колядці йдеться про те, що "гордий молодець" спершу пустив свого коня пастися "в жемчужну траву", а сам заснув. Розбудили його буйні вітри, і "молодець" (можливо, йому також приснився віщий сон) вирішив поїхати в "чистеє поле, під темний лісок За чорним туром, за грубим звіром". Зустрівши звіра, герой, однак, не може його перемогти, а "з страху вмліває". Тут юнакові на допомогу несподівано приходить сам тур, який передрікає "гордому молодцю", що той його вб'є у "неділю рано", а в нагороду дістане панну.

Тут не місце детально з'ясовувати художній зміст цієї колядки — зазначу лише, що, за 0. Колессою, "гордий молодець — місяць-молодик", що "веде боротьбу із чорним туром — із щораз меншим чорним півкругом місяця".

В оповіді старого Гриви маємо стадо турів, а не одного тура, в колядці тур виступає як самостійний образ, суб'єкт дії, супротивник молодця — в легенді з "Орисі" той суб'єкт — дівчина, а тури — її власність. Дівчина не може перешкодити князеві постріляти турів, тим часом як за колядкою — герой лише згодом "в неділю рано" переможе тура і за це матиме дівчину.

П.Филипович у цитованій вище загалом цікавій статті "Кулішева варіяція сюжету про Навзікаю" зробив спробу з'ясувати генезис цієї вставної новели про золоторогих турів. Поставивши питання про те, чи народного походження розповідь старого Гриви, і в принципі ствердно відповівши на нього, вчений послався на відомі статті М. Сумцова "Тур в народной словесности" та Х.Ящуржинського "О превращениях в малорусских сказках", які, на мою думку, все ж не дають реальних свідчень про образно-змістову наповненість оповіді про Турову Кручу та обставини її появи у Кулішевому творі. Продуктивнішим є посилання дослідника на запис у 20-х рр. минулого століття уже згадуваного тут етнографа В. Білого про відгомін легенди чи переказу про давнього князя, який жив ще тоді, коли "й Переяслава, може, не було" (в легенді, яку оповідає Грива, події також відбувалися давно, "ще до татарського лихоліття" , однак цей князь уже таки "правив Переяславом"). Князь, про якого розповідає дід Пархім із розташованого недалеко від місця подій хутора Капцевичева гребля, побачивши двох золотих (в легенді старого Гриви, як і в народнопоетичній традиції, — золоторогих) турів, постріляв їх. Цікаво, що біля цих "золотих" турів не було жодної дівчини, а коли ті два тури скочили у воду, за ними туди ж чомусь стрибнув і сам князь (в "Орисі" цей князь, як уже йшлося, залишився блукати цими пущами, бо ніяк не міг знайти Переяслава). Оповідь старого діда із записів етнографа поставила перед П. Филиповичем питання уже своєї генези — "чи це пізній відгомін Кулішевого твору, що міг якось прищепитись в місцях, описаних в ньому, чи відламок або навпаки первісний варіянт легенди, переробленої Кулішем". Водночас для П.Филиповича, здається, було безсумнівним, що зміст легенди Куліш узяв зі "своїх етнографічних записів і вставив, як це він звичайно робив, в оповідання побутового характеру". Думаю, що тут усе ж можливі певні питання, адже такого чи схожого сюжету в Кулішевих фольклорних записах, здається, не виявлено.

Можна сказати, що саме чарівна казкова оповідь старого Гриви викликала появу високо на кручі вродливого юнака на коні, котрий, як виявилося згодом, приїхав, власне, сватати Орисю. Цікаво, як саме побачила Орися цього козака: "Дивиться Орися в воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло; хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж в'язами. Боїться глянуть угору, щоб справді не було там когось; боїться глянуть і на каміння: вже їй здається, що ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури" . Самому юнакові дівчата ¹ уявляються русалками, що "повиходили прать сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою" .

Уважне прочитання змісту легенди про те, як князь постріляв цих турів, наштовхує на думку про її (легенди) спеціальну смислову функцію в контексті ідилії, адже вона виконує і роль ніби паралельної сюжетної історії про одруження (у даному випадку — невдалого). Згадаймо, що князь теж, як уже зазначалося, хотів одружитися з дівчиною-красунею (її краса "вхопила його за серце" ), але вони обоє були занадто гордими: вона, щоб одразу дати згоду на шлюб, а він, щоб терпляче чекати такої згоди чи просити дозволу на одруження у її батьків. Звідси і суто романтична нещаслива розв'язка. Прикметно, що в історії з одруженням Орисі Куліш також пише про безуспішні сватання до дівчини, які, до речі, не були зовсім безболісні для цих хлопців: розповідаючи про свою зустріч з Орисею, той чи інший жених лише скаже, що "не для нас зацвіла ся квітка" , на що його "товариш похитає мовчки головою, да й подумає: "От же занапастила козака!" .

Таким чином, через зіставлення цих сюжетів (теперішнього і минулого, казкового) прочитується основна концептуальна засада "Орисі" — наречені мають бути рівні одне одному походженням, вихованням і красою, а стосовно одруження мають бути додержані усі патріархальні чинники, включаючи згоду батьків, нареченої, наявність між молодими любовного почуття та ін. Це не що інше, як еталон національного способу життя, втілення "духу" нації, які "в незайманій чистоті мають передаватися від покоління до покоління".

П. Филипович назвав "Орисю" без вставної новели про Турову Кручу "самым обыкновенным происшествием", підкреслюючи тим самим паралель між цією ідилією і російськомовним твором "Самое обыкновенное происшествие" та його першою редакцією "Повесть о старых временах и обычаях малороссийских".

Однак в українському літературознавстві висловлювався й дещо інший погляд на роль і значення оповіді старого Гриви у контексті художнього змісту "Орисі". Так, 0. Сулима-Блохина, на мою думку, цілком слушно зауважила, що "легенда стильово міцно "вшрубована" в новелю. Притьмарене світло таємниці витає над історією князенка й дівчини-чарівниці. Іще не розповідав старий Грива ні про дівчину, ні про турів із золотими рогами, а ми вже відчуваємо віяння легендарного. Бо ж на рівень леґендарности піднесено весь зміст "Орисі". Краса героїні, якій немає рівної, патріархальна гармонія оточення, в якій ця краса розцвітає, чарівна природа — все це піднесене над буденністю й опромінене ідеально. Те, що могло б бути буденним, постає перед читачем у якійсь святково-урочистій красі".

Епізод із Туровою Кручею справді "романтизує" ідилію, "допомагає письменникові звичайний буденний епізод зробити барвисто-казковим, перенести дію, хоч і умовно та на короткий час, з побутового поля в світ романтичний". П. Филипович при цьому далі зазначав, що такі вставні романтично-забарвлені епізоди (дослідник згадує і відповідне місце із пізнішої повісті П. Куліша "Алексей Однорог" — легенду про Ольгу Багачку) були характерні для романтичної поетики й надавали творам "мальовничої виразности". На мою думку, "романтичність" "Орисі" не лише в цьому: в ідилії від образів головної героїні, старого Гриви,

молодого козака, який, за П. Филиповичем, здається Орисі князем у "світлих романтичних асоціяцій" (сучасний український дослідник Ю. Микитенко несподівано назвав його "переодягненим в український одяг Одіссеєм", оскільки герой епопеї Гомера до берега прибився голим, мабуть, треба сказати не "переодягненим", а одягненим в український одяг), попри те, що конкретико опис цього персонажа цілком прозаїчний: "отаман у своїй сотні, хорошого «В багатого роду дитина" , до характеру розвитку подій все романтичне.

Пишучи про романтичність образів ідилії, П. Филипович зазначав, що молодий козак здався Орисі князем лише "під свіжим вражінням від легенди" про Турову Кручу. Загалом справедлива думка ученого все ж потребує певного уточнення н конкретизації — вплив романтично-казкового ореолу легенди старого Гриви був те сильнішим і довготривалішим, хоча Куліш і зазначав, що запитанням до цього "князя" старий дід "наче розбив які чари" своєї оповіді. Однак такеді романтичне враження від зовнішнього вигляду козака залишилося надовго, бо і після того, коли дівчата, уже їдучи додому, обговорювали цю ситуацію, одна з них сказала: "Не змагайтесь дурно, дівчата: чи рівня ж таки вам пишний князь! Се нашій панночці сужений!" .

Думаю, можна дещо уточнити певною мірою слушний висновок Є.Нахліка, ш котрий писав: "Структуротворчий принцип ідилії "Орися" — це наскрізний контраст між старістю і молодістю, метаморфоза старості в молодість, ідея оновлення й коловороту людського роду, відображення природного ходу життя". Така композиційна засада притаманна і згадуваній вище повісті "Самое обыкновенное происшествие", в якій старий сотник Чуйкевич і, особливо, мати Федора (її найголовнішим бажанням було одружити сина — байдуже, з ким — і потримати на руках маленького онука), певним чином протиставлені своїм дітям (водночас старий сотник Чуйкевич, відповідаючи замість своєї доньки Катрі згодою на шлюб з Федором, вигукує: "В нас із нею одна душа"), однак і там не це головне. Проблема скоріше у ревному підтриманні усталених морально-етичних норм. Тому такі контрастні зіставлення, на мою думку, не більше, ніж типові _ сюжетні формули, що мають виразне фольклорне походження.

Що ж до жанрових особливостей твору, то віднесеність "Орисі" до ідилії, здається, не викликає особливих застережень. Водночас деякі вчені (зокрема, О. Сулима-Блохина) пропонували вважати твір новелою: "Новеля у формі ідилії схильна до статики. Замилуване спостерігання — це наперед означений аспект, зобов'язливий для письменника, що вибрав таку форму. І Куліш, треба визнати, дотримав цього аспекту бачення. Однак і статику тут не доведено до крайности. Це новела послабленої дії, але акт дії все-таки наявний". Дослідниця далі доходить висновку, що "Орисю" треба визнати за дуже майстерну новелу, оскільки "випадок" взято незвичайний, наскрізь несподіваний".

"Орися" завжди мала прихильну критику. Одним із перших про ідилію у рецензії на другий том "Записок о Южной Руси" написав М. Костомаров, щоправда, зробив це він дуже коротко, без заглиблення у зміст твору. Так, переказавши кількома реченнями сюжет, рецензент зазначив: "Зтот миленький очерк был навеян автору чтением "Одиссеи", и поездка Ориси с прислужницами на реку єсть поездка Навзикаи, переложенная на малороссийские нравы, и очень удачно. Образы рельефны, положення живописны, язык легкий, плавный и изящный. Вообще надобно г. Кулишу отдать честь, что никто из малороссийских писателей в прозе не владел языком лучше его".

"Орися" — один із небагатьох художніх творів молодого Куліша, які заслужили собі поважне місце в історико-літературному процесі середини XIX ст. На думку Н.Є. Крутікової, яка назвала "Орисю" "з художнього погляду [...] одним з кращих творів Куліша", цьому сприяли "стислість епізодів, вміння змалювати мальовничу картину української природи, подати виразні контрасти живої краси молодих дівчат і сивої, відживаючої старості".