Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога. .......
Уже прокликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє —

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала .....

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... Лани, гаї, сади!

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи, на ниві,

Нічого б на світі не знав,

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не прокляв!..

[Орська, кріпость 1847]

Тополя

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий —

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить;

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте, все розкажу,

Слухайте ж, дівчата.

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила — не спинила,

Пішов та й загинув...

Якби знала, що покине,—

Була б не любила;

Якби знала, що загине,—

Була б не пустила;

Якби знала, не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі

З милим під вербою;

Якби знала!..

І то лихо —

Попереду знати,

Що нам в світі зустрінеться.

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю...

Само серце знає,

Кого любить... Нехай в'яне,

Поки закопають!

Бо не довго, чорнобриві,

Карі оченята;

Біле личко червоніє

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав'яне,

Брови полиняють...

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.

Защебече соловейко

В лузі на калині, —

Заспіває козаченько,

Ходя по долині.

Виспівує, поки вийде

Чорнобрива з хати;

А він її запитає:

«Чи не била мати?»

Стануть собі, обіймуться, —

Співа соловейко;

Послухають, розійдуться,—

Обоє раденькі.

Ніхто того не побачить,

Ніхто не спитає:

«Де ти була, що робила?»

Сама собі знає.

Любилася, кохалася,

А серденько мліло:

Воно чуло недоленьку,

А сказать не вміло.

Не сказало — осталася,

День і ніч воркує,

Як голубка без голуба,

А ніхто не чує.

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою;

Не співає,— як сирота,

Білим світом нудить.

Без милого батько, мати —

Як чужії люде.

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється;

Без милого скрізь могила...

А серденько б'ється!

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка, —

Ніхто не питає.

«Чого в'янеш, моя доню?» —

Мати не спитала,

За старого, багатого

Нищечком єднала.

«Іди, доню,— каже мати,—

Не вік дівовати.

Він багатий, одинокий —

Будеш пановати».

«Не хочу я пановати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,

Робила, що знала;

Все бачила чорнобрива,

Сохла і мовчала.

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?

«Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив, здоров, чи він любить,

Чи забув-покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світа полину!

Бабусенько, голубонько,

Скажи, коли знаєш!

Бо видає мене мати

За старого заміж.

Любить його, моя сиза,

Серце не навчити.

Пішла б же я утопилась —

Жаль душу згубити.

Коли нежив чорнобривий,

Зроби, моя пташко,

[1839, С.-Петербург]

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... А до того —

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 в Переяславі

І виріс я на чужині

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в бога, як Дніпро

Та наша славная країна...

Аж бачу — там тільки добро,

Де нас нема. В лиху годину,

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село...

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку богу заробляла;

Поклони тяжкії б'ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину... Добре, мамо,

Що ти зараннє спать лягла,

А то б ти бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди. Повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..
І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину.

 І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини!

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

Остатні продають штани...

Погано дуже, страх погано

А ще поганше на Украйні

Дивитись, плакать і мовчать!

А як не бачиш того лиха,

І на Україні добро.

Між горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люди веселі.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні!..

[Кос-Арал 1848]

Т. Шевченко виступив як поет-новатор, приніс з собою в українську літературу «слово нове», новий світ поезії, неповторні образи, картини й барви, небачене раніше багатство й широчінь тем, ідей, мотивів, жанрових форм, вивів українську літературу на шлях реалізму й народності.

Писати вірші Тарас Шевченко почав ще до звільнення а кріпацтва. Перша згадка про один із його ранніх віршів, що дійшла до нас, датована 31 березня 1837 року. Про неабиякі художні здібності Тараса свідчить виконаний у Вільно найраніший відомий його малюнок, підписаний: «1830 года рисовал Тарас Шевченко».

У доробку Т. Шевченка на кінець 1839 року були поеми «Катерина», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», балада «Тополя», послання «До Основ'яненка», вірші «Перебендя», «Нащо мені чорні брови... ». Вони й склали першу його поетичну збірку - «Кобзар», яка побачила світ у 1840 році. Спеціально для неї Т. Шевченко написав вступний вірш-заспів «Думи мої, думи мої...» - програмний вірш «Кобзаря». Майже одночасно з «Кобзарем», 12 березня 1840 року, був поданий до цензури Є. Гребінкою альманах «Ластівка», до якого він долучив і перший розділ з нового твору Т. Шевченка ,--поеми «Гайдамаки» (розділ «Галайда»). За короткий час «Кобзар» і «Гайдамаки» набули широкої популярності. Листування й спогади сучасників поета дають чимало свідчень того, яке велике й сильне враження справили ці перші твори Т. Шевченка на всіх. Друкованих книжок не вистачало, і твори Т. Шевченка починають копіювати, переписувати. Такі списки, повні й вибіркові, поширюються в численних примірниках не тільки на Україні, а потрапляють і в Білорусію, і на Кавказ, перетинають кордони, їх пересилають у Варшаву, Прагу...

Осінь 1845 року - час виняткової творчої продуктивності для поета. Протягом жовтня - грудня він написав поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», вогненну інвективу «Кавказ», послання «І мертвим, і живим...», цикл переспівів «Давидові псалми», вірші «Холодний Яр», «Минають дні, минають ночі...», «Як умру, то поховайте...» («Заповіт») та інші твори. Поет працює з величезним творчим натхненням та енергією. Однією з могутніх вершин революційно - викривальної поезії Т. Шевченка цього часу став «Кавказ» - рідкісної емоційної наснаженості твір, надзвичайно глибокий і значущий своїми суспільно-політичними ідеями. Через одинадцять днів після завершення «І мертвим, і живим...» поет пише нове послання - «Як умру, то поховайте...», звернене вже не до інтелігенції, а до народу, до селянства, яке єдине, за Шевченком, здатне і повинне повалити ненависний самодержавно - кріпосницький лад і натомість створити нове суспільство, суспільство здійснених ідеалів волі, нову, велику, вільну сім'ю вільних народів. У цьому творі, а любов'ю прийнятому народом як його «Заповіт», поет - трибун вже не «усовіщає», а кидає палкий революційний клич:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

На початку 1846 року Т. Шевченко звів усі свої твори, написані протягом трьох попередніх років, у велику рукописну збірку під назвою «Три літа». 1846 року Т. Шевченком були написані балади «Лілея» й «Русалка», на початку наступного року - поема «Відьма». Разом в такими творами збірки «Три літа», які могли витримати цензурний контроль («Сова», «У неділю не гуляла...», «Єретик», «Наймичка» та ін.), вони мали ввійти до нового видання «Кобзаря», над підготовкою якого поет активно працював навесні 1847 року, але якому, одначе, не судилося побачити світ.

5 квітня за участь у Кирило - Мефодіївському товаристві Т. Шевченко був заарештований і відправлений до Петербурга. Було вирішено «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей мере дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский Отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Затверджуючи це рішення III відділу, Микола І власноручно збоку написав: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать». 31 травня 1847 поета в супроводі фельд'єгеря було відправлено до Оренбурга, де містився штаб Окремого Оренбурзького корпусу. Десять років тривало заслання Т. Шевченка. Позбавлений права творити, він, проте, криючись від стороннього ока, продовжує писати поетичні твори. З-під його пера з'являються поеми «Княжна» та «Варнак», історична поема «Чернець» і ряд ліричних віршів: «Не гріє сонце на чужині…», «Сон» («Гори мої високії…»), «Самому чудно, а де ж дітись?», «А. О. Козачковському» та інші. Т Шевченко з великою поетичною силою відтворив тягар свого підневільного життя в солдатській казармі. Під час переходу з Орської фортеці до укріплення Раім у складі Аральської описової експедиції Т. Шевченко написав вірш «У бога за дверми лежала сокира...», а під час зимівлі 1848-1849 років на Косаралі - «Царі», «Марина» і великий цикл ліричних поезій.

Творчість була для нього не тільки духовною потребою, а й формою протесту проти царського свавілля. Записуючи рядок за рядком, він підтверджував свої ж слова: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. »

Одна за одною виникають «захалявні книжечки» - таємні рукописні збірочки «невольничої поезії» Т. Шевченка. На третьому році заслання, після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, поет переписав свою «невольничу поезію» у нові маленькі саморобні книжечки, яких набралося двадцять сім. З'єднані разом, вони склали знамениту «Малу книжку» - перше чистове зведення віршів і поем 1847 - початку 1850 років. За доносом одного з офіцерів-«землячків», поета відправили в одну з рот у віддалене Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак, під якнайсуворіший нагляд. Настали найтяжчі часи Шевченкового заслання, період найбільшої ізольованості поета від світу, коли обірвалися навіть листовні зв'язки з нечисленними друзями на волі, встановлені у попередні роки. Протягом перших двох років перебування в Новопетровському укріпленні Т. Шевченко не писав. Тільки 1853 року, він потай відновив літературну творчість, але звернувся до нового для себе жанру - повісті. В одному з листів 1858 року Т. Шевченко зазначав, що повістей у нього «десятків коло двох набереться», нині відомі тексти лише дев'яти: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Усі вони написані російською мовою на засланні, і тільки другу частину «Прогулки с удовольствием и не без морали» поет закінчив 1858 року в Нижньому Новгороді. Місце заслання Т. Шевченко покинув 2 серпня 1857 року. Повернення із заслання викликало в Т. Шевченка приплив нових творчих сил. Він почав переписувати свої твори з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно їх виправив і відредагував, написав поему «Неофіти», вступ до сатиричної поеми «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава».

Злободенним був перший вірш Т. Шевченка, написаний після повернення з заслання,- «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). В ньому з великою художньою силою змальовано мрії селян про давно очікуване звільнення з кріпацького ярма, висловлено народне розуміння «сподіваної волі». У вірші «Я не нездужаю, нівроку...» поет, тавруючи антинародну сутність царизму, проголошує революційний шлях розв'язання селянського питання за допомогою «сокири»:

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру-

Та й заходиться вже будить.

25 квітня 1838 року в домі K. Брюллова сам Василь Андрійович Жуковський вручив Тарасу Шевченку відпускну. З цього ж першого дня волі він стає учнем Академії мистецтв, увесь поринає у світ навчання і творчої праці- і як художник, і як поет.

Kарл Брюллов стає учителем Шевченка. Перед молодим художником розкривається дивосвіт мистецтва, велике таїнство і чародійство барв, живопису.

Художні твори Шевченка Академія мистецтв невдовзі відзначає срібними медалями. Та вже і в цей час в душі молодого митця над сріблом академічного живопису бере гору золото народного слова.

Величезна роль у самовизначенні Шевченка як художника,поета і революціонера належала Петербургу, місту, в якому він провів у цілому 17 років свого життя.

Живучи в Петербурзі, Шевченко не втрачав своїх зв'язків з Україною...

Він нерідко бував у Ширяєва, і вони розмовляли вечорами, іноді він в нього читав і декламував твори Пушкіна і Жуковського. Майстерня Ширяєва стала особливо відомою в 1836 році після здійснення розпису стін і плафонів Великого театру в Петербурзі. Чимала частина цього декоративного живопису була виконана Шевченком, в той час уже значним рисувальником.

Тарас ночами ходив у Літній сад малювати із статуй і мріяти про волю, а в свята милувалися великими творами живопису в залах Ермітажу. Душа його поривалася до академії. На той час він уже досить вдало малював портрети аквареллю.

З цього можна було б і не дивуватися, якби не розуміння того, що сюрреалізм цього твору є функціонально досконалим. Цим хочу сказати, що кожний сюрреалістичний прийом породжує найва­гоміший художній сенс.

Прорив Шевченка до майбутніх поетикальних систем - окрема дуже важлива й науково мало усві­домлена проблема.

Імпресіонізм, сюрреалізм, так само як і чимало інших ізмів, - це кінець XIX - перші десятиліття XX ст. Саме в цей період відбувалося грандіозне за своєю всезагальністю оновлення виражально-зоб-ражувальної системи. Художні засоби "старого і до­брого" реалізму другої половини XIX ст. вже пере­жили себе, а тому потребували заміни. Інший при­хований внутрішній чинник такого оновлення -прагнення проникливіше, тонше відобразити внутрішній світ людини.

Переглядаючи тогочасні літературні часописи, помічаєш поширеність жанру таких собі на­строєвих ліричних шкіців, автори яких намагалися зафіксувати і, відповідно, передати читачеві певні почуттєві миттєвості. Створювалося враження, що молоді письменники, компонуючи такі настроєві новели, "набивали руку" в розвитку власної літера­турної техніки.

Подібне явище спостерігаємо й в українському "новелістичному потоці", що шумував наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. XX ст. у період так званої хрущовської відлиги. Тоді літературна молодь, вихо­дячи з-під впливів ортодоксальної соцреалістичної поетики, вчилася виражати тонкі художні смисли.

Вдаюся до цього історико-літературного екскур­су лише з однією метою - нагадати, що жанр на­строєвих шкіців та новел з'явився тільки у модерній літературі. У літературі XIX ст. і, тим більше, XVIII ст. він траплявся вкрай рідко.

За жанром "Мені тринадцятий минало..." -віршований настроєвий шкіц. Мінімум "зовнішніх" сюжетних ходів, натомість - інтенсив внутрішнього світу ліричного героя.

Здається, що досі не схоплена, не розгадана і відповідно не оцінена одна з особливостей Шевчен-кової поетики - її органічність. Це осібна й дуже складна наукова проблема. її ґрунтовне висвітлення істотно наблизило б нас до розуміння поетики Шев­ченка як досі незбагненного феномену в мистецтві слова. Питання ж про органічність Шевченкового по­етичного слова досі не тільки не вивчалося, а, зда­ється, ще й не ставилося - і в цьому треба вбачати ще одне свідчення невичерпальності поезій "Кобзаря".

У жодному разі не претендуючи на розв'язання оз­наченої проблеми (її висвітлення потребує окремих сконцентрованих зусиль), зауважимо, що природ­ність, органічність Шевченкового поетичного мов­лення треба шукати, аналізуючи його глибинну за-коріненість в усномовну українську стихію. У цьому твердженні ключовим поняттям є глибинна закорі-неність. Те, що ми розуміємо і називаємо як архе-типність щодо поезії Шевченка, не можна трактувати лише на рівні образності ("архетипні образи"). Тут доцільно говорити про архетшшість вислову, яка ор­ганічно пов'язана з архетипністю ритмомелодики. Щодо неї, то найкращим прикладом може бути коло­мийковий вірш, що його так широко вживав поет.

Архетшшість вислову і ритмомелодики демон­струються вже у перших рядках поезії:

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом. Чого про цей вислів говоримо як про архетипний, тобто похідний з найглибших глибин народного ус-ио-мовного буття? Це типовий початок усно-мовної розповіді, таке собі введення у тему. Оповідач гово­рить те, що, власне, треба сказати на початку розповіді - повідомляє, коли і де відбулася подія, про яку він збирається розповісти. Таких традиційних вступів в усно-мовному бутті народу було безліч - мовляв, це сталося тоді, коли мені йшов такий-то рік і я тоді зай­мався тим-то і т.ін. Ідеться про віками відточуване мовне кліше, яке вжив Шевченко і яке від його магічного доторку остаточно ушляхетнилося, набуло найоптимальнішої форми - лише оголена суть, жод­ного зайвого слова. До того ж у ритмомелодиці відчу­вається інтонаційний сенс початку розповіді.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Цей фрагмент у певному розумінні є автономною частиною тексту - тономною в тому розумінні, що він зосереджений на вираженні одного почуття - почуття блаженної радості існування в цьому світі. Якщо приди­витися до цього уривка крізь збіль­шувальне скло ана­лізу, то відкриваєть­ся дивовижно висо­кий, у певному ро­зумінні навіть без­прикладний рівень власне мистецької організації словес­ного тексту.

Кожному аналітикові художніх текстів, хоч би ким він був - чи вче­ним академічного штибу, чи вчителем-словесником, треба пам'ятати кілька простих істин. Художність -це своєрідна форма енергії. По-справжньому ху­дожній текст, контактуючи зі своїм сприймачем (чи­тачем, реципієнтом), заряджає його певними емоціями, смислами. І що сильніша ця заряджу-ваність, то вищий рівень того феномену, який іме­нується художністю. Це, так би мовити, перша істина. Друга істина (або ж аксіома) полягає у визнанні того факту, що художня енергія власне генерується тек­стом - тими прийомами, які в ньому застосовані. І по­яснення цих прийомів - це розгадка "таємниць" ху­дожності. Кваліфікованість аналітика, мистецтво йо­го інтерпретації полягає в умінні бачити ці прийоми.

Третя істина: генерування енергетичного худож­нього смислу, тобто смислу, здатного впливати на читача, заряджати його собою, можливе лише тоді, коли цей смисл є наслідком сконцентрованої дії всіх прийомів. Інакше кажучи, кожен прийом має "працювати на результат", тобто на творення певно­го художнього смислу. Щодо згаданої концентрова-ності дії всіх прийомів, то доречною, гадаю, є ана­логія зі збільшувальним склом, яке збирає сонячне проміння й концентрує його в одній точці. Темпера­тура в цій точці висока - вона є результатом кон-центровапості енергії сонячного світла.

Четверта аксіома: енергетика художнього тексту є похідною від психічної енергії митця. Ця залежність поки що осмислена мало. Відповідь на питання, яким саме чином психічна енергія митця втілюється у тво­рений ним текст, сучасна наука поки що не дає. Існу­ють певні інтуїтивні здогади і навіть епізодичні нау­кові спроби, але системно це питання не розв'язу­ється. Маємо справу з актуальною науковою пробле­мою, яка має розв'язуватися на межі кількох наук, і Іе-редусім ідеться про активну "співдружність" психо­логії, естетики та філології. Та все ж, незважаючи на нерозв'язаність зазначеної проблеми, аналітикові ху­дожніх текстів завжди треба пам'ятати, що психічна енергія митнявизначає художню енергетику тексту - і, маючи таку залежність на увазі, потрібно прагнути виявляти її. У цьому - один із способів досягнути глибини аналізу та точності наукових висновків.

Та повернімося до вище зазначеного фрагмента.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Ліричний герой зізнається, що не знає, чим зумов­лений той стан блаженної радості існування. Щоб зрозуміти його, треба знати, що творча обдарованість людини характеризується, за словами психолога О.Никисрорової, "реактивністю сенсорних зон нерво­вої системи, яка зумовлює гостру вразливість людей". У спогадах про Шевченка є безліч свідчень про його виняткову вразливість. Якийсь чи то гарний, чи, навпаки, непривабливий краєвид, чи то зустріч з до­рогою йому людиною (згадаймо бодай, як він бурхли­во виявляв свої почуття, зустрівшись з геніальним ар­тистом Олдріджем), чи то коротке спілкування з дівчннкою-наймичкою (поезія "Маленькій Мар'яні") і т.ін. - на кожний такий "подразник" Шевченко реа­гував з якоюсь винятковою, рідкісною за силою емоційністю. Звичайне, здавалося б, співання пісні приводить його до емоційного потрясіння. Зі спогадів Варфоломія Шевченка, поетового брата:"... я наче те­пер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку співає, як у голосі його виливається чувство, як його пісня юворитьі Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотяться з очей сльози" .

Аналізований поетичний вислів відкриває фраг­мент, головне завдання якого в тому, щоб не тільки передати читачеві той чи той емоційний стан, а й на­дати йому певної нюансовості. Маємо справу аі справжньою поезією, що так само як і музика, праг­не якомога точніше виразити емоційну нюан-совість. Виражається не просто емоція радості, а емоція блаженної радості, причини якої ліричний герой не може ні збагнути, ні пояснити.

Аналізований вислів є першим змістовим при­йомом фрагмента, який уже активно включений у "роботу" щодо вираження зазначеного настрою. У ньому міститься деталь, що є дуже важливою для характерне гики емоції, яку прагне виразити поет* -ідеться про "чи то так сонечко сіяло". Таким чином, образ сонця, що генерує враження світла, тепла, ра­дості, вже введено в образну свідомість читача. З цього моменту він перебуває в ній активним сугеру-ючим елементом. У межах цього фрагмента сонце з'явиться ще раз - і тоді воно, працюючи на вира­ження головного художнього смислу, посилить свою виражально-сугеруючу активність ("І сонце гріло, не пекло!").

Отже, перші два рядки аналізованого фрагмента активно "запрацювали" на вираження його голов­ного художнього смислу.

Мені так любо, любо стало,

Це дуже сильний імпульс - він якось раптово розгортає емоцію радісної блаженності. Початковий імпульс ішов від перших двох рядків. Тепер -другий імпульс, значно сильніший. Секрет вира­жальної сили цього імпульсу, так само як і головний секрет поетики "геніальної простоти" Шевченка, га­даю, є у виключно потужній усно-мовній генезі йо­го поетичного висловлювання. Цей момент потре­бує ретельнішого пояснення.

Є кілька основних способів творення художніх текстів з високою енергетичною зарядженістю. Пер­ший з них передбачає ускладненість тексту - маємо на увазі мову з високим ступенем асоціативності та метафоричності. Процес сприймання таких текстів є процесом декодування або ж розгадування. Існує навіть формула, що належить Дж.Біркгофу та Г.Айзенку, які стверджують, що інтенсивність художнього сприймання та насолоди прямо пропорційні впоряд­кованості й складності художнього феномену . У рецептивній естетиці, що представлена іменами Ганса Яусса та Вольфганга Ізера, часто йдеться про ускладненість тексту як один із чинників його худож­ності. Справді, сприймаючи ускладнений момент тек­сту, реципієнт активізує свій інтелект - цей момент активізації і є результатом наявної в тексті таємниці, яка потребує розгадки. Саме розгадування є проце­сом відкриття чогось нового, і тому він супроводить­ся з'явою естетичного сенсу. Проте ця схема є по-справжньому дієвою лише тоді, коли ускладнений текст має у згорнутому вигляді глибинні, позначені істинністю смисли. Йдеться про перший спосіб гене­рування художньої енергії.

Другий спосіб збудження свідомості реципієнта, у процесі якого і відбувається "заряджання" її ху­дожніми смислами, грунтується на архетипній ос­нові Шевченкового поетичного мовлення - тій усно-мовній генезі його слова, про яку вище вже мовило­ся. Поет широко вживає образні формули, вислови, які за багатовікове усно-мовне буття народу викри­сталізувалися в такі собі діамантні розсипи. Шевчен­ко володів геніальним даром виявляти ці розсипи й органічно трансформувати їх у свою поетичну мову. Природа такого дару стає очевиднішою, якщо пере­читати Шевченкові листи, адресовані тим, до кого він міг звертатися рідною мовою. Кожен такий лист є феєрверком із прислів'їв, приказок, різних усно-мовних ідіоматичних висловів - створюється вра­ження, що Шевченко хизувався своїми буквально безмежними знаннями рідної мови.

Діамант, як відомо, матеріал суперщільний. Мовні "діамантові розсипи" за всієї своєї зовнішньої простоти наділені високою смисловою щільністю, якій притаманна здатність у процесі сприймання розгортатися у свідомості читача, збуджуючи його інтелект. І в цій здатності до такого розгортання -один із ключів до розуміння природи енергетики Шевченкового поетичного слова. Водночас це один із ключів до розуміння феномену органічності по­етичного стилю.

З огляду на сказане пригляньмося до аналізова­ного вислову. "Мені так любо, любо стало..." - проста, винятково лаконічна і по-геніальному виразна характеристика емоційного стану. Повторення го­ловного (несучого, каркасного) слова любо значно посилює його виражальну силу. Усно-мовний ідіоматичний сенс ледь відчутний - але ж він є! У вислові "Неначе в Бога..." теж жевріє ідіоматичний сенс. У нього виразна знаковість - тобто він умент упізнається, і наявний у ньому сконцентрований емоційний смисл одразу ж передається реципі­єнтові - заряджає його. "Боже блаженство", "бла­женство" - поняття широко вживані у християн­ському світі - тісно пов'язані з поняттям молитви, того молитовного стану, який зазвичай характери­зується як наближення до Бога. Вислів "Неначе в Бога..." у смисловому значенні переходить до сенсу молитва, молитовний стан. Треба зрозуміти органічність цього переходу як характерну для поети­ки Шевченка особливість. Його поезії переважно розгортаються не як зчеплення смислів (хоч і таке буває), а як органічне переливання смислу з одного стану в інший. Вочевидь, це вища форма ор­ганічності в розгортанні поетичного змісту.

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур'яні ;

Молюся Богу...

Ось так і відбулося це органічне переливання смислу: спочатку зазначено "неначе в Бога", а тепер - "молюся Богу". Це світлий сонячний стан блажен­ства, викликаний молитвою, наближенням до Бога. Ці слова, до речі, відкривають певні глибини душі як Шевченка-підлітка, так і Шевченка-чоловіка й да­ють значущий матеріа/і для осмислення проблеми релігійності/атеїстичності поета. Водночас вони прекрасно ілюструють думку Івана Огієнка, що "Шевченкова мова високо і широко релігійна, бо та­ким був сам Шевченко ще від свого народження. Він глибоко і істотно зрісся з Богом, як зо своїм Отцем і Опікуном, - і про все це свідчить його мова. Бо та­кий релігійний сам український народ, бо така релігійна й наша народна мова" .

Емоційний молитовний стан був настільки глибо­ким, що завжди голодний кріпак-сирота навіть не звернув уваги, як покликати на гуртовий обід - "про­кликали до паю". Як бачимо, і цей текстовий момент "працює" на вираження головного смислу фрагмента - засвідчує зануреність ліричного героя у стан моли­товного блаженства.

Детапь "А я собі у бур'яні молюся Богу" потребує окремої уваги. В мемуарній літературі є кілька спо­минів про те, що маленький Тарас, позбавлений фак­тично, рідного дому, часто влаштовував собі в густих садках схованки. ОЛазаревський пише у своїх "Ма­теріалах до біографії Т.Г.Шевченка": "Тут, у калино­вих кущах, втікач-школяр влаштовував собі затишну схованку від шкільних різок; очистивши площинку й посипавши її піском, він склав собі з дерну щось подібне до ліжка й усамітнювався, коли вже не мав сил терпіти шкільні муки... Хлопець пішов з двору і сховався у далекому городі, в кущах калини. Там він просидів чотири доби... Тарас влаштував собі в кущах калини курінь, поробив біля нього стежки й посипав їх піском...".

У таких схованках маленький Тарас ховався не тільки від п'яного дяка чи злої мачухи. Дуже часто, гадаю, то була потреба в усамітненні - потреба, що характерна для людей з особливою психострукту-рою. Це творчі люди з винятково інтенсивним внутрішнім життям, здатні до зосередженого осмис­лення себе і світу. Усамітнення як час, коли відбу­вається таке осмислення, їм доконечно потрібне.

Одна із найприхованіших таємниць Шевченкової поетики досі, до речі, не те що не осмислена, а й навіть не порушена як проблема, полягає в умінні поета роз­робляти смисловий мотив до абсолюту, вичерпувати його до кінця. Здається, що мотив блаженної радості всіма, уже вище проаналізованими рядками, сповна виражений. Аж ні - поетові цього недостатньо. Чуття міри, яке, як відомо, є неодмінним і дуже істотним складником художнього таланту, йому підказує: відчуття "сонячного" блаженства ще не втілилося у словесний матеріал ("текст"), і, відповідно, воно ще недостатньо вразить читача, недостатньо передасться йому через слово; ось чому мотив треба розробляти далі... (Зовсім не наполягаю на тому, що поет так чи приблизно так думав, творячи цю поезію. Йдеться про геніальну творчу інтуїцію, яка буквально "вела" поета у процесі творення поетичного тексту. Відомий психофізіолог П.Симонов переконаний: сама приро­да творчої інтуїції настільки втаємничена, що її нау­ково пояснити неможливо. Проте аналіз поезій Шев­ченка "під мікроскопом" здатний дати надзвичайно важливий матеріал для висновків про те, як творча інтуїція фактично "керує" творчим процесом, "водить пером", підказуючи поетові найоптимальніші творчі прийоми.)

Отже, інтуїція підказує поетові: мотив блажен­ної, "сонячної" радості треба розвивати, бо те, що вже виражене, наділене недостатнім енергетичним потенціалом для заряджання читача потрібним враженням.

Перебуваючи у "Божому потоці" творчого натхнення, коли інтуїція є особ­ливо загостреною і диктує найкращі з усіх можливих вирі­шення, поет вихо­дить на прийоми, аналіз яких просто вражає, бо відкри­вається віртуозність поетикальної тех­ніки Шевченка. її не помічає "рядовий" читач, але профе­сійний читач, озброєний до того ж "мікроскопом" як методом особливо повільного ана­літичного читання, не може не вразитися нею.

1 не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було. Вдатися до подібного запитання - застосувати поширений риторичний прийом. Він активізує сприймання проголошеного слова. Поставлене за­питання - це завжди невеличка пауза, після якої йде новий поштовх у розгортанні смислу.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло! А тепер - увага! Знову налаштуємо "мікроскоп", щоб "навести різкість" на цей момент поетичного тексту. Спочатку погляньмо, як у цих трьох рядках зображено простір. Читач бачить небесний, пано­рамний простір, у центрі якого - сонце. Нижче - се­ло (середній план). І нарешті - крупний план - "яг­ня, здається, веселилось!".

Пропоную зосередитися принаймні на трьох мо­ментах. Перший: якщо розглянути будь-який пей­зажний фрагмент у поетичному тексті Шевченка, то легко дійти висновку, що його створила людина, яка дивиться на світ очима професійного живопис­ця. Усі його словесні пейзажні картини, навіть якщо вони створені з мінімальною затратою словесного матеріалу, мають свою, як правило, дуже виразну композицію та кольористику. В цьому випадку в образній свідомості читача вибудовується трипла-нова композиція - далекий, середній та близький (крупний) плани.

Другий момент: "мікроскоп" допомагає побачити ще одну особливість художнього мислення поета, яку, користуючись сучасною термінологією на озна­чення еволюції художнього мислення і, відповідно, художньої форми останніх двох століть, можна ви­значити як модерність. Це той прорив до майбут­ніх виражальних форм, про які вже мовилося на по­чатку статті. Але якщо тоді увага була звернена на мо­дерність жанрової форми, то тепер маємо щасливу на­году спостерігати за модерністе як рисою художньо­го мислення Шевченка, що втілена на мікрообразно-му рівні. Йдеться про образну деталь "ягня, здається, веселилось!". Виокремлення деталі, її укрупнення, надання їй художньо-образної енергетики стало хара­ктерною ознакою європейського художнього мислен­ня лише на зламі XIX і XX ст., коли стверджувався власне модерністський спосіб художнього мислення. (Кажу європейського, бо для поетики Сходу надання окремому предмету художньо-обрашої енергетики є одним із найголовніших принципів з найдавніших часів - яскравим прикладом тут слугує китайська чи японська поезія.)

Як відомо, модерністське мислення і, відповідно, модерністські принципи роботи зі словом віднов­лювалися після чвертьвікової перерви поетами-шістдесятниками. Тоді знову з'явився інтерес до ок­ремого предмета-деталі, до "секретів" його художньої виражальності, що й зафіксувала Ліна Костен­ко у своїй знаменитій рекомендації:

Якщо не можна вітер змалювати,

Прозорий вітер на ясному тлі, -

Змалюй дуби, могутні і крислаті,

Котрі од вітру гнуться до землі.

Ягня, що веселиться, - предметна деталь, яка прекрасно "працює" на створення враження про блаженно-радісний стан, у якому перебувають три­надцятирічний пастушок і все довкілля. Деталь яв­но архетипна, легко впізнавана читачем, що хоч тро­хи знайомий із сільським світом.

У цій по-народному іронічній образній деталі ви­являється спектр особливих якостей поетичного сти­лю Шевченка, а саме: з одного боку, архетипність і пов'язана з нею глибинна народність, а з другого -явні ознаки прориву до поетикальних ("технічних") досягнень, що сформуються лише в майбутньому і будуть наділені підвищеними виражальними ресур­сами. Гадаю, що саме в такому поєднанні двох яко­стей і треба шукати один із ключів вічної - на всі ча­си! - привабливості поетичного слова Шевченка.

Третій момент: ще раз пропонуємо звернути увагу на те, як буквально всі складники аналізованого фраг­мента з повною взаємоузгодженістю, по суті, різних за природою поетикальних прийомів, "працюють" на досягнення кінцевого результату. Тож, узагальнивши результати аналізу всіх попередніх фрагментів пер­шої частини поетичного твору, доходимо висновку про тотальну спрямованість усіх образно-змістових клітинок цієї частини на створення враження бла­женної радості, якою перейняте не тільки все єство сільського пастушка, а й уся природа. Довкілля тут співучасте з ліричним героєм. Між його почувіанням і "почуванням" природи - абсолютна гармонія. "Мікроскоп" показав нам тотальну організо­ваність поетичного тексту Шевченка на досягнення результату. Водночас треба зробити принципове за­уваження, що така сконцентрованість зусиль є майже непомітною, текст розгортається органічно, без най­менших ознак "рукотворності" прийомів. І тільки за допомогою "мікроскопа ті при­йоми, що інтен­сивно "працю­ють" на кінцевий результат, вдає­ться виявити. Шевченків текст функціонує як навдивовиж ор­ганічна система, що генерує ху­дожню енергети­ку. І в цьому -найголовніший висновок, здобу­тий за допомогою "мікроскопа".

Аналізуючи наступні частини твору, вже відмо­вимося від послуг "мікроскопа". Тепер наше завдан­ня - піднятися до художніх смислів, виражених по­етом. Власне - піднятисяі На жаль, поезія "Мені тринадцятий минало..." сприймається спрощено, в якомусь, так би мовити, автоматичному режимі. Неначе в ній усе зрозуміле і добре відоме. Більшість Шевченкових творів "захищені" оболонкою із раніше вироблених стереотипів. Вони гасять енер­гетику тексту. Йдеться про одну із серйозних проб­лем рецепції Шевченка сучасним читачем. Прого­лошуваних загальників про велич Шевченка предо-статньо. А ось постійної, добре поставленої і грамот­ної, із застосуванням сучасних РК,-технологій (куди ж від них дінешся!), інтерпретаційної роботи, яка допомагала б вивільнювати Шевченкові твори від шкараіупи стереотипів, порушувати автоматизм їх сприймання, у нас серйозно не вистачає.

З цими думками й розпочнемо осмислення на­ступного фрагмента твору.

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло, . Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята -

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати -

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!..

Відбулася зміна настрою - від блаженної радості до відчуття глибокого нещастя, яке пройняло не тільки пастушка, а й увесь космос.

Різка зміна настрою, який супроводиться відповідними змінами темпоритму, досить часто тра­пляється в Шевченка, настільки часто, що її можна кваліфікувати як улюблений прийом. (Згадаймо для прикладу різкий перепад настрою і, відповідно, ритму в поезії "Минають дні, минають ночі...".)

Тепер, коли треба виразити стан розпачу, глибо­кого, на межі трагедійного афекту, нещастя, поет використовує вже створений художньо-естетичний потенціал, переводячи його в режимі різкого конт­расту зі знаку "плюс" на знак "мінус". Сонце, яке щойно було ласкавим і "гріло, не пекло", раптом "за-, пекло, почервоніло і рай запалило?» "Веселе" Село "враз почорніло", "Боже небо" - "і те помарніло"... Що спричинило таку різку, зміну настрою? Відповідь однозначна: підлітка раптово "охопило гостре відчуття сирітства.

У книгах В.Вересаєва "Пушкін у житті" та "Го­голь у житті", що буквально змонтовані з цитацій мемуаристів, виразно засвідчена одна характерна для цих геніально обдарованих митців риса - оби­два вони вражали різкими і часто незрозумілими для навколишніх перепадами настрою - безтурбот­на веселість дуже часто змінювалася глибокою за­журою і навпаки. Подібна різка зміна емоційних станів була властива й Шевченкові - про це легко знайти чимало свідчень у мемуарній літературі.

Усі три митці є представниками епохи, що харак­теризується переходом від романтизму до реалізму. Належність до романтичної епохи позначилася на відкритому, дуже часто навіть гіперболізованому де­монструванні власних почуттів. Образ митця в по­етів романтичного штибу - це образ людини, що охо­плена граничними за інтенсивністю емоціями . У другій половині XIX ст., в добу різночинницької та народницької літератури, такий відкритий вияв гіперболізованої почуттєвості немовби "вийшов з моди". Щоправда, до нього повернуться на межі XIX - початку XX ст., в період декадансу, коли виражен­ня почуттів знову набуло демонстративної інтенсив­ності і мотив "з журбою радість обнялась" (Олек­сандр Олесь) звучав дуже часто. Найбільш витончені перепади почуттів знайдемо в "Сонячних кларнетах" Павла Тичини.

Та про все це говоримо задля створення контек­сту, завдяки якому осмислювана проблема починає проглядатися рельєфніше. Насправді ж на різкий пе­репад настрою в ліричного героя аналізованої поезії можна й треба дивитися простіше. І Пушкін, і Гоголь, і Шевченко, які "в житті" вражали своїх знайомих раптовими і, як здавалося, безпричинними змінами настрою, були геніальними митцями, а це означає, що одним зі складників їхнього виняткового природ­ного обдаровання була виняткова емоційна збуд­ливість, про яку вже йшлося. Власне, завдяки такій реактивності нервової системи вони піднімалися до того високого натхнення, в якому й творилися їхні тексти. Погодимося з тим, що високе натхнення тре­ба розуміти як високу енергетичну напругу особи­стості митця, коли вкрай загострюються його творча інтуїція, почуття та образні візії і коли все, що він прагне виразити, втілюється з максимально можли­вою повнотою у слово. Здається, у цьому й полягає одна з найбільших таємниць творчості, коли енерге­тика натхнення переходить в енергетику слова.

Нині широковживаним стало слово герменев­тика. Факт, на нашу думку, позитивний, бо ия, сказати б, мода зумовлює певну наукову результа­тивність, яка виявляється бодай у тому, що активізує інтерес до проблем пізнання художніх текстів. Щодо текстів ліричних творів (а "Мені тринадцятий мина­ло..." є твором виразно ліричним, і сам Шевченко, як це добре відомо, належить до поетів інтенсивного ліричного самовираження), то треба погодитися, що одним із головних принципів герменевтики має бути вимога розуміти автора. (Наразі не будемо втягува­тися в розмову про багатоваріантність розуміння "об­разу автора" щодо ліричного твору - "ліричний ге­рой", власне автор і т.ін.). В ігноруванні автора є пев­ний сенс тоді, коли перед нами стоїть завдання пізна­ти форму як генератора художнього враження - що й робили, до речі, російські формалісти, культивуючи іманентний аналіз тексту і вважаючи інтерес до автора "позатекстовим чинником". Насправді ж, якщо інтер­претація піднімається до автора, відкриває автора, то в такому разі здійснюється герменевтичний прорив у розумінні тексту. З'являється ефект відкриття.

У чому ж полягає цей ефект відкриття? Що кон­кретно відкриває для себе в авторові адекватний (імпліцитний) читач, сприймаючи зазначений уривок ("Та недовго сонце гріло...")?

Ідеться про кілька органічно перехідних один в одно­го смислових шарів. Перший смисловий шар - раптово загострене відчуття сирітства. Тема сирітства наскрізна в Шевченка, особливо ж у перший період творчості. На­далі її вияви кількісно зменшилися - їх витісняли інші, актуальніші, тематичні домінанти. Здебільшого в пер­шому періоді мотив (тема) сирітства лише номінувався. Цього вистачало, бо в самій номінації було багато знако-вості, що живилася народнопісенною традицією. Аналізований уривок розкриває емоційно-смислове на­повнення стану сирітства. Кажемо смислове тому, що стають зрозумілими власне змістові чинники цього ста­ну. Юрій Липа є автором статті про Шевченка як про "селянського короля". У ній, окрім усього, підкреслю­ється селянськість менталітету поета. Про Шевченка як про органічний осколок українського селянського мате­рика писав Євген Маланюк. (Зауважимо, що обидва ав­тори - і Юрій Липа, і Євген Маланюк - були людьми одного покоління. їхній високий, класично витончений естетичний інтелектуалізм поєднувався з глибоким і точним розумінням свого народу, духовна цілісність якого ще не була зруйнована жахливими катаклізмами XX ст. Звідси і їхнє концептуальне розуміння Шевчен­ка як органічної частинки свого народу.)

Селянин відчував свою захищеність лише тоді, ко­ли мав бодай якусь власність - хату і щось біля хати. Кріпаки були хоча й дрібними, але власниками, вони змушені були відробляти панщину, проте мали хату, дрібну живність і трохи поля, з чого й жили. Без-маєтність була катастрофою для селянина.

Тринадцятилітній хлопець був частинкою селянсь­кого середовища. Усвідомлення власної цілковитої безмаєтності загострювало у винятково вразливого підлітка відчуття сирітства, самотності, беззахисності.

А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Якщо визначати Шевченкові рядки, які най­частіше присутні у свідомості українців і які через те вже набули певної знаковості з-поміж інших широко впізнаваних поетичних висловлювань (наприклад, "Реве та стогне Дніпр широкий...", "Кохайтеся, чорно­бриві, та не з москалями...", "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля..." і т.ін. - таких знакових, упізнаваних ви­словлювань у Шевченка є дуже багато), то вище про­цитовані рядки, без сумніву, треба віднести до них. Є в них особлива магія природності Шевченкового висло­ву. Про цю природність уже йшлося. Проте до її ос­мислення повертаємося знову, розуміючи, що саме в ній прихована одна з таємниць вічної привабливості Шевченкової поезії.

Термін текст тут мало підходить хоча б через сухість свого звучання. Більше пасує слово висловлю­вання завдяки голосній повнозвучності й виразній внутрішній образності. Тож вислів у Шевченка плине, змінюючи, а точніше, переливаючи при цьому з диво­вижною органічністю свій зміст. Потребує окремого розгляду логічність того переливу змісту, його гли­бинна психологічна вмотивованість, розгадка якої (якщо вона зроджується у свідомості імпліцитного чи­тача) є потужним збудником естетичного задоволен­ня, що часто переходить у справжнє захоплення, хви­лювання - воно настає, коли тобі в один момент відкривається вся довершеність витонченої речі. Йде наратив, абсолютна довершеність якого виявляється у створенні виключно економним способом простої сю­жетної замальовки, такої собі міні-новелки, в якій на тлі добре видимого пейзажу відтворено сюжетну дію, де кожний крок має внутрішню психологічну напов­неність. Міні-сюжет, як цього й вимагає новелістич­ний жанр, завершується пунктом, що генерує в чи­тацьку свідомість певний смисл, цінність якого полягає у загальнолюдському звучанні. І все це - на хвилі неповторної Шевченкової ритмомелодики, з її ледь відчутною коломийковою архетипністю, з останнім акордом, що завершується ключовим для породжува­ного загальнолюдського смислу словом поцілувала.

Дівчина, стоячи босою у воді ставка, вибирала плоскінь - довгі конопляні стебла, покладені вимока­ти у літеплі, аби потім з них було легше відділяти во­локна. Плоскінь вибирали з води, розкладали на бе­резі, висушували на сонці. Коноплю звозили возами -звідси й дорога біля ставка.

У тиші літнього дня дівчина, вибираючи плоскінь, почула чийсь здушений схлип. Оглянулась - побачи­ла знайомого підлітка-сироту, який пас овець. Що з ним? Чого плаче? Вийшла з води, витерла руки об по­лотняний поділ спідниці й пішла до хлопця. Він при­тих, дивився на дівчину зніченими очима. По щоках текли сльози. Дівчина знала хлопця, знала його враз­ливість, здогадувалася, що саме зараз він знову загос­трено відчув увесь біль своєї сирітської недолі. То був біль одинокості та незахищеності в цьому світі. Дівчи­на віком була трохи старша за хлопця. Тому й постави­лася до нього як сестра до меншого брата. Далі - два глибокі своєю знаковістю жести. Витерти сльози - це знак, що передає бажання заспокоїти хлопця, виявити своє прихильне й співчутливе ставлення до нього. У ньому - й сестринство, і материнство, і жіночність, і ніжність. Це заспокійливий жест.

Другий жест є емоційно-логічним продовженням першого: за витиранням сліз іде поцілунок - найви­щий вияв доброти, ніжності, любові. Це ніби завер­шення короткотривалого, але гранично ефективного процесу - заспокоєння. "І по-ці-лу-ва-ла..." - повного­лосе слово, що звучить з уповільнено-завершуваль-ною інтонацією, яка посилюється ще й крапками.

Далі - не тільки заспокоєння, а й раптове зближен­ня двох душ. Починаєш розуміти, що глибока, щира співчутливість - це одна з найцінніших людських рис. Вияв співчутливості - це завжди вияв Добра і Любові. В поезії Шевченка якраз і схоплено та увиразнено той загальнолюдський ціннісний момент, коли співчут­ливість однієї людини до іншої народжує Добро.

Деякі шевченкознавці схильні вбачати в цьому міні-сюжеті автобіографічний сенс, пов'язаний із ди­тячим захопленням поета - сільською дівчинкою Оксаною Коваленко, про яку він писав:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Вочевидь, виходячи з поезії "Мені тринадцятий ми­нало.. ." та й з інших поезій, присвячених Оксані Кова­ленко, М.Шагінян зробила висновок, що "в цій любові старша, Оксана, була учителем і наставницею хлопчика.

Йому, що плакав, вона "утирала сльози" і ласкою знову відкривала для нього світ. Вона вчила його мови кохан­ня (гадаю, скоріше любові, бо кохати - це щось інше. -Г.К.). Вчила його рідної пісні"

Треба звернути увагу на прийоми, які передають чер­гову - і вже останню! - різку зміну настрою ліричного героя. Перший засіб прекрасно ілюструє принцип ощад­ливості виражальних ресурсів, який є важливим дта будь-якого мистецтва, зокрема й словесного. Йдеться про три перші рядки аналізованого фрагмента. Слова "Неначе сонце засіяло..." повертають нас до того на­строю, що потужно генерувався першими 15-ма рядка­ми. "Неначе сонце засіяло..." - це вже певний знак, змістовність якого становлять принаймні два складни­ки: перший - це свого роду свіжа пам'ять про той світлий стан душі, коли хлопцеві так "приязно моли­лось", коли "Ягня, здається, веселилось!/ І сонце гріло, не пекло!"; другий має архетипний вимір, а саме: поява сонця означає появу тепла, душевної радості, світла ("з'явився мов сонце..."). Свідомість реципієнта сприй­має ці два шари синтезовано, не розрізняючії їх. Проте в тому органічному синтезі треба бачити один із секретів генерування художньої енергетики. Зовнішня простота. вислову робить той секрет непомітним. Але він діє - по­вертає частково настрій, що домінував у першій частині тексту, та навіює смисли архетипного походження, пов'язані із сонцем, його появою.

Слова "І ми, жартуючи, погнали / Чужі ягнята до води" відтворюють у свідомості читача візуальну кар­тину, яка щедро генерує смисл.

І тут треба сказати про одну з особливостей поети­ки Шевченка. Йдеться про живописно-зоровніі ком­понент у художньому мисленні поета, який реалізову­вався "вкладанням" у творені тексти величезної кількості завершених картин. Під час сприймання тек­сту вони відтворюються у свідомості читача, заряджа­ючи його наявною в них художньою енергією.

Шевченко був професійним живописцем і дивився на світ очима живописця. Найвиразніше це відчувається в його словесних пейзажах. їх може легко відтворювати художник - у них своя композиція та кольористика. Сказане стосується й побутових моментів, кожний із яких при його відтворенні в свідомості читача, навіює певні художні смисли. Ось і зараз перед читачем постає візуальна картина: хлопець і дівчина женуть до водопою ягнят. Чи ж не породжує вона смисли, що ми їх нази­ваємо художніми? Дівчина заспокоїла чулого підлітка, що раптом відчув себе глибоко нещасним та одиноким у цьому світі. Витерла сльози, поцілувала. І не покинула його, не залишила на самоті. Виявлена нею співчут­ливість знайшла відгук у хлопця. З'явилося відчуття ду­шевної близькості двох людей - відчуття радості й щас­тя. Вони вже разом. Вона допомагає йому - женуть ра­зом ягнят до води. І тут приходить розуміння, що го­ловний смисл цієї поезії - у прославленні людської спшчутливості, здатності однієї людини прийти на до­помогу іншій саме тоді, коли тій нестерпно важко...

* * *

З цих позицій і глянемо на завершальну частину твору.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

Для нас "піднятися до автора" означає зрозуміти психологічний стан поета в період, коли була створена поезія "Мені тринадцятий минало...".

Поезія написана у другій половині 1847 р. в Орській фортеці. ЗО травня того року кириломе-фодіївцям було оголошено царський присуд. Цього ж дня Шевченка вивели з каземату і відправили під охо­роною в розпорядження військового міністерства. "ЗО травня вранці, - згадував Костомаров, - дивля­чись з вікна, я побачив, як виводили Шевченка, дуже оброслого бородою, і садовили у найману карету ра­зом з озброєними жандармами. Побачивши мене у вікні, він привітно і з усмішкою вклонився мені, на що я також відповів знаком вітання..." . Наводимо цей уривок, бо він дає змогу побачити живого Шев­ченка. До речі, у спогадах Костомарова є й інше важ­ливе свідчення, яке характеризує поведінку Шевченка під час перебування в казематі. Був момент, коли арештованих кириломефодіївців зібрали разом в одній кімнаті "перед тими дверима, куди нас виклика­ли для очних ставок". Усі були пригнічені. Тільки "Шевченко вирізнявся бузтурботною веселіс­тю і жартівливістю. Він комічно розповідав, як під час повернення його до Києва арештував його на паромі косоокий квартальний; зауважував при цьому, що не­дарма він здавна не міг терпіти косооких..." .

31 травня, опівдні, Шевченка в супроводі фельд'єге-ра відправили в Оренбург. У ніч з 8 на 9 червня Шев­ченко прибув у пункт призначення. Перебування в Оренбурзі було недовгим і відносно не важким як для заслання. Знайшлося чимало людей, які, знаючії і ша­нуючи його як поета, були готові допомогти йому. Дуже важливим є штрих, який знаходимо у спогадах Ф.Лазаревського, де він розповідає, як, дізнавшись про прибуття Шевченка до Оренбурга, "кинувся у казарми й насилу розшукав там новопривезеного арештанта Він лежав долілиць на нарах, заглибившись у читання Біблії. Доти я ніколи не бачив Шевченка, а знав тільки його "Кобзаря" та "Гайдамаків". Забувши про присут­ніх наглядачів, у юнацькому пориві я кинувся йому на шию. Неохоче підвівшись із нар, Тарас Григорович за­говорив зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання. Та й зрозуміло, чи міг він одразу довіритися людині, що з'явилася до нього ні з того, ні з сього у перші години його прибуття на місце заслання? Тим часом я спитав його: чи можу я чимось стати йому в пригоді? Він стримано відповів: "Я не потребую чиє­їсь допомоги - сам собі допомагатиму. Я вже дістав за­прошення від начальника пересильної тюрми навчати його дітей". Ці слова засвідчують, з одного боку, внутрішню готовність Шевченка гідно витрима­ти вкрай важке випробування, що випало на його долю, а, з другого - приховану надію, що це випробування бу­де пом'якшене його особливим статусом - статусом людини освіченої, яка була високо шанованою і навіть знаменитою в тому іншому, колишньому житті. Спо­чатку ці надії і справді виправдовувалися. Шевченко відчув увагу і повагу своїх шанувальників. Він вільно залишав казарму, міг днями жити на квартирі своїх но­вих друзів, зокрема у Ф.Лазаревського.

А потім - кількаденна подорож в Орську фортецю, куди поета направили для проходження служби. І тут, в Орську, сталося те, що можна назвати психо­логічним ударом для Шевченка. Задушлива казарма, п'яні й вульгарні офіцери, приниження на плацу для муштри, де з нього прагнули зробити бравого солдата, ревматизм і цинга - хвороби, що з'явилися в перший рік перебування на засланні... - все це доводило чут­ливого поета ("людини без шкіри") до крайньої психічної напруги. Окрім того - гострі напади нос­тальгії: колишнє вільне життя в Україні обірвалося ще зовсім недавно - у квітні цього ж, 1847 р. Тому й спо­гади про нього були ще свіжі. "...Шевченка, з одного боку, гризли нудьга і скорбота, а, з другого - нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повер­нувся, до чого б не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердюча казарма, бара­бан, муштри, темне і п'яне товариство, сварка, лайка, бійка... Без краю голий степ, киргизи, спокуса писати і малювати - і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було примірковати задля поета-художника..." [4; 267, 268]. Щойно цито­ваний Олександр Кониський відзначив одну особ­ливість внутрішніх станів Тараса Шевченка на почат­ку його невільничого життя. Він поклав собі тримати­ся мужньо і будь-що пройти гідно всі випробування, які чекали на нього як на невільника. Є багато свідчень такої боротьби за збереження власної гідності. Хвили­ни крайнього відчаю поет завжди переборював. Це була постійна, протяжністю в десять років каторги, внутрішня боротьба, яка знайшла відображення у зна­менитій формулі "Караюсь, мучуся.., але не каюсь!". Свідчення цієї боротьби знаходимо у листі до Михай­ла Лазаревського: "Отже, так зі мною трапилося, спер­шу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то бу­ла сила волі над собою, аж ні, то була гордість сліпая. Я не розглядів дна тієї бездни, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалася, мов пи­лина перед лицем вітра. Не по-християнськи, брате мій, знаю, а що діяти? Опріче того, що нема з ким щи­ре слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, -Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом <...>. До люльок, смороду і зику став я потроху привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі... (Згадка про Іова тут зовсім не випадкова, бо, за біблійними переказами, Іов - праведник, якому сатана послав найважчі життєві випробування, проте цим не змусив його зневіритися у своїй правоті. - Г.К.)

Якби все те розказать, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розка­зав би. Цур же йому. Нехай воно сниться тому, хто лю­дям добра не хоче" .

О.Кониський так коментує цей лист: "Те, що Шев­ченко називає в сьому листі "сліпою гордістю", була, властиво, натуральна реакція великого духу правди й самосвідомості - проти самовласті та лиходійних вчинків над ним Дубельта, Орлова й інших: почалася вона ще разом з арештом і стояла до приїзду в Орськ. ...Але ж Орськ хоч і не зламав його духу, бо суще вели­кого духу не можна зламати, - але причавив, приголом­шив. Ще і в Орську якийсь час, мабуть, доки не занепав на ревматизм, а ще гірше на цингу, Тарас силкувався підтримувати реакцію свого духу; але вже в липні помічаємо, що в душі його починає творитися все оте, що він висловив Лазаревському і в чому до того часу не хотів і сам собі признатися. Почуття приголомшеності і підупад духу без Тарасової волі пробилися наоколо і показали себе незримо для самого його" .

Звертаємо увагу ще на один висновок Кониського: "Можна тільки дивуватися тому, що пережиті Шевчен­ком в Орську, потім в Оренбурзі і в Новопетровську об­ставини, утиски і гнобительство не довели його до бо­жевілля. Се показує нам незвичайну міць його духу вза­галі, міць його духово-морального організму" .

Наше уявлення про життя поета в Орській фор­теці, так само як і розуміння його внутрішніх станів у цей період, набудуть більшої конкретики, коли пере­читаємо його поезію "А.О.Козачковському". У ній є і саморефлексії, пов'язані з розумінням своїх мук ка­торжанина як покари за поетичну творчість, і стислий опис вільного від солдатської муштри недільного дня, який він проводив усамітнено за фортечними валами і де, напевне, й занотовував у захалявну книжечку свої поетичні експромти і розповіді про безсонні ночі, про­ведені у смердючій казармі.

Екскурс у той біографічний період, коли була ство­рена поезія "Мені тринадцятий минало...", дає певний матеріал для її повнішої інтерпретації. По-перше, стає зрозумілішою і жанрова своєрідність твору, і той голов­ний чинник, що вплинув на її формування. Так, це лі­рична поезія, створена в жанрі ностальгійного спогаду-візії. Ностальгія - це передусім візії. Ними живляться ностальгійні почуття. Поезія "Сонце заходить, гори чорніють...", якою в "Кобзарі" відкривається цикл "Орських" поезій, ілюструє думку, що ностальгійне по­чуття супроводиться відповідними візіями. (Зауважи­мо, що "механізми" появи образних уявлень у свідо­мості реципієнта художнього тексту і зрощеність їх з емоційними станами, якими супроводиться поява зоро­вих образів, є предметом зацікавлення рецептивної по­етики. Гадаю, що ностальгійні поезії Шевченка періоду заслання є прекрасним матеріалом, аналіз якого допо­може увиразнити в науковому сенсі взаємозв'язок між зоровими образами та емоційними станами.) У лірич­ній поезії Шевченка, створеній у період заслання, дуже багато ностальгійних образних марень. У них потужна енергетика впливу. Проте художнього ошляхетнення вони набувають завдяки тому, що породжують смисли, тобто породжують те, що зазвичай іменується як ху­дожня ідея. Вона - художня ідея - розгортає текст, фа­ктично формує його, тобто виконує функцію системо-творчого чинника. Аналізуючи поезію, ми вже дійшли висновку, що головний смисл, який породжується ху­дожньою реалізацією міні-сюжету, полягає у стверд­женні людської співчутливості як Добра, як найвищої загальнолюдської цінності.

Чи зумовлена ця художня ідея описаними вище психологічними станами поета? Безсумнівно! Тут, у за­сланні, він, як ніколи раніше, відчував гостру потребу у дружньому привіті, у доброму слові підтримки, які бо­дай трохи притлумили б той біль самотності, з яким жив поет. Про це він прямо говорить у своєму листі з Орська до А.Лизогуба: "Було на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! чи не вмерли, крий Боже? Ні, здраству-ють: та тілько одцурались безтатанного свого друга. Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості (виділення моє. -Г.К.). Так що ж, недогадливі".

Кожний лист, який прибивався в Орськ до Шевчен­ка з України, викликав у нього бурю емоцій. Відповіді на ці листи були сповнені вдячності за те, що не забули його. "Тринадцатмй день уже читаю Ваше письмо, на-изусть вьіучил, - пише Шевченко Варварі Рєпніній з Орська. - Я как бш ото сна тяжелого нроснулся, когда получу письмо от кого-нибудь не отрекшегося меня, а Ваше письмо перенесло меня из мрачньїх казарм на мою родину - и в Ваш прекрасний Яготин, - какое чуд-ное наслаждение воображать тех, которьіе вспоминают обо мне, хотя их очень мало; счастлив, кто мальїм дово-лен, и в настоящее время я принадлежу к самим счаст-ливьш..." . Листи з України потрібні були по­етові як вияв уваги до нього, як рятівна підтримка у важкому психологічному та фізичному стані. І взагалі чекання на листи, на відгуки з України відбилося у не­вольничій ліриці поета окремим мотивом, який іноді набував рідкісної смислової глибини, досі, здається, ще недостатньо проінтерпретованої ("І знов мені не при­везла / Нічого пошта з України...", "Хіба самому напи­сать / Таке посланіє для себе...").

Виходячи зі щойно сказаного, можна зробити ви­сновок, що головний смисл, породжуваний міні-сюже-том поезії "Мені тринадцятий минало...", був стиму­льований тогочасним психологічним станом поета, гострою потребою в увазі та співчутливості друзів і знайомих, що залишилися в Україні. Він породжений підсвідомою сферою поета, яка в екстремальній для нього ситуації активно вбирала в себе всі больові мо­менти, що переживались у свідомості.

Відомо, що одна з найважливіших функцій підсвідо­мості полягає в тому, щоб вбирати в себе надмір психо­логічних вражень, які переповнюють свідомість люди­ни. Таким чином підсвідомість виконує захисну функцію. Цю модель зв'язку свідомості та підсвідомості описав Іван Франко у трактаті "Із секретів поетичної творчості" (розділ "Психологічні основи", де, крім усьо­го, і ідеться про "нижню" й "верхню" свідомості та взаємодію їх). І досі цей концепт Франка, який він вибу­довував, ґрунтуючись на даних тогочасної психологічної науки, не заперечений - навпаки, активно підтвердже­ний бурхливим розвитком психоаналітичних підходів.

Перебуваючи у Петропавловській фортеці, Ф.Дос-тоєвський писав: "...Невже ніколи я не візьму перо в руки?.. Боже мій! Скільки образів, пережитих, створе­них мною знову, загине, згасне у моїй голові або отру­тою в крові розіллється! Так, якщо не можна писати, я загину..." .

Шевченко надзвичайно важко переживав заборону писати і малювати. Це окремий лейтмотив його епістолярію та щоденника. Для нього можливість пи­сати й малювати - то можливість зменшувати шале­ний тиск почуттів шо вимучував усе його єство і справді був для нього страшною мукою. Захалявна книжечка була для нього порятунком. Творені ним об­рази з минулого допомагали йому на деякий час не­мовби повернутися до колишнього життя.

А ось інша поезія, яку краще процитувати повніс­тю, бо вона фактично містить психологічне пояснення особливостей творення невольничої поезії:

Мов за подушне, оступили

Оце мене на чужині

Нудьга і осінь. Боже милий,

Де ж заховатися мені?

Що діяти? Уже її іуляю

По цім Аралу; і пишу.

Віршую нищечком, грішу. –

.Діогзна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую; щоб та печаль

Не перлася, як тон москаль,

В самотню душу. Лютий злодій

Впирається-таки, та н годі.

Той випадок, описаний у "Мені тринадцятий мина­ло..." - один із "колишніх случаїв", які поет "перебирав у душі" та "списував". І робив він це з метою, "щоб та печаль /Не перлася, як той москаль, /В самотню ду­шу". Так пробував захиститися від нестерпного ду­шевного болю.

Проте, за всієї своєї надчутливості, він був сильною особистістю. Інакше просто не вижив би - і тут треба погодитися з О.Кониським. Він міг поринути на якийсь час у приємні для нього візії минулого, але знаходив у собі сили повернутися до жорстоких реалій і сприйня­ти їх такими, якими вони були. У цьому вмінні "взяти себе в руки" саме й виявлялися його сила волі, здатність дивитися на світ не просто реально, а з рідкісною аналітичністю, коли вияскравлювалася суть явища -таких прикладів у його поезії дуже багато. Цей перехід від візії "колишнього случаю", яку він "списував", ма-теріалізуючи її у форму геніального поетичного тексту, до тверезого сприйняття дійсності, у якій перебував, по­значено різким і грубим словом бридня.

У завершальній частині поезії є принаймні два сми­слові моменти, які потребують коментарів. Перший:

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав. Згадуються слова Василя Стуса: "Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі". Ці Стусові слова, зіставлені із Шевченковими, взаємо-висвітлюються і фактично не потребують коментарів. Обидва були на засланні. Обидва були покарані за од­не і те ж - за любов до України. Обидва переживали душевні й фізичні муки. Обох мучили візії колишньо­го "вільного" життя. Василь Стус про себе міг сказати словами Шевченка "Караюсь, мучуся.., аіе не каюсь!". Обидва в умовах каторги високо поціновувати просту й наповнену особливим смислом роботу коло землі. І для одного, і для другого поклик до селянської праці був покликом предків. Другий момент:

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв! У цьому випадку слово юродивий набуло смислової багатошаровості. Один із смислів розкриється нам, як­що ознайомимося з однойменною поезією Шевченка. У ній юродивий - це гордий сміливець, який не по­терпів принижень від одного з царських сатрапів і привселюдно дав йому ляпаса . За це того сміливця оголосили психічно хворим, тобто юроди­вим. Ставлення Шевченка до такого юродивого є ви­щою мірою позитивне:

Найшовсь-таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив -

Сатрапа в морду затопив.

А ви - юродиві —тим часом,

Ви огласили юродивим

Святого лицаря... Самоідентифікація себе з тим "єдиним козаком", що вирізнився "із міліона свинопасів", була цілком можливою для Шевченка, який повертався із заслан­ня ("Юродивий" був написаний у Нижньому Новго­роді). Гордість від того, що йому вдалося пройти через найважчі випробування й зберегти людську гідність, гадаю, не раз наповнювала поета. Звідси його украй зневажливе ставлення до земляків, які втратили по­чуття власної гідності, а разом із ним утратили її здатність "за правду пресвятую стать « за свободу".

Не вам,

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу! Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Проте наявність подібного смислу, як складового компонента смислової багатошаровості слова юроди­вий, є всього-навсього лише можливою. Цей смисл може з'явитися лише у "зразкового" реципієнта, здатного вловлювати найтонші інтертекстові зв'язки. Вірогідні­шими є інші смисли цього слова, пов'язані з архетип-ним розумінням поета як людини особливої, що отри­мала волю від Бога (є боже-вільною) і має дар провид­ця. З цього приводу І.Франко писав, що в давнину лю­ди були переконані: "...поети творять несвідо­мо, висказують, - а властиво, виспівують - не свої власні слова, не свої власні думки і образи, а тільки те, що їм піддає якась вища, Божа сила. Поезія, по думці старинних народів, се Боже вітхнення <...>, поет є тільки знарядом Божого об'явлення; він не є одвічаль-ним за свої пісні, бо творить їх у непритомнім стані.

...Далеко частіше, особливо у греків, процес по­етичної творчості приводжено в зв'язок з певного роду божевільством, з духовою хворобою..."

Якась недоречність була б у цілком слушному твердженні, що із суто мистецького, поетикапьного погляду фінальна частина твору - це прекрасно "зроб­лений" пуант. Бо надто щирими, сповненими душев­ного болю є ці фінальні рядки, що передають нам той стан розпачу, в якому не раз перебував поет-засланець. Карався, мучився, але не каявся.