Зміст 1 Прелюдія: Світові десять років 2 Частина І. Бачення системи 10



бет5/24
Дата17.06.2016
өлшемі2.32 Mb.
#142442
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Однак справжній вибух демократизації фінансів стався лише у 1980-ті роки, і останні бар’єри на її шляху змів блискучий, винахідливий, але вкрай аморальний король так званих "сміттьових" облігацій {junk bonds} Майкл Мілкен. Випускник Вортонської школи бізнесу і фінансів Пенсильванського університету, він розпочав свою діяльність 1970 року у брокерській фірмі Дрекселя у Філадельфії. На той час жоден з великих банків чи інвестиційних компаній не хотів займатися продажем сміттьових облігацій, котрі тоді належали престижним колись компаніям, яким не пощастило, або новим компаніям з невеликим капіталом і без послужного списку. Мілкен подумав, що великі банки чинять немудро. Він зробив свої розрахунки, вивчив деякі ніким не помічені академічні дослідження сміттьових облігацій і дійшов такого висновку: від компаній, які не вважаються перспективними для інвестицій, вимагають відсоток, на 3 до 10 пунктів понад норму – якщо цим компаніям взагалі дають хоч якісь позики.

Але насправді ці компанії банкрутують лише трохи частіше, ніж високорейтинґові престижні компанії, чиї облігації дають набагато нижчі прибутки. Отже, на цих так званих сміттьових облігаціях можна заробити набагато більше грошей без надто великого ризику. А коли зібрати багато таких облігацій у єдиний фонд, то навіть якщо кілька з них не виконає своїх зобов’язань{defaulted}, фонд загалом все ж даватиме середній прибуток, на три-чотири пункти вищий, ніж дають престижні компанії, і фактично без додаткового ризику. Як написав у березні 1995 року "Бізнес Вік", Мілкен, озброєний цим розумінням, «взявся до нелегкого завдання – переконати скептично налаштований світ, що він винайшов інвестиційний еквівалент безплатного обіду».

Оскільки традиційні банки та інвестиційні компанії поставилися до цього скептично і далі уникали цього бізнесу, Мілкен швидко перейшов від торгівлі вже наявними сміттьовими облігаціями занепалих, а колись заможних компаній до створення {underwriting} цілого нового ринку, на якому були тільки "сміттьові" гравці: ризикові компанії, занепалі компанії, недавно створені компанії, підприємці та фірми, які розпочинають проекти {start-ups}, але не можуть одержати кредит від традиційних банків, навіть фінансові пірати, які хочуть викупити інші компанії, але не можуть дістати для цього готівки через традиційні банківські канали. Завдяки своїм контактам Мілкен також зумів продати випущені власноручно сміттьові облігації взаємним та пенсійним фондам і приватним інвесторам{pension funds}. Покупці усвідомили, що Мілкен має рацію: облігації таки дають більший прибуток з ненабагато вищим ризиком. Унаслідок я, ви, моя тітонька Бев змогли хоч трішки скористати з цих трансакцій, які раніше були поза засягом маленької людини.

Чимало з цих трансакцій викликало переполох серед причетних до них компаній та працівників. Однак дуже скоро ідею Мілкена почали широко наслідувати. Невдовзі виникла успішна індустрія сміттьових, або “високодоходних”, облігацій, яка пропонувала широкій громадськості пай {share} у різного роду оборудках {deals}.

Подібна демократизація фінансів відбувалася також на міжнародному рівні. Протягом десятиліть великі банки позичали іноземним урядам, державам та корпораціям значні суми грошей, а тоді вносили ці позики за номінальною вартістю у свої активи {books} {par value}. Це означало: якщо ваш банк позичав якійсь країні чи компанії 10 мільйонів доларів, то в його активах це фігурувало як 10-мільйонна позика, яка має бути сплачена повністю, незалежно від того, чи ця країна або компанія мала у той конкретний день активи вартістю 10 мільйонів доларів, чи ні. Оскільки ці позики надавалися насамперед банками і фігурували в їхніх активах, то коли 1982 року Мексика, потрапила у велику фінансову скруту, набравши за кордоном позик, щоб фінансувати популістське споживання в країні, найдошкульнішого удару в цій ситуації зазнали ті ж таки банки. Президент Мексики міг тоді прилетіти до Нью-Йорка, скликати керівництво двадцяти провідних банків, які володіли іноземним боргом Мексики, і сказати їм щось таке: «Панове, ми розорилися. А ви знаєте, як кажуть: якщо хтось винен вам тисячу доларів, це його проблема. Якщо хтось винен вам десять мільйонів доларів, це ваша проблема. Отож, ми – ваша проблема. Ми не можемо сплатити своїх боргів. Тому вам доведеться піти на деякі поступки, реструктурувати наші позики і дати нам новий кредит». Банкіри хитали головами і розробляли якусь угоду, яка передбачала ще більші позики (звичайно, з іще вищими процентними ставками). Хіба вони мали вибір? Мексика була їхньою проблемою, і банкіри Сполучених Штатів не хотіли повертатися до своїх акціонерів з новиною, що ця мексиканська позика, яка фігурує у їхніх портфелях як десятимільйонний актив, насправді не вартує нічого. Краще вже якось підтримати мексиканців. А оскільки більшість боргу належала двадцятьом банкам, то керівники могли зібратися разом і на одному засіданні вирішити цілу справу.

 Джон Пейдж, який працював тоді економістом у департаменті Латинської Америки Світового банку, пояснив мені, як воно було в дійсності. Пейдж, який володіє іспанською, 1982 року зустрівся у Мексиці з Хосе Анхелем Ґурріа, який був тоді генеральним директором Державного кредиту в міністерстві фінансів Мексики. Ґурріа мав легендарну славу за його вміння спонукати іноземних банкірів – від великих нью-йоркських до дрібних із Західного Техасу – розширювати позики мексиканському урядові.

«Якось, коли ми з Ґурріа розмовляли іспанською в його кабінеті, задзвонив телефон, – згадував Пейдж. – Це був президент невеликого техаського банку. Колись Ґурріа переконав цього американця викупити частину мексиканського боргу, а тепер той чоловік стурбувався повідомленнями, що мексиканська економіка переживає скруту. Розмовляючи з цим банкіром, Ґурріа перейшов з іспанської, якою послуговувався досі, на досконалу розмовну англійську. Він сказав: "Гей, Джо, дуже приємно тебе чути... Ні-ні, не турбуйся. Тут все гаразд. Твої гроші в повній безпеці. Як там твоя сім’я?.. Чудово. А як донька? Ще вчиться?.. Приємно було побалакати з тобою. Дзвони. Озивайся". А тоді не моргнувши оком він повісив слухавку і, відразу перескочивши на іспанську, повів далі мову зі мною. За якихось тридцять секунд він вирішив проблему з одним із своїх ключових інвесторів».

Але потім, на шляху до глобалізації, трапилася цікава річ. Цей ринок міжнародних боргів було переведено у цінні папери, за методом компаній та друзів Мілкена. Тобто, коли наприкінці 1980-х років Латинська Америка потрапила у ще одну боргову кризу, міністр фінансів Ніколас Брейді спробував застосувати вирішення по-мілкенівському. 1989 року латиноамериканські борги, що належали головним комерційним банкам, перетворено на облігації, підтримані урядом США, і банки або тримали ці облігації як активи, або з більшою від звичайної процентною ставкою продавали широкій громадськості, взаємним та пенсійним фондам. Раптом ви, я і моя тітонька Бев дістали можливість купити шматочок мексиканського, бразильського чи аргентинського боргу – або прямо, або через наш пенсійний чи взаємний фонд. І ці облігації купувалися і продавалися щодня, їх вартість зростала і падала залежно від стану економіки кожної з цих країн. Вони не просто лежали у портфелі банку за своєю номінальною вартістю {par value}. Ось що сказав у той час Джоел Корн, який очолював тоді "Бенк оф Америка Брезіл": «Брейді фактично зробив революцію. До нього міністерство фінансів США просто тиснуло на американські банки та на Міжнародний валютний фонд, щоб вони кидали у ці латиноамериканські країни добрі гроші за поганими. А Бредлі фактично знайшов вирішення, засноване на законах ринку. Банки одержали від уряду США гарантії на нові позики країнам Латинської Америки, за умови, що ці країни здійснюватимуть економічні реформи. Надавши ці позики, банки, замість того, аби вносити їх у свої активи {carry on the books}, роздробили їх на підтримані урядом США облігації і продали їх широким масам населення. Це ввело в гру тисячі нових гравців. Якщо раніше латиноамериканська країна просто мала справу з комітетом двадцяти головних комерційних банків, то тепер вона раптом опинилася віч-на-віч з тисячами окремих інвесторів та взаємних фондів. Через це ринок розширився і став більш  ліквідним{liquid}, але й виник цілком новий тиск на ці країни-позичальниці. Люди щодня купували і продавали ці облігації, залежно від функціонування економіки цих країн. Тобто щодня оцінювали його. І багато з тих людей, які купували ці облігації і оцінювали функціонування країни, були іноземцями, на яких Бразилія, Мексика чи Аргентина не мали жодного впливу». Ці власники облігацій були зовсім інакші, ніж банки, які, вже маючи клопіт з країнами-боржниками, розуміли, що треба позичити їм ще більше грошей, щоб якось забезпечити свої попередні позики. Якщо країна хазяйнувала погано, тоді широкі маси власників облігацій просто продавали облігації цієї країни, казали "до побачення" і вкладали свої гроші в облігації країни з ефективною економікою.

І коли в 1995 році через надмірні витрати Мексика знову потрапила у скруту, всілякого роду великі і малі люди почали спродувати свої мексиканські облігації, спричиняючи падіння вартости цих паперів, і Ґурріа вже не міг просто зателефонувати двадцятьом банкірам і попрохати їх реструктурувати борг та піти на поступки. Мексиканський борг було демократизовано, і він потрапив у занадто вже багато рук. Отож, цього разу Мексика мусила зв’язатися з міністерством фінансів США і попросити допомоги, і дядечко Сем погодився дати Мексиці гроші на дуже суворих умовах, а як додаткове забезпечення Мексика була змушена вкласти свої нафтові резерви. І уряд США погодився виручити Мексику лише за умови, що вона провадитиме свою економіку так добре, як провадиться економіка штату Нью-Мексико. Невдовзі в багатьох країнах з молодою економікою почали продавати облігації так, як це робив Брейді, часто з деномінацією в доларах. Нині облігації Брейді випускають у шістнадцяти країнах, і приблизна вартість цих паперів становить півтораста мільярдів доларів. У тому, що уряди випускають облігації для іноземних покупців, немає нічого нового. Так було впродовж багатьох років. Новинкою є масштаб, у якому ці облігації тепер широко розкидані між окремими особами, пенсійними та взаємними фондами. У першій половині ХХ століття учасниками купівлі-продажу {deals} міжнародних облігацій були здебільшого багаті люди. Тепер участь у грі можуть брати всі: пенсійний фонд округу Оранж, шкільний сторож, не кажучи вже про вас, мене і мою тітоньку Бев.

Так сталося тому, що демократизація позик в Америці збіглася з демократизацією інвестицій, завдяки насамперед пенсійній реформі та створенню особистих пенсійних рахунків 401 (к). З країни, в якій компанії гарантували виплату пенсії своїм працівникам через визначену систему соціальної допомоги, Америка перетворилася на країну, в якій чимало компаній тепер просто гарантує визначений внесок, а окрема особа сама оперує своїми грішми і переводить їх з одних цінних паперів в інші, залежно від того, де можна діставати більший прибуток {best return}. А оскільки нині люди живуть довше і не знають, чи матимуть соціальне забезпечення, коли захочуть піти на пенсію, то вони не лише дуже активно звертаються до цих взаємних та пенсійних фондів, але й дуже активно керують ними, щоб здобувати вищий прибуток. Ваші батьки, мабуть, дуже мало знали про те, куди і як інвестують їхні пенсійні фонди. Тепер багатьом працівникам пропонується ціле меню фондів, з різними прибутками та ризиком, і люди переміщають свої гроші з фонду у фонд, наче фішки на столику для гри в рулетку, винагороджуючи успішні взаємні фонди і караючи менш успішні.

Онлайнова маклерська фірма "Е*Трейд" показувала чудовий рекламний ролик, який ілюструє такий стан речей. На початку ролика бачимо чоловіка, який сидить в автомобілі з відкидним верхом, а із заднього сидіння стирчать гольфові ключки. Чоловік зупинився на узбіччі дороги, бо його завернув полісмен. Полісмен підходить до машини. Точиться така розмова:



Полісмен. Добрий вечір.

Чолов'яга з відкидним верхом. Знаю, знаю. Права і техпаспорт.

Полісмен. Ага, Кірк Брюер. А я вже давно хотів побалакати з вами.

Чолов'яга з відкидним верхом. Зі мною?

Полісмен. Це ж ви менеджер мого взаємного фонду "Добрячий кашкет".

Чолов'яга з відкидним верхом (трохи запишавшись). Так, я.

Полісмен. Я дізнався, що ви увійшли в першу десятку найуспішніших взаємних фондів.

Чолов'яга з відкидним верхом. Авжеж.

Полісмен. Але не в першу п’ятірку.

Полісмен повертається і дивиться на гольфові ключки на задньому сидінні.



Чолов'яга з відкидним верхом(трохи нервово). Гм... Ну...

Полісмен. Отож відкладіть ключки і верніться до офісу.

Тоді лунає голос з-за кадру: «Примусь менеджера свого фонду добре попрацювати. Настав час центру взаємних фондів "Е*Трейд"».

Камера повертається до полісмена, і в останніх кадрах видно, як він витягає з машини ключки і забирає їх геть. Ідея ролика зрозуміла: навіть коп на мотоциклі знає, де його пенсія, і переміщає її серед найуспішніших фондів.

* * *


Така демократизація інвестування поширилася також на міжнародному рівні, коли на початку 1970-х років відпала система фіксованих валютних курсів {fixed exchange rates} та суворого контролю міжнародних потоків капіталу, запроваджена після Другої світової війни у Бретон-Вудзі. Тепер ми це забуваємо, але між кінцем Другої світової війни та 1970 роком японському, мексиканському чи европейському інвесторові було дуже важко купити американські акції чи облігації, натомість американцеві було дуже важко купити акції та облігації чужоземних країн. Але коли система фіксованих валютних курсів відпала, розвинені країни поступово здемократизували свої ринки капіталу, відкриваючи їх всім іноземним біржовим маклерам, які хотіли вступити в гру, і тоді цей приклад наслідували країни у розвитку.

Невдовзі можна було придбати все, що хоч: мексиканські, ліванські, турецькі, російські, німецькі, французькі облігації. Можна було вибирати, і люди вибирали. Чим вільніше окремі інвестори могли переміщати свої гроші серед цих висококонкуретнних світових взаємних фондів, тим вільніше менеджери цих фондів могли переміщати гроші між компаніями та країнами, повсякчас вимагаючи вищих і стабільніших доходів. Кожний фонд хотів взяти гору над іншими фондами, щоб привабити більше вкладників. Завдяки цій демократизації фінансів ми перейшли від світу, в якому кілька банкірів володіло державними боргами багатьох країн, до світу, в якому багато банкірів володіло державними боргами багатьох країн, а відтак – до нинішнього світу, в якому багато окремих людей через пенсійні та взаємні фонди володіє державними боргами багатьох країн.

Важливо зауважити, що чимало грошей у сміттьових облігаціях було використано також для спровокування буму злиття компаній {company takeover} в Америці. Тут знову ж таки маленька людина, яка раніше ніколи не змогла б взяти участь у таких потенційно прибуткових операціях, раптом змогла зробити це непрямим чином через свій пенсійний або взаємний фонд. Цей процес злиття, однак, поставив суворіші вимоги до керівників компаній, особливо ж малоефективних. Цей процес також стимулював модернізацію {streamlining} американської економіки в 1980-х роках і допоміг приготувати Америку до ери глобалізації краще і скоріше, ніж це було зроблено в будь-якій іншій великій країні світу. Внаслідок цього чимало компаній підвищило свою ефективність, а з інших цей процес просто вичавив усі соки.

Одна з голвних причин того, що Японія має стільки відсталих внутрішніх компаній, полягає в тому, що впродовж років фінанси тут зовсім не демократизувалися. У японських фінансах домінували великі японські банки, тому нові, невідомі компанії насилу здобували готівку, важко було знайти капітал, щоб поглинати компанії, скуповуючи акції на ринку {hostile takeover}; і банки впомповували капітал у свої дочірні компанії, не зважаючи на конкурентоспроміжность цих філій і на ризик {competitivity}. На злиття компаній теж дивилися кривим оком – традиційно, а також тому, що в багатьох випадках правління банків і керівництво компаній були між собою на короткій нозі. Ба більше, японські працівники мали невеликий вибір або й зовсім ніякого у справі контролювання своїх пенсій. Вони не могли просто перекидати свої гроші туди й назад, тому й такий слабкий був тиск на місцеві японські компанії, взаємні та пенсійні фонди, щоб ті, рівняючись на світові стандарти, збільшували свою ефективність. Ось чому японська економіка, будучи витонченою, все ж не досить дієво провадила творчу руйнацію по-шумпетерівськи. Саме тому розміщення капіталу в Японії врешті стало таким невигідним, і наприкінці 1980-х років з’явилося багато дутих підприємств{bubble},  а тисячам неуспішних вітчизняних фірм було дозволено животіти на штучному підтриманні життя.

Але близько 2000 року такий стан справ почав змінюватися. Японія відкрила свій сектор фінансових послуг, і туди ринули такі американські компанії, як "ҐЕ Кепітал". Іноземні конкуренти спонукали японські банки серйозніше ставитися до надання позик, а це, своєю чергою, спонукало японські компанії стати ефективнішими виробниками. Це зумовило раціональніше використання капіталу в Японії та легшу його доступність новоствореним компаніям та новим гравцям. Гроші надавалися вже не лише каналами знайомств. Наприкінці 1990-х років фінансова компанія "Лейк", власником якої є "ҐЕ Кепітал", запровадила по цілій Японії автоматизовані кіоски видачі позик. Ви просто заходили, показували свої права чи якесь інше посвідчення особи, щоб вам могли негайно видати чек на кредит, підписували автоматичний контракт про позику і в межах години отримували позику. Ну і як вам демократизація фінансів?

Демократизація інформації

Джон Бернс був головою представництва "Нью-Йорк Таймс" в Нью-Делі наприкінці 1990-х років. Мені трапилося відвідати його влітку 1998 року, коли тривав чемпіонат світу з футболу, і Бернс, як була змога, дивився телетрансляції матчів намагався слідкувати за матчами по телебаченні. Одного ранку Джон розповів мені таке: «На даху нашого будинку в Нью-Делі є чотири сателітарні тарілки, які коштують "Таймсові" тисячі доларів за рік. Наче тут якась передавальна станція. Зрештою мені це набридло, бо, попри всі ці тарілки, я не міг зловити навіть індійський канал, який передає матчі світової першости. Це через поганий вплив погоди, та ще й сателітарки треба було полагодити, а людина, яка мала це зробити, навідувалась до нас вряди-годи. Отож я нарікаю на це лихо за сніданком, а наш кухар Абдул Тогеед, якому сімдесят один рік – між іншим, колись він був чистильником взуття в останнього британського командувача в Індії, – каже мені: "Не знаю, чим ви незадоволені. Я ловлю на своєму телевізорі всі канали. Ви марнуєте час і гроші на ваші сателітарки. Прийдіть до мене". Він з дружиною мешкає у невеликому будиночку позаду нашого дому. Отож пішов я туди, а його жінка дивиться канал Бі-бі-сі. Я кажу йому: "Що вона робить? Вона ж не знає англійської". А він каже: "Вона вчиться”. Тоді дає мені пульт від телевізора, і я, дедалі більш дивуючись, вмикаю перший канал, а тоді перемикаю по одному, аж до двадцять сьомого. Він ловить телевізійні станції Китаю, Пакистану, Австралії, Італії, Франції – тільки вибирай, і це коштує йому лише півтораста рупій на місяць. Це три долари сімдесят п'ять центів. Зі всіма моїми сателітарнними тарілками у мене було лише чотирнадцять каналів. Якийсь його приятель має свою піратську кабельну систему, і Абдул попрохав його підвести вздовж телефонного дроту кабель до будиночка за нашим домом. Хай неофіційно, хай нелегально, але тепер Тогеед живе в кабельованому світі, а його дружина вивчає англійську. А тимчасом я з великими труднощами ловлю індійське телебачення».

Історія Бернса ілюструє третю зміну, яка уможливила глобалізацію, – зміну того, як ми здобуваємо знання про світ. Я називаю цю зміну демократизацією інформації. Завдяки сателітарним антенам, Інтернетові та телебаченню ми можемо нині дивитися, бачити і чути крізь чи не всяку можливу стіну.

Цей прорив розпочався з глобалізації телебачення. Впродовж майже цілої епохи холодної війни теле- і радіомовлення було бізнесом обмеженим через обмеженість спектра частот та технологій передавання. Уряди здебільшого або прямо керували всіма передавальними станціями, або суворо контролювали їх. Ці обмеження почали зникати, найперше в Сполучених Штатах, з появою кабельного телебачення, яке могло передавати набагато більше каналів, ніж це можна зробити через ефір. Відтак у 1980-х роках у світі почали поширюватися інші різновиди багатоканального телебачення – значною мірою завдяки зниженню вартостиі винесення на орбіту супутників. У цьому є певна іронія: холодна війна спонукала як Радянський Союз, так і Америку ненастанно докладати зусиль, щоб супутники, які вони посилали на орбіту шпигувати одне за одним, були щораз потужніші і дешевші. І та ж сама технологія вимостила шлях до дешевої передачі телевізійних сигналів, що, у свою чергу, посприяло швидшому руйнуванню стін комунізму.

Спочатку лише великі компанії кабельного телебачення могли дозволити собі будувати антени, щоб приймати ці супутникові сигнали, але завдяки демократизації технології, а зокрема мініатюризації, невдовзі мільйони людей у цілому світі дістали змогу приймати ці сигнали за допомогою сателітарного приймального диска завбільшки з піцу, розміщеного на балконі. Обмеження на трансляцію враз зникли, і з'явилася величезна маса глядачів. Коли цифрове телебачення зміцніє і розвинеться, телевізійні компанії зможуть запропонувати не п’ять чи п’ятдесят, а п’ятсот каналів.

Крім того, інформація щораз більше демократизується внаслідок поступу в технології компресії, завдяки якому з'явилися, приміром, цифрові відеодиски. DVD – це компакт-диски шириною п’ять дюймів, який може вміщати повнометражний художній фільм, з природною якістю звуку, кількома мовами. Ці диски можна програвати на портативному комп’ютері або на відеоплеєрі завбільшки з долоню. Пригадую, коли ще наприкінці 1970-х років я був у Перській затоці, митники нишпорили у багажі людей, щоб упевнитися, що ті не везуть ніяких непристойних чи політично вибухових відеоплівок. Хотілось би побачити, чи знайшли б вони у моїй валізі DVD. Наприкінці 1990-х років по Китаї прокотився бум на DVD-плеєри – кожен голлівудський фільм по-піратськи розмножували і розповсюджували по мільйонах домівок. І китайцям дедалі менше хотілося чекати на Голлівуд. Недорогі цифрові кінокамери та цифрові проектори, які працюють без плівки, можуть зробити з кожного, хто їх має, потенційного кіномаґната. Ви зможете не лише зняти за невеликі гроші свій власний цифровий фільм, але й з невеликими затратами поширити його через Інтернет по цілому світі.

Хай яке важливе телебачення, зокрема сателітарне, для демократизації інформації, та все ж його перевершив Інтернет. Інтернет – це вершина демократизації інформації: Інтернет не має власника, він увесь децентралізований, ніхто не може його вимкнути, потенційно він може проникнути в кожну домівку на світі; і чимало ключових новацій у ньому здійснено у співпраці окремих людей – багато з яких ніколи не зустрічалися – які спільно працювали в мережі, безплатно вносячи свої ідеї. Хоч який важливий нині Інтернет у нашому житті, але мало хто знає, як він розвивався. Це навдивовижу захоплива історія. Інтернет народився фактично як одна з відповідей США на запуск Радянським Союзом супутника у космос 4 жовтня 1957 року. Вагою лише 184 фунти і розміром приблизно з баскетбольний м’яч, супутник, запущений з борту радянської ракети, не лише започаткував космічну еру, але й дав початок ері кіберпростору.

На прес-конференції 9 жовтня 1957 року легендарний репортер Меррімен Сміт запитав президента Двайта Д. Айзенгавера: «Росія запустила супутник Землі. Вони також твердять, що провели успішне випробування міжконтинентальної балістичної ракети, тоді як наша країна нічого подібного не зробила. Я питаю вас, сер, що ви гадаєте робити в цій ситуації?» І в цій ситуації Айк вирішив запустити штурмову програму, щоб наздогнати Радянський Союз. В рамках цієї програми він дійшов висновку, що уряд США потребує єдиного керівництва всіх досліджень, пов’язаних з космічними та стратегічними ракетами. Айзенгавер навіть домігся згоди Конгресу заснувати установу під назвою "Агенція перспективних досліджень", або АРПА. Пізніше програми досліджень, пов’язані з космосом та ракетами, відірвалися і перейшли у відання НАСА, а АРПА залишилася як установа Пентагону, що розвивала комп’ютерну науку та методи обробки інформації. Обробка інформації була в той час відносно новою ділянкою. І, як відзначає Стівен Сеґаллер, автор книжки "Фанати 2.0.1: Коротка історія Інтернету" – найкращої в цій царині, саме Відділ методів обробки інформації, непомітний підрозділ АРПА, побудував прототип Інтернету і заклав основи світу мереж.

Цей прототип у своїй первісній формі вперше оприлюднено 1969 року і названо АРПАнетом. То була неоковирна закрита комп’ютерна мережа, яка з'єднала міністерство оборони США з ключовими університетськими дослідниками та державними лабораторіями. Фінансований Пентагоном, АРПАнет повинен був дати змогу жменьці дослідників обмінюватися ідеями та інформацією і економити гроші, спільно використовуючи в мережі дорогий комп’ютерний час і обладнання. Оскільки тоді обчислювальна потужність була невелика, було важливо, щоб хтось у лабораторії в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі вмів запустити програму на машині в Кембриджі (Массачусетс), і щоб дослідники в обох місцях вміли обмінюватися інформацією.

«Тридцять років тому, 29 жовтня 1969 року через перший тоненький дротик, який мав стати Інтернетом, було послано перше повідомлення, – писала "Нью-Йорк Таймс" 12 жовтня 1999 року. – У ньому не було нічого патетичного, нічого схожого на слова, якими охрестили телеграф у 1844 році – "Що Бог учинив". Це було всього лиш просте слово – "логін". У тому, що пізніше стало відоме як АРПАнет, було лише два вузли... За легендою, Чарлі Клайн, студент Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, відстукав літери Л та О, які слухняно відгукнулися у комп’ютері Стенфордського науково-дослідного інституту – дослідницького центру за 300 миль на північний захід у місці, яке тоді ще не називалося Кремнієвою Долиною».

Однак електронну пошту піонери Інтернету винайшли лише 1972 року. У ті дні комп’ютери спільного користування містили систему поштових скриньок, в якій різні люди могли мати свої власні скриньки і залишати повідомлення на тому самому комп’ютері для інших людей. Одного дня, як розповідає Сеґаллер, Рей Томлінсон, що працював у фірмі комп’ютерних досліджень "Болт, Беранек і Ньюмен", написав просту програму передачі файла, яка відкривала зв’язок, пересилала файл з поштової системи одного комп’ютера на другий і тоді підтверджувала, що файл переслано. Пізніше Томлінсон сказав Сеґаллерові: «Ми могли пересилати файли з одної машини на іншу, тож стало цілком ясно, що можна просто написати файл у мережі і послати поштою до когось іншого. Мені також довелося працювати над програмним забезпеченням, яке називалося "send message", для складання та пересилання електронної пошти. І мені здалася цікавою ідея поєднати перше та друге і використати програму передачі файла, щоб переслати пошту на іншу машину. Я це і зробив... і воно спрацювало». Про це почули інші й почали застосовувати це в інших мережах, і ось так народилася електронна пошта!

Як пише Сеґаллер, саме Томлінсон вигадав застосування знака @ в е-пошті, щоб ідентифікувати користувача пошти з його інституцією. Коли дослідники, що користувалися Інтернетом на ранніх його етапах, відкрили переваги е-пошти, її застосування різко розширилося, як і застосування цілої мережі; обмін пакетами інформації між університетами, федеральним урядом, компаніями та дослідницькими фірмами весь час зростав. Наче гриби, почали з’являтися інші мережі, менші від АРПАнету, але, як зауважує Сеґаллер, «ці мережі не були здатні взаємодіяти. Кожна з них мала свій протокол, що визначав, яким чином мережа повинна організовувати комунікацію між своїми вузлами». Постала проблема. Переслати пакет інформації з одної університетської мережі до другої було неможливо. Ця проблема зрештою породила Інтернет, який, можна вважати, виник тоді, коли дослідники Вінт Серф та Боб Кан створили міжмережевий протокол, щось на кшталт універсального прийнятного для всіх жарґону, який давав змогу пакетові інформації вийти з однієї мережі, пройти певний шлях, а тоді увійти у ворота другої мережі. Сеґаллер пояснює, що у 1973 році його автори описали цей розв'язок як “міжмережеву роботу мереж” – "inter-networking of networks", чи, коротше, Інтернет.

Утім, винахід набув популярности лише 1990 року, коли англійський інженер-програміст, що працював у Женеві, Тім Бернерс-Лі створив модель, через яку можна було легко і майже безплатно локалізувати інформацію на цілому обширі цієї мережі мереж. Вона стала відома як World Wide Web – Всесвітня Павутина. За Сеґаллером, у той час, коли Бернерс-Лі взявся до проекту Вебу, Інтернет складався з близько 800 різних комп’ютерних мереж з близько 160000 комп’ютерів, і ті містили файли та бази даних з інформацією, доступ до якої міг бути комусь потрібен. З технічного погляду всі ці комп’ютери та їх бази даних були з’єднані, але перебрати весь їх вміст і вибрати те, що вам потрібно, було нелегко, адже якоїсь централізованої бази даних, адресної книги чи каталогу інформації не було. Великою інновацією Бернерса-Лі, як колись висловилася "Нью-Йорк Таймс", було «опрацювання стандартів програмного забезпечення для адресування, з’єднання та передачі мультимедійних документів через Інтернет». Його ключовими винаходами були уніфікований локатор ресурсів (URL) – система кодів, яка ідентифікує кожний веб-сайт та сторінку з інформацією, незалежно від розміщення сервера, на якому вони містяться; протокол передачі гіпертексту (HTTP), – який прокладає широку дорогу між кожним веб-сайтом та комп’ютером кожного користувача; і, врешті, маркована гіпертекстова мова (HTML), яка встановлює основні стандарти структури веб-сайта і його вигляду на дисплеї. Разом URL, HTTP та HTML утворили систему гіперзв’язків – оті підкреслені, виділені кольором слова та графічні знаки, що їх ви бачите на комп’ютерному моніторі, котрі, якщо клацнути по них, відразу переносять вас на відповідну веб-сторінку, навіть якщо вона розташована на зовсім іншому сервері в зовсім іншій країні. Ось чому Інтернет назвали Всесвітньою Павутиною – адже за будь-якою ниточкою ви можете пройти навколо світу і повернутися назад. Колись книжка, яку ви оце читаєте, могла мати в Інтернеті відповідний файл з різною біографічною та іншою інформацією, але щоб дістатися до нього, вам треба було б пробратися крізь цілий лабіринт розмаїтих мереж та кодів, а навіть якби ви його знайшли, могло б виявитися, що він написаний у програмі, несумісній з вашим комп’ютером, і ви б не змогли його подивитися. А тепер вам вистачить всього лиш набрати на клавіатурі www.lexusandtheolivetree.com або клацнути на картинку моєї книжки на Amazon.com, і Світова Павутина перенесе вас просто до цього сайта.

Але для того, щоб Інтернет справді набрав сили і став масовим знаряддям досліджень, комерції та комунікації, потрібні були ще три винаходи – веб-браузер, пошукова машина та потужні технології шифрування, щоб люди, не вагаючись, вводили на веб-сайти номери своїх кредитних карток. Браузер – це програмне забезпечення, яке справді допомогло перетворити Інтернет на різновид телебачення. Тобто він дав змогу кожному вивести на екран те, що розміщене на тій чи тій веб-адресі, і коли ви вводите адресу www чи клацаєте на гіперлінк, екран перед вашими очима умить покривається написами або мультимедійною графікою. Поява браузера і пошукової машини, яка може виконувати пошук за ключовими словами та фразами, означала, що навіть мала дитина може подорожувати мільйонами веб-сайтів та морем інформації в Інтернеті, знаходити те, що шукає, а тоді виводити це на дисплей. Бернерс-Лі створив дуже простий браузер, просто щоб Всесвітня Павутина могла функціонувати, а перший комерційний браузер "Mosaic”, створив у 1993 році технолог Марк Андреессен. Через рік новинку витіснив набагато досконаліший продукт під назвою "Netscape Navigator”. З допомогою кольорової інтерактивної графіки "Нетскейп" дуже спростив нишпорення у Павутині, давши змогу знайти будь-що будь-де в кіберпросторі і вивести це на дисплей будь-якого комп’ютера.

Поява "Нетскейпа" збіглася в часі з рішенням Конгресу США схвалити комерцію через Інтернет та зі стрімким падінням цін на персональні комп’ютери та телефонні розмови. Взяті всі разом, ці речі викликали вибух користування Інтернетом та демократизацію інформації, яка відіграла революційну роль. Демократизуючий вплив Інтернету добре підсумував Кевін Мейні у газеті "Ю-Ес-Ей Тудей" (9 серпня 1999 року): «Як винахід, що змінює світ, Мережа у багатьох своїх рисах перегукується з винайденням друкарського преса. Вона спричиняє різке падіння собівартости створення, пересилання та зберігання інформації, а відтак стрімке збільшення обсягу цієї інформації. Вона руйнує інформаційну монополію. Подумайте про всю ту медичну інформацію в Мережі, до якої донедавна мали доступ лише лікарі. Подумайте про те, що ви можете дізнатися про автомашини та ціни на них, діставшись до інформації, яку ревно оберігали ділери... Мільйони людей нині виставляють свої власні веб-сторінки, описуючи подробиці свого життя».

За всю історію світу ніколи не бувало, що завдяки поступу так багато людей могло так багато дізнаватися про життя такої маси інших людей, про таку силу-силенну виробів та ідей. Наступний етап, який характеризуватиме початок двадцять першого століття, полягатиме в тому, що кожен матиме доступ до високошвидкісного, широкодіапазонного інтернетного зв’язку просто вдома, в офісі, а деінде – через портативний комп’ютер-записник чи біпер. Широкодіапазонний доступ означає, що діапазон робочих частот каналу зв’язку зросте настільки, що увійти в Інтернет вам буде так само легко, як увімкнути телевізор, і швидкість одержання інформації та багатство цієї інформації, яка може виводитися на ваш монітор, будуть у багато, багато разів більшими, ніж вони є нині. Такий високошвидкісний, широкодіапазонний зв’язок дозволить вам без жодних труднощів брати участь у телеконференції через ваш лептоп з будь-якого місця. Він дозволить вам просто і легко спомповувати кінофільми, музику та відео. Він зробить купівлю через Інтернет набагато реальнішим тривимірним явищем. В 1999 році інтернет-компанія "Квест” мала чудовий рекламний ролик. У ньому показано бізнесмена, стомленого і запилюженого, який поселяється в мотелі у якійсь Богом забутій дірі. Він питає знудьговану чергову в реєстратурі, чи є у них обслуга номерів і такі інші речі. Вона відповідає, що є. Тоді він питає, чи по телевізору в номері можна подивитись розважальні програми, і вона – монотонним голосом, який означає: «За кого ти нас, дурню, маєш?» – відповідає: «В кожній кімнаті, в будь-який час, вдень і вночі, можна подивитися будь-який фільм, знятий будь-коли, будь-якою мовою».

Ось що зробить можливим високошвидкісний, широкодіапазонний доступ до Інтернету в будь-якому задрипаному мотелі на кінці світу.

* * *

З усіма своїми складовими частинами демократизація інформації означає, що епоха, коли уряди могли ізолювати свої народи від розуміння того, яким є життя за межами кордонів країни чи навіть за межами власного села, минула. Зовнішнє життя більше не вдасться споганити і показати його гіршим, ніж воно є. І внутрішнє життя не вдасться у пропаганді показати кращим, ніж воно є. Завдяки демократизації інформації ми всі дедалі більше знаємо про життя кожного – нехай якою ізольованою ви вважаєте свою країну. В ту мить, коли вам здається, що ви вимудрували нову, вищу і товщу стіну, за якою можна сховатися, ви виявляєте, що технологія знайшла спосіб знизити і потоншити її. І в ту мить, коли ви гадаєте, що провели на піску нову лінію, яка має вас захистити, технологія знаходить спосіб стерти її. Рауль Вальдес Віво, ректор підпорядкованої комуністичній партії Куби Школи передових досліджень імені Ніко Лопеса, яка неподалік від Гавани, дуже добре виразив це в інтерв’ю "Нешинал Джеоґрефік" (червень 1999 року). Його запитали про труднощі у дотриманні соціалістичних принципів. Ці труднощі стоять перед Кубою Кастро, адже, намагаючись вижити, держава не може уникнути капіталістичних методів господарювання. «Куба більше не острів, – розмірковував він. – Островів більше немає. Є лише один світ».



Колись у 1980-х роках у радянській газеті “Правда” опублікували фото, яке зображало чергу за хлібом в Америці. Приглянувшись ближче, хтось виявив, що на знімку була група людей у Мангеттені, які суботнього ранку чекали в черзі, поки відчиниться крамниця Забара з делікатесами. Нині навіть не думайте повторити цей трюк – навіть у Китаї. За наявності Інтернету про це не може бути й мови. Інтернет такий небезпечний для поліційних держав саме тому, що вони не можуть обійтися без нього, бо в такому разі відстануть в економічному аспекті. Але коли він у них є, то це значить, що вони просто не мають змоги контролювати інформацію так, як вони це робили колись. А найстрашнішим є Інтернет для таких режимів, як китайський, тому що ця мережа інтерактивна, жива. Це не просто радіо, яке слухаєш пасивно. Це не просто телебачення, яке дивишся, лежачи картоплиною на дивані. В Інтернеті люди дають і беруть, балакають і контактують, купують і продають, ознайомлюються з різними ідеологіями – і роблять все це таким способом, який практично неможливо контролювати.

Четвертого грудня 1998 року в Китаї віддано під суд комп’ютерного підприємця, якого проголосили першим “кібердисидентом”. Він надсилав електронні адреси в Китаї до інтернет-часопису, що виходить у світ китайською мовою і підтримує демократію. Проміжний народний суд № 1 в Шанхаї провів закритий судовий процес над підприємцем Лін Гаєм, звинуваченим у підривній діяльності за те, що подав адреси 30000 користувачів комп’ютера в Китаї у "Довідник для важливих осіб", журнал, що його публікують китайські дисиденти в Сполучених Штатах. Народжений в Китаї редактор "Довідника для важливих осіб" сказав газеті "Лос-Анджелес Таймс" (4 січня 1999 року): «Нам судилося знищити через Інтернет китайську систему цензури. Ми думаємо, що китайський народ, як і будь-який інший народ на світі, заслуговує права на знання та на вільне вираження думок». Назва цього інтернет-часопису, який надсилається електронною поштою до 250000 осіб в Китаї, – це насмішка з китайських лідерів. Найвищі функціонери комуністичної партії Китаю отримують щоденне зведення новин, підготоване лише для їхніх очей, яке підсумовує правдиві дані. Воно називається “Довідник новин”. Як зауважила "Лос-Анджелес Таймс", редактори "Довідника для важливих осіб" кажуть, що їхній інтернет-часопис має на меті доносити правдиві новини до справді важливих осіб Китаю – “звичайних людей". Те ж саме діється і у фінансах. Інтернет-компанія, заснована в Чикаґо 1998 року, під назвою "Чайна Онлайн", має своїх кореспондентів у Китаї, які збирають ринкові та інші новини. Ці люди передають інформацію в Чикаґо через Інтернет, і тоді "Чайна Онлайн" передає її назад у Китай, знову ж таки через Інтернет. Серед щоденних послуг, які пропонує ця фірма, є сповіщення про чорноринковий курс юаня до долара в найбільших китайських містах. Ці кореспонденти щодня виходять на ринок, з'ясовують у підпільних ділерів курс і тоді надсилають дані до Чикаґо. Це дуже корисна інформація усім, що провадять бізнес у Китаї, особливо ж самим китайцям. Це те, чого китайський уряд ніколи не зробить для свого народу, не кажучи вже про решту світу, але тепер Пекін супроти цього безсилий.

У південному Тегерані, найбіднішій околиці іранської столиці, деякі сім’ї можуть собі дозволити на телевізор, а деякі ні. Перебуваючи 1997 року в іранській столиці, я дізнався, що у Південному Тегерані декотрі з тих, хто має телевізор, розставляють декілька стільців і продають квитки на найпопулярніше американське телевізійне видовище, яке показували щотижня по сателітарному телебаченні. Найпопулярнишім серіалом був “Рятувальний патруль” – південнокаліфорнійська фантазія, у якій всі жінки одягнені тільки в бікіні і мають розміри 92-61-92. Іранський уряд заборонив сателітарні антени, і мої іранські друзі просто поховали їх під білизну, яка сушиться, або за “сателітарні кущі”, рослини, якими вони маскували на балконах тарілки.

Завдяки революції в інформації та дедалі меншій вартості телефонного зв’язку, факсу, Інтернету, радіо, телебачення та апаратури для обробки інформації жодна стіна у світі не може втриматися. І коли ми всі дедалі більше знаємо одне про одного, про те, як ми живемо, то світова політика набуває цілком нової динаміки. Коли йдеться про жахливі речі, які кояться в якомусь темному закутні світу, то нинішні лідери вже не мають змоги не знати, вони мають тільки змогу не діяти. А коли йдеться про певні можливості, якими користуються люди у якомусь світлому закутку світу, то лідери більш не мають змоги заборонити ці можливості своєму народові, вони можуть тільки не дати їх йому. І тому чим більше ми взаємно дізнаємося про наше життя, тим частіше всім керівникам доводиться обіцяти одне і те саме. А коли вони не можуть дати обіцяного, то мають клопіт. І все це буде лише загострюватися. Через кілька років кожний громадянин світу зможе порівняти свою країну і свій уряд з сусідніми.

«Нині жодна країна не може відрізати себе від світових мас-медій та від зовнішніх джерел інформації; тенденції, які виникають в одному закутку світу, скоро повторюються за тисячі миль, – зауважує Френсіс Фукуяма, автор книжки “Кінець історії і остання людина”. – Країна, яка намагається уникнути глобальної економіки, відрізаючи себе від зовнішньої торгівлі та потоків капіталу, все одно постане перед фактом, що сподівання її населення формуються усвідомленням стандартів життя та продуктів культури, які надходять із зовнішнього світу».

Звичайно, президент країни, яка розвивається, може нині вийти до свого народу і сказати: «Люди, наразі ми відмовляємося від системи глобалізації. Ми лаштуємося тимчасово ввести нові тарифні ціни і знову запровадити контроль припливу і відпливу іноземних грошей. Наша економіка зазнаватиме менше страждань, менше буде непостійности, але також повільнішим буде зростання, бо ми не зможемо використовувати заощадження решти світу. Тож якщо ви ще не належите до середнього класу, вам доведеться трохи почекати». Та коли він так вчинить, то напевно хтось у якомусь селі скаже: «Але ж, пане президенте, я дивився "Рятувальний патруль" впродовж п’яти років. То тепер я цього не зможу? І не побачу світу Діснея? Ані бікіні?» Уряди, які хочуть уникнути глобалізації, повинні довести, що їхня альтернатива справді може дати зростання рівня життя, причому – а це має вирішальне значення – повинні зробити це в середовищі, в якому ми всі дедалі більше знаємо про життя інших.

Політологи зауважують, що в системі холодної війни, у світі стін керівники спонукували своїх громадян, щоб ті порівнювали себе зі своїми батьками. Вожді казали: «Ви ж краще живете, ніж ваші батьки, правда? Отож заткніть пельку». А тепер люди не порівнюють себе з батьками, бо мають набагато більше інформації. Тепер вони порівнюють себе зі своїми сусідами – будь-якими. Адже можуть спостерігати життя цілого світу через сателітарне телебачення, DVD та Інтернет. Тепер вони можуть зазирати навіть у вітальні своїх заклятих ворогів, ти, що колись жили за найтовстішими стінами, і порівнювати себе з цими людьми.

Моя знайома Лора Блюменфельд, авторка нарисів для "Вашинґтон Пост", яка їздила по Близькому Сході, збираючи матеріал для книжки про помсту, навесні 1998 року разом зі своєю матір’ю відвідала Сирію. Вона розповіла мені таку історію: «Будучи в Дамаску, ми з мамою найняли ґіда, щоб показав нам місто. Провідника звали Валід. За якийсь час ми познайомилися з ним ближче і сказали йому, що ми з Ізраїлю. Потім ми вели з ним дуже відверті розмови. Валід сказав нам, що йому подобається сидіти вночі в офісі, де є сателітарна тарілка, і дивитися ізраїльське телебачення. Коли він описував цю сцену, я уявляла собі цього чоловіка у темному офісі і очі широко розплющені з зачарування, він дивиться на телеекран, на якому показують людей, котрих він ненавидить, але водночас хоче бути подібним до них і заздрить їм. Однак Валід сказав, що з усіх ізраїльських телепередач його найбільше хвилює реклама йогурту: те, що в Ізраїлі йогурт у такому розмаїтому, барвистому упакуванні – рожевому і помаранчевому, як в Америці – тоді як в Сирії воно просто чорно-біле. Якось він навіть невесело показав нам на вулиці упакування сирійського йогурту. Валід також сказав нам: "Наші кукурудзяні пластівці відразу розлазяться, якщо залити їх молоком, але я бачу в ізраїльській рекламі, що тамтешні пластівці хрусткі і не розлазяться”. Які там Голанські висоти, насправді його хвилювало упакування йогурту та ізраїльські корнфлейкси. Одного дня він сказав нам: "Це несправедливо, що ми на сто років відстали від ізраїльтян, вони ж прийшли сюди пізніше"».

Демократизація інформації перетворює також фінансові ринки. Інвестори не лише купують акції та облігації по цілому світі, не лише можуть робити це прямо зі своїх домашніх комп’ютерів, але й беруть з інтернетівських брокерських сайтів – безплатно – інформацію та аналітичні знаряддя для свого бізнесу, не маючи навіть потреби телефонувати брокерові. Чим більше людей так робить, тим більше інформації та досліджень вони вимагатимуть про різні економіки та компанії, і тим легше переміщатимуть свої гроші по світі, караючи неефективних і винагороджуючи ефективних.

Наприкінці 1998 року брокерська фірма Чарлза Шваба з пониженими комісійними мала рекламний ролик про домогосподарку, яка хвалиться своєю участю в онлайнових торгах і розповідає, що тепер вона може брати всю потрібну інформацію зі Швабового сайта. Ця жінка на ім’я Голлі каже: «Кілька років тому мене запросили вступити до групи жінок-інвесторів під назвою “Зростаймо!”. Ми багато працюємо з числами. Відтак ми обговорюємо, голосуємо, а тоді купуємо і продаємо. І буквально все, що мені потрібно, є в аналітичному центрі на Schwab.com: промислові звіти {industry reports}, інформація про менеджмент, попередня оцінка прибутку {earnings estimates}, яка дає тобі певне уявлення про те, як оцінювати акції».

Скоро кожен матиме віртуальне крісло на Нью-Йоркській фондовій біржі. І справді, фірма Шваба, сайти "Е*Трейд" та інші подібні до них по-справжньому зводять в одне ціле демократизацію технології, фінансів та інформації у фінансовій царині. Ще одна реклама електронного бізнесу донині залишається одним з моїх улюблених документів, які підсумовують те, що трапилося, коли наприкінці 1990-х років, з падінням усіх стін, ці три демократизації зійшлися разом. Двосторінкова реклама має шапку: «МРІЯ ІНВЕСТОРА. СТРАХІТТЯ БРОКЕРА. Представляємо вам новий "Е*Трейд". Фінансовий центр у Павутині. У ньому ви залагодите все. Вдесятеро більше досліджень. Більше знарядь. Більше потужностей. Ви можете інвестувати в акції, опціони та в більше, як 4000 взаємних фондів. Сформуйте ваш портфель {set up your portfolio} і слідкуйте за ним. Робіть свої ставки цілодобово – онлайн чи по телефону – всього за 14,95 долара. Безплатна допомога та поради, наприклад, знаряддя оцінювання взаємних фондів {mutual fund screening tools}. Безплатні квоти {free quotes} в реальному часовому масштабі, адже стара інформація – це погана інформація. Також найсвіжіші новини. Діаграми. Аналітичні матеріали з провідних джерел. І неперевершена безпека, застосування провідних технологій інтернет-шифрування... ТЕПЕР ВІДКРИТО ДЛЯ ПУБЛІКИ ЦІЛОДОБОВО, ЗАУВАЖТЕ. ПРИЙДІТЬ НЕГАЙНО. ПРИЙДІТЬ ТУТ ЖЕ. КОЛИСЬ МИ ВСІ ІНВЕСТУВАТИМЕМО ТАКИМ ЧИНОМ».

А моїм улюбленим рекламним рядком є закінчення телевізійних рекламних роликів "Е*Трейд": «"Е*Трейд". Тепер сила у ваших руках».





[i] Теперішня офіційна назва Бомбея.


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет