Зміст Загальні засади дошкільної педагогіки



жүктеу 5.78 Mb.
бет1/33
Дата25.02.2016
өлшемі5.78 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Зміст

1. Загальні засади дошкільної педагогіки

Дошкільна педагогіка, як і шкільна педагогіка, педагогіка дорослих, є одним із напрямів вікової педагогіки. Небез­підставно її вважають і самостійною галуззю науково-пе­дагогічних знань, яка вивчає процес виховання і навчання дітей дошкільного віку. Загальними засадами дошкільної педагогіки є її предмет, особливості та організація педагогічного дослідження в галузі дошкільної педагогіки, розви­ток теорії та практики дошкільної освіти, характерис­тика сучасної системи дошкільної освіти.

1.1. Предмет дошкільної педагогіки

Використовуючи загальнонаукові, загальнопедагогічні методи дослідження, черпаючи відомості із психології, анатомії та фізіології людини, дошкільна педагогіка дослі­джує закономірності й особливості розвитку, навчання та виховання дитини від її народження до вступу до школи. На основі теоретичних пошуків, аналізу реальної практики вона розробляє, вдосконалює засоби, методи і прийоми виховання дітей у сім'ї, дошкільних установах, прогнозує тенденції їх розвитку, певною мірою впливає і на політику держави у цій сфері.



Дошкільна педагогіка як галузь педагогічних знань

Педагогіка — багатогалузева наука, яка охоплює всі аспекти навчання і виховання особистості. Однією з її га­лузей є вікова педагогіка — наука, що вивчає закономір­ності навчання і виховання людей різних вікових груп. Суттєвий пласт вікової педагогічної проблематики стосу­ється навчання і виховання дітей дошкільного віку. Саме на цьому проблемному полі функціонує одна із складових вікової педагогіки — дошкільна педагогіка.



Дошкільна педагогіка — наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до вступу до школи.

Ядром інтересу дошкільної педагогіки є дитина віком до 6—7 років і чинники, що впливають на її розвиток у сім'ї, дошкільних закладах, суспільстві загалом. Значу­щість її досліджень, рекомендацій обумовлена тим, що саме в цьому віці найстрімкіше розвиваються фізичні та психічні якості дитини, формуються контури її як особис­тості. Саме у прилученні дитини до світу людей полягає найважливіше завдання дошкільної педагогіки, реаліза­ція якого на кожному історичному етапі, у різних соціаль­них, етнічних, культурних середовищах має свої особли­вості. У цьому процесі беруть участь батьки, педагоги, соціальні спільноти, суспільство загалом; позначаються на ньому події та явища навколишньої дійсності, природа. Він є невіддільним від повсякденного буття дитини, де во­на здобуває життєвий досвід, розвивається фізично, розу­мово, духовно, психічно.

Об'єктом дошкільної педагогіки є виховання дітей до­шкільного віку як цілеспрямований процес, а її предме­том — закономірності, суперечності стосунків, технології організації та здійснення виховного процесу, що визнача­ють розвиток особистості. Дошкільна педагогіка вивчає пе­дагогічні факти (відомості про педагогічну діяльність, які засвідчують зміни у розвитку, вихованні та навчанні дити­ни) та педагогічні явища (те, що відбувається в процесі вза­ємодії педагогів і вихованців, відображає розв'язання пев­них педагогічних завдань).

Немає жодного аспекту життя дошкільника, його взає­модії із соціальним і природним середовищем, до якого була б байдужою дошкільна педагогіка. Тому таким широ­ким є коло проблем, які вона досліджує. Аналізуючи, ін­терпретуючи їх, дошкільна педагогіка виходить передусім із гуманістичних засад педагогічної теорії і практики, зорі­єнтованих на гармонійний особистісний розвиток дитини. Послуговуючись цим критерієм, вона досліджує законо­мірності, реальну практику навчання і виховання дітей, взаємодію в цьому процесі суспільного і родинного чинни­ків, особливості особистісного розвитку дошкільників в пе­ріод від народження до школи. Водночас вона відстежує, аналізує взаємозв'язок між розвитком дитини і вихован­ням — процесом цілеспрямованого формування особистос­ті дитини. Процес виховання охоплює навчання — переда­вання і засвоєння знань, умінь і навичок — та власне виховання — формування фізичних, моральних, розумових, естетичних, трудових якостей, а також мотивів поведінки.

Цілеспрямований виховний процес неможливий без передбачення його результатів, що налаштовує дошкільну педагогіку на прогностичні дослідження тенденцій, перс­пектив розвитку людства, проблем, які доведеться вирішу­вати системі виховання, в тому числі й дошкільного. Йдеться не тільки про планування розвитку дошкільних закладів, кадрового і методичного їх забезпечення, а й про формування необхідних людині майбутнього особистісних якостей, умінь і навичок, основи яких закладаються у ди­тинстві.

Дошкільна педагогіка відстежує особливості впливу соціального середовища, зокрема засобів масової інформа­ції, на формування особистості дошкільника. Цим спричи­нена її активна роль у педагогізації суспільства — поси­ленні впливу педагогіки на змістові, виховні параметри со­ціальних взаємозв'язків людей, якість інформаційного матеріалу, яким послуговуються ЗМІ.

Подібно до інших педагогічних наук, дошкільна педа­гогіка розглядає виховання як спеціально організований процес, взаємодію дорослої людини і дитини, спрямовану на формування у неї необхідних уявлень, навичок, якос­тей. У цій взаємодії дитина є не тільки об'єктом, а й суб'єк­том виховання, що означає рівноцінність особистісних якостей дитини і педагога, визнання їх рівноправними учасниками виховного процесу.

Актуальними проблемами дошкільної педагогіки є визначення мети, завдань, змісту, методів виховання дітей у сім'ї та дошкільних закладах, а також підготовка їх до школи.

Дошкільна педагогіка є синтезом теорії і практики. Те­оретична її частина досліджує, обґрунтовує закони вихо­вання, навчання і розвитку дитини, а практична забезпе­чує організацію цих процесів на практиці. Обидві вони ре­алізуються в єдності, збагачуючи одна одну. Гармонійна взаємодія теоретичних і практичних аспектів є передумо­вою належного функціонування всіх ланок і чинників дошкільного виховання.

Джерелами дошкільної педагогіки як науки є:

— народна педагогіка, тобто емпіричні педагогічні знання, педагогічний досвід народу. У ній закумульовані виховний, освітній досвід, культура народу, його ідеал досконалої людини. Народна педагогіка увібрала у себе і зберегла унікальний досвід виховання і навчання дітей дошкільного віку, який витримав багатовікову перевірку на дієвість і дотепер не втратив своєї актуальності;

— ідеї видатних педагогів минулого. До них належать пам'ятки вітчизняної педагогічної культури, класична спадщина педагогів-гуманістів;

— експериментальні дослідження проблем розвитку і виховання. їх результати є базою сучасної дошкільної пе­дагогіки як експериментальної науки. Головним критері­єм наукових досліджень є їх актуальність для практики виховання і навчання дітей;

— передовий педагогічний досвід. Це діяльність педагогів-новаторів та колективів дошкільних закладів. Най­важливіше значення має пошук вихователів у галузі педа­гогічної інноватики — розроблення, освоєння та впрова­дження нових педагогічних технологій, методик, засобів;

— дані суміжних наук, особливо людинознавчих.

Якщо шкільна практика відразу професіоналізувала­ся, розвивалася на наукових засадах, набувала систем­ності, організованості, то дошкільне виховання дітей тривалий час, за незначними винятками, було справою сім'ї, більше опиралося на народні, сімейні традиції. Са­ме на цьому ґрунтуються твердження, що одним із най­важливіших джерел дошкільної педагогіки є етнопедагогіка.



Етнопедагогіка (грец. ethnos — народ, paidagogike — наука про виховання і навчання людини) — наука про досвід народу у вихо­ванні підростаючих поколінь, відображений у морально-етичних ідеалах, поглядах на мету і засоби формування людини, у сукуп­ності народних засобів, умінь і навичок виховання дітей.

Як невід'ємна складова культури народу, зародилася вона у сиву давнину, своїм змістом закорінена у традиції, ментальність народу, які обумовлені особливостями його економічного, соціального, культурного, духовного буття тощо. Предметом етнопедагогіки є педагогічна культура роду, етносоціуму, нації або народності. Тому, попри спо­ріднені особливості, у кожного народу вона має свою спе­цифіку. Наприклад, у народності ягуа (Колумбія, Перу) маленьких дітей виховують старші діти, а жителі острова Ллора, який у Тихому океані, відносно байдуже ставлять­ся до дітей, що значно уповільнює процес соціалізації — інтеграції індивіда в суспільство шляхом засвоєння етно­культури, соціальних норм і установок, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

З розвитком цивілізації, особливо технічного прогресу, міграції людей, транснаціональної економічної інтеграції, процесів глобалізації етнопедагогіка зазнала суттєвих змін. Певною мірою це послабило увагу до багатьох її аспектів, що засвідчила поява такого феномена, як «громадянин пла­нети». Водночас не менш потужним є процес утвердження етнопедагогіки у нових соціально-історичних реаліях, зу­мовлений прагненням народів зберегти, розвинути свою са­мобутність. Адже принципи етнопедагогіки відображені в мові, народних звичаях, традиціях, святах, обрядах, ритуа­лах, символах, образотворчому, музичному, хореографічно­му мистецтвах, досвіді родинного виховання, сімейно-побу­товій культурі, народних дитячих іграх, іграшках тощо. А головними засобами виховання у підростаючого покоління є рідна мова, історія, фольклор, мистецтво і свята народно­го календарного циклу, народні символи та прикмети, ро­динно-побутова культура, звичаї, традиції, обряди.

Українська етнопедагогіка має багату історію і давні традиції. Ґрунтується вона на засадах гуманізму, природовідповідності, зв'язку виховання з життям народу, єдності вимог і поваги до особистості дитини, віри в її сили і мож­ливості. Складовими етнопедагогіки є: народна фамілістика — знання і досвід будівництва міцної та здорової сім'ї; народне дитинознавство — ставлення народу до ді­тей, виховні чинники формування особистості у дошкіль­ному віці; народна дидактика — досвід народу в розумово­му вихованні, формуванні основ світогляду підростаючого покоління; народна педагогічна деонтологія — етична сфе­ра думок і вчинків кожної людини; виховна практика — використання народної мудрості у засобах етнізації, фор­муванні національної самосвідомості дитини.

Витоки української етнопедагогіки сягають епохи три­пільської культури (IV — II тис. до н. є.). Історичні дані свідчать, що ще до виникнення родового ладу діти були об'єднані в окрему групу, а з формуванням родової общини жінка стала виконувати виховну функцію, у помешканнях було виокремлено «дитинець» — дитячу частину житла.

Особливо багатим джерелом дошкільної педагогіки є народне дитинознавство. У глибинах народної мудрості побутують твердження, що ранок — найкраща пора доби, весна — року, а дитинство — найважливіший період жит­тя. Виховувати дитину — велике щастя («Де діти, там і ра­дість») і відповідальна справа («Не навчив батько, не на­вчить і дядько», «Живемо не батьками, помремо не людь­ми»). Народження дитини, за народними уявленнями, викликає спалах нової зірки, яка супроводить її протягом життя і символізує щасливу долю, духовність людини.

Турбота про людину і глибоке розуміння її потреб влас­тиві народній родильній обрядовості. Наприклад, у Гали­чині пуповину хлопчика відтинали на сокирі, поліні чи книжці (щоб став добрим господарем, майстром, мудрою, освіченою людиною), а дівчинки — на гребені (щоб була рукодільницею) і зав'язували льняним чи конопляним по­вісмом, примовляючи: «Зав'язую тобі щастя і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий!». Коли дитина підростала, пу­пок з ниткою виймали і пропонували їй розв'язати: якщо розв'яже, то розум матиме, все вмітиме. Турбота про дити­ну виявлялася у звичаях відвідин новонародженого, у ви­борі названих батьків, хрестинах тощо.

Етнопедагогіка створила специфічні виховні засоби, що відповідають періодам розвитку дитини: колискові пісні, завдяки яким дитина вперше прилучається до рід­ної мови; пестушки, якими супроводять перші рухи дити­ни; потішки — елементарні словесно-рухові ігри малюка з пальчиками, ручками, ніжками («ладки», «сорока», «тосі-тосі» та ін.); забавлянки — маленькі віршики, пісень­ки, казочки у віршах, сюжет яких передає важливий для виховання і цікавий для дитини епізод. Предмети і яви­ща, що оточують дитину, також є засобами народної ди­дактики.

Підростаючи, дитина бере участь у народних іграх, опановуючи етичні норми. Вона ознайомлюється із загад­ками, прислів'ями і приказками. У цей час її починають залучати до посильної праці. Дітей інформують про рід і родовід, що сприяє усвідомленому ставленню до власного життя, життя своїх рідних і предків, формуванню люд­ської гідності й честі, поваги до старших, турботи про мо­лодших, любові.

Гуманізм української народної педагогіки співвідноситься з ідеями виховання інших народів. У Давній Індії, наприклад, вважали, що із сином до 5 років слід поводилися, як із царем, до 15 — як із слугою, а після 15 — як з рівним. У Японії було прийнято виховувати дітей із стри­маністю, засуджувалося жорстоке ставлення до них, запе­речувалось покарання. У Давньому Єгипті дитину до чотирирічного віку називали «мудрий малюк».

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана з іншими галузями педагогіки. Активно взаємодіє вона із сімейною педа­гогікою.

Сімейна педагогіка галузь педагогіки, яка вивчає закономір­ності виховання дітей у сім'ї.

Предметом сімейної педагогіки є дослідження особливостей виховного впливу сім'ї на фізичний, емоційний, ін­телектуальний, духовний розвиток дитини; формування в неї відповідного ставлення до сімейних традицій; підготов­ки її до життєдіяльності у позасімейній сфері.

Вивчення форм і способів виховання підростаючого по­коління у різних народів свідчить про наявність загально­культурних норм виховання в сім'ї. Йдеться про уважне ставлення до дитини, її інтересів та можливостей, культи­вування самостійності та відповідальності.

Не менш важливими для дошкільної педагогіки є набутки соціальної педагогіки.



Соціальна педагогіка галузь педагогіки, яка вивчає закономір­ності становлення і розвитку особистості в процесі навчання і ви­ховання у різних соціальних інститутах.

Соціальними інститутами є сукупність людей, устано­ви, які вирішують важливі суспільні завдання. Наприк­лад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчан­ня, виховання через дошкільні навчальні заклади, школи, вищі навчальні заклади; інститут виховання — через ви­ховні, освітні заклади тощо. Дані соціальної педагогіки до­помагають спрямувати виховний процес на соціальний розвиток дитини, виховання соціальної компетентності у взаємодії з іншими людьми.

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана із спеціальною педагогікою (дефектологією) — наукою, що досліджує різноманітні аспекти навчання і виховання дітей із проб­лемами фізичного та психічного розвитку. її галузями є: сурдопедагогіка (виховання і навчання дітей з вадами слу­ху); тифлопедагогіка (виховання і навчання сліпих і слабозорих дітей); логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення); олігофренопедагогіка (навчання і виховання дітей із порушеннями і затримкою розумового розвитку).

Використовує дошкільна педагогіка і дані порівняльної педагогіки — науки, яка досліджує виховні та освітні систе­ми у різних країнах, закономірності їх розвитку і взаємодії.

Напрацювання всіх галузей педагогічної науки, будь-які теоретичні міркування, практичні спостереження й емпіричний досвід, що розширюють, поглиблюють, розви­вають чи навіть заперечують знання дошкільної педагогі­ки, мають для неї незаперечну цінність.

Отже, дошкільна педагогіка досліджує специфічну сферу суспільної діяльності щодо виховання дитини від народження і до першого в її житті шкільного дзвоника. Вона реалізує теоретичну (обґрунтування нових теорій, за­конів), практичну (створення програм, методик навчання і виховання), аналітичну (дослідження відповідності реаль­ної педагогічної практики принципам навчання і вихован­ня), прогностичну (з'ясування тенденцій розвитку систе­ми дошкільного навчання і виховання) та інші функції. У процесі їх реалізації вона живиться знаннями, досвідом багатьох галузей гуманітарних, педагогічних знань, збага­чуючи водночас їх своїми набутками.



Значення дошкільного дитинства

У своїх пошуках дошкільна педагогіка керується нау­ковим розумінням того, як відбувається розвиток дитини, що є рушійними силами цього процесу, які чинники впли­вають на формування людини. Як зауважував україн­ський педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), ди­тинство — це не підготовка до майбутнього життя, а справ­жнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя. Від того, яким воно було, хто супроводжував дитину в дитячі роки, що увібрали її розум і серце з навколишнього світу, зале­жать якості її як особистості. Бо кожну людську рису при­рода закладає, а не відшліфовує. Відшліфовувати їх нале­жить батькам, педагогам, суспільству.

За твердженням психологів, у довгий період дитинства людина оволодіває необхідними для життя формами пове­дінки, досягає високого рівня розвитку порівняно з інши­ми істотами, у яких період дитинства відсутній або дуже короткий. Адже людина відрізняється від інших істот на­явністю засобів накопичення і передавання колективного досвіду виду, до якого вона належить. Цей досвід людина набуває у процесі соціалізації, виховання. Дитинчата тварин (навіть вищих) більшість форм поведінки успадкову­ють, індивідуальний досвід їх обмежений. Тому кожне наступне покоління змушене починати з того, чим закін­чило попереднє.

Упродовж тисячоліть відбулися незначні морфологічні й функціональні зміни людського організму, але надзви­чайно розширився обсяг соціального наслідування, для сприймання якого потрібен певний час виховання і навчан­ня. Тому розвиток людини в дитинстві є наслідком не ли­ше біологічної еволюції, а й впливу різноманітних надбань людства. Кожна конкретна людина, за спостереженнями психологів, вчиться бути людиною. Для життя в суспільс­тві їй недостатньо того, що дає природа. Вона повинна ово­лодіти ще й досвідом, здобутим людством у процесі свого історичного розвитку. У зв'язку з цим період «фізичного» дитинства загалом залишається незмінним, а тривалість «соціального» дитинства зростає залежно від зрілості су­спільства: чим вищий рівень суспільного розвитку, тим повноцінніше дитинство людини. Дитині, щоб стати люди­ною, необхідно жити серед людей, виховуватися доросли­ми, засвоювати набуті за багато віків знання.

Людська природа у дітей виявляється інакше, ніж у до­рослих: дитина чутливіша до космічних і природних явищ, максимально активна в освоєнні навколишнього і створенні власного внутрішнього світу. її організм наділе­ний високою здатністю до змін, динамічністю. Діти враз­ливіші, безпосередніші, емоційніші, ніж дорослі. Усі вия­ви людського у дитині пов'язані не лише з особливостями її внутрішнього потенціалу, а й із зовнішніми умовами: визнанням дорослих, сприятливим становищем у стосун­ках із значущими людьми, насиченістю її життєвого прос­тору спілкуванням, враженнями, можливостями творчої діяльності. Отже, природа дитини робить її надзвичайно чутливою до впливів виховання.

Протягом перших шести-семи років життя дитина роз­вивається надзвичайно стрімко, наслідком чого є грандіоз­ні зміни у її фізичному і психічному розвитку: дитина з безпорадної істоти перетворюється на свідому людину, на­буває певних якостей, які в подальшому житті лише роз­виваються і вдосконалюються.

Очевидно, тому в народі кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз — у дитинстві, другий — у спогадах про нього. Підтвердженням цього є слова російського письменника і педагога Льва Толстого (1828 — 1910), який відзначав, що за все доросле життя не набув і сотої долі то­го, що в дитинстві. Цієї думки дотримувався педагог Кос­тянтин Ушинський (1824 — 1870), який стверджував, що характер людини формується в перші роки її життя і те, що «лягає» на характер у ці роки, стає її другою вдачею. Все, що вона засвоює згодом, не має такої глибини, як те, що засвоєне у дитячі роки.

Роль дошкільного дитинства полягає в оволодінні за­гальними людськими знаннями, уміннями, у набутті пси­хічних якостей, необхідних для життя (оволодіння мо­вою, орієнтація у просторі й часі, сприймання, мислення, уява, прилучення до творів мистецтва, формування сто­сунків з людьми тощо). Пізнаючи навколишній світ, роз­виваючись розумово, дитина вчиться спостерігати, роби­ти висновки, порівнювати, узагальнювати, у неї виникає інтерес до пізнання причини явищ, відкриття суттєвих зв'язків між речами.

Дошкільне дитинство забезпечує загальний розвиток, який слугує фундаментом для набуття спеціальних знань і навичок з різних видів діяльності. Усі новоутворення дошкільного віку є не сумою знань, а певним рівнем пізна­вальної активності, самостійності, творчості, ставлення до себе і до інших. Сформовані у цей період якості визна­чають загальний характер поведінки дитини, її ставлення до світу, значною мірою є основою її життєдіяльності у майбутньому.

З розвитком суспільства зростають темпи розвитку ди­тини. У зв'язку з цим особливої актуальності набула у дру­гій половині XX ст. проблема акселерації (лат. acceleratio — прискорення, прискорений розвиток). Дані вікової анато­мії і фізіології, дитячої психології свідчать, що акселера­ція охоплює анатомічні, фізіологічні, психологічні аспек­ти розвитку. Йдеться про збільшення зросту і маси тіла, розширення обсягу знань і загальної інформованості дити­ни, розвиток логічного мислення та ін. На рубежі XX— XXI ст. темпи акселерації сповільнилися, а на передній план вийшла проблема інфантилізації (лат. infantilis — дитячий) розвитку: сучасній дитині, яка значно поінформованіша, ніж діти попереднього покоління, не вистачає необхідної для її віку соціальної зрілості, вміння і праг­нення приймати самостійні рішення, відповідальності.

Неабиякі можливості розвитку дитини в дошкільні ро­ки зумовили спроби обґрунтувати теорії прискорення цих процесів завдяки ранньому спеціальному навчанню читанню, формуванню логіко-математичних операцій тощо («те­орії штучної акселерації»). У зв'язку із цим пропонувало скоротити терміни дошкільної освіти і починати систе­матичне шкільне навчання з 3 — 4 років. Однак ці пропозиції не були підтримані, оскільки надто раннє шкільне навчання може порушити процес гармонійного розвитку людської особистості, зашкодити формуванню і розвитку складних психічних процесів і якостей.

Психологічні дослідження (Л. Виготський, О. Запоро­жець, Г. Костюк, Л. Венгер та ін.) довели, що в процесі психічного розвитку дитини відбувається поетапне формування ієрархічної системи психічних якостей людської особистості. Результати цього розвитку залежать від своє­часності формування кожного рівня цієї системи. Тому на противагу концепціям «штучної акселерації» було висуну­то концепцію ампліфікації (лат. amplificatio — збільшен­ня, розширення; максимальне збагачення) дитячого роз­витку, що ґрунтується на знаннях про особливості кожно­го етапу дошкільного дитинства. За сприятливих умов життя і правильного виховання у дітей під час виконання різних видів діяльності інтенсивно розвиваються синте­тичне сприймання простору і часу, образне мислення, і порча уява -- психічні процеси, необхідні не лише до­шкільнику, школяреві, а й дорослій людині. Якщо ці про­цеси не будуть належно сформовані в дошкільному віці, надалі цю прогалину буде важко заповнити, а то й немож­ливо. Недоліки розвитку в дошкільному віці проявляють­ся в шкільний період, у подальшому житті людини. Тому насамперед необхідно формувати психічні процеси і якос­ті, які інтенсивно розвиваються на цьому віковому етапі, без яких не обійтися зрілій особистості.

Отже, дошкільне дитинство є особливо важливим ета­пом формування особистості, коли закладаються перші зв'язки і відношення, що утворюють вищу єдність суб'єкту - єдність особистості.

Дитинство як соціально-педагогічне явище

Дитинство як інтегративне соціальне явище є предме­том вивчення не лише педагогіки, психології, а й багатьох інших наук.

Російський соціолог Ігор Кон у книзі «Дитина і су­спільство» зазначав, що світ дитинства є невід'ємною час­тиною життя кожного народу, кожний дорослий несе у собі спадщину дитинства і не може звільнитися від неї. Тому суспільство не може пізнати себе, не пізнавши закономір­ностей свого дитинства. Виховний вплив світу дорослих, вписуючись у певний соціальний, культурний та історич­ний контексти, формує свою педагогічну парадигму ди­тинства — сукупність характерних для суспільства на певному історичному етапі установок, цінностей, шляхів і механізмів їх реалізації в галузі педагогічної підтримки, освіти і виховання дітей.

За твердженням французького демографа Філіппа Арієса (1914—1984), сутність дитинства пов'язана не з біоло­гічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, сукупністю доступних форм і видів діяльності. З розвит­ком суспільства змінюється і ставлення до дітей.

Американський психоісторик Ллойд Демоз головною проблемою виховання вважав ставлення батьків до дітей, а провідною силою історії — психогенні зміни в особистості, що відбуваються внаслідок взаємодії поколінь батьків і ді­тей. З цього погляду він описав шість послідовних періодів трансформації ставлення людства до дитинства.

1. Від давніх часів до IV ст. — «інфантицидний» стиль, для якого характерне насильство над дитиною.

2. IV — XIII ст. — «покидаючий» стиль, для якого було характерне запровадження виховання дітей у чужих сім'ях, монастирях. У сім'ях побутувала холодна, сувора атмосфера.

3. XIV—XVII ст. — «амбівалентний» стиль, який поєд­нував увагу до дітей і впливи, спрямовані на подолання «злої» сутності волі, на заперечення самостійного духовно­го життя дитини.

4. XVIII ст. — «нав'язливий» стиль, особливістю якого був суворий контроль дорослих над поведінкою та внут­рішнім світом дитини.

5. XIX — середина XX ст. — «соціалізуючий» стиль, що ознаменував зародження інтересу до внутрішнього сві­ту дитини, створення умов для підготовки дітей до само­стійного життя.

6. Друга половина XX ст. — «допомагаючий» стиль, якому властиве прагнення батьків до емоційного контакту з дітьми, увага до їхнього індивідуального розвитку.

Кожна суспільно-економічна формація породжує відпо­відну стратегію виховання, яка ґрунтується на моральних, релігійних, соціальних засадах суспільства, що зумовлю­ють пріоритетність дисциплінуючого чи активізуючого пе­дагогічного впливу на дитину. За цим критерієм виокрем­люють (І. Кон) такі типи суспільств:

— суспільства, яким властива слабка дисципліна в ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, що відзначаються суворою дисциплі­ною у ранньому і пізньому дитинстві;

— суспільства, в яких на етапі раннього дитинства дисципліна сувора, пізнього — слабка;

— суспільства, в яких раннє дитинство характеризує слабка дисципліна, пізнє — сувора.

Європейську модель виховання І. Кон відніс до третьо­го типу, якому властиве суворе дисциплінуюче виховання у ранньому дитинстві та поступове послаблення контролю. У первісному суспільстві невеликі племена, будучи змуше­ні протистояти грізним силам природи, турбувалися про те, щоб діти володіли необхідними для виживання навич­ками і формами поведінки. Не практикувалися тоді фізич­ні покарання дітей, їхню поведінку регламентували спіль­ні з дорослими табу, а виховувались вони на безпосередніх реакціях дорослих на їхні вчинки.

Американська дослідниця етнографії дитинства Маргарет Мід (1901 —1978), аналізуючи з культурологічних позицій зв'язок особливостей стосунків дорослих і дітей з темпами історичного розвитку, виокремила такі три типи культур:

1. Постфігуративна. Діти переймають у старшого поко­ління, чий авторитет був беззастережним, культуру сто­сунків, традиції, які передаються з покоління в покоління (переважають великі багатодітні сім'ї, що складаються з кількох поколінь).

2. Кофігуративна. Діти й дорослі вчаться у своїх сучас­ників і ровесників культури, зорієнтованої на сучасність; традиційність за такої культури є нестійкою, переважають сім'ї нуклеарного типу (батьки і несімейні діти).

3. Префігуративна. Роль дорослих полягає у створенні умов для розвитку дітей, які краще знають, що їм необхід­но на кожному етапі життя. Відповідно дорослі багато чо­го навчаються у своїх дітей. У культурі дорослих (мистец­тві, рекламі, шоу-бізнесі) спостерігаються використання дитячих психологічних образів і характеристик, перене­сення типово дитячого виду діяльності (гри) на сучасну іг­рову цивілізацію, інші явища запозичення дорослими ди­тячої субкультури.

Сучасна концепція дитинства ґрунтується на визнанні мого провідної ролі у психічному розвитку і становленні особистості. Щодо розуміння соціально-історичної природи психічного розвитку окреслилися традиційний і нетра­диційний погляди.

Представники традиційного погляду наголошують на залежності закономірностей, механізмів і темпів психічно­го розвитку дитини від суспільно-історичних умов її жит­тя. Дитинство вони розглядають як «соціальний винахід».

Нетрадиційний погляд ґрунтується на спробах тлума­чити дитинство і розвиток дитини передусім як історич­ний феномен, що передбачає виявлення унікальної й само­бутньої функції дитинства у соціокультурних процесах. Його теоретики розглядають дитинство як особливу форму культурної творчості, механізм, що реалізує наступність і поступальність історичного розвитку культури. Цей під­хід відповідає реальному статусу розвиненого дитинства наприкінці XX — на початку XXI ст.

Історія не раз підтверджувала влучність вислову чесь­кого мислителя-гуманіста й педагога Яна-Амоса Коменського (1592—1670): «Діти приносять батькам правила». Не є винятком і сучасний етап буття людства, на якому особливого прискорення набули темпи саморозвитку дити­ни, і цей процес впливає на розвиток світу дорослих. Ілюс­трацією цього є дитяча ініціатива у пізнанні світу, складні питання, які діти щодня ставлять дорослим, змушуючи їх по-новому бачити, осмислювати явища дійсності. Така за­гальна тенденція впливу дитинства на світ дорослих.

Отже, формування методології полідисциплінарного вивчення проблематики дитинства забезпечує вдоскона­лення практики навчання і виховання дітей. Зрушення у цій сфері пов'язані з визнанням самоцінності дитинства, гуманістичною спрямованістю виховання на розвиток осо­бистості дитини.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет